З РАННЬОЇ БІОГРАФІЇ

Мій батько також учасник ОУН. У 1944 році був
осуджений, репресований і реабілітований в 1991 році.

Віктор Медведчук1

Віктор Володимирович Медведчук народився 7 серпня 1954 року в селищі Почет Абанського району Красноярського краю у сім'ї службовців. У післявоєнні роки Сибір став тою зоною, куди масово вивозили репресованих, особливо із Західної України. Ці факти лягали тавром на людей в радянську добу і перешкоджали їм вести повноцінне життя. Однак тепер чи не всі відомі особи з такою біографією небезпідставно пишаються подібними засланнями. На противагу цьому В.Медведчук ніде не згадує обставин, за яких потрапили у далекий Сибір його батьки.

Якби вони належали до розкуркулених або учасників національно-визвольної боротьби, то хіба це потрібно тепер приховувати?

Про батьків претендента в президенти відомо не так вже й мало. Батько Віктора - Володимир Нестерович Медведчук - народився 5 серпня 1918 року у містечку Корнин Брусилівського (тепер Попільнянського) району Житомирської області. У дитинстві він захворів на туберкульоз кісток і, як наслідок, став інвалідом - мав дуже викривлений хребет і кульгав на ногу. Через фізичні вади з початком радянсько-німецької війни його не взяли до війська. Однак молодший брат Гнат Нестерович Медведчук, 1920 року народження, був мобілізований до радянської армії і загинув у 1942 році під Смоленськом.

У роки німецької окупації в Корнині встановлено новий режим. Вся влада концентрувалась в районній управі на чолі з німцем Райманом, якому також підпорядковувались жандармерія, підрозділ місцевої поліції (понад сто осіб) і трудовий відділ - дуже своєрідна установа з використання робочої сили, німецькою мовою Аrbeittamt.2

Першим кроком окупаційної влади було очищення Брусилова, Корнина і довколишніх сіл від євреїв та комуністів - звідси майже всіх їх було вислано і розстріляно.

Окупанти ввели продовольчий податок - контингент. Його й збирали у навколишніх селах поліцаї. У селян забирали зерно, худобу, птицю, свиней. Важко сказати, чи в поліцію та інші окупаційні установи йшли служити з ідейних міркувань - швидше чисто з безпринципної меркантильності, адже всім рядовим працівникам німецької адміністрації у Корнині видавали по 300 окупаційних марок у місяць і по одному кілограму м'яса в тиждень. Очевидно, що саме таку платню отримував співробітник трудового відділу районної управи у Корнині Володимир Нестерович Медведчук - рідний батько теперішнього першого заступника Голови Верховної Ради України. Він працював у цій установі з квітня 1942-го і до листопада 1943 року.

Основним завданням корнинської окупаційної установи Арбайттамт було виконання завдань гітлерівців щодо примусового вивезення на роботи до Німеччини працездатної молоді з Корнина та навколишніх сіл.

Відділ Арбайттамту постачав робочу силу на місцеві підприємства, передусім цукровий завод, а також забезпечував роботою на замовлення німецьких воєнних властей, зокрема на залізниці. Важливу роль Арбайттамт відігравав і в долі багатьох євреїв. Від окупаційної адміністрації ця установа отримувала спеціальні посвідчення - Арбайткарте, які разом з білими пов'язками з вишитою літерою “А” та номером картки видавали євреям “потрібним для міста фахівцям”. Такі картки рятували їх власників від облав і розстрілів та відтягували розправу. Разом з тим співробітники Арбайттамту отримували важливий інструмент у вирішенні долі своїх земляків-євреїв.

Корнинська установа з використання робочої сили періодично отримувала від окупаційного адміністратора краю німця Раймана план набору та відправлення на примусові роботи до Німеччини людей певного віку. статі, кваліфікації. У свою чергу місцева поліція і працівники Арбайттамту доводили відповідну рознарядку до кожного села і забезпечували неухильне виконання завдань окупантів. Трудовим відділом у Корнині керував француз Валентин Превар - син Мартина Превара, який прибув у Корнин із Франції ще за часів царської Росії для налагодження роботи місцевого цукрового заводу. Одним з помічників Валентина Превара був Володимир Медведчук.

