Просвітництво

Національно-політична та культурно-освітня активність Українського Січового Стрілецтва ніколи не обмежувалася лише працею в стрілецькому леґіоні. Вважаючи себе не тільки українськими вояками, а й свідомими українськими громадянами, вони використовували будь-яку можливість для роботи серед якнайширших кіл українства, тим більше, що багато з них мали чималий досвід суспільної діяльності, працюючи до війни в партійних і громадських організаціях краю.

Така спрямованість випливала й з самої стрілецької ідеології, згідно з якою досягти поставленої мети, тобто вибороти українську державність, було можливим тільки спираючись на сили власного народу. Але оскільки основна частина тогочасного західноукраїнського суспільства в силу багатьох причин ще не була готовою для виконання такої місії, то необхідна була систематична i наполеглива освідомлююча праця серед загалу українства, за яку й взялися стрільці. По-друге, УСС, як гідні сини свого народу, намагалися хоч якось полегшити його безрадісне життя, котре значно погіршилося в роки війни. Пам’ятали вони й про те, що саме він, народ, у дні формування леґіону віддавав, можливо, останнє, щоб допомогти в творенні новітнього українського війська. У найважчі часи свого існування стрілецтво відчувало опіку та піклування з боку українських громадян. Тисячі листів і листівок надходили до УСС звідусіль: від рідних, приятелів, знайомих, різних організацій. Для полегшення становища українських вояків, що лікувалися у віденських лікарнях, восени 1914 р. у Відні було засновано «Український Жіночий Комітет помочи для ранених». Члени Комітету відвідували поранених і хворих вояків, роздавали їм часописи і книжки, організовували у шпиталях українські концерти, вчили неграмотних, допомагали налагодити листування, а також, по можливості, грішми та одягом¹⁴⁵. Дбав Комітет також і про тих УСС, що перебували на фронті: жодне Різдво, жоден Великдень не минув, щоб вони, як і стрільці по лікарнях, не отримали подарунків, чи як їх називало саме стрілецтво — «любистків»¹⁴⁶. Не забувало жіноцтво і про віденську Збірну Станицю УСС та про тих стрільців, що перебували у ворожому полоні¹⁴⁷.

Не відставало в цьому питанні й українське громадянство краю, постійно протягом всієї війни надсилаючи до леґіону подарунки, грошові пожертви (до речі, грошові пожертви приходили навіть з Америки від тамтешніх українців¹⁴⁸), впорядковуючи стрілецькі могили та беручи участь у різноманітних стрілецьких заходах¹⁴⁹. У Львові в кінці грудня 1915 р. навіть був заснований спеціальний «Комітет для звеличення воєнних подвигів УСС», який, зокрема, розглядав питання про будівництво пам’ятника Українським Січовим Стрільцям на площі святого Юра¹⁵⁰. Таке ставлення зворушувало стрільців, підтримувало морально та зміцнювало їхні сили. Воно також змушувало їх ще активніше працювати серед власного народу, щоб допомогти йому швидше усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б досягти людського існування та гідного місця в історії.

Чи не вперше стрільці, як українські вояки, почали свою громадську діяльність у Закарпатті серед місцевого населення. Прибувши сюди восени 1914 р., вони були немало здивовані й навіть прикро вражені, бо побачили перед собою людей, які були «наскрізь змадярщині, пригноблені, зневірені до краю в свої сили»¹⁵¹. Важкий мадярський режим, що панував тут, не тільки виснажив населення матеріально, а й убив у ньому національну свідомість. Українська мова жила вже тільки в устах старшого покоління, молодь її забувала, бо з раннього віку виховувалася в мадярському дусі — спочатку в дитсадку, а потім і в школі. Навіть церква в Закарпатті була засобом мадяризації, бо духовенство майже поголовно підтримувало політику уряду і поза самим Богослуженням спілкувалося тільки мадярською мовою¹⁵². Все це обурювало i водночас викликало співчуття до найзнедоленішої гілки українського народу. Тому стрільці з самого початку перебування серед закарпатських українців за найменшої нагоди вживали всіляких заходів, щоб хоч трохи виправити ситуацію. Вже сам тільки постій леґіону в селах Страбичів, Горонда й Замкова Паланка справляв певне враження на їх мешканців. А коли до цього ще додалися українське слово та пісня, команда рідною мовою, коли стрільці в розмовах з селянами почали знайомити їх зі своєю ідеєю та метою змагань, то становище стало потрохи змінюватися.

Найшвидше з УСС-ми порозумілися діти, які вже невдовзі, бавлячись у війну, вживали не мадярських, а українських військових термінів¹⁵³. Згодом з ними заприязнилася й молодь, яку вони прихилили до себе насамперед тим, що спеціально вивчали місцеві пісні й співали їх разом з нею¹⁵⁴. Нерідко серед широкої вулиці збирався стрілецький хор, який зразу ж оточували тутешні хлопці й дівчата, і, починаючи з пісні «Ой, у лузі червона калина», співав до пізньої ночі. Серед старшого покоління стрілецтво викликало особливі симпатії своїми майже щонедільними співами в церкві, в тому числі й в Мукачеві під час Богослужінь. Релігійні пісні нерідко завершувалися гімном «Ще не вмерла Україна»¹⁵⁵. Прихильність місцевого населення УСС завоювали ще й тим, що намагалися брати його під захист від різноманітних насильств з боку інших військових команд. Відчувши це, воно й саме почало звертатися з проханнями про оборону до стрілецького леґіону¹⁵⁶, вбачаючи в стрільцях своїх захисників.

Звичайно, що, враховуючи тодішні складні обставини, ці заходи були доволі безсистемними i навіть хаотичними, а тому не могли кардинально змінити становище, що складалося протягом століть. Однак деякі досягнення все ж таки були. Насамперед у селах почали відживати українська мова та народна пісня. Навіть молодь, яка досі розмовляла між собою тільки по-мадярськи, залюбки почала співати стрілецьких пісень і спілкуватися призабутою рідною мовою. У цей час тут не було дівчини чи хлопця, які б не знали декількох українських пісень, а в селі Чиндієві місцева молодь вивчила весь січовий репертуар¹⁵⁷. Діти і ті під час своїх ігор гордо співали «Гей, там на горі Січ іде» чи «На вулиці сурма грає»¹⁵⁸.

За короткий час між стрілецтвом i місцевими мешканцями склалися дуже приязні стосунки. Закарпатські українці чим тільки могли допомагали УСС-ам: запрошували їх в гості, на весілля чи христини, нерідко приходячи для цього навіть з далеких сіл. А коли стрілецький леґіон перебирався з однієї місцевості в іншу чи коли пізніше переїздив у Галичину, то стрільців провожали всі — від молоді до старшого покоління — як своїх рідних, зі сльозами на очах¹⁵⁹. Часто після залишення того чи іншого населеного пункту, стрільці довгий час ще листувалися з його мешканцями. Були також і випадки, коли стосунки між деякими УСС-ми та місцевими дівчатами доходили до одруження¹⁶⁰. Все це ставало доброю нагодою, щоб у душах тутешніх українців з’явилися хоч зародки національної самосвідомості, та сприяло тіснішому знайомству і зближенню між синами одного народу.

Чимало до національного єднання повинні були спричинитися й численні стрілецькі могили, розкидані по Закарпатті, а згодом і по всій Україні, на яких, поряд з прізвищами полеглих борців, були викарбувані призабуті вже написи, сумні й водночас горді: «Впав за волю України»¹⁶¹. Виступаючи на стрілецьких похоронах 9 грудня 1915 р., сотник Дмитро Вітовський підкреслював єдність українських земель такими словами: «...Там на угорській Україні першою нашою могилою товариша Бойка в Горонді й останньою, яка буде там далеко на півночі, ми беремо сю землю, политою нашою кров’ю й засіяну нашими кістками, в своє посіданнє! Ся земля наша!!!»¹⁶².

Доказом того, що праця Українських Січових Стрільців в Закарпатті не була даремною, та її впливу на поширення тут національної свідомості став i великий за обсягом донос жандармерії до Міністерства Внутрішніх Справ у Будапешті. У ньому, серед іншого, стрільців звинувачували в підбурюванні цивільного населення проти уряду та в антидержавній пропаганді. Про серйозність цього звинувачення свідчив той факт, що ним займався тодішній прем’єр-міністр граф Тісса. I тільки завдяки щасливому збігові обставин стрільці уникли серйозних неприємностей¹⁶³. Хоча подібні дії австро-угорських властей, як показало майбутнє, не стали для УСС перешкодою в національній пропаганді серед українства.

