ЗАМОК У ЗАВБЕРСДОРФІ

Після закінчення короткого вишколу в Берліні, десь наприкінці квітня 1939 року, всі ми, учасники вишколу, разом з Ґенком Врецьоною повернулися до Відня. Звідси невдовзі мене, як "свіжоспеченого старшину", та ще кількох інших (але без Сидора Новаківського), приблизно на початку травня вислали до замку в невеликому австрійському селі Завберсдорф, що лежить майже за сто кілометрів на південь од Відня. Ґенко Врецьона, котрий за наказом Організації відіслав мене туди, сказав, що ПУН задовго до німецько-польської війни купив чи одержав цей старовинний замок у подарунок від австрійського уряду для потреб Організації. Моїм завданням було провадити тренувально-фізичний вишкіл, зокрема руханку, біг та інші тренувальні вправи з молодими членами Організації, які вже були там, а також дещо викладати з воєнної теорії.

Замок — двоповерховий, цегляний, оточений високим муром, ще середньовічний залишок із фронтовою огорожею та управною землею за селом — стояв майже посередині між Віднем і старовинним бренерським просмиком, що вже тисячі років сполучав Відень зі столицею Італії стародавнім Римом — колишньою столицею великої імперії.

Він не був заснований у горах, — як пише Євген Стахів, — а на рівнині, бо навколо були численні села й управні землі. Взагалі, Євген Стахів у своїй книжці "Крізь тюрми, підпілля й кордони", окрім того, що обіцяє в своїй короткій передмові написати гільки правду, на жаль, стосовно Завберсдорфу цього не зробив, а, навпаки, як у нас кажуть, змішав горох з капустою.

Зокрема він пише, що його привезли до замку на початку квітня 1939 року. Це абсолютна неправда, тому що я вже був кілька днів у замку, виконуючи призначену мені функцію, коли туди приїхав Євген Стахів, а я прибув десь на початку травня. Він вразив присутніх там членів ОУН своєю зарозумілою поведінкою й фантастичними розповідями про те, як він воював у Карпатській Україні під час угорського наступу, викликавши в нас поблажливий усміх. Ми йому відверто не вірили, по-перше, а по-друге, ми вже тоді мали дещо інші відомості. Не знаю чому, але Євген Стахів, котрий виявляє феноменальну пам'ять і сипле датами, немов це діялось не півстоліття тому, а тепер, чомусь зовсім забув про мене, мою функцію там і навіть факт, що обидва ми залицялися до однієї австрійки, учениці останньої кляси середньої школи, і вона, на велике здивування Стахова, вибрала мене, а не його — "досвідченого" галицького донжуана.

Натомість він називає багатьох своїх колеґ або партійних друзів, які в той час там зовсім не були. Наприклад, Левка Криська, мого старшого колеґу з Дрогобицької ґімназії, Володимира Біласа з Трускавця, Михайла Мушинського, поручика Осипа Карачевського, якого навіть зробив комендантом табору, Івана Гуцула, що короткий час жив в іншому селі в якоїсь учительки, але ніколи — в замку, й тільки приходив до нас на розмови, а відтак десь зник (я під час війни зустрівся з ним у Пряшеві). Викликає здивування також розповідь у тій книжці про поручика Гриця Барабаша (псевдо Чорний) — члена штабу "Карпатської Січі". Я ще був у Хусті, коли він у новій січовій уніформі туди приїхав. Отже, ми були знайомі. Він перебував у замку лише три дні. Сумний і замкнений у собі, він ні з ким не розмовляв, а тільки приходив до загальної їдальні харчуватися. Він ніколи не був комендантом табору й після трьох днів зовсім зник. Після того ми довідалися, що він ганебно втік з Хуста, коли підійшли угорці, і ПУН провадить слідство проти нього за його "геройський" вчинок. Що з ним сталося опісля, я ніколи не чув і взагалі його більше ніде не зустрічав. Про це Євген Стахів також мусів знати, аж дивно, що він у своїй книжці намагається з нього робити героя.

Комендантом замку від самого початку мого перебування там був старий сотник петлюрівської армії. Він був досить неприємною і не дуже поважаною нами людиною. Ми самі собі варили й прибирали кімнати. Нам було заборонено виходити за межі замку без спеціяльного дозволу коменданта. Жінкам вхід був суворо заборонений, не можна було підтримувати які-небудь товариські стосунки з місцевим населенням. Ми були законспіровані під румунів, і там панувала вельми сувора дисципліна.

