ПЕРША ПОЛІТИЧНА ГАЛИЦЬКА ЕМІҐРАЦІЯ

Після нашого (мого і доктора Якова Маковецького) звільнення з протипольського українського Леґіону десь у першій половині жовтня 1939 року ми на цілий тиждень поїхали до міста Кросно на Лемківщині, де полковник Роман Сушко організував перший невеликий табір для утікачів із Західньої Галичини та Волині. Як відомо, гітлерівська Німеччина у блискавичній війні, що почалася 1 вересня 1939 року, вщент розгромила польське "моцарство" й, згідно з брутальним для нас пактом Молотова — Ріббентропа, розшматувала колишню Польщу. Познаньщину з містом Познань відразу прилучили до Райху, Галичину та Волинь — до Совєтського Союзу, а з решти земель нацисти створили так зване Генеральне Ґубернаторство зі столицею в старовинному Кракові, а не у Варшаві.

Головою цього нового сателіта гітлерівського Райху став ґауляйтер доктор Ганс Франк, який замешкав у чудовому старовинному Пястівському замку, побудованому на горі Вавель на південь від Кракова. Він скоро став абсолютним диктатором, і його найважливішим завданням було стерти поляків з лиця землі. Жидів ще на самому початку не чіпали. Це прийшло дещо пізніше, коли на вулицях Кракова з'явилися робітничі жидівські батальйони та почали співати: "Гітлер злоти научил нас роботи". На жаль, у новому державному утворенні опинилися також і старовинні українські землі (Лемківщина, Ярославщина, Підляшшя та Холмщина), котрі в той час були майже на вісімдесят відсотків спольонізовані.

Ми приїхали до Кросна — маленького містечка, яке також уже зазнало великої асиміляції. Майже всюди було чути так звану мазурську мову. Сам табір був за кілька кілометрів на схід від містечка. У ньому перебувало до сотні наших людей з різних районів Галичини. Всюди панував порядок і чистота. Комендантом табору був сотник петлюрівської армії Степан Сулятицький, а з огляду на польське оточення, табір мав охорону з двадцяти членів нашого Леґіону під командою поручника Івана Кедюлича — родом з Карпатської України.

Я тоді ще не був знайомий із сотником Сулятицьким, але пізніше ми стали добрими приятелями. Нас, як колишніх леґіонерів, дуже гарно прийняли. Тут я познайомився зі знаним і заслуженим членом ОУН та УВО, політичним в'язнем доктором Зиновієм Книшем, котрий опинився в тому таборі. Там також зустрів славного Миколу Лебедя і познайомився з ним. Якось зайшов до бюра табору, де працював поручик Іван Небола (мій колеґа з Леґіону і теж закарпатець), побачив чужу мені людину, котра невдоволено всюди зиркала очима, бурмочучи до себе самого, мовляв, ще недовго, панове, будете панувати. Я тоді не міг зрозуміти значення тих слів. Лише як ми повернулися до Кракова, я зрозумів, чого ті слова стосувалися.

З неохотою ми мусіли повертатися до Кракова, тому що полковник Роман Сушко, вже тоді відомий представник єдиної, сильної та добре організованої ОУН, що мав величезний авторитет як у своїх, так і в німців, був призначений ПУНом для зв'язків з новою німецькою адміністрацією та для опікування українцями, що мешкали на старих українських землях. Перед від'їздом до Кросна він нас обох поставив до своєї диспозиції.

Хочу тут нагадати може не всім відомий факт, що після закінчення війни з Німеччиною всі наші колись леґальні політичні партії, які існували за часів Польщі (УНДО, Радикальна партія, Соціялістична партія та навіть досить нова, популярна Палієва партія Фронт Національної Єдности), зовсім зникли, розбіглися, так що фактичним представником і репрезентантом перед німцями залишилася лише ОУН з її ПУНом.

Ми повернулися до Кракова і здивувалися, відчувши там великі зміни на нашу користь. У місті було багато українців. Ми перше зголосилися до полковника Сушка, який уже тоді керував на вулиці Зеленій, 26 у непоганому приміщенні, маючи в розпорядженні на свої численні потреби майже цілий поверх. Туди кожного дня приходили сотні звичайних людей і патріотів з усього Генерал-Ґубернаторства і здавалося, що немає жодної справи, котрої енерґійний і діловий полковник не може полагодити. Скидалося на те, що йому вдалося зав'язати непогані стосунки з адміністрацією Франка.

