ЧАСТИНА І: В УКРАЇНІ

Сьогодні 10-те березня 1986 року. Кілька тижнів тому прочитав я книжку Олександра Скоценя "З футболом у світ". Мушу визнати: не сподівався, що книжка буде на такому доброму рівні, бо ж знаємо, що спортовці, а особливо футболісти, нечасто відзначалися якимись інтелектуальними, а зокрема літературними здібностями.

Але ця книжка споминів написана добрим стилем, подає широке полотно не тільки футбольної діяльности за період від 30-их років на українських, здебільше західніх землях і на еміґрації, а й охоплює інші спортові ділянки, як також побут, культурницьку діяльність та історичні події тих часів. До цієї своєї праці автор мусів мати великі записи, використовувати багато вже публікованих матеріялів. Спомини ці таким багатим матеріялом заслуговують на те, щоб бути причинком до майбутніх дослідів з історії українського спорту. Можна мати застереження до переяскравлення деяких міжусобиць, а то й скандальних подій, які не робили чести українському спортові. Річ ясна, що списування тих подій можна вважати за дуже суб'єктивне, тому воно напевно буде предметом непотрібної дискусії. Але якщо зважити, що це особисті спомини, то автор мав на такий підхід право. Можна, розуміється, тільки сумніватись у доцільності того. Автор описує ту футбольну діяльність, якій він віддав свої молодечі роки і в якій він добився високого рівня досконалости. Відчувається в розповіді, що та діяльність мала характер важливої особистої місії, ба навіть і національне значення. Безперечно, такі високі цілі мотивували і його спортивну діяльність.

Але якщо тільки так серйозно підходити до цього, то можна деколи розминутися з основним про спорт, забуваючи, що це передусім розвага чи, як американці кажуть, "фан", бажання задовільнити вроджений інстинкт до гри і перемоги. Тому-то деколи цей підхід іде в розріз навіть із такими аспектами, як національний чи політичний, бо нерідко в розпалі змагу і бажання перемоги ми можемо навіть стати союзником ворогів проти наших братів, якщо так станеться, що брати є по противній стороні.

Цих кілька вступних завваг я подаю тільки тому, що спомини Олександра Скоценя спонукали мене подумати про свою спортову діяльність і може навіть покласти її на папір чи магнітофонну стрічку.

Хоч у футболі я не досяг такого високого рівня, як Олександер Скоцень, але таки дійшов і я до певного рівня — може на одну клясу нижче Скоценя. Але я вважаю, що кожна людина, навіть якщо не дійшла до вершин, могла не менш інтенсивно переживати і, згадуючи про це, може спричинитися до повнішого змалювання якогось періоду життя. Мої спомини не можуть претендувати на велику історичність, бо, на жаль, я не маю під рукою ані нотаток, ані архівних матеріялів і пишу тільки те, що вдасться відгребати з уже припорошеної нам'яти. Також не є моєю метою їх трактувати надто серйозно: лишень висвітлити ту свою діяльність, якою вона була, подати її деколи світлі, а часами і не надто світлі сторони та не приписувати всьому якихось надто високих, і не завжди властивих ідеалів.

БОРОТЬБА ЗА "ФУТБОЛЬНІ ПРАВА"

Моє зацікавлення футболом, який виповнив досить велику частину мого життя, почалось ще тоді, коли був я ще дуже малим хлопцем у селі Ямниці Станиславівського (тепер Івано-Франківського) повіту. Це було в кінці 20-их і на початку 30-их років. У той час старша за нас ґенерація студентів (ґімназистів у той час називали "студентами") принесла футбол до Ямниці. А ми, малі, бачили, як старші "копають" м'яч. Це нам дуже подобалося, але біда, що економічні обставини робили придбання м'яча для нас, малюків, нездійсненною мрією; то ми почали копати, що могли. Звичайно робили "шматянки", а зимою копали шматки льоду, замерзлі кінські кизяки, а то й каміння. За це, річ ясна, ми діставали відповідну «нагороду» від наших батьків, бо копання каміння чи кизяків облуплювало шпіци черевиків, а взуття тоді було дуже дороге, так що нам не обходилося тільки так, як Скоценеві, якому батько казав: "От той футбол", а наші батьки добирали трохи гострішої форми вияву їхнього незадоволення і від того деколи пашіла відповідна частина тіла. Та взагалі було дуже важко добитися визнання футболу не тільки в родині, але й в сільській громаді. Річ була в тому, що в селі небагато було вільної землі. Хоча й кажуть, що Україна розлога, але всі найменші ділянки були використовувані і не було в нас у Ямниці якоїсь відповідної площі під таку "непотрібну забаву", як футбол. Пригадую, що перші змагання проти села Павелча я бачив не на якійсь відповідній площі, але на обрінку — це частинка берега потока, заросла травою і всіяна дрібними камінчиками з піском. Ці обрінки ніхто не орав, бо потік, що перепливав через Ямницю, під час досить частих повеней заливав їх водою, так що вони були й так безкорисні і тому виявилися тим місцем де міг розвиватися футбольний спорт. Але зі зростом свідомости в селі та з розвитком таких молодечих організацій, як "Сокіл", старшим студентам вдалося намовити управу села, щоб один такий обрінок обладнати і там збудувати навіть досить порядне грище; правда воно було тверде, каменисте і піскувате, через нього проходила дорога і по ній проїздили возами, та ж усе таки це вже було правильних розмірів грище з перманентними футбольними ворітьми.

Але це вже було пізніше — в 30-их роках. А як я ще починав грати в футбола, то ми, малі, часто грали в Ямчищі. Це так називали частину поля біля залізничої станції. Там були мокляки і було повно ям, які залишилися з Першої світової війни, пороблені вибухами гарматних стрілен. Воно теж було неужитком, так що ми поміж тими ямами ганяли м'яч.

Від "шматянки" був великий поступ, як десь удалося нам роздобути "ґумовий бальон" (так ми називали м'яч), а потім навіть могли стягнутися на м'яч, пошитий зі шкіряних латок. В нього впихали душу і його напомповували. Це вже був справжній м'яч, хоча часто латки були з різної шкіри, і як м'яч змок, то різні латки натягалися — одна більше, друга менше, так що круглість того м'яча не була надто ідеальна. Крім того часто тріскали шви і тоді через щілини вилазила душа і часто проколювалася на якихось колючках — і м'яч "спускав душу".

Ще собі пригадую хатні проблеми, пов'язані з нашим нестримним бажанням, де і коли б тільки можна пограти в футбол. Одного літа ми знайшли пригоже пасовисько ("за цвинтарем"), де можна було гарно пограти, але тільки тоді, як ніхто нас там не міг бачити. Тож вибрали ми собі пригожий час, а саме — в неділю під час Служби Божої, яка в нас тривала більше 2-ох годин. От ми відпроваджували наших батьків до церкви, а самі висмикувалися поза церкву, бігли на те пасовисько і влаштовували там змагання. Перед кінцем відправи ми верталися до церкви і смиренно долучувалися до батьків, повертаючись до дому. Але якось наші батьки це пронюхали і раз мене запитали, хто читав "Апостола", а хто "Вірую" в церкві. Річ ясна, я на ті питання не міг відповісти, так що вони зловили мене на тому, що я не був у церкві, ну і за те мене відповідно нагородили.

На другий раз я хотів їх перехитрити і знов пішов грати в футбола, але перед тим як іти додому я розпитав, хто читав "Апостола" і "Вірую" і, не чекаючи їхнього запитання, кажу: "А нині "Апостола" читав Іван Дяків, а "Вірую" — Семань Кривого. Але тато щось не дуже був переконаний моїм добровільним зізнанням і питає, а що отець на казанні казали. Тут я знов провалився і мусів відбути заслужену покуту. Добрий Бог, кажуть, за добро нагороджує, а за зло карає. А мій тато був тільки пів-богом, бо він карав тільки за зло, а нагороджувати за щось добре він не вважав за конечне чи корисне.

Так що тяжко було розвивати свої спортові здібності в той час, коли спорт ще не мав загального визнання.

