НА ПОРОЗІ ЖОРСТОКОЇ ВІЙНИ

Десь 18-19 грудня 1938 року я був змушений за наказон ОУН назавжди покинути Хуст і Карпатську Україну після трагічного випадку на кордоні з Польщею. Я це зробив за наказом, іншого виходу в мене не було. Настрій був не дуже бадьорий через прикре становище зокрема "Карпатської Січі", загальної політико-економічної ситуації та майбутнього Карпатської України, Очевидно, що в той час ніхто навіть не уявляв і не міг знати, як за кілька місяців трагічно закінчиться її доля.

У першу чергу самі чехи, які спочатку досить прихильно ставилися до ідеї федеративности нової держави, що мала складатися з трьох рівноправних народів (а саме: чехів, словаків, українців), зрозуміли свою політичну помилку й намагалися за будь-яку ціну повернути історичні факти назад до старої колоніяльної політики та повної залежности українців від "Златої Праги". Також відчувалося, що між отцем Волошиним, з одного боку, як головою автономного уряду, а з другого — з парамілітарною організацією, якою була "Карпатська Січ", створена за наказом Проводу ОУН, за короткий час постали великі розходження і непорозуміння з різних важливих чи менш важливих причин. Ці розходження зростали з кожним днем, що було, в першу чергу, помилкою самої Організації, котра занадто скоро хотіла диктувати й наказувати о. Волошинові та його урядові.

Очевидним було й те, що о. Волошин як священик, голова уряду та старий політик, вихований на ідеалах чеської демократії, н дуже хотів схилятися перед наказами ОУН та її диктаторського Проводу Українських Націоналістів (ПУНу). Отже, зростала кількість зовсім непотрібних конфліктів, шкідливих для обох контраґентів. При цьому зовсім забували чи не усвідомлювали, що подальша доля нової держави (як чехів, так і українців у ній) залежала від невідомих плянів Гітлера — його політики й намірів. Гітлер тоді мав величезні політичні та військові успіхи, перебуваючи в зеніті своєї слави та сили. Перед ним корилася вся Західня Европа та дрижав "великий і могутній" Совєтський Союз.

Такою була не дуже позитивна і не дуже корисна ситуація в Карпатській Україні, зокрема політична, коли я залишав Хуст — столицю мініятурної української держави. Окрім того, я був пригніченим, сумним і сповненим глибокого жалю, що, можливо, вже ніколи не побачу своїх колеґ і бориславських друзів. З таким настроєм я зайняв місце в машині, яку вів незабутній Костик Мельник, повертаючись до Відня після короткого перебування в Хусті. Моїми супутниками у цій подорожі були видатні особи нашого організаційного та політичного життя: генерал Курманович, член ПУНу, сотник Ярий і два японці в цивільному одязі; як пізніше я довідався, це були високі старшини японської армії. Вони прибули до Хуста в ролі спостерігачів. Японія — зростаюча військова й економічна потуга — дуже зацікавилася українською проблемою в Европі з огляду на посилення непорозумінь і конфліктів з Совєтським Союзом у Китаї та Манджурії.

Ми без особливих пригод прибули до гарної словацької столиці Братислави, заснованої над могутнім Дунаєм. Тут ми заїхали до якогось ресторану і трохи підкріпилися. У Братиславі залишилися генерал Курманович і сотник Ярий з японцями, а натомість до нас підсів на той час уже леґендарний член ПУНу доктор Ярослав Барановський — з членів ОУН найближчий і найбільш довірений полковникові Коновальцю.

Я трохи зрадів, коли побачив, що переді мною — галицьким провінціялом — широко відкривається брама до зовсім незнаного мені, таємничого й надзвичайно цікавого світу Західньої Европи — колиски світової культури та високих досягнень людського генія. Про це колись бідний хлопчина, що народився в маленькому містечку Стара Сіль, навіть не міг мріяти в глибоких снах.

Барановський допоміг нам без проблем переїхати кордон між днім Райхом і Чеською федеративною республікою. Кордон ходив серединою Дунаю, де стояла невеличка будка прикордонної сторожі. Я не мав ніяких документів, і це до певної міри заскочило Барановського. Однак, він щось там заговорив по-німецьки, й нас пустили до колишньої Австрії, а зараз — частини Райху. Уже майже ввечері ми приїхали до Відня, великого й славного міста, і зайшли до якогось готелю, куди мене поселив Барановський. Тут я мав чекати на нього та на вечерю.

