СПОГАДИ ЗВ'ЯЗКОВОГО ОУН

Весною 1978 р. я випадково, в одній вакаційній місцевості стрінувся зі знайомим з часів воєнної та післявоєнної політичної діяльности. В розмові Др. Прокоп. — визначний член Закордонного Представництва УГВР і знаний публіцист висловився, що українська мемуаристика є досить бідна, а спеціяльно є мало спогадів про роки останньої війни. Бувши добре поінформований про одну акцію, в якій прийшлось мені брати участь, він заохочував мене про це написати. Не маючи на то письменницького хисту, а радше відразу до писання, не маючи жодних записок і документації, я відмовлявся від тої пропозиції. Др. Прокоп, намагався мене переконати, що ті речі мають певну вартість і повинні бути задокументовані і т. п., так що врешті я обіцяв, що як знайду час, то, наскільки мені пам'ять про ті події послужить, щось напишу.

Хочу зразу застерегтися, що, не маючи майже жодних записок, датування деколи буде приблизне, як теж не всі імена і місцевості залишилися в пам'яті.

Буду теж намагатися оповісти про ті події так, як я їх переживав і брав у них безпосередню участь без забронзовування чи ґльорифікації чи якоїсь драматизації. Це буде мені не так важко зробити, бо в дійсності, це не були якісь сенсаційні чи геройські вчинки, яких посторонні люди сподіваються від учасників "революційно-визвольної боротьби". Нерідко члени тієї боротьби завуальовують ті події у серпанок таємничости, чим хотять піднести важливість і респект, як для їхньої організації, а часто і для себе особисто. Я таких претензій не маю, бо в тих подіях я не був на чільному становищі і функція, яку я виконував, була на найнижчому рівні організаційної машини. Я не мав якоїсь ранґи чи титулу і найкраще було б мою позицію окреслити як зв'язкового чи кур'єра (якщо б хто хотів, то міг би назвати мене "зв'язковим для спеціяльних доручень" — хоч в більшості багато спеціяльного в них не було, а була звичайна робота). Я свідомий, що люди, що займали вищі і більш відповідальні становища, повинні залишити за собою спогади, які могли б дати дійсні і більш вартісні причинки для історії тої доби, але може десь і має місце робота рядових людей на низьких щаблях. Маючи, власне, на увазі це, а не тільки описати акцію, про яку вважав за потрібне написати Др. Прокопу, я розповім про те, що залишилося в моїй пам'яті з часу виїзду з українських земель аж доки я не відійшов від активного виконання тієї функції "зв'язкового".

По тому досить довгому вступі не можу оминути ще одного вступу, а саме: дати коротке резюме моєї попередньої організаційної діяльности, що кинуло б світло на мої кваліфікації (чи радше брак їх) для функції, яку мені прийшлось виконувати. Мені здається, що в тому я не був винятком і що в більшости люди робили не те, що вони знали, або були в тім вишколені, але події та потреби заставляли їх часто до виконування чужих і не знаних для них роль, і успіх чи невдача залежали часто від їх інтуїції, "хлопського розуму", наївности а то й дурноти противника, а може найбільше від щастя.

Отже, коротко: до ОУН мене "завербовано" в 1940 p., як було мені 18 років. Мені доручено зорганізувати осередок у школі, вивчити "Декалог" і 44 правила Українського Націоналіста. Ми зазнайомилися з рудиментарними засадами конспірації (писання ґрипсів, клички і зустрічі). По пів рокові я виїхав на студії до Львова, де зв'язок не був відновлений аж до вибуху німецько-большевицької війни. Будучи тоді у Львові, я був свідком проголошення Самостійности України 30 червня 1941 року в домі "Просвіти", і потім включився у процес організації української влади. Спочатку я був приділений до тимчасового Правління на Смольки 3, де виконував функції зв'язкового (носив запрошення до різних громадян, намічених на членів правління). По двох тижнях до Львова приїхав мій кузен, який займав провідне місце в Станиславівській обласній організаційній структурі і забрав мене до тої области, де мені приділено працю у відділі Пропаґанди й Інформації. По масових арештах членів організації Ґенштабом в кінці серпня, мені пощастило оминути арешту і в половині вересня я зі своїм шваґром, уродженцем східніх областей, подався до Києва відшукати його батьків. У Києві ми відновили зв'язок, який з перебоями підтримували і виконували принагідні доручення до вересня 1942 р., коли я повернувся до Львова і відновив свої студії. Річ ясна, більшу частину часу присвячував організаційній роботі, займаючи різні пости у студентському секторі. В 1943 р. пройшов я однотижневий вишкіл в Тернопільщині, де інструктором був В. Охримович. Можу сказати, що це був одинокий вишкіл, який можна було б вважати на відповідному рівні, що дав нам певну ідеологічну чи технічно-організаційну підготовку. І хоч останньо моя функція була референта відділу пропаґанди при студентському проводі, то дійсність заставляла до виконування різних акцій. Дуже часто їхня ціль була мені незнана, бо "про справу не говори з ким можна, але з ким треба".

Весною 1944 р. я брав участь у транспортуванні зі Львова на Самбірщину різних друкарських приладів і великої кількости друкарського паперу. Я припускав, що там може бути осередок пропаґанди і при зближенні большевицького фронту, коли я дістав доручення зголоситися в "повному виряді" на зв'язок в Горішньому Лужку на Самбірщині, то я був певний, що тут прийдеться мені пробути перехід фронту і правдоподібно працювати в тім осередку, який, на мою думку там організувався.

Та мої здогади були помилкові. В Горішньому Лужку я опинився у групі людей, в більшості незнайомих, (поза моїм безпосереднім зверхником — студентським провідником Романом Галібеєм, — Вуйком Слотою та Славком). Але присутність М. Лебедя, якого я пізнав, бо раз перед тим його бачив у Станиславов, вказувала, що це провідні члени організації, чи як здавалося "грубші риби". Не пам'ятаю тепер усіх, але були між ними Др. Прокоп, Д. Ребет, Професор, о. Доктор, Урбан та інші. Була там одна незабутня особа, яку я особисто любив і цінив і пам'ять про неї назавжди залишиться в моїй душі — це особа Івана Павловича Багряного. Своєю вродливою фізичною поставою, милим усміхом, синіми привітними очима та кучерявим ясним чубом він вирізнявся від решти товариства. І між нами скоро нав'язався щирий контакт, можливо й тому, що будучи рік на Великій Україні, моя мова була настільки "східняцька" що деякий час Іван Павлович не вірив мені, що я західняк. Бо хоч як би ми хотіли вірити, що ми всі українці-соборники, то все таки людина почувається свобідніше і, може й приємніше, зі своїм вужчим земляком, за якого, здається, мене уважав між тими галичанами Іван Павлович. Будучи старшим, він мене уважав наче б за молодшого брата і нерідко перед моїми поїздками напучував мене і просив не дуже ризикувати і, коли я вертався щасливо, то він неприховане радів. Будучи між народом на Україні, я думаю, що я розумів його більше, як інші. Ми часто розмовляли про побут, звичаї, світосприймання людей на Великій Україні. В зустрічі з Україною організація поробила далекойдучі програмові, ідеологічні і тактичні зміни, про які ми часто з ним дискутували і погоджувалися. І коли в 1947 р. я стрінувся з ним в новім Ульмі, мені було жаль, що він відійшов від ЗП УГВР і на питання: Чому? він сказав: тоді, як ми були разом, робота велася в широкому масштабі, заступалася ідея, яка мала охопити і об'єднати всіх українців, та, на жаль, з часом почався відхід від певних позицій УГВР і почалася будова не так державности, як будова своєї організації. Також створилася для нього особисто така атмосфера, що йому не було можливо дальше працювати в рамках УГВР і він мусів знайти інший форум. Я респектував його погляди і ми розійшлися, якби нічого не сталося.

Вибачаюся за цю диґресію, яких може буде й більше, але пишу спонтанно, що приходить на думку. Група мала теж до розпорядження одну вантажну і дві легкові машини (одна з них старий Пакард).

На другий день ми навантажилися на авта і група подалась через Турку на Захід. Я спитався Романа Галібея, куди ми їдемо — він теж не був певний, але сказав, що правдоподібно "на Захід". Аж через кілька днів ми якось дізналися, що ця група — це Закордонне представництво УГВР, яке очолює М. Лебедь. Мене це особисто заскочило, бо я був приготований на те, що я іду "до лісу" і відповідно до того вбрався в чоботи, райтки і взяв дуже мало речей з собою на зміну. Це був липень і досить гарячий, так що в чоботах і товстих суконних райтках не буде дуже вигідно. На щастя я захопив зі собою свої студійні документи, що потім мені пригодилися. Але ще більше вдарений несподіванкою і поставлений в незручне становище був Роман Галібей, який сказав мені: "Ну, і як я тепер на Заході буду дивитися людям в очі?" Справа в тому, що кілька тижнів тому на студентських зборах, скликаних ОПУС-ом (Об'єднання Праці Українських Студентів) провідник ОПУС-а др. Лончина промовляв до студентів в імені УЦК — давав вказівки що робити студентам перед приходом большевиків. Його вказівки були: іти до дивізії або еміґрувати. Тоді виступив зі словом Роман Галібей і закликав: ані йти до дивізії, ані не еміґрувати, але лишатися і включатися в боротьбу УПА проти большевиків. Я заспокоював його, що він не виїхав по своїй волі, але по наказу, проте це його не дуже потішало і довший час він старався уникати людей. Але довго він робити того не міг, бо його було призначено організувати на Заході мережу, так що він мусів для цього бути з людьми — отак собі з нього глузувала доля. Та з часом він якось вжився в ту ситуацію.

Над вечір ми приїхали і отаборилися в Команчі, серед чудових Карпатських гір, де день чи два провели над бистрою гірською річкою. І тут я одержав своє перше доручення, і почалася моя одисея.

ХРЕСНИЙ ВОГОНЬ

Доручення було просте — дістатися назад до Буковиськ і передати пошту (ґрипса) для Павленка і взяти пошту від нього. По виконанню завдання шукати групу або в Криниці, або в Кракові на Зеленій. Проблема була тільки в тому, що фронт в той час вже був під Самбором і не було нормальної комунікації у прифронтовій полосі. Але цю справу було розв'язано в той спосіб, що для полегшення подорожі мені виготовлено нашим техніком, який був при групі, папір з підробленою печаткою (ми її називали "вороною") більш-менш такого змісту: ім'я, прізвище — власник особистого документу (Кенкарти) Ч.... є на службі німецької армії. Про своє завдання він може говорити тільки з офіцером розвідки (І-Ц). Всі з'єднання німецької армії повинні дати йому належну допомогу для виконання його функції. Підпис і печатка з німецьким орлом. Слідувало дуже коротке пояснення моєї нової ролі, і легковою машиною мене підвезли на шосе Сянок — Хирів з порадою задержувати військові авта аж доки котресь мене не візьме. Наші люди задержалися недалеко з машиною і дискретно обсервували, доки мене не підібрала військова машина, що в короткому часі й сталося, і я подався на схід. Мене довезли до роздоріжжя в Хирові, де стояв військовий жандарм, який нікого цивільного дальше не пропускав. Я представив йому свойого "документа", він спочатку не дуже на нього звертав увагу, але врешті сказав мені чекати біля нього і може буде в тому напрямі іти транспорт, то він мене на нього посадить. За якої пів години до роздоріжжя під'їхала елеґантна легкова машина з полковником армії і шофером. Жандарм їх задержав і полковник погодився мене взяти з собою. Дорога вела через ліс і на ній не було майже жодного руху. Полковник виглядав на доброго й інтеліґентного німця і помалу між нами зав'язалася розмова спочатку на загальні теми, а потім на тему війни, його побуту на Україні, німецької політики на сході. Час від часу я мусів себе здержувати, щоб не дуже різко критикувати ту політику, але він здебільша з критичними заввагами погоджувався і давав свої. В цілому їзда була приємна і ми розсталися, доїхавши до шосе Самбір — Турка, трохи на північ від Бусовиськ. Він їхав на північ на Самбір, а я вже пішки дійшов на південь до Бусовиськ.Там переночував у зв'язковій хаті, а на другий день пішов по зв'язку до Великого Лужка, де вручив Павленкові пошту і забрав від нього відповідь. На другий день рано я вийшов на шосе, щоб почати свою поворотну дорогу. Скоро мене підхопила машина до Турки. Тут я довідався, що комунікація на захід перервана і що можна пробувати на південь — на Сянки, а дальше через Мадярщину і Словаччину в сторону Кракова. В Сянках на залізничній станції я застав кілька ваґонів з біженцями, які чекали, що їх дочеплять до якогось транспорту, але німецький начальник станції не міг запевнити, чи в наступних днях буде якийсь транспорт чи поїзд. Я подався тоді на шосе і по довгому переконуванні пограничної сторожі (між Ґенеральним Ґубернаторством і Мадярщиною) вони погодилися мені допомогти і посадили мене на німецьку військову машину. Так я переїхав кордон і опинився в Закарпатській Україні. Я їхав на відкритому тягаровому авті, дорога вела великими закрутами, поміж високими горами. Скоро стемніло, світив місяць, були чудові краєвиди, так що забувалося про час і обставини. Транспорт заїхав в Ужгород до військової комендатури. Черговий військовий урядовець полагоджував справи вояків, з якими я приїхав, але, як дійшло до мене, то він не знав, що зі мною робити і пішов на пораду до коменданта. Той прочитав мій "документ" і каже: "Та ми тут маємо відділ І-Ц, пішли його туди". На мене найшов страх — от попався чортові в зуби, та ж ті спеціялісти скоро розпізнаються на тому "липовому" документі і на мені, але не було іншого виходу.