Уже був організований Центральний український комітет допомоги — єдина громадська організація для потреб нашого автохтонного населення і десятків тисяч втікачів зі Сходу. Його головою за рекомендацією полковника став професор-географ, сам лемко, але не політик, Володимир Кубійович. Багато осіб і до сьогодні причисляють його до мельниківців, що ним він ніколи не був. Кубійович спочатку трохи слухав Сушка, а далі перейшов на свій розум.

Був уже відкритий великий табір для тисяч втікачів зі Сходу. Слід сказати, що між утікачами не всі були революціонери, патріоти та члени Організації. Були й звичайні люди — порядні та чесні, а були також і різні спекулянти, що, живучи непогано в таборах і політикуючи, зорганізували чорний ринок на валюту й діяманти. Опісля, коли нацисти почали відбирати жидівські маєтки, різні бізнеси (фізично жидів ще не винищували), тоді наш спекулянти ставали так званими тройгендерами, тобто адміністрували їх, часом не без великої користи для себе.

Також відкрили Українське казино, яке дуже вміло й фахово провадив інженер Василь Колодій (я думаю, що за наказом Організації). Окрім доброго ресторану, час від часу відбувалися забави з танцями. Туди заходили тисячі наших і чужих громада щоб зустріти знайомих, поговорити, та добре й смачно поїсти й випити не одну чарку. Це казино за короткий час стало товарниським і культурним центром нашої еміґрації.

Тоді, наприкінці жовтня 1939 року, пізніші бунтівники на чолі із сотником і членом ПУНу Ярим ще сиділи тихо, тільки іноді збирались у віденському бюрі на бурхливі наради, дискутуючи, як би найшвидше дорватися до влади та корита. Час від ча містом ходили неперевірені чутки, що буде зміна та що в старому ПУНі є багато ворожих аґентів.

Я тоді вперше в натовпі, що тиснувся й проривався на зустріч із полковником Сушком, зустрівся й познайомився з майбутнім героєм Степаном Бандерою в оточенні охорони. Він мені здався нормальним молодим чоловіком, а не, як американці кажуть, "trouble maker". Там у юрбі, що штовхалася в черзі до полковника, я його кілька разів зустрічав. Було там багато й інших визначних членів Організації, що в якихось справах приходили до Сушка.

У той час полковник взявся за українізацію вже майже зовсім асимільованих давніх українських земель. Масово поїхали туди тисячі еміґрантів різних за освітою і знанням. Багато відкрилося українських шкіл, церков, кооперативів, станиць української поліції, відділів Українських комітетів допомоги. Вся адміністрація переходила в українські руки. Всі були задоволені, що після століть повертаються до нас українські історичні землі.

А тим часом поляки відразу після програної війни (мовляв, тому що українські націоналісти не хотіли воювати за Польщу та саботували всі накази) організували так звану Армію Крайову для підпільної боротьби з німецькими окупантами. Вони поки що воювати з німцями не мали охоти, а звернули увагу на проваджувану масову українізацію нібито польських земель і почали війну із слабшими українцями.

Спочатку, серед білого дня, вбили голову Українського комітету допомоги в Холмі доктора М. Струтинського, в Грубешові — голову міста мґр. М. Павлюка та мґр. Юрія Пшепюрського. Далі були й інші жорстокі вбивства наших визначних людей. Отже почалася кривава війна з поляками, яку затіяли вони самі.

Спочатку українці не відплачували, аж до часу, коли в 1943 році на ці землі прийшла УПА. Тоді почалася вже справжня війна, котра тривала кілька років і, очевидно, закінчилася нашою поразкою, бо всі ці землі насильно повернули знову до Польщі. Ця справа коштувала українському народові дуже багато жертв, і це була помилка, на яку німці не звертали уваги, лише придивлялися, згідно із законом "divide et impera".

З приходом зими вибухнула війна між Сталіном і Фінляндіяєю, оскільки він хотів знову без війни поневолити відважний фінський народ. Але в нього не вийшло. Фінляндці лупили "старшого брата", що аж тріщало, очевидно, не без допомоги Гітлера. Фінляндія не могла виграти війну з більшою вигодою для себе, адже наявною була величезна перевага Совєтського Союзу як в людях, так і в матеріялах.

А між тим поїзди, навантажені всіляким добром, переважно зерном, ішли зі Львова через Краків до Райху день і ніч як дарунок новому союзникові (від Сталіна Гітлерові) для розбудови та зміцнення нацистської, вже й так потужної, машини для подальших завоювань европейських держав.

