ЖИТТЯ-БУТТЯ СТУДЕНТА МЕДИЦИНИ У ЛЬВОВІ В 1942-44 РОКАХ

Недавно звернувся до мене Славко Шеремета з проханням дати йому якийсь матеріял про медичні студії у Львові під час німецької окупації. Наш славний хронікар, доктор Павло Пувлій, здається хоче відтворити той період у своїх публікаціях.

Події мого життя склалися так, що крім індексу та кількох знімок з того часу в мене немає жодних документальних матеріялів. Усе, що я тепер можу зробити — це пробувати відтворити з запорошеної пам'яти деякі, найглибше закарбовані моменти мого студентського життя.

Хоча більшість мемуаристів намагаються представляти події чи історію даного періоду без безпосередньої участи того, що розказує, я, однак, віддаю першість особистим переживанням. Хоча в цьому випадку я ризикую концентруватися біля моєї особи, зате, на мій погляд я зможу вірніше передати бодай частину пережитих мною подій. Думаю, що на базі таких особистих згадок майбутній історик зможе краще відтворити обставини, події та дух того часу.

Проживши майже цілий рік на Східній Україні (в Києві та Київській області), десь у половині серпня 1942 року, я повернувся додому, до села Ямниця Станиславівського повіту. Тому що Ямниця, і тому що наше родинне господарство потерпіло велике знищення від повені 1941 року. Матеріяльний стан був дуже важкий. Переді мною була дилема: залишитися вдома й старатися якось відбудувати господарство (в нас було біля 14 гектарів землі, а крім мене, матері, 70-літніх діда й баби та 13-ти літнього брата не було жодної робочої сили), чи йти подовжувати студії. У Львові німці дозволили відкрити медичний, політехнічний, ветеринарний і аґрономічний інститути. На відкриття університету, де я в роках 1940-41 рр. закінчив перший рік україністики, дозволу не було. Отже, я мусів вибирати нову професію. Одного разу в розмові з дідом я висловив бажання поступити на медицину. "То пустий фах" — сказав мій дід — "ліпше бис пішов на волосного писаря, то був бис достойником і би тебе люди цінували". Але я діда не послухав, поїхав до Львова і вписався на медицину.

В медичному інституті всесильною секретаркою була пані Павлишин. Я приїхав до Львова вже після закінчення формальних вписів. Пані Павлишин виразно давала мені відчути, що робить для мене виняток. Все ж таки вона дивилася на мене з певною дозою підозріння. Справа була в тому, що перебуваючи довший час на Східній Україні, мені вдалося вкінці "залеґалізуватися". Я влаштувався перекладачем і бюровим робітником у паровозному депо залізничної станції Миронівка. В тій самій конторі працював зі мною один старий німець, який ставився до мене дуже прихильно. Коли я рішив залишити працю й повернутися додому, він написав мені рекомендаційного листа, в якому була стандартна на той час для німців фраза, що я, мовляв, "все намагався працювати й обороняти інтереси великонімецького райху". Прочитавши того листа, пані Павлишин не знала, що я за птах. Випадково зайшов тоді до бюра Влодко Гук, мій старший товариш зі станиславівської ґімназії. Він, здається, сказав про мене добре слово, так що я був прийнятий на медицину, одержав відповідні документи й спрямування до гуртожитку при вул. Собінського.

І так почалися мої медичні студії. Тому що перший семестр відбувся весною 1942 року, мене прийняли відразу на другий семестр з умовою, що я відбуду перший весною 1943 року. Це так як за ленінським принципом: "крок вперед, два назад". Це створювало для мене деякі труднощі в навчанні. За програмою, наприклад з анатомії, мені треба було вивчати м'язи й нерви, не знаючи скелету. Отже треба було мені надобов'язково, хоч побіжно, вивчити скелет, щоб знати, де причепити м'язи. Всі виклади йшли німецькою мовою, яку різні професори знали по різному. Дехто, як наприклад професор Попов, мали з нею неабиякі труднощі. Поза формальним викладом, ми говорили з професорами, чи їхніми асистентами, українською чи польською мовами.

Навантаження предметів було досить інтенсивне, особливо тому, що починаючи зразу з другого семестру, я мусів вивчати фізику і хемію, не знаючи їх основ. Але закінчивши добру станиславівську ґімназію відмінником, а крім того один рік україністики, я мав досить інтелектуальних здібностей та академічної підготовки, щоб скоро й успішно втягнутися в науку. Однак присвятитися в той буремний час виключно науці було просто неможливо. Друга Світова Війна була в повному розпалі. На зміну польській прийшла совєтська, а потім німецька окупації. Ті зміни породжували короткі спалахи надій, які скоро кінчалися розчаруванням. Український нарід, а особливо молодь відчувала історичну вагомість тих днів і в міру своїх можливостей готувалась до оборони національних інтересів, використовуючи кожну нагоду для боротьби за справу визволення й віднову української незалежної держави.

Тому багато студентської молоді теж включалося в політичні дії в рядах двох націоналістичних організацій: "бандерівців" і "мельниківців". Я був одним із тих, що ще перед вибухом війни був пов'язаний з революційною ОУН. У Львові ці мої зв'язки скоро відновилися й організаційна робота почала щораз то більше абсорбувати мій час. Саме тоді між обома таборами проходила не надто здорова боротьба за опанування т. зв. леґального студентського сектора. Кожна висока школа мала свою студентську громаду з різними референтурами, які треба було обсадити своїми людьми. Тому що в той час загально панувала провідницька система і референтів не вибиралося, але назначувалося згори, то головним завданням було опанувати в громаді ключові позиції, а потім попазначувати своїх референтів.

У студентському секторі перевагу мав бандерівський табір. Представники поодиноких високошкільних громад творили центральний орган ОПУС (Об'єднання Праці Українських Студентів). Його очолював, призначений Українським Центральним Комітетом, д-р Богдан Лончина. Він сам, здається, був аполітичний (хоч ми підозрювали його в мельниківських симпатіях). Д-р Лончина був дуже тактовним і солідним працівником і намагався в міру можливостей допомагати студентам у їх навчальній і суспільній праці. Його співпрацівниками були представники поодиноких студентських громад: З. Корчинський, Р. Галібей, З. Салій, Косарчин та інші. Деяких він підозрював (Галібея і Косарчина), що вони були пов'язані з революційною ОУН, але коли на останньому засіданні ОПУС-у виявилося, що всі інші теж були членами і прихильниками того самого табору, він був тим явно заскочений. Праця "леґального сектора" мала здебільшого "просвітянський" характер: влаштовування концертів, вечорів, організація самоосвітніх гуртків, мистецьких ансамблів, хорів тощо. Здається тому, що я закінчив один рік україністики, мені було доручено провід секції українознавства при медичній громаді.