Десь за дві години він повернувся, і ми пішли вечеряти. Тут вперше я довідався, що завтра рано приїде Костик і ми поїдемо поїздом до Мюнхена, а відтак до Фельдафінґа — маленького містечка (приблизно за двадцять кілометрів на захід від столиці Баварії), заснованого наприкінці XIX століття на березі довгого і глибокого озера Штарнберґерзее, в якому баварці втопили свого короля, здається Людвика VIII, за те, що той розтратив усі державні кошти на побудову численних прекрасних замків, які сьогодні приваблюють до Баварії десятки тисяч туристів з усього світу.

У Фельдафінґу вже почався старшинський вишкіл молодших старшин, призначенням яких після успішного закінчення буде поїхати до Карпатської України й там фахово зайнятися масовою організацією "Карпатської Січі". Організація направила мене на ці курси. На них панує сувора конспірація й забороняється зайве говорити про себе та організаційні справи. Я одержу нове вбрання, черевики та білизну, аби пристойно виглядати перед німцями.

Уже в Фельдафінґу ми зайшли до великого й гарного пансіону, власником якого, як я пізніше довідався, був колишній майстер Німеччини та світу з тенісу, якийсь фон... — німецький аристократ з походження. На жаль, не можу пригадати його прізвища. Він був старший за віком, зате мав молоду й дуже гарну жінку, також з аристократичного роду, що пізніше любилася з деякими нашими курсантами, студентами медицини з Ґраца, котрі очевидно, вже прекрасно говорили по-німецьки. Її чоловік пізніше про щось дізнався (але все одно був дуже заздрісний), і ми не раз чули великі сварки між ними.

Вишкіл почався 15 грудня. Нас було десь двадцять чотири - двадцять п'ять учасників. Несподівано для мене я зустрів там Володимира Біласа з Трускавця, родича славного В. Біласа, котрий разом з Данилишином убив польського посла Голуфку, за що пізніше поляки повісили обох у Львові.

Полковник Сушко, член ПУНу, який перед Першою світової війною служив в австрійській армії і був сотником, мав серед своїх приятелів багато тодішніх австрійських старшин, які після злуки Австрії з Райхом стали високими старшинами нової гітлерівської армії і навіть генералами. Через них він домовився з вермахтом, і той дозволив ОУН організувати два військові вишколи. Перший, що вже раніше відбувся десь у Чехії, був призначений для вищих старшин, переважно членів Організації, які вже раніше закінчили польську старшинську школу, так звану підхорунжівку. У Польщі був закон про те, що кожен покликаний до військової служби, котрий мав закінчену середню освіту, мав право стати студентом цієї підхорунжівки. Щойно після спалення скирт, польської військової пацифікації, заборони молодіжної організації "Пласт" і всіх українських ґімназій у 1930 році, поляки вже з великою неохотою допускали наших хлопців до цієї військової школи, однак існував закон. Проте на практиці, вже за допомогою різних заходів, їх з цієї школи викидали або вони самі її залишали, бо не могли витримати режиму.

Цей старшинський вишкіл для вищих за ранґою старшин, як мені відомо, у першу чергу закінчили майбутній генерал УПА Шухевич, шеф головного штабу УПА Грицай, полковник УПА, званий Лицарем, Гасин, поручник Лопатинський, сотник чи майор Ґенко Гутович, поручник Осип Карачевський та, здається, чи не майор, а пізніше полковник Побігущий і ще декілька інших, мені невідомих. Усіх. їх мало бути дванадцять курсантів.

У нашому вишколі в Фельдафінґу, як я вже згадував, нас було двадцять чотири чи двадцять п'ять курсантів — більшість студентів вищих австрійських і німецьких шкіл, польських і чеських, деякі мали вже закінчені студії. Переважали галичани, відтак члени Організації з Карпатської України, навіть декілька волиняків. Нашим командантом і перекладачем (викладали німецькою мовою) був тоді поручник Гасин Старший зі Стрийщини, котрий щойно закінчив у Чехії вищий старшинський курс. Він був невисокий на зріст і слабої фізичної будови, але добре знав німецьку мову, був дуже культурним і чемним у поведінці. Він, здається, був ґімназійним товаришем Степана Бандери. Його молодший брат ще за мого перебування в Карпатській Україні був убитий при переході кордону польськими копістами, а не загинув у Хусті при наступі угорської армії, як пише Євген Стахів у своїй книжці "Крізь тюрми, підпілля й кордони".

