НІМЕЧЧИНА

Коли я приїхав до Відня в кінці березня 1939 року, мені не довелося довго відпочивати, бо транспорти з втікачами з Карпатської України почали приїздити до Відня. Правда, тут до того часу вже існував Допомоговий Комітет, що був заснований у Відні при УНО (пані Олена Левицька й д-р Остап Грицай). Тому що я походив із Закарпаття і знав багато людей, що приїжджали до Відня, мені припала доля бути головою Українського Допомогового Комітету. Треба зазначити, що на полагодження справи УДК мусіли дати згоду адміністративні уряди. Все це на скору руку отримано.

Може тиждень, чи два, перед тим, поки ми дістали відповідне приміщення для нашої установи, все наше урядування містилося в торбі. Життя у Відні в тому часі було нелегке. Тяжко було дістати приміщення для нашої установи, умебльовання тощо, навіть для громадян Німеччини, а для чужинця, “авслендера”, це було часом просто неможливе. Причиною цих обмежень було загосподарення тих потреб, що їх Німеччина потребувала, і їх треба було вжити на продуктивні цілі. Бо коли є всього подостатком, то нема потреби для уряду розділювати існуючих потреб, бо кожна людина робить сама рішення, що їй і як робити.

23 березня 1939 р.

Напочатку найважнішою для нас справою було прийняти транспорт втікачів, зареєструвати їх та відділити здорових від хворих. Здорових треба було перевести до табору на Schober Platz, у Відні, де вони чекали на приділену для них працю, або на виїзд до Праги чи Братислави. Хворими втікачами треба було спеціяльно заопікуватися. Ця проблема стала дуже актуальною з хвилиною, коли в травні 1939 року почали приїздити в'язні з концентраційного табору з Варюлопош. Велика частина в'язнів була так сильно побита й покалічена мадярськими бандитами, що це вимагало шпитального чи санітарного лікування.

Треба тут згадати, що в тих поїздах-транспортах, що приїздили до Відня, були не лише самі українці. Частина з них були чехи, що поверталися додому. Були випадки, що чехи намагалися тероризувати наших людей в поїзді, а приїхавши до Відня, не дозволяли нашим людям висідати з поїзду, бо чехи плянували деяких українців поставити перед чеський суд за державну зраду. Ми з українського Допомогового Комітету намагалися перешкодити в цьому чехам. Ми кількакратно переходили всі вагони взиваючи висідати тих, хто бажає.

Вся ця праця вимагала багато часу, труду та вміння способу, щоб вжити всіх можливостей, щоб можна було щось зробити у кожному випадку. З самого початку я знайшов велику поміч і зрозуміння справи у молодого пристійного режисера Івана Іваницького, який досконало знав німецьку мову, а також і спосіб німецького життя. Ці його знання для нас мали велику вартість, бо українці, бувши в Німеччині чужинцями, були підпорядковані тим загальним законам і розпорядкам, що регулювали життя всіх чужинців в Німеччині й які в дзеркалі ідеології націонал-соціялізму виглядали упослідженими (Nur für Deutche). Але наш режисер Іваницький дуже часто потрапив переступити цей бар'єр, що ділив українців від німців. Через свої вдалі контакти з урядовими особами він осягав дуже часто те, що нам могло бути потрібним для успішного ведення нашої праці.

Від самого початку Український Допомоговий Комітет у Відні робив заходи через Закордонний Провід ОУН, який утримував контакти з Головною Командою Німецької Армії (OKW), щоб звільнити тих українців, що ще перебували в мадярському концентраційному таборі в Варюлопош, які попали туди після мадярської окупації Карпатської України. В тому часі це був майже єдиний спосіб, щоб видістати наших людей з мадярської неволі. Мадярський уряд, діставши Карпатську Україну в подарунку від Німеччини, слухав німецьких урядових чинників більше ніж когось іншого.

В наслідок цієї інтервенції, перший транспорт з Варюлопош приїхав до Відня в травні 1939 року, а за ним послідували наступні. Мадяри дозволили виїхати з концентраційного табору за кордон всім українським в'язням, які не були уродженцями Карпатської України. Цих останніх звільнено аж під кінець, але їм не дозволено виїхати за кордон.

Український Допомоговий Комітет у Відні при праці

Іншими співробітниками Українського Допомогового Комітету були: Марта Панькевичівна, яка володіючи дуже добре німецькою мовою, була відповідною секретаркою. Іншим членом нашого Комітету був тодішній студент у Відні Роман Гарас, який дав дуже цінний і тривалий вклад у нашу працю для втікачів з Карпатської України.

Моя дружина Марія зайнялася опікою над хворими і дітьми. Хворих і покалічених з мадярського концентраку вдалося примістити в місцевих шпиталях і санаторіях. Одним із прикладів побиття і покалічення був інж. Євген Врецьона-Волянський, якого все тіло було суцільним синяком, ноги його від побиття спухли. Після кількох місяців успішного лікування він цілковито видужав.

Другим характерним випадком був письменник і режисер Микола Чирський. Крім побиття, що йому завдали мадярські кати, він ще до цього терпів на сухоти. Його ситуація була безнадійна, до чого довела його мадярська тюрма й концтабір. В наслідок лікування в одній санаторії біля Вінер Нойе Штадт, вдалося продовжити життя Миколі Чирському на кілька років. Це допомогло здійсненню його мрії - померти в Україні. Коли восени 1941 року він поїхав на Україну в одній з похідних груп ОУН, він там і помер.

Велика частина втікачів, в більшості мужчини по короткому побуті в таборі на Schober Platz, були приділені до праці. Була це тяжка фізична праця при будові доріг, фабрик тощо. Втікачі не мали права вибирати собі місця праці. Місцевості, до яких висилали наших втікачів, це були міста в північно-західній Німеччині як Гановер, Бравншвайг, Бремен і інші.