З наукою я справлявся без помітних труднощів хоч чим далі, то я міг присвячувати їй щораз то менше часу. Моє матеріяльне положення, особливо в 1942-43 роках було дуже важке. Не тільки що я не міг числити на будь-яку допомогу харчами, яких через вилив Дністра було обмаль, я мусів часто їздити додому, щоб допомагати в господарській роботі. Часто бувало, що я 3-4 дні на тиждень був у Ямниці, а решту у Львові на студіях. Німці накладали великі контингенти, які треба було своєчасно скласти, інакше грозили твердими карами, а то й конфіскацією маєтку. Мені приходилося помагати жати збіжжя, молотити, відвозити контингенти, весною орати й сіяти.

В гуртожитку я жив в одній кімнаті з Петром Харуком, Михайлом Шевчуком і Славком Павлівським. Останній був із сусіднього села, Угринова Горішнього, де його батько був директором школи, їхнє економічне положення на той час було досить добре, так що його батьки часто передавали мною для свого сина передачі і, ясна річ, дещо й мені з того перепадало. Крім того мій товариш і свояк, Василь Ґалярник, був студентом Львівської теології. Його батько мав млин і тета часто передавала для нього харчі, а за те й мені попадала якась хлібина, горнятко масла чи плесканка сиру. В гуртожитку можна було дістати раз у день "обід", що переважно складався з пенцакової зупи чи пенцакової каші або бараболі. М'ясо траплялося рідко. Вечері й сніданки треба було собі самим готовити. На нашому поверсі була кухня з кількома ґазовими пальниками, до яких вечорами була довга черга. Щоб якось розбити нудьгу чекання на вільний пальник, ми придумували якісь забави. Найпопулярнішою забавою був "Наполеон". Бувало, як уже від тої забави пашіла рука, приходилося часом уживати покришки від баняка. Покришку вживалося теж часом для камуфляжу, бо руку й силу удару деяких учасників з часом можна було пізнати.

В той час, щоб дістати в їдальні навіть тої пенцакової зупи й каші, треба було проходити різні бюрократичні формальності, до яких, я в моєму тодішньому "революційному" настрої ставився з презирством і неохотою. Спочатку, завдяки деяким знайомствам, мені вдавалося купувати ті мізерні обіди без приписаних карток. Але згодом прийшло загострення режиму, головно коли новим касиром-цербером назначено свіжоспеченого студента — гуцула, Дмитра Григорчука. Він, будучи новим і ревним бюрократом, держався всіх принципів і не хотів продати мені квитків на обіди без відповідної документації. Хоч його позиція викликала в мене зрозуміле обурення, він вперто стояв на своєму. Я був змушений іти до ОПУС-у, полагодити потрібні формальності. Там я вперше зустрівся з д-ром Лончиною. В той час "революційна" молодь, до якої належав і я, ставилася до УЦК й органів цього комітету подібно як у 30-х роках націоналісти ставилися до діячів УНДО, чи інших леґальних партій, що тою чи іншою мірою співжили чи співпрацювали з польською владою, їх вважали за "хрунів", або "угодовців". Моя перша зустріч з д-ром Лончиною була здебільше конфронтаційна й хоч він вкінці дав мені відповідні картки на ті обіди, то все ж таки моє враження від зустрічі з його особою не було дуже позитивне. Далеко пізніше, коли я пізнав його ближче, а особливо коли він запросив нас, учасників концерту з нагоди інавґурації академічного 1943 року, на прийняття до дому своїх батьків, моє відношення до нього змінилося. В той вечір я побачив, що д-р Лончина є людиною високої культури, товариської оглади, з тонким почуттям гумору та що він намагається в тих важких обставинах робити для студентів усе, що можливе.

На цю зміну моїх поглядів не менше вплинула присутність на цій вечірці його гарної молодшої сестри, Ірени. Змінилося також моє відношення до гуцула Григорчука. По кількох роках, вже на еміґрації, я побачив, що він є "добрий хлоп". Я заприязнився з ним, особливо через його дружину, Наталку, яку я знав ще зі Станиславова як одноклясницю моєї сестри, Стефи.

Після такої студентсько-побутової диґресії, повернімося до студійних справ. Треба сказати, що поза всіма негативами совєтської окупації 1939-41 років, для української молоді Галичини відкрилася тоді ширша дорога до вищих студій. За польської влади вищі студії для української молоді були обмежені до таких професій як теологія, право, клясична філологія і т.п. Доступ до технічних студій, а особливо до медичних був дуже обмежений через т. зв. "нумерує клявзус". Тільки деяким одиницям щастило дістатися на ці студії. Коли прийшла зміна влади, голодна вищих студій українська молодь із запалом кинулася використовувати всі можливості. Те ж саме наставления продовжувалося й після приходу німців. Німці, однак, не дали дозволу на відкриття університету з його гуманістичними, правничими, філологічними та іншими факультетами. Відкрито тільки технічний, медичний, аґрономічний та ветеринарний інститути, так що залишився вибір між цими високими школами вузького фахового спрямування: техніка, медицина, аґрономія й ветеринарія.

Тому що медицина найбільше зближена до гуманістичних наук, медичний інститут абсорбував велике число студентів, які колись були студентами гуманістичних наук. Може, тому серед теперішніх лікарів так багато людей, що люблять і вміють писати, як, наприклад, покійний Михайло Сосновський, редактор "Лікарського Вісника", Павло Джуль, Павло Пундій, Володимир Білинський-Кримський, Юліян Мовчан, Ярослав Крив'як і багато інших з "побічними" талантами.

Був на медицині теж великий відсоток дівчат, яких техніка, агрономія, чи ветеринарія притягали у меншій мірі. Багато з них поважно й пильно вивчали медичні предмети, але були й такі, що вписались на медицину, щоб бути у Львові в студентському середовищі. Були також такі студенти, які вживали студентський статус як алібі чи прикриття для якоїсь іншої діяльности. Деякі хоронилися перед вивозом до Німеччини на роботу, або перед побором до т. зв. Баудінсту. Був теж деякий процент т. зв. "золотої молоді", що використовували студентський час і статус, щоб виживатися та забавитися. Була й катеґорія бізнесменів-паскарів, що торгували різними речами, часто т. зв. липою — підробленими картками на харчі чи інші речі, які продавалися тільки за картковою системою.

Між корпусами різних інститутів на Пекарській вулиці було просторе подвір'я з різними алеями, клумбами квітів, де кожночасно можна було спостерігати кипуче студентське життя. Там відбувалися різні леґальні й нелеґальні зустрічі, різні рандтки, комерційні трансакції. Можна було бачити групи студентів в розпалі різних дискусій, жартів та сміхів, можна було сидіти й любуватися природою, чи подивляти гарних прохожих дівчат. Там можна було стрінути кого тільки захочеш, а часто теж треба було пильнуватися перед очима тих, що могли навести на когось біду.

