Література та видавництво

Чітким проявом ідеології Українського Січового Стрілецтва була його літературна творчість. Уже на початку війни багато стрільців вели щоденники, писали спогади, інколи й вірші та нариси⁵⁶. Згодом у різноманітних українських часописах та збірниках з’явилося чимало стрілецьких публікацій, автори яких ознайомлювали читацький загал із життям леґіону, його боротьбою та завданнями, намагалися осмислити найактуальніші проблеми стрілецького буття, ділилися радощами й печалями. Всі ці публікації воєнного часу можна умовно розділити на три групи: 1) літописи, хроніки, спогади, нариси, публіцистичні статті тощо; 2) поезія; 3) гумор і сатира. Для кожної з них характерні свої форми і методи висвітлення тих чи інших подій, фактів і явищ; кожна по-своєму впливала на свідомість як самих усусусів, так і всього суспільства. Водночас, спільними для всієї літературної творчості стрілецтва була непохитна віра в історичну місію леґіону УСС, надія на виборення української державності та щира синівська любов до свого народу.

Серед жанрів першої групи найкраще були подані спогади та нариси. Спогади з пережитого писали багато стрільців, велику частину з них було опубліковано. Зокрема, десятника Василя Дзіковського — «Різдвяні свята УСС 1914 р.», підхорунжих Романа Купчинського — «На Галич!», «Стрілецькі відзнаки», Миколи Опоки — «Рік тому...», «З моїх звідів»⁵⁷ та інші. Але, мабуть, ще більше спогадів залишилися невідомими або були втрачені. До написання нарисів найбільше спричинилися стрілець Антін Лотоцький — «Прийди весно!», «Коли рвуться кайдани», хорунжий Андрій Баб’юк — «В день Воскресення», «На торговиці», четар Василь Кучабський — «28 червня», «Картини з дневника», сотник Дмитро Вітовський — «Похорони стрільця», «Із сумно-ясних настроїв», «Звіт», підхорунжий Микола Угрин-Безгрішний — «Живі картини...»⁵⁸. Як літописці i хроністи продуктивно працювали підхорунжі Лесь Новіна-Розлуцький — «Записки до літописі УСВ», Роман Купчинський — «Від Стрипи до Золотої Липи», «Над Стрипою», Ростислав Заклинський — «Хроніка Збірної Станиці УСС за 1914–1918 рр.», «Шляхом стрілецької слави», десятник Василь Дзіковський — «З внутрішнього життя Українського Січового Війська», «Від Веречок до Семиковець» та інші⁵⁹. Чимало фактів i характерних деталей із життя УСС, їх психології i настроїв подав підхорунжий Осип Назарук, особливо в своїх працях «Слідами Українських Січових Стрільців» та «Над Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців».

Зміст тих чи інших стрілецьких публікацій був своєрідним висловом загальних настроїв, що панували серед УСС, показував, як активно стрілецтво цікавилося не тільки власними, а й загальнонаціональними справами та намагалося своїми діями спричинитися до позитивного їх вирішення. Серед кращих публікацій варто відзначити насамперед спільний лист сотні Вітовського до Президії Союзу Визволення України від 1 квітня 1915 р., листи четаря Івана Балюка до Дмитра Донцова та його ж «Листи з поля», а також статті четаря Володимира Старосольського, Теофіля Меленя, підхорунжого Миколи Опоки та інші⁶⁰. Зокрема, Теофіль Мелень у праці «Український Леґіон», аргументуючи роль Українських Січових Стрільців, зазначав, що їх тяжкі й криваві бої є доказом того, що «традиція оружної боротьби українського народу за незалежність не загинула»⁶¹. Іван Балюк в одному зі своїх листів, опублікованому у «Вістнику Союзу визволення України» в травні 1915 р., підкреслював: «Не забудьте, що ми ще в неволі. Що на кождім з нас тяжить обов’язок супроти України, що кождий повинен усе, що можливе, що в його силі, зробити, щоб прискорити визволення. Може тепер більше, ніж коли жадає від нас історія доказу, що ми зрілі до вольного, самостійного життя, що ми вміємо гідно, з силою та вірою, перенести всі теперішні удари і зуміємо підготовити сили й акцію на будуче...»⁶².

