КАРПАТСЬКІ УКРАЇНЦІ
В ЧЕХО-СЛОВАЦЬКІЙ ЗАГРАНИЧНІЙ АРМІЇ СССР

Читач може оправдано запитати, чого шукали українці Закарпаття в Чехо-Словацькій Заграничній армії в СССР? Що їх привело до того, що вони пішли боронити той зненавиджений большевизм?

Щоб відповісти на ці питання, треба собі уявити положення карпатських українців після окупацї Мадярщиною Закарпаття.

За роки 1939-1944 через тюрми та концентраційні табори перейшло 133,396 закарпатців, з них 54,982 були вбиті; на свободі безпідставно й без суду мадяри замучили й розстріляли 27,644 людей”.1 Вистачало показати на когось пальцем, що він українець, що в мадярів було тотожне з поняттям Січовиків, партизан, тобто одним словом ворог Мадярщини, щоб його мучити й розстріляти. Ці нечувані звірства доконували на українцях місцеві мадяри та їхні поплентачі - москвофіли.

Насильна мадяризація населення Закарпаття привела до того, що поміж молодшою генерацією знаходимо дві третини неписьменних або цілком неграмотних. Мадярський терористичний провідник Микола Козма зобов'язався мадярському урядові, що він на протязі 20 років повністю зліквідує українство на Закарпатті. Бачучи якими засобами цей кат українців оперує, можна прийняти твердження Козми за правдиве. І як тепер знаємо, Мадярщині не судилося окупувати Закарпаття на протязі 20 років, бо за 5 літ від окупації Закарпаття, вона сама стала васалом большевиків і впала у ситуацію, про яку ніколи б не могла навіть думати.

На протязі тільки одного року після мадярської окупації Закарпаття, харчові засоби населення вичерпувалися. Українці стояли на порозі голодової смерти. Нечувана нужда, мадяризація, тюрми, концентраційні табори та примусові роботи, примушували закарпатців шукати виходу з того катастрофічного положення, в якому опинилося Закарпаття по окупації його Мадярщиною.

Розподіл Польщі поміж Гітлером і Сталіном у вересні 1939 року, коли загарбані Галичина й Волинь були приєднані до УССР, давав закарпатським українцям надію на порятунок. До цього немало спричинилася большевицька пропаганда, яка закликала українців переходити через Карпати в Україну.

“Від 15 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. (від окупації большевиками Галичини й Волині до вибуху війни між Німеччиною і СССР, прим. автора), емігрувало до Галичини, тоді вже УССР, понад 55,000 українців. При чому це була молодь, 90% мужчин і 10% жінок”.2

“Закарпатців, які в перші роки окупації Мадярщини масово втікали до Радянського Союзу, засуджували за нелегальний перехід радянського кордону і поголовно відправляли до трудових таборів, де в період культу особи Сталіна панувало Беріївське свавілля”.2a

Переходи до Галичини відбувалися майже через всі прикордонні села північного Закарпаття. Всі ці втікачі опинилися в Галичині в таких місцевостях: Львів, Стрий, Станиславів, Жаб'є, Надвірна та інших місцевостях. За короткий час їх всіх НКВД виловило. Не здаючи собі справи з обставин, думаючи, що вони попалися в руки української влади, наші втікачі щиро признавалися про свою участь в “Карпатській Січі”, ОУН, партизанці й до інших національних організацій. Таким признанням вони фактично видавали на себе смертний вирок.

“Началися тяжкі слідства зі застосуванням модерних методів мучення. Приводять закарпатця у “чорну камеру” в підвалі, де на бетоні лежать 3-4 трупи. Треба дивитися цим спотвореним жертвам в обличчя і “признаватися” до “злочинів”, яких в житті ніколи не думав робити. Інколи на стелі висять 4-5 мертві, і це ніби диверсанти... Догола роздягнений, ставати босими ногами на розпалену бляху, копали у сім'яники (яєчники) і жолудок та безліч методів мучення. На цих “слідствах” були присутні переодягнені мадярські контррозвідчики, з котрими НКВД мало “братерський” договір для протиукраїнської боротьби. НКВД виготовляло для мадярів точні списки, фотографії, відтиски пальців і всі потрібні інформації про втікачів. Потім НКВД декотрих розстріляло, а інших почало вивозити на совєтсько-мадярський кордон між Галичиною і Закарпаттям передаючи цих нещасних втікачів у мадярські руки. Жертви мусіли самі собі викопувати могили. На це звірство мадярів москалі дивилися з другої сторони кордону. Коли траплялося, що хтось пробував втікати назад на сторону Галичини, такого застрілювало НКВД. В такий нелюдський спосіб було розстріляно 25,000-30,000 закарпатських українців. Декотрих мадяри з поломаними руками і ногами, видовбаними очима і спотвореним тілом повісили на смереки з таблицею: “Так скінчите всі”.3

Не дивлячись на велику небезпеку-пересторогу, все таки декому вдалося втікти з їхніх рук, щоб сьогодні бути свідками масового мадярського злочину.

Дня 22 червня 1941 року, коли Гітлер напав на Совєтський Союз, большевики, втікаючи, евакували галичан, залишивши по тюрмах (Сколє, Львів, Стрий, Станиславів) 8,000 закарпатців, яких гестапо розстріляло. Вивезені большевиками закарпатські українці опинилися в найгірших тюрмах СССР, разом з кримінальними злочинцями. Ці кримінальники за вказівками НКВД вбивали нещасних наших людей. Як правило звичайно вбивали в першу чергу людей з провідної верстви - з високою та середньою освітою.