Курс провадив і викладав (переважно теорію) німецький генерал артилерії і колишній старшина відомого корпусу "Райхсвер" — стотисячної професійної німецької армії, яку альянти дозволи німцям після Першої світової війни. Командував тим корпусом генерал Сект, а нашого генерала звали, здається, Газель. Він баварцем, дуже ревним католиком і походив з родини професійних старшин, як було заведено в Пруссії. Газель був надзвичаймо інтеліґентним, культурним і чемним, не будучи прихильником Гітлера. Бувши нашим приятелем, він знав досить багато, як на німця, про Україну. Коли Гітлер прийшов до влади в 1933 році і почав гарячково розбудовувати свою могутню армію, то його негайно підвищили до чину генерала і дали йому дивізію, проте ненадовго. Гітлер не любив католиків і їм не довіряв, а знаючи, що генерал, який ще в Першу світову війну був сотником артилерії на західному фронті, не є членом партії, відібрав у нього командування дивізією, відіславши на пенсію. А ґестапо почало пильно за ним слідкувати.

Негайно після мого приїзду почалися реґулярні теоретичні виклади п'ять днів на тиждень по вісім годин на день, а часом і більше. Ми там усі були знані як румуни, перебуваючи у великій конспірації, щоби поляки чи росіяни не довідалися про нас. Тому ми не могли назовні робити жодних фізичних вправ. Ми мали двічі на тиждень руханку та спорт у закритій залі під проводом німецького тренера, вчилися їздити на автомобілі та мотоциклі, ходили раз на тиждень до місцевого ресторану й здалека залицялися до німецьких дівчат. Час від часу виїжджали групами до Мюнхена, ходили з генералом до опери й оперетки, оглядали славні й відомі старовинні баварські церкви та відвідували деякі військові касарні.

Ми старанно вчилися, і з великою увагою слухали цікаві виклади генерала в перекладі поручника Гасина. Крім цього, ми мали теоретично розв'язувати багато тактичних завдань, що їх опісля генерал перевіряв і давав оцінки, так само як і в нормальній школі. Я мав щастя належати від самого початку до найкращих курсантів, тому що як завзятий спортсмен дуже цікавився військовою справою і хотів піти до польського війська, аби стати старшиною та військовим фахівцем. Однак, на жаль, коли мені минув двадцять перший рік і я став до набору ще в Дрогобичі, то почав говорити до членів комісії по-українськи, за що мене до польської армії не прийняли, зарахували до резерву, давши за місяць військову книжку.

Я сам, окрім самого курсу, почав наполегливо, кожного дня вивчати німецьку мову й по кількох місяцях уже не потребував слухати нашого перекладача поручника Гасина. Тоді я дещо зблизився з генералом і в наших численних розмовах мав змогу його краще пізнати як людину і німецького та баварського патріота.

Нас там усіх добре та культурно годували. А обслуговували два молоді й дуже чемні німці в цивільному вбранні. Вони також чистили наші кімнати й спорядження, були дисципліновані й чисті, отже, були вояками.

Незабаром після відкриття курсу настали різдвяні свята, котрі ми урочисто відсвяткували, співаючи наших колядок. Кожен з нас одержав гарний практичний подарунок, було й що випити та добре закусити. І навіть привезли нам гарних та інтеліґентних дівчат з Мюнхена, щоби було з ким потанцювати. А після свят ми поїхали цілою групою до Мюнхена й перший раз у моєму житті я разом з іншими взяв участь у баварському карнавалі, по-німецьки "фашінґ". Баварці з великим ентузіязмом взяли участь у ньому, і наша група, звичайно, разом з ними. Протягом трьох днів пили, їли й танцювали з ким попало, але п'яних зовсім не бачили. Кожен був у прекрасному настрої. Веселі та безжурні, ми віддавалися приємним хвилинам, співаючи, танцюючи й фліртучи з дівчатами. Багато учасників, зокрема жінок, були в різних костюмах, що додавало їм таємничости та якогось незнаного чару. Це було справді колосальне народне та веселе свято. Тоді ми перше побачили, як відпочивають німці. Якщо трапляється якась нагода, то вони одразу ж стають щасливими й радісними. Сам генерал був дуже задоволений нашим навчанням і добрими вчинками, а також нашою дисципліною й культурною поведінкою. Він нас любив та поважав, як і ми його. Він ніколи не робив ні найменшого натяку чи зауваги, що є генералом та представником гордого, культурного та державницького народу. Генерал був справжнім культуртреґером і джентльменом. Іноді, будучи в доброму гуморі і після навчання покурюючи люльку, він розповідав нам різні пригоди з Першої світової війни на західному фронті. Сміявся з американців, які в 1917 році оголосили Німеччині війну, відіславши до Европи проти німецької армії кілька сотень тисяч своїх недосвідчених і погано вишколених вояків, які не мали найменшого поняття про те, що таке справжня війна. Проти них німцям було легко воювати, й американців багато загинуло на фронті. Кілька разів до нас приїжджав, ніби на інспекцію, полковник Сушко з якимись новими японцями, постійно дуже поспішаючи. Він ніколи не розмовляв з нами, а тільки з генералом і поручником Гасином. Проте ми на це не звертали жодної уваги.