Ось ще один епізод — як уже я був у ґімназії і спорт був більше організований, вже існувала ямницька дружина "Вихор", а ми, молодші, навіть зорганізували були дружину юніорів, викликали ми на змагання одну ґімназійну дружину зі Станиславова. До тих змагань ми готувалися дуже серйозно. Навіть закупили сорочки і штанці, а на сорочки понашивали зелені стяжки, так що це виглядало, як спортова форма, а ми як справжня спортова команда. Це все нашивання і вбирання відбувалося цілий ранок у стодолі Ґулаги близько грища, а зараз пополудні почалися змагання. Я в той час ще не був у складі першої дружини, але був у запасі і нетерпеливо чекав за лінією між публікою, що може й мене наш капітан на якийсь час покличе до гри. На жаль, не судилося, бо за моїми плечима появилася мама з добрим прутом і криком: "А ти що тут робиш? У церкві тебе не було, а ти тут батяруєш". І давай мене гнати аж додому. І от мій дебют у "справжній" дружині кінчився соромом і невдачею.

Так то нам доводилося долати перешкоди в наших змаганнях до спорту. Порівнюючи їх із тим, як дуже ми заохочували наших дітей, як ми давали їм усі можливості, щоб вони брали участь у спортових іграх, як їх усюди возили, не шкодуючи матеріяльних засобів, — то різницю бачили ми між нашими успіхами і успіхами наших дітей величезну. Але може якраз тому, що нам треба було переборювати ті всі перешкоди, то це й було додатковим стимулом, цебто робити те, що заборонене.

В СПОРТИВНИЙ ГАЗЕТНИЙ СВІТ

У той час я "заразився" ще одною хворобою, яка залишилася мені на все життя, а саме: читання спортових газет або спортових сторінок у теперішніх великих американських часописах. По чотирьох клясах вселюдної школи я пішов до школи ім. Маркіяна Шашкевича до Станиславова. Зі мною пішли до тієї школи два товариші, яких батьки мали крамниці в Ямниці і вони мали доступ до потрібних грошей на закуп спортових газет (вони все могли їх "потягнути" з каси). Це були: Базь Іляшів і Базь Кривого. Газети станиславівські "Вядомосце спортове" і львівський "Телеґрам спортови" коштували по 10 грошів. В дійсності я викликав у них інтерес до спорту, бо сам не мав грошей, а їм було їх легше роздобути. З часом, зокрема Базь Кривого, зробився фанатиком читання спортової газети і постачав потрібні фонди. Під час шкільного року, якщо були гроші, справа була легка, але під час вакацій ми не їздили до міста, де тільки можна було дістати газети, так що мусіли промишляти різними способами: або просити жінок, що возили до міста молоко, або часом нам доводилося ходити сім кілометрів пішки до Станиславова, щоб дістати ту дуже бажану пресу. Трагедією було для нас, коли тиждень чи й два нам не вдавалося її дістати. Я не відважувався просити свого батька, щоб нам їх купив, хоч він працював на залізниці в Станиславові і міг це легко зробити.

Скоро, завдяки читанню тих газет, ми стали добре поінформовані про всі спортові новини в Станиславській окрузі, а далі й у Львові, в цілій Польщі, а то й за кордоном. З того часу я став болільником "Погоні" в державній лізі де моїми героями були воротар Альбаньський і нападник Матіяс. В окружній лізі я був фанатиком "України", а потім ще "Сяну", а в Станиславській окрузі — нашого "Пролому". Крім тих українських команд, які були в системі ПЗПН (Польскі Звйонзек Пілкі Ножней) на початках 30-их років існував і український спортивний союз, в системі якого й була новозаснована дружина Ямниці "Вихор". До Ямниці тоді почали приїздити різні дружини на змагання за першість, як Станиславівський "УСК", "Сокіл" з Бельведеру, Богородчан, Отинії, "Чайка" з Товмача, "Прут" з Делятина. Рівень гри весь час підносився. Для нас, молодих, ті змагання були великими емоційними подіями і ще більше нас заохочували до гри, бо подавали надію на те, що нам колись усміхнеться щастя бути змагунами справжньої дружини і грати в правдивих футболівках з корками і в чорно-червоних барвах нашого улюбленого "Вихра". Коли тільки могли, ми приходили на тренінґи "Вихра" і жадібно всмоктували в себе всі футбольні вмілості старших грачів; а як їм не ставало партнерів до тренінґу, вони нам давали нагоду з ними покопати — і це було для нас неабияке щастя.

У "Шашкевичівці" було досить велике подвір'я між школою і залею "Сокола", де ми час від часу творили дві команди і змагалися.

По двох роках я перейшов до Станиславівської ґімназії, що була на Липовій вулиці. Хоч офіційно в ґімназії не було, крім руханки, жадного організованого виду спорту, все таки час до часу одна кляса викликала другу на матч, який ми розігрували поза ґімназією, звичайно на бічних площах поза грищем "Каси ощадности". У свій час наша кляса третя Б мала досить добрий склад і нам раз навіть пощастило "набитії" на два роки старшу клясу, де грали такі аси, як пок. Володимир Гук і два брати Припхани.

Ямницький "Вихор" був однією з найсильніших футбольних дружин у Станиславській окрузі в системі Українського спортового союзу. Рівень гри постійно зростав і "Вихор" мав навіть на якийсь час за тренера Осипа Новицького. Але, на жаль, у 1936 році польська влада ліквідувала Український спортовий союз. Це було великим ударом, бо футбол, позбавлений організаційної структури і стимулу грати за першість, став занепадати. Ще перед тим один із наших найкращих грачів Петро Зуб'як перейшов грати до українського клюбу "Пролом", який змагався в клясі "Б" польського зв'язку. По 36-му році більше кращих грачів почали змагатися в барвах "Пролому", і якийсь час "Пролом" мав шістьох грачів з Ямниці.

ДО ЛЬВОВА НА ЮВІЛЕЙ "УКРАЇНИ"

В 1936 році я пережив велику і приємну подію. Спортове товариство "Україна" у Львові готувалось до свого ювілею, на який були запрошені футбольні дружини "Русь" з Ужгороду, "Довбуш" з Чернівців і "Сян" з Перемишля. Але поляки не хотіли допустити до такої знаменної зустрічі українських дружин і можливо побоювалися якихось демонстративних виявів - і не дали віз закордонним дружинам — "Русі" з Чехословаччини і "Довбушеві" з Румунії, так що в останні хвилини їх замінено Станиславівським "Проломом" і Тернопільським "Поділлям". Про це я довідався від Петра Зуб'яка і запитав, чи він би не взяв мене з собою. Він сказав: "Їдь, я тебе якось коло себе притулю". Мій батько, як залізничник, мав три вільні білети річно для своєї родини, з якими можна було подорожувати навіть по цілій Польщі.

Я якось тоді вициганив від батька один білет і він навіть на дорогу дав мені 50 грошів. Це вже був великий проґрес у його наставленні до футболу. Їдучи з "Проломом" на той ювілей, я був невимовно щасливий і гордий, а всі грачі "Пролому" трактували мене як свого "пупілька", а я відчував себе ніби членом дружини. Ми задержалися в "Народній гостиниці". Річ ясна, я не мав ліжка для себе і спав на одному ліжку з Петром Зуб'яком. На змагання на площу "Сокола" треба було доїздити трамваєм, що коштував 20 грошів. Я з 50 грошами в кишені не міг собі багато дозволити, так що доводилося мені шварцуватися в трамваї, або як припер кондуктор, то висідати і далі добиратися пішки.

Мені тоді було 14 років і ювілейні змагання між "Україною" та "Поділлям" і "Проломом" та "Сяном" були на високому, досі для мене не баченому рівні. Правда, раз був приїхав до Станиславова Чернівецький "Довбуш" і грав на грищі "Каси ощадности" з "Ревєрою". Але я не мав тоді грошей на квиток, так що дивився на них, вилізши на дерево, яке було досить далеко від грища, то небагато тоді я зміг побачити.

На ювілеї "України" "Пролом" досяг значного успіху, бо виграв з "Сяном" 4:3, а з "Поділлям" зіграв 0:0, опинившись на другому місці за "Україною".

АВАНС ДО "ВИХОРА" і "ПРОЛОМУ"

Тому що по 1936 році багато змагунів Ямниці перейшли грати до "Пролому", це дало шанс нам, молодим, зайняти їхні місця в першій команді, а радше затикати в ній діри. Мені на початку довелося бути воротарем. Грав я кілька змагань в Ямниці і одне на виїзді в Отинії.