“Фізично понищених закарпатців большевики зачали розвозити по концентраційних таборах “неісходимого” Сибіру. Тяжкі каторжні роботи в лісах і копальнях, без відповідного харчування, гігієни й відпочинку, кінчалося все те різними хворобами, особливо тифом. В тих нелюдських умовах в'язні могли витримувати лише один або два роки й вмирали. В цих московських концентраційних таборах НКВД згинуло 80% закарпатських українців”.4

Від повного їх винищення врятувала закарпатців можливість вступити в чехо-словацьку заграничну армію в СССР, яка почала формуватися на підставі домовлення між ЧСР і СССР в Лондоні з дня 18 липня 1941 року.

Спочатку большевики не хотіли звільнити закарпатців з концентраційних таборів і дати їм можливість вступити до чехо-словацької закордонної армії, мотивуючи своє рішення “неблагонадійністю” закарпатських українців. На інтервенцію американських закарпатських українців, большевики в'язнів звільнили.

З тюрми і концентраційних таборів московського НКВД повернулося тільки з 105,000 закарпатських українців - 14-15 тисяч людей, а решта загинула. Кожний закарпатський в'язень змушений був розв'язати безвихідну проблему: вмирати на тяжких роботах в таборі чи краще йти добровільно на фронт і боронити свого ворога, щоб марно не загинути в таборах. Треба було вибирати з двох лих одно, а ним було друге - вступ до чехо-словацької заграничної армії в СССР.

Закордонний чехо-словацький уряд у Лондоні плянував спочатку зформувати закордонну чехо-словацьку армію в Англії, але большевики відмовилися відпускати колишніх громадян ЧСР, закарпатськцх українців, людей, які ще тоді знаходилися в московських концентараційних таборах НКВД, до Англії. Вони не бажали собі того, щоб “цивілізований” світ довідався про їх злочини над громадянами інших країн. Тому то з українських тюремників зформовано чехо-словацьку армію в Совєтсьму Союзі.

Звільнені закарпатські українці з таборів НКВД, були вони фізично знищені й звичайно в такому стані нездібні до будьякої воєнної служби. Їх відправлено в відповідні осередки, в яких їх трохи підгодували й декого з них післали в середню Азію працювати в колгоспах.

Проблематичним здавалося ставлення закарпатців до майбутньої Чехо-Словаччини, і, само собою розуміється, до Совєтського Союзу. Виникло теж питання відносно того, як воюватимуть наші хлопці після такого душу, яким були для них концтабори. Не легко було пояснити, чому юнаків, які прибули до Радянського Союзу з відтвертим серцем, мов до матері, було засуджено як злочинців”.4a

“Дня 8 грудня 1941 року з рамени совєтського уряду, ген. Панфілов повідомив начальника чехо-словацької воєнної місії, ген. Г. Піку, що совєтський уряд дає дозвіл організувати на території СССР Чсл. батальйон”.5

У відповідь на цю заяву совєтського уряду, “д-р Бенеш радив тимчасово нічого не робити, не провокувати німців, а в спокої вичекати, поки західні аліянти не прийдуть і не висвободять нас”.6

Зародок чехо-словацької закордонної армії бере свій початок з вересня 1939 року, коли то 93 чеських втікачів втекли через Краків до СССР. Між тими втікачами було 17 чехів і 76 жидів, які втікали перед гестапом. Цей “легіон” чехи уважають за основоположника чехо-словацької заграничної армії в СССР. Дня 5 лютого 1942 року перевезено цей “легіон” до Бузулук, недалеко Куйбишова. При кінці 1942 року національний склад того “легіону” виглядав так: 277 чехів, 21 словаків, 286 жидів і 1,780 українців із Закарпаття. Число українців зростало з дня на день.

Були два центри чехо-словацької заграничної місії, які кожний по-своєму старалися впливати на армію. Перший - це заграничний чехо-словацький уряд з президентом Бенешом на чолі, другий - міністер народної оборони Інгр, який діяв через начальника чехо-словацької місії в СССР, ген. Піки. Піка не мав впливу на закарпатців, бо він відрізняв окремішність закарпатських українців від українців в СССР, називаючи їх підкарпатськими русинами, та вмовляв в них, що вони так, як чехи і словаки є носіями західньоевропейської культури, вищої, ніж культура комуністичного сходу. Про майбутній соціяльний лад у новій чехо-словацькій республиці Піка не висловлювався, бо лондонський уряд Бенеша, не визнаючи мюнхенського диктату і всього, що постало після нього (федеративна держава чехів, словаків і закарпатських українців), стояв на становищі першої конституції Чехо-Словацької республіки з лютого 1920 року.

“Піка і його співробітники, старалися не допустити у воєнні справи московських агентів, бувшого посла Зденка Філінгера і генерального секретаря чеської комуністичної партії Клемента Готвалда”.7

У війську панувало безладдя, шовінізм, антисемітизм, обман, крадіж, насильство й подібне.

“Проти волі чехо-словацької влади і міністра оборони К. Готвалд, генеральний секретар комуністичної партії в СССР, іменував командуючим чсл. війська в СССР підполковника Людвика Свободу, а начальником штабу Богуміра Ломського”.8

Решту ключевих позицій в новопосталому батальйоні зайняло 286 жидів. НКВД наставило свого агента, підпоручника Ріїцина, начальником воєнної тайної політичної поліції. Від самого початку рішено не допустити закарпатських українців до жодної важливої функції.