Сталін був першим і найбільшим нацистським колаборантом, багато допомігши Гітлерові в його пізніших фантастично переможних воєнних походах. Але ми, тоді ще молоді й готові на все українські націоналісти, дисципліновані та віддані душею й тілом ОУН, вірили, що той неприродний "солодкий" союз Гітлера зі Сталіном не може довго тривати через велику розбіжність в їхніх плянах і цілях. Обидва вони були міжнародними злочинцями й обидва прагнули до поширення своїх імперій на цілий світ. Отже, настане час для нас і української проблеми та її позитивного розв'язання. Тому ми мусіли бути сильними й об'єднаними, чекаючи на сприятливу нагоду, коли обидва наші смертельні вороги схопляться за чуби.

Виявилося, що Маковецький мав близьких родичів, які мешкали в Кракові, а саме: двох уже зовсім спольонізованих тіток, одружених з професійними польськими підстаршинами. Негайно після закінчення програної війни вони обидва втекли разом з іншими військовиками таємною дорогою, яка пролягала через Краків, Закопане, гори Татри й Чехію до Юґославії, а звідти — до Англії, де "урядував" екзильний польський уряд, президентом котрого в той час був генерал Сікорський. Тут вони долучилися до польського леґіону для подальшої боротьби з гітлерівською Німеччиною. Обидві тітки знали про своїх чоловіків і не дуже тим журилися.

Вони нас гарно прийняли, і ми несподівано замешкали в них у Кракові, щоб бути близько біля полковника Сушка, знати про його розпорядження і пляни. Так ми стали мешканцями Кракова, який несподівано став політичним та організаційним центром української еміґрації, а також культурним й економічним. Час від часу ми виконували різні тимчасові накази полковника. А між тим почали роздивлятися й шукати старих знайомих та приятелів. Найкращим місцем для цього було, вже згадуване, Українське казино.

Тут я зустрів чимало краян, колеґ і добрих приятелів. Передусім краянина з Мразниці, так званого "політика", що все ходив чисто вбраний з течкою під пахвою — Кунціва Івана, потім Іванчука Романа — сина мразницького господаря, єдиного нашого передвоєнного мільйонера (Роман студіював і на той час уже закінчив хімію у Данціґській політехніці), та мого молодшого колеґу з Дрогобицької ґімназії Миколу Коваля. Обидва вони пізніше (не знаю причин) мали проблеми з ґестапо, згодом були заарештовані й розстріляні. Це дивний факт, адже ґестапо в той час українців ще не арештовувало. Зустрів я також мого старого ґімназійного колеґу Романа Флюнта, який перед війною нарешті вступив на медицину в Познані, а тепер переїхав до Праги. Були тут також і мої львівські колеґи й спортовці брати Соколовські — студенти Львівської політехніки, а також студенти брати Білинські. Бачив я також Влодка Сушкова з Борислава, вже тоді жонатого, Свентика Левицького — студента Львівської політехніки, що дуже відзначився перед розколом в ОУН: всюди роз'їжджав по терену й завзято вів пропаґанду проти полковника Мельника та старого ПУНу.

Тоді я довідався, що інженер Валюх з Трускавця разом із Стернюком, котрий недавно помер в Арґентині, організували в Кракові перший маґазин німецьких виробів і мали великий бізнес, продаючи ці потрібні товари нашим приватним купцям, які повідкривали численні маґазини в інших містечках.

Тоді також був вельми популярним набір молодих мужчин до так званого Верцуґу. Це була напівмілітарна організація для охорони численної цивільної та мілітарної індустрії. Виявилося, що Армія Крайова почала саботажну акцію проти цієї індустрії, сподіваючись у такий спосіб наразити німецьку адміністрацію на значні матеріяльні втрати. Наскільки пригадую, цей Верцуґ не мав права носити зброю. Тисячі наших молодих чоловіків пішли туди, маючи ґарантований дах над головою, військовий харч і добру можливість набути потрібний для ОУН військовий вишкіл. Найбільшим відділом Верцуґу тоді командував поручник і знаний футболіст Іван Кобзяр разом з моїм добрим колеґою та відомим спортовцем Іваном Варцабою. Мені казали, що вони мають до двох тисяч молодих людей.