Але згодом я почав грати в захисті і на тій позиції я пройшов усю свою дальшу футбольну кар'єру.

Залишилися в пам'яті виїзди на змагання до різних місцевостей в Станиславівській окрузі у віддалі 20-25 кілометрів у Галич, Товмач, Отинію, Богородчани та ін. Їздили ми возами, запряженими доброю парою коней. Звичайно виїжджали вранці, по дорозі виспівували бадьорих, а часто досить пікантних пісень. Приїздили до визначеного місця, там переодягалися (а часом їхали вже в спортовому строї), щось перекушували (хто що мав), відігравали змагання і пізно в вечорі у настрої відповідному вислідові змагань, ми верталися додому. Хоч обставини не були дуже сприятливі і вимагали багато зусиль і невигод, то ті виїзди і гри залишили незабутні враження в наших молодих серцях. А ті пісні, що ми їх їдучи співали, особливо коломийки, від яких, як то кажуть, вуха пухнуть, і дотепер залишилися в моїй пам'яті, дарма що інші, пристойні пісні — якось уже позабувалися.

У 1937 році кілька нас ґімназистів — Зеньо Білецький, Роман Панчук, Зізі Петровський, Мірко Бих та я — почали грати в юніорах "Пролому". Це був рух уперед, бо ми відбували там формальні тренінґи. Деякі грачі "Пролому", як Роман Кернякевич та інші, вчили нас техніки й тактики гри. Ми мали досить добру дружину юніорів і в тридцять восьмому році мене, Панчука й Петровського перевели грати до першої команди "Пролому". Ми втрьох грали в "Проломі" нелеґально, бо за шкільним статутом учням ґімназій заборонялося належати до публічних, позаґімназійних товариств. Бути в юніорці — це ще не було так небезпечно, бо на змагання юніорів багато людей не ходило, але змагання перших команд мали досить добру публіку, і про них писала преса, часто подаючи склад команди. Тому-то нам порадили, щоб ми виступали в команді під псевдами. Панчук назвав себе Панченком, Петровський узяв псевдо Зізі, бо так його кликали вдома, а мене, Миколу, часто мої товариші кликали Мик, так що я й подав це як моє псевдо. І тут сталося мале непорозуміння: тому що українське "и" по-польськи "у" і навпаки, після першого нашого виступу в "Проломі", взявши з "Вядомосців спортових" моє псевдо "Мик", перекрутили в українській газеті на "Мук" і відтоді я став Муком. Ще й тепер деякі особи, а особливо мої близькі кличуть мене Муком або здрібніло Мучком.

ШЛЯХ "ПРОЛОМУ" ДО ВИЩОЇ КЛЯСИ

"Пролом" грав тоді в "В" клясі; ми виграли мистецтво нашої групи і ввійшли до розиграшу за вхід до кляси "А". Нашими противниками були "Стшелєц" (Калуш), "Гасмонея" з Коломиї і "Станіславовія". Склад "Пролому" воротар — Андриїшин ("Зяйко"), оборонці — Андриїшин II і Місько Багринівський, поміч — Роман Кернякевич або Петро Зуб'як (середущий), бічні — Лесюк і я: на середині нападу — Михайло Звонок, правий лучник — Зубаль, правий крайник — Богдан Малик з Ямниці, лівий лучник — Роман Панчук, а лівий крайник — Зізі (Петровський). Як нас покликали грати до першої дружини, то Петро Зуб'як сказав до Кернякевича: "Гей! Роман! Чи ти собі пригадуєш того малого, що їздив з нами на ювілей "України"? То той малий тепер наш співзмагун. Видно, що ми вже старіємося".

У розгривках за вхід ми виграли всі змагання. Одні змагання найтривкіше затрималися в моїй пам'яті — у Калуші з місцевим "Стшельцом". Моїм противником був правий крайник Машталір, до речі, українець, їх найгрізніший нападник. Під час першої половини мені щось штрикнуло в крижах і я дістав, що в нас називали "гексеншус", але тому, що в нас контужених грачів не можна було ніким замінювати, то я мусів грати далі. Під час перерви біль посилився і мені тяжко було поворухнутися. А я все таки вийшов на грище на другу половину і якось домучив ті змагання. Ми виграли тоді з рахунком 3:1. Тією виграною ми запевнили собі вхід до "А" кляси. По змаганнях мій стан погіршився, і кожний порух різав мене, мов ножем, по крижах. Ми пішли на вечерю і там добрі приятелі нашого клюбу зафундували мені пару пив, що на якийсь час мене задурманило і улегшило мої болі. Потім довелося нам їхати автобусом, мене примістили лежати на сидіння і десь пізно вночі ми доїхали до Павелча. Замість їхати аж до Станиславова, а потім уранці потягом до Ямниці, мені з Маликом прийшла ідея з Павелча піти пішки додому: йому було кілометрів зо три, а мені в долішній кінець Ямниці — 4 чи 5. З великим трудом я доволік ноги додому.

Наше обійстя було обгороджене досить високим парканом з брамою для воза і фірткою для людей. І брама і фіртка замикалися на ніч, так що мені прийшлося перелазити через браму, щоб дістатися до хати. Якось я з великим болем і трудом викараскався на ту браму. Я приліг на ній і мізкував як би то з неї злізти вниз. Саме в той час вийшла мама доїти корови і побачила, як я силкувався злізти з брами і що зі мною щось негаразд. Вона скрикнула: "А ти, вороже тяжкий, уже с си наробив і ти думаєш, жи я тебе тепер буду обходити?" Відчувши, що співчуття не буде, я сам якось зліз, досунувся до хати й ліг. До школи того дня я не зміг піти. Мною зайнялася наша баба, що була для нас домашнім лікарем і все виручала нас з біди. Через день мені трохи полегшало. Я пішов до школи, а потім до нашого клюбового лікаря, прихильника др. Я. Хмілевського. Він поклав мене під діятермію. Потім пішов я до Каси хворих, яка опікувалася залізничними робітниками і їх родинами. Там мені почали прикладати якісь гарячі подушки і за тиждень мені так полегшало, що в наступну неділю я брав участь у змаганні проти коломийської "Гасмонеї", яку ми перемогли з двозначним вислідом (здається 14:0).

Наші останні змагання за вхід до "А" кляси відбулися в Коломиї. Тому що ми в той час мали запевнене першеньство на початку змагання нам чомусь не щастило: можливо тому, що ми недооцінили противника.

По якихось 20 хвилинах "Гасмонея" вела перед 1:0. Наші коломийські українці були розчаровані. Заносилося на встид; ми якось спам'яталися і почали грати з більшим завзяттям і вкінці ми здобули перемогу 8:1. Коли ми повернулись до Станиславова, управа і прихильники "Пролому" влаштували для нас прийняття. Були різні хвалебні промови з подяками і ґратуляціями за вхід до найвищої кляси в станиславівській окрузі, яка теоритично була на тому рівні що і львівська окружна ліґа, в якій змагалися наші команди "Україна" і "Сян". Одним із промовців був др. Хмілевський, який підкреслював особливо те, що "Пролом" має в своєму складі трьох молодих ґімназистів і що один з них (цебто я) є навіть форцуґом (форцуґ — це відмінник навчання). Бо якось так уже бувало, що рідко серед футболістів зустрінеш добрих учнів. У нашій клясі, наприклад, добрі футболісти ледве перелазили з кляси до кляси. Один рік я сидів на одній лавці з Зенком Білецьким, який мав не абияку проблему з наукою і якого я часто рятував — або даючи йому відписувати завдання, або підповідаючи йому, коли його питав учитель. Часто мене на цьому приловлювали, так що це було плямою на моїй поведінці. Із тих кількох форцуґів у нашій клясі тільки я був тим, що часом діставав "добре" на свідоцтві з поведінки. Звичайно всі, а особливо форцуґи одержували з поведінки "дуже добре".

Тоді, як ми почали грати в "Проломі" Зеня Білецького вже не було в нашій ґімназії, а що з ним сталося, не знаю.