Черговий викликав конвоїра і казав завести мене на подану адресу. По яких 15 хвилинах ходу (під час якого я боровся з думками, чи не спробувати втікати, але конвоїр був при зброї) ми підійшли до елеґантної, затишної вілли і конвоїр залишив мене там з кількома офіцерами. Один з них переглянув мій "документ" досить поверхово і по кількох словах сказав, що вони якраз ідуть на вечерю і запропонували мені іти з ними. Я трохи відчистився від дороги і в трійку ми пішли до доброго ресторану і зайняли стіл у городі під розлогими деревами. Вони замовили добру вечерю а потім вино — до вечері пригравала циганська оркестра, був гарний вечір, але мій настрій контрастував з обстановкою, бо в мене ввесь час було в голові: а що далі. Я був обережний з вином, щоб не затьмарити собі свідомости і постійно думав про те, яку історію їм видумати, щоб нею найкраще було викрутитися з цеї халепи. По вечері ми повернулися до вілли і тепер я сподівався якогось допиту, але вони сказали, що вже пізно, побажали мені доброї ночі і що побалакаємо завтра рано. Але це мене зовсім не захопило, бо ще довше продовжувало мої муки. І хоч вже довго я не спав у такій вигідній постелі, але сон мене не чіплявся і весь час думав над "леґендою". Я вирішив твердити, що мене щойно недавно завербував мій товариш Сидір, ми були в околиці Самбора і мене післали до Кракова, правдоподібно, на вишкіл. Якось ту ніч я все таки переспав. Рано виявилося, що мій страх був даремний. Мені поставили кілька поверховних питань при доброму сніданку, побажали мені доброї дороги, сказали шоферові відвезти мене на станцію і полагодити для мене формальності у зв'язку з моєю дальшою поїздкою. На станції я одержав уже правдивий "маршбефель" (подорожний документ) і на мій фальшивий документ поприбивали мені кілька штампів (бо виділили мені на дорогу різні харчі і також виплатили мені на кілька днів дієти в мадярських пенґах) чим злеґалізували його. Пізніше наша техніка поробила ті штампи, так що наступні документи вже мали більше на собі "урядової сили" а не тільки голу "ворону".

Скоро по полагодженні тих формальностей я подався експресом на Будапешт, куди приїхав я пізно вночі і попав якраз на налет американських літаків, так що решту ночі я провів у схоронищі. Ранком виїхав на Відень. На мадярсько-австрійському кордоні поїзд довше стояв на мадярській станції і всі пасажири позбувалися мадярських пенґів. Був відкритий буфет і майже всі пили шпріцер (вино змішане з содовою водою). Я теж позбувся пенґів і решту дороги до Відня був у дуже доброму гуморі. У Відні вечором сів я на поїзд і ранком добився до Кракова і подався на вулицю Зелену.

Часом у деяких не надто добрих авторів повістей стрічаємо т.зв. "натягнені ситуації", де події чи персонажі появляються наче на замовлення і тоді надають цій історії певної неприродности і нереальности. Але часом і в житті трапляються такі випадкові події. І два такі випадки трапилися мені в цій моїй "хресній подорожі". Бо тільки я підходив до будинку на Зеленій ч. 9, коли бачу на вулиці одну з наших легкових машин, до якої якраз всідало 3 людей з нашої групи і готові до від'їзду. Я добіг до них — вони побачили мене. Вони якраз виїжджали до Злоцького коло Криниці, де тепер задержалася наша група. Річ ясна, вони взяли мене з собою. Проїжджаючи через Криницю наш шофер якось збився з дороги і я вийшов з авта, щоб розпитати дорогу на Злоцьке. Якраз через дорогу переходили дві дівчини. Я приступив до них і несподівано одною з них була моя сестра, яка ніколи не підозрівала, що ми могли б тут стрінутися. Річ у тому, що я знав, що моя сестра була приділена до групи, яку очолював Охримович і Муха (Слава Стецько) і вони вже більш, як місяць тому поїхали на Захід. Як ми прощалися у Львові, то зі свідомістю, що я залишаюся в краю. Так що це була направду випадкова та тим більше радісна зустріч.

Моя подорож видавалася для багатьох людей з групи цікавою і дещо сенсаційною. Сміялися, що я винайшов "найпростішу" дорогу з Турки до Криниці, а саме через Ужгород, Будапешт, Відень і Краків. І хоч я наївся трохи страху в Ужгороді, то успішне закінчення додало мені відваги і я побачив, що "не святі горшки ліплять" і, з дрібкою щастя можна давати собі раду в чужих і досі незнаних обставинах.

Якихось два тижні ми затрималися в Злоцькому. Цей побут можна б уважати за вакації — погода була чудова, місцевість прекрасна. На жаль, треба було її покидати і продовжувати нашу подорож на Захід. Ми проїхали словацький кордон і зупинилися в Пряшеві. У порівнянні з ҐҐ — Словаччина — це був рай, харчі без карток, у крамницях повно білого хліба, печива, м'яса і всякого добра — бери скільки хочеш. Одна тільки біда — брак грошей — словацьких корон. Польських золотих не беруть і не можна їх ніде виміняти. Члени групи вправді були на т. зв. етапі і ми одержували щось в роді місячної платні, але організація не мала багато фондів, щоб усіх достатньо забезпечити, так що приходилося промишляти з боку. У Пряшеві стрінув я кілька своїх земляків зі студій, які еміґрували на захід і ми вишукували принагідні роботи. Через два дні кількох нас рубали дрова і заробили по 20 корон і добре наїлися. А це значило багато, бо в більшості ми були майже голодні. В Пряшеві було багато біженців з України, що задержувалися тут, деякі на довший час, так що були навіть спроби громадської організації, О. Жолкевич зорганізував церковний хор і я ходив на кілька проб. Відчувалося, що багато втікачів хотіли якнайдовше перебути на цьому клаптику все ще більш менш української землі. Але з постійним наближенням фронту і з вибухом словацького повстання у серцях усіх була помітна тривога, непевність про завтрішний день, душу роздирали сумніви, чи і куди виїжджати дальше. Про ті справи ішли довгі розмови зі знайомими і товаришами, яких багато стрічалося по дорозі. У Пряшеві зустрів я старшого односельчанина. Він зрадів зустріччю, але його обличчя і поведінка відбивали неспокій і напруження. На питання куди дальше, він відповів: "Я дальше не можу, Никольцю, земелька мене тягає назад, без неї жити я не можу". Кілька тижнів пізніше, будучи в Хусті, я стрінув знайомих хлопців-упістів, які бачили його вже у Ворохті в поворотній дорозі додому. Та це був тільки виняток. Решта, хто як міг, пробивався дальше на захід. До певної міри я був у менше емоційно складній ситуації, мою душу не роздирали сумніви що й куди, бо своєю долею я не кермував, але робив те, що мені доручено.

Фронт в той час стояв на хребті Карпат і кожного дня можна було сподіватися большевицького прориву на Закарпаття. Цю можливість мав на увазі мій зверхник, що дав мені доручення дістатися до Хусту на зв'язковий пункт, бо дав мені інструкції, що якщо б мене захопив фронт, то я повинен податися в запілля, а потім через Румунію або Мадярщину пробитися до Загребу, де на катедральній церкві я знайду знак, де дальше їх шукати. Не був я тою перспективою дуже ощасливлений, але не було ради. Мене відвезли автом з Пряшева до Кошиць на залізничну станцію. Маючи вже першу поїздку за собою і цим разом кращий документ з різними додатковими штампами, я досить свобідно і відважно зайшов до німецької комендатури. Комендант почав розглядати мій документ і розпитувати: куди і чого я їду. Все виглядало добре, та нараз він каже, що, на жаль, мені видати маршбефелю не може і засадничо він мене повинен придержати для розслідування. На питання чому, він показав, що мій документ не має печатки. І дійсно, на ньому були інші додаткові штампи, але основної печатки (ворони) не було — видно, наш "технік", забув її прибити, а я не додивився. Я зробив здивовану міну і не міг зрозуміти, як це такий блуд могли зробити в канцелярії і т.п. По кількох хвилинах розмови на цю тему він мені сказав, що я роблю на нього вражіння "доброго хлопця" і він хотів би мені якось допомогти й охоронити мене від неприємностей, але як це зробити. Я йому запропонував, щоби він прибив свою печатку. Він трохи вагався, бо це ніби не формально, але врешті прибив печатку, виписав мені маршбефель і казав сідати на транспорт, який якраз мав відходити на схід. Я з полегшою розложився у порожньому відкритому ваґоні і кляв нашого техніка. Але скоро мою увагу притягнули прекрасні закарпатські краєвиди і я спокійно і приємно заїхав до Мукачева, а звідти принагідною військовою машиною аж до Хусту. Зв'язковий пункт, як виявилося, був у мадярських військових казармах, де я застав кількох упівців. У той час УПА мала перемир'я з мадярською армією і час від часу одні другим допомагали. За кілька днів на зв'язковий пункт прийшов командант УПА-Захід Лицар, і автом нас двох і шофер виїхали до Пряшева. їзда була гарна, тільки як в'їхали ми в Ужгород, над містом появилися совєтські літаки і почалася стрілянина. Ми на це не звертали уваги і їхали дальше. Та нараз яких 20 метрів перед і за нами вибухли якісь розриви, правдоподібно малі совєтські бомби. По хвилі все втихло, ми вернулися до авта і побачили, що осколок надбив передню шибу. Решта дороги була вже спокійна і надвечір ми були вже у Пряшеві.

За якийсь час наша група переїхала до Братислави. Спочатку ми мали труднощі з приміщенням і спеціяльно молодші з нас мусіли промишляти, як і де могли. Часом під голим небом, а часом у шкільних будинках, де приміщували біженців. Але там була небезпека, що німці влаштовували облави і вербували людей на вивіз до Німеччини. І так з одної школи під час облави ми ледве втекли. Нам треба було всяким способом якось леґалізувати свій побут. Кількох нас пішло на університет вписатися на студії. Я склав там свої документи і хоч нам не дуже обіцювали, що зможемо студіювати, але документи прийняли і дали нам про це довідки, що більш-менш давало нам якесь право на побут у Братиславі. З часом більшість групи розмістилася у приватних домах на Новій Добі — передмістю Братислави і на 5-му поверсі одного будинку на Достоєвський Ряд над Дунаєм. Заносилося на довший побут в Братиславі, робота унормовувалася і навіть почалися для нас лекції англійської мови, яку провадив наш Професор. Лекції відбувалися в будинку на Достоєвській Ряд. Одного разу під час лекції була оголошена летунська тривога. Ми замість зійти до пивниці, повиходили на балкон і дивилися, як групи срібних американських літаків сунули прямо на нас. Ми не припускали, щоб американці бомбили Братиславу. Та нараз посипалися бомби на "Динамітку", яка була дуже близько нас і зчинилося пекло. Вся братія не зчулася, як опинилася в пивниці. Якийсь час весь будинок дрижав від вибухів, на наступний раз відважних вже не було.

Зв'язковим чи ад'ютантом М. Лебедя був Славко. Але раз кудись він виїхав і через тиждень я сповняв ту ролю, що я вважав за велику почесть. Для мене М. Лебедь був ще з часів процесу Пєрацького, а потім як провідник ОУН — Рубан леґендарною постаттю. Перший день я провів з трепетом, бо він мав репутацію "твердого" і вимогливого провідника, якого поведінка і зовнішність не була дуже притягаюча. Та в ближчім контакті показалося, що він аж ніяк не був страшний, навпаки, мав почуття гумору і виказував зацікавлення людьми, з якими він працював. І хоч він не посідав надзвичайної харизми, не був пориваючим бесідником чи глибоким інтелектуалістом, зате, наскільки я знаю, то він вмів організовувати роботу і завжди окружувався розумними людьми і давав їм змогу себе виявити в роботі.

І так на відносно довший час Братислава була осідком ЗП УГВР. Деякі члени групи дістали відрядження до інших осередків, де були скупчення українців. У ту пізню годину нацистська Німеччина змінила дещо політику до народів Східньої Европи, було пожвавлення Власівського руху, а також появилася нова українська політика. ЗП УГВР побачило можливість добитися звільнення членів ОУН, які сиділи в німецьких концентраційних таборах. Багато часу і зусилля та матеріяльних ресурсів було витрачено, щоб подати їм матеріяльну допомогу. Відбувалися поїздки різних представників до Кракова і Берліна. Щоб осягнути ту ціль часом занедбувалися й інші акції, що інколи викликало критику деяких членів групи.

Пригадую одну поїздку до Кракова, що, здається була пов'язана зі справою в'язнів в Освєнцімі. Я перевіз доручені мені матеріяли і більшу кількість польських золотих, які наш фінансовий відділ скуповував від біженців, щоб їх у Кракові виміняти на німецькі марки. Щоб роздобути засобів на роботу представництва приходилося фінансовій референтурі займатися часто валютними чи іншими комерційними операціями і нам, зв'язковим, доводилося часом перевозити ті комерційні речі, що, ясна річ, збільшувало для нас ризик попасти в халепу. Але це були речі конечні. У Кракові було нас четверо людей на зв'язковій хаті. І хоч пробув я в Кракові цілий тиждень, то не прийшлось оглянути міста й історичних пам'яток, бо ми мусіли сидіти в хаті і на вулицю показувалися тільки в пекучій потребі. Справа в тому, що німці ловили людей на окопи, а ми не мали відповідних документів на побут у місті. Так що ми майже цілими днями сиділи в хаті, розказували різні історії і грали в карти. Цій поїздці я зможу завдячувати вивчення покера, лябета, 66 і підкидного дурака — значить, намарно час не пропав.

Чимраз більше людей з нашої групи виїздило дальше на захід, в більшості до Відня, де творилися нові організаційні клітини нашого представництва. Тому то і мої поїздки в той час були переважно до Відня, де я стрінув багато знайомих і товаришів зі студій. Основною проблемою українців-біженців у Відні була леґалізація побуту, щоб охоронити себе перед висилкою на примусову працю чи копання окопів, яке провадилось на схід від Відня близько мадярської границі. Другою проблемою було одержання харчових карток. Ті, що не могли леґалізуватися, жили на чорно, ну і на чорно мусіли собі забезпечувати прохарчування або спекуляцією або жити з приятелів. В остаточному можна було дістати "штамґерітхт" у Ратскелері (щось на кшталт густого супу) навіть без карток. Люди теж мали труднощі з помешканнями, але часто одні других приймали до себе на більш чи менш тимчасовий побут. Я був у тому щасливому положенні, що у Відні віднайшов свого одноклясника — земляка Василя Ґалярника, який мав досить простору кімнату для себе, а недалеко жили і його батьки, так що мав я де переночувати, а як вже добре зголоднів, то заходив до його батьків і тоді його мати, а моя дальша тітка, мене трохи підгодовувала.

У Відні тоді була майже вся група Охримовича, в якій була і моя сестра. Один із завдань цієї групи, наскільки мені було відомо, було шукати контактів з західніми групами протинімецького резистансу. Як я вже зазначував у вступі, я не міг бути поінформований про всі справи і пляни нашого руху чи нашого представництва з огляду на конспіративний характер роботи і моєї обмеженої функції в ній. Та все таки з особистих спостережень та принагідних інформацій було мені видно, що слабим пунктом нашої визвольної політики були якраз зовнішні зв'язки, а особливо брак контакту з аліянтами. Наскільки мені було відомо, то через якийсь час працювала в Карпатах радіостанція, але на скільки вона інформувала зовнішній світ про існування, мету та розмір нашої визвольної боротьби, про це здається ніхто не міг би з певністю відповісти. Мені невідомо, які спроби нав'язання контактів з Заходом були роблені перед виїздом Закордонного Представництва УГВР. Вправді я чув, що один чоловік їздив в Італію і нав'язав був контакт з італійськими партизанами, але в загальному можна б сказати, що якихось солідних зв'язків не було. А події чимраз більше котилися в тому напрямі, що ті зв'язки ставали конечністю і треба було їх робити за всяку ціну.

