МІЖ МОЛОТОМ І КОВАДЛОМ

Із Завберсдорфа ми двома військовими машинами гналися цілу ніч все далі на південь та у високі гори. Аж ось приїхали на якусь маленьку залізничну станцію, де стояв досить великий спецпоїзд, біля якого крутилося багато молодих мужчин у чорних військових уніформах. Виглядало, немовби вони всі на нас чекають.

Машини зупинилися, ми негайно з них вискочили та підбігли до тих молодих мужчин у чорних уніформах, щоб довідатися, хто вони є і для чого стільки їх сюди прибуло, з якою метою. Яке ж було наше здивування, коли вони, побачивши нас, самі заговорили по-українськи. Від них ми довідалися, що вони переважно є колишні члени "Карпатської Січі", які під натиском мадярів відступили під проводом сотника Степана Сулятицького до Румунії, а коли перейшли річку Тису, румуни відібрали в них зброю і, незважаючи на всі серйозні запевнення, усіх негайно передали мадярам, а ті запроторили їх до концентраційного табору, спочатку в Бичкові, а потім в Ніредьгазі, де їх страшенно били та мучили голодом. Тяжко бідуючи, вони там перебули майже три місяці. Багатьох з них мали видати назад як колишніх польських громадян. Але десь тиждень тому зайшов до них німецький консул, наказав негайно збиратися в далеку дорогу до Австрії та повідомив при цьому, що вони, на вимогу німецького уряду, звільнені з мадярського концтабору.

Дійсно, на другий день приїхали німецькі військові машини і їх усіх повезли на Захід. По дорозі добре нагодували, повезли до лазні, щоб позбутися вошей, роздали їм нові чорні уніформи та військові черевики, зробивши з них знову вояків. Уніформи були, властиво, чеськими, пофарбованими в чорний колір. По дорозі заїхали до Бруку-над-Муром, де взяли ще близько сотні молодих українців. Їх також переодягнули в таку саму уніформу й черевики. Потім посадили всіх на поїзд і привезли вночі сюди, у глибокі австрійські Альпи.

У той час прилучився до нашої групи молодий, середнього зросту, інтеліґентний на вигляд, також у звичайній уніформі чоловік, що представився як поручник Осип Карачевський — майбутній командир протипольського Леґіону ім. полковника Р. Сушка, головні сили якого ми якраз бачимо перед собою. Його разом з групою хлопців понад сто чоловік захопили в Бруку-над-Муром і прилучили до великої групи колишніх членів "Карпатської Січі". Разом з ним є також кілька старшин, що мають під його проводом організувати й вишколити десь тут, у великому секреті, далеко від людей і в глибоких горах цей Леґіон, щоби бути готовим до майбутньої неминучої війни з польським "моцарством". Дозвіл на організацію та вишкіл Леґіону одержав ПУН посередництвом полковника Р. Сушка від вермахту. І це також' великому секреті. Це найперша та найближча спроба ділової спід праці між Організацією та вермахтом на випадок війни.

Зараз майже кінець червня, а військовий вишкіл Леґіону мусить бути закінчений наприкінці серпня. Тому він почнеться негайно й провадитиметься пришвидшеним темпом, як тільки буде призначене відповідне засекречене та приховане від людей місце. Ми дістанемо уніформи та відповідний одяг. Нам для допомоги прислано кількох підстаршин вермахту, про всяк випадок, й армійських кухарів. Усі вони одягнені в цивільний одяг.

Карачевський розповів усе, що нам потрібно знати. Ще сказав, що ми знаходимося в глибоких і високих Альпах, які називаю альпійською Швайцарією, надзвичайно мальовничих і гарних. Осередком їх є розташоване неподалік від нас прекрасне, велике й глибоке озеро Целямзее й такої ж самої назви мальовниче містечко, цілковито побудоване на гірських терасах. Цей малий залізничний дворик належить містечкові. Пізніше нам забороняти купатися в озері й відвідувати містечко, щоб не розсекретити конспірації. Харчі, як і інші потрібні нам речі, доставлятимуть вантажними машинами. Жодних листів — ні писати, ні відсилати — нам суворо забороняється. За кілька днів мають приїхати нам на допомогу ще кілька наших старшин.

Після цього неподалік від нас сталося якесь пожвавлення, і поручник Карачевський, вибачившись перед нами, відійшов з'ясувати причину. Виявилося, що то повернулися підстаршини вермахту, котрі ходили на обстеження території, аби підшукати підходяще місце для розбиття нашого табору. Вони його знайшли і тепер, задоволені й усміхнені, розповідали про це.