Траплялися випадки, що українські втікачі, приїхавши до Відня, збагнувши, що перспектива в Німеччині з її тяжкими роботами не вповні задоволяла їх, тому вони пробували дістатися до Праги (Протекторату), або до Братислави (Словаччина), щоб там спробувати щастя. Сама ідея по собі не була погана, тільки була біда в тому, що перехід через кордон був можливий тільки для тих, хто мав пашпорт. Та серед наших втікачів таких було мало. Бо траплялися випадки, що людина, втікаючи, знищила всі свої документи ідентифікації. По короткому часі ми знайшли розв'язку. В порозумінні з Поліцай Президіюм у Відні, з урядом, що видавав пашпорти ми зробили т.зв. “колективний пашпорт”. Ми поступили так: зробили список людей, які хотіли їхати до Праги чи Братислави, подавши особисті дані кожної особи (ім'я і прізвище, дата й місце народження). Нагорі цього списка ми поставили нашу печатку, бо ж ми брали відповідальність за тих осіб, а під нашим списком Поліцай Президіюм ставив свою печатку. В той спосіб ми створили певний засіб, що допоміг нам перекинути з Відня на Чехи чи Словаччину біля 900 осіб. І в той же спосіб ми перевезли 52 дітей до української гімназії в Модржанах - Чехія.

Багато людей не здавало собі справи, як “тонко шитий” був такий колективний пашпорт і пробували надуживати його. Були особи, що кількакратно їздили до Праги, а іншим разом до Братислави. Ми старалися бути дуже обережними з цими справами, бо в Німеччині це була гра з вогнем. Така ситуація продовжувалася до початку війни Німеччини з Польщею. Десь з кінцем вересня 1939 року покликали мене на гестапо у Відні й питали, чи я знаю про те, що у Відні серед українців існує шпигунська група, що висилає нелегально людей за кордон. Я заявив, що я нічого не знаю про існування такої шпигунської групи, але УДКомітет з допомогою Поліцай Президіюм висилає українських втікачів на Словаччину та Чехію які мають там своїх рідних. Ми гарантуємо, що ці люди не є агентами ворожої держави. Моє вияснення до деякої міри їх задоволило, але я дістав заборону продовжувати висилати людей за кордон. Представник гестапо заявив мені: “Тепер є війна й всякі перепустки, що зв'язані зі шпигунством караються смертю”.

В червні 1939 року Провід ОУН в порозумінні з німецьким Головним Командуванням (OKW) почав організувати українців, що працювали робітниками в Німеччині до протипольського легіону. Переведення цього задуму натрапляло на труднощі звільнення українців з праці, які голосилися до легіону. Цю справу розв'язано при допомозі Українського Допомогового Комітету. Десь з кінцем червня 1939 року розпочався вишкіл бажаючих. Все йшло гарно до 25 серпня, коли проголошено, що німецький міністер Закордонних Справ фон Рібентроп заключив з міністром Закордонних Справ СССР Молотовим взаємний пакт ненападу. В гітлерівській Німеччині було багато центрів, які провадили закордонну політику, але коли приходило до остаточного рішення, то справу вирішував сам Гітлер зі своєю націонал-соціялістичною партією. Військо організувало легіон для боротьби з Польщею, але після заключення пакту з СССР, коли ці дві імперіялістичні держави договорилися про черговий розподіл Польщі, справу легіону закинуто. Тому, коли 1 вересня 1939 року почалася війна з Польщею, український легіон не брав у ній участи, як це плянувалося, але виїхав до Закопаного, де чекав на дальшу свою долю.

Це вже був другий випадок, як то Німеччина завела українців. Перший раз це була Карпатська Україна, що впала жертвою німецького підступу. Тепер Гітлер розпорядився західньо-українськими землями, віддаючи їх Сталінові. Він зробив це для того підступно, щоб пізніше загарбати й цілий Совєтський Союз.

У травні 1938 року голова Закордонного Проводу ОУН, полковник Є. Коновалець мав зустріч в Ротердамі з представником націоналістів зі східніх земель, Валюхом, який як виявилося був большевицьким агентом. Валюх при допомозі пекельної машини вбив полковника Коновальця, а сам втік. З полковником Коновальцем був ще один член з Проводу ОУН Ярослав Барановський, але йому нічого не сталося.

Провід ОУН десь восени 1938 року перебрав полковник Андрій Мельник, і тому в другій половині серпня 1939 року Провід ОУН вирішив скликати представників ОУН на ІІ Великий Збір Українських Націоналістів до Риму, Італія, щоб затвердити нового голову Проводу ОУН.

Я поїхав на цей Збір як представник Закарпаття. Перед моїм від'їздом я дістав від Проводу ОУН деякі документи, що відносилися до цього Збору Українських Націоналістів. По дорозі до Риму я мав неприємну пригоду. На австрійсько-італійському кордоні мене висадили з потягу, взявши мене за жида.

Мене мали посадити в потяг, що їхав назад до Відня, а який мав від'їхати за 4 години. Той час чекання я перебував у “товаристві” італійського пограничника, який, як виявилось був словінського походження. По короткому часі ми знайшли спільну мову. Давши йому мій пашпорт, я вложив до нього 20 долярів, що їх дістав у Відні перед моїм від'їздом до Риму. Пограничник побачивши доляри, намагався їх мені повернути, але я, побачивши, що він таки схильний взяти гроші, настояв на тому, що це гроші для нього. Вислід того всього був такий, що я замість всісти в потяг, що їхав до Відня, всів до потягу, що завіз мене до Риму.

До Риму я приїхав вчасно, кілька годин перед початком ІІ Великого Збору Українських Націоналістів. Я був радий, що все склалося добре, бож я мав декілька доповідей, що мали бути виголошені на ІІ Зборі ОУН.

Після того як Польща у вересні 1939 р. була поділена між Гітлером і Сталіном, велика кількість українських політичних в'язнів, між якими був і Краєвий Провідник ЗУЗ Степан Бандера, вийшли на волю. Майже всі вони вийшовши з тюрем і концентраційного табору в Березі Картузькій, короткий час перебували на Словаччині, а потім виїхали до Німеччини.

На Свят-Вечір в січні 1940 р., я з дружиною були запрошені до замку Завберсдорф, що був під управою Олекси й Олі Гасинів. Цей замок поставило ОКВ (головне військове командування) для членів ОУН до диспозиції. Олексу Гасина ми знали ще з 1935 р., коли він разом з іншими членами Краєвого Проводу ЗУЗ прибув до нашої хати в Мукачеві на зустріч з членами ЗП ОУН. Олекса жив за кордоном кілька років на мій пашпорт.

В Завберсдорфі ми вперше зустрінули Ст. Бандеру, що був майстром звичаїв, зв'язаних зі святкуванням Свят-Вечора.