Мстислав Скит-Закарпатський накреслює такий портрет підполковника Л. Свободи: “Чех, народжений 25 листопада 1895 р. в селі Грозманітин, на полудневій Моравії. Закінчив після 1918 р. воєнну академію і був кадровим старшиною. В 1939 р. осягнув ступінь підполковника. Після окупації ЧСР Німеччиною, емігрував в червні 1939 р. в Польщу, а після нападу Німеччини на Польщу втік до СССР. Людина слабого характеру, політичний безхребетник і кар'єрист, чеський шовініст, комуніст і україножер. Нездібний комендант і жалюгідний стратег”.9

Далі Мстислав Скит-Закарпатський пише про Л. Свободу: “Дня 12 листопада 1947 р. Л. Свобода, як чсл. міністер народньої оборони заявив в чеському парляменті, що він вислав для поборювання УПА в Карпатах п'ять дивізій війська і 3,630 бувших партизан-спеціялістів. Свобода відіграв підлу ролу в комуністичному перевороті в Празі в 1948 р. Зрадив президента Бенеша і протикомуністичну коаліцію. Але і комуністи розоблачили його, позбавивши його міністерства народної оборони, арештували і викинули з армії. Від 1948 до 1952 р. був рахівником в колгоспі. З біди поміг йому вийти Нікіта Хрущов, зробивши його за час 1955-58 начальником військової академії. Другий раз поміг йому Олександер Дубчек в 1968 р., зробивши його президентом ЧСР”.10

. Хоча президент Бенеш і міністер народної оборони ген. Інгр і начальник чехо-словацької воєнної місії у Москві ген. Піка протестували проти висилки першого самостійного чсл. батальйону на фронт, бо вояки батальйону не були підготовлені й вишколені до бою, московське воєнне командування таки вислало цих людей на фронт.

“Батальйон москалі зразу приділили на найгірший відтинок постійного німецького пролому під Харковом в районі села Соколово. Батальйон вступив в бій 8 березня 1943 р. Йому був приділений відтинок фронту приблизно на 15 км., що відповідало терену для одної комплетної дивізії. Кожний бачив, що смертники засуджені на ліквідацію. Батальйон не мав танків, лише легкі протитанкові гармати застарілого типу, легкі міномети, якісь кулемети і рушниці. Німецька СС дивізія “Totenkopf” вступила в атаку з 60-80 тяжкими танками, тяжкою артилерією, тяжкими мінометами і кулеметами. Вони мали велику перевагу в людях і техніці. В першій лінії проти СС дивізії стояли закарпатці, яких там полягло 450 і було багато ранених. Вони знищили 31 танки, транспортери, декілька гармат, кулеметів, і вбили понад 400 німців.11

Генерал Свобода пише про перше бойове хрищення батальйону під селом Соколовим, недалеко Харкова таке:

“Напад СС дивізії відбито з великими стратами для ворога: 19 танків, 6 транспортерів і багато іншого воєнного матеріялу. Вони залишили на полі бою понад 300 вбитих. Наші страти були 86 вбитих і 56 ранених”.12

До тих страт ген. Свобода не зараховує 450 вбитих закарпатців, бо, як видно, він ні словом не згадує про участь закарпатських українців в бою під Соколовом, так немов би їх там взагалі не було. Не дивлячись на те, що в тому часі на 2,370 загальної кількости учасників бою, закарпатців було 1,780, або 75 відсотків усіх бойовиків батальйону. Це цілком не вказує на об'єктивність ген. Свободи. Чи, може, він не хотів дати Бенешові аргумент в руки, який противився висилці батальйону до бою?

Несторович у своїй книжці подає... “під селом Соколове відбулося перше бойове хрещення з поважними втратами, бо було 54 вбитих і поранених. (Нещодавно там поставлено пам'ятник”.12a

Число вбитих і ранених, що його подає український учасник тих боїв є щонайменше десять кратне.

“Геройство закарпатців здивувало москалів і чехів, що дивилися на цю нерівну “м'ясорубку” в тилу і завчасу повтікали. Чехи тепер розповідають про Соколово цілковиту брехню, і навіть затаюють українське геройство і жертви”.13

З великими втратами повернувся перший чехо-словацький самостійний батальйон до Бузулуку, де його членів зустріла прикра несподіванка.

“На пропозицію командування чсл. батальйону Президія Верховної Ради СССР нагородила орденами і медалями 84 чехів і жидів, котрі взагалі в бою не були, а надпоручника Отакара Яроша, що згинув в церкві - героєм СССР. Закарпатські українці як гарматне м'ясо залишилися без спостереження”.14

Таке наставлення команди чсл. батальйону прискорило створення ОУН в чехо-словацькій заграничній армії в СССР.

“Завдання організації було дуже важке і смертельно небезпечне. Організація працювала надзвичайно успішно, глибоко конспіровано перед очима ворога. Ця моральна допомога ОУН уможливила перетривати страшні муки і знущання большевицьких злочинів, доконуваних руками командування чсл. батальйону”.15

В тому часі, коли совєтський уряд дав згоду на формування більшої військової одиниці - бригади, уряд Бенеша в Лондоні не погоджувався на це, роблячи різні інтриги. Прихильники Бенеша старалися впливати на наших закарпатців, підриваючи довір'я до чсл. армії в СССР. Але закарпатські українці не пішли на цю провокацію бенешівців.