Незабаром подали команду: ми вишикувалися в похідні кольони й рушили з місця маршовим кроком вузькою гірською доріжкою на південь під проводом поручника та чотирьох підстаршин. Так, у повній мовчанці, ми марширували майже дві години і, нарешті, пролунала команда повернути наліво в невеликий лісок. Коли його перейшли, несподівано перед нами відкрилася гарна широка й довга гірська галявина, майже рівна й оточена з усіх боків густим мішаним лісом, а понад ним далі вгору пнулися стрімкі ґранітні скелі. Ми одержали наказ зупинитися й добре освоїтися, бо це буде місце нашого постою на час військового вишколу, після якого, мабуть, підемо на майбутню війну. Ця широка й велика галявина була ідеальним місцем для повної нашої ізоляції від решти чужого нам світу, а також зручна для великих зібрань, маршів і різних потрібних тренувальних військових і спортивних вправ. Завтра тут ми маємо побудувати ціле містечко армійських шатер, окремо для старшин, підстаршин і стрільців, щоб мати добрий дах над головою, і негайно, після розподілу на рої, чоти, сотні, почати військовий і тереновий, нелегкий для нас, стрільців, вишкіл.

Цю першу прекрасну гірську ніч, ми мусіли переспати в тім, що кожен з нас мав на собі, та з'їсти те, що в кожного було в торбі. Завтра машини привезуть шатра, обладнання, кухонні споруди й харчі, більше уніформ, черевиків і білизни. Тоді відразу почнеться вишкіл, а сьогодні відпочиваємо та маємо нагоду познайомитися зі стількома новими і нам незнайомими людьми. Усе-таки є можливість знайти серед них і старих знайомих, щоб дещо довідатися про справжні події в світі та в Карпатській Україні.

Я разом з Маковецьким після короткого відпочинку метнувся поміж людей, і ми після якогось часу мали чимало нових і цікавих відомостей. Передусім зустріли наших старих знайомих поручників чеської армії Івана Кедюлича, Івана Неболу та, здається, Василя Малого — всі з Карпатської України й учасники її оборони від мадярської навали. Вони розповіли про трагічну долю моїх бориславських друзів, про що я вже згадував раніше, а також про різке загострення відносин між Гітлером і Польщею, про даремні, неуспішні спроби західних держав заспокоїти дедалі нахабнішого Гітлера, бо він уже відверто домагався від Польщі повернення Ґданська й створення коридору, загрожуючи війною. Тому ПУН покладає великі надії на цей протипольський Леґіон, що мають вишколювати. Він повинен відіграти важливу роль у майбутньому конфлікті, незважаючи на те, що він малий, як на такі обставини. Ця остання вістка нас дещо розвеселила й підбадьорила. Очевидно, що наші знайомі старшини усіх позакулісних справ тоді не могли знати, і ми це взяли під належну увагу. Йшлося по найважливішу справу, а саме: чи можна Гітлерові вповні вірити. На жаль, у той час, хоча й були вже сумніви, реальної та жорстокої правди ще ніхто не тільки не знав, але й не міг навіть передбачити. Це прийшло, як грім з ясного неба.

Зрештою, в той час, і навіть пізніше, ми не мали ні найменшого впливу на рішення ПУНу. Ми були тільки малими піхотинцями на широкій мапі тодішніх і майбутніх подій, нам було наказано "мовчати й слухати", що означало дисципліновано, як членам Організації, виконувати накази без жодного "але" у сліпому послуху та вірі, що так є найкраще й інакше не може бути. Нас перекидали, нас перевозили, абсолютно нічого не кажучи й не питаючи нашої згоди. Але ми були віддані та дисципліновані члени Організації, і тоді думали, що так є найкраще, бо ми боролися за Україну, за її волю, за кращу долю й готові були вмерти за неї. Наш власне життя, наша власна доля не мали ніякого значення, і тому ми не протестували, до певної міри, сліпо виконуючи накази людей, що були вибрані або призначені головою ПУНу на свої місця.

Уже з самого ранку наступного дня військові машини почад привозити на галявину всіляке потрібне нам добро, і найважливіше — такі необхідні військові шатра. Ми відразу групами взялися за працю, але напочатку вона нам не дуже вдавалася. Підстаршини вермахту показали, як треба робити, й тоді праця пішла нам легко й так швидко, що до вечора вже стояло готове ціле місто-шатро. Ті з нас, що не мали уніформ, черевиків і білизни, все одержали в міру можливостей, включно із шапками. Почала також працювати військова кухня. Ми отримали миски, тарілки, ножі, виделки й ложки, і вже, як справжні вояки, стали в чергу, щоб одержати належні нам гарячі й холодні харчі. Годували нас тричі на день. Увечері всі наші старшини зібралися в шатрі командира батальйону, щоб батальйон справді, згідно з військовою практикою організувати, призначити старшин, підстаршин і стрільців. По нараді ми прийняли німецьку троїсту систему: три рої утворюють одну чоту, три чоти — одну сотню, три сотні — один батальйон, три батальйони — один полк, а три полки — одну дивізію з різними додатками. Один рій, як основна організаційна одиниця, повинен був мати двадцять два стрільці.

Мене призначили командиром чоти. Отже, я був чотовим, на жаль, без ніяких належних кожній армії військових ранґів та відзнак. Це невдовзі призвело до першого конфлікту з німецькими підстаршинами та з німецькими кухарями.