Відвідуючи час від часу німецькі касарні, ми наочно переконалися, яку могутню, дисципліновану, фанатичну, прекрасно вишколену, озброєну найкращою модерною зброєю, добре відгодовану й зодягнену армію готує Гітлер для майбутньої війни. Про те, що вона скоро буде, ніхто вголос не говорив, однак ніхто й не мав у цьому найменшого сумніву. Про це також дуже обережно натякав сам генерал, фактично боячись її початку та наслідків, оскільки їх ніхто і ніколи не міг передбачити наперед. Як старий вояк і досвідчений фронтовик він боявся війни знову на два фронти, як це було в Першій світовій війні. Гітлерові генерал не вірив: ані його словам, ані його обіцянкам. До нас доходили відомості, що відносини між Німеччиною та Польщею щоразу погіршуються. Гітлер весь час наполегливіше натякає на Ґданськ та коридор, щоб сполучити Райх безпосередньо зі Східними Прусами. Поляки, хоча й перелякані, голосно кричать "же ґузіка нє оддами", а про німецькі танки говорять, що вони зроблені з папендеклю. Що з усього цього вийде — ще невідомо.

Якось наприкінці одного тижня наша невелика група вибралася до Мюнхена, аби трохи розважитися й перервати монотонність занять. Гуляючи містом, ми зайшли до відомої кав'ярні, котра називалася "Дойче Кафее", будинок якої мав проєктувати сам Гітлер, хоча він ніколи не був архітектом. Коли ми зайшли досередини, то дуже здивувалися: велика й довга головна кімната вщерть заповнена елеґантною різноманітною публікою, що жваво та піднесено спілкувалася. Кельнери ледве знайшли нам місце при кількох столиках. Ми замовили каву й тістечка, і, чекаючи на обслугу, несподівано побачили здоровезних есесівців у чорній уніформі з гакенкройцами на раменах, що організовано й методично займали місця, робили бар'єр по обидва боки широкого проходу в середині зали. Усе моментально затихло та, як по команді, усі вп'ялили очі наліво, у внутрішній вхід, мабуть, від кухні. Нагло всі зірвалися з місця на ноги й заревіли: "Гайль Гітлер!" У той момент ми справді побачили Гітлера в партійній уніформі з витягненою прямо правою рукою. Не говорячи ні слова, він військовим кроком пройшов живим коридором до других дверей праворуч від нас і зник за ними. Якщо б хтось у той момент не встав на ноги й не заревів "гайль Гітлер" і не підніс правої руки у гітлерівському привітанні, то, я думаю, присутні фанатики розірвали б його на малі кусники.

Я в своєму житті тоді ще ніколи не бачив такого спонтанного та сліпого фанатизму. І коли після програної німцями Другої світової війни так звані демократи почали говорити про сильний спротив Гітлерові та його численній когорті, то це — абсолютна брехня. Я пізніше перебував у різних частинах Німеччини, маючи змогу зустрічатися і говорити з різними німцями. Вони майже всі поголовно були сліпими нацистськими фанатиками, що вірили Гітлерові майже до кінця війни, і були готові битися й гинути за нього.

Ми також, не лише лещетарі, їздили кілька разів поїздом до славного Ґарміш Партеркірхен на лещата, захоплювалися чудовою красою Альпійських гір. На мою думку, це найкращі гори з усіх, які мені доводилося бачити в своєму досить довгому житті. Нас також вельми здивували ще ніде не бачені нові німецькі шосейні дороги, побудовані з цементу. Але час досить скоро минав. Ми продовжували завзято вчитися і з кожним днем щоразу більше набували військових, хоча тільки й теоретичних, знань, нетерпляче очікуючи на закінчення вишколу, щоби негайно виїхати до Карпатської України й активно включитися в її військову та політичну розбудову.

