ЧЕХО-МАДЯРСЬКІ ЗАЗІХАННЯ НА ЗАКАРПАТТЯ

Здається, що найбільш неправдивих інформацій, крім СССР було поширювано про Чехо-Словаччину. Неправдиві інформації проникали не лише до щоденної преси (часописів, журналів) радіо, але також і до підручників історії, енциклопедій тощо. Під час Першої світової війни д-р Т. Масарик і д-р Є. Бенеш створили т. зв. “Чехо-словацьку легенду”, яку пропаговано у світі понад 30 років.

“Чехо-словацька легенда” базувалася на наступних твердженнях, з яких ані одно не було правдиве:

1. Існування “Чехо-словацької” нації.

2. Словаки не є окремим народом, вони є лише відламом чеського народу.

3. Словацька мова є лише діялектом чеської мови.

4. Чехи і словаки все бажали собі жити разом в одній державі.

5. Д-р Т. Масарик і д-р Є. Бенеш були найбільш морально етичними мужами ХХ стoріччя.

6. Держава, яку Масарик і Бенеш заснували, була моделем демократії.

Зі засекречених фондів міністерства закордонних справ, яке було під контролею Бенеша від початку заснування ЧСР, куповано закордонних репортерів, професорів, а деколи навіть цілі газети.

З документів міністерства закордонних справ, як це подає V. L. Borin,1 виходить як празький уряд купив контролю над віденськими часописами “Der Wiener Tag” і “Die Stunde”, а в Югославії “Politika”, Чехо-словацька амбасада в Парижі платила сталу платню професорові Fuscien Dominoto, секретареві слов'янських студій. Дня 29 грудня 1926 року генеральний консул в Сиднеї, Австралія, д-р Светак інформував своє начальство про виплачену суму грошей австралійським журналістам за те, що вони стримали публікування компромітуючих матеріялів про Масарика й Бенеша.

Дня 31 грудня 1931 року генеральний консул в Монтреалі, Канада, повідомив про виплачені гроші декільком канадським щоденникам за написання статтей, в яких вихвалювалося Чехо-Словаччину.

Крім V. L. Borin знаходимо ще інших авторів, що писали на цю тему: A. Bernauer,2 і W. K. Turnwald.3

Для прикладу, наведу цитату з книжки R. W. Seton-Watson “Masaryk in England”. Він пише: “Аналізуючи морально-етичні й релігійні засади Масарика, ми стверджуємо, що моральні принципи гуманности давали йому широку базу для практичної діяльности. Лише такому мужеві, гарячому патріотові, але при тому вільному від усякого національного егоїзму, який ставить гуманізм понад партію і націю, могла новоповстала Чехо-Словацька держава довірити пост президента. Велике досягнення Масарика вимагало співпраці багатьох, але найбільше д-ра Є. Бенеша, який був міністром закордонних справ від 1918 до 1935 року, коли став президентом”.4

Я думаю, що після порівняння фактичної діяльности Масарика й Бенеша з цією теорією, особливо у відношенні до судетських німців, словаків і карпатських українців, ми прийдемо до дещо іншого висновку.

В 1848 році чеський історик д-р Палацький писав, що коли б Австрія не існувала “чехи мусіли б створити ії”.5

Ідеї, висловлені Палацьким, в тому часі були панівні серед чехів до кінця Першої світової війни. Цю ідею підтримували Т. Масарик в “Чеському питанні”, а Є. Бенеш - у своїй дисертації. Д-р К. Крамарж, пізніший прем'єр Чехо-Словаччини, в 1906 році писав: “Ніхто не може заперечити зрозумілих фактів, що наш нарід в Австрії має порівнюючи найкращі умови для розвитку своєї культури, політики й економії. Тут немає іншого виходу, позиція нашого народу в серці Европи й існуючі відносини міжнародної політики змушують нас, більше як коли-небудь, бачити найкращу гарантію нашого майбутнього в існуванні сильної Австрії”.6

Чехи мали в той час самоуправу в Чехії, Моравії і Силезії. Крім того, вони грали активну ролю в Австрійській імперії. З 23-ох відсотків населення всієї Австрії, чехи мали в 1910 році 21 членів у віденському парляменті, 25 відсотків учителів, 19 відсотків старшин в австрійській армії (з того 64 генерали), 20 відсотків публічних урядовців в австрійському уряді.

Як вислід змагання Масарика й Бенеша за кордоном створено “Чехо-Словацький Національний Комітет” в Парижі, до якого від словаків входив Милан Р. Штефаник. Коли Австрія розпалася в жовтні 1918 року, проголошено Чехо-Словацьку Республіку.

З кого складалась Чехо-Словацька Республіка? 6,5 мільйонів чехів, 3,3 мільйона судетських німців, 2,5 мільйона словаків, 0,8 мільйона мадярів, 0,5 мільйона карпатських українців. Як виходить, чехів було в Чехо-Словаччині менше як 50 відсотків. Це було приблизно так, як у старій Австрії, тільки у зменшеній мірі.

Масарик і Бенеш скористали з права на самовизначення поневолених народів згідно з проголошеними 14 пунктами президента Америки В. Вільсона, однак вони не допустили до того, щоб 3,3 мільйона судетських німців покористувалися цим правом. Коли 4 березня 1919 року судетські німці демонстрували за признання їм права на самовизначення, чеське військо напало на неозброєних демонстрантів, вбивши 54-ох, а 107 поранили.7

Австрійська делегація на Мирову Конференцію приготовила довгий меморіял з мапами, доказуючи своє легальне право на судетські землі. Як тільки делегація дійшла до Сен Жермену, вона опинилася зразу за кільчастими дротами без права комунікації зі світом.

Коли, однак, в кінці травня 1919 року австрійська делегація з'явилася на Мировій Конференції, справа кордонів поміж Чехо-Словаччиною і Австрією була вже вирішена. Чеська делегація на Мировій конференції під проводом Є. Бенеша втішалася великою популярністю і довір'ям. Використовуючи це, Бенешеві не було трудно пофальшувати кількість німців у Чехо-Словаччині, зменшуючи їх число на цілий мільйон.

Масарик переконав словаків в Америці злучитися разом з чехами в одній державі. Дня 30 травня 1918 року він підписав із “Словацькою лігою” в Америці т. зв. Піттсбурзький договір, який забезпечував словакам право рівности з чехами, з окремим словацьким сеймом, власною адміністрацією, судами та словацьку мову по урядах і школах. Масарик запевнив президента Вилсона, що відносини поміж чехами і словаками є найкращі.

Дня 30 жовтня 1918 року Словацька Національна Рада зійшлася до Турчанського св. Мартина й видала деклярацію злуки з чехами в одну державу на правах рівности й самоуправи, як це предложено в Піттсбурзькому договорі.

Та словацько-чеські відносини скоро погіршилися в наслідок того, що 4 травня 1919 року помилково зістрілено біля Братислави літак, в якому був Милан Р. Штефаник, науковець і член “Чехо-Словацької Національної Ради”. Багато словаків не вірило в те, що літак зістрілено через “випадок”.

Далі справа між чехами і словаками погіршилася ще тим, що Празький уряд проголосив 14 квітня 1919 року, що Словаччина була прилучена до Чехо-Словаччини в наслідок окупації її чеським військом.

Монсінійор Андрій Глинка, що боровся перед розвалом Австро-Угорської монархії проти мадяризації словаків, розпочав боротьбу проти нового чеського імперіялізму. Приїхавши у вересні 1919 року до Парижу, він предложив Мировій Конференції словацький протест. Щоб не допустити до змін Мирового договору, в справі Чехо-Словаччини, Бенеш переконав французьку поліцію, що А. Глинка “Габсбурзький агент”.6 Глинка просидів 6 місяців у тюрмі на Моравії. Делегатів Мирової Конференції Бенеш запевнив, що Чехо-Словаччина буде побудована на взірець Швайцарії.