Нас усіх там було десь близько 325 чоловік, — абсолютно замало, щоб організувати хоча б дві повні бойові сотні, які мали кожна приблизно 225 чоловік з додатками. По сьогоднішній день знаю причини такого ставлення ПУНу до організації Леґіону. Чому, власне, не вислано більше людей? Чи їх не було в той час на еміґрації у середній і західній Европі, чи на створення його подіяли інші, невідомі мені причини?

У такій ситуації ми могли створити заледве дві неповні сотні, які, як виявилося після вишколу, не одержали належного й повного озброєння. Наприклад, ми ніколи не мали не лише важких, але навіть легких кулеметів, протиповітряної та протитанкової артилерії і важких мінометів. Не було також зв'язкової чоти. Наш перший командир, поручник Осип Карачевський (ми його називали Юзьом), виявився людиною не на своєму місці.

Уже цього вечора ми позаймали місця в призначених нам шатрах, отримали перед сном непогану гарячу вечерю. Отже, є вже проґрес на краще. Наступного дня після сніданку й молитви я пішов зустрітися з призначеною мені чотою, щоб перед початком вишколу познайомитися з людьми та подивитися, який людський матеріял мені попався. На жаль, досить поганий: абсолютна більшість — наші прості та бідні, майже неписьменні бойківські та лемківські хлопці, що ніколи в житті не займалися ніяким спортом, яким-небудь військовим вишколом та й не мали до цього великого зацікавлення. Отже, треба буде добре напрацюватися, щоб з них зробити добрих вояків та відважних бійців за волю України, про яку вони дуже мало знають.

У не набагато кращому стані були й інші чоти та зорганізовані сотні. Напрошувалося саме собою питання, чи ми за два місяці зможемо з цього людського матеріялу зробити справжніх дисциплінованих, відданих і гордих вояків за українську справу? Та ми були молоді, буйні й віддані Організації й справі люди, для нас не було неможливих проблем. Нам здавалося і ми вірили: зможемо зробити все, що захочемо, вийдемо переможцями у кожній справі.

Почався щоденний вишкіл без огляду на погоду — шість днів на тиждень, а окрім цього вечорами — навчання читати та писати, вивчення історії, географії України та трохи математики. Це була важка й клопітна праця, але й хлопці, майже всі без винятку, зціпивши зуби, старалися, хоча це їм нелегко давалося, виконували всі наші накази якнайкраще, і за короткий час можна було побачити проґрес майже на кожному кроці. Ми ж у нашій поведінці зі стрільцями підтримували товариськість, приятельські стосунки, хоча й не забували про дисципліну та військовий порядок. Ми все більше заохочували підлеглих, підтримували їхню радість од виконаної справи. Така поведінка (а не безглуздий режим) давала добрі наслідки. Ми нікого публічно не карали, як це заведено. Ми їх поправляли, радили їм, казали, що вони є такими ж, як і всі ми, тільки занедбані життєвими обставинами й тому мусять вчитися і вчитися, щоб з нами порівнятися. Ми весь час старалися передати їм не лише наші знання, але й ентузіязм та любов до справи.

Підстаршини вермахту зовсім не втручалися ані до нашого теренового, ані до нашого фізичного вишколу, хоча, стоячи збоку, із задоволенням спостерігали постійний проґрес і велику зміну на краще. Кухарі варили, ми з ними не підтримували жодних контактів. Підстаршини терпляче чекали на свою чергу, коли трохи пізніше почнеться вишкіл з легкою зброєю. А це буде їхнє діло. Поки що ми (старшини, підстаршини, стрільці) не одержали зброї. Німці мали пістолі, носили їх всюди з собою.

Ми також мали багато спільних зібрань зі стрільцями, коли в тому була потреба. Вони мали товариський характер і, очевидно, також навчальний. Ми (як і стрільці) найбільше відчували повну ізоляцію від світу — не слухали радіо й зовсім не одержували ніяких газет. Отже, ми не мали найменшого поняття про те, що діється в світі, які нові проблеми виникають та що ми будемо робити по закінченні вишколу, які нові завдання та труднощі нас чекають. Наш контакт з ПУНом зовсім обірвався, хоча він і досі ніколи не був кращим. Ніхто вже тижнями до нас не приїжджав, з нами не контактував. Такий незавидний стан почав нас тривожити, хоча свою роботу ми й далі вперто й успішно продовжували, але стрільцям про такі речі не говорили.