Усе ще чекаючи на більше призначення, я виконував час від часу тимчасові доручення полковника Сушка. Якось у середині листопада я виїхав з Кракова на кілька днів, і коли повернувся, то не застав Маковецького на квартирі. Тітки сказали, що він поїхав за наказом полковника до Варшави, а наскільки — не знають. У бюрі Сушка мені повідомили, що німці несподівано почали масовий обмін так званих фольксдойчерів — німців, — що жили території України, Білорусі, Росії та балтійських держав, на українців, росіян та інших. Гітлер вирішив обміняти німців Совєтського Союзу на тих, що захотіли до "совєтського раю" (деякі лемки, холмщаки й інші), тому потребував багато перекладачів. Маковецький поїхав туди, мабуть, на довгий час.

Через декілька днів мене викликали до полковника, і я отримав наказ за два дні виїхати в Закопане, де організовувався великий вишкільний військовий табір, який я мав проводити за допомогою поручника петлюрівської армії Ф. Косаківського й Утя Соколовського. Час вишколу не було визначено. Українським командиром від Організації було призначено Миколу Лебедя, а від німців — ще невідомо кого.

Точно за два дні я вже був у відомому на весь світ лещетарському курорті, в якому раніше ніколи не доводилося бути. Це прекрасне і на европейський манер збудоване місто. Очевидної тоді там не було ніяких туристів — ані польських, ані закордонних. Нам виділили величезну сучасну віллу. Невдовзі сюди прибуло близько трьохсот українських жінок і чоловіків — визначних українських патріотів.

Нарешті приїхала й німецька команда в особі гауптштурмфюї рера СС Ганса Крюґера і його заступника — лейтенанта родом з Берліна, страшенно схожого на жида. Це була дійсна команда табору, а Лебідь був тільки причепом. Я відразу відчув: тут щось не те. Крюґер віддав перший наказ, щоб завтра о сьомій годині ранку всі з'явилися на збірку на великій площі на подвір'ї, а про все інше — він скаже. Збірку мав проводити я, як один з нечисленних військовиків.

Наступного дня я вишикував усіх наших патріотів на військовий лад і фахово доповів Крюґерові. Він був здивований, що з українців також можна зробити непоганих вояків, видав наказ на сьогодні, щоб той, хто має змогу роздобути лещата, вчився на них їздити, а решта нехай приводить до належного порядку свої квартири й познайомиться з містечком. Крюґер підійшов до мене й поцікавився, де я навчився військової справи та чи добре знаю німецьку та польську мови. Коли я дав позитивну відповідь, він запросив мене з собою на вечірню прогулянку містом. Ні пр який військовий вишкіл не було й мови, а коли я про це сказав Лебедеві, то він тільки знизав плечима. Єдиноначальником був Крюґер, і він робив усе, що хотів.

Його нічні прогулянки були справжнісіньким варварством і насильством. Ми без попередження вдиралися до хат, будили їх мешканців, перевіряли документи й ставили багато запитань, що стосувалися головним чином Армії Крайової і таємного переходу в Татри до Чехії колишніх польських старшин і підстаршин. Крюґер не мав ані найменшого права того робити, оскільки в Закопаному було місцеве ґестапо, і тільки воно на цій території мало таке право. Про це мені сказав сам Крюґер. А також він сказав, що добре знає польську мову, бо його батько німець, а мати полька. Походить він з Познані. До Райху втік тоді, коли Гітлер виграв вибори й перебрав владу в Німеччині. Крюґер був кремезним мужчиною і не був жорстоким. До мене ставився дуже добре, але з мене було досить тих нічних ескапад. Я зголосився до Лебедя, розповів йому про все, заявивши, як організаційному командирові, що не приїхав сюди на якийсь ґестапівський вишкіл. Нехай він скаже Крюґерові, що я не піду з ним більше на нічні прогулянки.

Я не був упевнений, що Лебідь це зробить, але, на його щастя, наступного дня сталася пригода, яка все змінила. Того вечора йшли до мене два мої помічники — Косаківський і Соколовський. Тут раптом відкриваються двері і без стуку гордовито входить Крюґерів заступник. Ми й далі сиділи, абсолютно не звертаючи на нього увагу. Тоді він злісно накинувся на нас, мовляв, ми зобов'язані йому салютувати, бо він — офіційний заступник команданта і молодший старшина. Тоді я встав і сказав йому, що, навпаки, це він повинен нам салютувати, бо ми всі також старшини і до того ж вищі за ранґою від нього. Тоді він майже з плачем утік скаржитися (ми це знали) на нас Крюґеру. Ми вирішили, що, незважаючи на наслідки, всі солідарно будемо обстоювати наші права.

