ЗАКОРДОННА ДЕЛЕГАЦІЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

Як я вже згадував, мій і моєї дружини Марії приїзд до Відня припав якраз на день Мюнхенської конференції. Зразу після приїзду я оформив Закордонну Делегацію Карпатської України, якої і став головою. Особи, які мали ввійти до Делегації, були вже у Відні. Членами Делегації були:

1. Євген Скоцко, директор Української Пресової Служби в Ню-Йорку; 2. Юрій Габовда з Детройту, заступник Української Націоналістичної Молоді в Америці; 3. проф. Микола Беньо, член Проводу “Комітету Оборони Закарпаття”. Дня 16 жовтня долучився до Делегації ще 4. Іван Рогач за “Українську Національну Оборону”, висланий тодішнім міністром о. Волошином для допомоги мені. Канцелярія Делегації містилася в готелі Куммер у Відні. В Лондоні працював делегат “Об'єднання Українських Організацій в Америці, редактор часопису “Свобода” д-р Лука Мишуга разом із молодим українським дипломатом Степаном Давидовичем.

Заходами Штабу для Закарпатських справ ОУН, 16 вересня розпочато у Відні подавати в радіо українські авдиції. При Делегації постав пресовий відділ, який різними мовами інформував чужинців про Карпатську Україну, а також слідкував за чужою пресою, видаючи бюлетені для інформації українського громадянства про відгук карпато-української справи в світі. В цю ділянку велику працю вклав Кость Мельник-Горський зі своїми помічниками як? наприклад, Явний, Мудрицький та інші студенти університету у Відні.

Згідно з В. П. Стаховим, за кордоном в тому часі діяли такі політичні угруповання:1

1. Гетьманське Середовище, центр якого знаходився в Берліні, обмежився фактично тільки до пропагандивно-інформаційної діяльности. Єдиний Олександер Скоропис-Йолтуховський розвинув був дещо жвавішу діяльність, використовуючи для цього свої колишні контакти як Голови Союзу Визволення України. Здається, що його діяльність була гальмована відповідальними колами цього середовища, які (як це тоді говорилося), злякалися, що мадяри витягнуть з прем'єрського архіву на денне світло домовлення, яке у справі Закарпаття в 1929 році склав був гетьман Павло Скоропадський з тодішнім мадярським прем'єром Іштваном Талекі. Тому всі заходи О. Йолтуховського мусіли бути дуже обережними щодо мадяр як також щодо власного середовища. 2. Представник УНР в Берліні обстоював засаду гострого невтралітету, вважаючи справу Закарпаття внутрішньою справою ЧСР. Від січня 1934 року ці кола, за відповідними інструкціями свого центру в Варшаві, розраховували на німецько-польський пакт, як на можливість актуалізації української справи в трикутнику Берлін-Варшава-Київ з підкресленням цілковитого незацікавлення щодо української національної території на захід від Збруча. Дорадником УНР у німецьких справах був тоді Олександер Севрюк.

У таких обставинах ролю політичного та дипломатичного півофіційного заступництва справи Закарпаття перебрало на себе представництво ОУН в Берліні, що офіційно діяло під назвою Пресової Служби й як таке було акредитоване й в міністерстві закордонних справ і в міністерстві пропаганди. Керівником представництва й пресового бюра був В. П. Стахів. Така розв'язка справи була офіційно полагоджена Проводом Українських Націоналістів з прем'єром о. Августином Волошином.

В. П. Стахів стверджує: “Велику працю на користь цього дипломатичного агенства поклав Юлій Химинець, що з вересня 1938 року на доручення КЕ ОУН Закарпаття перебував в Німеччині й був для Проводу Українських Націоналістів головним дорадником у закарпатських справах. Він також отримав від прем'єра Волошина у Відні відповідні повновласті, які були узгіднені з Проводом Українських Націоналістів.1

В Українській Пресовій Службі в Берліні працювали крім уже згаданих осіб, ще Іван Габрусевич, справи політичні; д-р Богдан Кордюк, економічна політика й Орест Чемеринський, питання націоналістичної преси та Андрій Луців, питання загально української преси та інформації.

Така постанова справи не сподобалась політичним колам міністерства господарства, що його очолював міністер Юліян Ревай. Треба зазначити, що берлінським мужем довір'я для міністра Ю. Ревая був О. Севрюк.

З рамени окремого штабу Проводу ОУН для справ Закарпаття Орест Чемеринський-Оршан виготовив влітку 1938 року “Плятформу Закарпаття”, яку Делегація повністю прийняла й на підставі неї діяла. Ось зміст цієї Плятформи:2

“Політична проблема Закарпаття не може бути відірваною проблемою. Вона належить до цілости ідеалів і змагань 45-мільйонової української нації. Цього мусить бути свідоме Закарпаття і це мусить воно дати недвозначно зрозуміти світові. Тільки в рамках розв'язки майбутнього всієї України лежить майбутнє Закарпаття. Так само і доля Закарпаття на ближчий час мусить вирішитися по лінії інтересів всієї української нації. Отже, включити себе всеціло в широко розгорнутий сьогодні фронт всеукраїнських змагань. Це перша передумова успішности й правильности поставлення питання Закарпаття.

Першим практичним висновком бу де тут створення в ім'я власних ідеалів, власної політичної сили - в противенстві всіх агентур Праги, Москви, Будапешту й Варшави, які сьогодні діють на Закарпатті. Цим агентурам мусить бути виповіджена найрішучіша війна - в ім'я власних ідеалів: великих, ясних, захоплюючих. В ім'я ідеалів революційних, що мобілізують до боротьби за Самостійну Соборну Українську Державу, що переростають усе злободенне, зводячи його до засобу, а не цілі, і вляють своїм визнавцям будуче почуття післанництва, яке вони мають сьогодні сповнити.

З усього доброго і злого в минулому треба витягнути остаточні висновки й станути на нові шляхи - до боротьби за нові ідеали. Найважнішим заложенням для виглядів цієї боротьби буде ствердження, що в ЧСР іде - як вказує на це багато даних - до великих змін. Скорше чи пізніше положення зміниться цілковито. Воно має змінитися і на нашу користь, а не на наше лихо. А вже ніяк не можна допустити Закарпаття до того, щоби Прага могла сьогодні його коштом рятувати себе. А діється це сьогодні, бо Закарпаття не зв'язує чехам рук, бо Прага раз-у-раз видвигає проти домагань словаків та німців - “автономію” Закарпаття, яке задоволене й щасливе, отже - мовляв - не закидайте нам злої волі. Його не сміє бракувати в протичеському фронті других націй ЧСР! Це не конечне до симпатій до других націй, а для найважніших інтересів самого Закарпаття.

Коли Закарпаття не почне сьогодні говорити сильною, і то дуже сильною, мовою, то в найближчому майбутньому або впаде жертвою мадярсько-польських зазіхань, або втратить не тільки всі вигляди на справжню автономію, але й те, що має.

Треба рахуватися з тим, що справа судетських німців в ЧСР на довшу мету перерішена. В це, можливо, не вірить Прага, але це мусять брати на увагу ті, що реально оцінюють ситуацію. В момент успішного завершення змагань судетських німців, вся ЧСР незвичайно захитається і чеська національна думка стане на вирішальній історичній точці. Саме в той критичний момент Закарпаття зможе підперти активно і зможе зреалізувати свою ідею. Ми переконані, що ця ідея найде тоді відклик і серед чехів і серед других заінтересованих чинників. Під умовою, що з нашого боку почнуться кроки до ясно назначеної мети, вже від сьогодні!

Яка це ціль? На місце сьогоднішної ЧСР має повстати три вповні самостійні держави: Чехія, Словакія і Закарпатська Україна. Річ ніяк не фантастична - коли існує Люксембург, Андора й Ліхтенштайн - і то існує на довшу мету, то чому не має повстати Українська Закарпатська Держава - на якийсь час, поки не злучиться з Києвом? А Чехія і Словакія можуть удержуватися як самостійні держави, взагалі на довшу мету. Закарпаття мало б стати зав'язком української державности! Звідси мала б розпочатися велика українська акція допомоги східнім Українським Землям у їх боротьбі за повалення большевизму.

Ця ідея така велика, така сильна й яскрава - що коли видвигнути її з могутнім розмахом і умілим підходом на Закарпатті, вона знайде багато, багато нових тисяч борців, і розіб'є в пух противників національної ідеї на Закарпатті.