А між тим, не без нашої несвідомої участи почав наростати перший конфлікт з командиром Осипом Карачевським та з німцями. Командира ми не любили й не поважали, оскільки він виявився людиною незгідливою, важкою до співпраці, був дуже нервовий і нестійкий у своїх рішеннях, негідно репрезентуючи нас перед німцями, зокрема перед кухарями. Карачевський мав якесь почуття меншовартости, зокрема перед німцями. Ми довідалися, що він кожного дня і при кожній нагоді перший салютував не лише підстаршинам, але також і кухарям, що було неприпустимим, бо вони знали, що він є поручником реґулярної армії і тому командиром нашого Леґіону, хоча й мав таку саму уніформу без жодних відзнак, як усі ми та підстаршини. Вийшло так, що німці, зокрема кухарі, поскаржилися йому на нас, що ми їм не салютуємо. Ми вже збиралися з ним сваритися за його негідну для українського старшини поведінку з німцями, коли він сам одного вечора після тренувань покликав нас до себе, накинувшись на нас: мовляв, ми не знаємо, як треба поводитися з німцями, щоб їх залучити до української справи. Звичайно, ми всі накинулися на нього за його салютування навіть простим кухарям, для яких наша українська справа до одного місця і які так, як і підстаршини, не мають найменшого впливу на наші з німцями взаємні стосунки. Ми всі зажадали його негайної резиґнації з посади командира Леґіону. Він страшенно обурився на нас і відразу відкинув і справедливі домагання, залишившись і далі на своїй посаді. Німці вже відверто дивилися на нас кривим оком. Ми знали, що він одержав призначення від ПУНу, і тільки ПУН може його звільнити з цієї посади. Але де є ПУН і де його шукати, адже контакт зовсім обірвався і невідомо з чиєї вини.

Уже був кінець липня чи початок серпня, коли десь через тиждень після нашої наради несподівано, на щастя, з'явився в таборі змучений і в поганому настрої сам Ярослав Барановський — виззначний діяч ПУНу. Після короткого відпочинку він мав з нами усіма, окрім Юзя, спільну зустріч і нараду. У першу чергу від імені ПУНу похвалив нас за гарний поступ у вишколі, високу дисципліну й порядок у таборі. Потім поділився з нами найновішими політичними, для нас прихильними, відомостями, зокрема про скоро назріваючу війну Гітлера з Польщею та наші шанси в тому. Також він пояснив брак контакту з нами не з вини ПУНу, а з вини німців (вермахту), що заховали нас так добре у високих горах і не давали нікому нашої адреси. Нелегко було знайти Леґіон. А коли прийшла черга до нас, ми розповіли йому про наї конфлікт з німцями та погану поведінку нашого командира, зажадавши катеґорично негайно відкликати його. В іншому разі, ми піднімемо бунт. Барановський нас запевнив, що про цю важливу справу він доповість голові ПУНу полковникові А. Мельнику, і він певний, що протягом тижня ми отримаємо нового командира нашого Леґіону. Наступного дня пополудні він поїхав.

Справді, десь за тиждень нам призначили нового команди поручника Норима (псевдо), котрий був моїм старим приятелем колеґою ще з Дрогобицької ґімназії. Карачевський поїхав, здається, до Відня, і я з ним більше ніколи не зустрічався. Новий командир мав негайно таємну нараду з німцями, після того вони йому салютували, і навіть нам, старшинам, аж, як то кажуть, дим ішов. До самого кінця вишколу ми більш не мали жодного конфлікту, ані жодного непорозуміння з ними. Усе повернулось до нормальних, позитивних відносин. А новий командир поводився гідно й пристойно. Було приємно з ним співпрацювати аж до самого кінця існування нашого Леґіону.

Десь у середині серпня несподівано для нас приїхали визначні гості на контроль нашого Леґіону разом з великим парадом, котрим буде керувати сам генерал артилерії фон Газель, мій старий приятель зі старшинського вишколу, з ним буде також полковник Р. Сушко та інші старшини вермахту, всі, звичайно, в цивільному. Привезли з собою також непоганий німецький військовий оркестр, бо чого вартий військовий парад без музики. В цілому військовий огляд і сам парад пройшли на славу. Наші хлопці, виструнчені й горді, добре робили збірки, чітко повертали ставали, марширували й салютували не гірше німецьких вояків, захоплюючи і своїм вояцьким виглядом, і дисципліною, своїми вправами і маршем наших фахових високих гостей. Також дуже добре виглядали наші підстаршини на чолі з новим командиром. Усі були щасливі та задоволені. Найвищу похвалу одержала моя чота та її чотар особисто від самого генерала. Він був дуже задоволений і ми сердечно потиснули собі руки.

Після від'їзду високих гостей німецькі підстаршини забрали і стрільців на стрільбище з легкої зброї та метання ґранат. Ми відпочивали, бо, власне, вишкіл майже закінчили. Близько 20 серпня несподівано покликав мене до свого бюра командир Норим і сказав, що я дістав важливе призначення від вищого командування вермахту. Завтра маю добрати собі один рій з моєї чоти і бути готовим виїхати разом зі стрільцями на нове місце призначення на невизначений час. Приїде військова машина, і нас заберуть. Він сам нічого більше не знав. Наступного ранку я і мої стрільці чекали на машину. Вона приїхала вчасно, без найменшого пояснення нас усіх посадили і кудись з великою швидкістю повезли. Машина була накрита брезентом так, що ми нічого не могли бачити.

Везли нас без жодної зупинки цілий день на північ. Коли машина зупинилася і ми вийшли з неї, то вперше побачили, що опинилися в якихось горах, але не таких високих, як Альпи. Неподалік стояв готель і ресторан. До нас підійшло чотири німці в цивільному. Видно було, що вони чекали на нас. Німці сказали мені, що призначені до нас, але з якою метою та навіщо, не обмовились ні словом. Вони завели нас до готелю, де вже також на нас чекали, та потім розвели по кімнатах.