Із тих часів глибоко врізалися в мою пам'ять ще одні змагання зі "Станіславією", як передзмаг перед товариською зустріччю між "Ревєрою" і львівською "Україною". Ми перемогли тоді 1:0. Рішальні ворота здобув Ромко Панчук сильним піввисовим стрілом з-поза шістнадцятки у ріг воріт. Це були перші змагання, де нам, молодшим, випадало грати перед заповненим стадіоном і трибуною, а як головні змагання закінчилися високою перемогою "України" (6:3), то це був тріюмф двох українських дружин. Ми, гравці обох команд і вся наша українська публіка, були в той день сповнені радістю і гордістю.

ВИБУХ ВІЙНИ — НОВА ОКУПАЦІЯ — НОВІ ПОРЯДКИ

Хоч "Пролом" увійшов до "А" кляси, але збіг історичних обставин не дозволив нам в ній грати. Сезон починався восени, а 1 вересня 1939 року вибухла Друга світова війна. Західню Україну зайняли совєтські війська, спортові клюби перестали існувати, все життя переходило на іншу систему й інші організаційні форми.

Щоб з'ясувати ті всі переміни, треба б було далеко відійти від моєї основної теми. Отже, зміни в школі та в інших закладах та установах, стріча з новою системою і новими людьми зі Сходу — все те відсунуло спортові зацікавлення на дальший плян. І та осінь для спорту пропала, зимою футболу не було, лише під кінець весни 1940 року почалися спроби відновити футбольну діяльність. Почалося передовсім у нас в Ямниці. Тому що "Пролом" перестав існувати, створилися в Станиславові різні нові команди, як "Динамо", "Спартак", "Буревісник" та інші, але ми, ямничани, колишні змагуни "Пролому" приєдналися не до них, а до ямницької дружини.

Головою так званого Будинку Культури в Ямниці був призначений Микола Дуткевич, який колись був членом КПЗУ. Але він скоро розчарувався в совєтському режимі і, як чесна та порядна людина, втішався серед нас пошаною і симпатією. Він звернувся до нас, студентів, щоб якось відновити культурне і спортове життя. Звичайно, від нього влада вимагала якихось показників його роботи, бо почали влаштовуватися різні конкурси самодіяльности хорового й театрального мистецтва, тому й ми долучилися до того, щоб йому допомогти. Почали ми готувати вистави, а також хорові виступи. Наш хор здобув навіть перше місце на обласному конкурсі.

До організації футбольної дружини вступив і Богдан Дейчаківський. Він був одним із тієї інтеліґенції, що залишилася під совєтською окупацією. Щоб щось робити, головне те, що було політично нейтральним, — на якийсь час він став провідником нашої дружини. Крім нас, з екс-проломівців (Зуб'як, Малик і я), в дружині були ще два Василі Деркачі, яких для відрізнення називали одного Музикою, а другого Шпилькою (обидва вони щойно закінчили ґімназію), а ще два брати Семочки — Богдан і Михась, Влодко Мицько, Ема і ще кілька молодих грачів, отже весною ми вже мали сильну команду.

Слід згадати одну помітну зміну: сільська управа обладнала для нас нове грище на так званому "Ребриччиному лані". Воно було в кращому місці, поблизу залізничої станції, а головне те, що воно було рівне, м'яке, поросле травою. Тож нарешті ми покинули те "славне" ямницьке старе грище, яке за роки вкрилося поздираною шкірою і кров'ю змагунів. Що правда, ми до тих камінців та піску попривикали і навіть малими грали на ньому босоніж. Наша шкіра на ногах була така тверда, як підошви на черевиках. Зате дуже не любили нашого грища паничики зі станиславівських клюбів.

Спочатку, поки не було встановлено якоїсь системи, ми брали участь у товариських змаганнях з довколишніми командами. Пригадую тільки одні змагання — з Пациковом. До ґімназії (тепер до середньої школи) ходив з нами Іван Джус з Пацикова. Там була фаянсова фабрика, і він хвалився, що вони мають добру футбольну дружину. Ми сміялися з того, бо казали, що там може бути доброго в Пацикові, якщо казали всі в станиславівській окрузі, що "в Пацикові кози кують". Але він далі нахвалювався, що вони нас наб'ють. Кінець-кінцем ми прийняли виклик і одної неділі замовили підводу, передягнулися в нашій домівці і вже в уніформах, готові до змагань, поїхали до Пацикова. Змагання ми виграли з вислідом 12:0. Іван Джус не міг витримати того сорому і перед кінцем змагань зійшов з грища, злий і розчарований, кілька днів у школі не показувався нам на очі. Вертаючись із тих змагань, я пригадав собі, що в кишенях мого убрання, яке залишилось у домівці в Ямниці, я ненароком лишив нелеґальну організаційну літературу (в той час я вже був членом ОУН). Поворотна дорога була сповнена тривоги: чи хтось не шукав чогось по наших кишенях, бо якщо б знайшов, то я був би спійманий... Приїхавши, я знайшов усе в порядку, але довго цей випадок непокоїв мене.

ЗА КУБОК ОБЛАСТИ

У червні 1940 року я закінчив середню школу, а в вересні вступив до Львівського університету. Якраз у той час відбувалися розгри за кубок Станіславівської области. Перші змагання ми грали в Ямниці з дружиною "Буревісник" зі Станиславова, яку ми легко перемогли з рахунком 5:0. Турнір проходив за такою засадою: програв — відпав. Ми закваліфікувалися до наступної рунди. Другим нашим противником була репрезентація міста Калуша. Між усіма командами що змагалися за кубок области, Ямниця була єдиною сільською дружиною. Калуш до війни мав добру "А"-клясну дружину "Тесп". У Калуші була велика хемічна фабрика "Тесп", що була спонзором тієї дружини. А що фабрика мала гроші, то постягала добрих грачів з інших місцевостей. Одним із них був Ціхи зі Шлеська, свого часу він навіть виступав у репрезентації Польщі, був дійсно грачем високої кляси. Крім того був там колишній ас "Ревєри" — Герушинський. Змагання відбувалися на нашому грищі в Ямниці. Вони були важкі і драматичні, бо Калуш був технічно кращою дружиною, але ми надробляли завзяттям і посвятою. Нашому найслабшому грачеві Антосеві Дейчаківському, який грав на лівому крилі (за девізою: не уміш ґраць, ідзь на лєве скшидло), вдалося якось прорватися і стрілити рішального ґола, так що він став на той день нашим героєм. Гра була досить гостра і тверда, але того ми не боялися, бо такий стиль нам підходив. При одному вискоку до м'яча я зударився головою з коренистим і міцним Герушинським. Обидва ми попадали. Він підвівся й каже до мене: "Ну, хлопаку, але ти маш моцнов ґлове". По змаганнях ми говорили з Ціхим і він висловився так: "Ви грати не дуже вмієте, але ви так противникові перешкоджаєте, що з вами дуже трудно виграти". Чи його оцінка була правильна, важко судити: ми думали про себе що ми таки вміємо грати. Головне: змагання ми виграли і закваліфікувалися до наступної розгри, яка була потім визначена на виїзді з командою міста Надвірна. Надвірна також мала "А"-клясну дружину — "Бистрицю", до того була ще й жидівська дружина і також до збірної залучили теж українця — Полатайка, з колишнього "Пруту" з Делятина.

Ті змагання ми почали невпинними атаками на ворота противника і за короткий час ми вели перед з рахунком 3:1. Для гордих надвірнянців це було ударом і вони побачили, що з нами виграти не буде легко. Тоді вони вдалися до брутальної гри. Підтримувані фанатичною публікою вони допускалися брутальних фавлів. Деякі з наших грачів почали віддячуватися тим самим, так що гра деґенерувалася і перетворювалася в "копанину" не так по м'ячеві, як по ногах противника. Я, хоча був твердим грачем, але грати навмисно брутально не вмів, бо й не знав тих усіх трюків — як то когось "загакувати" чи "підкосити". І я від цього терпів, бо не міг відплачувати противникові. Але я мав свого ангела-хоронителя — і як тільки мене хто ударив, то Петро Зуб'як відразу до мене: "Никольцю, той с...ий син тебе копнув? К... його мама, я йому зараз покажу" — і при першій зустрічі з тим грубіяном він не по м'ячеві, а гаратав його по ногах. У другій половині суддя, молодий жид зі Станиславова (можна сказати відважний у тій грізній ситуації) все-таки старався опанувати гру, хоч це викликало дикі вигуки і погрози публіки на його адресу — і ті змагання таки довів до кінця. Надвірній удалося забити ще один ґол, але змагання ми таки виграли 3:2 і закваліфікувалися до наступної рунди.