Як свідчать матеріали воєнного трибуналу за період з 22 квітня 1942 і до 15 травня 1943 року через корнинський трудовий відділ на примусові роботи до Німеччини було відправлено 1649 осіб. За наступний період інформація відсутня. Але, якщо взяти до уваги те, що в літні місяці інтенсивність вивезення людей збільшувалась, то можна зробити висновок: Володимир Нестерович Медведчук мав пряму причетність до примусового виселення з України не менше двох тисяч своїх земляків.

Після відступу у листопаді 1943 року німецьких окупантів та встановлення у Корнині радянської адміністрації військовою контррозвідкою Народного комісаріату оборони СМЕРШ у Корнині заарештовано велику групу осіб, які співпрацювали з німцями. Серед них був і співробітник корнинської установи під назвою „Arbeittamt" Володимир Нестерович Медведчук.

Арештованих утримували спочатку в Житомирі, а потім у Кам'янці-Подільському. Всім без винятку пред'являли звинувачення у контрреволюційних злочинах і погрожували так званим „вищим заходом соціальної оборони - розстрілом" та „оголошення ворогом трудящих". Саме такі покарання, згідно з тодішнім кримінальним кодексом УРСР, були передбачені за зраду Батьківщини, а саме „перехід на сторону ворога" (стаття 54-1 а), „сприяння будь-яким способом іноземній державі, що воює з Союзом РСР" (стаття 54-3). Тривала співпраця з німецькими окупантами підпадала якраз під такі визначення. Крім цього, всіх заарештованих звинувачували у шпигунстві на користь фашистської Німеччини.

Серйозність обвинувачень, напівголодне утримання, фізичні тортури та інші методи впливу були спрямовані на те, щоб психологічно зламати арештованих і добитися від них потрібних слідству показів. Можливо, саме такі заходи привели до того, що всі співробітники німецьких окупаційних установ у Корнині визнали себе членами Організації українських націоналістів, правда не вказали якої саме - бандерівської чи мельниківської.

Варто зазначити, що саме в цей час Організація українських націоналістів під керівництвом Степана Бандери та її воєнний підрозділ УПА становили серйозну силу, яка протистояла як фашистській Німеччині, так і радянській імперії. Для їх компрометації органи НКВД намагалися всіх німецьких прислужників одночасно назвати і українськими буржуазними націоналістами та приписати їм воєнні злочини гітлерівців, у тому числі участь у масових розстрілах мирних жителів. Таким чином борцям за самостійність України радянська пропаганда приписувала неіснуючі за ними гріхи і намагалася дискредитувати весь визвольний рух в очах населення та світової громадськості. Напевне, саме такий випадок стався з корнинськими поліцаями і співробітниками німецьких установ. Усі вони, навіть французи, як у випадку з В.Преваром, визнали себе українськими буржуазними націоналістами і дали покази, що пішли на співпрацю з німецькими окупантами за завданням ОУН.

Для тих, хто визнав себе українським націоналістом, було застосовано м'якшу міру покарання - незважаючи на явну співпрацю з німецьким окупаційним режимом, за що передбачався розстріл, їм було пред'явлено звинувачення в „пропаганді і агітації, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади" (стаття 54-10) і „участь в організації, утвореній для підготування або вчинення одного із злочинів, передбачених у цьому розділі" (стаття 54- П). По цих статтях було передбачено значно меншу міру покарання: згідно зі статтею 54-10 - від розстрілу до трьох років ув'язнення, а у статті 54-11 записано норму, яка давала слідчим право дуже широкого вибору покарання - від розстрілу до шестимісячного ув'язнення.

13 квітня 1944 року воєнний трибунал Першої танкової армії засудив чотирьох співробітників німецьких окупаційних установ у Корнині, у тому числі і Валентина Превара до розстрілу за статтями 58-1 пункт „а", 58-10, 58-11 Кримінального кодексу РРФСР, а Володимира Медведчука - до 8 років ув'язнення і 4 років заслання за статтями 58-10 і 58-11 КК РРФСР.

Чому на території УРСР звинувачували і судили за Кримінальним кодексом РРФСР не досить ясно, можливо, у воєнний час таким тонкощам військові не надавали особливого значення, тим більше, що Перша танкова армія прибула в Україну з Росії. Але, оскільки стаття 58 Кримінального кодексу РРФСР відповідала статті 54 КК УРСР, то в деяких матеріалах пізніших часів згадується, що В.Н.Медведчук був засуджений саме за нею. Ця стаття має назву „Контрреволюційні злочини".