За національністю студентський склад був у великій більшості українці, але була невелика частина поляків, чи може вони себе подавали за фольксдойчів. З ними ми, українці, не підтримували жодних зв'язків. Тепер зі соромом треба згадати, що нам рекомендувалося, з конспіративних оглядів, стерегтися ґестапівців і мельниківців. За порядок, хто з них був перший, не можу тепер ручитися. Але, на жаль, так тоді бувало. Пізніше, ми прийшли, хоч не всі, до переконання, що ми всі сидимо в одній бочці та що жде нас однакова доля.

Існування тих інститутів на терені Ґенерального Ґубернаторства, до якого німці, всупереч усякій логіці, причепили Галичину, відірвавши від решти українських земель, з яких вони створили царство кровожадного Еріха Коха під назвою Райхскомісаріят Україна, було своєрідним парадоксом і унікальним явищем. Німці у своїй жорстокій та політично безглуздій колоніяльній схемі не передбачали вищих шкіл для слов'янського елементу. Цю свою схему почали вони вводити в життя під час ще далеко не виграної війни.

Пригадую, що в Києві зараз після приходу німців, українські громадянські чинники відкрили були медичний інститут та інші середні та вищі школи. В короткому часі, як інформувала нас студентка третього року, з якою ми нав'язали були контакт, інститут та інші учбові заклади німці закрили, а студентів намагалися поголовно вивезти на роботи до Німеччини. Для України передбачувалася освіта на рівні 4-х кляс початкової школи.

Не було також вищих шкіл на території решти Ґенеральної Ґубернії, до складу якої входили рештки колишньої Польщі. Виходило, що тільки для "тирольців сходу", цебто нас, галичан, зроблено і то, правдоподібно тимчасовий виняток. Та й тут ішов натиск знизити формальний академічний рівень тих наукових закладів і всі ті інститути по короткому часі переіменовано на "фахові курси".

Одначе помимо зміни назви на "фахкурси", високий науковий рівень був задержаний і, як пізніше в повоєнний час виявилося, він не поступався рівневі німецьких чи австрійських університетів, де багатьом львівським студентам довелося кінчати свою освіту.

Наші передклінічні курси викладали в більшості висококваліфіковані повні професори, або їхні доценти. Д-р Марковскі — анатомію, д-р Ластовецький — фізику, д-р інж. Вертипорох — хемію, професор Бриґідер — зоологію, професор Ялови — гістологію, професор Попов — фізіологію, професор Зембіцкі — історію медицини, професор Барановскі — фізіологічну хемію. Крім них викладали ще доценти: д-р Мриц — ботаніку, д-р Пушкар — німецьку мову, д-р Мучій — ембріологію і д-р Собчук — медицину спорту і праці.

На початкових семестрах основним і найтяжчим предметом була анатомія. І ї викладав один з найкращих знавців анатомії Польщі і навіть Европи, старший уже віком і стажем, професор д-р Юзеф Марковскі. Його виклади були досить монотонні, він належав до давньої схоластичної школи, яка вимагала докладного вивчення всіх найдрібніших деталей всіх органів. Отже, ту описову анатомію треба було "визубрювати на бляшку". Крім його викладів, треба було відробляти просектор, який провадили його асистенти, д-р Бурачинський і д-р Соколовська.

За німців, під час війни, трупів у просекторі не бракувало, але відчувалася недостача всякого іншого інвентарю, як халати, інструменти, а найбільше брак ґумових рукавиць. Дуже рідко хто їх мав і треба було робити дисекцію або інструментами, а здебільша застосовувати "пальцеву дисекцію", вживаючи голих рук і пальців. Тому що в просекторі не було надто догідних можливостей помити руки, то ми часто, прийшовши додому, аж тут видовбували м'ясо небіжчиків з попід нігтів.

Звичайно ми одержували до дисекції якусь частину тіла, до якої було призначено 2-3 студенти. Як перший препарат, пані Туринська і я, одержали ногу. Нашим завданням було спрепарувати всі м'язи і нерви. Пані Турянська була дуже серйозна, трохи старша за мене, замужня жінка. Декілька днів ми робили дисекцію разом, а потім я мусів поїхати майже на цілий тиждень до Ямниці, на весілля моєї тіточної сестри, де я мав сповняти функції дружби. Пані Турянська закінчила решту дисекції і коли я повернувся з весілля, вона мені все показала і дуже гарно роз'яснила всі зачепи м'язів, всі перебіги нервів та які м'язи вони унервлюють. Вона мене так добре навчила, що коли ми обоє пішли складати з цього кольоквіум до д-р Соколовської, то мені було трохи прикро, коли я одержав оцінку "дуже добре", а моя вчителька тільки "добре". І де ж тут справедливість?

З цією моєю поїздкою на весілля пов'язана одна моя зустріч з видатними особами нашої церкви, про що я хочу згадати на цьому місці. Як згадав я раніше, в той час на теології був мій свояк, Василь Ґалярник. Він також був запрошений бути дружбою на тому весіллі. Коли я запитався, коли він їде, то він мені сказав:

— Миколо, нема мови, старий мене не пустить. "Старим" називали питомці ректора духовної семінарії, о. д-р Йосифа Сліпого.

— Ти тим не журися. Я собі зтим пораджу і ти будеш на весіллі, — сказав я йому.

Весілля в Ямниці було, звичайно, у вівторок. У понеділок рано я пішов до семінарії й попросив авдієнції в отця ректора. Він прийняв мене дуже гарно, почав розпитувати про мої студії та про події в селі. Своєю шляхетною постаттю та прихильним ставленням він майже мене роззброїв і я вже вагався, чи не краще мені відступити від свого пляну. Врешті він запитався про ціль моїх відвідин і я таки з укриваним соромом сказав йому, що я сьогодні рано приїхав з Ямниці з проханням від батька Василя Ґалярника відпустити його сина на кілька днів додому, бо мати його дуже поважно захворіла. Отець ректор негайно дав Василеві відпустку і він таки ще того самого дня поїхав на весілля. Мій плян закінчився успіхом, але не було в мене з тієї причини ні гордости, ні радости. Мені було соромно, що я оббрехав таку добру й визначну людину. І хоч ми мали багато гарних весільних переживань, то цей вчинок довго затроював мій настрій.

У зв'язку з цією історією пригадується мені ще одна пригода з ще одним велетнем нашої церкви, митрополитом Андреєм Шептицьким. Було це під час літніх вакацій 1940 року. До Ямниці приїхали два студенти Київського університету. Сільрада примістила їх на побут в нашому домі, бо в нас була простора й гарна хата. Вони приїхали з етнографічним завданням — збирати й записувати ямницькі пісні, приповідки, як теж студіювати ямницьку говірку.