Чеські відносини зі словаками з дня на день погіршувались. Коли в ново вибраному парляменті словацькі посли домагалися переведення в життя Піттсбурзького договору, празький уряд відповів словацьким послам, що той договір є неконституційний, бо був підписаний американськими словаками, які не є громадянами Чехо-Словацької республіки. Пізніше Масарик додав, що Піттсбурзький договір не можна брати серйозно, бо він підписав його тільки для того, щоб заспокоїти невелику групу словацьких екстремістів, які мріяли про Бог-зна які права для словаків.8

У листопаді 1918 року створено в Празі “Революційно-Національне Зібрання”. Це зібрання складалося з вибраних в 1911 році чеських послів. Словаки мали своїх заступників з партії. Всіх членів “Зібрання мало 270, з чого словаки мали 54. Судетські німці, карпатські українці й інші меншини не були в цьому “Зібранні” заступлені.

“Революційне Зібрання” прийняло цілий ряд драстичних законів, які були скеровані проти “нечеської” меншости. Такими законами були: закон про урядову мову, земельна реформа, виміна грошей і інші.

Дня 29 лютого 1920 року прийнято конституцію Чехо-Словаччини. Хоча ця конституція мала в собі багато демократичної реторики, однак спосіб, яким вона була прийнята, цілком не був демократичним. Европейська демократична практика вимагає, що коли ходить про важливі закони, а тимбільше конституційний закон, прийняття конституції відбувається шляхом референдуму. Ми пригадуємо, як Бенеш обіцяв делегатам Мирової Конференції, що Чехо-Словаччина буде побудована на взір демократії Швайцарії. В цьому випадку референдум був вимогою часу, якщо взяти під увагу, що велика частина населення держави не була заступлена в “Революційному Зібранні”, а словаки, хоч і були заступлені, голосували проти прийняття конституції. Та Масарик і Бенеш побоюючись за “єдність” республики, зробили те, що для них було менш небезпечним.9

Якщо взяти під увагу дійсність у Чехо-Словаччині в тому часі, то виходить, що ні судетські німці, ні словаки, ні карпатські українці, ані мадяри не були морально зобов'язані конституцією Чехо-Словаччини, бо вона була прийнята меншістю населення (47%) без їхньої згоди. Тут яскраво видно чеську демократичність, про яку чехи, а за ними й куплена чехами світова публічна опінія багато розписувалася.

Проголошене американським президентом В. Вілсоном право для поневолених народів на самовизначення дало й нашому поневоленому народові надію на його визволення.

На підставі цього права карпатські українці, або як вони себе називали - русини, також заговорили про свої природні права на самовизначення. Відірвані довгими століттями від матірного українського пня, заховали в собі, не дивлячись на страшні заборони й переслідування мадярським окупаційним режимом, національні риси давньої держави - Київської Руси-України.

У своїх перших рішеннях про дальшу долю свого краю вони пішли за голосом крови, як вдома, так і в Америці. Народні Ради Закарпаття як наприклад: Пряшівська, Хустська, Свалявська, а пізніше Всенаціональний Конгрес в Хусті, одноголосно висловилися за приєднанням краю до Української Держави.

Американська Рада Русинів, яка репрезентувала близько півмільйона русинів в Америці на своєму конгресі дня 23 липня 1918 року в Гомпстеді, Па., прийняла таку резолюцію:

1. Щоб русини дістали повну незалежність.

2. Коли б то було неможливе, з'єднатися зі своїми братами в Галичині й Буковині.

3. А коли б це також було неможливе, тоді вони мають дістати автономію.

На першому місці стояла ідея самостійности Закарпаття, на другому - злука з Західною Україною, і щойно на третьому місці - автономія, при чому не сказано, в якій саме державі Закарпаття мало б дістати цю автономію. Провідник американських українців, д-р Гр. Жаткович предложив ці постанови Ради президентові В. Вілсонові дня 21 жовтня 1918 року. Вілсон відповів, що перші два домагання є непрактичні й радив представникам Закарпаття вступити в члени “Середньо-Европейського Демократичного Союзу”. До цього Союзу належали представники чехів, словаків, поляків, сербів, литовців тощо. Головою його був д-р Т. Масарик. Весь цей Союз був у першій мірі знаряддям чеської політики під впливом якої був президент В. Вілсон.

Д-р Жаткович злегковажив два перші домагання “Ради Русинів”, вступив до “Демократичного Союзу” і цілковито підпав під вплив чехів. Коли делегація Ради Русинів відвідала у Філядельфії д-ра Т. Масарика, він їм заявив: “Коли русини рішать прилучитися до Чехо-Словацької республіки, то будуть становити окремий стейт, а кордони визначаться так, що русини будуть задоволені”.8

Захоплені члени “Ради Русинів”, заохочені заявою Масарика, стали по стороні чехів, почавши серед закарпатських емігрантів агітацію за злукою з ЧСР. Виринула думка влаштувати плебісцит поміж еміграцією, при чому церковні братства мали голосувати в той спосіб, що на 50 членів мав бути один делегат. Не чекаючи на вислід плебісциту, “Рада Русинів” проголосила 12 листопада 1918 року в Скрентоні, Па. таку резолюцію: “Щоби угро-русини з найширшими самостійними правами, як стейт, на федеративній основі, прилучилися до Чехо-Словацької республіки з тим, що до нашої країни мають належати всі історичні угро-руські столиці: Спиш, Шариш, Земелин, Абауй, Гимир, Унг, Угоча, Берег і Мараморош”.10

Ця заява “Ради Русинів” була попередженням обмеження волі голосуючих і мала вплинути на їхнє рішення за приєднання до ЧСР. Плепісцит відбувся наступного дня і його вислід був такий: всіх голосуючих - 1,113 осіб, з того за ЧСР 732 (67%), за Україною 310 (28%), за Західною Україною 12 (1%), за незалежністю 27 (2%), за іншими 19 (менше як 2%). Протокол плебісциту зразу вислано на Мирову Конференцію до Парижу до д-ра Крамаржа і д-ра Бенеша. Сталося те, чого чехи потребували.

Після розпаду Мадярщини, 30 жовтня 1918 року словаки ухвалили на своїх “Народніх Зборах” в Турчанському св. Мартині злучитися разом з чехами і створити ЧСР. На Закарпатті в тому часі ще не було жодної акції в справі самовизначення. Незабаром і на Закарпатті постають три політичні осередки: на сході - Хуст, середня частина - Ужгород, на заході - Пряшів.

У Пряшові провід був у руках священика о. Омеляна Невицького, що згодом був переслідуваний чехами й змушений був втекти до Америки. Дня 8 листопада 1918 року відбулося тут перше велике віче українських народних мас, яке винесло постанову відірватися від Мадярщини і злучитися з Україною. На вічі вибрано “Руську Народну Раду”, яка перенесла свій осідок зі Старої Любовні до Пряшева.