Із поверненням стрілецького леґіону в середині 1915 р. у Галичину тут фактично розпочався новий етап у розвитку української державницької ідеї, результатом якого стала Листопадова національна революція 1918 р. Великою мірою він був пов’язаний з ідейно-політичною та культурно-освітньою діяльністю стрілецтва серед широких кіл українського громадянства краю, яка тривала протягом 1915–1918 рр. Саме стрілецька праця була одним із головних чинників, що спонукав величезну частину галицькоукраїнського суспільства по-новому глянути на себе та своє становище, уможливив сприйняття нею визвольної ідеї не лише як гасла, але й як реальної справи.

Насамперед величезний позитивний вплив на настрій українства мала масова поява Українських Січових Стрільців у краї. У кожному селі люди виходили з хат, щоб побачити своїх синів. Як згадував один із очевидців: «За стрільцями натовпом бігла дітвора, їм посміхалися всі сільські дівчата, поважні ґазди при зустрічі першими знімали капелюхи»¹⁶⁴. Вперше побачили вони перед собою українське військо з національними відзнаками та прапорами. Це змушувало згадати про славні часи в Україні, що давно минули, та, можливо, вперше в своєму житті міцно задуматися про її майбутнє. Українське селянство, досі пригноблене ще свіжими споминами про масові арешти та екзекуції невинних людей за нібито зраду (чого тільки вартий наказ австрійської влади: негайно розстрілювати навіть тих, на кого хоча б падала підозра в зраді?!¹⁶⁵), тепер, після зустрічі з українським військом, почало потрохи оживати. Тим більше, що з появою в Галичині стрілецької формації, місцева та військова влада зовсім по-іншому почала до нього ставитися. У другій половині липня 1915 р. вийшов наказ командувача австрійським військом архикнязя Фрідріха до командування німецької Південної армії про необхідність ввічливішого ставлення військових команд до українського населення Галичини, представники якого поруч із союзними арміями героїчно боролися в лавах леґіону УСС¹⁶⁶. Під впливом таких змін у краї відбувається деяка активізація українського суспільного життя. Відновлюють свою діяльність «Просвіти», товариства «Рідної Школи», «Сільського Господаря» тощо.

З появою стрілецьких відділів змінювався зовнішний вигляд галицьких сіл: вони ставали чистішими та охайнішими, як цього вимагали військові санітарні норми. Їхні вулиці для зручності були названі іменами українських історичних і культурних діячів, кожен будинок отримував свій номер. Часто стрільці з власної ініціативи впорядковували найбільш занедбані сільські кутки. Зокрема в селі Черче, що на Станіславщині, в одному місці було занедбане смердюче болото. Вони впорядкували його, прокопали канави, виклали їх камінням, а біля джерела поставили невеличкий бутафорний млин¹⁶⁷. УСС також намагалися залишити в краї пам’ятки, які б нагадували про боротьбу за волю України: чи то у вигляді високих стрілецьких могил, чи викуваної на прямовисній скелі, при дорозі на Болехів, строфи зі стрілецького гімну, чи в якійсь іншій формі.

Якщо в Закарпатті Українські Січові Стрільці працювали в основному стихійно, то в галицьких селах усе чіткіше почали виявлятися елементи організованості та плановості. Найкраще працював тут стрілецький Кіш, в якому тоді перебували кваліфіковані громадські діячі, студенти старших курсів університету, вчителі, правники та інші. Вперше ідею планової праці стрільців серед українського населення вдалося реалізувати в селі Свистільники Рогатинського повіту, де з грудня 1915 до червня 1916 р. перебував Кіш. Почалося з того, що попри два гуртки для неграмотних стрільців було створено i два таких же гуртки для неграмотних селян, які вели народні вчителі — десятник Михайло Мокрий та стрілець Денис Чубатий. Невдовзі, в лютому 1916 р., на засіданні згадуваного вже «Кружка Загального Добра», було ухвалено i ряд інших заходів для підтримки місцевого населення. Зокрема, передбачали правову допомогу потерпілим від воєнного лихоліття, поміч селянам у польових роботах, пожвавлення діяльності місцевих «Просвіт», створення різноманітних аматорських гуртків і товариств «Сільського Господаря» в селах Свистільники та Липиця Долішня, а також впровадження української мови урядування в органах місцевої влади обох сіл¹⁶⁸. Для ефективності здійснення запланованих заходів і для контролю за їх ходом були створені окремі комісії та впроваджені посади референтів, кожен з яких мав свою ділянку роботи i регулярно звітував за її стан¹⁶⁹. Стрільці робили також різноманітні статистичні дослідження щодо майнового стану сіл, національного життя, діяльності читалень, товариств «Сільський Господар» тощо¹⁷⁰. Подібна діяльність тривала й в інших місцевостях¹⁷¹, де перебували УСС в часи війни.

Дбаючи про якнайшвидше відновлення активного громадського життя серед українства Галичини та добре розуміючи, до чого може призвести його занепад, стрільці радо йшли назустріч як українським інституціям та організаціям, так i окремим діячам, які зверталися до них за допомогою. При цьому стрілецьке командування, бажаючи допомогти своєму краєві, нерідко змушене було йти на порушення різних наказів та приписів австрійських властей¹⁷², що могли мати для нього дуже важкі наслідки. Але, незважаючи на небезпеку, в стрілецькому середовищі вишукувалися все нові й нові можливості для задоволення громадських і культурних потреб галицько-українського суспільства. Так, завдяки стрілецькій підтримці було відновлено діяльність Рогатинської гімназії, куди відправили ряд учителів із числа УСС, запрацював театр «Української Бесіди» та хор «Боян» у Львові, видавали календарі «Просвіти»¹⁷³. По можливості виконувалися й інші прохання надати допомогу в налагодженні нормальної роботи, зокрема редакцій часописів «Громадський Голос» та «Українське Слово», ряду господарських товариств, НТШ, золочівської школи імені Маркіяна Шашкевича (деяким школам УСС надавали й матеріальну підтримку), «Академічної Молоді», окремих культурно-громадських діячів краю, як Володимир Гнатюк, Євген Олесницький, Сидір Голубович тощо¹⁷⁴. Чимало Українських Січових Стрільців були відряджені для безпосередньої громадської праці в різних місцевостях краю, а також займалися науковою та культурницькою працею (наприклад, підхорунжий Микола Голубець у 1916–1917 рр. написав «Нариси з історії українського мистецтва» та «Нарис естетики»)¹⁷⁵. За їх безпосередньою участю у Львові в роки війни видавалися журнали «Шляхи» та «Світ», газета «Будуччина».

Поряд із цим УСС активно залучали місцеве українство до численних національних маніфестацій, які вони проводили, а також неодноразово брали участь у заходах, що відбувалися в краї. Серед них похорони Івана Франка, депутата парламенту Євгена Олесницького, відомого громадського діяча Рогатинщини отця Гавриїла Боднара, маніфестація з нагоди визволення Києва від більшовиків, що відбулася 3 березня 1918 р. у Львові, численні Шевченківські свята тощо¹⁷⁶. Така діяльність значно сприяла відновленню роботи багатьох українських інституцій та подальшій активізації громадського життя, не кажучи вже про її вплив на широкі кола українства та поглиблення їх національної свідомості.

Для поширення й пропаганди національно-державницьких поглядів Українські Січові Стрільці активно використовували i свої культурно-мистецькі можливості. Зокрема, стрілецький хор та оркестр під керівництвом підхорунжих Леся Гринішака i Михайла Гайворонського успішно виступали з концертами в багатьох містах Галичини — Львові, Станіславі, Стрию, Дрогобичі, Калуші, Болехові. Виступи, на яких звучали українські народні та стрілецькі пісні, пісні на слова Тараса Шевченка, твори Моцарта, Ваґнера, Россіні та інших авторів, мали величезний резонанс як серед українців, так і серед чужинців. Особливо популярним був виступ у Станіславі, що набув розголосу по всьому краю. Після нього до командування Коша стали приходити прохання від українських організацій про делегування стрілецького хору на різноманітні національні заходи. По змозі ці прохання виконувалися¹⁷⁷. Неодноразово відбувалися подібні концерти й по українських селах, особливо в тих місцевостях, де перебував Кіш УСС.