Після того, як Гітлер здійснив свій плян щодо ЧСР, прийшла черга на Польщу. Справа Данцігу й Коридору чекали на своє розв'язання. Тут, подібно як це було з ЧСР, де зачіпкою були Судети, але дійсна і справжня ціль Гітлера, як це ми бачили. було знищити цілу ЧСР. Так само Данціг і Коридор були тільки зачіпкою, щоб знищити Польщу.

Провідний актив ОУН на Різдво 1939 р. в Завберсдорфі, Австрія, зліва до права: Н. Кравців зі сином, Анна Гарас, Марія Химинець, Степан Бандера, Олекса Гасин, Богдан Кравців, Володимир Стахів та інші.

Окупація Східньої Галичини й Волині принесла зі собою хвилю українських втікачів до Відня, з яких велика частина була затруднена на німецьких фармах. Дуже часто прості “бавери” знущалися над нашими людьми, відгороджували їх від німців кільчастим дротом, не пускали їх до церкви, до кіна тощо. Було це рабське трактування людей, які ж добровільно прийшли на працю.

Десь у половині 1940 року число українських втікачів в Австрії досягло 10,000 людей, що їх у більшості розміщено по таборах. До нашого Комітету щодня напливали скарги про нелюдське трактування німцями наших робітників. Ми старалися полагоджувати справи при помочі кореспонденції, або телефонічно, а коли вже справа ставала загрозлива, два представники нашого Комітету вибралися на відвідини тих таборів.

На місці переслухано всіх покривджених заподавши докладно факти із свідками. Такого матеріялу ми зібрали багато, перестудіювавши його, ми робили з нього звіт (Bericht). Потім це звідомлення про нестерпний стан нашого робітництва ми висилали до всіх центральних німецьких установ, включно до канцелярії Гітлера.

Приблизно за місяць по наших стараннях справа в робітничих таборах дещо покращала. Саме в тому часі покликали мене на гестапо, і тут показали мені звідомлення, яке ми вислали до Гітлера. Запитали мене чи я знаю, хто це написав. Я спокійно відповів, що це є колективна праця нашого Комітету, якого я, як голова також підписав. “Чи ви знаєте, що ви образили маєстат нашого фюрера?” - запитали мене. Я не збирався нікого ображати, бо все, що написане у звідомленні є правдою. Ми маємо на це багато свідків - відповів я.

Цим разом гестапо нічого мені не зробило, але пізніше це було причиною, що в березні 1941 року мене позбавили функції голови УДК у Відні. А коли прийшло загальне переслідування членів ОУН у вересні 1941 року, справу писання скарг до Гітлера висунено проти мене як одну з причин обвинувачень.

У квітні 1941 року мене перевели на працю до Українського Допомогового Комітету в Берліні. Тут ішла шалена підготовка до війни з большевиками. Українці готовились до того, щоб разом з німецькою армією дістатися на українські землі й на звільнених від большевиків землях організувати українське життя. Це сталося 30 червня 1941 року у Львові, де група українців під проводом Ярослава Стецька проголосила відновлення Української Держави. Це був виклик німецькій політиці супроти України. Німецька армія, заскочена доконаним фактом, спочатку не знала на яку ногу їй стати, бож вона у стосунках з українцями признавала їм право на самовизначення. Однак не довго прийшлося чекати, бо вже за кілька днів прийшли вказівки з партійного осередку, який не признавав Україні жодного права на самостійність, трактуючи Україну як свою колонію. Очевидно, виарештували провідників, які зважилися проголосити відновлення Української Держави. Настали часи репресій, але українці не здавали своїх позицій, стали організуватися, висилаючи свої похідні групи на Україну до її столиці - Києва. Там похідним групам багато допомогли місцеві українські діячі. У такій ситуації, що її створили німці Україні, наступило скоро протверезіння серед нашого громадянства, особливо після арешту гестапом та розстрілами українських патріотів, як Олени Теліги, Івана Рогача, Василя Кузьмика та багато інших з українського активу. Картина настала не гірша як за Сталіна.

Дня 16 вересня 1941 року розпочалася перша хвиля арештів українців у Кракові, Львові, Відні та Берліні. Новостворений український уряд під проводом Ярослава Стецька німецьке гестапо спочатку ізолювало, а потім вивезло до Берліну на Alexander Platz.

В Берліні заарештували 52 особи, між ними й мене; більшість активу на цьому терені, яких примістили в тюрмі на Alexander Platz. Спочатку всіх 52-ох осіб примістили в одній великій залі. Між іншими були тут такі особи: Іван Габрусевич, Осип Тюшка, В. Антонович (Антик), Нестор Процик і багато інших. Ця заля була дуже брудна й завошивлена. За три тижні нашого перебування в цій залі, 7 жовтня 1941 року відбулося в нас перше “відвошивлення” (Entlausung). Ціла операція відбулася так, що від нас забрали все наше білля та убрання до газування, а нас усіх з цілого поверха тюрми, може, понад 400 осіб, як мати породила, загнали до однієї залі, де кожний дістав тільки місце до сидження. Повітря на залі було дуже тяжке. Тут, крім українців, були інші національности гітлерівської “Нової Европи”, як французи, бельгійці, голяндці, поляки, чехи та німці, які не погоджувалися з політикою Гітлера. Майже всі тут тюремники були людьми з провідної верстви з даного народу.

Щоб час проходив якось скоріше, організовано концерт на якому виступала кожна національна група. Я пригадую, що між нами був один визначний французький оперовий співак, що своїм співом підтримував нас всіх на дусі. Ця “розривка” тривала 36 годин. За весь цей час майже ніхто нічого не їв і не спав. Ця сама процедура повторилася 7 листопада 1941 р.

Після кількох тижнів перебування у тюрмі, нам дозволили одержувати харчові пачки й білизну. З харчами в тому часі й на волі було тяжкувато. Але наші приятелі, які ще залишилися на волі збирали між собою харчеві картки й приносили до моєї дружини, яка разом з Марушкою Габрусевич накуповувала продукти й приготовляла пачки з них до тюрми. Були також випадки, що власник мешкання, в якого ми мешкали А. Рексгавзен, що мав добрі зв'язки з селом, приносив нам часто деякі продукти.