Самостійні держави: Чехія, Словакія й Закарпатська Україна заключають між собою тісний пакт приязні. Їх незалежність буде міжнародньо загарантована. Мадярщина дістане ті етнографічні території, де мадярське населення творить більшість. Польща може дістати своїх 80,000 поляків, що живуть нині в ЧСР, тільки тоді, коли згодиться на злучення з Закарпатською Україною своїх теперішніх територій: Галичина, Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя. Інакше цих 80,000 остане при Чехії. Конечно, щоби поволі формувалося нове обличчя середньо-східньої Европи на національних принципах. Бо годі сьогодні, наприклад, Польщі в ім'я національного принципу віддати 80,000 поляків у ЧСР тоді, коли ця ж Польща у відношенні до українців про принципи нічого не хоче чути. Нова Европа має будуватися на послідовності, а не на облуді версальського зразку!

Така розв'язка чехо-словацької проблеми перешкодить постанню спільних мадярсько-польських кордонів, що вели б напевно до захитання рівноваги в середній Европі. Закарпаття прийме до себе значну частину української політичної еміграції з різних країн Европи й цим розв'яже у великій мірі сьогодні складну для низки держав проблему “бездержавности” скитальців. Закарпаття відживе культурно-господарсько, в цьому заінвестує багато капіталу українська заокеанська еміграція й завдяки цьому втягнеться ця занедбана закутина в сферу світського господарського процесу.

Всі три зв'язані союзом держави мусять станути виразно на протибольшевицькі позиції. Чехія мусить зрозуміти, що оборониться на заході тільки тоді, коли не даватиме Німеччині аргументів, що вона є пляцдармом большевизму в середній Европі. Гадаємо, що Прага, хоч і пізно, зрозуміє після ударів з боку Німеччини, наскільки сама їх стягнула на себе своїм союзництвом із Москвою.

Коли всі три держави будуть в тісному союзі, але будуть усе ж самостійні, - то це буде запорукою, що не буде між ними спорів, що в цьому закутку Европи відносини устабілізовані. Тоді й Англія, і Франція, і Німеччина, і Італія загарантують незалежність усіх трьох держав, бо це буде лежати в інтересі всіх потуг, щоби ні одна з трьох держав не втратила незалежности в нічию користь. Це зокрема єдина приємлива розв'язка для Англії.

Така тільки розв'язка майбутнього можлива сьогодні для Закарпаття, - і тільки така розв'язка буде означати, що Закарпаття зрозуміло свою ролю супроти всієї України в сьогоднішний вирішальний момент. За Закарпаттям у його боротьбі стоїть чуттьєво ввесь український народ. Тому, що ця боротьба йде за інтереси 45-мільйонової української нації, то політично Закарпаття може орієнтуватися тільки на єдину понадпартійну силу української дійсности, якою є український націоналізм”.

Наведена плятформа боротьби Закарпаття за самостійність вкоротці була прийнята не лише українським населенням Закарпаття, але також всім українством, бо це була одинока правильна розв'язка справи.

Варто тут зафіксувати становище Німеччини до Карпатської України й Словаччини, зразу після зайняття судетських земель. Відповідь на це знаходимо в “Документах Німецької Закордонної Політики 1918-1945 рр. [3]. Там читаємо, що 7 жовтня 1938 року міністер Закордонних справ Німеччини розіслав інструкції до всіх закордонних представництв Німеччини, якими вони повинні керуватися:

1. Приятельські відносини з Прагою.

2. Підтримка мадярських домагань у вирівнянні мадярських територій шляхом безпосередніх переговорів.

3. Підтримка словацьких Жилінських домагань.

4. Ми ставимося з резервою до Карпатської України. Спільний мадярсько-польський кордон не підтримуємо, але не виступаємо активно проти польсько-мадярських змагань.

5. Довірочно підтримуємо словаків у справі Братислави.

6. Натепер наше гасло є самовизначення.3

9 жовтня 1938 року постала небезпека, що мадярське військо займе Закарпаття. Від імени Делегації вислано тоді таку телеграму до представників Англії, Франції, Німеччини, Італії і Чехо-Словаччини:

“Українська Делегація т. зв. Підкарпатської Руси доводить до Вашого відома наступне: пражський уряд далі нехтує вислів волі українського населення до самовизначення. Тим часом польська і мадярська влади мають намір анектувати країну мадярським військом. Це викликає між українським населенням великий неспокій і небезпеку кривавого повстання. Підносячи протест проти кожного наступу мадярського війська, просимо через вислання міжнародніх відділів уможливити українському народові Підкарпаття вільний вислів його волі”.4

Десятого жовтня вислано знову телеграму до гарантів мюнхенської умови такого змісту:

“В виду поголосок про польсько-мадярсько-румунський плян зайняти війського Закарпаття подаємо Вам до відома, що Українці Закарпаття і поза ним є готові до крайного відпору проти намагання позбавити їх людських прав, самим рішати про свою долю. Просимо Вас про надіслання міжнародньої лєгії на Закарпаття, щоб забезпечити лад, і про дозвіл формувати на Вашій території українські легіони. Віримо, що Ви, як гарант европейського правного порядку, будете готові зужити всі потрібні міри, щоби забезпечити Европу перед політичним бандитизмом”.4

Коли 11 жовтня Прага іменувала для Закарпаття окремий уряд зі зрадником Бродієм на чолі, пресовий відділ Делегації вислав деклярацію, в якій насвітлив українське становище до нього та домагалася повної самостійности Закарпаття.

16 жовтня передано або вислано меморіял у справі самовизначення Закарпаття до канцлера А. Гітлера й всіх міністрів та провідників політичного й партійного життя Німеччини. Делегація обгрунтувала українські права на Закарпаття на основі етнографічних та історично-правних фактів, насвітлювала чеський режим і польсько-мадярську політику на основі прав самовизначення народів домагалася повної державної незалежности й міжнародної гарантії кордонів Карпатської України. Міністрові закордонних справ Йоахіму фон Рібентропові передано наш меморіял перед його від'їздом до Італії, де вирішено справу кордонів Карпатської України. Це рішення було потім потверджене віденським арбітражем дня 2 листопада 1938 р.

Делегація уживала всіх шляхів, щоб вплинути корисно на розв'язання карпато-української справи великими державами.

Хоча Делегація протестувала 11 жовтня проти наіменування А. Бродія прем'єром карпато-українського уряду, одначе, сам факт окремого уряду Карпатської України треба уважати дуже позитивним явищем. Ще 8 жовтня зійшлися обидві Народні Ради (українська й москвофільська), щоб вибрати перший автономний уряд Закарпаття, що й сталося о 7-ій год. вечора, коли на балькон Крайового уряду в Ужгороді вийшов А. Бродій, щоб оголосити народові рішення. Хоча Бродій не був запорукою дійсної незалежности Закарпаття, але присутні прийняли проголошення окремого уряду для Закарпаття з виявом радости. Довго не прийшлося чекати, як, неначе з-під землі, появилося кілька синьожовтих прапорів і великий похід вирушив вулицями столиці з піснями й патріотичними кличами. Це прямо приголомшило кілька десятків присутніх москвофілів, що остовпіло стояли біля Крайового Уряду, але ще більше чехів, жидів та мадярів.

Маніфестація пройшла попри Народний Дім, “Просвіти”, з бальконів яких промовляли її представники. Одушевлення перейшло у віру в українську перемогу, що яскраво зарисовувалася на горизонті.

Цілий день 9 жовтня велися телефонічні розмови з Прагою про затвердження уряду для Закарпаття. Прага зволікала, вишукуючи різні причини. Нарешті, наступного дня, 10 жовтня, всі члени уряду полетіли у Прагу. Ввечорі празьке радіо передало, що ЧСР перетворилася у федерацію трьох держав: чехів, словаків і українців. Невимовна радість охопила населення Закарпаття. Проте уряду ще не затверджено, бо деякі чеські партії не хотіли мати в уряді українців. Як згодом виявилося, Сталін особисто звернувся до чеського уряду, щоб українцям Закарпаття не дати ніяких політичних і національних прав.