І так влітку 1943 року була зформована перша самостійна чехо-словацька бригада, яка мала такий національний склад: 307 чехів, 3 мадярів, 344 жидів, 19 словаків і понад 7,260 закарпатських українців. Просто - в бригаді розмовлялося по-українському. Військо на вправах або деінде в поході співало українські пісні. Освідомлююча праця все більше проявлялася поміж українськими вояками. Це добре відчували чехи, словаки і жиди. Вони були свідомі того, що без закарпатських українців не було б чсл. заграничної армії в СССР. Але не дивлячись на таку чисельну перевагу українців, в тих обставинах, вони опинилися під великим тиском москалів, жидів і чехів. Словаки симпатизували з українцями.

“ОУН за короткий протяг часу спромоглася виплекати глибоку національну солідарність, національно свідомих людей і таких героїв, яким був член її проводу, герой СССР надпоручник Степан Вайда, та багато інших”.16

Через зв'язки чеського генерального секретаря К. Готвалда, який стало перебував у Москві, командування чсл. бригади починало здобувати симпатії і зрозуміння совєтського уряду. Під час відвідин полк. Свободи 28 квітня 1943 року в Кремлі чсл. бригада дістала похвали за її лояльність до совєтів.

“Подивіться, - каже президент Калинін, як поступив польський лондонський уряд Сікорського. Мимо того, що ми вишколили і озброїли сім польських дивізій, коли ми просили, щоб три польські дивізії допомогли нам в Сталінграді, щоб ми могли зискати час на підготовку нашої офензиви, генерал Андерс волів відійти зі своїми дивізіями з СССР, ніж нам помогти, бо польський лондонський уряд припускав, що совєти впадуть”.17

Після літнього вишколу перша чсл. самостійна бригада в СССР пересунулася 30 вересня 1943 року в Прилуки біля Києва, де її включено до складу 38 совєтської армії. З Прилук бригада підтягнулася на 40 км від Києва, а від 18-22 жовтня 1943 року переправилася на західній берег Дніпра, на півночі від Києва. Закарпатці пішли визволяти Київ.

Два батальйони закарпатських українців-автоматчиків, підтримуваних танками, артилерією, мінометами та ракетометами несподівано наглою атакою о 4-ій годині осягнули житомирське шосе, а о 7-ій годині вечора, після дуже тяжких боїв, закарпатці перші ввірвалися в центр Києва і зайняли головний двірець. “Вони сповнили історичне завдання, майже по 700 роках визволили свою столицю і знов навіки приєднали Закарпаття до України. Визволили серце України - Київ! Текла з них кров, але в душі хоч мали якийсь біль, але й радість. Вони якбудьто закарпатські сироти знову знайшлися зі своєю матір'ю. З тою матір'ю, що протягом історії їм дала так мало уваги і піклування. Закарпатці в боях за Київ показали велике геройство”.18

Первісним большевицьким пляном було поставити чсл. Бригаду у здобутті Києва виконувати другорядну функцію.

“На бажання закарпатських українців їхній комендант звернувся до командуючого 38 совєтською армією генерала Чибітова дати чсл. бригаді бути авангардом бою за Київ. По розвазі, командуючий 38 армією погодився на це”.19

У своїй книжці генерал Л. Свобода багато розписується про бої за Київ. Він захоплений положенням Києва, його красою і архітектурою, порівнює його з положенням Праги. Він закликав своїх вояків воювати за Київ так, як за Прагу, чи Братиславу.

“За успішне здобуття Києва, Найвища Рада СССР нагородила бригаду з його командуючим орденом Суворова 2-го ступеня, а 139 вояків і старшин - різними відзначеннями. Однак - честь і слава належить передусім нашим 30 вбитим і 80 пораненим воякам”.20

Чсл. бригада ніколи не дармувала, вона весь час була в русі. Ще не скінчилося одне завдання, а вже треба було розпочинати друге.

“Якраз ми були дуже змучені чотириденним походом до крайності вичерапані; прийшов наказ далі пересунути нашу бригаду в околиці Білої Церкви, що була від нас віддалена яких 34 клм. Ще одна ніч без відпочинку”. “Бої за Білу Церкву тривали 4 дні і закінчилися 4 січня 1944 р. Чсл. незалежна бригада була згадувана в денному наказі Сталіна, а совєтський уряд нагородив бригаду орденом Богдана Хмельницького І-го ступеня. Була то тяжка битва. Наші страти були - 66 вбитих, 270 ранених і 75 невідомих. Страти ворога 1,050 вбитих”.21

Тепер порівняймо цей опис битви під Білою Церквою з розповіддю українського учасника:

“За сталих перекидувань бригади на найгірші відтинки фронту та постійне ангажування її на головний удар, бригада фізично до крайности була виснажена. Не звертаючи на це увагу, бригаду перекинуто 30 грудня 1943 р. на Білу Церкву. Німцям в Білій Церкві загрожувало оточення. Наша танкова частина була відряджена до розпорядження 74-ої совєтської дивізії. Тому тепер без допомоги танків і артилерії бригада мусіла штурмом взяти ріку Рось і переправитися на другий бік. Головний удар мала зробити перша чсл. бригада, перетинаючи відступовий шлях німцям з Білої Церкви. По правій стороні чсл. бригаду мав підтримувати 764 полк, а з лівої сторони 163 совєтська дивізія”.22

Чсл. бригада неочікувано досягнула дорогу відступу о год. 3:45 ранку. Це сталося на Новий Рік 1944.