Здається, маючи це на увазі, десь з початком листопада мене сконтактовано у Відні з другом Макольондрою, і ми виїхали через Інсбрук у Форальберґ на прослідження швайцарського кордону. Про Макольондру я чув час від часу від членів нашої групи, напівлеґендарні розповіді про його різні поїздки від Донбасу до Італії на подібні, як мої, документи. Виглядало, що в тих ділах він був майстер, а я мав бути його учнем і помічником. Ми засіли у Відні до ваґону першої кляси в повному комфорті. Макольондра (Євген Стахів) був дуже балакучий і приємно було слухати про його різні пригоди. Ми мали зі собою прохарчування і при першій нашій перекусці я завважив, що більше раціонально для мене було ділити наші порції, а не ставити на "спільний стіл", як це було зроблено перший раз. Бо хоч він при їді весь час говорив, то все зі "стола" так скоро зникло, що я залишився з вражінням з його розповідей, але з голодним шлунком. В Інсбруку ми пішли до ресторану і хоч він пропонував взяти спільну велику яринову салату, то я катеґорично відмовився від одної великої, зате ми замовили дві малі. Нашими контактами у Форальберґу були посол Болюх у Гогенемсі і Микола Семанишин у Дорбірні. Спочатку ми стрінулися з послом Болюхом, як теж з його сином і ще кількома студентами з Відня, між ними з моїм будучим кумом Ахілем Хрептовським. Гогенемс був тоді затишним кутком і взагалі не відчувалося там, що континент палає в огні війни. Ми оглянули здалека кордон і договорилися з послом, що він його докладніше прослідить і довідається, де і як його можна перейти. Таке саме завдання дали ми в Борбірні Миколі Семанишину, одначе було видно, що його можливості прослідження є обмежені. Він працював тоді на текстильній фабриці і не мав відповідних документів, щоб їздити у прикордонній полосі.

Ми поїхали теж прослідити кордон до Констанци на Бодензе. Показалося, що перехід тут тяжкий, треба б човном, а що в Констанці ми не мали наших людей, які могли б провести нам підготову, то ми цей пункт закинули. За тих кілька днів нашої подорожі вичерпався наш запас харчів і ми, не маючи карток, не мали змоги нічого купити. А з нашими апетитами це не була маловажна справа. Одиноким виходом з ситуації було піти до німецької військової комендатури і старатися якось вициганити "маршферфлєґунґ". Макольондра цей плян схвалив, але запропонував, щоб я ішов до комендатури, а він буде біля будинку наглядати, як справи повернуться — недоцільно нам обом ризикувати. Я зайшов в комендатуру і представив свій документ. Комендант почав розглядати його з дозою зацікавлення і підозріння. Почав мене випитувати, що я тут роблю так далеко від фронту. Я законтрував питанням, чи він є офіцер І-Ц, бо тільки з таким я можу говорити про свою місію, Він сказав, що хоч він і не є офіцером І-Ц, то все таки, як комендант цієї округи, повинен дістати якісь інформації. Побачивши, що він є досить настирливий, я сказав йому, що хоч я не повинен цього говорити, але я розумію його позицію: ми є тут, щоби відшукати в цій околиці кількох наших співробітників, які через переміщення фронту мусіли евакувати свої родини і стратили з нами контакт. Це його задовільнило і він виписав нам наряд на харчі, так що ми добре забезпечені подалися в поворотну дорогу до Відня. Я повернувся до Братислави і склав рапорт про нашу поїздку.

Десь в половині грудня я знов приїхав до Відня і заїхав до моїх земляків. Застав я їх у великому смутку — дядька забрали десь на схід від Відня копати окопи, тітка дуже турбувалася про нього, що він не має там що їсти і не має теплої одежі, бо вже настали морози. Його син не мав відповідних документів, щоб до нього поїхати. Хоча він мав брата — офіцера дивізії "Галичина" і братаничів, які були у Відні і мали добрі документи, але вони якось не пропонували своєї допомоги, тітка весь час бідкалася і плакала, так що мене зворушила ця ситуація і я зробив ніким не авторизовану поїздку. Тітка дуже боялася і відраджувала мене, щоб по дорозі мене не зловили. Та я наполягав і вона таки підготовила пересилку і я вибрався в дорогу. Я заїхав до коменданта того відтинку, де працював дядько і спочатку досить гостро почав з ним розмову, як це так, що я працюю для німецького війська, а мій дядько працює тут в таких невідрадних умовах, що він повинен бути звільнений. Він потрактував мене досить серйозно і почав оправдуватися, що його завдання є будова окопів на його відтинку, звільнити зараз він його не може, але дозволить мені з ним побачитися і передати посилку. Він теж буде мати його на увазі і як тільки буде можливо, то його звільнить. Зустріч з дядьком була дуже зворушлива, він аж заплакав, що я ризикував, щоб приїхати до нього. Я вернувся до Відня і в очах тієї родини я був на якийсь час героєм. Моє геройство трохи приблідло через дещо комічний пізніший інцидент: ще перед першою моєю поїздкою мені дали мої зверхники револьвера мадярської марки, якого я носив у кишені, не знаю на що він був мені потрібний, бо я і так не мав військового вишколу і не дуже вмів стріляти, але правдоподібно це належало до виряду члена революційного підпілля чи може підтверджувало документ, який я використовував при своїх поїздках. Та найбільше що той револьвер робив, то заважав і дер мою кишеню. Тому, коли вернувся з тої поїздки, я дав його синові дядька до переховання і потім забув про нього. Пізніше я довідався, що він знайшов для нього сховок в батьковому чоботі. За кілька тижнів батько вдягав чоботи і не можучи впхати ноги, витягнув його з чобота і зачав натискати на сина, звідки це взялося і чиє це. Той признався. Тоді дядько сказав: О! Тому то він не боявся їхати до мене на окопи! Я знав, що він мусить бути в чомусь замішаний. І хоч це дещо применшило моє геройство, то все таки вони були мені дуже вдячні і як до них дійшла вістка, що я "пропав", то тітка дала на дві Служби Божі за спокій моєї душі.

В кінці грудня мене закликали до нашої "головної кватири" у Братиславі, де я дістав інструкції і доручення такого змісту: наша референтура зв'язків нав'язала контакт з французьким резистансом у Відні. Ми взяли на себе завдання перевести двох членів до Швайцарії, де вони мають увійти в контакт з французькими урядовими колами. Переведення їх через кордон дасть нам марку леґітимности і допоможе дістатися до аліянтських чинників за їх дорученням. Зі собою ми будемо мати меморіяли у французькій та англійській мовах, які вияснюють ґенезу, мету, програму, засяг і методи нашого визвольного руху. Передавши меморіяли аліянтським представникам, ми залишаємося у Швайцарії до дальшої диспозиції. Доручення це має виконати нас двох, Макольондра і я. В разі арешту німцями старатися знищити меморіяли, не видати ні людей, ні організації, а у безвихідному становищі покінчити зі собою. В тій цілі мені дано малий, квадратовий пакетик з ґуми (виглядало як з презерватива) з ціянкалієм. Крім звичайних документів з направлення до Дорбірну, я одержав бланки документів для французів, а теж по 250 долярів для мене і Макольондри на видатки у Швайцарії.

Скоро після того я виїхав до Відня, де велися остаточні підготування для цеї місії. Макольондра був десь біля Інсбрука, так що всі технічні справи впали на мене. З французами сконтактувала мене наша зв'язкова Ліда. Вона познайомила мене з ними на концерті в "Січі", де вона виступала як солістка-співачка. Француз Карль Вебер був засадничо альзасець і був трактований як німець. Сам він інженер, працював під Віднем на фабриці літаків. Високий бльондин, інтеліґентний, зрівноважений і спокійний в поведінці. Другий член — це була його жінка, здається на ім'я Шарлін, гарна чорнявка, дрібної постави, французького живого темпераменту і веселої вдачі. Дальші контакти з ними йшли через Ліду. День виїзду назначено на 15 січня 1945 р.

Врешті прийшов день виїзду. Макольондри не було і мені сказали, що він поїде прямо до Гогенемсу, де ми маємо стрінутися. Я забрав зі собою тільки найбільш конечні речі, які вмістилися в малий наплечник і портфель. Зате мої французи прийшли на назначене місце досить поважно обтяжені. Він мав великий, тяжкий наплечник, випаковану течку, валізку і підручну торбу для жінки. Як показалося пізніше, вони забрали зі собою різні меморабілії включно з колекцією ляльок. Не було змоги зредукувати вже баґажу і, хоч я не був дуже з того задоволений, ми всіли на поїзд і без пригод заїхали до Гогенемсу. Там винайняли дві кімнати в готелі, а на другий день я зв'язався з Миколою Семанишином в Дорбірні і з п. Болюхом. У висліді розмов виходило, що одинока можливість переходу кордону є в Гогенемсі. Рівнобіжне до кордону йшла дорога, якою майже щоденно проходжувався посол і згідно з його інформаціями кордон є якийсь кілометер на захід і з тої дороги можна бачити стежку, якою проходять прикордонні патрулі. Якщо пройти ту стежку незауваженим пограничниками, то кордон перейдений — і дана особа вже у Швайцарії. Я пройшовся з послом по тій дорозі й оглянув ситуацію. Проблемою виглядало тільки те, що між дорогою і кордоном було чисте поле, покрите снігом і не було жодних ні дерев ні горбків, за якими можна б скритися.

Ми були готові до переходу. На жаль, Макольондри не було і я рішив чекати, поки він не з'явиться. Ані я, а тим більше мої супутники не були з того задоволені, бо ми кожночасно наражувалися на контролю. Крім того вони покинули роботу й мешкання у Відні і боялися поліційного розшуку.

Ні 17, ні 18 січня Макольондра не з'явився і ситуація настала напружена і досить критична. Я міг був без більших комплікацій закинути плян і вернутися до Відня, але мої супутники мали за собою "попалені мости" і їм відвороту не було. Тому то я рішив вечором 18 січня 1945 року переходити кордон. Вечором до Гогенемсу приїхав Микола Семанишин, якому я залишив 250 долярів, що були призначені для Макольондри і казав з'ясувати йому справу — чому я рішився іти без нього. "Як тонке, то ще й рветься" — каже приповідка. Бо крім того чистого, білого поля — на додаток ніч була морозна і ясна — надворі стояла повня місяця (пригадалося мені, що це якраз був Щедрий Вечір, коли в нас вдома все було місячно). Десь коротко перед північчю, як в готелі все затихло, ми викралися надвір. Для маскування на сніжному полі ми забрали з готелевих ліжок простирадла. Не стрінувши нікого в містечку, ми дійшли до дороги, а потім обережно через поле прямо до кордону. Будучи вже досить близько, ми побачили, як стежкою пройшов патруль — ми лягли у сніг і, як вона віддалилася, ми не завважені пройшли чорну стежку висипану жужлем і відітхнули з полекшею. Та тут прийшло наше розчарування. Кілька кроків за стежкою був берег з зарослями, який спускався вниз. Ми кинулися по тому березі і з розгоном вперлися в дротяну засіку — це наробило шуму, і ми почули недалеко заалярмовані голоси пограничників. Я побачив, що перед нами є два ряди дротів, і за дротами була або річка або якісь мокляки. Голоси і кроки зближалися, становище було безвихідне. Мої супутники з їх баґажем заплуталися у дротах. Я сказав їм, що я виходжу назад на стежку і здаюся, а вони хай сидять тихо і, як успокоиться, хай стараються втікати назад. Меморіяли, які я мав у кишені, я викинув між засіки, вийшов назад на стежку, відійшов від того місця і зараз мене окружили пограничники і я здався їм. На питання, чи я сам, я це потвердив. Вони забрали мої речі і мене з піднесеними руками завели на станицю, яка була кілька сот метрів дальше. Кількох пограничників вернулося прослідити те місце, де я був і через яких 10 хвилин привели моїх супутників. З нами поводилися досить гостро, але коректно. Я був дещо більше у їх неласці, бо хотів брехати, що я був сам. Нам зробили докладну особисту ревізію, як теж ревізію наших речей. І тут я побачив, що портфель Карла був випханий манускриптами, на яких було позначено "секретно" і "дуже секретно": це були пляни й інструкції з фабрики літаків, де він працював. У мене не знайшли жодних компромітуючих речей крім 250 американських долярів. Тут списали тільки короткий протокол і ще вночі перевели нас на поліційну станицю в Гогенемсі. Тут держали нас у звичайній кімнаті. Станиця була мала — звичайний будинок з видом на дорогу. Рано списали ще один протокол і зінвентаризували наші речі. Довший час ми сиділи в бюрі і через вікно я бачив, як дорогою проходили Хрептовський і Болюхи і щось жваво зі собою розмовляли, не сподіючися, звідки я на них дивлюся, природно, з певною заздрістю. Бо настрій в мене не був надзвичайний. Зваживши, що в моїх супутників знайшли ті "geheimlich" i "sehr geheimlich" документи, справа набрала досить поганого обороту.

Пополудні нас перевезли до тюрми в Бреґенці. Нас розділили і мене посадили в келію, де був уже один словінець і один італієць. Келія була досить чиста, кожний мав своє ліжко і було досить тепло. Харч був скупий, але можливий. Крім того мені повернули мої особисті речі. Я мав зі собою дещо харчів, смальцю, цукру і більшу кількість сигарет, так що в'язничний харч доповнював своїми запасами і навіть трохи давав своїм товаришам камери, так що атмосфера нав'язалася з ними — особливо зі словінцем — досить сердечна. З італійцем ми не могли розговоритися, бо він не вмів по-німецьки. Він все казав, що "Tedesco not burno, multo la borare, pocco mangiare" (Німеччина, не добре: богато робити, мало їсти).