Один з них був Петро Перепелиця, тихий, почтивий, серйозний селянський хлопець. Зате другий, Дмитро, на прізвище, здається, Шестопал, був уже більше урбанізований, аґресивний, енерґійний, був комсоргом університету. Вечорами сходились до нас місцеві студенти і ми проводили з ними довгі й живі дискусії на різні теми. В той час ми були ще досить відкриті, ще не застрашені терором НКВД, так що порушували теми й висловлювали погляди за які можна було легко попасти в тюрму. Однак наші київські співрозмовники були, видно, чесними людьми й не зробили на нас доносу.

Одного разу зайшла була розмова про можливість самостійности України. Дмитро запитав:

— І що, ви хотіли б Україну на чолі з гетьманом і козаками в кунтушах?

— А чому б ні? Було б гарно.

— Та що ви? Не ті часи. Україна може бути тільки республікою робітників і селян.

— Та хай буде республікою, аби тільки самостійною.

І от цей комсорг, Дмитро, признався нам таке: В Києві поміж студентами йшла слава про митрополита Андрея Шептицького, що він велика людина, святець і має величезний авторитет серед населення Західньої України. І от, каже Дмитро, я постановив, що, їдучи через Львів, конче відвідати митрополита, повести з ним розмову й конечно розбити той міт, що про нього кружляв. Оба з Петром Перепелицею зайшли до св. Юра й попросили авдієнції в митрополита. Митрополитові доповіли, що два студенти з Київського університету хотіли б його побачити. Він на це погодився і їх увели в прийомну залю. Вже з першого погляду митрополит зробив на них потрясаюче й незабутнє враження. Цей немічний, прикований до крісла, сивочолий старець з сивою бородою, з виглядом святця привітав їх своїм лагідним голосом як рідних, почав з правдивим зацікавленням розпитувати їх про життя, студії, про Київ. — Він нас просто очарував, — казав Дмитро. — І весь мій плян втягнути митрополита у філософську дискусію, щоб розбити про нього міт, пішов нанівець. Ми вийшли від нього в покорі перед його маєстатом, і мені було соромно за мої думки. Я почувався як збиточний школяр перед великим учителем. Замість розбити про нього міт, я сам потрапив у його полон.

Мені особисто теж пощастило побачити один раз ту незабутню особу великого митрополита. В 1943 році наш студентський хор "Бандурист" був учасником відзначення дня народження й іменин митрополита Андрея, в перших днях листопада. Разом з представниками УЦК нас запрошено до митрополичої палати, де ми відспівали псалом Дмитра Бортнянського "Услиши, Господи, глас мой". Нашим дириґентом тоді був Микола Колесса. Він був дуже уважний до деталів мистецького виконання і вмів витягнути з хору всі почування й душу. В той незабутній вечір, співаючи псалом з глибини нашого серця й нашої душі, нам здавалося що слова "Услиши, Господи, глас мой" відносяться більше до божеської постаті митрополита, що сидів перед нами у своєму візку, ніж до недосяжного для нас Бога в небесних висотах. На закінчення ми від щирого серця відспівали митрополитові многолітствіє. Це було, на жаль, останнє урочисте відзначення дня народження й іменин великого митрополита українською громадою, бо вже на другий рік, під совєтською окупацією, в перший день листопада, погасло життя цього велетня духа, незабутнього релігійного й національного провідника.

Тепер повернімося знов до студійних справ. Другим незабутнім викладачем був професор інженер д-р Євген Вертипорох.

Він викладав дуже доброю німецькою мовою, бо закінчив студії в Данціґу. Його прізвище добре ілюструвало його постать і характер. Він був малий, грубкуватий і дуже вертливий. Скоро говорив, а ще скоріше виписував на великих таблицях хемічні взірці, скоро їх стирав і писав нові, так що треба було напружено слідкувати за його викладом. Мені особисто приходилось важко на його лекції в понеділок, яка припадала десь біля дванадцятої години півдня. На кінець тижня я, звичайно, виїздив до Ямниці полагоджувати господарські справи. В понеділок рано (о 2:30 після півночі) я сідав на потяг, їзда тривала близько чотирьох годин і десь під сьому ранку ми приїздили до Львова. Поїзди, звичайно, були переповнені, так що не було можливости в дорозі досипляти ночі. Я зразу йшов на виклади і близько дванадцятої години, коли треба було інтенсивно слідкувати за викладом проф. Вертипороха, я вже знемагав і мусів добре боротися зі сном.

Цікаві були теж пригоди в хемічній лябораторії. Там ми проводили всякі аналізи й експерименти. Нам давали, звичайно, якусь речовину й нашим завданням було викрити складники тої суміші при помочі відповідних аналізів. Бувало, деколи, що або через незнання, або й навмисне, домішували такі реаґенти, що спричиняли малі експльозії, або створювали їдкі дими, які розходилися по лябораторії. Ці наші "штучки", звичайно, сердили асистентів, а для нас це було веселою розвагою, яка оживляла монотонну наукову атмосферу.

Гістологію викладав професор Ялови. Він був поляк і дуже елеґантний пан: висококультурний, дещо недоступний, але вельми респектований викладач. Він був дуже вимогливий, і його предмет, а особливо гістологічні препарати треба було добре розпізнавати й вивчати. Його асистентом був українець, д-р Мучій.

Фізику вчив професор Андрій Ластовецький, який теж сповняв адміністративну функцію в керівництві медичного інституту. На його виклади треба було ходити, бо він часто відмічав присутність студентів.

Професор Бриґідер зі Станиславова, батько мого ґімназійного товариша, Славка, викладав зоологію і науку про спадковість. З льояльности до Славка я намагався по можливості відвідувати виклади його батька, бо признаюся, що пропускав досить багато викладів, як, наприклад, виклади німецької мови д-ра Пушкаря, чи ботаніки в д-ра Мриц. Одним з предметів були т. зв. ботанічні прогульки. Багато студентів це любило, бо приємно було піти десь у природу. Я теж один раз пішов був на таку прогульку, але на більше в мене не було часу.

В 1943 році появився в нас професор Попов, який обняв катедру фізіології. І хоч він мав труднощі з німецькою мовою, його лекції були дуже цікаві.

По закінченні семестру, нас четверо: Люба Хома, здається Ірка Вівчаренко, Славко Павлівський і я пішли на практику до загального шпиталя в Станиславові. Нас призначили на відділ внутрішніх хвороб, керівником якого був д-р Ярослав Хмілевський. До мене він відносився дуже добре, бо ми були знайомі ще з 1938-39 років, коли я був змагуном станиславівської футбольної дружини "Пролом", а він був великим симпатиком футболу та клюбовим лікарем. На перший погляд, він робив дещо непривітне враження. Смаглявий, з густими чорними й часто насупленими бровами, говорив дуже поважно низьким голосом і спочатку навіював страх на моїх співтоваришів. Я, однак, знав його як дуже добру людину з почуттям гумору.

