ЧАСТИНА III: В АМЕРИЦІ

Сьогодні 26 липня 1986 року. Починаю третю і, дякувати Богові останню фазу, — що було вже в Америці.

Покидаю береги Европи. 27 листопада 1950 року я приплив до Нью-Йоркської пристані, де привітав мене мій приятель Ахіль Хрептовський. В Нью-Йорку задержався я тільки на один день, бо місцем мого призначення була Філядельфія, де жив тоді мій ручитель Бодьо Дейчаківський з родиною.

Бувши лікарем, я мав кращі вигляди в Америці за інших переселенців, проте й моє майбутнє не було без певних труднощів. Коли я був іще в Німеччині, писав мені Ахіль Хрептовський, який виїхав до Америки на рік раніше: "Муку, тут біда і нерідко приходиться мені на плач, бо без знання англійської мови кинули мене в шпитальну роботу, як у львину пащу. Я нічого не розумію, а тут треба давати людям поміч та ще й їздити амбулянсами на наглі випадки".

В Нью-Йорку він не радив мені йти зразу на інтершіп, а хоч трохи пристосуватися до обставин і підівчитися мови. Але, приїхавши до Філядельфії, я не міг довго сидіти і тратити час. За поміччю др-а Андрія Лемішки через який місяць я дістав місце резидента в відділі патології в Бирлінґтон Каунті Госпітал в Моунт Голи — 20 миль на схід від Філядельфії. Моїм пляном було: під час цієї однорічної резидентури пізнати американську шпитальну практику і навчитися мови, а потім перейти кудись на інтершіп.

У Філядельфії в той час уже було багато новоприбулих українців. Організувався вже там спортовий клюб "Тризуб". В горожанському клюбі на Френклін зустрівся я з актором Володимиром Блавацьким та іншими знайомими. І це вони втягнули мене до клюбу, а весною я почав грати в "Тризубі". У той час в "Тризубі" грали знані мені з еміґрації: др. Іван Павлічка, Поритко, Василь Петрів та Левцьо Стадниченко. Підсилені іншими молодими змагунами, ми мали неабиякий успіх у розгривках з іншими клюбами. В 1951 році ми їздили й до Нью-Йорку на змагання з тамошнім УСКом. УСК у той час грав в рамках німецько-американської ліґи. Вони на деякі змагання запрошували др-а Павлічку і мене собі на допомогу.

Кілька разів ми доїздили до них потягом. Пригадую змагання з "Готчею", яке ми виграли з рахунком 3:1. Павлічка стрілив два ґолі й був дуже гордий з того успіху. Ми його потім "натягали", що він типовий "шпарґач"! ми, мовляв, усі гаруємо весь матч, а він мало що робить на лівому крилі, а тільки забіжить під ворота, стрілить ґола й пожинає всі лаври. На те він відповідав: "І дурень уміє гарувати: тут треба мати розум, а найважнішою річчю в змаганнях є здобути найбільше ґолів.

По змаганні ми все мали добру гостину в ресторані Суського, та й поверталися до Філядельфії в доброму настрої.

Тому що стейт Ілліной був у той час найліберальнішим щодо допущення чужинецьких лікарів до іспитів на право практики, то Ахіль і багато інших наших колеґ після закінчення свого інтершіпу в Брукліні перекочували до Чікаґо. До Чікаґо прибуло багато людей з Реґенсбурґу: голова "Січі" Масник та кілька грачів — Маркевич, Коханюк, Касіян та інші. Був там і колишній голова РФК Іван Красник. Там був уже закладений клюб "Леви" з футбольною ланкою. Ось тоді Ахіль Хрептовський почав насідати, щоб я переїздив до Чікаґо і починав свій інтершіп; чи щоб став може грати в "Левах", бо тоді він належав і до проводу того клюбу. У вересні 1951 року я переїхав до Чікаґо. Мав уже я піднайдений там інтершіп, де мав з'явитися на працю першого жовтня. Отак і замешкав на кілька тижнів в Ахіля й помагав Вірі купати її новонароджену другу донечку Арету.

В найближчу неділю я вже виступав у барвах "Левів" у розгривках "Мейджор Дивижен". На другому змаганні, вірний своїй традиції, я вискочив до головки, зударився з противником і розтяв собі праву брову. Розтин мені зашили, але довелось почати мій інтершіп з добрим синяком довкола правого ока - і виглядав я радше як "тип з під темної звізди", ніж лікар. Іронія хотіла, щоб перших три місяці я був у відділі пологів. Там жартували, що породільниці від моєї появи зразу мали інтенсивні породові болі, бо я діяв на них як пітосина, яку вживалося для індукції породів.

... Окрім згаданих грачів колишньої "Січі" в барвах "Левів" змагалися тоді Куцан, Зарицький, Ленчицький, Дубляниця, Мицавка, Шлапак, Пундор і молодий нарибок, Джім Стахровський, Тищенко, Дахнівський та інші.

Усі дружини в "Мейджор Дивижен" були так звані етнічні, бо наш футбол ("Сакер" (Soccer) — для відрізнення від американського футбола) не був популярний серед уроджених американців, які здебільша, як ще й досі, захоплювалися бейзболом, баскетболом, гокеєм чи своїм футболом.