Зараз хочу сказати дещо про наше тогочасне ставлення до Гітлера, його майже фантастичних успіхів без жодного пострілу та його великих позитивних змін у самій Німеччині. Хоча багато з нас, молодих націоналістів, котрі знали німецьку мову, вже читали його програмову книжку "Майн Кампф", проте ми її вповні не зрозуміли, також дивлячись на Гітлера з великим подивом, як на нову людину на політичному небосхилі Европи, яка в ім'я справедливости прагне змінити кордони та побудувати нову, кращу та справедливу Европу. У такій, більш справедливій, Европі можливо, пощастить і українському народові — одному з великих, але все недержавних народів тієї ж ніби демократичної та псевдощасливої сім'ї народів. У той час наша дорога батьківщина все ще була роздерта й окупована аж п'ятьма більшими чи меншими державами. І кожна з них гнобила та винищувала наш народ у свій спосіб на свою користь. На жаль, щаслива та задоволена Західня Европа нас абсолютно не хотіла знати, ба й навіть не бажала з нами говорити, аби не дратувати в ім'я миру наших окупантів і якнайдовше тримати дуже вигідний для власть імущих "status quo".

Отже, в такому політичному кліматі ми не могли розраховувати в наших змаганнях і боротьбі за самостійність на жодну допомогу, окрім своєї власної сили, що, на жаль, виявилася занадто малою та недостатньою, аби без нічиєї допомоги ззовні та нової европейської війни радикально змінити несправедливі кордони поверсальської Европи. Коли до влади прийшов Гітлер, який ще в той час не виявив справжніх намірів своєї нової програми, що мала "ощасливити" нову Европу під проводом нацистсько-німецького Райху, він лише голосно й відважно домагався справедливої зміни кордонів. Ми прийняли це за добру та позитивну монету і для нашого народу, а також і те, що в той час лише Німеччина в цілому світі виявляла певне, але ще не зовсім для нас зрозуміле зацікавлення українськими справами. І тільки це було причиною нашого тодішнього подиву Гітлером.

Українські інтереси та краща доля українського народу були нашою найважливішою і святою метою, за яку ми мали у найгірших для нас обставинах боротися й загинути, а не за якісь чужі інтереси й амбітні пляни. Тому ОУН та її Провід, що в той час був єдиною дисциплінованою політичною та бойовою силою українського народу, мусіли дуже обережно лявірувати й здійснювати важливі рішення в досить невиразній політичній ситуації. У це не було легкою справою і тому були зроблені певні помилки деякі з яких виявилися досить серйозними. Сьогодні дуже легко нашим ворогам і псевдопатріотам гостро критикувати тодішній Провід ОУН за його рішення чи політичну тактику, через що нам не вдалося здійснити пляни. Але в тому новому революційному часі, що ніс із собою великі зміни, Провід ОУН не міг сидіти склавши руки, чекаючи на Божу ласку, а мусів рішуче діяти, навіть часом без огляду на позитивні чи неґативні наслідки. На той час Провід ОУН очолював спадкоємець полковника Є. Коновальця полковник Андрій Мельник, його шваґер.

Наш прискорений військовий вишкіл фактично мав закінчитися наприкінці березня або на початку квітня. Усі ми діставали "подорожню гарячку", лише згадуючи про Хуст або Карпатські Україну.

Я за час вишколу заприязнився з нашими студентами медицини, що навчалися в австрійському місті Ґраці. Вони були інтеліґентними й талановитими молодими людьми та великими патріотами й карними членами Організації. На жаль, всі вони мали якісь псевда, котрі я не міг запам'ятати. Також я заприязнився з Круком (псевдо) — високим, повсякчас веселим і готовим на всякі пригоди та вельми темпераментним. Я був також у дуже добрих стосунках з усіма закарпатцями та Мізерним, мабуть найстаршим з нас усіх. Цей останній пізніше був зі мною в Леґіоні, а відтак командантом української поліції в Сяноку на Лемківщині, нарешті, командиром сотні Закерзонської УПА й у 1947 році загинув.

Час минав. Ми, зайняті навчанням, не дуже звертали увагу на світові події, головною фіґурою яких уже тривалий час був Гітлер з його рішеннями чи новими домаганнями, котрими він заскочував щоразу більше стероризований та вже добре настрашений ним так званий демократичний світ.