Чимало для популяризації української ідеї зробив i львівський театр, який з повним правом можна вважати стрілецьким, бо більшість там становили УСС, серед яких стрільці Іван Рубчак, Микола Бенцаль, Євген Кохан, Ярослав Гриневич, десятники Луць Лісевич, Володимир Демчишин, Євген Банах, підхорунжі Лесь Новіна-Розлуцький, Осип

Гірняк, Лесь Гринішак, четар Василь Коссак та інші. Маючи в своєму репертуарі такі твори, як «Маруся Богуславка», «Невольник», «Ой не ходи Грицю», «Безталанна», він грав не тільки у Львові, але й часто виїжджав і в інші міста — Стрий, Станіслав, Самбір, Коломию, Золочів, Чернівці. Його вистави користувалися у глядачів незмінним успіхом. Так, у Чернівцях театр гастролював при постійних аншлагах три тижні¹⁷⁸. Мабуть, зайвим буде наголошувати, якою моральною підтримкою, не кажучи вже про інше, були ці стрілецькі виступи для українства краю, що зазнало чимало лиха від війни.

Проте Українські Січові Стрільці не обмежувалися лише моральною підтримкою галицьких українців та поширенням i пропагандою серед них своїх ідей. Бачучи, скільки нещасть і бід принесла війна їхньому краєві, та щиро співчуваючи своїм землякам, вони намагалися якось полегшити їхні страждання. Ще на початку березня 1915 р. сотник Дмитро Вітовський довів до українського політичного проводу стрілецьку думку з вимогою негайно видати брошуру про воєнні відшкодування. Таке видання, за задумом стрільців, допомагало б їм надавати кваліфіковані практичні поради українським селянам, що потерпіли від воєнних дій, як їм добитись якоїсь компенсації за свої втрати¹⁷⁹. Згодом, уже перебуваючи в Галичині, стрільці Коша заснували так звану «Канцелярію Правної Поради» для юридичної допомоги місцевому населенню¹⁸⁰, котре знемагало від великих зловживань австро-польської влади. Нерідко УСС допомагали селянам боротися, в тому числі й силою, проти реквізиції збіжжя, худоби та іншого добра, як це сталося, наприклад, в Пісочній Жидачівського повіту та Шишківцях на Борщівщині¹⁸¹. Для захисту інтересів місцевого населення стрілецькі представники перебували також при багатьох військових командах австро-німецької армії¹⁸², що знаходилися на українських землях.

Допомагаючи українству Галичини, УСС не цуралися й фізичної праці. Проходячи українськими селами, вони бачили, що там господарюють здебільшого жінки, старі та підлітки; коней залишилося дуже мало; багато земель не було оброблено. Тому вже влітку 1915 р., під час постою в селі Камінці на Сколівщині, стрільці Коша на своєму вічі приймають рішення допомогти селянам у польових роботах, на що був дозвіл австрійської влади¹⁸³. Чи не найкраще цю працю вдалося налагодити в селах Свистільники та Липиця Долішня Рогатинського повіту навесні 1916 р. Вона велася тут у тісному порозумінні з місцевими жителями, а її організацією займалися спеціальні представники згадуваного вже «Кружка Загального Добра»: підхорунжий Роман Леонтович, десятник Олександр Кишакевич та вістун Михайло Лучак. Роботою в полі керував старшина (спочатку це був сотник Осип Семенюк, а після його відходу на фронт — підхорунжий Гнат Загребний), який кожного вечора приймав звіти від підстаршин, що відповідали за окремі ділянки, та давав накази на наступний день. Разом зі стрілецтвом під керівництвом старшини працювали й селяни, обробляючи одні райони, на які було поділено село, за іншими. Крім самої праці, стрільці також дбали про забезпечення кіньми і возами. Таке спільне господарювання подобалося селянам, а тому до УСС часто зверталися мешканці й інших сіл з проханням організувати подібну роботу й у них¹⁸⁴. Стрілецтво йшло назустріч побажанням, не забуваючи при цьому вести й інтенсивну освідомлюючу працю¹⁸⁵. В такий спосіб було оброблено сотні гектарів землі в околицях Розвадова, Пісочної, Камінки, Липиці Долішньої, Свистільників та інших місцевостей¹⁸⁶.

Українські Січові Стрільці також піклувалися про ті господарства, де залишилися діти-сироти і немічні (до речі, в одному з них працював стрілецький письменник вістун Андрій Баб’юк — Мирослав Ірчан)¹⁸⁷. Отаман Коша УСС сотник Никифор Гірняк так оповідав про одного зі стрільців, який перейшов жити до хати сиріт, опікувався ними і працював у їхньому господарстві: «Одного разу я прийшов до нього... й застав таку картину: дівчинка миє посуд по обіді, 4-літній хлопчик грається..., а мій стрілець при столі держить на колінах може 1,5-річну дитину й годує її кашею»¹⁸⁸. Все це викликало серед галицьких українців щиру вдячність і повагу до стрілецтва, водночас сприяло глибшому проникненню стрілецьких ідей у якнайширші кола народу.

Активно працювали стрілецькі представники i на Волині. Зокрема, коли в результаті літніх боїв 1915 р. союзні війська, серед яких був i леґіон УСС, здобули Холмщину, Підляшшя, частину Полісся та західну Волинь, стрілецтво вирішило налагодити контакти з українським населенням цих територій, щоб пропагувати серед нього національно-державницькі ідеї та допомогти йому в часі воєнних труднощів.

Вже з липня четар УСС Микола Саєвич почав клопотатися про вироблення дозволу стрільцям на просвітницьку працю серед українців згаданих земель¹⁸⁹. Проте, незважаючи на активні заходи Загальної Української Ради, Союзу визволення України та Української Бойової Управи, осягнути вдалося небагато, бо австрійська влада, щоб викликати прихильність поляків до австро-польської державної унії, віддали більшість здобутих українських земель під польську управу¹⁹⁰, проігнорувавши домагання українців. Єдиним досягненням останніх був дозвіл австрійського військового командування від 26 січня 1916 р. на створення на Волині трьох комісаріатів УСС, які мали вести набір волинських добровольців до стрілецького леґіону. Причому кожен комісаріат мав складатися лише з однієї особи — самого комісара¹⁹¹, що практично унеможливлювало будь-яку нормальну працю. Але, незважаючи на такі дискримінаційні умови, Українські Січові Стрільці змушені були погодитися на них, бо тільки так могли отримати доступ на волинські землі. Тим більше, що, активно обговорюючи свою майбутню місію, стрільці вже з самого початку були переконані у необхідності використати її насамперед для культурно-просвітньої праці, а вербункова акція мала стати лише засобом досягнення цієї мети¹⁹².

На початку лютого 1916 р. на Волині було створено три так звані «Вербункові комісаріати УСС». У Володимирі-Волинському комісаром був четар Микола Саєвич, у Ковелі — сотник Дмитро Вітовський, у Луцьку — четар Михайло Гаврилко. Разом із комісарами як ад’ютанти прибули стрільці Іван Романків, Михайло Романюк, Володимир Кузьмич. Так, під прикриттям «вербункової акції», почалася національна праця стрілецтва на волинських землях, що тривала з великою самопосвятою у надзвичайно важких прифронтових умовах, серед стероризованого війною населення, при значних перешкодах з боку військової влади¹⁹³.

У той час Волинь являла собою, за словами Михайла Грушевського, руїну, якої Україна не знала від страшного «згону» 1670-х років¹⁹⁴. Російські війська мали наказ при відступі палити всі села і міста, нищити запаси будь-якої поживи, забирати з собою все населення. У багатьох місцевостях цей злочинний план було реалізовано. Майже половину населення було виселено, багато сіл понищено і розорено¹⁹⁵. Як писав Дмитро Вітовський, залишилися одні діди, баби і дівчата, молодих хлопців не було зовсім¹⁹⁶. У процентному відношенні найбільше виселенців дав Ковельський повіт, з котрого з 250 тисяч осіб було евакуйовано близько 180 тисяч. Із Володимир-Волинського повіту з 400 тисяч осіб виселили близько 250 тисяч, а з Луцького повіту з 320 тисяч — близько 130 000 осіб¹⁹⁷. Та ж частина волинського населення, що залишилася на місці, являла собою матеріально й духовно пригноблену масу, яка до того ж була дуже залякана різноманітними реквізиціями нового окупаційного режиму¹⁹⁸. Тому не дивно, що з самого початку місцеві жителі до кожного, хто належав до окупаційного війська та влади, ставилися з недовірою та ворожістю і в усій їхній діяльності бачили тільки замах на свій матеріальний і духовний здобуток. З таким же почуттям поставилися вони й до стрілецьких комісарів, вбачаючи в них «австрійців», котрі прикриваючись «мужицькою» мовою і називаючи себе їхніми братами, хочуть їх обдурити, а обдуривши — приєднати до Австро-Угорської імперії¹⁹⁹. Тому УСС з перших кроків своєї діяльності намагалися розвіяти сумніви волинян у щирості своїх намірів і бажанні допомогти їм.