Тоді 11 жовтня Делегація Української Народної Ради потелефонувала до Празького уряду у справі затвердження уряду для Закарпаття, бо, якщо до 2-ої год. по обіді цього не зробить, Народна Рада домагатиметься повороту номінованих членів уряду, іншими словами, перервання розмов. Це вплинуло на празький уряд, бо в 4-ій год. по полудні з'явився над Ужгородом літак із членами Закарпатського уряду.

Радісним демонстраціям не було кінця. З балькону Народного Дому промовляв представник У.Н.Оборони: Сповнилася до сьогодні тільки мала частина нашої мрії. Для українського народу мусить бути чисто українська влада! Хай живе Незалежна Українська Держава. Маніфестанти з небувалим ентузіязмом розійшлися, щоб взятися до ще активнішої праці й боротьби, бо з півдня і з півночі налягали на кордон молодої української держави чорні хмари мадярських і польських терористичних банд.

Прийшов нарешті той час, коли наше молоде покоління, виховане в українському соборницькому дусі, могло прийти до слова, але не лише до слова, але й закотити рукави й братися до фактичного державного будівництва своєї держави. Наша молодь була об'єднана в організації Пласт, але велика її частина, будучи членами “Юнацтва” ОУН, що були по цілому Закарпатті, не сиділа безчинно, але взялася з великим ентузіязмом до праці. Найкраще вона себе проявила в “Карпатській Січі”. Не буду тут подавати імен осіб, які визначилися, бо їх багато, згадаю тільки тих, що згинули в боротьбі за Батьківщину, ставши символом великої відваги, самопосвяти та геройства: О. Блистів, Федір Тацинець, М. Киштулинець, Д. Бандусяк, І. Кедюлич, В. Кузьмик, І. Рогач, М. Габода, І. Ірлявський і багато, багато інших.

З ліва до права: Іван Рогач, Іван Роман і Федір Тацинець.

Далеко важливішим для Польщі було питання спільних мадярсько-польських кордонів ніж зворот польських земель від Чехо-Словаччини з 80,000 поляками. Польська дипломатія працювала над тими справами вже від закінчення Мюнхенської конференції. Донедавна поляки з мадярами не мали майже нічого спільного, але з розвалом Чехо-Словаччини, ситуація цілковито змінилася. Вся урядова польська преса одногоголосно домагалася прилучення Закарпаття до Мадярщини. На початку, ще до Мюнхенської конференції поляки домагалися злуки Закарпаття з Мадярщиною, мотивуючи це тим, що на Закарпатті є большевицькі бази, які творять велику небезпеку для Европи. Та після зміни політичного курсу в Чехо-Словаччині, цього вже не можна було твердити, тому поляки мусіли подавати дійсну причину, а вона - українська небезпека - творення Піємонту для української державности. Львівський часопис “Вєк Нови”, з 11 жовтня, 1938 року, подав: “У мадярських домаганнях до Чехо-Словаччини є одна річ великої політичної ваги - це Підкарпатська Русь. Ця країна має ключеву позицію в середній і східній Европі. Польський Шлеськ годі й порівнювати з нею. Ця країна означала для чехів сполуку з СССР. У випадку розвалу його й постання української держави, чехи зробили б негайний зворот у своїй національній політиці, перевівши українізацію Русі. Замість до Москви, чеські шляхи вели б до Києва. Наша Галичина опинилась би тоді поміж двома вогнями”!

“Коли сьогодні українці висувають домагання на самовизначення Русі, коли вони говорять про незалежність, чи хоча б про автономію, - хоч ці вимоги зі становища українців логічні, то польський інтерес мусить тут поставити тверде ні!”.5

Проти цієї шаленої польської пропаганди, українська партія УНДО, 12 жовтня 1938 року сильно запротестувала. В протесті УНДО читаємо: “Карпатська Україна прилучилася до Чехо-Словаччини не в наслідок програної війни, але добровільно під умовою широкої самоуправи. Тепер, коли самоуправа здійснюється, нема причини відділяти Закарпаття від ЧСР. “Для нас, українців, жиючих в польській державі не може бути байдужа доля Закарпаття. Ідея спільного польсько-мадярського кордону противиться засадам самовизначення народів. На підставі цього морального права Польща дістала назад польські землі з ЧСР зі своїми 80,000 польського населення, але вона заперечує це саме право для Закарпаття. Тому УНДО противиться кожній концепції, яка не признає Закарпаттю право на самовизначення”.6

У відповідь на протест УНДО “Газета Польська”, розглядаючи настрої українців у Галичині, пише таке: “Зрозуміла річ, що зміни в ЧСР, що недавно заіснували, мають вплив на думання і почування українського народу. Тому, що переважаюча частина українського народу карається під большевицьким пануванням, в інтересі українців Галичини є скріпити Польщу, Мадярщину й Румунію в боротьбі з большевизмом. А до цього належить і справа спільного кордону польсько-мадярського. Українці й поляки мали б зі становища політичного реалізму, цю концепцію підтримати. Абстрагуючи те, що від українців, громадян польської держави, очікується, що вони разом з усім населенням підтримають закордонну політику польської держави”.7

Вістка про те, що ЧСР перебудовується на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців, як також затвердження окремого уряду для Закарпаття (10 жовтня 1938 р.), поширилася блискавкою, не минувши й українців у Галичині. Ця подія збудила в них надію на створення П'ємонту для української державности. Зразу ж після закінчення Служби Божої в катедрі св. Юра у Львові 11 жовтня почав спонтанно формуватися похід, в якому взяло участь 20,000 українців. Ця демонстрація, набравши протипольський характер, викликала негайну протидемонстрацію поляків, що тривала два дні й закінчилася концентрацією польського війська в районах Ворохта-Станиславів-Підлюте.

Д-р Петро Мірчук у своїй книжці пише про маловідоме намагання провідних членів ОУН в Галичині під проводом Романа Шухевича таке: “Прибувши до Львова в половині жовтня 1938 р., Шухевич сконтактувався з одної сторони з відомими йому членами ОУН, а з другої - з провідниками тогочасних українських легальних політичних партій та керівниками українсько-господарських установ, з метою організування всесторонньої допомоги Закарпаттю. Він заініціював у Львові спеціяльне політичне віче в обороні прав Закарпаття, в якому крім членів і симпатиків ОУН взяли участь теж члени Фронту Національної Єдности під проводом Дмитра Палієва та члени інших політичних партій. Зараз після віча відбулася імпозантна демонстрація українців у Львові проти мадярських зазіхань на Закарпаття, в ході якої повибивано вікна в мадярському консуляті й кількакратно атаковано польську поліцію. Подібні демонстрації відбулися швидко після голосної демонстрації у Львові майже в усіх інших містах Галичини. Таким способом Роман Шухевич заініціював морально-політичну мобілізацію усіх українців на ЗУЗ в обороні українського Закарпаття”.7a

Великі демонстрації за українську державність відбулися в Ню-Йорку. “Виконайте свій обов'язок супроти свого народу й своєї землі”, - кликав до них голос о. Невицького, звернений до всіх закарпатців на еміграції і в краю, - “не розбивайтеся на різні партії і групи, але вступайте до одного єдино-національного табору, під один провід”. Збори домагалися разом із всією еміграцією самостійности для Закарпаття, прилучення до нього Пряшівщини та створення територіяльної української армії.

Ці величаві демонстрації організував Комітет Оборони Карпатської України в Ню-Йорку, почесним головою якого був о. Невицький, що в листопаді 1918 року з рамена Народної Ради в Пряшеві заявився був за злукою з Україною. Переслідуваний за це чеською поліцією, змушений був виїхати до Америки. Предсідником Комітету обрано о. Беня, а секретарем - інж. о. Андрія Костя. Цей Комітет разом із всіми соборницькими організаціями Америки повів широку міжнародну акцію в користь Карпатської України, організувавши ряд зборів, віч і демонстрацій, та виславши десятки телеграм і меморандумів вирішальним чинникам світової політики.

Після створення федерації чехів, словаків і карпатських українців зайшла потреба створити Представництво Уряду Карпатської України в Празі. Життя приносило щодня проблеми, які не могли чекати на бюрократичне полагодження між Центральним урядом і урядом Карпатської України, але мусіли бути полагоджені відразу ж. Для цього тодішній міністер господарства, Юліян Ревай, іменував молодого правника, д-ра Вікентія Шандора, що закінчив студії у Празі і був добре обізнаний з чеським життям, заступати уряд Карпатської України в Празі.