“Коли розвиднілося бійці чсл. бригади довідалися, що обіцяна московська поміч не прийшла і бригада дісталася німцям в міх. Німці, коли опинилися в новому оточенні у Білій Церкві, кинули всі сили на проломлення оточення”.23

Зі всіх сторін на два батальйони закарпатців почали наступати танки й моторизовані автоматчики та німецька піхота обстрілюючи з гармат і мінометів.

“Москалі зі своєї оборонної позиції на правім і лівім крилі та чехи з жидами з великого берега за рікою Рось біля Глибочка, дивилися на страшну трагедію, коли на рівнім, як стіл полі, німецькі танки ковзалися на трупах закарпатців, і ніхто й не думав їм дати допомогу, або хоча один артилерійський вистріл. На полі бою залишилося 750 українських трупів. Про цю трагедію чехи мовчать. Чому? Як звичайно, москалі прикрили цю зраду і злочин “нагородою” першої чсл. бригади в СССР орденом Богдана Хмельницького”.24

На другий день чсл. бригада разом з москалями мусіла йти наново здобувати вже перед тим здобуту позицію закарпатськими українцями. Німці 3 січня 1944 року запалили Білу Церкву й відступили.

Тут ми бачимо зі сторони головного команданта, полк. Л. Свободи виразну тенденцію знецінення і применшення вкладу закарпатських українців до чсл. бригади. Для кожного є очевидним, що 66 вбитих під Білою Церквою не є те саме, що 750 вбитих. Але це не було для коменданта чсл. бригади дуже важливе, бо закарпатські українці - це смертники, які вже давно були присуджені на знищення, як живі свідки московських концентраційних таборів смерти.

Дефіляда в м. Хусті з нагоди 22-го січня в Києві 1918 року.

На початку 1944 року в місті Єфремов, на схід від міста Орел, формувалася друга чсл. самостійна парашутна бригада, яку мали перекинути на Словаччину на поміч народному повстанню, але замість того її перекинули, як гарматне м'ясо на фронт, замість совєтської 21-ої дивізії в районі Бзянка-Сяночок. Це був тяжкий терен та із всіми вигодами для німців. За цю безголову атаку чехословацька парашутна бригада заплатила великими втратами.

“Після розбиття цієї бригади 17 вересня 1944 р., прийшло розпорядження, щоб цю розбиту бригаду перекинути літаками на Словаччину. Це не було зовсім доцільне, а навіть злочином, щоб цілком розбиту й дезорганізовану бригаду кидати німцям в пастку, яку німці на Словаччині цілковито знищили. З летовища Івоничі біля Кросна мали 350-ма літаками перевести розбиту другу чсл. парашутну бригаду на Словаччину до Банської Бистриці. Під час операції 12 літаків збито, забиваючи 380 парашутистів. Після приземлення на Словаччині бригада негайно вступила в бій з СС дивізіями, відбиваючи наступ на Зволен, Кремницю. Бригаду перекинено навмисно з запізненням, коли німці вже придушували повстання”.25

Генерал Свобода в своїй книжці каже, що операція висадки решток другої парашутної бригади була заплянована на три дні, але вона протягнулася на чотири тижні.

Велика перевага в людях і техніці та вигідний простір маневрування давали змогу СС дивізіям взяти в оточення другу чсл. парашутну бригаду, яка тепер була поповнена словацькими повстанцями. Бригада завзято боронилася від наступу німців на Банську Бистрицю, осередок словацького народного повстання. В тій тяжкій ситуації бригада воювала до кінця жовтня 1944 року. “Ситуація була жахлива, не було лікарства, одягів, харчів, боєприпасів, і іншого необхідного матеріялу. Недобитки другої бригади, рятуючися в малих групах в горах, де як партизани боролися до кінця війни”.26

Москалі втопили у крові словацьке народнє повстання. Не дали йому потрібної помочі й не допустили Англію, Америку й Францію прийти йому з допомогою. За те дали можливість німецьким СС дивізіям винищити найкращих словацьких патріотів, а з ними також 7,500 закарпатських українців, які воювали у складі Другої чехо-словацької самостійної парашутної бригади. Ці незаперечні докази вказують, як москалі злочинним способом здійснюють винищування кожної еліти й провідної верстви народу, котрого хочуть поневолити. Так вони поступили у варшавському й празькому повстанні. Празьке повстання захоронила чехам російська дивізія генерала Власова, союзника німців, яка перейшла на бік чеських повстанців. Інакше німці були б знищили Прагу гірше, як Варшаву. Після визволення Праги, чехи видавали власівців большевикам на розстріл.

У квітні 1944 року Перша самостійна чсл. бригада в СССР була пересунена з Волині на Буковину в район Чернівців і Снятина в Галичині. Сюди привезли 12,000 волинських чехів і 8 тисяч закарпатських українців. У тому часі чсл. військо переформовано так: чсл. бригада в Снятині; чсл. бригада в Проскурові; чсл. бригада й запасний полк в Садагорі. Одна танкова бригада в Снятині, запасний полк у Камінці-Подільськім, а летунський полк в Промбі. Чсл. армія до 1-го квітня 1944 року числила понад 25,000 вояків.