Через кілька днів мене викликали на допит. До того часу я видумав досить просту історію: я є студент і хочу продовжувати свої студії. У Відні я не міг дістатися до школи. Я маю родича Гаврила Кушніренка, який живе в Цюриху у Швайцарії. Я хотів дістатися до нього з метою продовжувати студії. У Відні моя товаришка Розалія Бодак познайомила мене з Веберами, які також хотіли дістатися до Швайцарії і ми разом рішили перейти кордон. (Для запам'ятання я вживав імена людей з моєї місцевости, які вже не жили — їх обох розстріляли німці). Слідчий вислухав ту мою історію. Було видно, що він в неї не дуже вірив, але, здається не було його завданням видобути з мене більше, або не мав він до цього якоїсь надзвичайної охоти, бо завдавши мені кілька питань для уточнення деяких деталів, він це все написав, дав мені підписати і відпустив до камери. Решта побуту в тюрмі в Бреґенці була спокійна, на побутові умови нарікати не було можна і по початковому шоку я прийшов до себе і настрій поправився. Охорона були типово австрійські службовці, трактували нас як велить ц-к закон. Дні проходили на розмовах зі словінцем. Оба ми були співучі і часто співали українські і словінські пісні. Минав час і я навіть почав сподіватися, що може про мене забули.

Але одного дня наказали мені збирати свої речі і разом з Веберами посадили на поїзд і перевезли до тюрми в Інсбруці. Тут ми задержалися кілька годин і пополудні двох ґестапівців взяли нас під ескорт, посадили на поїзд, де ми зайняли ціле купе і подалися в дорогу на Відень. Під час дороги ґестапівці досить вільно і навіть приязно поводилися з Веберами. На мене зате дивилися з підозрінням і трактували з дистансом. Їм дозволяли самим іти на коридор і до туалети, зате мене до того місця вели під охороною. Вечором ми приїхали до Відня, на нас ждало поліційне авто і нас перевезли до тюрми "Розауерлєнде Касерне".

Ніч пробув я в досить великій камері, де було понад 20 в'язнів. Спали ми на дошках, побутові умови були набагато гірші, як в Бреґенці.

На другий день мене оформили — поробили з мене ряд знімок і взяли відтиски пальців. Наступного дня взяли нас на транспорт і відвезли до карного табору в Лянцендорфі і посадили у внутрішній тюрмі у таборі (Schutzhaft). Це був барак з двома величезними залами (біля 200 в одній залі). Житлові умови були жахливі: переповнення, бруд, паразити, люди спали, де хто міг на долівці, збиті, як оселедці, долівка в більшості була мокра. Як тільки вночі гасилося світло — починався марш до кльозету. Щоб туди пробитися, часто люди наступали на тих, що лежали на підлозі і намагалися заснути, зчинялися крики, а часто доходило до бійки. Склад в'язнів — більшість чужинців різних національностей, велика більшість сиділи за порушення робочої дисципліни, спробу втечі, крадежі, бійки й інші більші чи менші кримінальні проступки. Деяких брали з в'язниці до роботи, але більшість сиділа бездіяльне. Загальний табір був т. зв. Arbeitslager і там усі працювали і мали більше свободи руху. У Шуцгафті сидів найгірший і найнебезпечніший елемент. Прохарчування було дуже погане. Два рази в день виводили нас на двір, ставили в чергу і ми одержували кусок хліба і черпак юшки з необираної картоплі. Як вони тоді смакували! Через довгий час, вже по виході з тюрми, мені дуже смакувала бараболя в лушпині. Ці жахливі умови з багатьох людей поробили прямо звірів, які кермувалися тільки інстинктом і їхнім життєвим девізом було за всяку ціну роздобути щось з'їсти і закурити. Тут було дуже ясно, як низько в таких умовах може впасти людина. При розподіленні тої юшки і харчів часто охоронці були садистами і знущалися над в'язнями, чи може і по неволі мусіли вживати тих палок, бо інакше неможливо було вдержати сякого-такого порядку. Бо зголодовані в'язні намагалися ще раз пропхатися в чергу в надії на другу порцію і зчиняли нелад і хаос. Я ще й досі не знаю, з якою метою нас вислали до Лянцендорфу. Чи на те, щоб ми, доки не почнеться слідство, не були у Відні, де може ми змогли б якось зконтактуватися з людьми назовні — можливо. Але більш правдоподібно, що післали нас на те, щоб нас зшокувати і "зм'ягчити" на слідство.

Звичайно в книжках про революціонерів читається, як вони "з усміхом на устах" переходили всі тортури і невигоди і не "ламалися духом". На жаль, про мене таких книжок не можна б писати. Бо для мене, що досі ще по тюрмах не сидів, відправлення до цього шуцгафту було великим шоком і не могло не викликати в мене чорного настрою і певної депресії — ви нараз були кинені на людське дно, ви знайшлися замість між інтеліґентними, ідейними людьми, між здегуманізованим збродом, неподібним до людини, що ніби створена на прообраз Божий.

Другим психологічним ударом було те, що ви тут можете безслідно, далеко на чужині пропасти і "хреста ніхто не поставить і не спомяне". Колись наших в'язнів люди знали, писали про них в газетах, а тут про вас "ні пес не гавкне". Ця перспектива тягарем лежала на душі, але по початковому шоку людина намагається створити певний оборонний механізм і вжитися в обставини. Найбільш жалюгідними між в'язнями були курці, які за сигарету були здатні на найбільші пониження, часто міняли останній кусок хліба. І хоч я ще мав трохи сигарет, я постановив перестати курити. За решту сигарет я закупив собі досить "добре" місце — на шафі, коло вікна, де я міг сидіти, а то й прилягти і дивитися на залу згори, як теж бачити через вікно, що діється надворі. Велику полегшу дала мені зустріч з українцем Кобилянським. Він кілька днів був з нами, я точно не міг дізнатися, за що він туди попався, але через кілька днів ми могли поговорити про різні побутові справи, а навіть і про політику. Це давало задоволення не менше, як шматки картоплі в юшці. По кількох днях я вжився в ситуацію, але голод чимраз більше ослаблював фізично і робив мене апатичним до всього. Досить часто понад табір пролітали ескадри американських літаків і била по них зенітка. Спочатку, на думку, що якби впала десь близько бомба, то з нас нічого б не залишилося, огортав неспокій і страх, але з часом це не робило на мене жадного вражіння. Весь час мучила мене думка, як би то попередити наших людей, що я арештований, щоб вони відповідно до того приготовились і поробили потрібні заходи щодо людей, яким могла загрожувати небезпека. Я роздобув паперу і написав малу записку до своєї сестри і передав людьми, що йшли на роботу, щоб вони якось передали його дальше. І як пізніше я довідався, той лист сестра одержала, остерегла кого треба і навіть їздила до Лянцендорфу з передачею, а їй сказали, що мене там уже нема.

Бо дійсно по трьох тижнях побуту нас перевезли назад до Відня до Розауерлєнде Касерне. Я знов опинився у великій камері і тому, що не було для мене причі, то я на ніч лягав на столі. За кілька днів мене повели пішки по Набережній над каналом до будинку ґестапо на допит. Була провесна, і хоч мої руки були оковані, та прохід був приємний. На мене крадькома глипали прохожі — а я весь час побоювався, щоб між ними не було моєї сестри, яка дуже близько тут жила на Таборштрасе і часто ходила тою набережною.

Мій слідчий був досить молодий, добре збудований ґестапівець. Я почав свою історію, яку я подав у Бреґенці, але він зразу зареаґував, щоб я йому не оповідав жадних байок, бо я не є жадний студент, а большевицький шпигун. Я заперечив і за це він кілька разів мене потягнув нагайкою. Я дальше заперечував. Тоді прийшла справа особи, що сконтактувала мене з Веберами. Я твердив, що то була Розалія Бодак, за що він знов почав частувати мене нагайкою. Він сказав,що її ім'я є Ліда і що вона є співачка. Я побачив, що Вебери "сиплять". Я дальше твердив, що я знаю тільки Розалію. Дальше він намагався видобути від мене імена людей, яких я знаю у Відні. Я сказав, що щойно приїхав до Відня і крім Розалії, нікого не знаю. На закінчення допиту він сказав мені, що як шпигуна мене і так розстріляють, але перед тим мене пустять через таку машину, що я все скажу.

Під вечір мене відвели до тюрми. Мій настрій був поганий — положення виглядало безнадійно. Хоча в мене нічого не знайшли, але те, що знайшли у моїх співтоваришів, ставило нас усіх під оскарження у шпигунстві, що в той час, принаймні в мойому розумінню, було однозначне з карою смерти. Дуже болючим був теж для мене факт, що мене оскаржено в шпигунстві на користь большевиків — саме тих ворогів, проти яких була спрямована наша боротьба. Дальше було ясно, що Вебери "співають" і зізнають не так, як ми договорювалися, але говорять правду.

З розповідань деяких в'язнів я дізнався про деякі тортури, які ґестапо вживає при слідстві і які мені приобіцяв мій слідчий. Я прийшов до висновку, що нема сенсу проходити через той ґестапівський млинок, знаючи, який буде мій кінець і наражуватися на заломання, яке потягнуло б за собою арешти перш за все Ліди, а по ній може інших людей з нашої організації. (До речі, Ліда якраз жила тоді з моєю сестрою на Таборштрасе).

Розважуючи ті всі проблеми, я знайшов вихід чи радше він все був зі мною. Пакет з ціянкалієм був при мені, бо при всіх ревізіях, які ми проходили, його не знайшли. В той час шилося маринарки з ватівниками на раменах. В мене ті ватівники були досить грубі і в один з них я запхав той пакетик. І тут почалася дещо трагікомічна історія: коли в камері стемніло, я видобув той пакет, ліг на своє ліжко — стіл, помолився, згадав батьків, сестер, брата й товаришів, надкусив ріжок пакета і почав висмоктувати вміст пакета. Чекаю — нічого не сталося. Тоді я взяв весь пакет в уста, пожував його на платки і проковтнув. Я знав, що смерть по зажиттю ціянкалію повинна б наступити зразу, а її не було. Психічно я вже був ніби мертвий і ждав на фізичну смерть. Смерти я не дочекався, але заснув і був дуже розчарований, коли вранці пробудився. Але тепер я вже не мав виходу з тієї ситуації і бачив, що мені прийдеться випити чашу горя до дна. Моя спроба самогубства не вдалася. Правдоподібно організація купувала ціянкалій десь на чорному ринку і купили "липу", або, може з часом він втратив свою дію. Ще до тепер я не знаю, як кваліфікувати мій вчинок. Я все збирався поговорити про це з якимсь психіятром, чи ця спроба самогубства кваліфікує мене, як людину з дефектом особистости, що має самовбивчі тенденції. Хоча ніколи перед і після того таких в мене тенденцій не було. Мені здається, що хоч може підсвідоме остаточним поштовхом до того вчинку було те, що мої зверхники дали мені ту інструкцію, що інструмент був у той час в моїх руках і в тій тяжкій ситуації я вирішив поступити згідно з інструкцією.

Через день мене знову повели на допит. Свідомість, що мене вважали за большевицького аґента була для мене найбільш болюча і нестерпна. Тому я вирішив, що мені треба до чогось признатися. Я постановив признатися до ідеї і членства в організації, а всі свої сили спротиву сконцентрувати в намаганні не видати людей.

Слідчий взявся до мене гостро, але я зразу заскочив його тим, що я не большевицький аґент, але я є член організації Українських Націоналістів. Це його збило з пантелику і також перекреслювало його схему. Видно було теж, що він в тих справах не дуже визнається. Він почав підозрювати мене, що це є брехня і що я знов намагаюся викручуватися, бо наскільки він знає, то у Відні є українці і навіть мають організації і всі вони є льояльні громадяни. Я мусів його переконувати, що я належу до тих "нельояльних" українців і що наша організація бореться за самостійність України і проти всіх тих, які її погноблюють. Його це не переконувало і він дальше твердив, що я большевицький аґент — тоді я йому сказав, що якщо б він мав в руках ті документи, що я ніс у Швайцарію, то він побачив би, що я говорю правду. На питання, де ж ті документи, я сказав йому, що я викинув їх на тому місці, де мене арештували. Він обіцяв їх пошукати, а тоді, як викажеться, що я брешу, то це вже буде останній допит, що він мене так легко трактує. Розмова зайшла знов про Ліду — я дальше твердив, що то Розалія і нічого більше не знав, не знаю, де вона живе, ми стрінулися з нею в умовленому місці по умовних знаках. Тоді він витягнув знимку з концерту. На сцені було три дівчини, але зразу було видно, що він є на злій дорозі, бо на задній стіні сцени були російські написи про РОА (Російська Освободітельная Армія) Власова. Це мене трохи успокоїло. Цей допит обійшовся без нагайки і я побачив, що мій слідчий змяк і зробився непевний.

Через кілька днів відбувся знов допит і слідчий сказав, що вони знайшли ті папери на кордоні, що вони трохи пошкоджені і що він не може всього того зрозуміти і відсилає їх до Берліна до Головного Секретаріяту Райху, а там вони в тих справах розберуться. Як би воно не було, то зі мною і так буде погано. "А ми ту Ліду і решту твоїх товаришів скоро будемо мати в тюрмі, так як маємо вже товаришів Вебера". На цьому він мене відправив в тюрму.

Скоро по цім допиті мене перенесли до меншої камери, в якій було нас 11 в'язнів різної національности, де я перебув до кінця, аж до "визволення". У порівнянні з Лянцендорфом, то умови в камері були багато кращі, було відносно чисто і не тісно, був певний порядок і до самого кінця ми одержували наші мізерні харчові порції, що, хоча включали і хліб, марґарину, мармеладу, навіть часом і шматок м'яса, проте були невистарчальні і ми весь час були голодні. Люди в камері були досить стримані і ніхто точно не розказував, за що він сидить і теж намагався скривати свої політичні погляди. Але з часом можна було про них здогадуватися і з малих деталів до певної міри їх визначити. Був один молодий чех, який хоча здавалося не був комуністом, але був русофілом. Було двох росіян — виглядало, що не сиділи за політичні вчинки і один виглядав на жуліка, але це могла бути тільки їх маска, у всякому разі зближення совєтських армій їх не турбувало, а радше скрито вони були тому раді, решта теж були нез'ясовані у своїх поглядах. Був у камері один старший чоловік — вищий державний радник (Oberregierungsrat) з Відня, який був здецидовано не лівих поглядів, людина дуже інтеліґентна, чесна, правдивий джентльмен. З ним я найбільше зблизився і кілька тижнів по виході з тюрми я розшукав його помешкання і відвідав його. Він прийняв мене дуже гарно і написав мені посвідчення, що я сидів разом з ним у тюрмі.

Не знаючи добре, хто чим дише, я теж не відкривав нікому своєї душі.