Одною із важливих ділянок, що належала сюди, була справа господарсько-фінансова. До кінця жовтня 1938 року чехи плянували свою господарсько-фінансову політику як одно цілу державу. Закарпаття в їх плянах і бюджеті було трактоване не більше колонії. Ця справа, після створення федеративної держави, створювала певні труднощі, бо чехи, беручи під увагу потрібні цифри про Закарпаття, брали їх з років, коли Закарпаття було більше залежне від політики чехів, а подруге, відступлення через Віденський арбітраж від Закарпаття міст - Ужгороду, Мукачева й Берегова створювало у плянуванні господарсько-фінансову певну проблему. З цих причин господарсько-фінансове питання не могло опиратися на твердих цифрах з минулого, а мусіло бути до певної міри імпровізоване. Це й була головна роля, яку сповняло Представництво уряду Карпатської України в Празі.

До цього доходили ще інші справи, які треба було зразу полагоджувати. Одною з таких справ було підготовлення відповіді на ворожі (польські й большевицькі) демарші до чеського уряду в справі Карпатської України.

Іншою справою, яка виникла під кінець існування Закарпатської України, було закомуніковання проголошення незалежности Карпато-Української Держави 15 березня 1939 року до відома великодержавам. Це був час, коли уряд Карпатської України в Хусті не міг цього виконати сам, бо був зайнятий справою оборони молодої держави проти мадярської навали. Тому цю справу з успіхом виконало Представництво уряду Карпатської України в Празі під керівництвом д-ра Вікентія Шандора.

Безпосередні переговори представників Карпатської України (міністер д-р Є. Бачинський) і Мадярщини в справі вирішення державних кордонів, що відбувалися в Комарні, перервано через неуступливість обидвох сторін.

Вслід за цим міністер закордонних справ Німеччини Йоахім фон Рібентроп покликав представників Словаччини, - прем'єра д-ра Й. Тіса та заступника прем'єра д-ра Дюрчанського й заступника Карпатської України міністра д-ра Є. Бачинського до Мюнхену на розмову. Ця авдієнція зробила на міністра Рібентропа позитивне враження. Хоча міністер Карпатської України д-р Є. Бачинський, який раніше був москвофілом, в цьому випадку, як представник уряду Карпатської України вив'язався зі свого завдання гідно, показавши себе добрим патріотом своєї країни.

Тому, що безпосередні переговори Мадярщини, з одного боку, й Словаччини та Карпатської України, з другого боку, не обіцяли великого успіху, обидві сторони погодилися на вирішення спірних справ на арбітражну комісію, що складалася із представників Німеччини, Італії і ЧСР. Неофіційними членами її були представники Словаччини й Карпатської України.

Перед відкриттям арбітражної комісії дня 2 листопада 1938 року, міністер Рібентроп перечитав спрецизовання цілей і компетенції цієї конференції: “Нашим завданням є остаточно визначити кордони між Мадярщиною і ЧСР на етнографічній базі та знайти відповідну розв'язку зв'язану з цим. Прийняте арбітражне рішення є зобов'язуючим і остаточним як для Мадярщини, так і для ЧСР.8

Дня 26 жовтня виявилося те, про що українці Закарпаття твердили й попереджали багато років тому, а саме: що А. Бродій і його партія служать мадярським інтересам. Чехи не хотіли тому вірити, добачуючи державну зраду радше з боку українців, ніж з боку Бродія. Того ж самого дня чехи позбавили А. Бродія становища прем'єра уряду Карпатської України, заарештувавши його за державну зраду. Новим прем'єром став о. д-р А. Волошин, а членами його уряду Ю. Ревай і д-р Бачинський. Новий прем'єр подав у своїй промові програму свого уряду, в якій між іншим запевнив польський уряд, що уряд Карпатської України не буде провадити протипольську політику.

Як голова Закордонної Делегації Карпатської України, в жовтні 1938 року я перебував з дружиною в Берліні, де крім інших справ, мав зустріч з полк. Михайлом Колодзінським-Гузаром. В його товаристві я відвідав японську амбасаду, де склав меморіял про нашу справу. В розмові з японським генералом ми просили про підтримку справи Карпатської України, а його особисто ми просили відвідати Карпатську Україну. Він наше запрошення прийняв і обіцяв, що зробить це найскоріше. Це сталося 15 грудня 1938 року, коли полк. Ярий, японський генерал і я з дружиною поїхали разом автом з Берліну через Відень і Словаччину до Хусту.

З М. Колодзінським-Гузаром я відвідав в той час литовський консулят, вручивши їм наш меморіял. Під час мого перебування в Берліні в зустрічі з провідником ПУН-у ми обговорювали створення і справу проводу Організації Оборони - Карпатська Січ. Ми пропонували такий склад команди: командир Дмитро Климпуш, його заступник - Іван Роман, секретар - Іван Рогач, пропагандивний референт - д-р Степан Росоха. Нашу пропозицію Карпатська Січ вповні прийняла. Членами штабу стали згодом: Роман Шухевич-Щука, Зенон Коссак-Тарнавський, Осип Карачевський-Свобода, Іван Кедюлич, Гриць Барабаш-Чорний, Юрій Лопатинський-Калина й Євген Врецьона-Волянський.

Дня 31 жовтня 1938 року виступив я з доповіддю про справу Карпатської України на Листопадовому святі в Берліні, що його влаштувало Українське Національне Об'єднання під головуванням підполковника Омельченка. Наступного дня, 1 листопада 1938 року я повернувся до Відня в товаристві Ярослава Барановського, Костя Мельника-Горського й д-ра Миколи Сушка.

о. д-р Августин Волошин
Президент Карпато-Української Республіки

Першого листопада прибув до Відня прем'єр д-р о. А. Волошин, д-р Ю. Бращайко, д-р М. Долинай, Степан Клочурак, Ю. Гуснай та Іван Рогач, який в кінці жовтня 1938 року повернувся до Ужгороду, де став особистим секретарем прем'єра. Всі вони приїхали на арбітраж у справі кордонів між Мадярщиною та Карпатською Україною, що мав відбутися наступного дня.

Прем'єр о. д-р Волошин і його делегація дістали до своєї диспозиції все, що було приготовлене Делегацією Карпатської України. Правою рукою прем'єра був Л. Є. Гузар, молодий журналіст, який володів кількома мовами: французькою, англійською, німецькою, італійською та румунською. Прем'єр Д-р А. Волошин уділив в той час десять інтерв'ю чужомовним кореспондентам, а Гузар, знаючи чужі мови, перекладав. Преса, особливо французька, широко писала про українців. Це варто підкреслити, бо на протязі двадцяти років французька преса ніколи не писала про нас, ніби ми взагалі не існували.

Дня 3 листопада Делегація після тяжкого удару, яким було відірвання Ужгороду й Мукачева з околицями, в справі віденського арбітражу видала деклярацію, в якій протестувала проти порушення етнографічного принципу: “Делегація Карпатської України з найбільшим огірченням довідалася про рішення роз'ємчої комісії в справі кордонів Карпатської України у Відні з дня 2 листопада 1938. Стверджуємо, що віддання Мадярщині Ужгороду й Мукачева з українськими околицями, як також і інших українських сіл по других округах, не відповідає етнографічним принципам, що лягли в основу політики, яка мала започаткуватися по Мюнхенській конференції. Делегація стверджує, що це рішення противиться справедливим інтересам Карпатської України” [4].