“На протязі трагедії і ліквідації Другої чсл. самостійної пашутної бригади в СССР москалі приготовляли ліквідацію решти чсл. армії в СССР. Москалі з чеськими комуністами на чолі з п'яницею Клементом Готвалдом добре знали, що ціла чсл. армія в СССР є антикомуністична і протимосковська. Що ця армія по визволенні Чехо-Словаччини в першім моменті вщент знищить комуністів і не дозволить москалям всунути свої криваві пазурі у внутрішні державні справи”.27

Не було в тодішній Европі таких свідомих антикомуністів, як вояки чсл. заграничної армії в СССР, які на власній шкурі пізнали злочинність комуністичного догматизму й диктатури та кривавого московського імперіялізму. З цими закордонними вояками вже не можна було нічого іншого зробити, як тільки фізично їх зліквідувати.

“Що москалі для своїх кримінальних злочинів вибирають найгірші бестії, свідчить той факт, що Клемент Готвалд будучи президентом ЧСР, п'яний підписував присуди смерти. Дав повісити, розстріляти і в підвалах замучити патріотів і навіть повбивати своїх найближчих співробітників у комуністичній партії”.28

Вільному світові застигне кров у жилах, коли він довідається про найбільші й найгірші злочини в історії людства, яких доконали й до наших днів доконують москалі.

У справі визволення Закарпаття було домовлено, що цю операцію доконає чсл. армія через Яблонецький і Волівський переходи. Були навіть спеціяльно вибрані й вишколені закарпатські українці, які добре знали Карпати. Та на приказ Сталіна чсл. армію пересунено на Дуклянський перехід і їй не дозволено вмішуватися до політики Закарпаття.

Чехо-словацький самостійний корпус в СССР був знову залучений у склад 38 совєтської армії під командуванням ген. Москаленка, який був добрим полководцем і стратегом. Він керував дуклянською операцією, в якій чсл. корпус брав участь, що відповідав найменше трьом совєтським дивізіям.

У справі допомоги звільнити Словаччину маршал Конєв видав такий наказ: “Проломити ворожу оборону в районі Кросна, міста Дуклі, Дуклянський перехід, Пряшів, пробитися через Карпати, дістатися на територію Словаччини й злучитися з словацькими повстанцями. Це віддаль приблизно 100 клм. Призначений час на цю операцію - 5 днів, то значить за 120 годин дістатися до Пряшева”.29

“Найважніше, - каже маршал Конєв - скорість і несподіванка. Дістатися через Карпати так скоро, щоб ворог не мав часу пересунути свої резерви до боротьби за Карпатами”.30

Плян маршала Конєва мав на цілі перейти Дуклянський перехід за п'ять днів, однак цей плян показався нереальним, бо для цієї операції він ужив аж 80 днів.

“На підставі відомостей, що принесла наша розвідка, терен, куди має іти наш удар на ворога, хоча невигідний, за те відношення сил для наступаючого війська є корисне. Цьому допоможуть у великій мірі дві словацькі дивізії”.31

Нарешті дня 8 вересня 1944 року розпочалася після Сталінграду найбільша битва за Дуклянський перехід. Німецька армія мала постійно вигоду відступати у високі гори і ліси. Ціла територія була міцно замінована. Німці й мадяри вже давно тут вибудували міцні укріплення. В цій операції чехо-словацьке командування сподівалося, що дві словацькі дивізії на Пряшівщині перейдуть на її сторону. Було це однак великою помилкою, бо словаки залишилися вірними своєму урядові.

“Після того, як москалі втопили в крові 150,000 війська в Дуклянській операції, прийшли до розуму, що по рівнині через Краків можна дістатися на Моравську Остраву. В цім випадку за одну п'яту жертв Дуклянської операції можна було осягнути блискучу перемогу над німецько-мадярською обороною.

Вистачило було цілу Першу чсл. бригаду десантом висадити в Карпатах. В цій бригаді було 80% закарпатських українців, які почували себе в Карпатах як вдома. Вони з внутра були б розбили ворожу оборону з великими стратами для німців і мадярів. У той спосіб Дуклянський перехід можна було б взяти за два тижні. Ні, москалі і чехи гнали закарпатських українців як худобу прямо на дула автоматів, гармат і всякого рода іншої зброї. Це незаперечний злочин”.32

Від 26 березня 1945 року чехо-словацька танкова бригада, що складалася з 60% українців з Пряшівщини і Закарпаття була у безперестанних боях за визволення Моравської Острави, Пшерова, Простєйова і Оломовца. В цих тяжких боях згинув і член Проводу ОУН, герой СССР надпоручник Степан Вайда. В цих боях чсл. танкова бригада понесла страти 10,000 вбитими вояків.

Про цей бій ген. Свобода пише таке: “Вечором 6 квітня 1945 р. ми понесли велику втрату. Командуючий 2-го танкового батальйону надпоручник Вайда, який попереднього дня сам знищив два танки, автоматичну гармату, дві протилітакові гармати і декілька мінометів і скорострільних гнізд, цей відважний закарпатський українець сьогодні був вбитий німецьким ворогом. Степан Вайда був по смерті підвищений до ранги капітана (сотника), а Президія Найвищого Совіта нагородила його орденом Леніна і Золотою Звіздою Совєтського Союзу”.33

Від автора. Я знав Степана Вайду з 1932 року, коли він приїхав до Мукачева, ставши фаховим учителем. Був це чесний і щирий український патріот. Брав участь в діяльності товариства “Просвіта” (хор і драматичний гурток) і в усіх українських організаціях Мукачівщини.