Нас попросили помитися і зійти вниз до ресторану на пізню вечерю. Ми це з приємністю зробили, бо вже давно нічого не їли, ще відтоді, як на скору руку поснідали в своєму таборі в Альпах. Вечеря була набагато кращою, ніж у нашому таборі. Я підсів до німців, щоб довідатися щось конкретніше. Але вони тільки й сказали, що ми маємо якесь завдання і мусимо чекати наказу. І то все. Виглядало так, що наш славний ПУН знову втратив над нами будь-який контроль, і вермахт робить з нами, що хоче. Та не було іншого виходу. Після вечері пішли спати, добре натомлені далекою дорогою.

Коли ми повставали наступного ранку, то з цікавістю вийшли надвір, щоб зорієнтуватися, де ж ми опинилися. Далі виходити та спілкуватися з місцевим населенням нам заборонили. Отже, знову проклята конспірація. Побачивши зелені, невисокі гори, я упевнився, що ми опинилися в Карпатах зі словацького боку і, певно, близько до чехословацького та польського кордону. Це означало, що ми мали завдання нелеґально перейти кордон ще до початку війни і розгорнути там якусь воєнну пацалиху. Пізніше я довідався, що це й було нашим завданням. З другого боку лежало досить велике, як на Лемківщину, наше село Команча, де мені пізніше, вже після закінчення польсько-німецької війни, довелося побувати кілька разів. Я розказав про свої спостереження і хлопцям і попросив мовчати, щоб не видати себе перед німцями. Виявилося, що серед моїх стрільців було два чи три лемки з навколишніх сіл, які досить добре знали цю місцевість.

У тому готелі ми просиділи близько дев'яти днів, нічого не роблячи. Лише добре їли, відпочивали та даремно чекали на наказ. Щось мусіло статися, і я добре бачив, як наші німці нервувалися, не знаючи, що робити в такій незрозумілій ситуації.

Аж одного сонячного ранку ми почули сильний гуркіт моторів. Усі — ми, німці та обслуга готелю — вибігли надвір і побачили десятки німецьких літаків, що військовим порядком летіли на північ, тобто на Польщу. Отже, почалася війна, що на неї так довго чекали і від якої ми, українці, сподівалися великих гарних змін для нашого народу. Це було незабутнього дня 1 вересня, що розпочав Другу світову війну, яка тривала шість кривавих років і спричинила жахливе спустошення та знищення европейських країн та народів, кладучи на вівтар смерти мільйони людських жертв.

Звичайно, тоді я ще не знав про угоду між Ріббентропом і Молотовим: акт про приязнь, співпрацю та поділ Польщі між колишніми смертельними ворогами, Гітлером та Сталіним, що стало історичним фактом 28 серпня 1939 року та створило нову політичну ситуацію в Европі, вразивши цілий світ. У той момент, бачучи десятки німецьких літаків, що летіли на північ, я відчув, що закінчується одна епоха, добре знана і набридла, і починається інша, таємнича і зовсім невідома, зокрема для нашого народу. Тої миті ми були веселі та дещо задоволені, що не отримали наказу разом із німцями перейти кордон. Вирішили трохи відсвяткувати велику історичну подію — випити словацького вина. З такої нагоди й у німців розв'язались язики, і вони сказали нам те, про що я сам здогадався. А саме: про нелеґальний перехід кордону, щоб на тому боці, в Польщі, розпочати партизанську війну проти поляків, можливо, за участю тамтешніх лемків.

Після невеликої пиятики німці кудись зателефонували й сказали нам, що ми — українці — мусимо негайно вертатися до свого Леґіону. Шукати його треба десь у Південній Словаччині, бо він уже вирушив з альпійського табору на північ. Нам дали машину, і ми негайно виїхали на південь шукати свій Леґіон.

Знайшли ми його з великими зусиллями. Він уже третій день стояв табором у якомусь великому селі коло міста Пряшева, де жило багато наших людей. Це була південна Лемківщина, де століттями жили ті самі лемки, які живуть на північних схилах наших Карпат. Я негайно із задоволенням зголосився до командира нашого Леґіону та дістав призначення від поручника Норима реребрати мою чоту, отримати кріси й ручні ґранати для моїх стрільців, а для себе — пістолет. Він сказав, що після мого від'їзду з табору вони ще закінчували вишкіл, а після закінчення, перед виїздом з табору, всі стрільці отримали старі чеські кріси й амуніцію та ручні ґранати. Іншої зброї не було. Зараз він чекає на подальший наказ від команди вермахту. З радіо вони також ізналися про підписану мирну угоду між Совєтським Союзом та Німеччиною, хоча ніяких деталей тоді ще ніхто не знав, а преса мовчала. Про них дізналися пізніше, коли вермахт уже зовсім розтрощив "моцарствову" Польщу.