Життя в камері проходило з дня на день. На допити мене не брали. Тільки одного дня звели мене і Вебера разом униз на коридор, який був переділений решіткою. В кімнату за решіткою увели досить гарну молоду дівчину, застрашену і заплакану. Я з полегшою зітхнув, що це не була Ліда, що і я і Вебер потвердили. Радість і вдячність до нас освітлили лице тої дівчини, яку підозрювали, що вона є Ліда.

Карл сказав мені тоді, що він є в поганій ситуації, бо в тюрмі є декілька людей з його організації і вони йому погрожують, він подав мені тоді свою адресу у Відні і просив зайти до нього, якщо ми живі з того вийдемо.

До нас різними дорогами доходили вістки, що фронт зближається до Відня і всі сприймали їх з полегшою і надією на визволення. Одначе мені це не давало жодної радости, бо для мене це було "з під ринви та на дощ". Попасти з ґестапівських у енкаведівські руки це так як від чорта до диявола.

Ми довідались також, що на нашу тюрму наложили карантин, бо буцім в тюрмі вибухнула пошесть тифу і нікого ні на допити, ні на транспорт не беруть. Наскільки це було правдою, годі сказати — дехто твердив, що австрійці, які були в адміністрації тюрми, хотіли цим способом рятувати в'язнів.

Незадовго з початком квітня почастішали летунські налети на місто. Кілька разів бомби падали близько нашої тюрми, а раз навіть було пошкоджене одне крило будинку. Під час налетів було досить моторошно сидіти на четвертому поверсі, деякі молилися, деякі намагалися запхатися в якнайдальший куток.

Одного дня до нашої камери привели двох американців, їхній літак зістрілили, вони парашутували і їх зловили і чомусь дали їх до нашої тюрми. Один був молодий лейтенант, а другий сержант з Бостону. Вони були з нами два дні, а потім їх кудись забрали. Пригадую, що сержант, який був кремезної будови, був дуже голодний і весь час постогнував, здається, мав "голодові болі". Він, як вовк, кидався на ті мізерні порції, скоро їх поїдав і весь час розглядався, чи хтось чогось не лишає. Часом ми йому дещо виділяли з наших пайків. Лейтенант був худощавий, видно, вмів зносити голод і вів себе гідніше.

Доходили чутки, що фронт уже на окраїнах міста, що в тюрмі створився якийсь комітет, що має перебрати владу. Вже було чути гарматний гук, що зближався все ближче.

11 квітня ми довідалися, що по цім боці каналу, над яким була наша тюрма, вже є совєтські війська, а німці держать фронт у 2-му бецирку за каналом. Всю ніч на 12 квітня через канал велася сильна перестрілка, особливо вили "Катюші". Ніхто не спав. Вранці через вікно на подвір'ї ми побачили цивільних людей з червоними опасками — це були члени комітету в'язнів. Наші камери і дальше були закриті, і обслуга дальше виконувала свою роботу. Стрілянина продовжувалася. Пополудні дійшла до нас чутка, що совєтське військо увійшло у приміщення тюрми. І дійсно, за якийсь час відчинилися двері і до нашої камери увійшов полковник Червоної Армії з кількома вояками і членами в'язничного комітету. Він привітав нас з визволенням і казав нам виходити з тюрми, іти на південну сторону міста до комендатури, а там нам скажуть, що робити. Один комітетчик старався довести полковникові, що не можна так всіх звільнити без попередньої перевірки і що на це є створений комітет, який розгляне кого можна звільнити, а кого ні. В тій хвилині я собі подумав, от буде халепа. Але полковник заявив, що він тут командує цим відтинком — тюрма є на фронтовій лінії — через канал ще довго можуть іти бої і держати тут в'язнів небезпечно. І він ще раз сказав: "Ви, ребята, свободни, уходіте з тюрми, ідіте в комендатуру в южную сторону ґорода".

Двічі нам, а особливо мені, цього говорити не було треба. Ми схопили наші речі і чимскоріше покинули тюрму і подались з поля обстрілу. Я вийшов з тюрми майже з порожніми руками, без жадного документа з одної сторони щасливий, що живий, а з другої затривожений, що і як бути дальше. Я був виснажений, на дворі було гарячо, так що відійшовши від тюрми якого кілометра, сили мене опустили, Я підійшов'до солдатів коло польової кухні, на їх питання я сказав, що іду з тюрми (хоч по мені і так було це видно). Багато між ними було з України. Вони всипали мені миску звареного рижу і дали хліба. Я підкріпився біля них — вони ще дали мені на дорогу хліба і смальцю і я подався дальше. Але куди йти? Я пригадав собі, що якийсь час на Банкґасе була наша організаційна зв'язкова квартира. Я зайшов туди, але нікого там не було. Тоді я пригадав собі, як я привозив зі Словаччини кілька передач від одної нашої дівчини до її брата о. Косарчина. Він жив тоді в парафіяльному домі при Лєрхенфельдеркірхе. Я подався туди і мені пощастило. Я застав їх там і вони мене прийняли і допомогли.

Через якийсь час я зайшов на адресу, яку подав мені Вебер. Обоє вони були пригноблені і перелякані. Сказали мені, що вони є під домашнім арештом, їхня ціла мережа була виарештована. Більшість з них це комуністи і вони обвинувачують його, що він їх зрадив (що, здається, було правдою). Його допитували вже в присутности росіян, які допитувалися за мною. Що з ними буде, він не знає. Чув, що їх повезуть в Одесу, а звідти до Франції. Він порадив мені зникати і обережно відходити з хати, щоб мене ніхто не завважив. Ми розпрощалися приязно, і більше вже ніколи не бачилися. Ще в тюрмі якийсь час гризло мене сумління, що я не дотримався букви моєї інструкції (хоч і я зробив найбільшу спробу), і що я виявив себе, як члена організації, якої ідентичність я повинен був закрити. Але так, як пішли справи, то це може і було чи не найбільш корисне моє відхилення. Бо це спрямувало слідство на інші напрямки, які треба було прослідити і на це був потрібний час, який був важливим фактором. Завдяки тому слідство було відкладене і ніколи не закінчене. Ніхто на тому не потерпів, бо противно, як з французами, ніхто з нашої мережі не був арештований. Бо хоча Вебери зрадили псевдо Ліди, але на щастя вони не знали її адреси, ні інших подробиць про неї. Ті подробиці я знав добре, але я взяв рішення їх не зрадити і це я виконав. Так оцінюючи це пізніше я знайшов спокій і навіть переконання, що це було вдале і щасливе рішення, завдяки якому я особисто врятувався і вийшов на волю. На волю? Радше треба сказати, що я вийшов живий з тюрми і вирвався з ґестапівських рук. Але ж волею цього не можна вважати: Відень був зайнятий совєтськими військами — фронт посувався на захід, я був без жадного документу, без засобів на життя, наражений кожної хвилини попасти в руки "смершу" чи НКВД.

Все таки одна фаза мойого життя закінчилася і я вступав у наступну, ще більш непевну і часами небезпечну. Про неї, як знайду час і змобілізую свою волю, можливо, що внедовзі напишу.

* * *

Переночувавши першу ніч на волі у о. Косарчина я пробудився вранці і став лицем до непевної дійсности. Як дальше бути? Мої господарі теж не зали, що їх жде. Наразі їх положення було не найгірше, бо виглядало, що Червона Армія мала наказ респектувати церкви і досі не було жодних грабунків і насильства в їхньому будинку, що було загальним явищем в інших частинах міста. Обоє вони зі щирістю і християнським милосердям пропонували мені бути з ними, доки я не прийду до сил і доки не проясниться наше положення. Мені не залишалось нічого іншого, як з вдячністю прийняти їхню пораду. В перших днях я був полонений тільки одною думкою і бажанням: як заспокоїти голод. Мій молодий організм хотів одне: їсти. Тому я кожного дня ішов у місто, щоб роздобути якісь запаси. Ішов, звичайно, в перший бецирк (дільницю) близько фронтової полоси — бо там ще панував хаос — і військо, і цивільне населення розбивало магазини і запасалося всім, що можна було зі собою понести.

Видно, що голод отьмарив мене до тої міри, що я теж приєднався до того масового грабунку і тягнув додому, що попало від руки. Мої господарі дивилися на мене з певною резервою і навіть на якийсь час називали мене "русскім". (В тих днях я поводився як "русскій" — "грабував награбоване").

Як можна було сподіватися, ївши все нерозбірливо, я дістав розлад шлунка, але помимо цього я не міг здержуватися від їди. Врешті пані К. поставила мене на дієту: повний сніданок, обід і вечеря — зате нічого більше, бо досі то я їв майже цілий день. Це була для мене "строга" дієта, але я мусів її придержуватися і за кілька днів я видужав і поволі пройшов ту голодову кризу і повернувся до сил.

У парі з тим в голову приходила журба за дальшу долю. Хоч п-во Косарчинів були для мене надзвичайно добрі і щиро мною опікувалися, та все таки я відчував, що не можу "сидіти їм на голові" і не можу надуживати їхньої гостинностю. Друга проблема була, що в мене не було жодних документів, а живучи якийсь час під большевицькою і німецькою окупацією, вважалося, що людина без документу не може існувати — бо хто ти такий, якщо ти не маєш в посіданні шматка паперу, який би дійсно доказав, що ти є ти? Ну і що дальше робити? Мені виглядало, що найкращим виходом буде перш за все якось залеґалізуватися і повернутися на рідні землі.

Місто поволі приходило до нового порядку. Були організовані дільницеві військові комендатури. Цивільної адміністрації ще не було.

Одного дня я вибрався на розшук комендатури нашого району, яка мала бути недалеко. По дорозі стрінув я совєтського солдата, запитав його, чи він не знає, де є будинок комендатури. Він каже: а ось це і він — а чого тобі там треба? Я кажу, що я був в Німеччині на роботах, попав у в'язницю, а тепер вийшов і хочу зголоситися, щоб можна поїхати додому. Тоді він мені каже? "Ти, браток, краще туди не йди — там таких, як ти, є повний підвал. Я тобі совітую — відійди за місто, яких кілометрів з 20, а тоді може якось проб'єшся дальше до дому". Я послухав його поради і завернув з дороги. Ми ще трохи поговорили про всячину, він сподівався, що може в Союзі порядки зміняться, бо так, як було до війни, дальше бути не може. Народ проливав кров за батьківщину і тепер належиться йому краще життя. Я подякував йому за його попередження і пораду. З одної сторони факт, що я попав на таку добру людину підніс мене на дусі, але з другої, той "повний підвал таких, як я", вказав мені на погану перспективу.

Після цього попередження на кілька днів я закинув думку про поворот на Україну. Але ситуація не змінялася і через якийсь час ця ідея знову з'явилася в моїй свідомості і спонукала мене на ще одну спробу. Я вибрався до головної Комендатури, яка була приміщена в готелі Континенталь. Тому що у Відні тоді ще не було жодної комунікації, то треба було йти пішки. І це здається було моїм щастям. Я добрався туди десь близько 5-ої год. пополудні і вартовий у дверях готелю не впустив мене і сказав, що вже запізно. Офіцери і один з них з синім дном шапки, з військ НКВД, почав мене розпитувати, що я тут роблю. Я сказав йому, що вийшов з тюрми і нам сказали зголоситися в комендатуру. Він почав допитуватися про деталі, а потім каже: "Ну, тут розберуться, хто ти такий і чого сидів у тюрмі". Цей натяк мене насторожив і я, відв'язавшися від нього, постановив більше тут не показуватися.

Через кілька днів я відвідав "своїх" французів, про що я згадував перед тим і дізнавшися, що за мною розпитували, я остаточно закинув план зголошуватися на виїзд додому, бо побачив, що це шлях не додому, але в тюрму і в лабети НКВД.

У міжчасі показалося, що у Відні залишилися деякі українці і поволі нав'язувалися зв'язки між знайомими. Я пригадав собі адресу Орисі Ковалюк, куди я раз заходив зі своїм земляком В. Ґалярником. Я зайшов туди і застав її з родиною, їм не пощастило виїхати і від неї я довідався про Романа Сеньчука жонатого з одною із сестер Біласів. З ними теж була друга сестра Білас, чоловік якої згинув в УПА. Я сконтактувався з ними, а через них з Дарією і Левом Ребетами, які мусіли залишитися у Відні, бо під час бомбардування був тяжко поранений їхній малий син. Він був у шпиталі і фронт захопив їх у Відні. Я стрінувся з ними і з того часу був з ними в постійному контакті.

Якось в розмові з Орисею Ковалюк виявилося, що її товариш Теофіль Паславський перед виїздом на Захід залишив у неї свої студійні документи. Вона погодилася дати мені ті, що не мали на них його знимки, і я почав процес леґалізації себе, як Теофіля Паславського. Я довідався, що відновлюється наука в школі Заграничної Торгівлі. Я пішов туди і зареєструвався. За час побуту у Відні я зробив для Теофіля Паславського два семестри Вельтгандельшулс. Хоч я йому пізніше в Баварії передав ті документи, то не думаю, що він використав ті студії, бо сам він студіював лісову інженерію.

Наступним завданням для мене було знайти помешкання. У о. Косарчина була тільки одна кімната, так що було тісно для трьох осіб. Я знайшов мешкання на Диблінґер Штрасе 19, де колись жив мій земляк Василь Ґалярник. Він виїхав на Захід, і його кімната була вільна. Стара бабця, його господиня, мене пізнала і тільки тому, що я товариш В. Ґалярника, погодилася вирентувати мені його кімнату. Моє положення помітно поправилося: я мав нову ідентичність, документи, мешкання і зв'язки зі своїми організованими людьми. Продавши деякі речі зі своєї "здобичі" я мав пару марок в кишені.

Та помимо того ситуація була тяжка. Доля чужинців у Відні була непевна. Окупаційна влада наказувала реєструватися на виїзд "на родіну". Були випадки арештів і вивозів, люди були насторожені і обережні. Матеріяльні умовний погіршувалися. Харчові запаси вичерпувалися, а нового постачання не було, так що здобути щось поїсти було чимраз трудніше. Становище не поправилося після остаточного закінчення війни 8 травня 1945 року. Східня частина Австрії опинилася під окупацією Червоної Армії. Організація місцевої адміністрації йшла поволі і ніхто не знав, яка буде політична доля і система в Австрії. Хоча відновила діяльність Комуністична Партія Австрії і намагалася опанувати адміністрацію, але комуністів було мало, а ще менше вони були популярні, так що хоч мали за собою окупаційну владу, вони великого впливу не мали. В адміністрації були переважно люди — давні урядовці, які перестерігали параграфи, а не політичні напрямні. І тому вони і трактували чужинців згідно з їхніми традиційними нормами і традиціями гостинности, що було питоме Відневі, як столиці давньої австро-угорської імперії. В більшості чужинці реєструвалися і одержували документи та харчові картки. І я теж одержав офіційний документ на ім'я Теофіля Паславського.