Ми передавали вістки з тюрми на волю в дуже оригінальний спосіб. У той день, коли наші жінки приносили нам передачі, один із німецьких співв'язнів сидів на вікні, спостерігаючи наших жінок. Як тільки вони наблизились з пакунками під тюрму, ми кидали крізь видовбану у вікні дірку “грипс” (була це зроблена з хліба кулька, в середині якої на папірчикові було повідомлення про наше положення). В тому часі, як жінки побачили, що “грипс” упав на землю, одна з жінок випускала свою торбинку, з якої все розсипалося на землю. Збираючи розкидані речі до торбинки, жінка піднимала і “грипс”.

По кількох тижнях нас розмістили по одиночках. Це нам завдало певні труднощі у комунікації із світом та й поміж собою, одначе невдовзі ми знайшли й на це спосіб. Раз на тиждень кожний з нас мав змогу піти до лікаря, де сходилися кілька в'язнів разом. Чекаючи на свою чергу, ми використовували час для того, щоб поділитися новинами, що їх ми мали.

Перебуваючи в тюрмі ми не сподівалися, що зможемо скоро вийти на волю. Я побачив, що тут нема для мене рятунку.

Роздумуючи одного дня над своєю долею, мені прийшла думка до голови звернутися за поміччю до Ісуса Христа. Сказавши правду, я ніколи не був побожний у розумінні релігійного припису, а причиною такого стану було це, що священики в тому часі як я ходив до школи, були в більшості мадяронами, тому я не мав до них довір'я, а через те вони не мали на мене жодного релігійного впливу. Але тепер думка просити про поміч Ісуса Христа зродилась майже якось несподівано.

Десь за два тижні після моєї постанови звернутися за поміччю до Ісуса Христа, німці почали вивозити наших в'язнів до концентраційного табору в Саксенгавзен. З 52-ох в'язнів вивезено 50, а мене й Нестора Процика звільнили на волю. Чому мене звільнили, я тоді просто не знав, не розумів того, бож вони мали проти мене багато обвинувачень. Роздумуючи над тим, я прийшов до висновку, що у моїй справі мусіла бути якась інтервенція вищого порядку.

Вийшовши на волю, я довідався, що моя дружина майже щоденно бувала гостем на Ліхтенфельде-Ост, централя гестапо. Буваючи там вона домагалася мого звільнення, доказуючи, що я в нічому не винен.

По якомусь часі, коли моя дружина забагато вже докучала гестапівцям, вони викидали її з канцелярії, а навіть погрожували їй арештом. Та вона того не лякалася, бо була на це приготована й вже давно мала приготовану валізку з потрібними речами до тюрми.

Роздумуючи тепер над тим, я можу сказати, що моя дружина була тим знаряддям у моєму звільнені, бо відома річ, що Божа поміч приходить різними шляхами, які часом видаються звичайними подіями, якби не мали нічого спільного з надприродними явищами.

Вийшовши з тюрми я був під контролею гестапо. Коли я попрохав про дозвіл переїхати до Відня, вони спочатку погодилися на це, але скоро змінили свою думку, бо вже з двірця “Zoologisher Garten”, перед самим виїздом з Берліну, вони мене віднайшли й не дозволили виїхати до Відня.

Крім того, вийшовши з тюрми я змушений був підписати зобов'язання, що я знайду працю і буду працювати. Знайшовши працю, це мене тепер не задоволяло. Попри працю не було жодних перешкод, щоб я вписався на високо-шкільні студії, щоб здійснити моє довголітнє бажання осягнути вищу освіту. Я так і зробив. І хоч я іспит зрілости зложив ще в 1930 році, на жаль не мав змоги вписатися в університет з причини великих коштів. І хоч тепер мене ділило майже 12 літ, як я покинув шкільну лавку, мені деколи здавалося, що я забув усе цілком і що продовжувати навчання мені тепер буде майже неможливо. А все таки вирішив піти до школи й вписався в Wirtschafts Hochshule (висока економічна школа).

Як тільки я полагодив усі формальності із вписом до школи, Богдан Кравців який почав видавати український тижневик “Голос”, звернувся до мене з пропозицією зорганізувати його Видавництво. Це ж не була проста справа. Для того, щоб зорганізувати нове Видавництво треба було знати й мати певний досвід зі всіми проблемами, що зв'язані з кожним підприємством, великим чи малим. Крім цього, треба було ще брати відповідальність за цілість справ і мати свідомість над собою контролі німецького податкового уряду.

Щоб належно вив'язатися з цього завдання, я замість студій в школі просидів один семестр у шкільній бібліотеці, де вивчав проблеми, зв'язані з видавництвом.

Мав я немалу сатисфакцію, коли по одному році прийшла контроля німецького “Träuhand Gesellschaft” (публічна контроля) і знайшла на більше як 80% все правильно. Зазначую, що не маючи практичного досвіду у веденні підприємства, я прямо застосовував вивчену теорію у практиці. За вийнятком малих деталів, все решта виходило добре.

Видавництво Богдана Кравціва скоро поширилося, бо крім “Голосу” почали видавати ще другий тижневик “Українець”, присвячений проблемам українських робітників зі Східньої України, число яких в Німеччині в тому часі зростало з дня на день. Крім Б. Кравціва тут працювали ще такі особи: брати Олег і Юрій Музиченки, Василь Цьопкало, А. Луців і інші.

* * *

Весною 1943 р. моя дружина перейшла тяжку операцію, в наслідок чого сильно підупала на здоров'ї. Після кількакратних наполегливих старань, вліті 1943 р. ми дістали дозвіл виїхати з Берліну на двотижневу здоровельну відпустку до Конюхова в Галичині. Нам бажалось, щоб хоч тиждень перебути на селі, аби дружина могла по операції дещо відповідно відпочити. Вибрали ми Конюхів, бо там жили наші приятелі й куми Олекса й Оля Гасини.

Приїхавши до Львова, ми побачили на двірці жахливий образ. Гестапівці собаками витягали людей з поїзду, уставляли в ряд і підганяли їх до тягарових авт і кудись їх вивозили.

Скоро надійшов наш поїзд до Конюхова, що був цілковито переповнений. Побачивши порожній вагон на якому виднів напис “Нур фюр Дойче”, ми ввійшли до цього вагону. Маючи словацькі пашпорти нас залишили у спокої.