Постава населення західного Закарпаття (Пряшівщина) була ясна: за злученням із Україною і проти злуки з ЧСР. Чехи почали тут ту саму гру, що й в Америці. Вони знайшли в проводі Пряшівської Ради малохарактерну, національно хитку людину, пізнішого губернатора Закарпаття Бескида, який зв'язався із галицькими москвофілами (Гагатко, Качмарик, Вислоцький і інші), і разом з ними почав на всі лади пропагувати думку про прилучення Закарпаття разом із галицькою Лемківщиною до ЧСР.11

Не спираючися на ні який авторитет чи право, Бескид і галицькі москвофіли ухвалили 7 січня 1919 року в Пряшеві злуку Закарпаття з ЧСР. Вони написали відповідний протокол, який Бескид негайно повіз до Праги, а звідти до Парижа, де він став тим другим актом “волі народу”, на якому оперлася чеська делегація на Мировій Конференції. У країні почало наростати обурення. Раду засипано протестами проти злуки з ЧСР. Ухвалено скликати збори на 14 січня 1919 року для з'ясування справи. Провідник Ради о. Невицький представив недвозначно виявлену досі волю українців Закарпаття, вказавши на те, що Бескида висилала до Парижу Прага. Він предложив до ухвали проклямацію до народу, в якій, між іншим сказано: “Руська Народна Рада” собравшася в Пряшові, узнавши правдиву волю цілого карпатського народа, торжественно оголошує перед цілим світом, що руський народ, жиючий по обох сторонах Карпат от Дунайця і Попрада аж по Тису, соєдиняється з Київською Українською Державою, Карпатська Русь подає в днешній день руку браттям своїм із Галича та Буковини, соєдиненим уже з матірю руських городов: со славним Київом. Най українська земля станеся от нині і нашою; най наші Карпати стануться нині твердинею на Заході для нашої великої, общой держави!”.12

Після прочитання проклямації мала розпочатися дискусія, але в той час прийшла на залю кліка Бескида з його москвофілами, чехами та словаками, і уся ця агентура Праги не допустила до жодної ухвали. Якими аргументами послуговувалися ці людці, може послужити їхній лист до президента Вілсона, в якому пишеться: “... сепаратизм украинских политиков считаем явленіем временным, антиславянским, антикультурным и антисоциальным, плодом австро-венгерского имперіалізма... Заявляем всему культурному міру, что с сегодняшнего дня считаем себя автономной русской частью чехословацкой республики”.13

По скінченні віча почалися поліційні переслухання о. Невицького і його прихильників. Чеська жандармерія і військо розпочали терор. Завдяки Бескидові чехи на Мировій конференції признали Західнє Закарпаття (Пряшівщину) аж по ріку Уж без ніяких застережень і забезпечень - словакам. Вони наситили словаків гарним куснем української території, щоб розсварити обидві нації, а самим тягнути з цього користь.

Чеській делегації в Парижі треба було ще “згоди” на злуку з ними від населення східнього Закарпаття. Про це постарався тодішній амбасадор ЧСР в Будапешті Годжа. Був це меморандум “Руської Народної Ради” в Скаляві. Дня 3 грудня 1918 року на взір інших “народніх рад” скликано повітове віче до містечка Скаляви. Це віче вирішило, щоб звернутися з меморандумом до Мирової конференції і жадати на основі 14 пунктів президента Вілсона самовизначення, і щоб Мирова конференція надіслала військо антантське або українське, щоб руський народ міг освободитися з 1000-літнього ярма і прилучитися до Великої України, де живуть також русини”.14

За цю ухвалу мадярські власті почали переслідувати різних учасників віча, а головно голову “Ради”, робітника Михайла Комарницького, якому загрозили викиненням за кордон (його батько був з Галичини). Комарницький поїхав до Будапешту, щоб там боронити свої права, та зайшов теж до посольства ЧСР, де він розповів послові Годжі про свої проблеми, як також про ухвали Скалявської Народної Ради. Він написав від себе прохання до чехів, в якому просив помочі проти мадяр, але ані словом не згадав про бажання прилучити Закарпаття до ЧСР. Це його особисте прохання стало для чехів “важним актом”, висловленням волі народу. Папірець гоненого мадярами робітника мав заступити волю цілого східнього Закарпаття!

Здається, що це й чехам видалося несерйозним, бо вони намагалися дістати до рук ще якесь свідоцтво “волі народу” східної частини Закарпаття.

Після закінчення війни багато вояків поверталося через Ясіня додому. Часто траплялося, що ті вояки насильно забирали від населення харчі або плюндрували село. Щоб цьому зарадити, мешканці Ясіня вирішили створити з колишніх вояків міліцію, яка б боронила цивільне населення перед насильством небажаних елементів. Завданням такої міліції в Ясіню була служба на трьох залізничних станціях, утримування порядку в самому селі й охорона різних складів.

Коли 4 листопада 1918 року Степан Клочурак повернувся з війни додому, на прохання громадського уряду він став командантом міліції. Першим кроком нового команданта було роззброєння місцевої мадярської жандармерії.

Після наради з громадським урядом, Степан Клочурак скликав на 8-ме листопада 1918 року збори населення Ясіня. Тому що на збори появилася кількатисячна маса гуцулів, збори відбулися на подвір'ї, скориставшись з гарного соняшного дня. Збори відкрив тимчасовий староста Дмитро Іванюк, який запропонував для ведення зборів С. Клочурака. Перебравши ведення зборів С. Клочурак, звертаючись до присутніх сказав:15 “Дорогі сестри і брати гуцули, шановні громадяни! По довгій світовій війні вертаються додому ваші батьки, ваші чоловіки, ваші брати і сини. Не вертаються вони так густо, як їх з рідного села відвозили. На превеликий жаль, багато з них відійшли навіки, осиротивши свою родину, своїх стареньких батьків, своїх жінок і дітей. Багато з них ніколи не вернеться в свої улюблені рідні гори, до свого рідного Ясіня, а з тих, що вже вернулися і ще вернуться, багато мають покалічене тіло. Вони ще довго лікуватимуть свої рани, а може їхні рани вилікує тільки могила. Нас убивали і калічили на різних фронтах, багато з наших рідних пропало безвісти. Але терпіли не тільки ми, вояки, і вас вдома не щадили. Прийшлося і вам вдома терпіти довгі роки, якщо не від куль, то від побоїв і нелюдських знущань. Багато з вас їло гіркий хліб по мадярських тюрмах, в яких й тепер мучаться наші брати, а деяких з наших батьків і братів шибеницями карали. За що ллялася наша кров, за що наші батьки і брати віддавали своє життя, за що усім нам довелося зазнати стільки кривд і горя не лише на війні, але ще далеко до війни? Чому ми русини-українці були на кожному кроці переслідувані, чому нам не дозволяли своїх дітей учити в школах у рідній мові, чому нам не давали змоги розвивати нашу культуру хоч би так, як це могли робити наші брати в Галичині? Нарешті придумали й нашу церкву перемінити в школу мадяризації. Мадярське панство в такий спосіб приготовляло національну смерть нашого народу, його цілковито змадяризувати. Так відплачувалося мадярське панство нашому народові за його вірність”.

“Прийшов час, коли ми можемо не тільки відплатитися за “братнє” співжиття, але скерувати свою долю і долю усього народу в зовсім інший напрям. Нині, коли кругом нас усі народи сміло підносять прапор свободи, і ми повинні сміло заявити, що не хочемо бути наймитами у бувших наших гнобителів, не хочемо дальше бути предметом насміху, погорди й безупинного знущання. На нашій землі хочемо стати одинокими господарями, на що маємо повне право. Берім собі приклад від інших поневолених народів, від близьких румунів, від поляків, чехів і, головно, від своїх братів українців в Галичині, які розпочали боротьбу за своє визволення з Україною”.