Добрі команди мали словаки, поляки, німці і мексіканці. В 1951 році "Леви" держалися на рівні середини табелі. Крім дивізійних змагань, ми ще брали участь у розграх за аматорську чашу Америки.

Зимою 1952 року "Леви" брали участь у сімковому турнірі в залі (індор). Це був передвісник тепер дуже популярного в Америці "індор сакеру". Ми грали ті змагання на площі в залі, де грали польо на конях. Банти були тільки по боках, а не як у теперішньому індор сакері, де вони є й за ворітною лінією. Дружина мала сім змагунів і ми грали у 2-х 15 хвилин. Мали право змінити тільки двох грачів. Тому що грище було мале і можна було грати м'ячем до бічних бантів, не було офсайдів, тому темп був дуже швидкий. Витримати ціле змагання було дуже трудно. Я особисто любив цю гру, а особливо притиснути нападника, який хотів мене обминути, до бантів. В тих розгривках ми здобули перше місце і чашу.

Сезон 1952 року для "Левів" не був дуже успішний. І хоч ми мали досить добрих грачів, але якось гра не завжди клеїлася. Було забагато індивідуалістів, а замало дружинної гри. Крім того, шкодила надмірна емоційність, часті суперечки, особисті образи чи амбіції. А часто нефахове або сторонниче суддювання викликало спори на грищі. Слід додати, що міжнаціональне суперництво чи упередження призводили часто до нечистої гри, яка доводила до замішань, суперечок, а то й штовханини на грищі. Бувало так, що як починалась якась авантюра на площі, то мені соромно було в неї встрявати, і я непомітно сходив з грища, аж поки не настане спокій.

Нечиста, ба навіть брутальна гра не була рідкістю. Часто важко було стриматися від провокації. Пригадую собі, як на змаганнях з мексіканською дружиною "Некаксою" мій противник постійно мене фавлював і то без м'яча, як тільки я пробував вийти на позицію. Суддя того не завважував, бо м'яч був деінде і, звичайно, він слідкував за акцією в околиці м'яча. Я звертав увагу тому мексіканцеві, щоб він припинив ті фавлі, але він і далі продовжував. Одного разу я не витримав і по його фавлі зловив його за горло й кажу: "Як не перестанеш, то я тебе задушу". Якраз це побачив суддя, і не помогли мої вияснення, чому я це зробив, — викинув мене з грища.

Ці всі проблеми відбивалися на рівні й наслідках гри. Наприкінці сезону ми стояли низько в табелі і нам загрожував спад до нижчої кляси. Кінчався рік мого інтершіпу і я вже побачив, що як я хочу колись скласти стейтові іспити, то мушу сісти до книжки і солідно готуватися. Бо чужинцям випадало дуже важко на тих іспитах і 47% їх провалювалося. Щоб це зробити, мені треба забратися геть з Чікаґо, де в мене було забагато різних розривок: багато товаришів, футбол, забави і т.ін.

Я знайшов резидентуру поблизу Детройта — у Ваєндот Дженерал Госпітал і в жовтні 1952 року покинув Чікаґо. Але за пару тижнів мав уже заклик від "Левів": прилетіти і помогти заграти матч з дружиною "Швабен", бо від висліду тієї гри залежить, ми чи вони залишаться в "мейджор дивижен". Мені прислали гроші на літак, і як було не полетіти на те змагання, яке ми виграли з рахунком 2:1 і вирятувалися від спаду до нижчої кляси. По змаганні ми гідно відсвяткували ту перемогу доброю вечерею з різними напитками, так що вертався я в піднесеному настрої і на літаку крутилася мені голова — не знаю, чи від успіху та напитків, чи від хитання літака.

Це було моє останнє реґулярне змагання в моїй футбольній кар'єрі. В Детройті я якийсь час не дуже показувався, а використовував вільний час на підготову до іспитів — весною 1953 року. Їх я склав успішно за першим разом. Час від часу я їздив до Детройта — до церкви чи на якісь імпрези. Зустрівся там зі Стасем Кравчишином. Він був активний у спортовому товаристві "Черник" і робив натяки, чи я б не хотів грати в їхній команді. Тому що команда не була сильна, не було якихось там моїх знайомих грачів, я не зраджував охоти грати в ній і він не настоював на тому. Зі Стасем Кравчишином я мав добрі товариські відносини аж до мого виїзду з Детройта до Клівленда в 1954 році. І хоча пізніше я був однією з жертв його позичкової схеми, я ще й тепер зі співчуттям приймаю його нещастя, його хворобу, якою є азартні ігри чи, як тут це називається, ґамблєрство. Я б дав багато більше за те, що я втратив, якби доля помогла те нещастя від нього відвернути. Бо поза цією слабістю він був наскрізь позитивною людиною, активною в суспільному житті та приємним у товаристві.