Та на вулицях можна було попасти на "русски" і попасти в біду, тому то люди здебільша сиділи в хатах. Я теж сидів у своєму помешканні і щоб чимось зайнятися, роздобув підручники французької і англійської мови і почав їх виучувати. Дні якось проходили — гірше було з вечорами і ночами, коли на голову находили різні думки і зганяли сон з повік. А ще до того в моїй кімнаті був гарний, старий, стінний годинник, який вибивав кожних 15 хвилин і кожну годину, так що часто до 3-ї, 4-ї год. над ранком приходилося мені вислухувати ту музику і проклинати в нічому невинних майстрів славного европейського годинникарського діла.

Десь з кінцем травня о. Косарчина відвідав його приятель о. Добрянський, який перебував в жіночому монастирі в Нідер-Голябруні, що є 25 кілометрів від Відня, бо теж не вспів виїхати на Захід. Цей монастир мав досить велике господарство і я просив о. Добрянського, щоб запитав, чи сестри не прийняли б там мене на працю. Я хотів видістатися з Відня, бо ставало тут чимраз голодніше. За якийсь час він повідомив нас, що мене приймуть і я вибрався пішки до Нідер-Голябруну. Я вийшов раненько і десь пополудні добився до монастиря. Мені дали з'їсти і зразу післали до роботи зі старим 70-літнім австріяком Техмаєром косити конюшину. До вечора я думав, що там викінчуся. Косити я не дуже вмів, а той старий не звертав на те уваги, що моя коса часте заривалася в землю і мені йшло те дуже мляво. Він косив гладко і я мусів дотримуватися його кроку. Але якось я дотягнув до вечора. За якийсь час я втягнувся в роботу. Багато допоміг і навчив мене молодий, мого віку, Тадзьо, який вже кілька років працював в тім монастирі. Хоч Польща вже була звільнена, то він не спішився повертатися додому. Не думаю, що з політичних причин, а напевно з причин економічних. Бо помимо того, що його насильно вислано на роботу сюди, то це напевно була, під оглядом життєвого стандарту, найкраща частина його життя. Бо хоч сестри вимагали праці (вони самі теж багато працювали), то за те нас дуже добре годували, 5 разів на день, і працювали ми визначені години. А він, будучи там вже довший час, придбав собі багато речей і боявся, що в цій ще хаотичній ситуації може їх додому не довезти. За кілька тижнів я вже був у прекрасній фізичній кондиції, загорілий, і став добрим та фаховим сільськогосподарським робітником. Сестри працювали з нами на полях і трактували нас добре. Час від часу я прислуговував о. Добрянському до Служби Божої, що підносило мою репутацію в очах побожних сестричок. Вони цікавилися моєю ситуацією: я розказував їм, що маю родину у Відні (я мав на думці Ребетів і їхні всі перипетії). Багато говорив я їм про тяжке положення їх у Відні, про брак харчів, про їх малого сина, який приходив до здоровля після тяжкого поранення. Час до часу діставав я дозвіл піти до Відня, але тут їхня доброта була якась парадоксальна, бо хоч я натякав, що ціллю відвідин Відня є щось принести їсти для своєї родини, то перший раз мені дали на дорогу тільки дві канапки. Так що наступні рази, як я вибирався до Відня, то відкладав дещо з своїх харчів, або у вільні хвилини йшов до одного господаря заробити в нього трохи харчів і мати що принести Ребетам чи о. Косарчину. Я прийшов до висновку, що в них я маю тільки добре поводження, але нічого не зароблю. Я працював там до серпня і, як прийшли до Відня американці і інші аліянти, я вирішив вертатися. Сестрам я сказав, що хочу відновити свої студії з початком вересня, а щоб придбати якихось харчів, то я найнявся на роботу до одного господаря — Сомера. Він заставив мене цілий тиждень різати і колоти дрова. Я прокляв ту роботу і ще досі її не люблю. Але за те заробив досить харчів, так що повернувся до Відня з деякими запасами.

Той мій майже 3-місячний побут в Нідер-Голябруні був в загальному одним з приємніших епізодів мойого скитания по чужині. Матеріяльно поводилось мені тоді краще, як коли-небудь до того часу. В монастирі було відчуття безпеки в цей непевний час. Помимо великих світових потрясінь і політичних змін життя наше було спокійне і нормальне. Воно оберталося коло щоденної і віковічної праці, вирощування засобів прохарчування людини. Турбота про те, як росте картопля, як доспіває жито-пшениця, чи дощ не замочить скошену конюшину, заповнювала наші уми. Близькість до природи і фізичний труд був бальзамом, який загладжував душевні неспокої і непевну будуччину. На селі було відносно спокійно — народ жив своєю працею. Правда, нарікали на реквізиції харчів Червоною Армією, що час від часу показувалася в село. Але до монастиря вони не заходили. Австрійці мають, здається, більше, як інші народи, розвинене почуття приватної власности і найскорше можна з них зробити ворогів, як щось у них взяти без відповідної рекомпенсації. Реквізиції вповні цю ролю виконували так, що "русскі" скоро заслужили собі на вороже ставлення населення.

Але цей, до деякої міри мій ідилічний побут на селі переривали мої відвідини Відня, які приводили мене до твердої дійсности, до боротьби за існування, яку вели мої знайомі у Відні, та небезпеки, яка чигала на них кожного дня. Багато людей жило тоді в страху і рідко виходили зі своїх помешкань. Моя постава була в той час досить фаталістична. По моїх переживаннях в тюрмі я вважав, що я вже помер — що життя моє було мені тепер подароване, отже не від мене все залежить, як довго воно продовжиться. Я керувався девізою: "що буде, то буде". Тому то у поїздках до Відня я часто присідався на військові машини. Звичайно, я вдавав австріяка, який вміє пару слів по-слов'янськи. Але часом, як побачив, що шофер українець, то я розговорювався з ним по душі.

А часом в дорозі можна було попасти в халепу. Одного разу вибрались ми до Нідер-Голябруна разом з Романом Сеньківим. Він хотів там прикупити якихось харчів — в нього була дружина і мала дитина. Замість іти по шосе, я знав польові дороги навпростець. Ми собі спокійно йшли поміж зеленіючими полями, любувалися природою і гарним сонячним днем. Та нараз перед нами на доріжці появився русскій пограничник на велосипеді і дав нам знак затриматися. Кудись тікати було запізно і ми мусіли зблизитися до нього. Провіряючи наші документи, він завважив, що ми чужинці і запитався: А ви кто такіє? Ми сказали, що ми студенти. На те він: "Какіє ви студенти — ви бандеровци — шляєтесь по Європє і боїтесь возвращаться на родіну". Ми заперечували це і дальше казали, що ми студенти, що ми зголосилися на виїзд на батьківщину і тепер ідемо на село, щоб роздобути харчів на дорогу. Чи він повірив нам чи ні, але сказав, що цим разом нас відпускає, але щоб ми не шлялися, а скоро "уєжджалі на родіну".

Ми з полегшою зітхнули і віддалившись трохи від нього я сказав: "Ну, Роман, і звідки той сукин син знав, що ми дійсно бандерівці?" Ми розсміялися і пішли без пригод дальше. Як прийшли до Відня аліянти і поділили його на 4 зони, на якийсь час народ підбадьорився. Всі мої знайомі були в дільницях, які попали під американську адміністрацію. Але скоро показалося, що для безпеки людей це не має надто великого значення. Тут зони різних аліянтів не мали жодних барієрів і можна було вільно проходити з одної в другу, а Перша дільниця навіть була інтернаціоналізована. Тому то, як большевикам треба було когось заарештувати чи схопити, то вони свобідно йшли в американську чи в англійську зони і робили те, що їм потрібно. Але народ, хоч був свідомий того, все таки став почуватися дещо свобідніше. Люди почали ходити до церкви св. Варвари, нав'язувати між собою знайомства, чи відновляти старі — навіть створилася студентська організація, яка мала приміщення на Колінґассе і яку очолював Сергій Наклович. Вона мала навіть якесь офіційне визнання австрійських властей і могла допомогти людям в заходах до продовження студій.

Я теж зачав думати про продовжування своїх студій. Щоб це зробити, мені перш за все треба було якось змінити мою ідентичність з Теофіля Паславського на моє дійсне прізвище. Я навіть зважився піти до будинку колишнього ґестапо і тюрми, чи там немає моїх документів, але мені сказали, що всі документи ґестапо або забрало з собою або знищило.

В мене на руках була посвідка від реґірунґсрата, що я з ним перебував у в'язниці, але цього було замало, щоб дістати документ ідентичности, а щоб відновити студії, то й поготів. Тоді прийшла мені думка поїхати в Братиславу, де я колись склав свої університетські документи, щоб дістатися там на студії. Крім того ми сиділи тут у Відні, як коти в мішку, відтяті від світа, без жадних зв'язків зі Сходом чи з Заходом — тому хотілося кудись пробитися, може вдасться зробити якісь контакти і подати хоч яку чутку про себе і інших. Я продискутував цей плян з Ребетами (я їх уважав в той час моїми зверхниками). Вони думали, що це ризиково, але врешті погодилися на нього. Я прослідив, що між Віднем і Братиславою є нереґулярне залізнодорожне сполучення. Одного дня я всів на поїзд, що складався з вантажних ваґонів і разом з другими комівояжерами, обладованими різними клунками, вибрався на схід. Ми проїхали Дунай і за мостом поїзд задержано. Словацька охорона заявила, що від сьогодні границя закривається і оголосила, що "Ракушанє" (австрійці) в'їжджають в Словаччину на свій власний риск, "якщо у вас нема відповідних документів, то ви можете не повернутися". Багато позлізало з ваґонів і повернулися. Я вважав, що це оголошення до мене не відноситься, бо я не "ракушанин" і не маю на то відповідного, але і жодного документу, тому я вирішив їхати дальше. Під вечір ми добилися до Братислави. Тепер я став перед проблемою, що робити і куди йти. Я вирішив піти на передмістя Нова Доба, де ми колись на дещо довший час затрималися і де навіть я мав маленький романс зі словачкою Анічкою. Я сподівався, шо може пізнаю ту хату, куди я проводив її додому. Адреси її я не знав. Та заки я добився на Нову Добу, на дворі стемніло і віднайти щось було неможливо. На одній з вуличок була порожна парцеля, а на ній під тином сусіда була велика купа цегли. Я пробрав і перескладав трохи цеглин і зробив собі сховок і леговище. Думав, пересплю якось ніч, а вранці буду шукати зачіпного пункту. Та тільки я розложився, а тут став накрапати дощ, а на додаток, за тином появився собака і почав на мене гавкати. Скоро з хати вийшов словак і відкрив мене в тій купі цегли. Я сказав йому, що я є з Польщі і що вертаюся додому, але тут, в Братиславі маю товариша, на жаль, не можу поночі віднайти його адреси і думав тут переночувати. Не знаю, чи він цьому повірив, але запросив мене до хати, нагодував. Він був молодий, досить інтеліґентний. В розмові виявилося, що він не любить "русскіх" — нарікав на їх поведінку і на грабунки. На другий день він казав мені залишитись в нього і відпочити. Поступово я признався йому, що я українець, студент, приїхав сюди з Відня і хочу дістати свої документи з університету, а також відшукати яких знайомих українців, які проживають в Братиславі. Він розказав мені, як дійти до університету, а сам пішов на роботу і обіцяв довідатися, чи є якісь українські установи у Братиславі.

В університеті мені сказали, що всі документи українців, що останнього літа подавалися на студії, перед евакуацією Братислави забрав зі собою інж. Зеркаль, який працював тут в адміністрації університету і вивіз їх на Захід. Зате у своїх книгах вони мали зареєстровано, що такі документи у них складено. Я просив, щоб вони мені дали посвідку про це, що вони й зробили. Отже я вже мав зачіпку для будови своєї ідентичности.

Вечором прийшов господар і подав мені адресу української греко-католицької церкви, куди я вибрався на другий день. Отець, а особливо його дві молоді дочки, мене дуже гарно прийняли. Всі були тоді дуже голодні на вістки з інших міст, та різні поголоски про нашу майбутню долю і т.д. Від дівчат я довідався, що тут є один чоловік, який має доступ до урядових паперів і піддержує контакт з Прагою, а також, здається, і з Заходом. Я стрінувся з ним. Він не дуже намагався випитувати мене, ані я його. За певну оплату я дістав від нього прописку на поїздку до Праги і він дав мені адресу у Празі, де я можу зустріти своїх хлопців. Я не допитувався його, чиї є ті "свої хлопці", але думка поїхати в Прагу і може там щось довідатися була для мене дуже приманлива. Вечором я сів на поїзд (це вже був реґулярний швидкий поїзд Прага — Братислава). В купе я вдавав, що сплю, бо не хотів зрадитися своєю мовою. Відповідав на питання коротко — тільки словацькими словами, які я добре знав, а у довшу дискусію не входив. Над раном ми щасливо заїхали до Праги — я відшукав ту адресу і дійсно застав там одного "свого" хлопця — Андрія, який час до часу приїздив до нашої групи, сам він був закарпатець і правдоподібно держав зв'язок через Прагу між Баварією і краєм. Я розказав йому про Ребетів і про себе, довідався від нього про наших знайомих друзів. Просив його, як буде в Баварії, відшукати мою сестру і просити її, щоб забрала від інж. Зеркаля мої студійні документи. Ця зустріч була для мене великим підйомом, бо вона вказувала, що ми відновлюємо зв'язок і стаємо членами великої родини, що ми не самі і що про нас вже будуть знати.

Вечором я від'їхав щасливо і без комплікації до Братислави. Тут ще кілька днів я пробув в мого приятеля-словака і провів чимало часу з тими двома гарними дівчатами. Мимоходом я довідався, що в Братиславі є проф. Цісик з дружиною і малою дитиною, їх вже були забрали "русскі" до табору на виїзд "на родіну", але дитина захворіла на кір і їх примістили у приватному мешканні на карантині — під домашнім арештом. Я довідався там теж від свого словака, як найкраще перейти границю до Австрії — під'їхати поїздом на північ і в одній місцевості перейти границю, дістатися до станції по австрійській стороні і дальше поїздом до Відня. По тих вказівках я щасливо перейшов кордон і добився до Відня, привізши з собою навіть трохи словацьких делікатесів, якими мене обдарували добрі люди.