Коли я приїхав до замку, то в ньому було вже близько двадцяти молодих членів ОУН. Серед них я зустрів так званих старих знайомих: Ґенка Гутовича з Дрогобича — пізніше командира нашого Леґіону, Василя Мізерного — учасника старшинського вишколу, кількох закарпатців (також з вишколу), Романа Куцака (псевдо Крук, також з вишколу), Ярослава Бойдуника — пізніше члена Леґіону, Якова Маковецького — студента останнього курсу медицини паризької Сорбонни, пізніше — лікаря Леґіону, та кількох волиняків, котрих я не знав.

Викладачем націоналістичної ідеології був вічний студент Іван Ґабрусевич (псевдо Джон), якого я знав ще з львівської студентської їдальні. Тут він сильно захворів на сухоти, лежав весь час у ліжку та домагався від коменданта замку, щоб ми його обслуговували і навіть прибирали його дуже забруднену кімнату. Ми всі як один запротестували й відмовилися цей наказ коменданта виконувати. Ґабрусевич був дивною та непристосованою до життя людиною, а його лекції були нецікавими й нудними.

Була весна, хтось ще перед нами посадив кукурудзу на полі, що належало замкові. Ніколи не забуду, як усі ми з мотиками на плечах і з піснею на вустах після сніданку марширували військовим кроком через село до того поля підсапувати молоду кукурудзу й сполювати бур'ян. Це була велика подія в селі, і всі дівчата та молодиці вибігали на вулицю: давали нам молоко й інші харчі та запрошували до своїх хат. Ми, звичайно, їх іґнорували, бо такий був наказ, робили свою роботу, хоча й не дуже радо.

Пригадую, до нас одного разу приїжджав сотник Ярий зі своїми японцями для контролю. Ніколи я не бачив у замку Я. Барановського чи сотника Сеника, — як пише Євген Стахів. Також ніколи ми не ходили до місцевого кіна. Була повна ізоляція між нами, "румунами", та місцевими австрійцями.

Аж несподівано сталася непередбачена подія. Одного дня директорка середньої школи із сусіднього села з групою молодих учениць несподівано застукала у велику й важку браму нашого замку. Зчинився неабиякий переполох у замку. Нарешті після досить довгого і впертого стуку заклопотаний комендант прочинив браму й почув рішуче домагання директорки відкрити їм браму замку та впустити їх всередину, мовляв, за рішенням школи, щоби відвідати й оглянути старий замок як історичну пам'ятку. З неохотою наш комендант був змушений поступитися перед войовничим жіноцтвом і впустив групу досередини. Ми отримали наказ гідно поводитися з гостями та старатися показати все, що було цікавого в замку. При тій нагоді я і Євген Стахів познайомилися з молодою гарненькою ученицею, що також дуже зацікавилася нами. Та про зустріч неможливо було домовитись, група із шумом вийшла за межі замку. Але дівчина пообіцяла з нами скоро зустрітися.

Це була велика подія в нашому цілковито ізольованому од світу замку. Ми багато про це говорили й кепкували зі старого коменданта, що, мовляв, він, старий воїн, перелякався слабих жінок, порушив принцип, впустивши їх до нашої "автократичної держави". Дехто з нас скористався з певного тимчасового замішання і пощербленого авторитету старого й грізного коменданта. Наступної неділі випросили одноденну відпустку, щоби поїхати до невеликого містечка Вінер-Нойштадта, аби трохи розвіятися й пошукати дівчат, бо ж усі ми були молодими, буйними та відважними вояками.

До нашої групи, окрім мене й Ґенка Гутовича, ще ввійшли Яків Маковецький, життєрадісний і веселий Роман Куцак (Крук) та Ярослав Бойдуник. У неділю вранці ми сіли на поїзд і поїхали до зовсім нам невідомого Вінер-Нойштадта. Там ми весело і у гарному настрої гуляли майже цілий день, смачно пообідали, випили доброго вина, пробували, але без успіху, залицятися до місцевих австрійок і пізно пополудні "під бахусом" й у веселому настрої повернулися до нашого славного Завберсдорфу.

Коли ми вже пішки заходили до села, почули гучний і незвичайний шум багатьох людей та веселу музику з місцевого ґастгаузу (ресторану). Село, мабуть, святкувало якесь свято, бо майже всі селяни — жінки й чоловіки — зібралися в тому ґастгаузі, щоб добре випити та потанцювати. А нам тільки цього й треба було.

Ми увійшли до ґастгаузу, де шуміло, як у бджолиному вулику, і що ми побачили? По середині досить просторої зали завзято танцювали, вже напідпитку, численні пари під звуки сільського оркестру, що "різав" німецьку польку, а під стінами зали на дерев'яних лавках довкруг сиділи молоді й літні чоловіки та жінки, попиваючи бочкове вино всі з одного великого глечика, що переходив з рук в руки. Ми підсіли до веселої компанії. Нам чемно поступилися місцем і подали глечик з вином, здогадуючись, що ми напевно є тими таємничими "румунами" зі старого замку. Такий спосіб пиття вина є дуже небезпечний, бо людина втрача контроль над тим, скільки вип'є, може пити зі спільного глечика досхочу і може скоро сп'яніти.