Дівчатам він сказав на привітання: "І чого це вам було йти на медицину. Ви повинні були піти на ветеринарію, там би ви могли лікувати котиків, песиків і канарків. Це б вам краще підходило". Дещо тим ображені дівчата пізнали пізніше, що це тільки жарт. Як добрий учитель, він нас усіх намагався якнайкраще ознайомити з основами внутрішньої медицини.

Одного разу покликав він мене й Славка і каже: "Хлопці, я вам дам цікаву пацієнтку. Як ви її вилікуєте, то будуть з вас доктори".

Тією пацієнткою була 40-літня жінка, якої чоловік був комендантом поліції в якомусь селі під Товмачем. Коли ми почали в неї брати анамнезу (історію хвороби), зразу побачили, що це була звичайна, неосвічена селянка з затурканого села, якій тепер приходилося грати ролю "пані комендантової". А тому, що пани, звичайно, хворіють на "панські хвороби", то їй теж випадало було хворіти. Під час анамнези й звичайних питань про її дозрівання, менструацію, вагітність, породи та інші особисті проблеми, вона робила соромливі міни, червонілася й казала: "Йой, пани дохтори, ви такі файні, молоденькі, а такі річи мене випитуєте".

На питання, що їй найбільше долягає, вона казала: "Йой дужем слаба і фурт тягне мене до подушки".

— А що і де вас болить? — питали ми.

— Та бо я маю запалінє трох нервів: плуцного, бжушного і серцевого. І ніц ми не поможе, йно хіба "защики" (уколи).

Ми її добре провірили, взяли відповідні лябораторійні досліди і знайшли, що все було нормальне. Д-р Хмілевський запитав нас, що думаємо з нею робити. Ми сказали, що мусимо давати їй уколи, на що він погодився. І так ми щодня почали її "колоти" й питали, як вона тепер почувається і чи дальше тягне її до подушки. По тижневі щоденних уколів їй покращало і вона пішла додому.

За тих кілька тижнів ми дещо обзнайомилися з практичними медичними заходами. Ми мали можливість відвідувати теж інші відділи. Ми були присутніми під час кількох операцій, які робив директор хірургічного відділу, д-р Жовнірович. Цей кількатиженевий побут у шпиталі був для нас не тільки приємний, але й корисний. Тепер ми усвідомили собі, що в дійсності є медицина.

З початком 1943-го року надходили великі зміни у воєнній і політичній ситуації. Після поразки німців під Сталінградом, з'явилися сумніви щодо неминучости німецької перемоги й побудови райху на наступне тисячоліття, чим досі чванилася ґеббельсівська пропаґанда. Розробка протинімецьких позицій у нашій організаційній літературі постійно викристалізовувалася, почалася вже активна збройна боротьба проти німців на Волині під прапорами УПА. Події, однак, вказували, що німецькі фашисти війни не виграють і що на наші землі повернуться знову большевицько-російські окупанти. Предвісником цього були червоні партизанські загони, які пробивалися на терени Полісся й Волині, а то й на терени Галичини в Карпати. Боротися проти німців ідеологічно не було важко, їхня дика колоніяльна політика, яка засуджувала українців на знищення чи перетворення на рабів для німецьких колоністів, прикривалася гаслом створення Нової Европи. Цю єхидну політику було дуже вдало розкрито в досконалій статті, що появилася в організаційній пресі під заголовком: "Нова Европа — стара брехня". Вигляди на підняття мас проти звірської німецької окупаційної політики були навіть кращі, головно на Східній Україні, ніж можливості боротьби проти большевицько-російського загарбника, який умів прикривати свої пляни різними оманливими ідеями.

Організація мусіла розробляти програму боротьби на два, а то й більше фронтів. Ряди й сила українського підпілля постійно зростали й збільшувалося теж і моє заанґажування в підпільній роботі.

Весною мені доручено перенестися на приватну квартиру. Мені подали адресу одної дівчини, що працювала в "Народній Торгівлі". Вона напевно була членкинею організації, про що мені не було сказано. Я пішов туди, як звичайний студент, винайняти в неї кімнату. Вона на це погодилася, бо напевно дістала таке доручення і хоча ми обидвоє були переконані, що є членами одної організації, про це ми ніколи між собою не говорили. Вона була трохи старша за мене, гарна чорнявка, дуже спокійної вдачі, сорйозна і дискретна дівчина, її помешкання складалося з двох кімнат і малої кухні. Одна кімната була порожня. Першого дня ми пішли разом з нею на поблизький чорний ринок — Крикідани — й купили залізне ліжко й матрац до моєї кімнати. Першої ночі я ніяк не міг заснути, бо щось мене дуже кусало, і я постійно перевертався з боку на бік. Моя господиня це почула, прийшла до кімнати, ми засвітили світло й побачили, як від мойого ліжка по стінах розлізалися блощиці. На другий день ми здезинфікували ліжко нафтою, і я повернувся мешкати до своєї кімнати.

Від того часу, я мав дві квартири, бо я задержав за собою теж кімнату у студентському гуртожитку. Наше співжиття з господинею було дуже добре і вона не раз і не два підгодовувала мене, як бідного студента. Одна була тільки хиба в тому помешканні. Воно було на Стрілецькій вулиці, дуже близько до Стрілецької площі, яку було видно з мого вікна й на якій німці час до часу розстрілювали або вішали закладників. Таке сусідство постійно нагадувало, що така доля може стрінути мене або когось з наших рядів, особливо після того, як восени 1943 року ґестапо зробило наскок на організаційний осередок в мойому родинному селі, Ямниці, забрали закладників, а між ними мого кузена, Тараса Дейчаківського і Славка Долчука. Їх та 20 інших хлопців німці розстріляли десь біля села Пацикова. На той показовий розстріл німці привезли членів Українського Допомогового Комітету, щоб вони були свідками і щоб потім старалися вплинути на українську молодь, щоб вона не брала участи в протинімецьких акціях підпілля.

Кілька днів пізніше провід організації вислав мене зі Львова до Ямниці для розслідження цієї справи. Показалося, що в рядах ґестапо був один буковинець, який інфільтрував організаційну мережу ОУН і видав німцям кілька організаційних пунктів.

Через два тижні після цих подій, Український Центральний Комітет влаштував зустріч зі студентським активом. На цій зустрічі, д-р Кость Паньківський, нав'язуючи до подій, які сталися в Ямниці й Станиславові, апелював до студентів, щоб ми здержувалися від діяльности, яка б викликала непотрібні репресії німецької влади й суґерував, що протинімецькі виступи є інспіровані большевиками. Та ці слова остороги нас не переконували, бо більшість студентського активу були однодумцями підпілля, діяльність якого не була інспірована большевиками, але була здоровою реакцією на безглузду й жорстоку політику німецького окупанта.