Десь у середині березня ми довідалися по радіо, що 14 березня німецька армія без бою окупувала Чехію й проголосила протекторат під своєю опікою, Словаччина отримала самостійність, а на Карпатську Україну того самого дня почався наступ угорської армії, очевидно з дозволу та благословення самого Гітлера.

Того ж дня новообраний Карпатський Сойм проголосив самостійність Карпатської України на чолі з о. Волошиним як першим президентом нової держави. Одночасно слаба ще " Карпатська Січ" перебрала оборону цілої країни. 16 березня угорська армія з боєм займає Хуст, столицю нової держави. Недобитки "Карпатської Січі" у великому хаосі відступили переважно до Румунії, менша кількість — на північ, у гори Карпати, а інші на захід — у напрямку Словаччини.

Отже, Гітлер ясно, виразно та брутально поставив свою карту на Угорщину, а не на Україну, як усі ми сподівалися. Це була не лише трагічна за своїми наслідками для усіх нас особиста несподіванка, але також для ОУН та її Проводу. Гітлер тоді тільки трошки відкрив свої нечесні пляни стосовно України, а саме те, що проблеми на міжнародному терені він використовуватиме виключно для своїх плянів і на свою користь там, де йому потрібно.

Трагедія Карпатської України була великим моральним ударом для нас, однак вона дещо протверезила мудріших наших фанатиків, які почали сліпо вірити Гітлерові у його нечесних задумах щодо України. Пізніше я довідався, що сам Гітлер ніколи не хотів особисто прийняти й поговорити з жодним нашим політиком або членом ПУНу. І якщо й були деякі контакти з проводом нацистів, то вони відбувалися через менш авторитетних членів німецького командування, які не мали права приймати будь-яких важливих рішень.

Наша група також дуже важко пережила трагедію Карпатської України, була сильно розчарована Гітлером, політику якого ми тоді вважали несправедливою й антиукраїнською. Найприкрішим було те, як нагло та несподівано були зруйновані наші пляни і сама мета нашого військового вишколу. Ми прямо зависли в повітрі. Дуже нам співчував сам генерал. Він пробував нас потішити і розрадити, вже відверто критикуючи та засуджуючи рішення Гітлера.

Найбільше з усіх переживав я, оскільки нічого в той час не знав про моїх бориславських друзів, залишених у Хусті. Трохи пізніше я довідався від інженера Євгена Врецьони, що його страшенно катували угорці в концтаборі — спочатку в Бичкові, а відтак у Ніредьгазі. Він відступав з найбільшою групою під проводом сотника С. Сулятицького до Румунії, а румуни, після роззброєння, близько двохсот січовиків передали угорцям.

Однак, життя йшло своїм шляхом, а час є найкращим лікарем, і кількома днями пізніше одержали від ПУНу наказ далі продовжувати навчання, щоб успішно закінчити вишкіл. Після закінчення мав прийти наказ про те, що нам робити далі. Наказ є наказ і його треба виконувати, бо все одно за нас вирішували вищі чинники. Ми були лише малими пішаками на великій шахівниці.

При нагоді хочу ще згадати важливі епізоди, що мали місце на нашому курсі ще перед його закінченням. Був десь, мабуть, кінець березня чи початок квітня (точно не пригадую), коли до нас завітала того року дуже рання весна. Уже розтанули сніги, зазеленіли трави під ласкою теплого весняного сонечка, що навіть розтопило товсту кригу на таємничому Штарнберґерзее. Одної теплої та гарної суботи я, разом ще з чотирма закарпатцями, незважаючи на застереження місцевих жителів, мовляв, весняний час дуже небезпечний для плавання на озері (з огляду на близькі гори тиха погода може несподівано змінитися на бурю, і тоді високі хвилі можуть затопити човен разом з людьми), вирішили винайняти великий човен. Треба вміти добре веслувати, щоби відважитися навіть при спокійному озері, як зараз, переплисти на другий берег. Однак ми, молоді та зарозумілі, а ще до того ж якісь вояки, котрим "море по коліно", не послухали доброї поради. Ми посідали в човен і почали плисти. Погода була чудовою. Озеро лагідне й спокійне. Скоро виявилося, що ніхто з "відважних", на словах, закарпатців не мав найменшого понятя про веслування, і вони ще ніколи в своєму житті не були на такому озері. Я був єдиний, котрий щось знав або читав, як треба діяти, якщо, по-перше, зірветься буря, а по-друге, лише я один умів плавати. Коли я про це все довідався, то хотів негайно повернути до берега, але мої молоді друзі попросили мене цього не робити, а показати їм, як треба правильно веслувати, бо, як кажуть, святі на небі горшків не ліплять.