З наших відвідин Гасинів і побувати у них хоч тиждень на селі не вийшло нічого, бо коли ми приїхали до Конюхова, до нас на двірець вийшла Оля Гасин і просила нас чимскоріше опустити Конюхів, бо Олекса сидить у тюрмі й саме того дня його мають з тюрми викрасти. Було б нерозважним, щоб ми під час тієї події були в Конюхові, бо нам було б дуже важко виправдатися, що ми не були причасні до тієї акції. Ми взяли до уваги ситуацію і від'їхали до Львова, де затрималися на кілька днів у родині д-ра Врецьони. Зі Львова ми повернулися до Берліну.

Повернувшись з відпустки ми попросили дозволу переїхати до Відня. Цим разом нам повезло, але мені треба було мимо того два рази в тиждень голоситися на гестапо. Приїхавши до Відня, мені вдалося вписатися на повний семестр в Hochschule fuer Welthandel, який щойно розпочався. На жаль, не довелося мені довго студіювати, бо 4 грудня 1943 року о год. 5-ій вранці прийшло гестапо, зробило ревізію, забрало мене й відвезло до Вельсу, недалеко Лінцу. В тому часі у Відні відбулись чисельні арешти серед українського студенства, яке мало свій осередок на Банкгассе.

Про великі арештування у Відні я взагалі нічого не знав. Тільки як вийшов з тюрми моя дружина оповіла мені таке: “Ніхто, ані батьки, ані приятелі не знали, де вивезли гестапівці студентів з Відня, ніби слід за ними пропав. Гестапо відмовилося у Відні сказати мені, де знаходиться мій чоловік. Я намагалася цілий тиждень довідатися дещо про чоловіка, але нічого не могла довідатись. Тоді я почала його шукати від однієї тюрми до другої, перейшовши якихось десять місцевостей, дійшовши до Лінцу, в якому знаходилась велика тюрма. По всіх тюрмах, де я б не була, була все та сама відповідь:“Його тут нема”. Було це перед самим Різдвом, на дворі було дуже зимно, будучи на двірці в Лінцу я журилася, де ж мені переспати. І цілком несподівано я дістала від Н.С.Ф. (німецька жіноча організація) одно ліжко в кімнаті, в якому вже було 5 жінок.

Вранці пішла я до гестапо, щоб дістатися до комісара, що саме приїхав з Берліну як спеціяльно уповноважений для українських студентів з Відня. Я стратила цілий день чекаючи на комісара, і вже здавалося, що моє чекання було бездаремне, але під вечір він таки мене прийняв. Але він нічого мені не сказав.

Вийшовши від комісара, я заявила поліції, що я нікуди не поїду, поки мені не скажуть, де знаходиться мій чоловік. Один поліцай порадив мені піти до сусіднього міста Вельсу. Прийшовши до Вельсу я зразу пішла до тюрми, але там також чоловіка не було. Вертаючися до станції, голодна, перемерзла я не знала, що мені дальше робити. Побачивши мене, поліцай спитав мене чого я плачу. Я йому розказала про все. Він подивився на всі боки, чи хтось його не обсервує, і сказав мені піти на другу вулицю, третій дім з краю. При тім сказав, що це звичайна хата, але там є декілька в'язнів. Задзвоніть на брамі й скажіть, що ви хочете бачити вашого чоловіка.

Я пішла по вказаній адресі поліцая. Показалось, що мій чоловік таки там був, але я не могла його побачити, бо треба було мати дозвіл від комісара з Лінцу. Коли я з трудом знову дісталася до комісара, він мені заявив, що він не видає жодних дозволів на побачення, але, щоб я пішла до Вельсу він туди потелефонує. Це була велика гестапівська брехня, бо він туди не телефонував і я очевидно побачення не дістала. Не маючи вже іншого виходу, я від'їхала до Відня”.

У Відні дружина пішла на гестапо, до людей, що мене знали, - інспектор Шарф і Граф. Вони сказали дружині піти додому, бо у Відні був саме спеціяльно уповноважений гестапівець з Берліну й вони не хотіли, щоб він там побачив мою дружину. Коли наступного дня вона прийшла на гестапо у Відні, інспектор Шарф дав їй дозвіл на побачення зі мною.

Після побачення зі мною, вона була частим “гостем” в гестапо у Відні. Гестапівці у Відні були австрійцями й вони дуже відрізнялися своєю ментальністю від берлінських партійців, тому з ними можна було говорити. Розмова з ними велась досить “успішно”, а тим більше, як дружина кількакратно передала Шарфові хабарі: свинське м'ясо, українські вишивки тощо. За короткий час після того інспектор Шарф заявив моїй дружині, що вони мене звільнять. Так вони мене звільнили з Вельсу, але я не вернув додому, як цього я сподівався, але до тюрми у Відні, де мене посадили на одинку під строгу обсервацію. Вдень і вночі крізь дірку у дверях обсервували, що я роблю. Кожний вечір, коли лягав спати, мусів віддавати свою білизну й убрання. Така ситуація тягнулася кілька місяців, аж одного вечора, коли я вже поклався до ліжка, раптом відчинилися двері до моєї келії і влетів поліцай з криком, щоб я забрав всі свої речі й зійшов вдолину. Я був переконаний, що мене забирають до концентраційного табору, одначе я цим разом помилився, бо мене таки звільнили. На мене на долині чекала моя дружина.

Вийшовши з тюрми, взявся я до навчання, бо занедбав багато. Тому що в Европі панувала дещо інша система навчання, і як в Америці, семестр, що я його просидів у тюрмі, мені зарахували. Залишилося тільки написати дипломну працю і приготовитися до іспиту зі всіх предметів.

Крім студій я ж змушений був ще працювати, бо інакше не міг би дістати харчових карток. Після довгого шукання я знайшов працю бухгальтера у фірмі Gebrueder Hass у Відні, що виробляла амуніцію та інші військові потреби. Знайти в Німеччині для чужинця іншу роботу ніж фізичну, було дуже тяжко. Тому я втішився, що дістав працю бухгальтера. В тій компанії я працював приблизно сім місяців, поки не зробив свого диплома. Було умовлено між мною і компанією, що після закінчення моїх студій я перейду працювати до філіялки цієї компанії, яка мала свою установу у Kaplice, недалеко Чеських Будєйовиць. Це містечко лежить на австрійсько-чеському кордоні. Два тижні перед тим, як я мав почати нову працю, я поїхав оглянути місцевість і дістати помешкання. З помешканням я мав щастя, бо дістав гарне, трикімнатне. Я втішився, що мені нарешті вдастся вирватись з-під контролі гестапа. Все вже було приготоване, я дістав дозвіл переїхати на нове місце праці. Та сталося не так, як запляновано, бо коли 10 березня 1945 року я приїхав до Kaplice, я застав це містечко переповнене німецькими втікачами зі Шлеська. Большевицький маршал Конєв гнав німецьку армію, а з нею втікало цивільне населення. В наслідок цих подій, приділене мені помешкання забрали, а з бідою дали лише одну кімнату.