Національна свідомість залишалася тут також ще на досить низькому рівні, що давало підстави україноненависникам стверджувати, що на Волині немає ніяких українців, а тільки — «Русен, Полєн унд Юден»²⁰⁰. Дмитро Вітовський скаржився з цього приводу Никифору Гірняку в своєму листі з Ковеля від 10 лютого 1916 р.: «Щоб хтось назвав себе вже не українцем, але хохлом, то була би рідкість, яка досі ще не лучилася»²⁰¹. На запитання: «Хто ви є?» — волинське населення в основному відповідало: «християни», «православні християни», «мужики», «руські», рідше — «малорусини» та «хохли»²⁰². Тільки в деяких місцевостях траплялися українці, що дещо знали про українську історію, зокрема про Володимира Великого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Тараса Шевченка²⁰³ — але це була рідкість. Характерним для Волині того часу є лист, який надійшов звідти до редакції «Вістей Центральної Ради» в 1917 р.: «Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що це таке? Ми його тим часом замкнули...»²⁰⁴.

Але така ситуація не відбила в стрілецьких представників бажання до праці, швидше навпаки. Як свідчать їхні записи, «надія, що сповнимо велику місію, що перші з стрілецького брацтва станемо апостолами української ідеї на недавно освободженій землі» додавала сили й енергії²⁰⁵. З великим завзяттям взялися УСС до роботи. «Товчуся по селах, як Марко по пеклі, — зазначав сотник Вітовський, — їду в село по два i три рази... От, що тут багато говорити: тут треба робити, робити, робити доки можна, бо не все завтрашній день буде подібний на нинішнього...»²⁰⁶.

Для успішного виконання своєї справжньої місії необхідно було насамперед збільшити кількість стрільців на Волині. Мотивуючи це тим, що «вербункова акція» потребує підготовки й освідомлення населення, а цього кілька осіб зробити не можуть, волинські комісари добилися, що на їхні безупинні домагання австрійське командування кілька разів дозволяло збільшувати чисельність стрільців. Важливу роль у цьому відіграв четар Саєвич, який, за словами Івана Крип’якевича, «щоби якось оправдати істнування «вербункового» комісаріату, взявся до вербунку і на диво стягнув біля 50 охотників; це був матеріял малої вартости (в більшости жиди) і команда УСС не дуже була вдоволена таким набутком, але будь-що-будь ці «успіхи» стрільців на окупованому терені мали це значіння, що австрійська влада почала ставитися прихильніше до УСС і крізь пальці дивитися на їх освідомлюючу працю на Волині»²⁰⁷. Сам Микола Саєвич, описуючи в одному з листів свій візит до австрійської окупаційної адміністрації, відзначав: «Недавно був я у Луцьку, приняли тепер прихильнійше, погодилися уже мабуть з тим, що крім Polen, Russen й Juden суть і... Українці. Висказали навіть своє задоволення з нашої ту діяльности — даючи до пізнання що якийсь час ту останемо»²⁰⁸.

УСС, котрі прибували на Волинь, одразу ж розходилися для освідомлюючої праці, мандруючи з села в село (один тільки Дмитро Вітовський за місяць об’їздив понад тридцять сіл)²⁰⁹, зупиняючись у кожному з них, i де на загальному сході, а де й заходячи до хат, намагалися порозумітися з місцевим українством, донести до нього свої ідеї. При цьому характерні для Галичини методи переконання на волинських теренах не спрацьовували. «Щоб говорити до них, заінтересувати їх тим, про що говориться, треба вже мати практику, набуту вже тут, на місці. Найбільший галицький агітатор і вічевий бесідник лаврів збирати не буде»²¹⁰, — зазначав сотник Вітовський.

Насамперед стрільці попереджували селян, які часто терпіли від усіляких насильств окупаційної влади, що не будуть у них нічого забирати і не зроблять нічого поганого, а тільки хочуть поговорити, допомогти їм хоча б добрим словом. Коли крига недовіри потрохи скресала — приступали до розмови, яка, для кращого порозуміння, часто велася у формі діалогу. Спочатку з’ясовувалося питання про те, що місцеве населення є в основному українцями. Далі бесіда йшла про українську минувшину, про її державність та героїчні сторінки, про становище українського народу під владою Росії та Австро-Угорщини (волиняки були переконані, що галичани в австрійській імперії мають менше прав і свобод, ніж вони), про леґіон УСС та його мету, про завдання українства тощо. Після цього, як правило, селяни задавали представнику УСС різноманітні запитання, головним чином на болючі для них теми. І закінчувалася зустріч роздачею українських часописів і книжок («Що треба знати каждому українцеви?», «Про давні часи на Україні», «Про житє Т. Шевченка», «Русь-Україна та Московщина» та інших) тим українцям, що вміли читати²¹¹. Інколи для того, щоб добре порозумітися з мешканцями того чи іншого села, туди доводилося їздити по кілька разів, установлюючи контакти спочатку зі свідомішими українцями, а через них і з усією громадою.

Перше ознайомлення зі становищем на волинських землях привело стрільців до переконання, що тільки просвітньою працею вдасться тут досягти якихось успіхів. Перш за все необхідно було звернути увагу на українське шкільництво, якого на Волині досі не існувало взагалі. Освітній рівень населення, за даними часопису «Вістник Союза визволення України», був досить низьким: грамотність у Володимир-Волинському повіті становила 15,2%, а в самому місті — 49,8%; у Ковельському повіті і м. Ковелі, відповідно, 13,2% і 44%²¹². Тепер же становище ускладнилося тим, що разом із відходом з краю російських військ було евакуйовано й педагогічний персонал²¹³. Українське населення, що залишилося на місцях, опинилося цілковито без шкіл. Тому основним завданням вербункових комісаріатів УСС стала організація українського шкільництва на Волині.

Незважаючи на формальний дозвіл австрійської військової влади від 10 березня 1916 р. відкривати українські школи на Волині²¹⁴, умови для праці були тут досить важкими. Майже вся місцева адміністрація знаходилася в польських руках, а тому вороже ставилася до організації українського шкільництва і перешкоджала його розвиткові. Також знищення багатьох сіл, нужда селян, брак учителів і шкільних приміщень, нестача грошей, різноманітні військові обмеження тощо значно утруднювали працю²¹⁵. До цього додавалася часта зміна фронту, що змушувала Українських Січових Стрільців залишати нововідкриті школи і відступати. Треба було мати багато завзяття та витривалості, щоб у таких умовах переконувати людей у необхідності відкриття шкіл, організовувати шкільні комітети, збирати підписи до влади, знаходити приміщення й таке інше. Але це була єдина можливість для подібної праці і тому її необхідно було використати. Бо, як зазначав сотник Вітовський: «Бодай тих кільканадцять сіл, де будуть школи, будуть на стільки щасливі що отворяться їм очі, хто вони, чиї сини, яких батьків. Бодай тих кільканадцять сіл, пізнає, що вони також люди... Таж той дядько поки добрий, такий щирий, тільки треба його зрозуміти, треба йому сказати, хто він. Отворити йому очі, щоби вже раз встав, та не спав в тій темноті»²¹⁶.

Вже навесні 1916 р. були засновані перші українські школи на Волині, а на початок 1917 р. їх кількість становила близько 70. Правда, через фронтові умови, брак учителів та деякі інші причини не завжди ці школи працювали регулярно. Але сам факт, що в тому чи іншому селі чи місті якийсь час діяла українська школа, робив величезне враження на українців краю, а особливо на дітей. Загалом же на волинських землях протягом 1916 — початку 1918 р. було відкрито, в основному завдяки УСС, близько 150 українських шкіл (за підрахунками Никифора Гірняка, на УСС припадало 85 шкіл²¹⁷), де вчилися тисячі дітей. Найкращими з них були школи у Володимирі-Волинському (імені Тараса Шевченка), Ковелі, Матієві, Устилузі (імені Івана Франка) та інші.