Ми побоювалися, що по змаганні публіка може нас побити. Але, на щастя, з нами був один наш ямничанин у мундурі залізничого міліціонера, ми зібралися біля нього — і, можливо, публіка побоялася тієї "влади": і нас, і суддю, якого ми впустили між себе, випустили з грища, і ми скоро дременули на залізничий двірець та й поїхали додому.

У той час я вже вчився у Львові, тому доводилось на ті змагання доїздити. Водночас я почав грати і в університетській футбольній команді. Наші змагання за кубок відбувалися не щотижня і нереґулярно. Як були оголошені змагання, тоді мені передавали вістку телефоном через ямницьких дівчат, які працювали у Станиславові на пошті — і я доїздив на них. Наступна розгра була призначена з станиславівським "Спартаком", та на неї я, на жаль, не зміг поїхати. Але в ту неділю ввечорі — телефон зі Станиславова: Ямниця перемогла "Спартак" з рахунком 5:4 і закваліфікувалася до фіналу з станиславівським "Динамо". Фінальна зустріч буде за кілька тижнів у неділю, перед святом Жовтневої революції (6 і 7 листопада).

У ДВОХ КОМАНДАХ: ЯМНИЦІ І УНІВЕРСИТЕТУ

Наша університетська команда була досить сильна. До її складу належали два грачі колишньої "Гасмонеї" — Мундзьо Шренцель і Карл Шпісбах, середущим помічником був Андрійчук. У нападі були добрі змагуни Корда, Чорнобай і Василь Дідошак (помер кілька років тому в Рочестері) та інші грачі, прізвищ яких уже й не пригадую. Я в той час ще був у резерві і тільки час від часу замінював Андрійчука, який був рутинованим і добрим змагуном, але не завжди витримував кондиційне.

У ту неділю, коли Ямниці треба було мати фінальну гру з "Динамом", наша університетська екіпа, до якої входили футбольна, відбиванкова, кошівкова, фехтувальна та інші дружини, увечері мала виїздити до Дніпропетровського на змагання п'яти університетів України під час жовтневих святкувань. Я, отже, мусів поїхати до Станиславова на матч з "Динамом" і безпосередньо по нім устигнути на потяг до Львова, щоб пересісти на потяг Київ — Дніпропетровське.

З Ямниці передавали мені невеселі вістки, а саме: нам дискваліфікували наших двох найліпших нападників — Ему і Богдана Малика. Вони обидва працювали в Станиславові на пошті. При пошті була профспілкова команда "Молнія" і вони зіграли в ній кілька товариських змагань. Через те спортові власті їх дискваліфікували і заборонили їм грати в нашій дружині в тій фінальній зустрічі.

По всіх тих наших несподіваних сенсаційних перемогах, команда Ямниці стала загадкою для "власть імущих". А слід узяти й те до уваги, що опікуном "Динамо" були органи НКВД — тепер КҐБ. У їх очах Ямниця мала неблагонадійну, націоналістичну і контрреволюційну репутацію. Саме тоді робився великий натиск влади на Ямницю та інші села, щоб закласти колгоспи. Ямниця чинила спротив, а довколишні села орієнтувалися на неї й казали, що коли Ямниця не хоче, то й вони не підуть у колгоспи.

... Крім того інші дружини мали в своїх рядах змагунів різних національностей — мали інтернаціональний характер, а Ямниця була чисто українською дружиною. Хоч "Динамо" мало в своїх рядах найкращих змагунів Станиславова, несподівані перемоги Ямниці так непокоїли динамівських опікунів, що вони на ті змагання спровадили трьох змагунів — помічників і воротаря з Києва для підсилення і без того дуже сильної своєї команди.

Було зроблене все, щоб не допустити до чогось непередбаченого і щоб кубок дістався динамівцям.

Ось так того осіннього сірого дня почалися фінальні змагання на грищі "Сокола" на Бельведері (грище"Каси ощадности" було в той час у стані реконструкції) в присутності всієї партійної знаті, військовиків НКВС та численної публіки, серед якої було багато ямничан і прихильників з довколишніх сіл. Ми, послаблені відсутністю наших двох нападників, боролися, як могли. Та перевага була за "Динамом" — і незалежно від нашого завзяття та емоційного наснаження ми програвали з рахунком 4:0. За яких 20 хвилин перед кінцем змагань наш змагун прорвався з м'ячем і на карному полі був брутально ззаду сфавльований їхнім оборонцем. Це був очевидний карний м'яч, одначе суддя не зареаґував на це. Наша дружина, яка і так була в великому нервовому напруженні, почала бунтуватися проти байдужого ставлення судді і ми загрозили, що змагань не будемо продовжувати і зійдемо з грища. Суддя не змінював свого рішення, і ми покинули стадіон. Попри всі спроби спортового й партійного проводу не допустити до такого скандального кінця та наперекір погрозам покарати нас, наше рішення було невідкличне, так що ми навіть не були на параді вручення кубка переможному "Динамо".

Я з того був навіть вдоволений, бо це дало мені час скоро переодягнутися й устигнути на потяг до Львова. В Ямниці на станції мій батько передав мені всі речі, потрібні мені в дорогу до Дніпропетровського. Це сталося, здається, перший раз, що батько активно щось робив для моєї спортової діяльности. Але в той час я вже був нібито дорослий і наші відносини з батьком були не такі, як колись.

Участь Ямниці в тім фіналі була, попри нашу прогру, великим нашим досягненням у футболі. Щоправда, могло б усе закінчитися краще без демонстративного покидання стадіону, що не було розважним кроком але то був крик наболілої душі і нерви не витримали. За це Ямниця ще більше втратила довір'я в очах влади, а Богдан Дейчаківський, який по кількох місяцях був арештований за мниму приналежність до ОУН, розповідав пізніше, що капітан Михайлов, керівник "Динамо", відвідав його в тюрмі і закидав йому, як провідникові дружини саботаж, розрахований на підрив авторитету совєтської влади.

СПОВНЕННЯ МРІЇ — ЇДЕМО НА СХІДНЮ УКРАЇНУ

Для нас, молодих українців, уродженців західніх областей, вихованих на романтичних козацьких повістях Кащенка, Андрія Чайковського та на поезії Шевченка, було тоді задушевною мрією колись побувати на Україні, бо в нас усе вважалося, що правдива Україна є там, над Дніпром, а тут це тільки мала частина — Галичина.

Пригадую, як то покійний Григорій Трохимович Китастий раз жартома висловився на питання моєї дружини, чи його син одружений. Коли він відповів, що так, дружина запитала: "А з ким"? — "Та з чужинкою". "А з якою?" — "Та з галичанкою".

Отже, як ми дізналися, що нам трапляється щастя поїхати на Україну, ми довго до того приготовлялися, сповнені радісних сподівань. І чим більше наближався день нашої подорожі, тим більше наростало наше емоційне напруження. І нарешті в неділю пізно ввечорі ми сіли на поїзд Львів — Київ. Наша екіпа зайняла цілий ваґон. Це був перший раз, що я їхав у ваґоні совєтської продукції (а може ще й царської). По якомусь часі виявилась перша невигода: у ваґонах стало дуже душно і гаряче, бо вони вже були позабивані на зиму. У Бродах до нас долучився Чорнобай. У поворотній дорозі він покинув наш потяг також у Бродах. Як потім виявилося, він уже не повернувся до університету — пішов у підпілля і перебув там аж до вибуху німецько-большевицької війни.