Суворе покарання В.Превара і В.Медведчука пояснюються не лише тодішньою специфікою радянського судочинства, а й тим, що масове застосування примусової праці мирних жителів через систему Arbeitamt визнане одним з найтяжчих злочинів гітлерівців. Між іншим, серед дванадцяти найбільших злочинців нацистської Німеччини, засуджених Нюрнберзьким воєнним трибуналом до смертної кари через повішення, був і Франц Заукель - генеральний уповноважений німецького рейху з використання робочої сили.

У серпні 2001 року, відповідаючи на запитання про його ставлення до ОУН-УПА, Віктор Медведчук у прямому ефірі львівського телебачення заявив, що вже третій рік працює над проектом закону про реабілітацію ОУН-УПА не без особистої зацікавленості, оскільки його батько був членом цієї організації. Дослівно він сказав так: „Це торкається і мене особисто, тому що мій батько, також учасник,ОУН, у 1944 році був осуджений, репресований і реабілітований у 1991 році". Це твердження поширено в засобах масової інформації. Виникли запитання: невже доктор юридичних наук при численному штаті радників і помічників за цілих три роки не спромігся розробити і подати у Верховну Раду проект невеликого закону, в якому мав ще й особисту зацікавленість? Це перше. І друге. Закрадається сумнів: чому ж раніше про членство батька в ОУН ніколи не говорив? Але ще цікавішим є твердження В.Медведчука про реабілітацію в 1991 році його батька. Немало юристів висловлюють сумнів щодо правдивості слів, сказаних В.Медведчуком у Львові. І виходять вони із самого закону України „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 року, згідно із статтею 2 якого „реабілітації не підлягають особи, щодо яких у матеріалах кримінальних справ є сукупність доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення їх до відповідальності за: зраду Батьківщини, шпигунство... пособництво окупантам у період Великої Вітчизняної війни". У матеріалах кримінальної справи В.Н.Медведчука якраз ідеться про його пособництво німецьким окупантам. Тому на нього важко поширити положення статті 1 цього закону, яка проголошує „реабілітованими осіб, які з політичних мотивів були необґрунтоване засуджені судами або „піддані репресіям позасудовими органами". Крім цього, В.Превара, В.Медведчука судили не „трійки", „двійки", „особливі наради" чи інші позасудові органи, а воєнний трибунал Першої танкової армії, тобто цілком законна судова установа. Реабілітувати Володимира Нестеровича Медведчука можна було лише в індивідуальному порядку за протестом прокурора і лише за рішенням суду та й то за однієї важливої умови - наявності достатніх доказів безпідставності притягнення його до карної відповідальності. Про такий суд поки що ніхто з широких верств громадськості нічого не чув.

За інформацією із джерел, які заслуговують на увагу, група львів'ян із числа науковців, журналістів і письменників, на замовлення керівників СДПУ(о), останнім часом посилено працює над героїчною сторінкою в діяльності батька Віктора Медведчука - Володимира Нестеровича. Дослідники вже кілька разів зустрічалися з Віктором Медведчуком та отримали від нього дуже важливі матеріали. За їхньою версією батько Володимир Нестерович Медведчук разом з Валентином Преваром пішли працювати в німецьку окупаційну установу Аrbeitstamt у Корнині за завданням ОУН-УПА для того, щоб рятувати місцевих жителів від примусового вивезення до Німеччини. Може, й так, але виникають неув'язки. Володимир Медведчук співпрацював з німцями ще задовго до створення у жовтні 1942 року УПА. Та й самі львівські дослідники станом на кінець вересня 2001 року все ще не визначились, до якої ОУН належав Володимир Нестерович Медведчук - мельниківської чи бандерівської. Очевидно, з суто науковою метою у Корнин неодноразово протягом 2001 року виїжджали львівські експедиції. Їхні учасники розпитували старожилів, зустрічалися з працівниками влади, відвідували місцевий цвинтар. Мабуть, наслідком приїзду львів'ян стало те, що в Корнині почали говорити про похідні групи ОУН, про які тут раніше ніхто не чув, а ув'язнення Володимира Нестеровича Медведчука навіть пояснювати його боротьбою з радянською владою, хоча ніхто певно нічого сказати не може. Значно частіше можна почути іншу версію - про службу в німецькій поліції. Це безумовно помилка, але вона не випадкова - контора „Arbeitamt", в якій працював Володимир Медведчук, знаходилась під одним дахом із поліцією і мала одного начальника - німця Раймана, який прославився у цих краях численними жорстокостями і розстрілами українського та єврейського населення. У одному лиш, - сусідньому з Корнином, селі Липівка команда Раймана розстріляла майже 300 мирних жителів. Але відмінність між поліцаями та співробітниками установи, що забезпечувала постачання української робочої сили до німецького рейху, була - останні не носили зброї і не мали білої нарукавної пов'язки із написом „Polizei" (поліцай) та й у каральних акціях і розстрілах участі, як правило, не брали.