“Ви спитаєтесь, чому ми вас скликали на нинішні збори? Ми скликали вас тому, щоб за вашою згодою нинішнього дня стерти усе старе, не наше, а зачати творити наше життя. Яке нове життя? - ви питаєте. Ми нині виберемо народню раду з ваших людей, яка зачне в Ясіню організувати нові порядки. Вона до урядів призначить ваших людей, які будуть урядувати в нашій мові, по-українському. Досі ми кормили у нас різних зайдів з найдальших закутин Мадярщини, тепер ми їх не потребуємо більше. Ця наша рада, ці наші люди, яких ви нині виберете без жодного натиску, відповідатимуть не тільки за те, що будуть творити, але також за нашу майбутність. Члени ради повинні постаратись, щоб до нашого села ніколи не вернулися старі чужі порядки. Вони в першій мірі відповідатимуть за те, з ким ми зв'яжемо долю нашого народу. Я певний, що між членами ради не буде спору, що у всіх нас є тільки одна мета, одна ціль - з'єднатися зі своїми кровними братами-українцями, з'єднатись з Україною. Але щоби ніхто не сумнівавсь в цьому, я ставлю це питання під голосування: хто є за з'єднання з Україною, хай піднесе руку!” (Усі учасники зборів підняли руку, вигукуючи “Най живе наша Україна!”. Проти з'єднання з Україною не піднялась жодна рука).

“Дорогі браття, гуцули, шановні громадяни! Ви своїм голосуванням виявили волю з'єднатись з нашими братами-українцями в одній державі, Україні, і це ваше рішення наша рада передасть владі України. Прошу й закликаю вас, шануйте й любіть один другого, бо всі ми походимо з одного роду, утримуйте в себе порядок, щоби своїм порядком усім показати, що ми є зрілі й достойні своєї свободи, своєї держави України. Ще одну просьбу маю до вас, брати-гуцули, шануймо й поважаймо усіх наших співгромадян інших національностей, які з нами, гуцулами, хочуть у мирі жити і чесно співпрацювати. Цей наш почин має історичне значення. Просім Бога помогти нам, щоб наші змагання кінчилися успіхом і принесли нашому многостраждальному народові щастя, кращу долю, свободу”.

Після цього промовляли ще такі особи: хорунжий Микола Сабатюк, який закликав батьків посилати своїх дітей до шкіл, в яких починається навчання у рідній мові. Василь Климпуш говорив про те, що діється в сусідній Галичині. Дмитро Іванюк поінформував, як має виглядати нова сільська управа. Кирило Рищук звернув увагу зборів на те, що до боротьби за свободу треба закликати не тільки Гуцульщину, але весь наш нарід, що живе в Мадярщині. Іван Марусяк-Кузьмич поставив внесення, щоб збори проголосили відокремлення від Мадярщини, і щоб рада, яку виберуть, негайно нав'язала зв'язки з чільними галицькими українцями. Іван Марусяк-Кузьмич закінчив свою промову словами: “Як для румунів - Румунія, для поляків - Польща, так для українців - Україна, хай живе наша самостійна держава Україна!” Після цього розпочато вибори членів Ради. Вибрано до Ради усього 42 членів.

Ще того самого дня засідали всі члени нововибраної Ради, які вибрали з-поміж себе Головну Управу з 10-ти членів, до якої увійшли: Степан Клочурак мол., Дмитро Іванюк, Микола Сабадюк, Юра Гафіяк, Степан Клочурак старший, Іван Ластовицький, Василь Климкуш, Іван Марусяк-Кузьмич, Кирило Рищук, Степан Боднарюк. З членів Головної Управи створено потім різні комісії, що складали щотижня звіти зі своєї діяльности.

За тиждень часу Степан Клочурак разом із Іваном Климпушом поїхали до Станиславова, щоб передати Урядові Західної України рішення зборів з 8 листопада 1918 року про приєднання Закарпаття до України. Після повороту зі Станиславова делегація зробила звіт для Ради про свою подорож. Згадали також про маніфест, виданий Українською Національною Радою Західної України та її урядом, в якому виразно поставлене домагання, що до України мають бути приєднані ті землі Мадярщини, де живуть русини-українці.

Переконавшися, що українці на Закарпатті не хочуть далі жити під Мадярщиною, Мадярщина іменувала д-ра Ореста Сабова міністром для русинів-українців, який у порозумінні з мадярським урядом виготовив законопроєкт про автономію “Руської Країни”. Для обговорення цього законопроєкту д-р О. Сабов скликав до Будапешту на 10-го грудня 1918 року збори, на які кожне село з українською більшістю населення вислало своїх делегатів. Ясінська Народна Рада вислала на збори 8 делегатів під проводом Степана Клочурака. Для делегатів з Мараморешини виїхав спеціяльний потяг з делегатами. В потязі поміж делегатами чулись голоси: “тепер запрошують наших делегатів до Будапешту, а ще недавно вішали наших братів”. Делегати Гуцульщини у великій більшості були противні проти дальшого співжиття з мадярами в одній державі. Таке наставлення було наперекір намаганню міністра д-ра О. Сабова.

Д-р О. Сабов 10 грудня відбув спочатку зустріч з інтелігенцією, щоб поінформувати делегатів про свій плян. В цих нарадах взяли участь професори університету: д-р Годинка, д-р Стрипський і д-р Бонкало, багато державних урядників, священиків і вчителів. Наради відкрив по-мадярському д-р Сабов, пояснивши урядовий законопроєкт про автономію “Руської Країни”. Потім він прочитав приготовлений маніфест, у якому говориться, що на основі традицій, створених тисячолітнім братським співжиттям з мадярським народом, русини й надалі хочуть співжиття з ним у мадярській державі, як автономна частина Мадярщини. Після цього розпочалася дискусія”. Д-р Ю. Бращайко гостро запротестував проти змісту маніфесту, бо він вважав, що український нарід не хоче й не буде далі продовжувати тисячолітню традицію кривди нашому народові, денаціоналізацію і його повну експлуатацію. Згідно маніфесту русини-українці мають про все забути. Він заявив, що про долю свого народу можна вирішуватн тільки на своїй рідній землі, і що більшість делегатів ніколи не погодиться зі змістом пропонованого маніфесту, бо наш нарід має бажання жити зі своїми кровними братами в Україні”.16

В цій справі забирали слово ще багато делегатів. Гідна уваги заява делегата о. Петра Долиная, священика з Ромет, який сказав: “Сумним явищем є те, що на нарадах, де нема чужої людини, говориться тільки по-мадярськи. Невже ж присутні соромляться мови свого народу?”17 - запитав він. Виявилося, що на нарадах поміж інтелігенцією було значне число противників мадярської орієнтації.

По обіді відбувся з'їзд усіх делегатів, на якому велику перевагу мали делегати селяни. Перед відкриттям з'їзду були видані всім делегатам рекомендації триматися засади, що ми не сміємо рішати про нашу державну приналежність у Будапешті, тільки на своїй рідній землі. Головою з'їзду вибрано д-ра Августина Штефана, адвоката з Рахова. В дискусії взяли визначну участь селянські делегати, які розповідали про кривди, заподіяні нашому народові мадярами. Всіх делегатів, які говорили на зборах по-мадярському, стягли з трибуни і не допустиїх до слова.