В цій же справі делегат “Об'єднання Українських Організацій” Америки, редактор “Свободи”, д-р Лука Мишуга, видав окрему заяву: “Як делегат “Об'єднання Українських Організацій” в Америці, висланий до Европи для оборони справ Карпатської України на самостійне життя, заявляю, що присуд, виданий у Відні дня 2 листопада 1938 р. Роз'ємною Комісією в спрві кордонів Закарпаття, порушує ті етнографічні принципи, які лягли в основу міжнародної Конференції в Мюнхені, і які повинні бути примінені супроти поселення Закарпаття. Рішення Роз'ємної Комісії є великою кривдою для Карпатської України і для цілого українського народу. Супроти цього американські українці цього рішення не визнають і проти нього протестують”.9

Закарпатський український поет Василь Гренджа-Донський у своїй поемі “Чорні хмари” представляє рішення віденського арбітражу так:

...В листопаді - півроку тому -
ми горе і гірку біду зазнали:
Південну часть з нашої країни,
мов м'язи із живого тіла, відірвали.
Рішили так у Відні Гітлер, Муссоліні,
рішили так криваві їх арбітри.
Пошматували нас на жах,
і зараз там наш люд страждає,
бо люті гортіївські окупанти
здавили наш народ і волі там немає.
Мадяри гортіївські - це не люди,
а виродки, садисти, шовіністи,
ті завели страшний терор усюди
для нашої національної згуби.10

Прем'єр Волошин вислав по арбітражі іменем українського уряду до американських братів наступну історичну телеграму: “Ми, уряд Карпатської України, звертаємося до Вас, наші брати за океаном, зі зазивом заманіфестувати свою солідарність з нами в сьогоднішну вирішальну хвилину. Втрата Ужгорода й Мукачева, що є зраненням живого тіла нашої Батьківщини, не захитає нашого твердого рішення сповнити велике історичне завдання. Реальна поміч урядові Карпатської України з Вашого боку, наші брати за океаном, докаже про зрозуміння ваги хвилини”.11

Заклик уряду Карпатської України знайшов широкий відгук. Соборницька еміграція на всіх европейських і заморських теренах повела широко запляновану акцію допомоги Українській Карпатській Державі.

Не дивлячись на те, що рішення віденського арбітражу для Карпатської України і Мадярщини були обов'язуючі, поляки вважали його лише першою фазою розрішення карпато-української проблеми. Полякам залежало в першій мірі на ліквідації цілости карпато-української справи.

Дня 20 листопада 1938 року польська агенція ПАТ подала: “Карпатська Україна стоїть напередодні перевороту. Частина Української Народної Ради в Хусті звернулася до мадярського уряду про інтервенцію, щоб пануючому хаосові й теророві зробити кінець. Мадярський уряд ще не зробив відповідного рішення. Розвиток подій на Карпатській Україні досягнув такого напруження, що сусідні держави не можуть спокійно та байдуже приглядатися цьому. Уряд Волошина, втративши всякий авторитет, не може собі дати раду з пануючим хаосом краю”.12

Брехня! Велика брехня від початку до кінця! У відповідь на це Перша Українська Центральна Народня Рада подала 21 листопада 1938 року наступне проголошення:

“Офіційні урядові мадярські чинники з дня 20 листопада 1938 року проголосили через радіовисилання і перед деякими представниками держав, що ніби то Перша Українська Центральна Народня Рада звернулася до мадярського уряду, щоб він прилучив до Мадярщини Карпатську Україну. При тім міжнароднім представникам мадяри показують якісь листи, ніби заслані з нашої сторони про прийняття нашої країни до мадярської держави.

Цим проголошуємо перед цілим світом, подаємо до відома всім представникам держав, всім органам преси та всім чесним людям, що мадярські офіційні кола послуговуються способом підводу та містифікації, бо ані Перша Центральна Українська Народня Рада, ані інші заступники народу Карпатської України до Мадярщини в справі опіки нашою країною не зверталися і не будуть звертатися.

Низькі способи підводу (підступу) й містифікації, що їх уживають відповідальні кола Мадярщини, свідчать про те, що вони мають намір обманути та підвести представників інших держав і таким способом вплинути на зміну постанови арбітрів, що її приняли великі держави дня 2-го листопада 1938 року у Відні.

Закликаємо всіх людей доброї волі не вірити наскрізь брехливим і ганебним наклепам мадярської пропаганди, мадярським органам преси та мадярському радіовисиланню, котрі обманом і містифікацією намагаються вплинути на міжнародню опінію, щоби тим способом оправдати свої захватницькі наміри.

Всі органи преси, які стоять на об'єктивнім становищі у відношенні до Карпатської України та до її народу, просимо передрукувати це наше проголошення і надалі користуватися об'єктивними джерелами в черпанню інформацій про життя і працю нашого народу та нашої держави”.13

Та мадярський уряд не заспокоївся. Вдовж кордону Карпатської України мадяри сконцентрували всіх родів зброю, щоб в найближчих днях заатакувати Карпатську Україну. Мадярська дипломатія далі працювала над тим, щоб знайти для себе виправдання та зрозуміння їхньої агресії. Співучасть в агресії була запевнена.

Мадярський напад мав відбутися 21 листопада 1938 року. Ще чорнило на підписах віденського арбітражу не висохло (менше як три тижні), а Мадярщина вирішила зламати урочисте приречення, що вона признає рішення віденського арбітражу “зобов'язуючим і остаточним” засобом у полагодженні спірних проблем поміж нею і Карпатською Україною.

Про плянований напад мадярів на Карпатську Україну Німеччина довідалася через Італію. Речник німецького міністерства закордонних справ Йоахім фон Рібентроп радив мадярам почекати, бо цей вчинок мадярів міг би здискредитувати Німеччину та Італію як членів віденського арбітражу. Крім того, публічна опінія світу ще не забула про “етнографічний принцип”, що ліг в основу полагодження спорів ЧСР з її сусідами. В тому часі Гітлер мав уже свій плян, щоб цілковито зліквідувати ЧСР, але ще не настав відповідний час для його дії.

Мадярський уряд “послухав” поради Рібентропа й припинив агресію, яка була вже в процесі підготовки.

Півурядова мадярська преса пропонувала полякам піти на уступки німцям у справі Данцігу й Коридору, щоб заохотити німців дати мадярам свою згоду військово зайняти Карпатську Україну. Польща на таку пропозицію мадяр страшенно обурилася, обвинувачивши Мадярщину в тому, що вона не використовує вигідної нагоди забрати Карпатську Україну.

Для кращої ілюстрації відносин поміж Польщею і Мадярщиною варто навести голос “Express Poranny” з 22 листопада 1938 року. Він писав: “Від декількох тижнів доля Карпатської України тримала публічну опінію в напруженні. Намагання мадяр прилучити Карпатську Україну до своєї держави підтримувало польське громадянство під кожним оглядом. Польська преса дотепер стримувалася з критикою мадярської тактики, не дивлячись на те, що тактика міністра Закордонних Справ Кані не розумна, бо він замість чину, лише говорить. Мадярщина не спромоглася використати винятково сприятливу ситуацію, яка постала в часі розподілу ЧСР, щоб задоволити свої історичні амбіції - прилучити Карпатську Україну до Мадярщини. Правда, Польща заінтересована в ліквідації Карпатської України тільки на другорядно, бо матеріяльна користь з цього припаде Мадярщині, тому вимагається, щоб мадяри діяли перші, польський уряд не може в цьому випадку тягнути мадярський уряд за собою”.14

Не може бути жодного сумніву в тому, що Польща змінила свою думку про “українську небезпеку”, що має на меті відбудувати “Велику Україну”.

Польща, залишивши мадярів у спокої, почала нав'язувати співпрацю з СССР, який так, як і Польща, не хотів допустити до створення самостійної соборної України. Хоч відносини Польщі зі Совєтським Союзом від 1934 року після заключення пакту неагресії з Німеччиною, досить охололи, однак польський амбасадор у Москві Гжібовскі на протязі двох тижнів мав дві зустрічі з большевицьким комісаром Молотовим. Обидва дипломати вияснили дещо ситуацію. Вони ствердили, що: “Всі існуючі договори, включно з польсько-совєтським пактом про ненапад з 25 червня 1932 року, залишаються і надалі в силі у повній ширині й надалі творять базу для співпраці поміж Польщею і СССР”.15

Крім цього було ще більше всяких рішень у справі співпраці Польщі з СССР, але вистачає вже цього одного ствердження, щоб уявити собі співпрацю цих двох окупантів української держави.

Одностайність реакції Польщі й СССР до української справи можна побачити в наступному:

Дня 16 грудня 1938 року польський амбасадор в Празі передав міністрові Закордонних Справ Хвальковському протест, у якому звертається увагу празькому урядові, що на території ЧСР відбуваються події, які своїми наслідками можуть пошкодити взаєминам поміж Польщею і новою ЧСР. У повідомленні агенції ПАТ не сказано, про яку організацію тут мова. Пізніше справа вияснилася, що дія відбувається на території Карпатської України, а згадана організація - це “Карпатська Січ”.

День після цього, совєтський посол у Празі передав урядові ЧСР протест, який заторкував подібні справи, як і польський протест.