Я радий-нерадий згодився, хоча розум підказував зробити інше. Погода була чудовою, озеро — лагідним і спокійним, аж, здавалося, саме запрошувало до подорожі по ньому. Я негайно перебрав команду, посадив "веслярів" на місця, показавши їм, як веслувати. Таким чином, ми, задоволені та горді, щасливо, без яких-небудь проблем доплили до протилежного таємничого берегу. Тут ми висіли й попрямували до старого замку, який нас ще раніше, взимку, заінтриґував, бо нам сказали місцеві баварці, що там перебував їхній король Людвик VIII перед своєю смертю.

На жаль, замку зсередини ми не змогли оглянути: він був зачинений. На нашу біду, нагло зірвався вітер, і погода змінилася на гіршу. Пам'ятаючи про те, що нам говорили баварці, я радив перечекати бурю, котра наближалася, і не пускатися плисти до другого берега. Проте "відважні", свіжоспечені "моряки" почали з мене глузувати, мовляв, вже настрашився "великий" озероплавець: "Ми вже успішно склали іспит і давайте не гаяти часу. Рушаймо назад".

Я з неохотою погодився, бо на озері щойно з'явилися маленькі, ще не дуже небезпечні хвилі. Та чим далі ми віддалялися від берега, тим сильніше дув вітер і тим більшими ставали небезпечні, вже метрові, хвилі. Ситуація стала грізною й дуже небезпечною. Ми вже опинилися майже на середині озера, коли наш човен сильно, під натиском хвиль, став хитатися. Ми пливли поперек хвиль. Кожної хвилини нас могли захлюпнути хвилі, перекинути човен, і ми могли всі втопитися. Навіть сильний плавець у холодній, як лід, воді, та ще й при хвилях далеко не попливе.

Мої "відважні" моряки побачили наочно смертельну небезпеку і попадали на коліна, молячись і плачучи у великій паніці. Тоді я пригадав, що в такій небезпечній ситуації треба змінити напрям і пливти проти хвиль, а не поперек. Це був єдиний шанс врятуватися, але, звичайно не панікуючи, а обережно маневруючі човном.

Я крикнув до своїх друзів, щоби негайно собою опанували і спокійно змінили курс — проти небезпечних хвиль. У такому разі ми з Божою поміччю допливемо щасливо до берега. А якщо цього не зробимо, то в паніці всі загинемо, як у нас казали, ні за цапову душу. Мені вдалося якось їх заспокоїти. Ми змінили курс: попливли проти хвиль і поволі рухалися вперед, хоча й не в потрібному нам напрямку, проте вже набагато безпечніше.

На наше щастя, несподівано, як раніше зірвався, так і почав вітер ущухати. Озеро ставало дедалі спокійніше, поки нарешті заспокоїлося. Ми щасливо допливли до нашого берега, і баварці не вірили своїм очам, що ми повернулися живі-здорові. А мої "моряки" з вдячністю цілували мої руки. Для них це була веллика, справжня лекція, як не втрачати відваги та не впадати в паніку, котра може згубити людину. Я просив їх нікому нічого не говорити, передовсім поручникові Гасину, генералові та всім іншим з нашого курсу.

Другою, але зовсім іншою за змістом справою, яку я тут хо навести, була інформація, одержана нами від самого генерала, про відомий "Райхсвер" — у той час найкращий військовий стотисячний корпус професійних вояків, що його переможці, так звані "альянти", дозволили упокореній Німеччині після Першої світової війни. Німеччина не мала права мати свою реґулярну армію, а також не мала права виробляти свою важку зброю: артилерію, танки, літаки. Їй дозволили виробляти тільки дрібну зброю і то в обмежених кількостях. І це в країні, котра до Першої Світової війни мала найбільш розвинену воєнну індустрію в усьому світі.

Генерал нам розповідав про те, як таємно деякі з так званих фабрик залізних руд фактично виробляли важку артилерію та іншу сучасну зброю. Після миру, підписаного в Рапальо між Німеччиною і комуністичною Росією у 1922 році (тоді ще не була вживана назва Совєтський Союз, а лише від 1924 року), "Райхсвер" мав таємний договір з Леніним про військову співпрацю Німеччини з майбутнім Совєтським Союзом, що тривала фактично аж цо приходу Гітлера до влади у Ваймарській республіці, тобто до 1933 року.