Педагогічний персонал у нововідкритих українських школах складався спочатку головним чином із самих УСС-ів. Сюди приїхало кілька десятків освічених стрільців, які тимчасово були звільнені від військової служби. Серед них: хорунжий Осип Безпалко, підхорунжі Остап Вахнянин, Осип Бійовський, Микола Угрин-Безгрішний, Клим Коник, Роман Леонтович, десятник Іван Мода та інші. Згодом на допомогу їм прибули вчительки з Галичини, серед яких Теодора Ліщинська, сестри Володимира і Кекилія Волянські, Анна Богунівна, Ангелина Гайдучківна, Савина Сидорович, Іванна Пеленська, Марія Навроцька-Струтинська.

Із збільшенням кількості українських шкіл, гостро постала проблема вчительських кадрів. Українським Січовим Стрільцям вдалося віднайти по селах близько десятка місцевих педагогів, яких також було залучено до праці. Серед них: Юрій Тлуховський, Дмитро Лотоцький, Марія Панасюк, Надія Мосюк, Антонія Савич, Антон Чайко. Для того, щоб ознайомити їх з методикою роботи в українських школах, заходом УСС було створено підготовчі курси у Володимирі-Волинському, де вони вивчали, окрім, власне, методики, українську історію, географію, народні пісні тощо, а також практикувалися в галицьких вчительок²¹⁸. Після закінчення цих курсів волинські педагоги займали платні вчительські посади в новозорганізованих школах.

З метою поліпшення організації освіти на Волині у Володимирі-Волинському було також створено Українську шкільну раду, що налічувала 10 осіб. До її складу ввійшли представники стрільців, батьків та вчителів: Гнат Мартинець, відомий педагог, громадський діяч, тодішній посадник міста Володимир-Волинський, — голова, сотник Дмитро Вітовський і четар Микола Саєвич — заступники, Володимира Волянська — секретарка, Євген Черановський — голова Володимир-Волинського шкільного комітету разом із заступницею Савиною Сидорович, підхорунжий Осип Назарук і стрілець Іван Романків — як делегати комісаріату УСС у Володимирі-Волинському, стрілець Андрій Дідик і підхорунжий Остап Вахнянин — як делегати стрілецької гімназії. Рада взяла на себе опіку над українськими приватними школами, які організовували комісаріати УСС. На засіданнях Шкільної ради обговорювали широке коло питань, пов’язаних з роботою українських народних шкіл: від підбору вчителів до збирання та розподілу пожертвувань між школами округи, про двомовні школи на Волині, про організацію українських народних шкіл на сусідній Холмщині, про гімназію у Володимирі-Волинському. В протоколах Ради відбито широке коло питань культурно-освітнього плану: робота перших на Волині курсів грамоти, видання українського православного календаря та часопису для місцевого населення, влаштування для біженців магазинів та їдалень тощо²¹⁹.

Перші підсумки шкільної роботи, в процесі якої у волинських школах вивчалися такі предмети, як читання, письмо, математика, історія України, географія України, письменство України та інші²²⁰, виявили, що галицькі підручники не цілком годяться для вжитку на Волині. Тому на одній із щомісячних конференцій учителів-стрільців було вирішено створити деякі підручники для волинських шкіл. З 1917 р. у Володимирі-Волинському, за ініціативою УСС, виходять з друку буквар і читанки для 4-х класів: «Матірнє Слово», «Читанка для чемних діточок», «Читанка для волинських дітей»²²¹, які підготував, в основному, підхорунжий Богдан Заклинський i які містили матеріали та ілюстрації на волинську тематику і приділяли пильну увагу національному вихованню.

Важливо також зазначити, що в освітній діяльності УСС керувалися принципом міжетнічної толерантності. Відкриті ними школи відвідували всі бажаючі, незалежно від національності чи віросповідання. Наприклад, у Володимир-Волинській школі імені Тараса Шевченка, відкритій 1 квітня 1916 р., крім 117 українців, навчалися 91 єврей, 11 чехів, 2 німці — всього 221 учень²²². Показовим у даному випадку є лист дівчинки-єврейки з містечка Любомль до Українських Січових Стрільців, в якому вона писала: «У четвер і п’ятницю у нас були свята і я не йшла до школи... Хоч я дуже люблю свята, але ж я так полюбила школу, що була рада, коли вже свята скінчилися і я знов пішла до школи. За русских я не ходила до школи. Нам не вільно було, но як открили українську школу, то мене прийняли і є ще шість подруг. У нашім місточку є польська школа, но ми до неї не хочемо ходить»²²³.

Крім навчання, в ряді шкіл Українські Січові Стрільці організували бібліотеки, курси неписьменних для дорослих, курси німецької мови тощо. Разом із тим, бачучи нужду і матеріальні нестатки українців Волині, вони намагалися відкривати при школах дитячі їдальні, а також крамниці, де б селяни могли купити такі тоді дефіцитні товари, як сіль, цукор, нафту²²⁴. Для того ж, щоб уберегти волинян від значних витрат на школи, вчителі з числа УСС працювали безплатно, живучи тільки на невеликі військові виплати, а стрілецький Кіш узяв на утримання дві волинські школи, перераховуючи на ці цілі щомісячно від 500 до 1000 крон²²⁵. Аналогічно діяли стрілецькі комісаріати на місцях. Досить промовистим у цьому зв’язку є і запис у щоденнику сотника Дмитра Вітовського, який відноситься до того часу: «Із сконфіскованих шкір роблю тепер для найбідніших дітей чоботята...»²²⁶.

Істотна допомога волинському шкільництву надходила й з Галичини: від «Бюро Культурної Помочі», яке очолював Іван Крип’якевич, Союзу Визволення України, леґіону УСС, молоді, окремих громадян. Майже в кожному номері тодішніх західноукраїнських газет за 1916–1918 рр. публікувалися списки жертводавців на волинські школи. Пожертви йшли як у вигляді грошей, так і підручників, навчального приладдя, особистих зголошень до праці на Волині²²⁷. Тільки від 1 лютого до 31 грудня 1916 р. в Галичині було зібрано понад 32 000 крон для відкриття шкіл на Волині. За перших півроку туди було відправлено більше 3000 підручників і близько 1000 книг для бібліотек²²⁸. Таким чином західноукраїнське суспільство прагнуло допомогти національно-культурному відродженню Волині. Один із чільних діячів СВУ Андрій Жук у листі до четаря Миколи Саєвича від 1 травня 1916 р. писав із цього приводу: «З тим більшим завзяттям маємо в тім напрямі працювати і тут ваша робота, коли й далі йтиме як дотепер, найдеться серед найкращих сторінок літопису наших спільних змагань в ім’я визволення України. Передайте поклін всім браттям-волинянам, що йдуть Вам на руку і тим галичанам, що Вам помагають, а Союз все стояв і стоїть до помочі, що є в його силі і змозі»²²⁹.

Віддаючи левову частку своїх сил і часу на організацію шкіл, УСС, однак, не обмежували свою діяльність на волинських землях одним тільки шкільництвом. Вони також багато працювали й серед дорослого місцевого населення: проводили різноманітні освідомлюючі заходи, в тому числі спільно з волинською дітворою, пропагували свої ідеї, засновували читальні, роздавали книжки і часописи²³⁰. Окремі стрільці займалися дослідженням народної архітектури, пам’яток старовини, збирали фольклор волинського краю²³¹. У 1917 р. заходом i коштом Володимир-Волинського комісаріату УСС було видано «Український православний календар для Волині на 1917 р.»²³², де вміщені статті історико-національної тематики. Був також намір видавати «Волинський альманах»²³³, котрий поклав би початок українському літературному рухові на Волині. Але ця справа, як i спроби стрілецтва відкрити у Володимирі-Волинському українську гімназію²³⁴, наштовхнулася на непереборний опір влади.