Празький уряд заявив, що він не має ворожого наставлення до згаданих держав, однак обіцяє перевести слідство в цих справах, бо він не може дозволити, щоб ворожі акції, скеровані проти інтересів його сусідів, відбувалися на його території.

Відповідь на польський протест з дня 16 грудня прийшла з Хусту через інтерв'ю поміж Ю. Реваєм і краківським “Ilustrowany Kurjer”. Ю. Ревай категорично заперечив, що на території Карпатської України переводиться протипольська пропаганда та що готуються пляни до відбудування “Великої України”. “Невеличкий край з 660,000 мешканцями” - сказав Ревай, - “не може собі позволити вести протипольську політику. Про “Карпатську Січ” він сказав, що це тільки мілітарне виховання молоді. “Карпатська Січ” ні в якому разі не постала для того, щоб провокувати польський нарід”.16

Без сумніву, справа Карпатської України набрала в польському громадянстві за останні два місяці колосальне значення. Розпочалося це великою українською демонстрацією, що 11 жовтня вирушила від катедри св. Юра, після якої відбувалася дводенна польська демонстрація. Боротьба за спільний польсько-мадярський кордон перенісся і на терен сойму. 3 грудня 1938 року предсідник сойму, говорячи про їхню програму, ствердив, що ціллю польської закордонної політики є допомогти Мадярщині здобути Карпатську Україну, створивши в той спосіб спільні кордони.

Проти цього гостро запротестував речник української парляментарної репрезентації, віцемаршал польського сойму В. Мудрий, який заявив: “Не треба забувати, що український народ через спорідненість крови, спільної традиції, спільний національний дух творить одну, нероздільну одність, незалежно від того, в якій державі й під якою владою він живе”.17 Як тільки віцемаршал В. Мудрий почав критикувати висилку польських терористичних банд на територію Карпатської України, знялася в соймі велика буря. Тільки завдяки маршалові сойму не прийло до кровопролиття.

При цій нагоді віцемаршал В. Мудрий заповів, що українська репрезентація незабаром подасть свій проєкт автономії для українського населення, що живе в польській державі. Такий проєкт передано на руки маршала сойму за пару днів і його підписали 15 українських послів. Проєкт конституції складався з 21-го параграфа. Там читаємо:18 “Український народ, заселюючий територію Східньої Галичини, Волині й Полісся, домагається створення територіяльної Автономії для цих областей, щоби зрівнятися в громадських правах з польською громадськістю, запевняючи українському народові політичну, культурну і господарську рівноправність”.

“Автономна територія обіймає приблизно 1/3 території Польщі з 9 мільйонами населення зі столицею Львів, де міститься окремий український сойм. Треба зазначити, що в вересні 1922 року Галичина і Волинь мали через польське законодавство загарантоване право на широку самоуправу. Однак, цей закон ніколи не був переведений в життя. Для такої держави як Польща, що складається у великій мірі з національних меншин, де національні, культурні і господарські інтереси перехрещуються, не може бути лише одного закону для всіх, не узгляднивши специфічність національних меншин. Український нарід в Польщі має своє національне почуття і свою історію, що нагадують йому його світле минуле. Це національне почуття українського народу не може бути плекане в такій політичній атмосфері, яка має місце сьогодні в Польщі. Проєктована автономія створює не лише забезпечення українського національного життя в Польщі, але рівночасно нормалізує польсько-українські взаємини”.

Проурядова “газета Польська”, коментуючи проєкт автономії, заявляє, що певного роду національний характер українців в Польщі визнається так довго, як довго він не шкодить одності польської держави. “Проєкт віцемаршала посла Мудрого противиться одності і неподільності польської держави. Польський уряд цілком не є заскочений новим проєктом автономії, бо ми знаємо, що він є плодом зфабрикованим за кордоном для розбиття цілости польської держави”.

Формальну відповідь дістав віцемаршал Мудрий на свій проєкт автономії від маршала сойму, який “вважає”, що його проєкт змінює конституцію держави, а для цього вимагається щоби проєкт був підписаний 1/4 всіх послів сойму”.19

Події, що постали за останній рік поставили Польщу перед тяжким завданням. Національний принцип, що ліг в основу упорядкування справ ЧСР, не залишився без наслідків для польської держави з її національними меншостями. Польща могла б витягнути науку, як не треба діяти, щоб захоронити неподільність своєї держави, або щоб не повторити досвіду, що його зазнала ЧСР. Як ми знаємо з пізніших подій, Польща таки нічого не навчилася.

Віденський арбітраж і існування Карпатської України принесли для закордонної преси велике роз'яснення української проблеми взагалі. Французька й англійська преса широко розписувалася про українські визвольні змагання. Особливо ця перша завдала Польщі багато клопотів. Польський амбасадор в Парижі Лукасевич кількакратно відвідував францьзьке міністерство Закордонних Справ, щоб довідатися, яке становище займає Франція у справі вирішення української проблеми.

Совєтський амбасадор в Парижі й собі наслідував польського амбасадора. Під час дискусії у французькому парляменті 14 грудня 1938 року, міністер Закордонних Справ Фландин заявив, що Франція і надалі підтримує свій договір з Совєтами, і що вона не має жодного договорення ні з ким у справі української проблеми.

Як ми це раніше бачили, совєти й Польща від 25 листопада 1938 року, коли вони спільно договорилися, що йдуть спільним шляхом. Ця однозгідність в боротьбі проти української “небезпеки” була виявлена, коли Польща й совєти подали празькому урядові тотожні причини протесту проти української “небезпеки”.

* * *

Праця Закордонної Делегації Карпатської України не мала повного успіху з причини того, що не досягла признання повної незалежности Закарпаття і гарантій для її кордонів без зв'язку з рештою Чехо-Словаччини. Це впало болючим ударом на Карпатську Україну пізніше в березневих днях, коли вона мусіла поділити долю цілої ЧСР.

Одначе безумовним успіхом було відвоювання Закарпаття від мадярських претензій восени 1938 року для виборення йому права зфедереваної держави. Це дало змогу перевести у Карпатській Україні глибоку національно-освідомляючу й державно-конструктивну працю і зробити її перед світом речником українських змагань. Коли прийшла березнева криза, Карпатська Україна могла вже устами свого законодатного представництва й пролитою кров'ю заманіфестувати свою справжню волю!

Закордонну Делегацію Карпатської України по віденському арбітражі розв'язано включно з її членами. Одні повернулися до Америки, інші на рідну землю, щоб взяти живу участь у державному будівництві. Я, бувши уповноваженим прем'єра д-ра А. Волошина для зв'язку зі Закордонним Проводом ОУН, залишився ще за кордоном до 15 грудня 1938 року.

Автор з дружиною Марією

В Хусті я далі утримував зв'язок із закордоном. На протязі одного тижня я майже кожний день переводив, може, одну годину часу з прем'єром д-ром А. Волошином, щоб зреферувати йому про все те, що Делегація Карпатської України разом з Проводом ОУН зробили.

Моя дружина, приїхавши до Хусту, цілком пірнула у працю Жіночої Січі, ставши організаційною референткою і заступницею командантки пані Тисовської.

Після Нового Року 1939 вирішено зорганізувати в Хусті інструкторський курс для членів Жіночої Січі, в якому взяло участь 50 членів Жіночої Січі, що складалися з учительок народних шкіл. Міністер Шкільництва й Народньої Освіти Августин Штефан уділив учасницям курсу спеціяльну відпустку для цього курсу.

Інструкторський курс обіймав такі ділянки: організування жіночих відділів Карпатської Січі по містах, санітарна ділянка, розвідка і т. д. Організаторками курсу були: Марія Химинець і Ніна Михалевич, а інструкторами курсу були: Зенон Коссак, Іван Кедюлич і інші.

Цей вишкільний курс спричинився у великій мірі до масової організації нашого жіноцтва. В цьому допомогло також те, що моя дружина з рамени Жіночої Січі договорилася з головою Жіночого Союзу Українок, пані Невицькою. Рішено, щоб молодше жіноцтво вступало до Жіночої Січі, а старші віком жінки - до Жіночого Союзу. Це домовлення дуже допомагало, бо жіноцтво знало своє місце без жодних сварок і непорозумінь.