Ця співпраця була для "Райхсвера" надзвичайно важливою. Німці діставали від більшовиків важку зброю, мали право висилати, зокрема в Україну, своїх старшин і вояків на спільні військові вправи, на спеціяльні вправи в уживанні важкої артилерії, танків і бойових літаків. Немає сумніву, що німецькі воєнні фахівці допомогли Совєтському Союзові розбудувати велику воєнну індустрію та одержати багато німецьких воєнних патентів. Ця співпраця, хоча й була засекречена, насправді відбувалася на очах "альянтів", була вельми успішною для обох сторін. З приходом Гітлера до влади вона раптово урвалася. Однак фактом є те, що Гітлер без допомоги "Райхсверу" та жидівських капіталів не зміг би ні за яких умов так швидко, протягом шістьох років, розбудути таку могутню й модерну воєнну машину, якої ніколи не бачив світ і, мабуть, більше ніколи не побачить. Це дійсно була страшна сила, що здивувала й заскочила увесь світ своєю тактикою, новою зброєю, дисципліною та фанатизмом.

Десь на початку квітня 1939 року (точно, на жаль, уже не пригадую) ми закінчили наш старшинський вишкіл. Приїхав полковник Сушко, відбулося велике прийняття з промовами та добрим.вином, але без підсумкових іспитів і надання військових чинів, що, як пізніше виявилося, було великою помилкою. Першим від'їхав генерал з полковником Сушком і поручиком Гасином, а відтак поїхали й студенти продовжувати своє навчання. Залишилося нас майже половина, що не мали куди їхати: всі закарпатці, Крук, Мізерний, я і ще декілька осіб.

Наступного дня приїхав до нас великою машиною молодий підстаршина ґебірґсєґерів (гірські частини, що були витренувані воювати в горах і взимку на лещатах) і забрав нас усіх до Берхтезґадену на так званий двотижневий урльоп-відпочинок та їзду на лещатах.

Отак несподівано ми опинилися в чудовому Берхтезґадені, де повністю панувала зима, але в повітрі вже пахло весною. Тут нас підстаршина поселив у гарному пансіоні, запросив усіх на сніданок до сусіднього ресторану й сказав, що надалі ми будемо харчуватися в тому ресторані. Тут ми, як у раю, перебули два незабутні тижні. Їздили на лещатах кожного дня, оглянули дві славні першини високих гір братів Вацманів, гуляли на берегах чудового озера Кінґзее, відвідали казарми місцевих ґебірґсєґерів та мешкання Гітлера на високій горі, хоча есесівці в чорному досередини нас не впустили. Здалеку, на височезній горі, ми дивилися на будинок, так званий ті гауз, де Гітлер приймав чужих дипломатів і політиків. У тому ресторані ми познайомилися з двома студентками-шведками, що приїхали на відпочинок. Після вечері з музикою гуляли з тими студентками та німецькими дівчатами. Але прийшов час, і нам слід було повертатися до Мюнхена за вказаною заздалегідь адресою.

Там ми зустріли інженера Євгена Врецьону, котрого угорці під натиском німців одним з перших випустили на волю. Він дуже схуд з часу нашої минулорічної останньої зустрічі в Хусті, хоча, правду кажучи, він ніколи не був товстим чи в тілі. Тут він декого з нашої групи порозсилав не знати куди, бо це була не моя справа. А мене, Сидора Новаківського та ще кількох закарпатців, що були у вишколі зі мною, залишив з собою.

На другий день ми всі під його проводом поїхали поїздом до Берліна — столиці нового Райху. Тут ми знову десять днів перебували в якомусь пансіоні. Берлін — старовинне, велике та величне місто з новими гітлерівськими будинками — справив на нас неабияке враження. Тут ми мали змогу познайомитися з так званою малою та великою зброєю, вивчали партизанську тактику. У міжчасі відвідали Українське національне об'єднання, Студентську українську домівку й відомий ресторан, де подавали так званий айнтопф — горохову густу юшку, в якій мало бути велике свиняче ребро. Тут можна було їсти смачні паляниці, скільки хто не захотів. Після юшки подавали густе й міцне чорне пиво. Сюди приходило харчуватися багато наших студентів.