Незабаром Лебідь прислав посланця, щоб я негайно з'явився до нього. Я відчув, що буде погана розмова. Лебідь повідомив мені, що він мав розмову з дуже знервованим Крюґером, який наказав вранці скликати збірку всіх учасників, і ми втрьох маємо публічно вибачитися за нашу поведінку перед його заступником, а якщо ми цього не виконаємо, то він пізніше зробить з цього вельми погані для нас трьох висновки. Одверто треба сказати, що навіть у той час нам загрожував концтабір: Крюґер міг нас заарештувати й вислати до табору. Я тоді спокійно заявив, що ми нізащо нікого не маємо перепрошувати чи в чомусь каятися. В іншому разі ми всі негайно залишимо табір і повернемося до Кракова. Лебідь радив мені цього не робити, бо може бути зле. Я тоді сказав: "Зле чи добре, але ми свого рішення й оборони чести української старшини не змінимо". Після розмови з Лебедем я поінформував своїх помічників про домагання Крюґера та моє рішення. Вони без жодного "але" погодилися, і ми негайно виїхали до Кракова, а вранці звітували полковникові про те, що робиться в таборі в Закопаному та що зроблено помилку в тому, що наші люди висилаються туди. Той самий Крюґер у 1941 році був шефом ґестапо у Станіславові — аж, мабуть, до приходу совєтських військ у 1944 році. Ми з ним особисто ніколи більше не зустрічалися.

Днів за десять після того я одержав наказ від полковника негайно виїхати до Західньої Лемківщини, в село Ветлина, де містилася окружна команда охорони кордонів із Союзом, в якій я став працювати перекладачем, з огляду на велику кількість у той час втікачів з Галичини. Перейти кордон без доброго знання місцевости було нелегко, і тому багато сміливців, що пробували це зробити, гинули на місці або були заарештовані, кинуті до совєтських тюрем і засуджені за зраду батьківщини на смерть.

Працюючи у Ветлині, я тісно співпрацював з Юрком Карманіном — моїм давнім колеґою й приятелем ще зі студентських львівських часів, що жив і діяв у гарному гірському селі, розташованому над річкою Сян. Село називалося Беньова, парохом тут був знаний пасічник і знаменитий господар отець Тимчук — добрий і поважаний священик та мудра й культурна людина.

Юрка послали туди, на кордон, для спеціяльних доручень особисто полковника Сушка; мешкав та харчувався Юрко в парохії. Я туди часто приїжджав на зустріч з утікачами. Саме в тому місці багато людей пробували перейти кордон, що ним слугувала тоді річка Сян, яку можна було легко перейти вбрід, а також довколишні невисокі гори та ліси, в котрих можна надійно заховатися від совєтських прикордонників, які безпосередньо підлягали кривавому НКВД.

Аж до початку кривавої війни між колишніми "солодкими" союзниками Гітлером і Сталіном — 22 червня 1941 року я жив і працював у Ветлині, допомагаючи нашим нещасним людям, що свідомо ризикували життям, аби врятуватися від смертельної небезпеки "совєтського раю".

Хотів написати більше про справу Бандери, що стала, на великий жаль, історичним фактом у лютому 1940 року, знищивши нашу найбільшу силу, а разом з тим і залізну дисципліну раз і назавжди. Велику й зрадливу роль за добрі ґестапівські гроші тоді відіграв сотник Ярий — старий член ПУНу та колишній приятель полковника Коновальця. Він допоміг ґестапо розбити об'єднану ОУН, використовуючи надмірні амбіції молодшої ґенерації до влади. Ярий був єдиним членом ПУНу, який купив собі гарний фільварок коло Відня за каїнові гроші, де й відпочивав після важкої зрадливої праці й, забутий усіма, непомітно помер.

Я тоді, вже в другій гарячій фазі боротьби, брехні й облуди, жив і працював, виконуючи свою патріотичну роботу, далеко від того трагічного дня для нас усіх і тому не хочу заглиблюватися в ту нашу політичну саламаху, яка, на жаль, триває й по сьогоднішній день із шкодою для нас усіх. Адже ми знову нічого не навчилися з історії і замість того, щоби жити сьогоднішнім днем і думати про майбутнє, ми порпаємось у минувшині та її багні.

Перестаньмо далі поширювати стару брехню і говорімо правду, бо народ має право знати правду.