Ми їхали через Волинь і трохи куняли. Спати було тяжко, бо була сильна горяч. Не маючи досвіду в подорожуванні, я не мав зі собою нічого легкого, щоб переодягнутися; був у своєму найліпшому костюмі, який за ту ніч добре зім'явся. Але як почало розвиднятися, ми вже проїхали колишній польсько-совєтський кордон і потяг гнався землями Житомирщини. Ми прилипали до вікон, щоб побачити ту нашу "обітовану землю" — Велику Україну. Те, що ми побачили з потяга, нас радше розчарувало, бо був сірий день, краєвид досить монотонний; села виглядали бідно, хати були пообдирані, обійстя без тинів. Не видно було тих вишневих садків, які змалював наш Тарас. Вулиці широкі без ровів по боках, переважно суцільне болото. Наш настрій знизився. Живіше тільки забилося серце, як ми зблизилися до Києва і здалека побачили його чудову панораму. Київський вокзал справив дуже добре враження своєю архітектурою, одначе всередині він був переповнений пасажирами, які розпосілися зі своїми клунками, де тільки можна було знайти вільний клаптик підлоги. Народ був бідно одягнений і вимучений.

Нас завезли до гостиниці, що біля стадіону "Динамо", і ми звідти пішли оглянути Хрещатик і деякі бічні вулиці, де побачили довгі черги людей під різними магазинами. Вразило нас те, що всюди чути було тільки російську мову.

Переночували ми в гостинниці, а рано пішли оглянути стадіон "Динамо", заки поїхали на станцію в дальшу подорож до Дніпропетровського. В порівнянні зі львівськими грищами стадіон "Динамо" був імпозантний. Хоча ми прийшли до нього десь о восьмій годині ранку, ми застали там футбольну команду "Динамо" в стані повного тренінгу. Між динамівцями був наш Леньо Скоцень, і ми подивляли його удари по воротях. На жаль, довго ми там не затримались, бо треба було вирушати в дальшу дорогу; поїхали на головний вокзал і сіли на потяг у напрямі Дніпропетровського.

Поїзд був переповнений — було видно, що комунікаційні засоби були недостатні і не задовольняли потреб людности. В Білій Церкві ми були свідками нелюдяного трактування бідних людей, які пхалися, щоб якось попасти в ваґон, а провідниця ваґону поштовхами їх відганяла.

У ДНІПРОПЕТРОВСЬКОМУ

Увечері ми доїхали до Дніпропетровського, де нас приміщено у гуртожитку. З побутових умов пригадую собі, що вода і їжа відгонили якимись хемікаліями, що їх певно вживали для дезинфекції занечищеної дніпрової води.

Там ми зустрілися зі студентами з інших університетів України: Києва, Харкова, Дніпропетровського й Одеси. Львів був п'ятим університетом. Гнітюче враження справляло на нас те, що майже всі студенти розмовляли між собою російською мовою. Ми відзначалися від них своєю доброю европейською одежею, а особливо капелюхами, що не було в моді для совєтських людей. До нас горнулися всі, щоб з нами порозмовляти, а особливо студентки, так що досить скоро зав'язалися навіть романтичні стосунки.

Перші змагання нам випало грати проти Харкова. Харків мав добру команду. Мрією харків'ян було дійти до фіналу і перемогти Київ, який вони вважали за непримиренного історичного суперника. Але ми мали більше щастя і виграли з рахунком 3:2.

Хоч та поразка харків'ян викликала в них почуття розпуки, бо позбавила дуже бажаної нагоди зустрічі і перемоги над Києвом, вони стали нашими палкими болільниками. Вони почали нас підбадьорювати і давати нам вказівки, як змагатися проти Києва. Вони запевняли нас, що якщо ми заграємо так, як проти них, то нам буде запевнена перемога і перше місце. Вони розхвалювали гру нашої помочі й нападу, а особливо нашого лівого крайника Дідошака, якого вони назвали Карузом за його мистецьке дріблювання та прекрасні центри до середини у підворітний простір, з яких нападники забили головкуванням два ґоли.

На другий день ми стали до фінальних змагань з університетською командою Києва. Ми мали за собою більшість публіки — за звичаєм, що всі радше беруть сторону слабшого проти сильного. Першу половину я був у резерві й уважно спостерігав гру. Вона велася з легкою перевагою Києва, але ні одна команда не зуміла забити ґола. В другій половині я замінив Андрійчука. Початкових 20 хвилин ми мали виразну перевагу, але наш напад не зумів використати кілька догідних підворітних ситуацій. Під кінець змагань Київ, що був кращий кондиційно, посилив темп і атаки на наші ворота. Цей їхній фінальний натиск увінчався здобуттям двох голів. Змагання кінчилися нашою поразкою, якою більше болів Харків, ніж ми, бо здобуття другого місця в тому турнірі ми вважали за неабиякий успіх. Треба визнати, що в усіх спортових ділянках університети України були на вищому рівні, ніж ми, Львів'яни; крім нас, тільки одному нашому фехтувальникові пощастило зайняти друге місце, а в інших ділянках ми пасли задніх. По закінченні турніру мала відбутися вечірка з танцями, на яку молодь приготовлялася, сподіваючись провести гарно вечір і зав'язати дружні стосунки. Але заки піти на ту вечірку я мав переживання, що глибоко закарбувалися в моїй пам'яті, як незабутня стріча з природою і людьми України.

Викладачем російської мови у Львівському університеті на нашому факультеті був Дмитро Ієвлев. Він у дійсності був за фахом україніст. Сам молодий, зі східніх областей. Я і мій товариш Дмитро Штундер досить часто поміж лекціями з ним розмовляли про різні речі, пов'язані чи то з навчанням, чи життям у Західній Україні. Хоч він у розмовах був здержаний, але ми відчували, що він є добрий українець і чесна людина. За кілька днів перед нашим виїздом до Дніпропетровського він стрінув мене і передав мені листа до його батьків, просив зайти до них і персонально їм вручити його листа.

Я розпитав усе про адресу і під вечір вибрався в ту околицю. Це був робочий посьолок по другому боці Дніпра і називався Амур-Чорнозем. Я переїхав через Дніпро трамваєм, їхав до останньої зупинки, а потім довелося ще досить далеко йти пішки. Був гарний, хоч і трохи холоднуватий місячний вечір. Люди не працювали, бо це було державне свято. Нараз я почув незабутню пісню, яка гомоном розлягалася по всьому кутку. Ішли дві "тьоті" і можливо, що може трохи на підпитку тягнули розкотисте "Посадила огірочки близько над водою" — одна сопраном а друга дискантом. Та пісня, а особливо народній, питомий Східній Україні спосіб постановки голосу і ведення мелодії так прекрасно гармонізувалася з природою, що я став і милувався тою незвичайною симфонією. На жаль, я не бачив тих виконавців, бо вони були аж на другому кінці кутка. Батьки професора Ієвлева (він зараз Дмитро Кислиця і живе на пенсії у Фльоріді) прийняли мене дуже сердечно і вгощали різними ласощами та й чаркою, так що ми при щирій розмові провели кілька годин. Як я повернувся, то вечірка вже добігала кінця, хоч я ще встиг потанцювати й поговорити з дівчатами. Одна з них була аж із Хабаровська, що на Далекому Сході, і відрадним було те, що вона добре говорила по-українському. Ось так моя перша стріча з Україною, крім моментів розчарування, мала й світлі переживання.

ЛЬВІВСЬКА ВЕСНА 1941 РОКУ

Футбольний сезон відновився весною 1941 року. Я в той час був у фізично дуже доброму стані, бо поза футболом я був ще й членом університетської плавацької дружини. Два рази на тиждень ми мали інтенсивні тренінґи у критій плавальні на вул. Яблоновській. І хоч у мене почалося з того, що інструктор наперед мусів мене відучувати від мого ямницького стилю, який я засвоїв собі на Бистриці, і переставляти мене на австралійський кроль, я робив у плаванні досить великий поступ і під кінець року був уже включений до естафети 4х100. Наша плавацька команда мала їхати 4-го липня на змагання до Ленінграда, але вибух війни 22 червня 1941 року все перекреслив.

Крім того, щотижня ми, студенти, мали дві години інтенсивної руханки, бо всі ми мусіли підготовлятися до іспиту на ГТО (готов к труду й обороне). Перший іспит не був важкий і всі студенти по певній підготовці могли його скласти. Зате другий, вищий іспит вимагав уже досить інтенсивної заправи. З відживленням були деякі проблеми, бо те, що ми діставали в студентській їдальні — обід і вечеря (снідали — хто що мав), було достатнім для тих, що фізично не висилювались а для молодих спортовців цього було рішуче замало. Та я був у тому відношенні в щасливій ситуації, бо у Львові жила моя сестра з чоловіком, то в них я частенько підживлявся.