Патріотичну промову виголосив д-р Михайло Андрашко, який сказав: “Ми бачимо, що румуни з'єднуються зі своїми братами в Румунії, словаки з чехами, а коли ми хочемо вільно жити у своїй рідній державі, ми повинні з'єднатися зі своїми братами-українцями в одній Україні”. Він закінчив свою промову словами українського національного гимну: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду”.18

Наступним промовцем був Степан Клочурак, який вказав на те “братське співчуття”. Наші недавні опікуни надіються, що наш народ настільки неграмотний і несвідомий, що знову натягне ярмо неволі на свою шию. Вони в цьому грубо помиляються. Мадяри забули, що нас, наших батьків і братів національно освідомлювали вони самі, в своїх тюрмах або коли нас зганяли дивитися, як вішають наших батьків і братів на “братській” шибениці. Така “братська” школа навчала нас свій народ любити й ненавидіти його гнобителя та дала нам відвагу боротися за право й свободу нашого народу. Так “братська” школа скерувала нас на шлях, яким ідучи, виведемо наш народ з тисячолітньої неволі. Хто з нас любить свій народ, його своєрідну культуру, його звичаї і віру та хоче йому до кінця життя вірно служити й не хоче його запродати, той повинен це місце з огидою покинути. Ми повинні доказати, що ми не є неграмотне, послушне стадо, але гідні сини свого народу”.19

Останім промовцем на з'їзді був Дмитро Симулик, делегат з Ізи. Він розповів про страшні страждання понад сотні мешканців Ізи, що перейшли на православ'я. Їх волочили по тюрмах і голодом і холодом морили. В цьому нелюдському переслідуванні головну ролю грали сини деяких священиків. Д. Симулик домагався закриття зборів. Голова зборів д-р Августин Штефан, побачивши, що тут не прийде до жодного рішення, закрив збори й рівночасно запропонував скликати другі збори в Мукачеві. Однак, більшість делегатів голосувала за Хуст.

Так закінчився той з'їзд, від якого наші мадярони чекали роз'язки справи т. зв. “Руської Країни”. Та вони помилилися, бо збори цілком провалилися, а мадярський уряд зазнав повного краху.

Дня 18 грудня 1918 року інтелігенція в Сиготі скликала з'їзд делегатів Мараморощини, щоб для цілої Мараморошської жупи вибрати Народню Раду.

Августин Штефан про засідання Сигітської Ради пише таке:20 “Ініціятором цих зборів був Іван Гощук, адвокат із Сигота. І. Гощук, привітавши присутніх, у своїй промові подав причини скликання з'їзду. Як тільки він згадав, що мадярський уряд готовий дати русинам автономію, міцні руки стягнули Гощука з трибуни. “Іди собі до Будапешту”. Хочемо почути Михайла Бращайка. “Пане Михайле,скажіть нам, що маємо робити?” Михайло Бращайко сказав: “Маємо лиш одну дорогу. До Києва!”. І збори закричали: “До Києва хочемо! Хто не з нами, най іде собі до Будапешту”.

Дальше на зборах виступали: д-р А. Штефан, адвокат з Рахова, С. Клочурак, В. Климпуш, Й. Йосипчук і багато інших. Всі вони засуджували неприхильне становище мадярської влади до українського населення і ганьбили зрадників народу, які допомагали мадярам гнобити наш нарід.

Ця нарада дістала повновласть належно підготовити Хустський Всенародний Конгрес на 21 січня 1919 р. Потім члени Сигітської Ради і учасники зборів походом рушили до церкви Рождества Пречистої Діви Марії, щоб перед церквою присягнути на синьо-жовтий національний прапор.

На тих зборах ми були свідками підйому духа ще недавніх рабів, які тепер явно й відважно демонстрували свою приналежність до українського народу. Мадярська орієнтація в Сиготі зазнала повного краху. Як один з делегатів, о. Юлій Чучка заявив: “Наше місце там, де є наш народ. Ми повинні не лише його піддержувати, але йому вірно служити”.20

На донос мадярського населення Ясіня, мадярське військове командування вислало 22 грудня 1918 р. до Ясіня 20 старшин і 600 вояків з дорученням роззброїти місцеву міліцію, а всіх членів Ради заарештувати. Для мешканців Ясіня було великою вигодою, що їх попередив Євген Пуза, колишній нотар в Ясіню. Тому прихід мадярського війська до Ясіня знайшов Раду приготовленою до цього. С. Клочурак пише: “Не лише члени Ради, але й члени нашої Оборони були попереджені в ніякому разі не чинити мадярам опору. Ми мали такий плян: своїм порядком і спокоєм приспати чуйність мадярів, щоб вони не чули й не бачили, що навколо нас діється”.21

Присутність мадярського війська заохотила повернутися до Ясіня всіх тих, які добровільно чи примусово покинули село. Зразу після прибуття мадярського війська, відновлений старий адміністративннй апарат, який почав по-старому урядувати. Хоча сама Мадярщина від закінчення війни перейшла великі зміни, тут залишилося все по-старому.

На таємному засіданні Головна Управа Ради обговорила засоби, як позбутися небажаної мадярської “охоронн”. Вирішено озброїти 50 членів колишньої гуцульської міліції і розіслати їх всюди слідкувати за рухом мадярського війська в Ясіню. Мадярська міліція і жандармерія пильно слідкували за українським національним рухом. Вони перевіряли потяги, що їздили до Станиславова й Коломиї, стараючися контролювати зв'язки зі Західною Українською Республікою. Та це не перешкодило Раді висилати туди своїх кур'єрів, як також тримати зв'язок із Хустом. Із тих кур'єрів Ради найбільше визначився Дмитро Німчук.

Два дні перед нашим Різдвом зійшлася Головна Управа Ради в приватному мешканні й відбула свою нараду. Тут вирішено, що на Святий Вечір члени Головної Управи підуть “колядувати”. Діяти треба було обережно, щоб ніхто не здогадався, що щось приготовляється.

Вислідом “колядування” на Свят Вечір і перший день Різдва було озброєних 86 гуцулів. “Ми випрацювали для цих охотників плян” - каже С. Клочурак, “поділивши їх на чотири групи. Найбільша група з 43-ох добровольців мала за завдання роззброїти головну частину мадярського війська. Другій групі призначено зайняти залізнодорожну станцію, роззброїти вартових і не допустити до жодного сполучення з Раховом. Інші дві групи мали роззброїти жандармерію і прикордонних сторожів, зайняти пошту і громадський уряд, щоб мадярські урядовці не могли подавати до Рахова по телефону вісти, що тут сталося”.22

Операційний плян Ради був здійснений на 100 відсотків. Вже в 3-ій годині ранку 8 січня 1919 року по короткій гострій перестрілці взято в полон 504 мадярських вояків. Мадярських старшин разом з полковником забрано з їхніх квартир. Було поранено 11 мадярів і 8 гуцулів. Вбитих не було. Ясіня знову було очищене від чужих зайд, а владу знову перебрала Українська Народна Рада. Тверда воля - позбутися чужого ярма, перемогла. З того часу Ясіня під мудрим керівництвом Української Народної Ради почало своє незалежне життя. Зразу після перевороту 8 січня 1919 року, Рада відбула засідання, і з того дня вона стала єдиним керівником громадського життя в Ясіню. На заклик Ради 300 вояків вступило до існуючої міліції, що дало сильну підпору “Гуцульській Республиці”. На цьому засіданні Ради делегація, що їздила до Станиславова на розмову з урядом Західньо Української Республіки, подала докладний звіт. Вислухавши цей звіт, члени Ради усвідомили собі, що у боротьбі за визволення з-під мадярського панування наразі можна дістати лише дуже скромну допомогу від Західньо Української Республіки, а тому вони мусіли розраховувати головним чином на свої власні сили. Цей стан вимагав від гуцульської оборони діяти дуже розважно й не давати Мадярщині причини вислати до Ясіня велику військову силу, бо тоді ясінським гуцулам довелося б пережити трагічні часи 1914 року.