Важливе місце у національно-культурній праці на Волині УСС відводили церковним справам, оскільки в роки Першої світової війни ситуація ускладнилася тим, що майже все православне духовенство під час відступу російського війська евакуювали вглиб Російської імперії²³⁵. Тому, щоб задовольнити свої релігійні потреби, наприклад, для великодньої сповіді, волиняни нерідко зверталися до римо-католицького ксьондза²³⁶. Прагнучи допомогти місцевому населенню, стрільці шукали виходу з непростої ситуації. Зокрема, комісар УСС у Володимирі четар Саєвич писав: «В справі церковній віднісся до Гр. ор. Ординаріяту в Чернівцях на руки о. Василька (пересилаючи подання з підписами селян) з просьбою о приділення на округ володимирський хотяй трьох православних священників, але сьвідомих, додаючи що селяни не маючи спромоги заспокоїти своїх потреб церковних — ходять до костелів, там і сповідаються, а деякі переходять на римо-католицизм»²³⁷. З проханням про необхідність задоволення релігійних потреб українців Волині до австрійської військової влади звертався і комісар УСС у Ковелі сотник Вітовський. Підкреслюючи глибоку релігійність місцевих мешканців, він зазначав: «Я пересвідчений, що тою малою прислугою позискається населенє цілковито»²³⁸. Чимало зусиль докладали УСС також для захисту православних храмів від сваволі і плюндрувань — як з боку австрійського війська, що нерідко використовувало їх під склади, так і польських леґіоністів, котрі силоміць навертали православні храми у католицькі костели²³⁹.

Побачивши життя волинських українців, пізнавши їх тяжке існування, стрільці пройнялися до них щирим співчуттям і симпатією. Так, у вересні 1916 р. один зі стрілецьких старшин писав до Івана Крип’якевича: «А що то за гарна душа тутешнього мужика!.. Але треба відчути його душу, треба його думками думати... Дивишся на їхню теперішню нужду, то мимоволі жаль збирає чоловіка, — він не має вже нічого, тільки своє «я» — наболілу душу і нужду, — але терпить... А хто з ним щиро поговорить, порадить, хто з ним обійдеться як з людиною... — то дяка кінця не має...»²⁴⁰. Щоб хоч трохи допомогти волинським братам у їх непростому житті, УСС, помимо культурно-просвітницької роботи, намагалися при будь-якій нагоді взяти волинян під захист від насильств військових команд, давали необхідні поради, писали селянам різноманітні прохання, скарги тощо²⁴¹. Зокрема, УСС Іван Верб’яний, який учителював в селі Бискупичі Шляхетські, в 1917 р. повідомляв, що тільки за березень допоміг селянам написати понад 50 різних прохань до влади²⁴². А деякі стрілецькі старшини, усвідомлюючи, що окупація Волині союзницькими військами може бути тимчасовою, використовували кожну нагоду, щоб повернути додому і не наражати на небезпеку з боку російської влади тих волинських хлопців, які пішли добровольцями до леґіону УСС, та їх сім’ї²⁴³.

Як результат, симпатії населення до стрілецтва росли дуже швидко, i вже незабаром воно здобуло у нього довір’я та пошану. Були дні, коли двері стрілецьких комісаріатів не зачинялися. Заходили сюди, бо пішла чутка, що «тут є свої люди, що вміють порадити та поданє до властий написати; тут можна було прочитати або й даром дістати часопись або книжку, тут можна було й дещо цікавого почути»²⁴⁴. Українських вояків запрошували всюди, де лише для цього була нагода: «в гостину, на забави, а навіть у куми»²⁴⁵. Але головним було те, що діти полюбили своїх стрілецьких учителів і, мабуть, не було випадку, щоб якась дитина шкільного віку не ходила до школи, хоч ніяких зобов’язуючих приписів щодо цього тоді не було. «Мимо нужди, голоду та холоду лавою горнулися діти до рідної школи, — писав четар Микола Саєвич, — а своїх вчителів-стрільців та вчительок ставили на рівні з рідними батьками та матерями. І хоч як пригнітаюче вражіння робила воєнна Волинь, хоч як краялося у груди на вид зруйнованих господарством та бур’яном зарослих нив — наші рідні школи завжди були тим цілющим бальзамом, що не давали ні на мить зневірятися та падати на духові»²⁴⁶.

Та недовго довелося перебувати УСС на Волині — у квітні-липні 1917 р. за наказом австрійського командування основна частина їх змушена була залишити цей край (зосталися лише кілька стрільців, які вчителювали тут до весни 1918 р.)²⁴⁷. Очевидно, що в цій справі не обійшлося без деяких впливових польських кіл, що вважали волинські землі своєю історичною територією і дуже неприхильно спостерігали за тією працею, яку вели там УСС. Свідченням цього є їхні дії після стрілецького відходу з Волині, спрямовані на обмеження національних здобутків українства та українського шкільництва²⁴⁸. I все ж праця невеликої групи УСС, які близько двох років перебували на Волині, дала позитивні результати. Успіхом було вже те, що вперше за довгий час на волинських землях постали українські школи, де діти отримали змогу навчатися рідною мовою і дізнатися правдиву історію свого народу. Одна з волинських учительок згодом писала до Українських Січових Стрільців: «Нехай мені, що стояла найблизше шкільної дітвори, що мала змогу пізнати її почування, вільно буде її іменем зложити Вам сею дорогою щиру подяку — як щире серденько дитини, за ваші ревні старання коло Рідної Школи. Ви були першими воскрисителями рідного слова і будівничими рідної школи на волинській Україні»²⁴⁹.

Перебування УСС на Волині істотно вплинуло також на пробудження національної свідомості місцевого населення. Передусім значним досягненням став початок усвідомлення — як волинянами, так i галичанами — спільності своєї історичної долі й тих завдань, що постали перед ними, і вирішити які було можливо тільки спільними зусиллями. Один із волинських селян, звертаючись до УСС, зазначав з цього приводу: «Запевніть нас, Що Москаль вже туди не вернеться, або що не буде знущатися над нами, тоді ми навіть з жінками виступимо проти його. Коби то Українці з обох сторін були вільні, то ми б знали, що нам робити...»²⁵⁰. Чимало місцевих українців, залучених стрільцями до національної справи, згодом стали активними учасниками українського руху. Невипадковим, мабуть, у цьому зв’язку є і той факт, що в роки Другої світової війни саме на Волині зародилася Українська Повстанська Армія.

Ще одним місцем, де Українські Січові Стрільці розвинули інтенсивну просвітньо-культурницьку роботу, стала Наддніпрянська Україна. Основні сили леґіону прибули сюди на запрошення Центральної Ради, щоб допомогти звільнити українські землі від більшовиків, у березні, а Кіш i Вишкіл — у червні 1918 р. (разом із ними таємно прибули й деякі українці, котрі перебували в австрійському полоні²⁵¹). Розпочавши свій шлях від Збруча, вони пішки через Кам’янець, Дунаївці, Ушицю, Жмеренку дійшли до Тульчина і Вапнярки, звідки 17 березня залізницею перебралися до Одеси, а звідти, після тижневого побуту, — в Херсон. Погостювавши кілька днів у Херсоні, УСС десь 8-10 квітня вирушили до Олександрівська, де перебували майже два місяці (по одній стрілецькій сотні в цей час знаходилися в Нікополі та Катеринославі). 10 червня леґіон УСС був перекинутий в околиці Єлизаветграду. Сюди ж у середині червня з Галичини прибули Кіш і Вишкіл. Тут вони і залишилися до кінця свого побуту у Великій Україні.

За весь час свого існування стрілецтво не відчувало такого душевного піднесення i такої радості, як у момент вступу на землі, де здійснювалися ідеали, за які воно боролося вже четвертий рік, де будувалася власна Українська держава. Однак невдовзі до початкового стрілецького захоплення та ейфорії додалася значна частка розчарування. Вже перші зустрічі й розмови з місцевим селянством показали, що воно дуже часто було позбавлене національної свідомості, а всі його інтереси зводилися здебільшого до матеріальних справ і розподілу землі. У багатьох подільських селах були помітні наслідки більшовицької агітації. Розмови про відділення від Московщини і будівництво самостійної держави, про навчання в школах рідною мовою і таке інше не викликали в селян жодного зацікавлення²⁵². Не кращим, а нерідко й гіршим, було становище в містах. Тільки поодинокі українці цікавилися політичним становищем України й активно виступали за її самостійність.

Необхідна була тривала систематична i цілеспрямована праця, щоб піднести національно-політичну свідомість українських громадян та організувати їх навколо самостійницько-соборницької ідеї. Тому УСС, у силу своїх можливостей, взялися допомогти молодій державі в тій справі (методику подібної діяльності опрацював підхорунжий Осип Назарук у спеціальній «Інструкції для УСС, що їдуть на Україну»²⁵³). З цього приводу в заяві стрілецьких старшин з нагоди чотириріччя леґіону УСС від 1 серпня 1918 р. зазначалося: «На святій, перепоєній кров’ю Українській Землі стоїмо нині з незламною постановою бути сторожами Української Державности, після сил наших поглиблювати національну свідомість Українських мас i скувати їх незламною — сильнішою від партійних різниць — волею удержати серед днів світової хуртовини непохитно прапор Самостійної України»²⁵⁴.