Як почався весняний сезон, я остаточно замінив Андрійчука на позиції середущого помічника. Ми грали тоді "віденською системою", а ця позиція була ключова і важка, тому що середущий помічник був по суті мотором дружини, весь час у русі між офензивою і дефензивою. Маючи по обох боках двох вправних і рутинованих грачів, як Шренцель і Шпісбах, я добре вив'язувався, і поміч у той час була найсильнішою формацією нашої команди. Рівень гри нашої дружини постійно зростав; ми мали успіх у розграх з дружинами інших вищих шкіл, як і позашкільних профспілкових команд. Добру футбольну команду мав ветеринарний інститут, з яким нам удалося добитися ремісового висліду. З їхнього складу запам'ятався мені Павлічка, тепер доктор-ветеринар, колишній футболіст, тенісист і соліст хору "Прометей" у Філядельфії.

Весна приносила теплі сонячні дні, зближався час кінцевих іспитів і треба було більше заглядати до книжок і скриптів. Манило йти в природу; часто ми брали з собою книжки і йшли десь на окраїни міста. Один раз я поїхав на Личаків на футбольне грище, що було в дуже доброму місці, як у парку, багато було там зеленої трави й дерев. Там я застав гурт різного віку чоловіків, що бавилися в футбола. Між ними я стрів кумира моїх молодечих футбольних мрій, про якого я все жадібно вичитував у газетах, — колишнього воротаря "Погоні" Альбанського. Був там і знаний мені з преси футбольний суддя Раніш. Вони собі там "копали" для розваги, а потім організували гру на "дві брами", а що їм не ставало грачів, то я і ще дехто з присутніх на грищі пристали до них — і ми мали дуже добрий матч. Більшість із нас усіх грала босоніж. Пригадую, що в розпалі гри я зударився з суддею Ранішем, а радше з його досить об'ємистим животом, на що він зареаґував пересторогою до мене: "Гей, хлопаку, уважай, бо мі бжух розбієш". Альбанський грав не на воротях, а в нападі. Він був на моїй стороні і ми, маючи ще кількох кращих змагунів, добре набили наших противників.

... Та ось уже й іспити, які мені вдалося скласти на відмінно. Я продовжував плавацькі вправи і грав у футбола, коли застав нас вибух німецько-большевицької війни в неділю 22 червня 1941 року. Того дня ми мали грати в своїй групі розгривок, уранці ще ми роздумували, що робити — чи з'явитися на поле змагань, чи ні. Але по промові Молотова змагання були відкликані...

НОВА ОКУПАЦІЯ — НАДІЇ І РОЗЧАРУВАННЯ

По приході німців до Львова я повернувся до Ямниці і Станиславова; як і всі, брав участь у процесі короткотривалого спалаху зусиль над відновленням української державности, проголошення чого я був свідком у залі "Просвіти" у Львові в той незабутній день 30 червня 1941 року.

У скорому часі почалось відновлення і спортового життя. Відновив свою діяльність і ямницький "Вихор". У Львові організувався Український студентський спортовий клюб, який приїхав на змагання й до Станиславова. З тим клюбом ямницький "Вихор" розіграв змагання. Вони відбулися на Гірці, і ми дали львів'янам добру лекцію ямницького футболу, здобувши велику перемогу (здається, 8:1). Це було моє останнє змагання в чорно-червоних барвах Ямниці. Бо відразу по тому почалася страшна злива, яка затопила все Підгір'я і збіглася в часі з грабіжницькими здирствами — контиґентами нових, німецьких окупантів, що й спричинило голодову облогу тих околиць весною 1942 року.

В 1943 році становище трохи покращало і я грав у кількох змаганнях у команді станиславівського "Черника". Ямниця тоді не мала своєї дружини і більшість з нас грала в "Чернику". Пригадую одні змагання у Львові з "Україною". Ми тоді геть чисто засипались, здається з рахунком 9:0. "Черник" не міг зліпити добру команду тому мені доводилося грати в нападі, де я ніколи не грав. Під час гри я кілька разів пробував говорити на розум з Яськом Мікльошем. Я вважав, що він був занадто твердий, можна сказати — навіть брутальний. Я звертав йому увагу, що слід грати трохи делікатніше. Він мені на те відповів по-польськи: "Пшестань плакаць — футбаль єст для менщизн, а нє для дзєці". На такий його диктум я теж пішов на нього кілька разів остріше, що він прийняв без нарікань і навіть почав до мене ставитися з респектом і грати більше по спортовому.

Восени і весною я зіграв кілька змагань у барвах Українського студентського спортового клюбу у Львові. З наближенням фронту все життя, включно зі спортовим, ставало убогішим. Я чимраз більше був пов'язаний з іншими формами діяльности, часто виїздив зі Львова в терен: нарешті — наказаний виїзд на Захід, то ж і фаза моєї спортової діяльности на рідних землях безповоротно закінчилась.

СПОГЛЯДАЮЧИ ПРОЙДЕНЕ

Хотілося б тепер зробити певну аналізу того періоду. По-перше, щоб перебороти всі труднощі матеріяльного характеру, нестачу спортового інвентаря, неможливість спромогтися на добре грище, брак вирозуміння чи прихильного наставлення до того виду спорту з боку батьків і громадян у селі, треба було мати стоїчну терпеливість і незвичайну мотивацію. Найбільшим рушієм такої діяльности безперечно був наш "романтизм", наш дитячий, а потім молодечий запал, наше нестримне бажання гри, змагу і перемог.

Другим рушієм був мотив так званого "забороненого овоча". Це притаманне особливо дітям, бажання робити недозволене, те що забороняли батьки, і що штовхає на риск. Як солодко було, коли риск удавався: менш приємно, коли щось не вдавалося і треба було те відпокутувати. Тоді як ми, учні ґімназії, грали в "Проломі", ми свідомо ризикували усуненням зі школи (а бути учнем ґімназії за тих часів було не абияким привілеєм), то сам той факт вирізняв нас в очах наших приятелів і ми були начебто аж героями в їхніх очах.

Іншим стимулом було те, що ми, молоді ґімназисти, усвідомлювали моральний обов'язок пробуджувати якусь суспільну діяльність у селі: ми мали бути свого роду аванґардом. Іншими словами, приходи-лось бути майстрами на всі руки — грати на сцені, співати в хорі, марширувати, демонструвати, грати в футбола, відбиванку ... Річ ясна, що для молодих, фізично сильних найприємнішою ділянкою до попису був спорт і кожний прагнув бути героєм на спортовій площі. Тут пригадується мені Богдан Наконечний. Його форте було театральна діяльність. Він був добрий актор, а то й режисер, але цього йому не досить було — і він конче хотів бути ще й футбольною зіркою. Та хоч фізично він виглядав на грищі імпозантно, гра його не була надзвичайною. Однак ми намагалися включити і його до команди, бодай на позицію лівого крилевого.

В "Сокільському" гимні співалося: "В здоровому тілі здорова душа". Здоровим тіло в той час було нам легше тримати, ніж теперішній молоді. Ми не мали стільки спокус, а радше не мали грошей, щоб спокусам піддаватися. Папіроси чи алькоголь — мало хто міг собі таке дозволити. Крім того, в тридцятих роках у Галичині була поширена акція "Відродження", спрямована не тільки на охорону організму від шкідливих наслідків алькоголю й тютюну, а й великою мірою на те (хоч і не декляровано), щоб не підтримувати польського державного монополю. Польська держава була для нас тоді ворожою, репресивною, чужою системою.

Не було тоді поширене й радіо, не було ж іще телебачення... Нагод для розваги не було багато, тому футбол зі своєю емоційною наснагою був великою притягальною силою.

Важним мотивом був і патріотизм. Він особливо проявлявся з початком 30-их років, коли діяв Український Спортовий Союз. Тоді було намагання, щоб у його рядах були всі українські спортові дружини, так що деякий час було критичне ставлення до тих, що залишалися в схемі ПЗПН (Польскі Звйонзек Пілкі Ножней). Пригадую таке: коли наш Петро Зуб'як (ще перед забороною Українського Спортового Союзу) пішов грати до "Пролому", то ямничани дивилися на нього майже як на зрадника. Пізніше, як "Союз" поляки ліквідували, всі боліли і тішилися успіхами "Пролому", а ми грачі "Пролому" відчували на собі відповідальність боронити не тільки спортову, а й національну честь нашого клюбу.