Мене особисто дуже вражали інсинуації про те, що дії визвольного підпілля були інспіровані большевиками. Це правда, що Галичина в той час була ще більш-менш спокійною оазою в порівнянні з тим, що діялося на інших українських землях. Пробувши до Різдва 1942 р. в голодному і холодному Києві, бувши свідком смертельного маршу безчисленних колон полонених, жорстокої й брутальної поведінки "іберменшів" з мирним українським людом та іншими проявами їхньої дикої політики, я не мав жадних ілюзій щодо їхньої остаточної цілі. Було ясно, що народ мусить бути ідейно й організаційно мобілізований до оборони своєї субстанції. Організація намагалася це виконувати по змозі своїх сил і вмілостей.

Ранньої осени 1943 року група студентського активу відбула організаційний однотижневий вишкіл на хуторі в Золотій Слобідці на Тернопільщині, де головним інструктором був Василь Охримович.

Зустріч зі Східньою Україною показала багато розбіжностей і різниць у підході до ідеологічних, політичних та тактичних заложень нашої визвольної політики. Було багато проблем, що вимагали узгіднення, а то й істотних змін. Я був захоплений, що тим справам було присвячено гідну увагу і вони знайшли віддзеркалення в постановах III Великого Збору ОУН.

Програма прийнята на тому зборі, а рік пізніше прийнята і поповнена Українською Головною Визвольною Радою, видається мені ще й досі неперевершеною і найбільш проґресивною програмою визвольного руху будь де у світі. Вона з її гаслом "Свобода народам, Свобода Людині" довго присвічувала бійцям УПА, в'язням концтаборів, новітнім дисидентам і всім тим, що в минулому чи в майбутньому боротимуться за справедливу справу визволення.

З глибокою пошаною і подивом до інтелекту нашого інструктора Василя Охримовича я згадую той незабутній тиждень. За ці ідеї він віддав своє ще молоде життя. В 1952 році він пішов в Україну, а в 1954 році "Радянська Україна" повідомила про його розстріл.

1943 рік був роком пожвавленої різноманітної діяльности. Мене тягнуло брати у всьому участь. Для студентської молоді була організована театральна студія на Францішканській вулиці, яку вів Тарнавський. Я зголосився стати членом студії й рівночасно став членом студентського хору "Бандурист". Відновив я теж свою футбольну кар'єру й зіграв декілька змагань у барвах станиславівського "Черника", а потім УССК-у. В мопс медичних студіях я теж робив задовільні поступи, але обмежувався тільки до того, що неодмінно треба було зробити: приписані колоквії та обов'язкові іспити. Теж мусів я дбати й про пашу господарку в Ямниці. Між тою різноманітною діяльністю часом наростали часові конфлікти, так що по якомусь часі я мусів припинити свою участь в театральній студії та в хорі "Бандурист".

1943 рік був теж вагомий деякими потрясаючими подіями. Першою з них був атентант — убивство професора Андрія Ластовецького. Виявилося, що його ліквідувала польська боївка. Через кілька тижнів був вбитий професор Ялови. Загальне враження було, що це був відплатний атентант українського підпілля за вбивство професора Ластовецького. Прийшла видима реалізація, що крім протинімецької та протибольшевицької боротьби, існує ще й боротьба на польсько-українському фронті.

Похорони професора Ластовецького перетворилися на велику всенародну маніфестацію. До сьогодні в моїх вухах звучить те маєстатичне "Святий Боже", яке хор "Бандурист" з глибоким почуттям співав, маршуючи в жалобному поході по Личаківській вулиці, відпроваджуючи тіло покійника на славний Личаківський цвинтар. Після атентату на професора Ялового, в побоюванні, що знову можуть бути відплаті акції польської боївки, нам наказано було взяти під охорону нашого визначного лікаря, д-ра Мар'яна Панчишина. Пригадую, як я з Влодком Михайлунівом, як перша зміна, відпроваджували д-ра Панчишина з викладів додому та перші дві ночі, які ночували, як охорона, в ного домі

Професор Панчишин був тими подіями дуже пригноблений, будучи сам великим гуманістом, який ніколи нікого не скривдив, а тепер діждався таких часів, коли йому грозило насильне вбивство. При вечері він був мовчазливий, прибитий і, зараз же після вечері, відходив до своєї кімнати. Зате його син, Тусько, був цим усім дуже зацікавлений і питав нас: "Панове колеґи, а які ви маєте револьвери?" Ми не мали жодних, але мусіли давати Туськові якісь виминаючі відповіді.

По кількох днях ми вирішили передати охорону професора Панчишина людям неорганізованим, бо якщо б ми продовжували, це грозило б нам деконспірацією. Не відомо, наскільки ця подія з професором Ластовецьким вплинула на здоров'я д-ра Панчишина, але восени 1943 року й він відійшов з цього світу. Його похорони були ще більшою маніфестацією, бо покійний був дуже популярний і люблений народом Західньої України.

Другою помітною подією було творення дивізії "Галичина". Українські чинники з кругів Українського Центрального Комітету та старше громадянство, яке захопилося ідеєю творення дивізії, робили паралелі з роками першої світової війни. Вони думали катеґоріями Корпусу Українських Січових Стрільців, які теж уважали, що треба мати збройну одиницю, якщо б повторилися події з першої світової війни. Ідея військового вишколу була для української молоді принадлива і я сам, признаюся, хотів піти до дивізії. Багато з моїх товаришів зголосилися і я, особисто, прийняв з деяким розчаруванням позицію організації революційної ОУН відносно творення дивізії. ОУН уважала, що зв'язуватися з німецьким фашизмом в той час було недоцільно з політичного боку. Членам організації було заборонено вступати до дивізії, як теж почато вести аґітацію проти творення цієї військової одиниці. Коли ж дивізію було таки створено, ОУН вислала деяких своїх членів з метою пройти добрий військовий вишкіл, щоб опісля повернутися в ряди УПА.

Набір до дивізії в Ямниці, яка завжди вважалася за передове село Станиславівщини, був дуже мізерний. Я в той час був саме в Ямниці на вакаціях. Наш парох, о. Юстин Гірняк, покликав мене до себе на розмову. В нього тоді гостював його рідний брат, Иосиф, славний актор колишнього "Березоля", а в той час член Львівського театру. Обидва вони, а особливо Иосиф Гірняк, випитували мене про різні події й настрої в селі. Потім зайшла розмова про те, чому так мало молодих людей з Ямниці зголосилося до дивізії. Я вияснив їм лінію організації і те, що так мало зголосилося до дивізії, вказує, що Ямниця підтримує позиції українського підпілля.