Випивши солодкого австрійського вина, я оглянув залу, побачив і впізнав мою знайому, ученицю середньої школи, що тиждень тому разом з іншими відвідала наш замок. Вона весело гуляла з якимось молодим мужчиною. Я терпеливо дочекався, коли оркестр скінчить грати, й негайно підійшов до неї, весело привітався, зовсім не звертаючи уваги на її супутника. Вона дуже зраділа, впізнала мене, привіталась і, взявши під руку, залишила своє товариство. Ми сіли на лавку та почали попивати вино, а коли знову заграв оркестр, разом з іншими пішли у веселий танок. Коли стемніло, ми вийшли надвір, щоб трохи охолонути. Попрямували трохи далі від переповненого людьми ґастгаузу й присіли на якомусь горбку. Через деякий час моя дівчина почала нетерпеливо чухмаритись і знервована схопилася з горбочка. А виявилося, що ми, вночі не побачивши, присіли на мурашник. Непрошені гості позалізали в різні місця й почали кусати молоду австрійку. Було багато сміху, бо я мусів виловлювати працьовитих мурашок. Це було так само, як у прекрасній поемі "Пан Тадеуш", котру написав славетний польський поет Адам Міцкевич (хоча за походженням він був родовитим литвином). У тій поемі пан Тадеуш залицявся до пані Телемени й також однієї темної ночі сів з нею на мурашник, і пізніше мусів виловлювати мурашок у пані Телемени, які, боронячи свій замок, почали її безцеремонно й дошкульно кусати.

Ми повернулися до ґастгаузу, коли люди почали вже розходилися. Я попрощався з дівчиною, яка мала товариство до свого села. Перед розставанням ми домовилися про наступну зустріч. П'ятеро нас, добре напідпитку від смачного вина, перелізли через мур і полягали спати на свіжоскошеній нами самими траві на дворі замку, бо досередини ми не відважилися заходити. Там усі давно спали глибоким, міцним сном, а з ними й мій суперник Євген Стахів, що не мав найменшого поняття про нашу забау (бо вони всі сиділи в замку) та про мою веселу зустріч з молодою ученицею, котра йому також сподобалась.

Згодом він якось довідався про мій роман, зі злістю накинувся на мене, мовляв, я відібрав у нього дівчину. Я його висміяв, і на тому все скінчилося, хоча він від злости почав проти мене несправедливо виступати. Я на те абсолютно не зважав і далі з тою дівчиною ще кілька разів таємно зустрічався.

Але повернуся ще до нашої ескапади. Ми міцно спали на свіжому сіні й ніхто нас не будив. Уже високо підбилося сонце, коли ми вп'ятьох, нарешті, з великим болем у голові й дещо засоромлені, що вчинили таку прикрість та непослух комендантові, ледь повставали й звернулися до чергового, який негайно послав нас до страшенно обуреного коменданта. Однак, ми якось викрутились, і незабаром справи налагодились по-старому, але комендант уже нам не довіряв, ставлячись до нас з недовірою, мовляв, ми, хитруни, його, старого, підвели.

Це все відбулося десь у першій половині червня.

Однієї неділі я висунувся із замку й непомітно скочив на заздалегідь підготовлений замковий ровер і подався до сусіднього села, де жила моя дівчина. Для її родичів ми придумалид привід: мовляв, поїдемо відвідати якусь її родину і погналися на роверах до великого гірського села в австрійських Альпах.

Я давно не бачив такої чарівної краси, добробуту та щасливого, безжурного життя альпійських верховинців. Гарні й просторі будинки, всюди надзвичайна чистота, багато різних плеканих квітів, гарно й святочно в їхній гірський одяг вбраних хлопців та дівчат що співають і танцюють під звуки гармошок, справили на мене неабияке враження. Бо й чудова природа й щасливі та безжурні люди, що жили, неначе у справжньому раю, розчулили мене, і я мало не заплакав, коли в той момент пригадав, як бідно живуть у своїх хижах наші бойки, лемки і навіть славні гуцули в зелених Карпатах. Я запитав моєї дівчини, чому, власне, ті щасливі та маєтні люди так заможно живуть у таких високих горах. Вона відповіла що вже століттями ці люди не орють, не сіють нічого, навіть не тримають курей на своїх обійстях, а тільки з великою запопадливістю й любов'ю плекають траву, угноюють її і косять двічі аб тричі на рік та вирощують елітну худобу, котру влітку випасаюті на чудових полонинах, а взимку годують запашним сіном, тому в середньому ті корови дають від сорока до п'ятдесяти літрів прекрасного молока, яке верховинці за добру ціну продають численним фабрикам, а ще масло й сир (а часом і молоко) завозять до великих міст для населення. Маючи гроші, купують продукти й усе, що їм потрібно. Живуть добре й багато не працюють.