За часів Карпатської України він не належав до Карпатськoї Січі, бо мав інше завдання, працюючи разом з Юрком Білеєм над справою безпеки Карпатської України.

Після упадку Карпатської України він не виїхав за кордон, залишився під мадярами. Не маючи іншого виходу він в 1940 році перейшов кордон до УССР, де його очікували большевицькі табори смерти на далекій півночі.

В січні 1945 року під командою чеського генерала Гасала й міністра Нємця на Закарпатті була відкрита “Комендатура Визвольної Землі”, яка іменем чехо-словацької влади в Лондоні зачала господарити як у довоєнній ЧСР. Чехи знову почали свою політику з “русінами”. Господарили, як у своїй колонії, не беручи на увагу права українського народу. Вони зачали формувати порядкову дивізію на чолі з чехами й жидами. Це ж противилося договоренню чсл.-совітському. Тому Гасал з його вишколеними окружними начальниками мусіли творення порядкової дивізії зупинити, і самим покинути Закарпатську Україну.

Ціла чеська “операція” на Закарпатті відбувалася після точно опрацьованого пляну чехо-словацької влади. Така колоніяльна тактика обурювала закарпатських українців. Чехи дуже помилялися, - Закарпаття вже не було її колонією з 1920 року. Тут уже була українська, а не “русінська” інтелігенція, тут уже жив дух свобідної Карпатської України.

Чехи на Закарпатті показали свою гидку загарбницьку маніпуляцію. Вони не післали на Закарпаття українських старшин з чсл. армії в СССР, щоб зробити на своїй землі потрібну роботу. Ні! Українці гинули на фронті, а чехи, покинувши фронт, пішли із своєю “місією”, щоб визволяти Закарпаття. Але цим разом їм їхня “місія” не вдалася, бо по Закарпаття посягнув свою руку Сталін і президент Бенеш не міг сказати свого слова протесту - ні! Через злучення Закарпаття з УССР здійснилася відвічна чеська мрія - мати Москву за безпосереднього сусіда. Мрія, за яку Бенеш в 1919 році так завзято боровся на Мировій конференції в Сен-Жермені, бо вона - ця мрія, лежала, мов угольний камінь чеської національної політики по Першій світовій війні. Тепер цю мрію здійснено, та чи вона вийшла чехам на користь?

“Було це 17 травня 1945 року. На історичному “Старом'єстському Нам'єсті” в Празі парадували зі своїми бойовими прапорами вояки чсл. армії, повертаючися з СССР.

Я стояв глибоко зворушений на почесній трибуні. Згадуючи окупацію, німецьке переслідування, тюрми, концентраційні табори. Терпіння на фронтах, мертві й поранені, дні і ночі, перебут і в окопах, в дощі і морозах. Це все пережили наші хлопці на фронті і наш народ вдома за тих шість літ війни. Це було більше як деяка генерація пережиє за ціле своє життя.

Сьогодні перед нами велике майбутнє: надія на кінець усіх воєн, на мир, на ліпше і щасливіше життя народів цілого світа. Соціялізм і комунізм побіджає; а я певний, що він скоро побідить всюди, бо лише тоді прийде справжній мир...”34

Це були слова генерала Свободи, але тільки слова, бо дійсність виглядала інакше. Ось тут подаю рефлексії одного з учасників епопеї. Він пише:

“Після большевицької окупації Закарпаття, НКВД скоро поробило в цілім краю концентраційні табори “Добро пожаловать”. В ці концентраційні табори НКВД тягнуло кожного мужчину від 16-ого до 65 років. Одних висилали на фронт, а других - на розстріл або сибірські концентраційні табори. Нова, ще більше кривава окупація Закарпаття розпочалася”.

“Дня 17 травня 1945 року відбулася в Празі військова парада, але без закарпатських українців, бо одні були в могилах, другі з тяжкими пораненнями по шпиталях, а треті арештовані. По цілій Чехо-Словаччині розпочалася нагінка на українців. Начальник чеської політичної воєнної поліції полковник Раїцін дав приказ зробити списки всіх закарпатських українців із заграничної армії, щоб їх вислати до СССР”.35

У половині жовтня 1945 року президент Бенеш прийняв делегацію старшин-українців у справі насильного вивозу вояків заграничної армії до СССР. Старшини рішуче запротестували проти цієї акції, заявивши, що українці, які воювали за визволення ЧСР, мають право вибирати собі громадянство, яке вони хотять, тим самим і громадянство ЧСР.

“В розмові було сказано також багато про воєнне командування і уряд ЧСР. Бенеш зразу пробував телефонувати до міністра народної оборони ген. Свободи, але його не було. Тоді говорив до полковника Раїціна. Старшинам Бенеш резолютно заявив, що закарпатські українці, заграничні вояки і українці Пряшівщини мають абсолютно однакові права, як всі інші громадяни ЧСР, і що він про цю справу взагалі не знав. Щоб оминути дальше непорозуміння зі “союзником”, він радив негайно подати опцію (петицію)”.36

Пізніше міністер народної оборони ген. Свобода на початку листопада 1945 року прийняв делегацію старшин закарпатської заграничної армії, - “ген. Свобода, подібно як і іншим разом, був фальшивий від початку до кінця, заявляючи старшинам, що він є п'ятим колесом у возі. Одним словом він так говорив, щоб до нічого не договоритися. Репресії закарпатських українців дальше продовжувалися у різних формах”.37

Чехи по війні розпочали брехливу пропаганду, що, мовляв, в чехо-словацькій заграничній армії воювали тільки чехи, словаки і жиди. Про закарпатських українців вони нічого не згадували. Зрозуміла річ, що чеська пропаганда не могла перед світом признатися, що в чсл. армії в СССР було 70-80% закарпатських українців, бо тоді кожному стало б ясно, що це була українська, а не чеська армія.