Одне з найсумніших явищ Першої світової війни — братовбивство, суть якого полягала в тому, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були воювати між собою, описав Микола Опока. В статті «Вістун» він розповів про трагедію, очевидцем якої був сам: стрілецький розвідник вістун Степан незамітно підкрався до російських позицій і несподівано для себе почув там українську мову. «Він насторчує вуха, непорушливо прилягає до снігу, перемінений цілий у слух. Долетіли до нього рідні слова. Він завмер, слухає. Тепер слова вже можна розуміти, вітер сильніше доносить голос. І вістун чує: «...нене рідна, нене старенька, як же ти це зносиш!..» Степанові вдарила кров до голови, щось стиснуло за серце, підняло груди. Він не видержав, забувся, вибухнув: «Братіку, та ж я також...» — «Ей, австрієц, плі!»... трах, тарах, тарах, залопотів ліс, а відгомін відбився кілька разів від гострих скель... Недалеко перед розстрільною лежав Степан, над ним схилився його ворог... Вістун прощав ясний світ, крайок синяви неба, блискучо тремтячі галузки ялиць. Над ним стояв його брат, тепер ворог, може вбійник, а той шепотів йому: «мамо, нене, прощай». «Ворог» схилився й замкнув йому очі»⁶³. До цієї теми зверталися й інші УСС, зокрема Андрій Баб’юк та Осип Назарук⁶⁴, що свідчить про те, як тяжко стрільці сприймали та переживали трагедію своєї розшматованої нації. Водночас вони надіялися, що українському народові врешті-решт вдасться об’єднатися в одній незалежній державі.

Відомо, що в леґіоні УСС, окрім українців, перебували й деякі представники інших націй, зокрема, євреї. Тому не дивно, що тема національних меншин також представлена у стрілецькій творчості. Наприклад, Роман Купчинський у третій книзі своєї трилогії «Заметіль», виданій, щоправда, вже після війни, у 1933 р., з гумором описав єврейську підприємливість, завдяки якій групі стрільців удалося врятуватися від ворожого полону: «Стрілецька стежа йшла глибоким провалом, продираючись крізь густі корчі. Велика московська стежа побачила стрільців швидше і зробила засідку. Серед гущаку не тяжко було скритися, і як тільки наші хлопці показалися, москалі обскочили їх з усіх сторін.

— Рукі ввєрх!

Не було ради, піддалися.

Відібрали їм москалі кріси і повели. Сіли спочивати, розбалакались. Жид Шварцер знайшов між москалями трьох одновірців і почав з ними торг.

— Що вам, — каже, — з того, що ви нас зловили? Вас тридцять — нас шість — невелика штука. Ми скінчимо війну, а ви навіть медалі не дістанете.

— Правда, — кажуть тамті жиди, — не дістанемо.

— І війну будете далі робити.

— Правда, — кажуть, — будемо.

— Але подумайте, якби ми вас привели!..

— Ну?!

— Ви війну скінчите, а ми медалі дістанемо!.. За той час наддніпрянець Барилко розговоривсь із рештою.

— В вас, — кажуть москалі, — плєнним вуха обтинають, язики вирізують.

— Хто це вам такого нагородив?! Нічево подобного. Сидять собі ваші солдати в таборах, юшку кушають та Бога хвалять.

— А юшка єсть? Кажуть, що в вас кушать нема що.

— Нема?! А погляньте лиш!

І Барилко добув з хлібника м’ясну консерву, хліб і каву.

— Те саме получають і плєнні. Сам бачив, — додав, ховаючи все те назад у хлібник. — А ми, солдати, то ще на добавок і це.

Відчепив боклажку і тицьнув першому москалеві під ніс. Той затягнувся і аж покректав

— Настоящий ром!..

— Давайте вип’ємо по чарці.

Всі поглянули на команданта стежі — рябого підстаршину, що досі не встрявав у розмову.

— Гаспадін зводний, разрішітє?!..