У Відні я зарепортував свою поїздку Ребетам, що теж піднесло їх на дусі і дало надію, що хтось добереться до нас з допомогою. Я згадав теж про проф. Цісика. Показалося, що той професор це батько п. Дарки Ребет і що нам треба його якось вирвати з рук "русскіх".

Через день ми обидва з Левом Ребетом вибралися до Братислави — кордон пройшли ми вранці. На мості, через малу річку, що була кордоном, вартового ще не було. Ми сіли на поїзд і за годину були вже у Братиславі. Тут ми зв'язалися з дівчатами, а через них з тим чоловіком Миколою Мушинським, що мав доступ до документів. Він вистарав для них документи на переїзд до Пільзна, яке ще в той час було під американською владою (підозріваю, що ті документи були підроблені, але ліпше такі, як ніякі). З тими документами ми пішли на адресу, де були Цісики. Я стежив за рухом на вулиці, а Ребет ішов у хату. Цісики скоро зібрали найбільш потрібні речі і ми непомітно зникли з тої хати і подалися на станцію. Над вечором ми їх троє завантажили на швидкий поїзд на Прагу і розпрощалися, бажаючи їм щасливо добитися до Пільзна. Пізніше з радістю довідалися ми, що їм це пощастило.

З душевним задоволенням, що вдалося нам викрасти три душі з рук ворогів, ми на другий день щасливо пройшли кордон і принесли ту щасливу вістку про її батьків Дарці Ребет.

Будучи в посіданні двох довідок (від радника та Братиславського університету) я почав процес оформлення себе під моїм правдивим прізвищем. Допоміжний був у тому Наклович, який підтвердив моє "зізнання під присягою", з яким я подався на університет записатися на медичний факультет. Тут готові були мене прийняти на підставі пред'явлених документів, але вимагали від мене карти ідентичности, виданої поліційним урядом. З великим неспокоєм ішов я на головний поліційний уряд, бо там вже була моя фотокартка на документі на ім'я Теофіля Паславського і я боявся, щоб вони цього не відкрили. На щастя, моє лице є досить несиметричне і другу знимку я зробив з протилежного боку. Я одержав потрібний документ. Так що в поліційних архівах, можливо, ще й досі зберігаються фотографії правої і лівої сторони мого обличчя на документах з двома різними прізвищами.

Слідом за тим мене прийняли на 5-ий семестр медицини і в міру часу і можливости, я ходив на виклади. Крім того я знайшов собі мешкання близько о. Косарчина і почав подвійне життя: мав подвійні документи, два мешкання, був студентом медицини і зовнішньої торгівлі. Бувало часом, що я не знав, хто я в даний момент, аж доки не поглянув на документи, які я мав при собі. Бувало, що перед людьми, які знали моє правдиве ім'я, інші люди зверталися до мене, як до Теофіля. Ця подвійність переслідувала мене ще довго, як я вже давно закинув ідентичність Теофіля. Десь три роки пізніше я грав у футбольних змаганнях в Байройті. На перерві до мене підбігли дві попівни з Братислави і кинулись до мене з окликом: "О, Теофіль, це Ти?" Обіймаючи їх, я шепнув до них: дуже тішуся, що Вас бачу знов, але я тепер не Теофіль, кличте мене Микола. Ще 10 літ тому на весіллі мойого товариша присутній там о. Добрянський з Нідер-Голябруну звернувся до мене як Теофіля, що я мусів делікатно спростувати і пояснити йому, що я вже давно ним не є.

Перебуваючи тепер весь час у Відні, я підтримував тісний зв'язок з Ребетами. Вони трактували мене майже як члена не тільки одної організації, але й своєї родини. Вони залишилися у Відні з певними матеріяльними фондами, з яких в міру потреби уділяли і мені потрібну допомогу. Часто з Левом Ребетом ми ходили на проходи чи за діловими справами по Відні і вели дискусії на різні теми. Говорив більше він, а я уважно прислухався. Він був тип інтелектуаліста радше чим стереотипного революціонера. Хоча останні роки він пробув в концентраційному таборі, то він скоро збагнув і сприйняв ті зміни, які зайшли в ідеологічних і практично-політичних настановах нашої організації. Він досить критично ставився до розколу в організації і я відчував, що він не зовсім схвалював у тому процесі ролю Бандери і близьких йому людей. Він уважав, що при більшому такті і розумовому підході до тих суперечних поглядів, можна було б його оминути, на чому була б більше скористала і організація, і вся наша визвольна політика. Як особа він був дуже коректний, уважливий, дбайливий за свою родину, включаючи в тім і мене. Був добрим аналітиком подій з реалістичним, а подекуди і дещо скептичним підходом до людей і їхніх акцій. Я з приємністю згадую той час побуту з ним, бо від нього я навчився багато, перш за все, що у всякій роботі важна не тільки воля, але й розум, хоч з другої сторони, в тих часах багато рішало щастя чи випадок радше, аніж розумовий підхід. Я не мав нагоди чути його, як промовця на ширшому публічному форумі, але своїм темпераментом і способом вислову я не думаю, щоб він був пориваючим бесідником або людиною з харизмою. Більше тих прикмет посідала, здається, його дружина Дарка Ребет. Вона вибивалася між тогочасними жінками на весь ріст і своїм інтелектом і провідницькими здібностями. Тому й недаром, що вона й займала в той час високий пост в організації.

Проминало літо. Зі сходу час від часу появлялися чутки про повстанську боротьбу в Україні. З преси і радіо люди виплескували всі спірні проблеми між Совєтським Союзом і аліянтами і родилися надії, що це доведе до конфлікту між ними і у висліді його прийде до визволення народів Східньої Европи, а між ними і наше. Крім того контакту з Андрієм в Празі, від наших людей зі заходу не було ніякої вістки. У Відні ми вже мали гурт людей, на яких можна було числити і в потребі включити в роботу. Але наразі не було жодних інструкцій так, що наразі одиноким завданням було держати між собою неформальний зв'язок, обмінюватись інформаціями і в разі потреби взаємно собі допомагати.

У вересні почалися виклади на університеті і я спочатку точно їх відвідував. На Колінґассе я заходив рідко, хіба як треба було щось конечно полагодити чи щось довідуватися, бо ми з Ребетами уважали, що це небезпечне місце, яке "русскі" напевно візьмуть під свою увагу, а може й контролю.

Десь восени ми довідалися, що австрійці одержують пропуски на проїзд на захід до аліянтських зон Австрії. Ми прослідили, що їх видають в адміністративному будинку нашої дільниці, але щоб їх одержати, треба мати відповідну документацію і бути австрійським громадянином. Ми не мали цих кваліфікацій. Треба було шукати якогось способу, щоб добитися пропуску. І Ребетові це вдалося. Кілька днів він обсервував той будинок і нав'язав знайомство з прибиральницею того бюра. За відповідний подарунок харчами і сигаретами вона допомогла дістатися до урядовця, який видавав ті перепустки. В той тяжкий час він теж потребував жити і за відповідною винагородою він оформив перепустку для Ребета з родиною. Границя між совєтською і американською зоною була біля Лінцу і ми розвідалися, що російська контроля є досить остра і часом вони стягають людей з поїзда, та все-таки Ребетам треба було ризикувати і якось вирватися з Відня, бо скоріше чи пізніше до них можуть дібратися більшовики. Я наразі мав залишитися і якщо вони пройдуть, то зорганізують звідти зв'язок до мене.

Ще перед їх виїздом ми стрінулися з Др. Горбовим, який вибирався чи був проїздом до Чехословаччини, а може й дальше на схід. Ребет познайомив мене з ним і від нього я одержав рекомендацію, написану на його візитівці до іншої людини у Відні, щоб в разі потреби прийшла мені на допомогу. Ту візитівку я ще й досі зберігаю.

Незадовго потім я попращав Ребетів на західньому вокзалі і бажав їм щасливого переїзду границі. Через кілька тижнів не було жодної вістки, чи їм вдалося переїхати кордон. Аж одного ранку збудив мене стук у двері моєї кімнати. Я відчинив двері і до кімнати увійшов чоловік і сказав кличку, яку ми усталили з Ребетом. З просоння я не міг пригадати собі відзиву і той чоловік каже: Гей, хлопе, ти маєш відповісти те і те, я є Ясько Дубас, приїжджаю від Ребетів — вони проїхали без пригод. Він проїхав на пропуск, який на підставі Ребетового, підробила наша техніка і привіз мені кілька друків, як теж певну суму грошей. Мені було поставлено можливість, або виїхати з Відня або ще якийсь час залишитися і зорганізувати тут зв'язковий пункт, який буде потрібний для зв'язку між заходом і краєм. Хоча я не почувався надто безпечно у Відні, але зваживши, що я вже був тут залеґалізований, обізнаний з тереном, мав певні знайомства і до того був у половині семестру своїх студій — я погодився залишитись з тим, що під час Різдвяних вакацій постараюся приїхати на захід для звітування і для нових інструкцій.

Ясько Дубае пробув у Відні тиждень. Він відшукав кілька осіб, яких він знав і тим самим поширив круг і моїх знайомих. По його від'їзді до Інсбрука я зорганізував групу з 4 людей для майбутньої зв'язкової роботи. Надійшли різдвяні ферії-канікули і я вибрався на захід. На кордоні між совєтською і американською зоною поїзд став серед поля. З вікна було видно, що його оточили червоноармійці. Потім по двох входили до ваґонів і проводили контролю переважно документів, а часом і підручного баґажу. Я грав роль австріяка, так що вдавав, що нічого не розумію. Але виклики солдатів та коментарі контролерів не могли пройти попри мене, так що реалізація цієї процедури викликала велике нервове напруження. Коли вояк віддав мені мій документ, а скоро потім поїзд вирушив у дальшу дорогу, то прийшло приємне відпруження, а коли показалося, що американці зовсім нас не контролювали, тоді з полегшою і радістю я відчув, що тепер вже дійсно на волі. В цьому настрої дорога до Інсбруку видалась мені короткою і прекрасною.

В Інсбруку була досить велика українська громада. Я стрінув декілька знайомих товаришів, зайшов до будинку українського комітету. Люди поводилися свобідно, без страху, творили різні громадські чи професійні організації — атмосфера не до порівняння з Віднем, де кожної хвилини на людей чигала невідома доля.

Через кілька днів з малою групою наших людей ми вибралися до Мюнхена. Поїздом ми поїхали до Куфштайна, а потім вночі пішки перейшли кордон між Австрією і Німеччиною "на зелено" — за кордоном всіли на поїзд і без пригод доїхали до Мюнхена. Мюнхен вже тоді робився центром української еміґрації, а центром нашого середовища була славна Фіріхшулє на Рамерсдорфі. Тут я стрінув багато людей з нашої групи, мойого кузена Влодка Дейчаківського, який пережив Авшвіц, багато товаришів зі студій. З Влодком я поїхав до його брата в Розенгайм, де ми зустрічали Новий, 1946 рік. Пробувши тих кілька незабутніх днів з рідними — на кілька днів прибула з Парижа моя сестра — мені треба було вертатися. Ми знов щасливо пройшли границю до Австрії, а потім я подався на Відень. Чим ближче під'їздив я до Відня, тим більше на голову приходили мені питання моєї родини: і чого ти пхаєш здорову голову під Євангеліє? Раз вдалося Тобі вирватися, то чого туди їхати? Але, виглядало, що їхати було треба і про небезпеки не думалось, хіба тоді, коли приходив контроль на кордоні і тоді відчувалося ту кризову ситуацію. Але Бог милував і проїхав без пригод. Опісля я ще два рази їздив з Відня до Мюнхена, заки остаточно десь в червні 1946 р. не виїхав на стало до Мюнхена.

* * *

При переїзді совєтсько-американської демаркаційної лінії поза тим, що кожна контроля була пов'язана з напруженням і страхом, ні разу не мав я жодних комплікацій. Зате перехід з Австрії до Німеччини, хоч не був пов'язаний з такою небезпекою і напруженням, був не без пригод, деякі прикрі, деякі комічні.

Другий раз я вертався з Мюнхена і ми переходили кордон з Романом Бігуном. Та в лісі ми попали на засідку американців і німецьких прикордонників. Нас оточили — тікати було неможливо. На місці нам зробили обшук. Я встиг витягнути з кишені доляри (це був дуже компромітуючий матеріял на той час) і запхав їх за штани під ремінь. По цім поверховім обшуці нас завели на поліційну станцію. По дорозі я почув, що мої доляри висунулися з-під ременя і поступово зсунулися в праву ногавицю. Я їх не згубив, бо мавш шкарпетки закочені поверх ногавиці. На станиці нам почали робити вже докладний обшук. Американець сказав скидати черевики — от буде халепа — подумав я, знайдуть доляри. На щастя він сказав Романові скинути правий, а мені лівий черевик. З полегшою і відвагою я скинув лівий черевик і шкарпетку і так доляри залишилися в правій ногавиці і нічого каригідного у нас не знайшли. Американці передали нас німцям, і ті ранком завезли нас до тюрми в Розенгаймі, де ми пробули тиждень. Побут в тюрмі був непоганий. Ми були тільки в двійку у досить чистій і вигідній камері. Ми вирішили відмовитись від зізнань перед німцями і жадали від них, щоб нас передали американцям. Німці натискали на нас, щоб ми склали зізнання і підписували протокол, але ми твердо відмовлялися. Ми мали зі собою деякі харчові засоби і цигарки. За малого хабаря один вартовий виніс і надав на пошту листа до наших людей на Фіріхшулє, щоб якось нас витягли з біди. І дійсно одного дня по нас приїхало американське авто — нас завезли до американської комендатури, там нас гарно прийняли і випустили. Це здається треба було завдячувати зв'язкам вже покійного Богдана Стрийського, які він мав з американським комендантом Розенгайму.