Влітку 1943 року прийшло доручення вибрати двох членів з нашого семестра на військовий вишкіл УПА на Волині. Я був тоді провідником на нашому семестрі і висловив бажання піти на той вишкіл. На жаль, мій зверхник на це не погодився, і ми вибрали двох інших членів. Одним з них був Влодко Базюк. Через кілька місяців він повернувся з простріленою й здеформованою рукою. Коли я тепер час від часу з ним зустрічаюся, то мені стає тяжко на душі й приходить думка, що може коли б мені було дозволено піти на той вишкіл, то його оминула б ця доля. Але хто може передбачити, кого яка жде доля. І так мої дві мрії, щоб стати вояком, не здійснилися і я не мав щастя зазнати військової романтики.

Організаційні форми студентського життя в 1943 році помітно змінилися. Відбувалися сходини різних секцій, численні імпрези, літературні вечори. Однією з помітних імпрез був великий концерт у Великім Театрі з нагоди інавґурації академічного року 1943-44. В ньому брали участь найкращі студентські мистецькі сили. Я співав тоді в нашому репрезентаційному хорі "Бандурист", а крім того, не знаю, за чиєю суґестією, правдоподібно Ромка Галібея, який знав мене зі станиславівської ґімназії, де я кілька разів успішно брав участь в рецитаторських конкурсах, мені запропонували виступити з рецитацією поезії Лесі Українки: "І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя..." Другим рецитатором був колишній театральний актор Вонс, а тепер медичний студент. Це вперше мені довелося виступати перед такою великою аудиторією, бо зала і всі балкони Великого Театру були заповнені вщерть. Видно, що мій виступ був успішний, бо мене знову запросили прорецитувати поему "Холодний Яр" на Шевченківському концерті весною 1944 року в тому самому театрі.

Хоч я тими виступами "здобув собі слави", але з того не було великої користи, що покаже наступна розповідь. У травні 1944 року я поїхав по організаційному відрядженні в околиці Старого Самбора, де я стрінувся з окружним провідником, Кибаличем. Після полагодження організаційних справ, він запросив мене до місцевого, здається, учителя на вечерю. Це було в селі Бусовиська. За столом ми опинилися в товаристві п'ятьох гарних дочок господарів. З розмови виходило, що жодна з них не була студенткою — всі жили в Самбірщині. В такому гарному товаристві за легкою розмовою вечеря проходила приємно. Аж ось, по вечері, одна з дівчат звертається до мене і каже: "А може ви нам щось задеклямуєте?" Це мене заскочило. Я схаменувся й кажу: "Звідки у вас така ідея? Я деклямувати не вмію", а вона на те: "Я відвідувала свою товаришку у Львові і чула вас у Великому Театрі". Тоді я собі подумав: "От, конспірація! Ми готувалися іти в підпілля, як прийдуть большевики, а тут тебе впізнають у глухому гірському селі".

Завдяки тим рецитаціям я теж попав у студентську пресу. На студентському форумі був організований літературний конкурс, який відбувся в Літературно-Мистецькому Клюбі. На цьому конкурсі молоді адепти поезії й прози мали читати свої твори. Студент медицини Тершаківець, чомусь сам не хотів читати свої гуморески і попросив мене для нього це зробити. Читання мало відбутися у п'ятницю ввечорі. Десь близько дев'ятої вечора відходив мій поїзд до Ямниці і я влаштувався так, щоб по дорозі відчитати той твір у клюбі, а потім поїхати на станцію. Так і зробив. Все пройшло дуже гарно. Гумореска Тершаківця у мойому виконанні всім дуже сподобалася. За кілька тижнів у "Студентському Прапорі" появилася стаття про цей вечір, а при ній карикатура мене, з профіля, як я, одягнений в дорогу у чоботях і райтках, з підписом: "А Дейчаківський читає не свої твори". І роби комусь послугу.

Весною 1944 року семестр був замінений на триместр і тривав тільки два місяці Фронт зближався, большевики прорвалися біля Великодня аж у околиці Станиславова. Михась Шевчук і Петро Харук хотіли поїхати на Великдень додому в Городенщину, але не могли вже туди доїхати і декілька тижнів залишилися жити в нашій хаті в Ямниці.

Мене організаційні справи держали у Львові. В той час я часто 'їздив у різні терени. Відбув декілька поїздок до Недільної, в околиці Старого Самбора. Крім роботи у студентському секторі я мав зв'язки з Вуйком — Слотою. З його доручення треба було перетранспортувати віз, наладований друкарським папером, до Недільної. Ми мали їхати в сторону Винник. На головних дорогах були німецькі застави, які контролювали транспорта. Ми не мали жодних документів на той папір так, що на випадок, якщо б німці нас зачепили, то була б біда. Але ми надіялися на щастя, і воно нас не покинуло. В той час, коли німці були зайняті ревізією інших возів, ми непомітно проскочили попри них, а перед Винниками звернули на польові дороги, а потім лісами та через малі села добилися до Карпат. Це вперше я їхав "по зв'язку", від села до села. Було досить романтично, а крім того, на відміну до нашого напівголодного стану у Львові, на кожному зв'язковому пункті нас смачно й досита харчували.

Кінцевою метою того транспорту була лісничівка біля Недільної. Аж по багатьох літах, переглядаючи том "Літопису УПА", присвячений Українській Головній Визвольній Раді (УГВР), я побачив знимку, де відбулася основуюча конференція УГВР. Це була знимка тої лісничівки, куди ми транспортували той папір.

В моїй пам'яті глибоко закарбувався мій останній Великдень дома. Я одержав доручення поїхати зі Львова в околицю Дрогобича. Полагодивши там справу, я одержав дозвіл поїхати на кілька днів до Ямниці на Великодні Свята, а потім я мусів знову повернутися до Львова. Полагодивши справу на зв'язковому пункті, який, пригадую, був на залізничній станції на шляху Дрогобич — Стрий, я мав там нагоду купити дві пляшки самогону, а потім різними поїздами подався через Стрий в сторону Станиславова. Ранком добився до Павелча, звідки прекрасного раннього ранку пішов до Ямниці. Якраз сходило сонце, як я доходив до нашої ямницької церкви. З церкви лунав воскресний спів. Я був дуже зворушений, бо чомусь відчував, що це мій останній Великдень дома і що дальша доля моя і моїх рідних повна небезпек і непевности.

Я дійшов до церкви. Якраз тоді народ співав "Христос Воскрес". Закінчувався обхід довкруг церкви, починалася утреня, а потім Служба Божа. Я стояв у притворі. Церква була вщерть заповнена. Після свячення пасок я побачив моїх рідних, які не сподівалися мене бачити. Ми всі раділи, що будемо в той день разом.