Побачивши таку нову ситуацію, яка тут заіснувала, не мав я бажання залишатися в Kaplice. Не думаючи довго, я з дружиною і з молодшим моїм братом Василем поїхали ще того самого дня до Куфштайну в Тиролі. Мали ми там великі труднощі дістати помешкання і поліційно оформитися, щоб дістати харчові картки, щоб якось можна було жити. По якомусь часі при помочі різних заходів вдалося нам це зробити, хоч це було дуже небезпечно, бо за такі переступки каралося розстрілом.

Помешкання ми знайшли в недалекому селі Швойх у господаря (бавера), якому пообіцяли допомагати в господарстві. В Швойху ми вже застали кілька українських родин, між ними Богдана Старуха з дружиною та Богдана Дейчаківського теж з дружиною. Тут нас і застав кінець війни, порівнюючи з тим, чого ми сподівалися, він пройшов досить лагідно, без великого клопоту.

Сидіти в глухій провінції, якою був Швойх, мені з дружиною не хотілося. Тому десь за тиждень по скінченні війни ми вирішили дістатися до Інсбруку, головного міста Тиролю. В тому часі був брак будь-яких комунікаційних засобів, тому не залишалося нічого іншого як мандрувати пішки. Коли ми прийшли до Інсбруку, українське життя там почало поволі організуватися. В тих обставинах, нам здавалося, що найбільш відповідною організаційною формою буде релігійне життя. Кілька католицьких священиків, які в тому часі жили в Інсбруку, заснували Братство св. Андрія, яке мало своє приміщення на Анніх Штрассе. Засноване Братство св. Андрія в тому часі було дуже помічним для українців, що опинилися тут у Тиролі, що був окупований французами, між якими було багато комунізуючих, що близько співпрацювали з большевицьким НКВД, то праця з рамени Братства св. Андрія була ще найменше небезпечною.

Та за короткий час, коли до Тиролю почало прибувати багато українських втікачів, рамки Братства св. Андрія показались завузькі. Тому в травні 1945 року з допомогою націоналістичного активу засновано Український Допомоговий Комітет на Тироль і Форальберг з осідком в Інсбруку.

Головою цього Комітету вибрано письменника Івана Багряного, а я став секретарем. Вибір Івана Багряного на голову Комітету не був відповідним, бо НКВД гонився за Багряним, щоб його вивезти “на родіну”. Австрійські поліційні приписи дуже сприяли цьому, бо на брамі кожного дому, в якому мешкали чужинці - “авслендери” - був їх список з поданням особистих даних. Для большевицького НКВД не тяжко було виловити бажаних їм людей і їх зліквідувати. Щоб охоронити Івана Багряного перед НКВД, ми мусіли зорганізувати нічліг для нього кожної ночі де-інде.

Не дивлячись на всілякі труднощі, праця в Комітеті йшла дуже жваво. Треба ж було зарегіструвати велику кількість втікачів, їх оформити, особливо українців з Великої України, які до 1939 року жили під совєтами, видати їм документи, що вони народилися в Галичині. Це було необхідним зробити, бо з часом показалося, що від особистих документів залежало для людини - бути, чи їй не бути!

Багато людей жили гуртом у різних таборах, з яких в Тиролю найбільшим був табір у Ландеку. Велика частина, особливо інтелігенції, жила приватно. У деяких випадках життя приватно створювало велику небезпеку, бо були випадки, що вночі на хату, де жили чужинці нападали НКВД-исти разом з французькою поліцією і забирали поголовно всіх, кого тільки в хаті знайшли. Боротися проти таких нападів було дуже трудно. По таборах у випадку нападу НКВД можна було боротися легше, ніж тим українцям, які мешкали приватно.

Людям, що жили по таборах було легше з прохарчуванням, бо табори, як відомо були під опікою УНРА, була це Американська Допомогова Організація. Приватники діставали мінімальні приділи, однакові з австрійцями, з тією різницею, що австрійці мали кращі зв'язки з господарями (баверами) на селі, від яких мали добру допомогу в харчах. Час від часу й приватники діставали невелику допомогу від УНРА у формі сухих харчів чи косерв. Деколи було можна дістати уживаний одяг чи черевики.

Особливу увагу присвячено хворим вдома й по шпиталях. Один відділ Українського Допомогового Комітету - Суспільна Опіка був під проводом моєї дружини Марії, яка мала групу жінок, яка щотижня відвідувала хворих по домах і по шпиталях і несла їм моральну та матеріяльну допомогу, на яку могли спромогтися в тодішніх обставинах. З-поміж жінок варто згадати пані Стефанію Криницьку, що вклала багато праці й зусиль для цієї допомоги. Канцелярію Суспільної Опіки успішно вів генерал Фльотів, який до цієї праці вкладав всю свою душу.

Нашій Суспільній Опіці багато допомогли пані з Міжнародного Червоного Хреста в Швайцарії, своїми порадами й потрібними матеріялами для організування курсу шиття для жінок.

Для успішної суспільної допомоги колишнім політичним в'язням німецьких тюрем і концентраційних таборів в кінці 1945 року засновано Лігу Українських Політичних В'язнів. Її головою був ред. Василь Солонинка, я був секретарем і референтом Суспільної Опіки. В Інсбруку ми нараховували приблизно 50 членів Ліги УПВ. Завданням Ліги було не тільки нести суспільну допомогу її членам, але репрезентувати ЛПВ назовні політично. Спочатку ми мали певні труднощі, бо нас не хотіли признати як політичних в'язнів, як національний чинник, що активно воював проти нацистської Німеччини. Нас навіть не хотіли прийняти в члени Австрійської Центральної Організації Політичних В'язнів, до якої з чужинців належали тільки жиди. Ми, однак, не піддалися. Відбивали на нас всякі напади з усіх боків.