Покарання Володимир Нестерович Медведчук відбував у Херсонській тюрмі для туберкульознo хворих із 1944-го по 1952 рік - від дзвінка до дзвінка. Після відбуття покарання ув'язненням В.Н.Медведчука відправили на заслання в селище Почет Красноярського краю - це майже за 300 кілометрів на північний схід від Красноярська, у глухій сибірській глибинці, добратися до якої можна було лише річкою.

Влітку 1953 року на запрошення В.Н.Медведчука в Почет приїжджає двадцятивосьмирічна Фаїна Григорівна Гулько із сином Володимиром. Незабаром Фаїна і Володимир Медведчук зареєстрували шлюб; 7 серпня 1954 року у них народився син Віктор, а через два роки - Сергій. До речі, Віктор Медведчук називає у документах прізвище матері - „Гулько", однак воно, очевидно, не є її дівочим прізвищем, а лише прізвищем першого чоловіка.

Згідно з паспортними даними Фаїна Григорівна Гулько народилася 16 жовтня 1925 року в селі Борщагівка Погребищенського району Вінницької області. Проте у книзі реєстрацій народжень цього села така особа не зазначена ні в 1925, ні в 1924, ні у 1926 роках. Про національність матері В.Медведчук ніде не згадує, однак її ім'я Фаїна є явно не українським.

У селі Почет подружжя Медведчуків працювало на посадах службовців, зокрема батько постійно трудився бухгалтером. У цьому глухому сибірському селищі Віктор Медведчук пішов у перший клас. Яскравим спогадом цих років є той, коли 29 грудня 1961 року разом з однокласниками пішов у тайгу за ялинками і заблудився. У тайзі діти були три дні, і лише те, що перед цим за дорученням батьків купили в магазині хліба, допомогло їм вижити.

У середині 60-х років сім'я Медведчуків залишає Сибір і переїжджає у Корнин Житомирської області. Тут Віктор Медведчук разом із братами Володимиром і Сергієм ходив до школи. Згодом батьки купують невеличкий дерев'яний будинок у селі Борова Фастівського району і переїжджають туди, хоча тривалий час живуть там без прописки. У цьому селищі було дві школи. Віктор Медведчук спочатку закінчив восьмирічну, яка була ближче від дому, а потім продовжив навчання у тутешній середній школі.

Односельці згадують старших Медведчуків як тихих і спокійних людей. Про Віктора говорять, що був комсомольським активістом - комсоргом. У ленінську комуністичну спілку молоді Віктор Медведчук вступив у 1968 році. Крім активної діяльності в комсомолі, Віктор Медведчук чимало часу приділяв роботі в загонах „юних дзержинців" - своєрідних помічників міліції. З 1970 року він вважався активістом комсомольського оперативного загону.

У 1971 році В.Медведчук закінчив Боровську середню школу і спробував вступити до Вищої школи міліції. Однак там його чекало чи не перше серйозне життєве випробування. Вже перед екзаменами молодого абітурієнта запросили до першого відділу і пояснили, що з такою родослівною, як у нього, йому не лише у Вищу школу міліції, але й у будь-який радянський вуз вступити буде важко. У першому відділі школи міліції Віктор Медведчук дуже багато дізнався, особливо про батька. Приголомшений і пригнічений Віктор прибув додому. Згодом його батько Володимир Нестерович писав листи в партійні і радянські органи, у яких скаржився, що у першому відділі синові Віктору розказали те, чого він сам ніколи не розказував. Батько просив не псувати життя синам через помилки його молодості, вину за які він спокутував.