Після довгої і палкої дискусії найстарший член Ради Іван Марусяк-Кузьмич зробив таке внесення: “Ми від Мадярщини відійшли, до України покищо нас не приєднали, хоча наша делегація домагалася цього на засіданні Української Національної Ради в Станйславові не тільки за нас, гуцулів, але за весь наш народ, що живе під мадярами. Від нинішнього дня за все, що в нашому Ясіні буде творитися, буде нести відповідальність тільки наша Українська Народня Рада. Нас, членів Ради, за наші діла будуть судити або хвалити не тільки чужі, але й свої рідні. Хочемо, чи не хочемо, ми залишились самі, тому або здаймося мадярській владі, або діймо самостійно, і то так, щоб більше не дістатись до чужої неволі”. Це внесення Івана Марусяка-Кузьмича підтримане багатьма іншими, було дане під голосування. Внесення прийнято одноголосно, навіть представники жидів і німців голосували “За”.

Відносно полонених мадярських вояків Рада вирішила відпускати їх меншими групами, а старшин ще пару днів затримати в полоні. На протязі тижня звільнено всіх за вийнятком їхнього команданта. Його звільнили після того, як він підписав зобов'язання, що він більше не братиме участи в жодній акції мадярського уряду проти Ясіня. Треба зазначити, що нікому з мадярського війська не зроблено жодної кривди, крім зброї, нічого більше від них не відібрали.

При Раді створено секцію пропаганди. Завданням секції було вести пропаганду проти плянів мадярського уряду затримати при Мадярщині наше Закарпаття. Для цього мадярський уряд ухвалив закон число 10, яким створив автономну “Руську Країну” з власним губернатором, заплянувавши вибори до сойму. Ясінська Рада намагалася протидіяти цим мадярським діям відозвами, остерігаючи українське населення перед мадярською пропагандою. Ось зміст однієї пропаганди Ради:23

“Брати Русини!

Довгі віки ділилися народи на пануючих і поневолених. Один панував над другим, нажирався його добром, а в заміну за те гнобив його і відбирав йому рідну мову і святу віру.

І наш великий 40 мільйоновий український народ пережив сотки літ неволі на своїй рідній землі, стогнав тяжко під чужим ярмом, і нізвідки не було йому ні помочі, ні поради. Його пошматували, поділили границями, щоб легше над ним панувати. А границь тих стерегли так, щоб - не дай Боже, - не зійшлися силою розділені брати-русини, щоб не дізнались один про другого, бо знали гнобителі, що гірко їм буде, як український народ пірве кордони, спробує своїх сил, злучиться разом і пімстить свої кривди. Так терпів, страждав, один брат під польським, другий під московським ярмом, а вже найбільше стогнали ми по сім боці синіх гір, під мадярським ярмом.

Терпіли ми неволю і знущання, не знаючи навіть один про другого, доки не настала війна, де зійшлися всі три брати разом на полях битви. Чотири і півроку була страшна різня людей, ллялася ріками кров, гинули мільйони, а їх добро-кервавиця йшло з димом.

За щож то все? Мордували себе взаїмно люди, що собі нічого не були винні. Хто спричинив цю різню? Спричинили її могучі світа цього, щоб скріпити кров'ю народів своє панування над ними і зміцнити кайдани народів їх же власною кров'ю. Та сталося зовсім інакше, як гнобителі міркували, криваву війну починаючи. Далеко зза моря, столиці американських держав залунав клич президента Вілсона: Проч з неволею! Кінець гнобителям! Не сміє бути більше пануючих і поневолених народів! Кожний має право на волю і самовизначення! І провалились кордони і мури тюремні, які ділили одного брата від другого! Піднялися досі гноблені й топтані народи: словаки, словінці, чехи, хорвати, серби і інші.

Та й український-руський народ, найбільший з всіх поневолених, зробив ужиток з того права самовизначення, пірвав свої кайдани, розбив мури, які ділили одних братів від других.

І зійшлися наперед два брати по довгій і тяжкій розлуці та обнялись сердешно. Серця у них радісно бились, бож вльні вони на своїй землі. Серця двох братів стиснулись на згадку про третього найменшого тяжко “раненого брата”, що тут за синіми верхами Карпат над берегами Тиси ще й далі стогне в мадярськім ярмі й кличе: “Ходіть браття, подайте мені помічну руку, поможіть мені скинути тяжкі кайдани та й стати вольним чоловіком: прийміть мене до своєї великої хати, я хочу з вами жити в одній, вільній нероздільній Україні!”.

І два брати почули той голос. Взяли ясний кріс на плечі і гострий меч у руки та й прийшли сюди до нас, за високі гори, свого рідного третього брата рятувати, його з неволі визволяти.

Брати рідні!

Ми є тим третім тяжко “раненим братом”, а два брати українці - з Галичини і з-над Дніпра - ідуть на наш клич нам на поміч. Прийміть же їх як рідних так щиро по-братерськи, як вони нам щиро подають помічну руку. Всі ми діти одної матери-України: одна в нас мова, одна у нас віра, одна душа й серце. Слухайте як кличе до вас наша матір, наша Україна:

Діти ж мої, діти нещасливі,
Блудні сиротята!
Годі ж бо вам в сусід на услузі
Свій вік коротати!

По сотках літ перший раз завитала до нас весна народів. Горе нам буде, як не скинемо тепер чужих кайданів. Тоді останемо й надалі рабами, і погноєм чужого племені. Весь угроруський народ знидіє і потоне в чужому багні. Згине славне руське плем'я по сей бік синіх гір і сліду по нас не стане, лише гори і полонини будуть тужити за чудовими звуками української мови та пісні. Але того вже нам тепер не боятися! Ми угро-русини українці збудилися з віковічного сну і йдемо з нашими братами на зустріч сонцю золотому.

Щезнуть межі, що помежували
Чужі між собою.
Згорне мати до купи всі діти
Теплою рукою!

І це станеться, браття, тільки мусимо постояти за свою святу справу.

Брати Рідні! Всі, що здібні під оружє, ставайте в ряди добровольців у своїй військовій одежі й обуві та принесіть зі собою всяке оружє і амуніцію. Організуйте добровольчі відділи на оборону Вашої волі і рідної землі. Наші закарпатські брати нам помагають, але наше діло є вибороти свободу і закріпити її! То ж до зброї, брати! До організації своїх сил. Бо лише тоді, як буде у нас сильне і здисципліноване військо то наші гнобителі не вдіють нічого проти нас. І ще одно, браття: Має бути найбільший порядок. Один другого не сміє рабувати і кривдити.

Ударив великий дзвін, надійшла рішаюча хвиля. Станьмо ж, брати, як один за нашу святу справу!

Чи тепер, коли всі народи світа скидають кайдани і стають вольними людьми, - ми одні маємо остати вічними рабами? Ні! Ми станемо всі за наше святе діло і Бог поможе нам, що

...засяє нова зоря на весь край
І від Тиси до Кубані стане рай, стане рай!

Хай живе один великий український народ від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказ! Хай живе і пишається наша велика Одноцільна Українська Республика!”

Ясінє, дня 10-го січня 1919.

Українська Народня Рада в Ясіню”.

Вісті про переворот в Ясіню і заведений порядок в громаді поширився по всьому краю. Цей факт заохотив Ясінську Раду зайняти своїм військом цілу Гуцульщину. В тому часі в Хусті йшла підготовка до Всенароднього З'їзду, проти якого виступила ціла мадярська пропагандивна машина. Агенти мадярської влади поширювали вістки, що мадярський уряд вже й без з'їзду забезпечив автономією “Руську Країну”, а незабаром мають відбутися вибори до сойму.