Я отримав гарну квартиру в будинку сільського вчителя. Спочатку думав, що господарі словаки, і намагався говорити з ними по-словацьки. Але коли ввечері мене прийшли відвідати мої стрільці, і ми почали співати наших патріотичних пісень (було кілька чудових голосів), то вся родина вчителя: він, жінка та дві гарні дочки зайшли до моєї кімнати, щоб нас послухати. Від радости вони щиро заплакали, бо дочекалися, коли українські вояки, хоч і не в українських уніформах, заспівали в їхній хаті українських національних пісень. Виявилося, що вони були і відчували себе українцями, хоча словаки та чехи називали їх русинами. Тоді господарі дуже гарно та щиро нас приймали. А звістка і те, що ми є українцями, їхніми братами, які живуть на північних схилах рідних Карпат, миттєво розійшлася селом.

На другий день я влаштував збір своєї чоти, щоб зробити кілька маршів та вправ без зброї. Після довгого маршу ми вже наблизися до лісу, що тягнувся по обидва боки гостинця, коли раптом почули гуркіт літака. Передчуваючи, що це міг бути польський розвідувальний літак (ми перебували не так далеко від польського кордону, а польське "моцарство" ще не було розбите), я наказав стрільцям розбігтися та поховатися за кущами, а не втікати до лісу. Ми побачили літак з білим орлом, отже, польський, що, напевно, нас уже помітив, бо знизився й почав обстрілювати з кулемета не кущі, а ліс. Після того він розвернувся й полетів на північ. На щастя, нікого з нас не вбило й не поранило. Для нас то була добра наука, що війна — це не забава, і треба бути обережним, бо можна легко загинути, як у нас казали, ні за цапову душу.

На другий день по цій пригоді, після загального збору, командир Норим знову покликав мене до свого бюра і сказав, що має новий наказ для мене та мого рою. Я маю негайно зголоситися до так званого Дивізіонс Ауфклерунґ Абтайлюнґ. За годину прийде військова машина й забере нас до дивізії. Ще він сказав, що то німецька піхотна моторизована дивізія, що першою йде з півдня на північ, та її завдання — зайняти Львів. Отже, і на наших теренах уже починається війна, і командир вважав, що скоро весь Леґіон вирушить у тому напрямку. Ми попрощалися, і я пішов до своїх хлопців. Дійсно, через неповну годину під'їхала машина, і ми знову, не знати на скільки, залишили Леґіон.

З цієї нагоди дозволю собі пояснити читачам, що таке Дивізіонс Ауфклерунґ Абтайлюнґ. Це була розвідницька частина, що мала півтори тисячі чоловік. Її завданням було їхати чи марширувати на певній відстані попереду дивізії, прочищати територію від незначних ворожих груп та попереджати про крупніші ворожі сили. Дивізія мала сотні велосипедистів, мотоциклістів, танкістів і навіть загін кавалерії, протитанкову та протиповітряну чоти, свою артилерію: сотню чи чоту важких кулеметів. Вона була озброєна до зубів і мала свої розвідувальні легкі літаки.

Я зголосив себе та своїх стрільців майорові, командиру всього відділу, отримавши наказ приєднатися до групи старшин, яка їхала великою спеціяльною військовою машиною. Салютував і, представившись, сів до машини. Німці прийняли мене дуже гарно, дали місце та поінформували, що відділ і дивізія направляються до дуклянського просмика. Мабуть, ще сьогодні переїдем його, тобто польський кордон, і заночуємо вже в південній Польщі. Їхня розвідувальна частина донесла, що на визначеній трасі немає великих ворожих скупчень. Дорога вільна та відкрита. Ворог або розбігся, або польську армію, яка мала б боронити кордони Польщі, могли раніше перевести на важливіші ділянки фронту, де відбувався головний німецький наступ.

Справді, цього ж вечора ми без жодного пострілу перетнули польський кордон, заночувавши вже на ворожій території. За два дні ми були в Перемишлі, старовинному українському княжому місті, де нас сердечно вітали представники української інтеліґенції та міської управи. Я був перекладачем. Лише одного разу під час нашого просування до Перемишля командир вислав мене на чолі важко озброєної чоти мотоциклістів у напрямку Хирова, де наші селяни в лісах бачили якісь групи озброєних людей. Ми мали це перевірити. Виявилося, що насправді то були наші селяни з інших сіл, які збирали гриби. Ніяких озброєних польських вояків ми не виявили.

У Перемишлі та довколишніх селах ми відпочивали два дні, після чого вирушили далі на Львів. Десь на середині дороги між Перемишлем і Львовом командир несподівано наказав усій часті зупинитися. Ніхто не знав, у чому справа. Командир негайно покликав усіх старшин на нараду. На тій нараді, яку я ніколи забуду, він гробовим голосом повідомив, що отримав наказ від головної команди вермахту та дивізії негайно призупинити подальше просування до Львова, бо, згідно з таємною угодою Ріббентропа з Молотовим, совєтська армія має зайняти не лише Львів, але й усю Західню Галичину до річки Сян, а також Західню Волинь і Сокальщину до річки Буг. Отже наша дивізія повертає, бо мусить звільнити цю територію до ріки Сян. Український відділ, тобто ми, мусимо повернутися до свого Леґіону, що, згідно з його інформацією, повинен бути десь біля містечка Устріки Горішні. Я стояв, наче вкопаний, не міг промовити ані слова від надзвичайно несподіваної новини, що мала трагічні наслідки як для нас — нашого Леґіону, так і для всього народу.