Випадок у Вищій школі міліції став сильним психологічним ударом для сімнадцятирічного юнака. Віктор зрозумів: щоб добитися в житті місця під сонцем,, потрібно докласти неабияких особистих зусиль, позитивні результати яких змогли б перекреслити негатив батькового минулого. Саме про це і вели мову із Віктором у першому відділі Вищої школи міліції.

Трудову діяльність Віктор Медведчук розпочав 22 листопада 1971 року, коли він влаштувався на посаду сортувальника 2-го класу цеху експедиції періодичних видань Київського призалізничного поштамту. На роботу у Київ доїжджав з Мотовилівки - сусідньої з селом Борова залізничної станції.

Як свідчить характеристика на Медведчука Віктора). Володимировича, написана влітку 1972 року начальником Мотовилівського лінійного поста міліції молодшим лейтенантом міліції Чечком. він з початку 1972 року працював „позаштатним працівником міліції на станції Мотовилівка". У службові обов'язки В.Медведчука входив нагляд за громадським порядком на станції Мотовилівка і в приміських поїздах. За період з січня по серпень 1972 року, відзначено в характеристиці, Віктор Медведчук затримав і доставив у дитячу кімнату міліції вісім підлітків, а ще 14 осіб доставлено в міліцію за його допомогою.

Влітку 1972 року В.Медведчук подає документи для вступу на юридичний факультет Київського державного університету ім.Т.Шевченка. У ці часи на юридичні факультети університетів приймали лише тих, хто мав стаж виробничої діяльності. Він у Віктора був. Дехто вважає, що при вступі на юридичний факультет йому допоміг батько, який на цей час працював в університеті бухгалтером по зарплаті. Віктор Медведчук склав вступні екзамени, однак за конкурсом не пройшов. Кінець серпня - початок вересня 1972 року знову стали дуже тривожними для Віктора, але все минуло для нього благополучно. 12 вересня 1972 року наказом №445-у ректора Київського державного університету ім.Т.Шевченка, члена-кореспондента АН УРСР М.Білого В.Медведчука зарахували до складу студентів. Параграф 31 цього наказу стосувався персонально теперішнього віце-спікера парламенту: „Медведчука Віктора Володимировича зарахувати понад план студентом 1 курсу денного навчання юридичного факультету. Підстава: дозвіл МВССО УРСР".

Отже, для того, щоб Віктор Медведчук став студентом, потрібен був аж якийсь спеціальний дозвіл Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР. Цілком зрозуміло, що цей загадковий дозвіл молодий сортувальник другого класу призалізничного поштамту аж ніяк самотужки не міг здобути.

Таким чином, найголовнішим фактором при вступі В.Медведчука'"' в університет стали „дозвіл міністерства" і якась міфічна „рекомендація на навчання" - про це сам Віктор Володимирович пише у своїй скарзі на ім'я першого заступника міністра вищої і середньої спеціальної освіти Української РСР від 5 липня 1975 року. Хто саме дав таку рекомендацію, В.Медведчук не уточнює - він лише стверджує, що неодноразово нагороджувався грамотами комсомолу та „органів МВС". Однак з матеріалів кримінальної справи №15-100, порушеної у 1973 році проти групи осіб, у тому числі і В.Медведчука, випливає, що рекомендація, очевидно, була міліцейська.

„Обвинувачувані В.Медведчук та І.Яковенко, - писав 19 листопада 1974 року старший слідчий прокуратури м.Києва В.Мельник, - з перших днів вступу в члени ВЛКСМ виявили великий інтерес до громадської роботи. Багато працювали в загонах „Юних дзержинців",3 в комсомольських оперативних загонах ДНД4 м.Києва. Медведчук і Яковенко, крім цього, приділяли багато часу роботі громадського помічника міліції по лінії кримінального розшуку".

Треба думати, В.Мельник знав, що писав. До того ж ці слова підтверджуються власноручними письмовими свідченнями самого В.Медведчука про його нагородження грамотами комсомолу й органів МВС та надання рекомендації на Навчання в КДУ на юридичний факультет.

Чи не дивні справи? У 1971 році В.Медведчука навіть не допускають до вступних іспитів у Вищу школу міліції, а вже наступного року йому через міністерство персонально видають спеціальний дозвіл на зарахування „понад план студентом 1 курсу". За що? За які такі заслуги і перед ким?