Друга пригода при переході кордону була трохи веселого характеру. Десь майже тиждень по виході з тюрми таки треба було вертатися до Відня і ми вибиралися більшою групою через той самий кордон. Найкритичнішим місцем в переході було перейти через ріку. Ми переходили через таму, верх якої був яких п'ять метрів широкий, треба було бути уважним, щоб з одної сторони не впасти з тами вниз, або, щоб з другої сторони не впасти в глибоку воду, яку стримувала тама. Ми переходили вночі, так що легко було зробити мильний крок. Ми скинули черевики і брели по воді на верху тами. Ґенко Гарабач боявся впасти вниз і забагато взяв на право і зачав ставити ногу поза таму в глибоку воду. Він захитався, але якось втримав рівновагу, але під час поруху випустив з рук черевики, які вода підхопила і вони пішли з тами вниз. За тою річкою ще треба було яких 7 кілометрів йти до Куфштайну. Доріжка через ліс була вистелена малими камінчиками з піском. По якому кілометрі Ґенкові ноги так розятрилися, що він ішов чимраз поволіше, як каліка. На дворі була провесна і декуди ще лежав сніг. Я запропонував і дав Ґенкові свої черевики, а сам ішов у шкарпетках. Шкіра на моїх ногах була більш відпорна, бо колись малим я бігав босим і грав босим у футбола. Зціпивши зуби, якось я подолав ту дорогу. Вийшла одна проблема, як без черевиків показатися на залізничній станції — це буде надто підозріло і напевно поліція на це зверне увагу. На щастя один з нашої групи знав нашого зв'язкового в таборі біженців у Куфштайні. Десь біля 5 год. над раном ми добилися до табору, розбудили того зв'язкового, "зареквірували" в нього якісь старі черевики і вже далі дісталися до Інсбруку без перешкод, а тоді я дальше подався до Відня.

У Відні ми мали неофіційну зв'язкову хату в о. Лонкевича, через яку перейшло двоє дівчат до Польщі на Закерзоння і щасливо звідти повернулися. Крім того я зорганізував "сліпий" зв'язковий пункт: три рази в означені дні тижня між 2.00 і 2.30 по пол. хтось з нас ішов на одну площу у Відні з визначеним знаком і кличкою. Якщо б до нас підійшла людина з відповідною кличкою, тоді ми мали нею заопікуватися і допомогти дістатись, куди їй було треба. Через кілька місяців, що ми піддержували цей зв'язковий пункт, ніхто на нього не показався. Можливо, ще й тому, що зв'язки до краю йшли іншими шляхами і пункт у Відні не був дуже потрібний, тому мені було дозволено опустити Відень на постійно і десь в половині 1946 року я останній раз проходив аґонію совєтської контролі на кордоні. Тоді вона видалась мені найбільш нервово напружуючою, бо відчувалося, що хоч так близько до свободи, а все таки можна попасти в червоні руки. Але пройшла вона щасливо і я остаточно вирвався з орбіти засягу совєтської влади.

По кількох днях в Інсбруку, де я мусів зліквідувати свої речі до мінімуму, який я міг перенести на плечах через "зелений кордон", я щасливо пройшов його і заїхав до Мюнхена на Фіріхшулє. Скоро мене поглинуло життя на Фіріхшулє. А там воно було дійсно бурхливе, різноманітне і цікаве. Та школа була на довгі роки осередком політичного, громадського, товариського, культурного, спортивного життя. її мешканці, здебільше студенти, колишні політв'язні, ексдивізійники і всі інші, яким треба було десь на початок знайти пристановище. Це був і "готель", де заночовували люди, що приїздили до Мюнхена у різних справах. Це був форум різних дискусій, тут відшукували себе приятелі і знайомі — тут пізнавалися молоді люди і не одна родина тут мала свій початок. Ця школа була дуже цікавим епізодом нашого еміґраційного життя і повинна знайти якогось автора, щоб відновив пам'ять про неї.

В противагу до Відня, де люди були українцями тільки, і то мусіли з тим скриватися, щоб не попасти "на родіну", тут всі явно і вільно організовувалися і вживали люксусу не тільки бути українцями, а то й бандерівцями, мельниківцями і іншими "івцями". Правда, ще проходили скринінґи, але народ вже навчився, як їх проходити, щоб стати визнаними біженцями. Більшість людей перебували в таборах, які очолювали таборові управи і їх треба було опановувати. Творилися студентські організації, за їх контролю зводилися бої як напр, за ЦЕСУС з великим чи мали "Е". Народ починав жити свобідним, демократичним життям. Наше середовище мало найбільші впливи, бо вийшло на еміґрацію з організаційною схемою і певною програмою, її підставою була визвольна боротьба на рідних землях, яку вела УПА під керівництвом Української Головної Визвольної Ради. Закордонне представництво УГВР мало за завдання мобілізувати українське громадянство для піддержки цієї боротьби, а на зовнішньому відтинку інформувати західній світ про розмір і цілі цієї боротьби і знаходити для неї співчуття, як теж моральну і всяку іншу можливу допомогу.

Для цього треба було творити представництва УГВР в різних країнах. Кордони з Німеччиною були в той час позакривані, ми не мали відповідної документації, так що людям приходилося пробиватися до різних країн нелеґально. Але до того часу вдалося вже було створити станиці в Парижі, Римі, Брукселі, в Голяндії і Швайцарії. Були великі труднощі вдержувати з тими станицями зв'язок, пошта тоді ще не функціонувала, леґально їхати до тих країн було неможливо. Тому треба було знаходити різні способи, щоб піддержувати контакт і доставляти туди потрібні інструкції чи літературу. Деякі способи були дуже прості і нерафіновані, але ефективні, можливо якраз через свою простоту. Напр, між Мюнхеном і Римом курсував безпосередній поїзд, здається, для аліянтського персоналу. В наперед умовлені дні, про які знали ми і наша станиця в Римі, ми вкрадалися до визначеного ваґону і в назначене місце (звичайно в кльозеті) впихали нашу "пошту", яку поїзд послушно перевозив до Рима, де наші люди її вибирали і вкладали їхню, призначену для нас.

Хоч організаційний апарат був в той час великий у порівнянні до нашої групи, що виїхала з краю і зв'язкових напевно не бракувало, то мої зверхники залишили мене надальше в тій референтурі. І хоч в мене були інші заінтересування і зв'язковим я став випадково, то в загальному в той час я був задоволений з тої функції. По перше, між поїздками я мав вільний час і міг займатися чим хотів. Скоро я втягнувся в інтенсивну спортивну діяльність. По-друге, було добре, що не призначено мені функції, як деяким моїм колеґам, "зводити бої" на теренах різних студентських чи інших громадських організацій за впливи чи їх контролю. Тим самим я не робив собі ворогів і був у добрих товариських відносинах зі знайомими, які були інших політичних поглядів і партійної приналежности.

Якийсь час мої поїздки здебільше по різних осередках Німеччини, крім кількох переходів кордону до Австрії, були не надто цікаві.

Аж у 1947 р. почалися більш інтересні ескапади. Зв'язок між Мюнхеном і Парижем держав Павло Шевчук. Він використовував поїзд для аліянтського персоналу на лінії Париж — Мюнхен. До цього він вживав підроблені документи і однострій сержанта польського корпусу ґенерала Андерса. Цим способом він зробив понад 100 поїздок. Провід вирішив додати й мене на ту лінію для евентуального відтяження Павла. Я одержав відповідні документи, Павло вбрав мене в мундур з ранґою капрала, дав мені деякі вказівки, як поводитися, що говорити, і ми дістали квитки, всіли у ваґон першої кляси і подалися в Париж. Французька контроля на кордоні була формальна. Моя французька мова була мінімальна, так що відповідав на питання Павло. Перед кордоном для відваги він витягав пляшку коньяку і розкладав чарки і часто частував контролерів — деякі пили, деякі відмовлялися. Але, як він казав, це створювало відповідну атмосферу і контроля проходила легше. По мойому найбільша користь з того була, що алкоголь успокоював трохи наші нерви і ми не зраджували надмірного напруження. Бо хоча — в противагу до подібної діяльности під німцями чи большевиками — це не загрожувало тяжкими карами, включно з розстрілом чи концентраційним табором — найвище коротшим чи довшим побутом в тюрмі, то все таки на нерви воно впливало і з часом їх підривало. В Парижі пробули ми який тиждень. Там була моя сестра, я познайомився з іншими членами нашого представництва, побував у Люврі, на Мон Парнасі, в Комеді Франсез, словом, було там досить приємно. Була тільки одна проблема. Хоч Франція має репутацію свободолюбивої країни — то поліційна система там в порівнянні з Німеччиною, була остра. Щоб зареєструватися в готелі, треба було мати паспорт, якого я не мав, так що мусів вкрадатися до кімнати Павла, яку він постійно займав у тому готелі, щоб переночувати. Навіть пізніше, коли я задержувався в апартаменті мойого далекого родича, то мусів скриватися перед консьєржем того будинку. Той консьєрж нагадував мені совєтського домоуправа, який мав за завдання пильнувати все, що діялося в будинку і доносити до "органів".

Ми щасливо вернулися до Мюнхена і через тиждень мали їхати знов. І тут я одержав аванс — це думаю найскорший аванс, який коли-небудь трапився в якомусь війську. І то не за якісь заслуги. Павло прямо сказав: "Ти є така цивільна, невійськова оферма, що ти ніяк не можеш бути капралем. Капрал мусить мати цак-цак, а ти того не маєш. Одинокий вихід з ситуації — я тебе зроблю лейтенантом", а він дальше залишився сержантом. Часом він мусів мені "бити в дах" і знімати мою валізку, що йому не дуже подобалося, але мусів, бо була нижча ранґа. Звичайно наші валізки з Мюнхена до Парижа були досить важкі, бо були випаковані різною літературою. З Парижа до Мюнхена вони були легші, хіба якщо були в нас гроші, то ми купували якісь презенти, звичайно одяг і різні вина. По другій поїздці Павло сказав в присутності наших зверхників: "Та хоч з нього вояк, як з рака жеребець, але слідуючий раз він уже може їхати сам".

І дійсно через якийсь час мені доручено їхати самому, а радше перевезти зі собою ще одного чоловіка. Ним був Атанас Фіголь. Він був тоді в проводі "Пласту" і хотів дістатись до Парижа, щоб полагодити справу участи українських пластунів у світовому джемборі, яке мало відбутися тоді у Франції. А що леґально він не міг туди дістатися, то організація погодилася йому в тому допомогти. Він був старший від мене і дістав мундир і ранґу майора. Дорога пройшла досить добре, тільки поїзд приїхав до Парижа з великим запізненням десь біля 2-ої год. по півночі. В цей час нам іти до готелю до Павла було не вказано і ми думали перебути до ранку на двірці, а вранці дістатися в готель.

Але в Парижі між 2 і 5 годиною ночі двірці закривають і всі пасажири мусять їх опускати. Що нам робити? Ми взяли таксі і заїхали в околицю готелю, щоб десь там перебути тих кілька годин. Готель був замкнений, на дворі було дуже холодно, у нас в руках валізки. На щастя знайшли ми відкриту браму якогось будинку і в ній пробули до ранку. Рано померзлі добралися до Павла. Наступні поїздки були успішні, але траплялися різні пригоди, що часом могли закінчитися погано. Одного разу в дорозі до Парижа поїзд став на німецькому боці кордону і нам сказали висідати з потяга і з речами пішки переходити на французьку сторону. Я мав у руках дві тяжкі валізки випаковані літературою. На французькому боці нас завели на станицю Сюрете Насіональ (це французьке КҐБ). От буде халепа, як вони отворять валізки. Але на щастя, вони тільки докладно провіряли наші документи. Видно, що наша техніка була дуже добра в підроблюванні документів, бо вони не викликали в них підозріння і нас відпустили і посадили в поїзд продовжувати подорож до Парижа.

Звичайно, в Парижі я зразу перебирався в цивільне убрання і так ходив по місті. Раз пішов я на залізничний двірець довідатися, коли від'їжджають поїзди до Німеччини. В той час вже перестав був курсувати безпосередній аліянтський проїзд до Мюнхена, а почали їздити цивільні поїзди. Один такий був теж безпосередній Париж — Сарбрікен — Мюнхен. На станції, як я роздивлявся розклад поїздів, мене задержав військовий поліцай. Я показав йому свої військові документи, але він підозрював, що я є німецький полонений, що втік з полону і тепер хочу дістатися до Німеччини. Він оглянув мої руки і те, що я не мав мозолів, здається, захитало його теорію. Він завів мене на станицю і сказав, що тут в Парижі є місія польської армії, і він подзвонить туди і провірить, чи я є там зареєстрований і передасть мене в їх руки. На цю ідею я дуже зареаґував і почав його переконувати, щоб він цього не робив. Якраз в той момент до станиці зайшов його зверхник і він почав йому рапортувати про моє задержання. Він сказав, що зі мною є щось не в порядку, бо я дуже зреаґував на його план повідомити місію польської армії. Що йому сказати? В цьому моменті напруження мені прийшла ідея: я сказав, що я був ніч з дівчиною і щоб свобідніше почуватися я перебрався в цивільний одяг, що нам заборонено, так що я можу мати великі неприємності. Офіцер сказав: "О, Амур" — це ми розуміємо. Оба вони зачали сміятися і відразу ситуація змінилася. Я запропонував їм піти зі мною на аперітіф. Вони радо б пішли, але хто залишиться в станиці... Я порадив на якийсь час її замкнути, що вони й зробили. Ми пішли до бару, я зафундував їм кілька напитків і ми розпрощалися як добрі приятелі.

Літом 1948 року (якраз тоді відбувалося пластове джемборі) ми з А. Фіголем всіли в Парижі в поїзд на Мюнхен. Нараз чуємо на пероні українську мову. Дивимось через вікно, а до іншого вагону всідає група пластунів. Між ними — кілька моїх знайомих з Мюнхена. Як тут проїхати цілу дорогу, щоб вони нас не побачили? На різних станціях вони висідали з ваґону проходитесь по пероні, заходили до столів з напитками, а ми весь час мусіли сидіти в нашому купе і мати їх на оці, щоб проїхати не завваженими.

Крім поїздок до Парижа раз дістав я доручення їхати до Італії. Я мав можливість або полагодити ту справу на зв'язковому пункті в місцевості зараз за італійським кордоном або їхати аж до Риму. Мені хотілося поїхати до Рима, але я боявся, що до неділі може мені не вдатися вернутися до Мюнхена, де ми мали мати важні футбольні змагання. Тому я полагодив справу зразу за кордоном і вернувся до Німеччини. Жалую ще до сьогодні, що не використав нагоди відвідати це вічне місто.

В 1948 р. моя функція зв'язкового закінчилася. Тяжко сказати чому. Можливо, що змінялися обставини і можна було вживати інших методів. В організації переходили різні процеси, які довели до створення опозиції, що пізніше закінчилася роздором. Я особисто не брав в тих акціях активної участи, але приймав я це з болем душі і не знаходив на те раціональних причин. Я бачив різниці в підході до справ особливо між членами нашої "краєвої" групи і членами, які вийшли з німецьких концентраційних таборів. Але і ті, і другі були щирими патріотами, які бажали засадничо того самого. На щастя, ніхто не примушував мене вибирати сторони і робити це я був в той час психологічно не приготований. Чим раз більше я присвячував свого часу студіям, як теж і футболові, який допоміг мені матеріяльно для закінчення студій.