“Щоб зменшити вклад закарпатських українців в боротьбі за ЧСР, чехи пішли на таку підлу підробку, що навіть зфальшували історичні документи про чсл. армію в СССР. На спільних могилах, де поховані українці, чехи зробили надписи, ніби там поховані чехи, словаки і жиди, імена осіб, які в дійсності не існували в заграничній армії. Адже на протязі всієї фронтової доби чехів згинуло не більше однієї тисячі, а закарпатських українців - 25,000 вбитих і ранених. Найбільші успіхи в цій армії осягнули українці. Чехи і жиди добре знали, що українці не мали іншого виходу, лише воювати в їхній армії, або дістатися москалям на поталу”.38

Нормально вояки певної нації, що в боротьбі з ворогом здобувають національну незалежність, є в певній пошані в народі за їхні геройські подвиги, але не так було з карпатськими українцями, які воювали за самостійність ЧСР.

Велика частина закарпатських українців, членів чехо-словацького корпусу після закінчення війни виїхала на Захід. До такого вчинку змусіла їх політична й національна дискримінація. Решта вояків опинилася в Чехії у тяжких соціяльних і політичних обставинах, засуджені на цілковиту асиміляцію, бо закарпатським українцям не дозволено створити ані однієї культурної української організації, школи або видавати газету. Найменший вияв українського руху переслідували органи державної безпеки, які були підпорядковані московському КГБ.

Друга світова війна закінчилася для наших ворогів перемогою, а Україна залишилася найгіршою колонією в Европі на дальші десятиліття. Почалися знову мільйонові депортації українців у в'язниці та концентраційні табори на “не ісходиму Сибір”, на поневіряння, голод, холод, моральні терпіння та смерть.

Хоча закарпатські українці, в чсл. заграничній армії в СССР воювали не під рідними прапорами й не під рідним командуванням і не за мету, визначену національним проводом, бо їхнє перебування в цій армії не було добровільне, воно було вимушене обставинами, про які обширно було сказано, однак свідомість боротьби закарпатських українців проти гітлерівської навали на Україну, давала їм радість боротьби за рідну землю, на якій родилися і прославилися їхні предки.

Їхні жертви, геройство й патріотизм будуть напевно позитивно оцінені в українській історії.

Незаперечним фактом є, що у витворенні й плеканні їхнього патріотизму серед дуже невідрадних умов, в яких у тому часі знаходилися закарпатські українці, спричинилася у великій мірі ОУН, від самого початку навчаючи їх скритості, внутрішньої моральної дисципліни, шляхетності й геройського войовничого духа.

“Закарпатські українці: воїни, офіцери з чсл. заграничної армії в СССР пролятою кров'ю в Другій світовій війні навіки склали присягу вірности Україні, українській нації і завтрішній визвольній війні”.39

А московський імперіялізм узмістовлений в безбожному большевизмі взяв на себе додатковий злочин за знищення більше як 100,000 молодих закарпатських українців патріотів - цвіту нашої нації.

Хай Господь судить за це Москву!

 

-------------------------------------------------------------------

[1] Мстислав Скит-Закарпатський: “Кровавим шляхом”, непублікована праця, стор. 50.

[2] Тамже, стор. 52.

[2а] Володимир Несторович: “Закарпатські Українці в Чсл. Корпусі генерала Свободи, Дітройт 1972, відбитка з “Нового Шляху”.

[3] Мстислав Скит-Закарпатський, стор. 53.

[4] Тамже, стор. 55.

[4а] Несторович, стор. 9.

[5] Ген.Людвик Свобода: “З Бузулуку до Праги”, Наше войсько, Прага, 1967.

[6] Тамже, стор. 57.

[7] Мстислав Скит-Закарпатський, стор. 55.

[8] Тамже, стор. 56.

[9] Тамже, стор. 59.

[10] Тамже, стор. 60.

[11] Тамже, стор. 61.

[12] Свобода, стор. 116.

[12а] Несторович,. стор. 13.

[13] Мстислав Скит-Закарпатський, стор. 61.

[14] Тамже, стор. 62.

[15] Тамже, стор. 62.

[16] Тамже, стор. 63.

[17] Свобода, стор. 142.

[18] Мстислав Скит-Закарпатський, стор. 64.

[19] Свобода, стор. 143.

[20] Тамже, стор. 184.

[21] Тамже, стор. 214.

[22] Мстислав Скит-Закарпатський, стор. 65.

[23] Тамже, стор. 67.

[24] Тамже, стор. 67.

[25] Тамже, стор. 71.

[26] Тамже, стор. 72.

[27] Тамже, стор. 73.

[28] Тамже, стор. 74.

[29] Свобода, стор. 244.

[30] Тамже, стор. 244.

[31] Тамже, стор. 245.

[32] Мстислав Скит-Закарпатський, стор. 81.

[33] Свобода, стор. 310.

[34] Тамже, стор. 391.

[35] Мстислав Скит-Закарпатський, стор. 81.

[36] Тамже, стор. 88.

[37] Тамже, стор. 88.

[38] Тамже, стор. 88.

[39] Тамже, стор. 90.