Ось і Гітлер, ось і німці, яким ми знову почали вірити! Куди вони знову нас завели? Це ж він віддав Західню Україну найбільшому та найжорстокішому ворогові нашого народу. Таке рішення нам ніколи й не снилося. Це був кінець усім нашим надіям, нашим мріям і жертовній боротьбі за нашу самостійність та незалежність. Де подівся наш славний ПУН та його політики? Може, їх усіх заарештовано?

Гітлер знову зіграв нам брехливу коломийку, ганебно використавши нас для своїх великих плянів побудови могутнього нацистського Райху, щоб йому вірно та піддано служила вся Західня та Середня Европа. Для нас у тій Европі місця вже, напевно, немає.

Нарешті я оговтався. Без жодного слова салютував і пішов шукати своїх хлопців. Знайшовши їх через деякий час, я повідомив їм жахливу новину. Стрільці не хотіли вірити, що Гітлер так безбожно нас використав і залишив, як то кажуть, на чистому льоду. Але факт залишався фактом. Неохоче, уже пішки, пішли до Устрік Горішніх, щоб з'єднатися з Леґіоном та разом ділити нашу незавидну та жорстоку долю. Лише через два дні ми знайшли Леґіон, що квартирувався в маленькому брудному містечку Устріки Долішні, розташованому при головному цісарському гостинці на напрямку Самбір — Хирів — Сянік — Краків. Я негайно розповів командирові Нориму про трагічні для нас деталі таємної угоди між Ріббентропом та Молотовим. Спочатку він не хотів цьому вірити, але я запевнив його, що найкращим тому доказом, є наше несподіване повернення до Леґіону. Лише тоді він повірив, почавши страшенно проклинати Гітлера та всіх німців. Я попросив його скликати вояків Леґіону, щоб поділитися з ними трагічними відомостями, що він негайно і зробив. Зі злости всі почали кричати, нарікати та плакати, впавши у велику депресію, з якою зовсім зникла військова дисципліна. Того разу, як і пізніше ніхто з ПУНу не навідався до нас. Ми залишилися повністю на ласку переможного вермахту.

Я довідався, що були й інші частини нашого Леґіону, придані тій самій дивізії, що й я, але вже безпосередньо тому полку, що пішов до Самбора та Дрогобича. З тією частиною був наш лікар доктор Яків Маковецький, з яким я міцно здружився. Німецькі частини навіть зайняли на короткий час мій рідний Борислав. Але лише для того, щоб за кілька днів з соромом відійти, залишивши вже зайняту територію большевикам, які чекали на цілковитий розгром польської армії. 21 вересня вони "переможно" перейшли ненависний кордон на річці Збруч, щоб визволити галичан від польських панів та принести на своїх довгих баґнетах страшний терор і м'ясорубку для наших братів.

Поміж тим, Польща та її армія, які перед війною кричали "жде ґузіка нє оддами", була повністю розтрощена нацистською мілітарною машиною. Німці вже здобували Варшаву, горду столицю панської Польщі. Весь польський уряд на чолі з президентом Мосціцьким ганебно втік до Румунії. Недобитки польської армії також втікали переважно на південь, до Румунії, або на Схід, до свого так званого союзника — Совєтської Армії. Серед них цілий корпус польських старшин, які після війни були жорстоко замордовані НКВД у катинських лісах. Здається, у 1938 році Польща і та Совєтський Союз із великим шумом уклали так званий пакт неаґресії, тобто ненападу один на одного. Саме тому багато польських вояків і старшин, не знаючи про пакт Ріббентропа — Молотова, наївно тікали до союзника. Але, як говорили колись наші седани, "катюзі по заслузі", бо треба пам'ятати, що деякі частини, які тікали до Румунії, дорогою мордували наших людей без будь-якої причини. Це відбувалося в моєму Бориславі, де розперезана польська солдатня, в паніці тікаючи від німців, ще хотіла помститися "русинам", бо, мовляв, то вони спричинили такий блискавичний програш війни. Вони замордували чотирьох чи п'ятьох зовсім невинних мразницьких господарів, які поховані на тустанецькому цвинтарі.

Користуючись нагодою, хочу ще згадати про те, якими немудрими та зарозумілими були польські генерали, що справді повірили пліткам, мовляв, німецькі танки зроблені з дикту. У великій битві під Кельцем вони кинули тисячі непоганої польської кавалерії проти німецьких танків. Відбулася страшна м'ясорубка, і німці дуже сміялися з польської глупоти. Ще хочу згадати, що ще в перший тиждень війни, з метою оборони свого союзника, Англія та Франція оголосили Німеччині війну, але без жодного результату. А Гітлер і Муссоліні створили вісь приязні Берлін — Рим, до якої пізніше, але тільки теоретично, прилучилася Японія, а Франко, що виграв за допомогою Німеччини й Італії війну проти комуністів, не захотів стати членом цієї коаліції, ставши осторонь.