Щоб протидіяти цьому, Ясінська Рада від імени Марморошської Русько-Української Ради в Сиготі звернулася до угорських українців з відозвою не піддатися цій ворожій мадярській пропаганді й вислати своїх делегатів на з'їзд до Хусту. Бо цей “всенародний з'їзд рішатиме долю нашого народу, як нам, русинам-українцям, дальше жити, чи остатися надальше рабами і слугами мадярського панства, чи жити в одній своїй державі Україні разом з нашими братами русинами-українцями”.24

Згідно з бажанням, висловленим делегатами Закарпаття на політичних зборах в Будапешті 10 грудня 1918 р., відбувся в Хусті дня 21 січня 1919 р. Всенародний Конгрес українського населення Закарпаття.

Один з активних учасників цього Конгресу, Августин Штефан, який за часів Карпатської України був міністром Шкільництва й Народної Освіти, а в березні 1939 р. був обраний предсідником Сойму Карпатської України, - пише про Конгрес в Хусті таке:24a “Хустський майдан вже скоро вранці був переповнений сільськими возами. Коні й вози були прибрані синьо-жовтими стрічками. Святочно одягнені делегати під синьо-жовтими прапорами збиралися в похід до церкви. Вони так само мали синьо-жовті відзнаки на грудях і в поході співали: “Вже воскресла Україна”, наш народний гимн”.

“По Службі Божій у церкві - мабуть перший раз у карпато-українській церкві - делегати відспівали “Вже Воскресла Україна”. На майдані перед церквою о. Віктор Желтвай, о. д-р Юлій Гаджега і о. Олекса Паркані посвятили синьо-жовті прапори і делегати помаширували до горожанської школи, де в гімнастичній залі розпочався конгрес”.

“Збори відкрив д-р Юлій Бращайко. Предсідником конгресу був вибраний д-р Михайло Бращайко, секретарем Василь Йосипчук з Бичкова, головою верифікаційної комісії Юлій Чучка, нотар в Хусті. Заступником мадярської влади був окружний начальник у Хусті, Дан”.

“Верифікаційна комісія ствердила, що легітимних делегатів було 420. Вони заступали 420,000 душ українського населення Закарпаття. Багато делегатів не могло прибути до Хусту в наслідок воєнних подій”.

“Голова зборів, д-р Михайло Бращайко, пояснивши 14 точок президента Вільсона, запитав народ: “Куди ми хочемо прилучитися? До Мадярщини? Чи може до Чехо-Словаччини? Чи до України? - “До України! До України!” - закричали делегати”.

“Іван Волощук, делегат з Нанкова, зголосився до слова й, звернувшись до представника мадярської влади, окружного начальника Дана так: “Пане окружний начальнику, не дивуйтеся на мої слова! Перекажіть їх панам в Будапешті! Сотки літ ми жили з вами. Були між нами добрі часи, були і злі. Дякуємо за вашу опіку! Але ви мусите тепер зрозуміти! Мати кличе нас тепер, і ми її діти, хочемо піти до неї. Україна кличе нас! Ми хочемо жити з Україною!”

“Ціла заля як один муж закричала: “До України! До Київа! Хочемо жити під Київом! Не треба нам Будапешту”!

“Потім Михайло Бращайко говорив: “Ясно, що збори бажають злуку Угорської Руси з Українською Державою. Щоб було всім нам видно, що це воля більшости народу, прошу, щоб той делегат, чи ті делегати, які мають іншу волю, голосилися до слова”.

“Голосіться до слова, - кричали делегати, - ми вас вислухаємо чесно й без гніву”.

“У залі було тихо. Ніхто не голосився. Заговорив знову Михайло Бращайко: “Однозгідна воля всенародних зборів: З'єднати Угорську Русь з Соборною Україною”.

“Слава! Слава! Слава!” - вирвалося з уст делегатів. Усі встали і зачали співати: “Вже Воскресла Україна, і Слава і Воля”.

“Знову заговорив Михайло Бращайко: “Тепер обговоримо резолюції наших зборів. Хустські делегати приготовили сім точок. Секретар зборів перечитає кожну точку окремо й ви скажете вашу думку: Приймаєте чи зміняєте прочитану точку”.

“Не було багато дебат. Тим часом делегати сказали: “Най буде так, як у Києві”.

Збори ухвалили такі резолюції: “Всенародний Конгрес Угорських Русинів з дня 21 січня 1919 р. ухвалює з'єднати комітати: Мараморош, Угоча, Берег, Уг, Земплин, Шарош і Абауй-Торна з Соборною Україною, просячи, щоб нова держава при виконанню цієї злуки узгляднила окремішнє положення Угорських Русинів”.

1. “Всенародний Конгрес заявляє, що руський народ Угорщини не признає “десятого закону про Руську Країну”, даного в Будапешті в 1918 р., бо ухвалено його без волі народу і без його заступництва.

2. Відповідно до цього рішення Конгрес постановляє, що Русини не вишлють своїх делегатів до угорського парляменту.

3. Всенародний Конгрес просить, щоб українське військо обсадило комітати, заселені Русинами, і щоб заосмотрило поживою населення, яке живе у важких обставинах.

4. Всенародний Конгрес вітає всі визволені народи Австро-Угорщини: Чехо-Словаків, Юго-Словян, Румунів, Поляків і Німців.

5. Всенародний Конгрес вітає мадярське народне правительство, яке, стоячи на демократичних основах, признало право самовизначення народів і не вживало ніяких насильств проти організування руського народу в Угорщині й проти висловлення його правдивої волі.

6. Всенародний Конгрес висловлює подяку всім державам Антанти і їх союзникам за те, що вони боронили демократичний дух і вибороли пригнобленим народам свободу, та просить, щоб вони помогли здійснити постанову Всенародного Конгресу.

7. Всенародний Конгрес вибирає для ведення справ угроруського народу Центральну Народну Раду і надає їй повновласть заступати Угорських Русинів усе і всюди, де цього буде потрібно, перед усіми народами і зробити все, що кожночасно буде потрібно в інтересі угро-руського народу.

Головою Центральної Ради Угорської України вибрано д-ра Михайла Бращайка, членами: д-ра Юлія Бращайка, Івана Волощука, Євгена Пузу, Василя Йосипчука, Івана Келемена, Івана Джумурата, Дмитра Симулика, Василя Біро. Рада мала повновласть кооптувати дальших членів”.

В тому часі в Мадярщині прийшли до влади комуністи. Заохочені Антантою чехи займають західню частину Закарпаття. Дня 8 травня 1919 року відбулися в Ужгороді збори на постанови яких чехи покликаються, як на акт остаточної злуки Закарпаття з Чехо-Словаччиною. На цих зборах виступав д-р Юлій Бращайко від Руської (Української) Центральної Народної Ради, який погодився, щоб територія Мадярщини, заселена русинами-українцями, була прнлучена до Чехо-Словаччини, поки на міжнародньому форумі не буде остаточно вирішена судьба України”.25

В цих зборах брали участь люди з Ужгородської “Ради Угро-Руського Народа” і згадані вже вище пряшівські представники - Бескид зі своїми москвофілами. Законних делегатів Хустської Ради, правдивого репрезентанта східнього Закарпаття, не було. На зборах було, проте, багато чехів, словаків і галицьких москвофілів. Збори проголосили себе представником всіх трьох “Рад” і проголосили злуку з Чехо-Словаччиною.

З усього виходить ясно й недвозначно, що українське Закарпаття ніколи не думало про злуку з Чехо-Словаччиною, що аж в часі чеської окупації під терором і натиском чеської влади опортуністична частина інтелігенції (переважно москвофіли), зі страху перед комунізмом, вирішила на власну руку піти на злуку з Чехо-Словаччиною. Протокол з 8 травня 1919 року не є висловом згоди на злуку з Чехо-Словаччиною всіх трьох закарпатських “Рад”, цей протокол є одним із тих фальсифікатів і документів забріханости, яких повно в архівах тих років, коли то під плащиком демократії і справедливости приховані вовчі апетити ковтати одну здобич за другою.