Головне завдання, яке австрійське військове командування поставило перед УСС, полягало в тому, щоб вони проводили сприятливу для Австрії пропаганду серед місцевого населення. Для його здійснення було наказано вибрати з леґіону найкращих стрільців, створити з них спеціальні групи i послати їх у села попереду наступаючого війська. Цією сотнею командував сотник Дмитро Вітовський, а четами хорунжі Іван Біляч, Володимир Калина, Василь Верховий і підхорунжий Михайло Романюк. З тією ж метою чету підхорунжого Дмитра Паліїва було підпорядковано полковникові Мирону Тарнавському, котрий був референтом українських справ при австрійському командуванні в Жмеринці²⁵⁵. Не допускаючи й думки про якусь австрофільську агітацію, стрільці вирішили використати цю нагоду для поширення серед зневіреного українства ідеї національної державності.

Практично весь стрілецький леґіон перетворився у формацію, яка діяла не як військова одиниця (більшовики тоді відступали, майже не чинячи збройного спротиву), а головним чином як політична група. Щоденні нічліги й короткі постої під час подорожі давали УСС можливість ближче познайомитися з наддніпрянцями та глибше зрозуміти їхні проблеми. Спілкуючись зі своїми співрозмовниками, стрільці виступали передусім як українські державники, пояснювали їм значення самостійності України, знайомили їх з політикою Центральної Ради, розповідали про становище Галичини і її прагнення, а також про свій леґіон та його мету²⁵⁶. Навіть свій транспорт стрільці використовували як наочну агітацію за українську самостійність, прикрашаючи його жовто-блакитними прапорами і цитатами з Шевченкового «Кобзаря», як: «Вставайте, кайдани порвіте», «Борітеся — поборете» та іншими²⁵⁷. Олександр Доценко — підполковник армії УНР, ад’ютант Головного отамана Симона Петлюри, а згодом історик визвольних змагань, зазначав з цього приводу, що кожна хата, де розташовувалися Українські Січові Стрільці, перетворювалася у «національно-освідомлюючу формацію»²⁵⁸. «За 4 місяці пробування січовиків на Україні, — писала в спогадах дружина Івана Карпенка-Карого Софія Тобілевич, — ми всі бачили не буденних людей, а якихось казкових лицарів, що задля високої ідеї життя кладуть у жертву. Ми бачили всі можливі заходи, щоб народ збудити з вікового, кам’яного сну, щоб затлити в ньому вогник самосвідомості, національного й людського чуття»²⁵⁹.

Стрільці використовували будь-яку нагоду, щоб налагодити зв’язки й активізувати діяльність місцевих культурно-просвітницьких інституцій, які могли б стати своєрідними центрами національного життя. Так, їм вистачило кількох днів перебування в Херсоні, щоб знайти й ознайомитися з роботою місцевого товариства «Просвіта». А вже в Олександрівську знайомство з «Просвітою» переросло в тривалу і плідну співпрацю, наслідком якої стало тісніше зближення галичан і наддніпрянців, зовнішнє зукраїнізування міста і поповнення бібліотеки «Просвіти» низкою галицьких видань²⁶⁰. Активну допомогу УСС також надавали редакціям українських газет. Зокрема, для підтримки новозаснованого одеського тижневика «Вільне життя» вони передали багато галицьких газет та журналів. В Олександрівську, при сприянні стрілецтва, засновано перший у місті український часопис «Січ». У його редакції якийсь час працював підхорунжий УСС Мирон Заклинський²⁶¹. Подібне співробітництво було характерним і для інших місць.

Важливою для стрільців була й співпраця з місцевими органами влади і населенням в організації та розвитку українського шкільництва. Звичайно, такого масштабу, як на Волині, цей процес тут не набрав, але в ряді місць вони створили шкільні курси для дітей i для дорослих²⁶². Чи не найкраще організували цю працю на Поділлі, де в липні 1918 р. при губернському старостві в Кам’янці-Подільському створили комісаріат УСС, завданням якого, як відзначалося в урядових документах, мала бути «допомога при організації шкільництва та при заснуванню i веденню інших культурно-освітніх установ, як рівно ж захист інтересів населення»²⁶³. Усього в комісаріаті працювало 18 стрільців, зокрема поручник Микола Саєвич, четар Степан Глушко, підхорунжі Богдан Заклинський, Андрій Баб’юк, Степан Ріпецький та інші. З них 10 були приділені до праці при повітових староствах Подільської губернії. Координатором всієї роботи комісаріату був підхорунжий Осип Назарук. Він видавав відповідні методичні інструкції для тих, хто працював у повітах, а від них отримував звіти про виконувану культурно-освітню місію та інформацію про стан національної справи на місцях, про настрої української інтеліґенції й селянства, а також про антиукраїнські акції деяких українофобів, що з приходом до влади гетьмана Скоропадського посіли керівні посади в державі. (Свідченням вдячності подолян за стрілецьку працю в їхньому краї стало запрошення делегації УСС на урочисте відкриття Державного університету в Кам’янці-Подільському в жовтні 1918 р., яке підписав ректор Іван Огієнко²⁶⁴). Стрільці також проводили різні наради, виступали перед населенням, організовували хори і бібліотеки, виконували працю лекторів українознавства на різноманітних курсах тощо²⁶⁵. Подібна праця велася як на Поділлі, так і в інших реґіонах України.

Величезну прихильність здобули Українські Січові Стрільці (а певною мірою й та справа, яку вони представляли), особливо серед населення Запоріжжя і Херсонщини, завдяки виступам свого театру та окремих аматорських гуртків, у яких зі стрільцями грали й місцеві жителі²⁶⁶. Популярними були стрілецькі пісні та музика, що дуже часто звучали на різноманітних заходах, наприклад, на величавому Шевченківському святі, яке організував Вишкіл УСС у селі Грузькому біля Єлизаветграду, забавах молоді й навіть у церквах, зокрема, в Одесі, де стрілець Іван Рубчак серед загального схвалення виконав релігійний твір «Апостол»²⁶⁷.

Немало симпатій завоювали стрільці i своїм особливим даром спілкування з людьми. Вони вміли зацікавити співрозмовників знанням і розумінням їх проблем, щирим співчуттям до них, нерідко корисною порадою, а потім перейти до національних справ, пов’язавши їх з місцевим життям. Як правило, подібні розмови закінчувалися взаємним порозумінням і симпатією — що підкреслюється багатьма очевидцями²⁶⁸. Все це в сукупності приводило до того, що там, де перебували УСС, значно пожвавлювалося українське національне життя, втягуючи в себе дедалі більшу кількість людей. Передусім відбувалося зовнішнє зукраїнізування міст i сіл Наддніпрянщини, зникали російські написи на крамницях i установах, українська мова поступово входила у свої суверенні права²⁶⁹. Змінювались i люди цих місць, бо УСС приносили з собою в кожну хату й «частину свого світогляду, своєї душі»²⁷⁰, що не могло не вплинути на почування українства.