Наш Леґіон дістав наказ від вермахту сидіти й не рухатися в Устріках Горішніх аж до формального кінця війни. Ми так і зробили, бо не було іншого виходу. Остаточно німецька армія зайняла Варшаву, тим самим закінчивши війну, а совєтські окупанти, без жодного пострілу, переможно та методично займали свою українську частину воєнної здобичі.

Одного дня заїхали військові німецькі машини, забравши нас усіх до військових касарень у Сяноку. Ми не мали найменшого поняття, що з нами буде далі. Дехто з наших старшин думав, що, можливо, вермахт захоче нас перекинути на західний фронт проти Франції. Але ми тоді забули, що раніше Гітлер гордо заявив "Ес іст айне Ере айн дойчер сольдат цу зайн". Він тоді думав, що йому цілком вистачить самих німців, щоби здобути та покорити не лише всю Европу, а також і цілий світ. Отже, це було, як поляки говорять, "маженє сцєнтей ґлови".

Ми в тих касарнях недовго перебували. Надійшов новий наказ про те, що наш Леґіон має на деякий час обсадити новий кордон вздовж річки Сян від Тісної аж до якогось там села, назву якого я забув.

Знову приїхали машини й забрали нас на нові місця призначення. Ми там виконували службу майже два тижні, доки не прибули німецькі прикордонні війська, які зайняли наші позиції. А нас знову машинами перевезли до тих самих військових касарень у Сяноку. На той раз там також були вже якісь німецькі військові частини, і ситуація дещо ускладнилася, бо ті частини дуже гордо й зарозуміло себе вели, мовляв, ми є представниками вищої раси, і саме ми виграли війну. Це було вперше, коли нам дали зрозуміти, що вони — німецькі вояки — належать до вищої та панівної раси людей, які мають служити їм і на них працювати. Однак, ми не були з тих сліпих і боязких нових невільників. Постав великий і небезпечний конфлікт. А нашого захисту, нашого ПУНу — ні слуху, ні духу.

Уже тоді ходили чутки, що наш Леґіон пошлють до Закопаного на поліційний перевишкіл, що пізніше й сталося. Проте я і мій новий приятель доктор Маковецький вирішили після наради з нашим командиром, поручником Норимом, що ми поїдемо, за його згодою, до Кракова, де вже урядував полковник Р. Сушко які представник нашого ПУНу, щоб просити дозволу про наше цілі ковите звільнення з Леґіону. Ми не захотіли бути поліціянтами. Поручник Норим радо з нами погодився, і ми негайно поїхали до Кракова, віднайшли бюро полковника Сушка на вулиці Зеленій, здається, тридцять два, і зовсім звільнилися з Леґіону.

Усіх трохи пізніше вислали до Закопаного, де вони пройшли поліційний вишкіл. Опісля їх розподілили як українську поліцію по різних станицях на Лемківщині, на Ярославщині, на українському Підляшші та Холмщині. Ось так закінчилася наша перша епопея у створенні військових загонів, щоб за допомогою німців воювати за самостійну та незалежну Україну.

Це була перша спроба, що, як і всі інші, закінчилася повною невдачею не з нашої вини, звичайно, а з вини так званих наших союзників, що мали на меті лише використати нас для своєї справи. Такою була політична ситуація, що ми опинилися між молотом і ковадлом. Іншого виходу для нас тоді не було. Так званий вільний і демократичний світ про нас не хотів нічого знати й чути. Він нами зовсім тоді не цікавився, і ми не мали ніякого вибору.

Ще хочу відзначити: поки що дуже мало написано про наш Леґіон. Наскільки мені відомо, перші дуже короткі спогади, що були надруковані, здається, у "Самостійній Україні", написав поручник Ґенко Гутович, другий командир Леґіону (псевдо Норим). Більша праця у формі книжки "На стежках історичних подій" видана автором Ярославом Кознарським, вояком моєї чоти, у 1979 році. Він чомусь використав псевдо Любомир Гірняк. Книжка вийшла накладом лише в одну тисячу примірників і в продаж у книгарні не надійшла. Сам автор розсилав її по двадцять доларів і приятелям і знайомим. Сьогодні книжка є вже рідкістю.

Це є, власне, компіляція його перебування в Карпатській Україні та участи в Леґіоні. Щодо його перебування в Леґіоні, то він, незважаючи на мої поради та вказівки, дещо змішав події. За це я його покритикував у моєму особистому листі до нього, коли я прочитав його роботу. Та це вже було після публікації книжки, і він уже нічого не міг зробити. Він, бідака, за два чи три роки помер ще відносно молодим від невідомої мені хвороби. Мої спогади будуть третьою спробою-згадкою про наш перший український Леґіон під час Другої світової війни.

Я забув подати прізвище мого сотенного, яким був поручник Кузеля, вже старша людина, а чотовими двох інших чіт моєї сотні були Василь Мізерний та Іван Небола.