Для повної координації праці молодого жіноцтва треба було ще договоритися з жіночим Пластом. На Крайовому З'їзді Пласту в Хусті цю справу розв'язано так, що мою дружину вибрано крайовою провідницею жіночого Пласту на Карпатську Україну. Для чоловічого Пласту Крайовим Провідником вибрано Степана Пап-Пугача.

Поручник Іван Кедюлич

У наслідок цих подій, праця Жіночої Січі була вповні координована поміж існуючими жіночими організаціями Закарпаття. Була тільки одна біда, що вже не було коли розгорнути й переводити працю, бо скоро надійшов кінець існуванню нашої улюбленої батьківщини - Карпатської України.

На наші Різдвяні Свята згідно з традицією, зібралися всі члени великої Кедюличової родини у батьковій хаті в Перечині. Мій швагер, щирий друг, Іван Кедюлич з яким я дружив ще як студент Торговельної Академії, і з яким ми мали обидва в той самий день весілля, був разом із жінкою і дітьми на святі. В розмові з ним я і моя дружина запитали його, чому він сидить у Великій Стужиці на Березнянщині, далеко від Хусту, де він був директором народної школи. Ми запропонували йому перенестися до Хусту, де його здібності можуть бути використані далеко краще ніж у Великій Стужиці. Іван, бувши щирим українським патріотом не дався довго переконувати. За два дні він разом із дружиною був уже у Хусті, тут став поручником Карпатської Січі, був прекрасним інструктором як чоловічої так і жіночої Січі. Він закінчив чеську старшинську Академію, з якої вийшов з рангою поручника.

З Перечина я поїхав 8 січня 1939 року до Берліну, куди мене вислав прем'єр д-р А. Волошин, щоб через відомі контакти, що їх мала ОУН, влаштувати зустріч нашого прем'єра з німецьким канцлером А. Гітлером.

Як відомо, на підставі рішення Мюнхенської конференції мала бути дана гарантія кордонів ЧСР після того, як польські й мадярські вимоги були задоволені. Проте, до кінця 1938 року тих гарантій не дано, не дивлячись на те, що поляки дістали свої етнографічні польські землі 2 жовтня 1938 року, а Мадярщина дістала Ужгород, Мукачів і Берегів на підставі віденського арбітражу, 2 листопада 1938 року, що згідно з рішенням уважалося остаточним полагодженням спорів поміж Мадярщиною і Карпатською Україною.

Прем'єр Волошин цілком правильно добачував у цьому зволіканні визнати й гарантувати кордони ЧСР певну тенденцію Німеччини й Італії. У зв'язку з цим він хотів добитися того, щоб Карпатська Україна дістала від Німеччини гарантію непорушности її кордонів.

Прогулька січовиків до Відня

Велике обурення і протест карпато-українського уряду, а за ним і всього населення Карпатської України викликало назначення празьким урядом третім міністром Карпатської України чеха, великого москвофіла й полонофіла, генерала Льва Прхалу. Це рішення чеського уряду суперечило конституційним постановам, бо міністрів Карпатської України іменує президент Чехо-Словаччини, але на пропозицію прем'єра уряду Карпатської України. Прем'єр д-р А. Волошин предложив чеському президентові Гахові цілий список осіб, кандидатів на третього міністра. Та Гаха відкинув усіх кандидатів, а призначив Прхалу.

Це було зневагою прав українського Закарпаття на самоуправу. Населення Карпатської України відповіло на це акцією бурхливих протестів по всій країні. Тимчасово пригашений конфлікт поміж українськими господарями й чеськими зайдами вибухнув з новою силою. Чеське військо на поставу населення і уряду Карпатської України, що відкинули призначення Прхали, перевело демонстрацію танками по вулицях Хусту, а жандармерія - збройними нападами на Січовиків (Білки, Рахів, Торунь, Королево та інші). Ходило тут про організаційну акцію застрашення населення.

Кожної хвилини могло прийти до вибуху. Карпатська Січ в цілій країні стояла постійно на поготівлі. В цій атмосфері пройшов 20-річний ювілей проголошення соборности українських земель 22 січня 1919 року в Києві, що являвся рівночасно маніфестацією та виявом волі Карпатської України жити суверенним життям. Змобілізований похід величезних мас українського населення перед урядовим будинком і Командою Січі був показом української сили й рішучости.

Генерал Прхала побачивши такий організований спротив уряду й населення, повернувся до Праги. Після цього на короткий час настало відпруження, яке Команда Січі використала для скріплення праці на провінції. Відбувся цілий ряд окружних та районових з'їздів Січі, що свідчило, як глибоко й могутньо розрослася Січова Організація та її ідея. Всі ці з'їзди проходили під провідним гаслом - “Зброю Січі!” Беззбройність Карпатської Січі в обличчі ворожого наставлення чеського віиська й концентрації армій польської і мадярської, мусіла при першому більшому захитанні міжнародної рівноваги неминуче закінчитися великою катастрофою для Карпатської України.

Інтрига празького уряду накинути Карпатській Україні свого міністра й взяти під свою контролю все життя країни, спонукало уряд прискорити вибори до Першого Сойму Карпатської України. Вибори проголошено на 12 лютого 1939 року. Це мав бути свого рода плебісцит довір'я народу до своєї української влади. Сотні Січовиків виїхали з Хусту в терен на пропагандивну кампанію по селах. Вибори пройшли з великим успіхом, бо 94% населення голосувало на листу уряду.

Демонстрація 22 січня 1939 року в Хусті

Дня 19 лютого 1939 року, тиждень після успішних виборів, скликано до Хусту ІІ-ий З'їзд Карпатської Січі, що показав силу й повагу націоналістичного руху на Закарпатті. Цілий ряд доповідів на з'їзді вказували шляхи, якими мало йти карпато-українське державне будівництво. У своїх резолюціях З'їзд домагався головним чином українізації служби безпеки, урядового апарату та озброєння Карпатської Січі.

Дня 4 березня відбулася поїздка делегації уряду Карпатської України до Берліну - бюро Кеплера - в справі господарських переговорів. Провідником делегації був міністер Ю. Ревай, а членами делегації були: д-р В. Комаринський, інж. Л. Романюк і М. Бабота. Автор цих рядків брав участь з рамени К. Е. ОУН Закарпаття.

Перший день розмови проходив дуже успішно. На другий день розмов, німецькі газети принесли вістку з Праги, що чеський уряд в реконструкції уряду Карпатської України усунув Ю. Ревая зі становища міністра. Натомість повторив назначення чеського генерала Прхали. Дальшим міністром став С. Клочурак, а державним секретарем Ю. Перевузник.

Позбавлення мандату міністра Ю. Ревая унеможливило продовження вести переговорів з німецьким урядом, тому господарська делегація повернулася додому з порожніми руками. Міністер Ревай позбавлений міністерської течки взагалі вже не повернувся на Карпатську Україну, хоча в тих бурхливих березневих часах, його присутність в краю була необхідною.

Поновним назначенням ген. Прхали міністром Карпатської України і переданням під його контролю фінанси, комунікацію і внутрішні справи, і в додатку ще й рішучий голос вжити чеські збройні сили, зроблено його фактичним диктатором, паном життя і смерти всього населення Карпатської України. Для Карпатської Січі настали тижні гострого поготівля, без спочинку й сну як у Хусті, так і по всій країні.

Як я вже згадував про операційний плян Гітлера відносно ЧСР, що він його підписав 30 травня 1938 року. Зміст цього пляну звучить так: “Моїм незмінним бажанням є в найближчому майбутньому при помочі війська знищити ЧСР. Початок військової операції назначено на 1 жовтня 1938 р.” Знаючи це, аліянти зробили все можливе, щоб не допустити до війни. Тому у великому поспіху скликано на 29 вересня 1938 року конференцію чотирьох великодержав до Мюнхену, щоб передати Гітлерові все, що він бажає. Однак це не задоволило його, а навпаки, це його більше розгнівало, бо перешкодило йому в його пляні цілковито знищити ЧСР.

В наслідок відступлення судетських земель Німеччині, плян Гітлера треба було дещо змінити. Якщо перед Мюнхеном Гітлер міг мати оправдання збройного нападу на ЧСР, бо він виступав як великий чемпіон за демократичний принцип - право на самовизначення народів, після розв'язання справи судетських німців ця можливість відпала. Тому Гітлер мусів трохи вичекати, бо йому не було зручно перекреслювати мюнхенські постанови, як і віденський арбітраж. Тепер треба було шукати такого укладу сил для підбою решти ЧСР, в якому він, бувши агресором, міг показатися перед світом як великий добродій.