Ми як політично потерпілі мали діставати спеціяльні приділи харчів з австрійських засобів. Зрозуміла річ, що австрійці, самі не маючи подостатком для себе харчів, боронилися проти того, щоб ділитися з тим, що мали ще з “Verdamte Auslaender” (“проклятими чужинцями”).

Пригадую, що восени 1946 року я вніс подання до тирольського Ландрату (стейтовий уряд) в Інсбруку, щоб нам давали такі самі харчові приділи як австрійським і жидівським поkітичним в'язням. Моя перша візита до урядових чинників була не дуже успішною, бо мені закинули, що українці співпрацювали з німцями і т. п. Але мені вдалося проломити лід настільки, що за 10 днів мене викликали на другу розмову.

На цей раз пішов я на розмову більше підготовлений, ніж перший раз. Кілька днів перед тим я купив часопис “Die Neue Zeit”, орган большевицької закордонної політики, в якому я знайшов статтю московського кореспондента з Відня. В цій статті він представляв австрійців як коляборантів нацизму, і що тільки в 1945 році, коли вже гітлерівська імперія валилася, знайшлися серед австрійців люди, що діяли проти Гітлера і т. д. і т. п. Взяв я “Die Neue Zeit” із собою на розмову з представником тирольського стейтового уряду для прохарчування.

Мій співбесідник розпочав нашу розмову тим, на чому ми її останній раз закінчили, що, мовляв, українці не є політичними в'язнями, бо вони співпрацювали з Гітлером. Явислухав його до кінця. Коли він закінчив я витягнув з кишені “Die Neue Zeit” і почав читати, як там в образливих словах написано про австрійців. Коли він намагався мені перебити, я заявив йому, що це не є моя опінія про австрійців, це опінія совєтського уряду. Я звернув своєму співрозмовникові увагу на те, що ми мусимо вести наше життя за природними принципами і що ми не можемо ціле життя тільки брати, але мусимо для втримання рівноваги чи балянсу життя також давати. Тому, я продовжував, що українці, які активно виступали проти терору нацизму, за що їх карали без суду, а багато з них померло, мають в обличчі Божого закону таке саме право на харчову чи іншу допомогу як австрійці чи жиди, які також потерпіли від нацизму. Це є природний закон. Після цього вияснення Hofrat (стейтовий радник) признав мені рацію і погодився видавати членам Української Ліги Політичних В'язнів щотижня додаткові харчові картки. Це був для української справи не тільки матеріяльний, але більше моральний успіх. Ці додаткові харчові картки члени Ліги отримували щотижня аж до кінця 1947 року, коли я виїхав до ЗСА. Перед моїм від'їздом я передав справу з харчовими картками інж. Богданові Чайківському, який цю справу далі провадив.

Під кінець 1946 року в наслідок непевности в Німеччині й Австрії серед українських втікачів була помітна гарячка - виїхати з цих країн. Це можна було оправдати поперше тим, що обидві ці держави господарсько були знищені й на довгі роки не було надії для українців знайти собі якийсь заробіток, а подруге, большевицьке НКВД “гуляло” собі вільно по всіх зонах Німеччини й Австрії, хоча вже не так, як попереднього року. Одначе ще й далі траплялися випадки схоплення українців НКВД-истами.

Один з таких випадків хочу тут я подати. Родина інж. К. Стецюка, що складалася з чотирьох осіб і походила з Харкова, зареєструвалася на виїзд до Бразилії на роботу. Коли вже транспорт був готовий до від'їзду, прийшли енкаведисти, переглянули списки транспорту, і виділили з нього родину Стецюків. Одначе Стецюкам при допомозі інших членів транспорту вдалося “зникнути”. Ми з дружиною знали Стецюків від кількох місяців. Були це свідомі й інтелігентні люди. Треба було за всяку ціну допомогти охоронити їх від “опіки” НКВД. Виникла ідея перевести цих людей до Зальцбургу, до американської зони Австрії. Цією справою зайнялася моя дружина. Хоча вона мала перепустку на переїзд кордону поміж Тиролем і Зальцбургом, та Стецюкам такої перепустки не можна було ніяк дістати. Але моїй дружині вдалося цю справу полагодити при помочі різних комбінацій в потязі. І так Стецюки дісталися до безпечного місця, де вже НКВД не гуляло так вільно, як у Тиролі. Та перевезення Стецюків було пов'язане з певною небезпекою як для них, так і для моєї дружини.

Ще перед закінченням школи “Hochschule für Welthandel” у Відні я сконтактувався з професорами в віденському університеті, щоб обговорити тему моєї дисертації “Розвиток організаційних форм большевицького господарства від 1917 до сьогодні”.

Багато зробити в цьому напрямку мені не вдалося, бо за два місяці після цього я покинув Відень. Під час мого перебування влітку 1945 року в Інсбруку я робив старання вписатися у місцевий університет, що відкрив свої брами для студентів у вересні 1945 року. В тому часі багато українських студентів вписалося до школи. На економічному факультеті разом зі мною був Олександер Наклович, а на нижчих семестрах були такі студенти: Богдан Старух, Степан Янів та багато інших. Тему, що я її вибрав до дисертації була досить трудна через брак потрібних матеріялів. Багато мені допомогла своїми матеріялами університетська бібліотека у старому німецькому університеті міста Tübingen, де я знайшов старі комлектні річники органу комуністичної партії “Правда” і “Ізвєстія”. Коли я написав до комуністичної партії в Москві, щоб прислали мені літературу про те, як вони складають свої пляни про п'ятирічки, вони прислали історію комуністичної партії.

В розмові з одним провідним членом націоналістичного руху, під час дискусії з ним над проблемою моєї дисертації, він заявив мені: “Друже, ви тратите марно свій час над вивченням большевизму, бо большевизм як такий буде скоро зліквідований і тому ми не мусимо тратити часу на иого вивчення”. Я відповів йому, що я вважаю, що ми мусимо знати як представляються фінансові та економічні справи та яка дійсність панує на українських землях. На мою думку, це представляє вихідний пункт для нашої праці. Щоб змінити большевицький устрій у відношенні до економічної та фінансової системи, ми мусимо знати, що з теперішнього ладу змінити, а що залишити. Крім того новий лад, що ми його задумуємо запровадити в Україні, він мусить бути спочатку обдуманий, треба для нього приготовити нові кадри людей, добре вишколених у відповідніх галузях суспільно-господарського життя. Це може забрати 1-2 роки часу. Я не прийняв поради мого дорадника, який розумів справу поверховно й дуже просто - знищити большевицький лад і його порядок, залишивши за ним вакуум, що могло б привести до анархії. На мою думку краще мати порядок, який би він не був, ніж анархію.