От така це "большая техніка", як кажуть москалі. Для цього треба століттями мати свою самостійну державу та добрий і чесний уряд, котрий би дбав і опікувався своїм народом. Та, на жаль, нам ще далеко до цього.

Була вже друга половина червня, коли я, нічого не підозрюючи, домовився з дівчиною відвідати її пізно вночі, коли її родина і наш замок уже спатимуть. Цього вечора я приготував ровер й застелив своє ліжко так, що виглядало, немов я спав, і десь і одинадцятій годині ночі переліз високий мур, нічого не підозрюючи, погнався ровером до своєї дівчини. Вона вже чекала на мене коло своєї хати. Ми пішли до парку неподалік їхнього мку. Вона мені сказала, що там уночі щось усіх лякає, місцеві селяни бояться і вночі туди не ходять. По дорозі дещо розповіла про себе. Вона вже має нареченого, старшого хлопця, який скінчив середню школу, вступив до нацистської армії і став пілотом. Його відразу послали в Іспанію допомагати генералові Франко в запеклій та вже кількалітній війні з комуністами, котрим багато допомагає Совєтський Союз. Уже чимало німців загинуло не за свою справу, і вона боїться, що її наречений також може загинути. Вона хоче бути лікарем і плянує після закінчення середньої школи виїхати до Відня, щоб там вивчати медицину. А між тим ми дійшли до парку й посідали на землю. Проте скоро зірвався сильний вітер і щось дійсно почало несамовито вити. Перестрашена дівчина схопилася з місця й почала панічно втікати до своєї ати, а я біг за нею, бо не мав іншого вибору. Добігши до хати, ми нашвидку попрощалися, і я погнався до замку, не дуже задоволений таким оборотом справи.

Під'їжджаючи до замку, я раптом почув багато голосів, побачив яскраве світло та дві вантажні військові машини, коло яких тушилися якісь люди. "Біда, — подумав собі, — знову накриє мене грізний комендант і на цей раз може бути набагато гірше для мене". Але в мене іншого виходу не було, і я увігнався ровером прямо в саму людську гущу та військові машини. Відразу прибігли мої приятелі й поспіхом сказали, що, коли вони вже понули, несподівано приїхали дві військові машини, всіх побудили, показали комендантові листа та наказ від ПУНу про те, що вони мають усіх людей, зазначених у листі, посадити на машини і кудись далеко відвезти. Шукали й мене, але ніхто не знав, де я дівся, і тому я повинен негайно зголоситися до вояків, що я є і нікуди не зник. Я це негайно зробив і дістав наказ спакуватися та прийти до машини, бо вони за кілька хвилин від'їжджають, але куди й навіщо — не сказали. Я швидко зібрався і ще мав час заскочити до коменданта, щоб вибачитись і попрощатися. Він нетерпеливо махнув рукою, мовляв, іди до чорта і дай мені спокій. Машини вже готові були рушити, коли я до них добіг і приєднався до своїх приятелів. У поспіху запитав про мого "приятеля" Євгена Стахова. Мені відповіли, що його прізвища в листі не було, тому він ще з двома чи трьома іншими залишився в замку. Заревіли мотори, і ми у великому поспіху рушили з місця.

З того часу я ніколи не бачився зі старим комендантом, а зі Стаховим зустрівся аж у п'ятдесятих роках у Нью-Йорку, в Америці. Щодо австрійки, то коли в серпні 1944 року ми, втікаючи від "побєдоносних русскіх", дісталися до невеликого курорту Францезбаду в Судетах, де я поселив свою маму, дружину й малого сина старшої сестри Стефи, котру замордував НКВД ще в червні 1941 року, я поїхав до Відня, щоб там в уславленій на весь світ Вищій торговельній школі "Гохшулє фір Вельтгандель" попробувати закінчити мої студії, ту дівчину там відшукав і з нею побачився. Вона вже кінчала студії з медицини, впізнала мене, але не дуже булі рада мене бачити, бо, як призналася мені, співпрацювала з ґестапо. Фронт уже стояв в Угорщині, йшла запекла боротьба за Будапешт, а в самому Відні вже панувала паніка. Я зрозумів, що мені, з огляду на ґестапо, дуже небезпечно з нею зустрічатися, і більше з нею не бачився. Коли в Нью-Йорку я вперше після стількох років зустрівся в барі Народного Дому зі Стаховим, то він мені похвалився, що також, але вже після війни, зустрічався з нею у Відні. Однак, чи була це правда, важко сказати, знаючи Євгена Стахова.