Пан «зводний» зразу пручалися, а потім не тільки «разрішілі», але й самі розгрішилися.

Стрілецький рум швидко перейшов у солдатські шлунки і ще більше розв’язав солдатські язики та розм’якшив серця.

Саме тоді жиди покінчили торг і вирішили, що австрійський полон для обидвох сторін багато корисніший. Вони поставили внесення «на плєнумі», і воно після короткої дискусії перейшло одноголосно.

Стрільці дістали назад свої кріси. Москалям витягнули з їхніх «вінтовок» замки і привели всіх щасливо до мисливської палатки»⁶⁵.

Нічим не поступалася стрілецькій прозі й стрілецька поезія, що також акумулювала в собі масову свідомість УСС. Як і проза, вона творилася в різний час і при різних обставинах. Найбільше віршів, багато з яких зразу ж ставали піснями, з’явилося в 1916 — на початку 1917 рр., тобто тоді, коли стрілецтво в силу фронтових обставин перебувало у відносно кращих умовах. Загалом же активність стрілецького віршування пояснювалася, за словами стрільця Луки Луціва — учасника цього процесу, тим, що тоді був такий час, що годі було не писати поезій⁶⁶. Це був вияв небувалого духовного піднесення, пов’язаного з усвідомленням стрілецтвом своєї величної місії — вперше за довгі роки стати зі зброєю в руках на захист прав українського народу. Серед найвідоміших поетів-усусів були: підхорунжі Роман Купчинський, Левко Лепкий, Микола Голубець, Юрій Шкрумеляк, Василь Бобинський, Микола Угрин-Безгрішний, хорунжий Юліан Назарак, стрілець Антін Лотоцький та інші.

Аналізуючи поетичний доробок Українських Січових Стрільців, слід пам’ятати, що він творився у фронтових умовах, нерідко в проміжках між боями, а тому не завжди вдавалося й не завжди була можливість до кінця відшліфувати ту чи іншу строфу та надати їй відповідного звучання. Але не це головне в даному випадку, бо тут поезія, поряд з іншими жанрами стрілецької творчості, є насамперед свідченням тих думок, настроїв і почувань, які панували в стрілецькому середовищі й які давали натхнення як для музи, так і для боротьби. Зміст віршів воєнного часу, написаних УСС-ми, свідчить, що їх головними темами були доля України та її народу, сподівання на краще майбутнє, мету якого Антін Лотоцький визначив ще в 1915 р. так:

До Світла, до Сонця, до Правди, до Волі,
До щастя святої Краси.⁶⁷

Це сподівання не було пасивним:

Ми перші в бій за волю йдем!

— наголошував Микола Угрин-Безгрішний у «Гімні УСС»⁶⁸. Його підтримував Роман Купчинський:

За рідний край, за нарід свій,
За долю України.
Ми йдемо в бій, ми йдемо в бій,
Крізь згарища, руїни...⁶⁹

Такі ж мотиви звучать у поетичних рядках Левка Лепкого, Грицька Труха та інших⁷⁰. Водночас, виступаючи на боротьбу за волю України, стрілецькі поети ніби кладуть на УСС благословення «Могучого Духу Мазепи», звертаються до «орлів Запорожа», згадують «дружини Данила»⁷¹ i цим немовби черпають сили для новітнього українського війська в героїчній минувшині України.

З великою повагою стрільці ставилися до власного народу, вважаючи, що тільки його сила й енергія дадуть змогу вибороти Україні волю, а причину тодішнього уярмленого становища вони вбачали в тому, що:

Пригасла в нас віра у силу Народа,
Зневіра й знемога обняла всіх враз.⁷²

Але для того, щоб народ піднявся на боротьбу, потрібна була напружена праця серед нього й Іван Балюк закликав у своєму вірші:

Іди, веди їх, зітри сльози,
Кинь світло в душі їх...
Скажи, що зійде ясне сонце,
Що спадуть пута з них.⁷³

Відчувається в поетичних мотивах стрілецтва й глибоке співчуття до своїх земляків, що перенесли багато мук і принижень.