Ще одною функцією, яку добровільно взяли на себе стрільці й виконання якої вони вважали справою честі протягом усього свого існування, був захист національних інтересів і прав українців від різних посягань. I хоча в Наддніпрянщині була вже своя влада, котра відстоювала національні інтереси (але й тут представники стрілецтва часто ставали в пригоді, зокрема при захисті українського майна від зазіхань окупантів²⁷¹), та українські громадяни все ж нерідко залишалися без соціальної опіки. У цьому їм взялися допомогти Українські Січові Стрільці. Уже згадана Софія Тобілевич з цього приводу зазначала: «Незабаром серед селянства розійшлися чутки одні від других чуднійші: вони вчать... вони лічать хорих... вони посилають своїх людей на роботу в поміч удовам i недужим... За все платять... Поводяться по-людськи з народом... Позаводили свої крамниці, дають селянам світло, роздають книжки»²⁷². Таке ставлення стрільців швидко зробило їх настільки популярними серед українства, що люди заспішили до них за порадою в багатьох своїх бідах. Нерідко їм вдавалося допомогти. Так, десятник Денис Чубатий, що перебував у Новій Ушиці на Поділлі, час від часу змушений був виїжджати у села, де, немов «мировий суддя», вирішував спірні справи, писав численні скарги до австрійського військового командування за різноманітні насильства, які чинили селянам окупаційні війська. Були випадки, коли він навіть займався розподілом землі поміж селянами, що ніяк не могли дійти згоди²⁷³. В околицях Єлизаветградщини стрільці взяли під свою опіку всі парові млини і для того, щоб забезпечити місцеве населення від здирств з боку їх власників, унормували плату за меливо, а також встановили, що з кожного пуда зерна один фунт ішов для роздачі бідним вдовам і калікам²⁷⁴. Крім цього, для виявлення різноманітних зловживань та протиукраїнських дій окупаційного війська представники УСС їздили по селах, на місцях складали протоколи про порушення і надсилали їх вищому командуванню (координатором такої роботи був поручник Володимир Старосольський). Нерідко подібні подання приносили користь, зокрема давали можливість звільняти незаконно заарештованих українських громадян²⁷⁵. А головне, що вони хоч трохи обмежували сваволю окупантів.

Стрілецька опіка над українським громадянством особливо проявилася влітку 1918 р., коли по всій Наддніпрянщині шаліли каральні експедиції, масові екзекуції та реквізиції: там, де перебували частини УСС, це не набирало таких зловісних форм, як в інших місцях. Стрільці за будь-яких обставин старалися взяти під оборону місцеве населення, попереджували про небезпеку, а то й переховували в себе українських громадських діячів, представників селянства та інтеліґенції, яких переслідувала гетьманська та окупаційна влада²⁷⁶. А коли австрійське командування, знаючи, яку прихильність і моральний вплив має леґіон УСС серед місцевого населення, задумало використати його для заспокоєння окремих сіл, які повстали проти несправедливих утисків, то у відповідь стрілецтво або відмовлялося робити це, або заявляло, що коли й піде, то не збирається не те, що стріляти у повстанців, але й карати їх²⁷⁷ (подібні заяви минали стрільцям безкарно лише завдяки заступництву архикнязя Вільгельма Габсбурґа). Так i було на практиці, бо, як правило, стрілецькі експедиції в села закінчувалися без будь-яких ексцесів і повним порозумінням із місцевими жителями. І якщо зразу стрільців зустрічали з певною насторогою, то в кінці — проводжали аж за село, а мешканці сусідніх сіл, знаючи вже, хто такі УСС, зустрічали їх хлібом-сіллю.

Стрільці ставали бажаними гостями всюди, де б не появилися, і завжди їх приймало українське громадянство як своїх захисників і друзів. Тому не дивно, що до тих місць, де перебували частини леґіону, селяни приносили i привозили харчі, відмовляючись від будь-якої плати за них, а стрільців радо і гостинно приймали чи не в кожній українській родині²⁷⁸. Нерідко місцеве українство для ближчого знайомства з УСС-ми влаштовувало спільні вечірки та екскурсії історичними місцями Наддніпрянщини, зокрема, на Хортицю. Стрільці також неодноразово бували в садибі Івана Карпенка-Карого, де їх з надзвичайною щирістю зустрічала вдова письменника — Софія Тобілевич. Декільком з них вдалося навіть побувати в Катеринославському історичному музеї і послухати розповідь видатного дослідника українського козацтва Дмитра Яворницького²⁷⁹. Траплялися в Наддніпрянщині й випадки, коли УСС одружувалися з місцевими дівчатами²⁸⁰. Такі ж щирі та приятельські стосунки склалися у стрільців i з представниками українського війська, зокрема із Запорізькою дивізією генерала Натієва та відділом Вільного козацтва під командуванням отамана Оліфера²⁸¹. Усі ці факти підкреслювали духовне єднання двох частин України.

Але явні симпатії стрілецтва до інтересів Української держави, його енергійна та широка культурно-просвітня й агітаційна діяльність не могли залишитися поза увагою австрійського командування. Стрілецька праця не завжди подобалася i деяким місцевим гетьманським урядовцям, для яких українська національна ідея була чужою. До Відня, Берліна, Києва та місцевого австрійського командування посипалися сотні доносів і скарг на УСС. Їх звинувачували в підбурюванні селян проти окупаційних військ, підтримці повстанців тощо²⁸². Наслідком цих доносів стала ліквідація комісаріату УСС у Кам’янці-Подільському, а також арешти і суди над десятками представників УСС²⁸³ — до гіршого не дійшло тільки завдяки заступництву архикнязя Вільгельма. Але чим далі, то все більше австрійська влада почала пересвідчуватися, що стрільці просто ігнорують її, відмовляючись карати повстанців, встановлюючи з ними зв’язки, ведучи активну пропаганду в українських інтересах. Тому було вирішено перевести їх в інше місце. Цього разу не допоміг i Вільгельм Габсбурґ, зростаюча популярність якого серед українців непокоїла німців і гетьмана²⁸⁴. Після сердечних прощань із наддніпрянцями²⁸⁵, леґіон УСС у першій половині жовтня 1918 р. перебрався на Буковину, де розпочав безпосередню підготовку до вирішальних змагань на західноукраїнських землях.

Отже, маючи основною метою виборення української державності, УСС ретельно i цілеспрямовано до цього готувалися. Вони старалися насамперед організувати своє внутрішнє життя так, щоб незважаючи на всі воєнні перешкоди, виконувати національні завдання. Головними з них були: формування національно-визвольної ідеології та підготовка до вирішальних подій, праця над поглибленням національної свідомості українського народу й залишення матеріальних і духовних пам’яток i традицій про свою боротьбу, які б, у випадку невдачі тодішніх змагань, стали орієнтирами в побудові Української держави для майбутніх поколінь. Основною передумовою вирішення цих завдань було виховання освіченого, національно свідомого УСС, який зумів би їх осягнути. Тому в леґіоні практично протягом усього часу його існування діяв ряд інституцій, створених для ознайомлення стрільців, головним чином стрілецьких новобранців, із їх завданнями у війні, з основами стрілецької ідеології, а також для підвищення освітнього рівня стрілецтва та підготовки його до післявоєнної громадської діяльності. З цією ж метою в леґіоні досить непогано, як на фронтові умови, функціонувала літературно-видавнича справа, з допомогою якої практично все стрілецтво мало змогу ознайомитися з передовою національно-політичною думкою, обговорити її та виробити єдині підходи до вирішення тих чи інших проблем.

Добре розуміючи, що запорукою успішної реалізації національно-державницької ідеї можуть бути тільки сили власного народу, Українські Січові Стрільці, поряд із самоосвітою та самовдосконаленням, приділяли величезну увагу й національно-освідомлюючій і просвітницькій праці серед широких кіл української громадськості — як у Галичині, так i в Закарпатті, на Волині i навіть у Наддніпрянщині, — щоб допомогти населенню швидше усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б досягти людського існування та гідного місця в історії.

Вже з 1914 р. передова частина стрілецтва вела роз’яснювальну роботу серед українців у місцях свого постою, залучала їх до спільних маніфестацій, допомагала в створенні різноманітних національних інституцій, зокрема, читалень, товариств «Просвіти», господарських організацій тощо. Свідченням того, що Українські Січові Стрільці працювали й на перспективу, було відкриття і підтримка ними українських шкіл.

Важливе значення для поширення та пропаганди національно-державницьких поглядів мала й культурно-мистецька діяльність УСС. Нерідко саме завдяки стрілецьким пісням, музиці, виставам тощо українське населення того чи іншого краю вперше ознайомлювалося з ідеєю української державності, дізнавалося правду про свою минувшину, задумувалося над майбутнім. Доступність цих жанрів давала змогу охопити ними якнайширші кола українства від Закарпаття до Наддніпрянщини, а тематика та форми подачі сприяли проникненню стрілецьких ідей у глибини української душі.

Підсумовуючи, слід зазначити, що вся та діяльність, яку Українські Січові Стрільці проводили протягом 1914–1918 рр. — як у стрілецькому леґіоні, так i поза ним — була підпорядкована єдиній меті: виборенню самостійної соборної Української держави. Форми цієї діяльності були різноманітними, i серед них одне з чільних місць займала культурно-мистецька та просвітницька праця стрілецтва. Це підтвердила визвольна боротьба — як тоді, так i згодом — аж до виборення Україною незалежності в 1991 р.

------------------------------------------------------------------