Через брак літератури про укладення большевицьких п'ятирічок я перестав працювати над моєю дисертацією. Такий стан тривав може зо два тижні. Одного дня вранці я перечитав останній розділ написаної дисертації і став писати далі. Писав може чотири години. Коли по обіді я прочитав написане, виглядало, що я якраз саме написав те, що мені бракувало до моєї праці.

Хтось може заперечити мені й сказати: як я міг писати про те, чого я не знав. На це я відповім, що кожна людина оскільки відпочила й сконцентрується над справою, що їй потрібна, може інтуїтивно дістати те, що вона потребувала, оскільки вона ці інформації ужиє для загального вжитку людства, а не для егоїстичних забаганок певної особи. (“Просіть і дасться вам” - каже Христос). Божа премудрість окружає нас, ми тільки повинні до неї знайти доступ. Щось подібного сталося зо мною при писанні розділу про п'ятирічку.

Мою дисертацію професори: T. Putz і W. Bauer оцінили на - дуже добре, хоча вони спочатку не хотіли прийняти мою дисертацію, бо, мовляв, вона написана дуже політично-пропагандивно, а це тому, що я згадав про большевицькі експерименти і винищення голодовою смертю сім мільйонів українців, а причиною було тільки те, щоб змусити українських господарів прийняти большевицьку систему колективізації.

Та я однак не змінив ані слова в моїй дисертації, а написав новий вступ, в якому я подав, що ми в ХХ сторіччі є свідками багатьох політично-економічних експериментів, як наприклад - фашизму, націонал-соціялізму. Одною з таких експериментальних спроб є також большевицька система, базована на марксизмі-ленінізмі. Порівнюючи цю систему з існуючою системою вільного господарства, в якому домінуючою силою є приватна ініціятива й приватна власність, я пришов до переконання, що нова спроба большевицького господарства не дорівнює системі вільного господарства, бо вона непотрібно нищить багато людських і матеріяльних ресурсів і тому вона менш ефективна (рентабільна).

Цей вступ до моєї дисертації змінив її характер, надавши їй більш наукового значення. Треба не забувати, що в тому часі Австрія ще не була об'єднана, була вона окупована чотирма великодержавами. Червона армія ще перебувала у Відні. Тому австрійські професори, не дивлячись на академічну свободу, якою користувалися університети, все таки мусіли бути дуже обережними щодо того, що виходило з їхньої школи, за що вони були відповідальні.

Після закінчення моїх студій в університеті в Інсбруку, нам треба було розглянутися, щоб можна було виїхати кудись на постійний побут, бо, хоч Австрія і Німеччина нам найбільше відповідали, знаючи німецьку мову й спосіб життя, залишатися там не було перед нами ніяких перспектив на майбутнє.

І ось сталося так, що моя дружина одного дня написала листа до свого кузина Василя Гафича, що жив у Бетлегем, Пенсильвенія. Вона його про ніщо не прохала, тільки згадала, що ми стоїмо на роздоріжжі й не знаємо, що нам робити. І ось зовсім несподівано для нас за короткий час після нашого листа ми отримали листа, в якому нам запропоновано приїхати до Америки. Він разом з вуйком Михайлом Федором вже вислали нам афідавіт на приїзд до Америки. Ми розгубились, не знали що робити, бо ми ніколи серйозно не брали до уваги можливости їхати до Америки. Та тепер, отримавши афідавіт, треба було діяти. Я сконтактувався з американським консулятом в Мюнхені. Там мені сказали чекати на нашу чергу.

Та справи уложились інакше, я послухав свого одного приятеля і про виїзд до Америки звернувся до Зальцбургу. На наше здивування за три тижні часу ми дістали повідомлення з'явитися в СІА в Зальцбургу. На жаль, саме в тому часі моя дружина була хвора, тому я сам вибрався до Зальцбургу. Приїхавши сюди, я застав в канцелярії СІА молодого американського старшину. Показалося, що він словацького походження і ми за короткий час розговорилися про політику Гітлера, німецькі тюрми, концентраки тощо. Потім ми приступили до виповнення потрібної аплікації.

Щоб виїхати з Австрії до якоїсь іншої держави, треба було мати від австрійського уряду так зване свідоцтво моральности, яке стверджувало б, що дана особа не є злочинцем. Коли я пішов до відповідного уряду в Зальцбургу, щоб таке свідоцтво моральности дістати для себе й дружини, я натрапив на труднощі. Тут урядники заявили, що вони мусять перевірити чи я не був коляборантом і т. д. Я їм відповів, що вони не мають потреби цього робити, бо це вже зроблено через СІА, орган безпеки держави, до якої я їду. Крім того я був політичним в'язнем, пошкоджений гітлерівським урядом. Коли я їм доказав, що це тільки формальність, яку треба виконати перед виїздом з Австрії, вони почали дошукуватись чогось іншого.

Побачивши, що я з ними не договорюся, я їм “просто з моста” заявив, що мені здається, що вони є поганими австрійськими патріотами, бо коли австрійці повним голосом кричать, що їх об'їдають чужинці і використовують, тепер, коли мають можливість позбутися чужинців, замість того,щоб їм допомогти чим скоріше виїхати з Австрії, вони роблять труднощі. Далі я сказав, що якби я був на їхньому місці, замість робити труднощі, я дав би кожному чужинцеві по 10 шилінгів на дорогу, щоб чим скоріше їх позбутися.

Моя заява вплинула на них, немов холодний душ на гарячі голови австрійських бюрократів. Після наради між собою, що тривала може 5 хвилин, вони вирішили видати нам свідоцтво моральности.

За якийсь місяць по виповненні аплікації на виїзд до Америки, ми отримали листа, щоб на 8-го січня 1948 року з'явилися в таборі Ді-Пі в Зальцбурзі для приїзду до Мюнхену. Ми на скору руку все поліквідували. Та сказавши правду, ні я, ні моя дружина не були психічно приготовлені на виїзд до Америки. Але не було іншого виходу.

Ми виїхали до Америки з Бремен-Гафену 9 квітня 1948 р., а прибули до Ню-Йорку 17 квітня 1948 року.