Найбільшою приємністю і досягненням було "набити" польський клюб, а зокрема такий, що був пов'язаний з польською парамілітарною організацією "Стшелєц".

Ми рішуче засуджували тих нечисленних українців, що грали в польських дружинах, і з презирством, а то й вороже ставилися до них як на грищах, так і поза ними.

Але в нас був ще один ґатунок патріотизму, який, здається, був часто інтенсивнішим за всенаціональний, а це своєрідний ямницький патріотизм, що його дехто вважав навіть за шовінізм. Ямниця була дуже високої думки про себе. Чи це було заслужене, чи ні — питання лишається відкритим. У всякому разі Ямниця була передовим селом у станиславівській області в різних ділянках і, річ ясна, хотіла здобути чи втримати належне місце в футболі. З тяжким болем ми могли погодитися з програшем в змаганні з котроюсь станиславівською дружиною, але було для нас попросту трагедією програти з якимось довколишнім селом. Одного разу приїхав до Ямниці на матч Боднарів. Вони призбирали собі так званих "заграничних" грачів і перемогли Ямницю з рахунком 3:1. Сором і бажання реваншу палило Ямницю довгий час. Той ямницький патріотизм побуджував небуденний запал і інтенсивність, що помагало нашій дружині компенсувати всі технічні та тактичні вади в грі. Це найповніше виявилось за большевиків у розгривках за кубок области.

Що й казати, я і мої співзмагуни у цій фазі нашого футбольного росту добилися належного рівня і успіхів, бо ж почали ми від "шматянки", а мені пощастило досягти рівня "А"-клясової дружини, якою був "Пролом", чи бути в команді Ямниці, котра дійшла до фіналу кубка области. І, сказати правду, це не було вислідом послідовного футбольного вишколу, а те, що ми згодом окреслили терміном "народня самотворчість". Отже, вчилися грати одні від одних, дивилися, як грали ті. що вже вміли — і їх наслідували, бо фактично формального тренінґа було дуже мало. Пригадую тільки те, що якийсь час, може кілька тижнів, тренував Ямницю покійний Осип Новицький, якийсь час ми мали тренінґи як юніори, а потім як змагуни першої дружини "Пролому", кілька тижнів тренував нашу університетську дружину перед виїздом до Дніпропетровського колишній тренер "України" — п. Мора. І це був такий формальний інструктаж, а решта то самотренінґ або гра від змагань до змагань.

Крім того, з вибухом війни в 1939 році були великі перерви у моїй футбольній кар'єрі, що теж сповільнювало мій ріст як змагуна. Але коли дивитися з перспективи років, то й у цей період мав я багато чогось приємного і цікавих переживань. Шкода тільки, що доля не дозволила продовжувати те на рідних землях, де залишилося багато співучасників тих баталій.

Хотів би згадати моїх співгравців з різних дружин, та, на жаль, не маю жадних писаних матеріялів, а пам'ять про всіх них за довгі роки вже добре припорошена. Але спробую.

З ямницької дружини пригадуються ще такі співзмагуни: Володимир Трач (Дзюньо) — чорнявий поставний довголітній воротар, добрий у позиційній грі і майстер виловлювання горішніх м'ячів. Член ОУН. З приходом большевиків був зв'язковим з закордоном. Загинув у Львові в 1940 році.

Влодко Дейчаківський — лівий лучник. Був швидкий, пробоєвик з добрим стрілом з лівої ноги. Студіював клясичну філософію у Львові, перебув Авшвіц, помер у Торонті 1964 року.

Богдан Дейчаківський — один з перших організаторів футболу в Ямниці, змагун нападу. Його футбольна кар'єра переривалася перебуванням у Березі Картузькій, потім у Карпатах, а також і ув'язненням у большевицькій тюрмі. Тепер живе в Фльоріді.

Антін Деркач — Тосько Ґурний. Дуже швидкий і твердий оборонець, свого часу грач "Пролому".

Петро Зуб'як — середущий помічник, швидкий, твердий, технічно заанґажований, добрий головкар. Найдовше грав у "Проломі". Семен П'яста — центр нападу, дуже звинний, з добрим сильним стрілом. Грав кілька років у "Проломі".

Богдан Семочко — оборонець, хоч малий на зріст, зате швидкий, стійкий, важко його "переїхати", а як захоче то може противника зфавлювати.

На правій стороні ми мали двох найменших ростом грачів — Малика і Зубаля. Зубаль дійсно був, як казали, "метер пєнць і кавалечек", зате гострий як бритва, швидкий, звинний, появлявся він в якомусь підворітньому замішанні, яке часто кінчав він здобуттям воріт. Малик був добрий дріблєр, швидкий і пробоєвий.

З університетської дружини згадаю двох жидівських змагунів колишньої "Гасмонеї" Мундзя Шренцеля — швидкого, жилавого, хоч і невеликого помічника, з доброю вправністю, від нього я багато навчився, та Карла Шпісбаха, високого, ставного змагуна. Їхня доля невідома. Ще в 1942 році хтось казав мені, що бачив Мундзя на вулиці у Львові. Чи пережили вони німецький голокост, не знаю. Дай Боже, щоб було так.

Крім того, пам'ятаю ще передньо згадуваних — Андрійчука, Міська Корду. Їхньої долі не знаю.

Василь Дідошак (наш Карузо) жив і кілька років тому помер у Рочестері.

Чорнобай з Бродів загинув у підбільшовицькому підпіллі. Пригадується ще теж великий прихильник і провідник нашої університетської дружини Юрко Вонторський, який був на еміґрації у Філядельфії.

Від багатьох інших залишилися в пам'яті тільки імена, а дечиї зовсім забулися.

Михась Семочко (молодший брат) — помічник, дуже добре опанував техніку гри, добрий дріблєр, часом задовго притримував м'яча. Загинув в УПА, як і його старші брати — Антін і Лесь.

Василь Деркач (Музика) — нападник, стійкий, добрий тактик, робив сильний стріл по воротях. Був мобілізований до Червоної Армії в 1940 році, попав у німецький полон. В 1943 році приїхав у відпустку додому і залишився в УПА. Там захворів і помер від запалення легенів.

Василь Деркач (Шпилька) — грав у нападі, був швидкий, але не мав твердости і часто уникав контакту. Згинув в УПА по війні.

Микола Деркач — знаний як Ема, тому що він був подібний до змагуна УСКу зі Станиславова — покійного вже Яреми (Еми) Попеля. Він був високий ростом, вродливий і мав добрий стріл. Під час війни німці забрали його на роботу до Німеччини, де він у копальнях набрався хвороби легенів, що й довело його до смерти в 1960 році.

Богдан Малик — швидкий, пробоєвий правий крилевий. Грав зі мною в "Проломі". Загинув у повоєнний час.

Антін Дейчаківський (Онька) — був запасний грач, швидкий, лівий крилевий. Загинув в УПА по закінченні війни. З "Пролому" в пам'яті ще залишилися:

Андриїшин (Зяйко) — воротар, звинний зі швидкою реакцією, відважний. Його мінусом було тільки те, що як низькорослий мав труднощі з горішніми м'ячами.

Два оборонці — Андриїшин II і Місько Багринівський — були непохитні, а як треба було, то вміли підкосити і сперечатися з ними противникові не рекомендувалося.

Бічні помічники — Лесюк і я. Лесюк перебув дивізію, полон, грав в торонтських дружинах і живе в Канаді.

Середущі помічники — Петро Зуб'як, а пізніше Роман Кернякевич. Роман був добрий тактик, дуже приязний і взірцевий змагун, духовий провідник і капітан дружини.

На лівій стороні був крайник Петровський (Зізі) і лучник Роман Панчук. Обидва вони були з Цуцилова, де якийсь час перебував Осип Новицький. Це він прищепив їм добрі футбольні навички.

Центром нападу був Михайло Звонок, колишній змагун української студентської репрезентації з Праги. Він був якийсь час і нашим тренером. Добре натренований, добрий керівник нападу, умів ввести в гру своїх партнерів і створювати догідні для них підворітні ситуації.