Мої товариші медицини, Шевчук і Харук теж були у нас. У нашій хаті квартирував штаб німецької фронтової частини, так що нам прийшлося запросити до сніданку двох німецьких старшин. Самогонка пригодилася і направила настрій, захмарений присутністю недалекого фронту й гуркоту гарматних пострілів.

Після сніданку мій 14-літній брат, Семен, викликав мене на двір і каже: "Миколо, ходи я тобі щось покажу". Він зі своїм сусідським товаришем, Дзядиком, завів мене до нашої стодоли й витягнув з соломи німецьку машинову пістолю (МП).

— Звідки ви це взяли? — спитав я.

— Вкрали від німців!

— Ви що, здуріли, не знаєте, чим то пахне?

— Нам казали "хлопці" роздобувати зброю, то ми...

І що я міг їм на це сказати, хіба остерегти, щоб були уважні.

В той час життя було суцільним ризиком. Траплялося часом, що гинули зовсім невинні люди. А вони хочуть принайменше чимось прислужитися добрій справі.

За якийсь час німці зробили контрофензиву і на декілька місяців відкинули большевиків. Фронт трохи устабілізувався. Петро Харук і Михась Шевчук змогли по Великодні поїхати до Городенки. Я мусів вертатися до Львова. Мати нарікала, що "чужі хлопці сидять у нашій хаті, а ти волочишся по Львові та ще й молодшу сестру береш зі собою". Мама лише так нарікала, але сама, бідна, знала, що наша доля не завжди в наших руках.

Зимовий триместр закінчився десь у травні, але багато студентів залишилося ще у Львові. Ситуація була дуже непевна, фронт зближався, говорилося про евакуацію інституту до Бресляв (Вроцлав). Організація підготовлялася до переходу в повне підпілля. Український Центральний Комітет готувався до еміґрації. Об'єднання Праці Українських Студентів (ОПУС) скликало збори студентства в залі при вулиці Францішканській ч. 7, де промовляв д-р Лончина, голова ОПУС-у і від імені УЦК давав вказівки, що дальше робити студентам. Рекомендувалося: 1) еміґрувати, 2) вступити в ряди української дивізії і 3) тільки тим, які заанґажовані в якійсь іншій діяльності, йти за вказівками їхніх організацій.

Від імені студентського проводу ОУН виступив на тих зборах, перший раз відкрито, Роман Галібей, і закликав не еміґрувати, не вступати в ряди дивізії, а залишатися на рідних землях і включитися в підпільну визвольну боротьбу. Це була тогочасна позиція українського підпілля і його члени були зобов'язані й готові це виконати. Велика більшість членства залишилася на рідних землях. Багато з них загинуло, як В. Михайлунів, Мельничук, І. Зарічний, Сидор, С. Косарчин, Стефанович та інші. Багато пройшли через тюрми й табори смерти, інші, як Крук-Мельодія, Гук, Радейко, пробилися з відділами УПА на Захід.

Десь при кінці червня, я дістав доручення зголоситися у визначений день в околицях Старого Самбора, в селі Горішньому Лужку. Я теж одержав дозвіл поїхати до дому й приготуватися до переходу в підпілля. В той час я довідався, що моя сестра, Стефа, яка була тоді в організаційній мережі у Львові, була долучена до групи, яка мала їхати "на захід".

Я поїхав додому, забрав потрібні мені речі й прощаючись з мамою, дідом і бабою сказав їм, що, на жаль, на нас двох вони не можуть числити, щоб нас скоро побачити. Одинока надія для них — це молодший брат. І так потім воно й сталося. Мати була при ньому дома, а потім на засланні на Далекому Сході.

На означений час я зголосився у Горішньому Лужку. Там я вже застав Романа Галібея, а крім нього, деяких великих провідних людей нашої організації: Миколу Лебедя, Мирослава Прокопа, Дарію Ребет, о. д-ра Гриньоха, Івана Багряного, Гуцула, Уласа та інших. Вони мали до розпорядження два авта й один грузовик. Цим транспортом ми подалися в сторону Турки. Я запитав Романа: "Куди ж ми їдемо?" Я весь час був тої думки, що коли мені сказали зголоситися в Горішньому Лужку, то напевно нашою метою буде поблизька Недільна, куди ми колись транспортували великі запаси паперу. Я додумувався, що там, мабуть, буде якийсь пропаґандивний чи видавничий центр, а тому що я в той час був номінально референтом пропаґанди при студентському проводі, то ці припущення видавалися мені найбільш правдоподібними.

Роман, однак, мені сказав, що ми є прикріплені до Закордонного Представництва УГВР й наразі їдемо на Захід. Я не мав про це якоїсь конкретної думки, але був привчений до того, щоб сповняти те, що кажуть робити, чи їхати, куди тебе пошлють. Роман не був задоволений з того рішення й казав мені: "Та що тобі? Все одно. Але як я покажуся на очі тим товаришам, що еміґрують, коли я на студентських сходинах закликав не еміґрувати, а залишатися на рідних землях". Але для нього теж нічого не лишалося, тільки повинуватися наказові.

І так пройшли ті два студентські роки, 21-ий та 22-ий роки мого життя. Формально ми були студентами. Але, як видно з розповіді цього одного студента, ті студентські роки нормальними не були. Час був дуже несприятливий, щоб концентруватися тільки на студіях, було просто неможливо, чи користуватися благами нормального студентського життя.

Помимо всіх перешкод, ми намагалися робити те, на що дозволяли нам ті бурхливі часи й тяжкі обставини. Важко сказати, чи всі ми згадуємо ті студентські роки з тою самою дозою щастя, як роблять ті, що студіювали в нормальний час. Не виключене, однак, чи студенти, які студіювали в т. зв. нормальних часах, не заздрять нам, яким доля судила жити й діяти в ті неповторні роки.

Я особисто вірю, що ми були щасливіші, бо мали чим жити й не треба було нам шукати забуття в алькоголі чи в інших хемічних субстанціях. Ми не хворіли нудьгою, недугою відчуження, бо кожний день приносив нам новий виклик, нову проблему до розв'язки. Ми, як студенти й частина нашого народу, мали високі ідеали, за які багатьом прийшлося віддати своє молоде життя. А ті, що їм судилося вижити, пізнали, що й найважчі обставини можна побороти, якщо є якась життєва ціль і бажання її осягнути. Такі часи й переживання збагачують людську перспективу й допомагають відсіювати речі важні від маловажних і є доброю життєвою школою.

Може хтось з майбутніх студентів прочитає це й пізнає, що можна жити многогранним життям, мати різні зацікавлення, не жити тільки собою, бути членом якоїсь громади й рівночасно можна добитися успіхів серед найгірших обставин, якщо є гідна мета й прагнення її осягнути.