ПРО АВТОРА

Добре знаному в Клівленді та його околицях д-рові Миколі Дейчаківському 9-го грудня 1996 року сповнилося 75 років трудолюбивого і патріотичного життя. Але його діяльність ніколи не обмежувалася лише професійною працею. Та перед тим, як сказати про це, дещо з його біографії.

Микола народився 1921 року в селі Ямниця на Івано-Франківщині, недалеко від колишнього міста Станиславова, в родині Антона та Анни Дейчаківських, які дбали, щоб їхні діти виховувалися у патріотичному дусі в українських ґімназіях Станиславова, пробиваючи собі шлях до університетських студій.

Після закінчення середньої освіти М. Дейчаківський в 1940 році поступив на філологічний факультет Львівського Університету, а після закриття цього факультету під час німецької окупації Галичини став студентом медичного факультету у Львові. Ці роки Другої світової війни одночасно були роками завзятої української визвольної боротьби проти обох окупантів — німецького та московсько-большевицького.

Як член Організації Українських Націоналістів, Микола брав активну участь у різних акціях на теренах західньої і східньої України, виконуючи різні завдання проводу ОУН і рівночасно продовжуючи свої медичні студії.

В 1944 році, після створення на рідних землях Української Головної Визвольної Ради (УГВР), завданням якої було керувати не тільки збройною боротьбою Української Повстанської Армії (УПА), але й координувати та пропаґувати ідеї Визвольних змагань українського народу на рідних землях, молодий студент Микола був призначений виконувати службу зв'язкового закордонного представництва УГВР. Одним з його завдань було наладнати зв'язки з французьким антифашистським опором. Внаслідок цієї акції кілька місяців перед закінченням Другої світової війни він був заарештований німецькими прикордонниками при переході швайцарського кордону разом з членами французького руху спротиву й кинутий до слідчої тюрми. Тільки кінець війни врятував його від тортур та певного розстрілу. Всі ці пригоди д-р Микола Дейчаківський описав у своїх споминах, які друкувалися в кількох числах журналу "Сучасність" під заголовком "Спомини зв'язкового", під псевдонімом "Микола Кузик".

Закінчивши медичні студії в Мюнхенському університеті в 1949 році, д-р Микола 1950 року переселюється до США. Після нострифікаційних студій відкрив лікарську практику в Клівленді, Огайо. Тут він одружується з Надією Воляник — дочкою Степана та Емілії Воляників — професійною бібліотекаркою, видатною діячкою Союзу Українок Америки та любителькою українського мистецтва. Тут, на гостинній американській землі, народилися їм три сини: Орест, Юрій і Микола. Виховані в українському патріотичному дусі, всі вони не тільки здобули високу університетську освіту, але також беруть активну участь в політичному та суспільно-громадському житті української громади США.

Орест — маґістер політичних наук, є співробітником Гельсінкської комісії при Конґресі США, де значною мірою вирішувалася доля поневолених народів, у тому числі й України.

Юрій — за фахом лікар-кардіолог, як також колишній член редакції Видавництва "Смолоскип" та учасник акцій оборони українських дисидентів.

Микола — маґістер бізнесової адміністрації і музики (хорової дириґентури). Від 1990 року працює в Києві, де спочатку був викладачем у Міжнародному інституті менеджменту, а потім виконавчим секретарем Консультативно-дорадчої ради при Президії Верховної Ради України, далі заступником генерального директора Міжнародного фонду «Відродження», а останній час — директор реґіонального відділення Фонду «Євразія».

Мимоволі виникає питання — чи багато є інших наших батьків, які, переселившись до інших країн, могли б похвалитися успіхами своїх дітей, народжених на чужині, якщо йдеться про допомогу Батьківщині своїх батьків? Напевно таких, як діти Дейчаківських, знайдеться не багато. Крім своєї професійної праці д-р Дейчаківський завжди займався і займається українськими суспільно-громадськими та політичними проблемами — чи то тоді, коли, як ми вже згадали, він був ще студентом, чи потім, переселившись до Америки, і працював як лікар (тепер він вже пенсіонер). Будучи довголітнім членом Українського Народного Союзу, він також є активним членом УЛТПА та довголітнім членом Управи Відділу Огайо та його дворазовим головою. Був співорганізатором 1-го наукового з'їзду УЛТПА в Клівленді у 1956 році, як також головою організаційного з'їзду УЛТПА в 1976 році в Клівленді. За свою працю на з'їзді УЛТПА в 1982 році в Сан Франсіско він був відзначений почесною грамотою.

Будучи гуманістом не тільки на словах, але й на ділі, д-р Дейчаківський вже від кількох років висилає періодично пачки в Україну (до шпиталів та амбуляторій) з ліками, медичним знаряддям і т. д. Також разом з дружиною Надією висилає українські книги до книгозбірень Херсону, Донецька, Дніпропетровська (Січеслава). І взагалі, впродовж багатьох років, щедро підтримує українські наукові, культурні, спортові та харитативні установи. Він є постійним членом Українського олімпійського комітету в Клівленді.

Ще з молодечих років наш ювіляр любив і був дуже активним у спорті, зокрема був одним з визначніших українських футболістів, граючи у дружинах "Вихор" — Ямниця, "Пролом" — Станиславів, УССК — Мюнхен, "Січ" — Реґенсбурґ, "Тризуб" — Філядельфія та "Леви" — Чікаґо, а також був членом української репрезентації, яка здобула золоту медаль на Олімпіяді Ді-Пі в 1948 році.

Нарешті, як людина, д-р М. Дейчаківський відзначається професійною сумлінністю, доброзичливістю та вирозумінням людських слабостей. І тому з нагоди 75-ліття його народження складаємо йому найщиріші побажання доброго здоров'я, родинного щастя та сили й ентузіязму для праці й добра для своїх найближчих та всього нашого народу.

 

Д-р Юліян Мовчан