Отже, в роки навчання у школі Віктор Медведчук був „юним дзержинцем" - добровільним помічником міліції, згодом став членом комсомольського оперзагону. А влаштувавшись сортувальником на призалізничному поштамті у Києві, він за сумісництвом продовжував співпрацювати з „органами МВС", навіть отримував нагороди, за що йому дали рекомендацію для навчання не по лінії поштового зв'язку, а чисто у правоохоронному напрямі.

Виникає цікаве запитання: чи знало тодішнє керівництво Київського призалізничного поштамту і колеги по роботі, що сортувальник В.Медведчук за сумісництвом ще й трудиться „помічником міліції по лінії кримінального розшуку"?

Якщо взяти до уваги те, що таких посад, як „громадський помічник міліції по лінії кримінального розшуку" і „позаштатний працівник міліції" жодним штатним розкладом не передбачено, і те, що ні в радянські часи, ні тепер подібні речі широко не афішуються, то напрошується висновок: таке співробітництво мусило носити прихований характер, тобто було таємним. А таких співробітників у народі називають „тайняками" або якось по-іншому.

Цілком очевидно, що таємна співпраця з міліцією була досить продуктивною - інакше б рекомендації для навчання на юридичному факультеті та ще й столичного університету, до того ж особі, батько якої тодішньою радянською владою вважався тяжким державним злочинцем і був засуджений на тривале ув'язнення і заслання до Сибіру, просто так не дали б.

Якщо брати за великим рахунком, то жодна спецслужба світу не обходиться без таємних співробітників, але в жодній країні, серед жодного народу вони чомусь ніколи не користувалися повагою.

Батько Віктора Медведчука помер 13 березня 1981-го, мати -15 січня 1980 року. Обоє поховані в селі Борова Фастівського району Київської області. Але їх поховання відбулися у різних боках цвинтаря, хоча біля огородженої могили матері, яка померла першою, ще й тепер достатньо місця для кількох поховань. Ця обставина не узгоджується із загальноприйнятими українськими народними традиціями і є досить загадковою. На прямокутних надмогильних плитах Володимира Нестеровича і Фаїни Григорівни Медведчуків відсутні хрести та їх зображення.

Дружина Віктора Медведчука Наталія Георгіївна (дівоче прізвище Гаврилюк), 1952 року народження, працює адвокатом у колегії адвокатів Печерського району міста Києва. В автобіографічній довідці В.Медведчук наголошує, що вона українка, хоча національність батьків не вказує.

Згідно з паспортними даними Віктор Володимирович Медведчук - українець.

Донька Ірина, 1982 року народження, з 1995 року проживає і вчиться у Швейцарії, вільно володіє трьома мовами.

Старший брат по матері Володимир Гулько в радянські часи працював офіціантом в одному із столичних ресторанів, проживав по вул. Тампере у Києві.

Молодший брат Сергій Володимирович Медведчук очолює Державну податкову адміністрацію у Львівській області - цю посаду він обійняв після того, як брат Віктор став заступником голови Верховної Ради України. Сергій Медведчук - член Аграрної партії України, однак ця обставина аж ніяк не перешкоджає йому розбудовувати СДПУ(о) - у Львівській області податківці майже поголовне вступили у цю структуру. Львівська преса навіть писала про практику примусового залучення керівників підприємств, барів, ресторанів до членства в СДПУ(о) саме працівниками ДПА.

Релігійну приналежність Віктор Медведчук ніде не вказує. На запитання журналіста: „Що для Вас Бог?" - відповів: „То складне запитання для мене... себе називаю віруючим-початківцем". Це було сказано у січні 2001 року.5

 

-------------------------------------------------------------------------

[1] Слова з виступу на львівському телебаченні, неодноразово цитовані українською пресою у серпні 2001 року.

[2] В перекладі з німецької: “Arbeit” - праця, “Amt” - контора, установа. В документах зустрічається інше написання цієї організації - “Arbeitsаmt”.

[3] Назва походить від прізвища першого керівника ЧК Фелікса Едмундовича Дзержинського.

[4] Добровільна народна дружина в радянські часи - своєрідні помічники міліції з охорони громадського порядку.

[5] Медведчук про Медведчука // Політика і культура. - 2001. - №1. - С.20.