На Меморіял вікенд в Детройті відбувався турнір чотирьох українських футбольних дружин: "Левів" з Чікаґо, "Львова" з Клівленду, УАСТ з Рочестеру і місцевого "Черника". Я пішов туди в перший день у ролі глядача і там зустрівся з своїми співграчами з "Левів", де я ще був формальним членом. На другий день "Леви" мали грати за перше місце з Рочестером. Рочестер мав у той час добру команду, в якій були такі знані грачі, як Ходань, Любко Стасюк, Зенко Снилик, Камад та інші молодші. Мої товариші з "Левів" попросили мене, щоб я поміг їм у тому змаганні. І як не виправдувався я, що цілу зиму й весну не грав і не є в добрій кондиції, вони вперто настоювали, аж поки я врешті погодився. В Америці було одне добре, що можна підмінювати грачів, бо в нас в Европі в мистецьких змаганнях цього робити не було можна. Я заявив їм, що буду грати лише доти, поки зможу.

За перших 25 хвилин першої половини ми вели вже рахунком 3:1 і були на дорозі до перемоги. Ми далі грали німецькою системою: кожний відповідає і криє свого противника. Мені в противники випав Зенко Снилик. Він був тоді на вершку своєї футбольної кар'єри; був змагуном, а потім і капітаном американської олімпійської футбольної команди. Молодий, у прекрасній фізичній кондиції, він ганяв майже по цілому грищі й мені доводилося гасати за ним. За тих 25 хвилин я так ухоркався, що далі вже не сила було видержати і я попросив провідника дружини замінити мене. Я зійшов з грища і за автовою лінією ліг на траву відпочити. Я думав, що там скінчуся: потемніло мені в очах і я ледве міг перевести дух. На грище я вже більше не вертався. Змагання "Леви" виграли з рахунком 6:3 і це була моя "лебедина пісня" — мій останній виступ у футбольній команді.

Зенка Снилика пригадую собі з Німеччини. Раз він приїхав з Міттенвальда до Мюнхена на якісь пінґпонґові змагання і був у Фіріхшулє. В той час він був малим підлітком; присів до товариства, в якому я був. Я був уже досить знаним футболістом, то він ставився до мене з пошаною, звертався до мене через "пане" і скромно щось мене запитував. На жаль, у той згаданий Меморіял вікенд він забув про респект до мене і так витягав мене по площі, що я мало не пропав.

Тоді я й вирішив, що треба, як здавалося, "завісити футболівки на кілок". Мені було вже 32 роки, не було вже такого ентузіязму до гри, як колись. Я пам'ятаю ще з Чікаґо: чи ми добре вигравали чи програвали так, що не було надії на успіх, я частенько просив управителя замінити мене, бо вже й тоді не мав я в самому процесі гри тієї самої приємности, що давніше.

Треба було перестати, поки ще мав добру репутацію. Пригадував я тоді епізод з Чікаґо. В барвах "Левів" змагався колишній добрий грач крайових дружин і еміґраційної "України" оборонець Ленчицький. Він був і далі взірцевим і дуже солідним змагуном "Левів". Одначе, вік надщербив його фізичні спроможності, а дружина шукала вже молодших кандидатів на його місце. Провід і деякі змагуни влаштували для нього прийняття з нагоди двадцятип'ятиліття його футбольної кар'єри. Здасться, що справді ідеєю цього ювілею було заохотити його спочити на лаврах. У всякому разі, він так це розумів і, забираючи слово на тій вечері, сказав: "Дорогі мої хлопчики, шлячок би вас трафив, я знаю чого ви влаштували мені цей ювілей. Ви хочете, щоб я перестав грати. А фіга вам з маком! Я перестану тоді грати, як буду вважати, що вже не можу". І він продовжував грати. Я не хотів, щоб хтось мені влаштовував таке ювілейне прийняття.

Тож я закінчив заздалегідь свою футбольну кар'єру. Я не добився якихось надзвичайних успіхів, однак з приємністю згадую деколи всі ті баталії і тих людей, які брали в них участь, усі емоційні піднесення, які давали як перемогу, так і розчарування та болі, що їх приносили поразки. Багато моїх товаришів чи знайомих жартома казали, що я був найліпшим лікарем між футболістами і найліпшим футболістом між лікарями. Чи це відповідає дійсності, не знаю. Можуть чи могли це оспорювати знані мені такі лікарі й футболісти, як Юрко Дицьо, два брати Очеретки, Ахіль Хрептовський, Мирослав Вараниця, покійний Юзько Бадан, Мірко Бих, Зенко Бойчук, Богдан Купчак та інші, мені невідомі. По-моєму, найбільше міг би оспорювати той жарт про мене др. Іван Павлічка, але, на щастя, він є "коняр", тобто доктор ветеринарії, за лікаря не вважається.

Переглядаючи свої особисті документи і меморабілії, знаходжу між ними ту золоту олімпійську медалю (радше позолочену і вже в деяких місцях протерту). І моє серце наповняється гордістю від того, що нам судилося боронити честь України на обмежених, бо тільки діпівських Олімпійських Ігрищах. А в той самий час серце наповняється болем і досадою, що нашу батьківщину — Україну ще й досі не допускають до справжніх Олімпійських Ігрищ, а блискучі успіхи українських спортсменів ідуть на рахунок російських поневолювачів нашої Батьківщини.