Президія ІІ З'їзду Карпатської Січі в Хусті

Мадярські й польські члени уряду починаючи від серпня 1938 до березня 1939 року неодноразово мали розмови з Гітлером на тему спільного мадярсько-польського кордону. Гітлер багато разів закидав мадярам те, що вони не використали сприятливу коньюнктуру, щоб забрати Карпатську Україну в подібний спосіб, як це зробили поляки з Тєшином та околицею. В тому замішанні, яке створив Мюнхен, чехи стратили голову, а поляки 30 вересня 1938 року вислали ультимат ЧСР, що вони 2 жовтня 1938 року займуть Тєшин з околицями. Гітлер вважав, що це саме могли зробити мадяри зайінявши Карпатську Україну.

Відношення Польщі до Німеччини від половини листопада 1938 року дещо охололо. Сталося це через відновлення пакту ненападу з СССР заключеного в 1932 році. Справа Данцігу й коридора була також не маловажна для Польщі, до якої Німеччина заявляла свої претензії. Але здається, що найбільшою причиною охолодження відносин Польщі з Німеччиною була українська справа.

Світова преса широко розписувалася про можливість постання Української Соборної Держави. З багатьох пресових коментарів виходило, що Німеччина має в тому свій інтерес. Аналізуючи цей збіг обставин, що витворився в наслідок заіснування автономної Карпато-Української Держави, Польща побачила в цьому велику небезпеку для себе. І тому у розмові польських урядових чинників під проводом міністра Закордонних Справ полк. Юзефа Бека з німецькими представниками під проводом Гітлера дня 5 січня 1939 року відбулася широка дискусія на тему України й відношення до неї Німеччини. А. Гітлер недвозначно дав до зрозуміння полякам, що він не має в той час жодного зацікавлення Україною.

“Наступного дня відбулася зустріч маршала Бека з міністром Закордонних Справ фон Рібентропом. Однією з головних тем до обговорення була політика, що її повинна Польща й Німеччина притримуватися у відношенні до СССР. А тим самим і відношення щодо створення Великої України. Всяку небезпеку з українського боку Польща може виключити лише при спільній співпраці з Німеччиною. Польща могла б дістати спеціяльні користі в українській справі, а Німеччина підтримувала б Польщу у кожнім випадку. Ця ситуація вимагала від Польщі більше виразного антибольшевицького наставлення (вступлення до антикомінтерну, прим. автора), бо інакше не могло бути мови про спільні інтереси”.20

Маршал Ю. Бек не міг піти на пропозицію міністра Рібентропа, і 25 листопада 1938 року він відновив співпрацю з СССР, який мав ті самі проблеми з українською “небезпекою”, що й Польща. Обидва окупанти України знаходилися на тому самому кораблі.

Як тільки конференція марш. Бека з мін. Рібентропом закінчилася, Рібентроп розіслав всім дипломатичним місіям за кордоном інструкції як вони повинні реагувати на звідомлення світової преси про Україну й співучасть в цьому німецького уряду. Це було те, що Гітлер сказав марш. Бекові, що Німеччина не має інтересу в будуванні Великої України. Цим твердженням Гітлер намагався задоволити не лише Польщу, але також і Совєтський Союз.21

Заля ІІ З'їзду Карпатської Січі в Хусті

Мадярський уряд через неспокій у себе вдома, що створився тим фактом, що постав через широку пропаганду й приготовлення захопити всю Карпатську Україну, а що на разі так не сталося, мусів стало робити якісь терористичні акти супроти Карпатської України та щоб вказати, що справа окупації Карпатської України мається у пляні. Як ми знаємо, однією з таких спроб окупації було приготування на 20 листопада 1938 року. Але тому що Німеччина вчасно довідалася про це приготування мадяр, вона цьому нападові стала на перешкоді.

Одним із подібних випадків мав бути напад на Карпатську Україну, призначений на неділю 12 лютого 1939 року, на день виборів до Першого сойму Карпатської України. Мадяри, знаючи, що в цей день все населення і урядові чинники Карпатської України зайняті виборами, не сподіватимуться такого нападу, сконцентрували свої війська на кордонах Карпатської України. Як причину свого плянованого нападу мадяри подали німецьким урядовим чинникам - неспокої і очікування серйозних заворушень тієї частини населення Карпатської України, яка є проти української влади д-ра А. Волошина. Німецький уряд порадив мадярам заспокоїтися, щоб мали терпеливість, бо для них ще не прийшов час. Їх своєчасно повідомлять, коли настане час для акції.

Заплянованим нападом на 12 лютого мадяри не осягнули нічого реального, але скріпилися надією Берліну, що про них не забуто. Будьте на поготівлі, коли прийде час, сказала їм Німеччина.

В пляні Гітлера зайняти Чехію і Моравію справа Словаччини відігравала важливу ролю. Треба було переконати Словаччину, щоб вона проголосила свою незалежність, тоді настане відповідний час для мадярів - окупувати Карпатську Україну, а Чехію і Моравію Гітлер візьме під свою охорону. Ось такий був плян Гітлера.

Розпочалося це ще в листопаді 1938 року, коли словацький міністер Фердинанд Дюрчанський разом з державним секретарем для німців у словацькому уряді з Францом Кармазином відвідали фельдмаршала Г. Герінга. Вислідом розмов цих державних мужів було намагання Словаччини до цілковитого усамостійнення.

2 грудня відбулися відвідини проф. Войцєха Туки, одного із словацьких провідників мадярської орієнтації, разом з Ф. Кармазином. Цим разом відбулася зустріч Ф. Дюрчанського з Гітлером у присутності міністра Рібентропа. Темою розмови була допомога Німеччини здобути повну незалежність для Словаччини. Гітлер заявив, що він не гарантує кордонів ЧСР, але зате він міг би будь-коли загарантувати кордони Словаччини.

На початку березня 1939 року, при реконструкції празького уряду словаки домагалися більшого слова в цьому уряді. Чехи готові були дати словакам більший голос у федеральному уряді, але забажали від словаків запевнення, що словаки не проголосять незалежности Словаччини. Словаки цього запевнення не хотіли дати, тому дальші переговори 10 березня 1939 року перервано, а чеський президент Гаха розпустив тогочасний уряд під прем'єрством д-ра Тіса, передавши ведення справ словацького уряду міністрові Йосифові Сівакові.

 

--------------------------------------------------------------

[1] В. П. Стахів: “Почалося в Ужгороді, а закінчилося в Марморошському Сиготі”, Вісті кол. вояків ІДА, стор. 6.

[2] Я. Оршан: “Закарпаття”, Українська Книгарня, Париж 1938.

[3] Документи Німецької Закордонної Політики 1918-1945, серія Д, документ 50, Вашингтон, Д. К., 1949.

[4] Архив Делегації Карпатської України, Відень, 1938, документ 1-2.

[5] “Вєк Нови”, Львів, 11 жовтня 1938.

[6] “Діло”, укр. щоденник, Львів, 13 жовтня 1938.

[7] “Газета Польска”, Варшава, 15 жовтня 1938.

[8] ДНЗ, том ІV., документ 90.

[9] “Свобода”, укр. щоденник, Джерсі Ситі, 5 листопада 1938.

[10] Василь Гренджа-Донський: “Твори”, том 11., Карпатський Союз, Вашингтон, Д. С., 1982, стор. 233.

[11] Збірник “Карпатська Україна в боротьбі”, Ю. Химинець: За кордоном, стор. 31., Видання Укр. Пресової Служби, Відень, 1939.

[12] Польська агенція “ПАТ” з дня 20 листопада 1938.

[13] “Нова Свобода” з дня 22 листопада 1938.

[14] “Експрес Поранний”, з дня 22 листопада 1938.

[15] “Osteuropa”, Königsberg, Deutschland, December 1938.

[16] “Osteuropa”, Königsberg, Deutschland, December 1938.

[17] “Діло”, укр. щоденник, Львів, 4 грудня 1938.

[18] “Діло”, укр. щоденник, Львів, 7 грудня 1938.

[19] “Газета Польска”, Варшава, 15 грудня 1938.