Наведу ще декілька прикладів тієї нещирости і нечесности, яку виказали чехи в той вирішальний час у справі Закарпаття. Д-р Гр. Жаткович26 (у своєму експозе) пише, що він висказав д-рові Бенешові невдоволення у справі кордонів Закарпаття, на що Бенеш відповів: “Що Мирова конференція переорієнтувалася з огляду на свої власні причини. Границі Підкарпатської Руси хоче зробити якнайменші. Мирова конференція задумує установити словацько-руську границю по ріку Уж”. Жаткович пише, що він енергійно запротестував, але Бенеш зараз відповів, що він певний, що словаки не погодяться на це. В дальшій дискусії дійшло до обопільної згоди, що найкращим способом і виходом із ситуації буде просити, щоб конференція встановила лише тимчасові кордони, і щоб вирішення цієї справи конференція залишила мирному взаємному порозумінню поміж ЧСР і Підкарпатською Руссю. “А на мій запит” - закінчує Жаткович, - “які гарантії маю, що Мирова конференція прийме це порозуміння” - він сказав: “Обіцяю вам, що Мирова конференщя зробить так, як ми порозумілися, а коли б ні, то я обіцяю вам, що не підпишу мирового договору”. Що з тієї обіцянки вийшло, всі ми добре знаємо.

Договір у справі Закарпаття міститься в параграфах 10-13 договору в Сен Жермені, який чехо-словацька влада оформила в “генеральному статуті для організації Підкарпатської Руси”. Тут читаємо:27

“1. Чехо-Словаччина зобов'язується встановити Руську територію на південь від Карпат у границях, опреділених славними союзними і заприязненими державами, як автономну одиницю в Чехо-Словацькій державі, і наділити її найширшою самоуправою, що годиться з єдністю Чехо-Словацької держави.

2. Країна русинів на південь від Карпат буде мати окремий сойм. Цей сойм буде виконувати владу у всіх мовних, шкільних, релігіиних питаннях, в самоуправі місцевої адміністрації, як також в інших питаннях, які призначать йому закони ЧСР.

Губернатор країни, якого іменує президент ЧСР, буде відповідальннй перед руським соймом.

3. ЧСР зобов'язується, що урядовці в Країні русинів будуть вибирані, так далеко, наскільки це лише можливо з поміж мешканців цієї території.

4. ЧСР гарантує Країні русинів відповідну репрезентацію в парляменті ЧСР, до якого вона вишле послів, вибраних по думці конституції ЧСР. Але ці посли не будуть мати права голосувати в чеському парляменті в таких законодатних питаннях, які належать до руського сойму”.

Далі статут визначає кордони Закарпаття: “Тому, що частина руського народу творить на підставі рішення Мирової конференції на словацькій території меншину, чехо-словацький уряд доручив представникам обох народів, щоб погодилися на евентуальне приділення згаданої території до автономної руської території”.28

Так виглядали загарантовані міжнародним договором і потверджені Прагою правні основи автономії Закарпаття. Та чехи мали з самого початку свою думку про цю автономію.

Зразу ж після окупації Закарпаття чехи виробили собі методу політики, якою керувалися до 1938 року. Це метода роз'єднування закарпатських українців на групи, щоб одною частиною групи контролювати другу. Присланий на Закарпаття чеський адміністратор Брейха покликав на Закарпаття денікінських офіцерів та всяких інших людей з московської еміграції, які вже від самого початку почали свою розкладницьку роботу серед українського поселення Закарпаття.

Закарпаття виставлено на розбивацькі зазіхання Праги, що своєю безсоромністю досягли нечуваних розмірів. Населення опинилося у великій нужді, чехи на Закарпатті були провідною верствою, а українці вважалися нацією-погноєм, з яким не треба рахуватися.

В 1920 році небагато бракувало, щоб Закарпаття змінило свого окупанта з чехів на мадярів, очевидно, без тієї думки, щоб хтось запитав закарпатських українців, чи вони бажають собі цього. Тогочасну ситуацію варто ширше змалювати, бо вона криє в собі багато повчаючих моментів.29

На початку 1920 року Польща приготовлялася до остаточної розправи з Москвою. Антанта хотіла допомогти Польщі й шукала шляхів як би це зробити. Виринула думка, щоб полякам допомогли мадяри. За цю поміч Франція пообіцяла Мадярщині повернення частини території, окупованої чехами (Закарпаття). Стотисячна мадярська армія, яка щойно зліквідувала в себе комуністичне повстання під проводом Бели Куна, готова була маршурувати на поміч Польщі.

Поляки відступили перед большевиками і благали помочі від Мадярщини. Мадярські сили сконцентрувалися вже потайки на закарпатських кордонах, але Прага заявила, що мадярської армії не пропустить. Мадярщина плянувала заатакувати чехів і відібрати силою Закарпаття.

У справу вмішалася Англія, яка після війни, де тільки могла, перешкоджала великому ростові французьких впливів. Лондон “порадив” Будапештові не брати до відома французьких плянів. Ллойд Джордж заявив мадярам, що і так найдовше до одного року мадярський мировий договір буде зревідований. У міжчасі Польщу врятували східньоукраїнські частини, які звільнили її від большевицької окупації.

Тут варто зауважити, що політична дипломатія, вишколена на “засадах” Макіявеллі не почувала жодних морально-етичних обмежень. Вона готова була торгувати всім, щоб задовольнити свої власні амбіції.

Тому до того часу, поки існує ця “практика” в полагоджуванні міжнародних відносин, ніхто не може бути певним, що дана ситуація залишиться ще надовго, і кожної хвилини, як той грім з ясного неба, може створитися неочікувано “міжнародна комплікація”, що може спричинитися до - бути, чи не бути.

 

--------------------------------------------------------------

[1] V. L. Borin: “The Seсret Fund оf Benes' Inteligence Service”, Pravda, London, June 1956.

[2] A. Bernauer: “Prague Bought Europian Public Opinion”, Sudetendeutsche Zeitung, Muenchen, January 17, 1953.

[3] W. K. Turnwald: “Renascence or Decline of Central Europe?”. Munich, 1954.

[4] R. W. Seton-Watson: “Masaryk in England”, The MacMillan Co., New York, 1943.

[5] Frederick Hertz: “Nationality in History and Politics”, London, 1945, раgе 194.

[6] Тамже, стор. 197.

[7] H. Raschhofer: “Tschechoslowakische Denkschriften für die Friedenskonferenz 1919/20”, Berlin 1938, раgе 235.

[8] Тамже, стор. 239.

9. T. Kirschbaum: “The Pittsburgh Pact”, Middletown, Pa., 1958, раgе 19.

[10] Д-р Г. Жаткович: “Експозе”, Гомстед, Па., 1921.

[11] Я. Оршан: “Закарпаття”, Українська Книгарня, Париж, 1938, стор. 4.

[12] Тамже, стор. 5.

[13] Тамже, стор. 6.

[14] Тамже, стор. 7.

[15] С. Клочурак: “До Волі”, Карпатський Союз, Ню-Йорк, 1978, стор. 103.

[16] Тамже, стор. 113.

[17] Тамже, стор. 114.

[18] Тамже, стор. 115.

[19] Тамже, стор. 120.

[20] Тамже, стор. 122.

[21] Тамже, стор. 132.

[22] Тамже, стор. 135.

[23] Тамже, стор. 137.

[24] Тамже, стор. 140.

[25] Тамже, стор. 142.

[26] Я. Оршан, стор. 13.

[27] Я. Оршан, стор. 20.

[28] Я. Оршан, стор. 21.

[29] Я. Оршан, стор. 22.