Розбилось серце вкрай. Ридають стони
Сирітських сліз, скиглить скрик потерчати.
І грають, гей, як зично грають дзвони!
В’ялого листя шепіт... Похорони
Зганьбленого мадярами дівчати...⁷⁴

— так висловив Василь Бобинський свій біль за наругу австро-мадярських вояків над українцями Галичини в 1914 р.

Зі щирою радістю та натхненням зустріли Українські Січові Стрільці звістки про революційні події у Наддніпрянщині. Ці настрої відбились i в поетичних рядках. Так, Роман Купчинський, ніби ще не вірячи, що здійснюється заповітна мрія, писав:

I шепчуть спрагнені уста:
«Христос воскрес!»
Невже? Невже ж?⁷⁵

Гуртом в ряди! Борня кипить
За волю й славу України...

— закликав Микола Угрин-Безгрішний i далі продовжував:

Тепер настав пригожий час
Прогнать розбійників із хати —
Засяло сонічко й для нас.
Свій хліб собі будем збирати.⁷⁶

Такі ж мотиви звучали i в тодішній поезії Василя Бобинського, Антона Лотоцького, Грицька Труха та інших авторів⁷⁷.

Багато стрілецьких поезій було присвячено полеглим усусам. Про це писали Роман Купчинський, Левко Лепкий, Василь Бобинський, Микола Голубець, Юрій Шкрумеляк, Юліан Назарак і навіть архикнязь Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний). Останній в збірці «Минають дні», що вийшла в 1921 р., зокрема, писав:

До зброї! До зброї, стрільці!
Товаришів рідних згадайте,
Що мріють про волю в холодній землі, —
Всі сили до бою з’єднайте!⁷⁸

У 1917 р., наче підбиваючи підсумки дотеперішньої боротьби Українських Січових Стрільців, Роман Купчинський, звертаючись до своїх однополчан, наголошував:

Та кров неповинна i Ваші терпіння
Не пропадуть марно, як цвіт у непогоду,
Бо виростуть з того нові покоління,
Що виборють волю для свого народу...⁷⁹

Невдовзі він продовжив думку:

Ті тисяч-тисячі могил,
Ті тисяч-тисячі калік
Все виплатиться згодом!
Із них народ вогонь до жил
Зачерпуватиме повік,
Бо став від них народом.⁸⁰

Особливе місце в середовищі УСС займала стрілецька пісня, в якій чи не найбільше відтворені всі ті прагнення й ідеї, що ними жило стрілецтво. Вважаючи себе духовними спадкоємцями кращих традицій українського війська, зокрема запорізького козацтва, Українські Січові Стрільці перейняли від нього і українську пісню, яка стала невід’ємною частиною їхнього життя. Юнацький максималізм та щирі патріотичні почуття новітнього українського вояка, його радість і горе дуже часто знаходили свій вияв у пісні. Спочатку це була народна пісня зі всіх куточків української землі, а згодом і власна, створена в стрілецькому середовищі. «Стрілець і пісня, — зауважував підхорунжий Юрко Шкрумеляк, — то брат і сестра, то любчик і любка; в одинокій пісні знаходить стрілець розраду та хвилеве забуття»⁸¹. «Якби не пісня, були би ми подуріли, а так зійшлися на хвильку, заспівали і лекше стало...»⁸² — продовжував попередню думку підхорунжий Михайло Гайворонський.

Творення стрілецьких пісень нерідко зумовлювали реальні події, факти, імена, випадки з життя. Схвилювавши кого-небудь зі стрілецьких піснярів, вони ставали темами поетичного оспівування, водночас передаючи майбутнім поколінням «живі спогади про славне минуле стрілецтва, про бої, смерть та любов, про геройство й жертви, про веселі й сумні переживання товаришів зброї»⁸³. Пісня завжди означала для українців щось більше ніж тільки пісня. Вона була водночас історією й ідеологією, невиплаканою тугою й вірою в краще майбутнє. Недаремно ж підхорунжий Роман Купчинський у своїй «Оді до пісні» писав:

Пісне! Велична, рідна пісне!
В тобі є все: і древня наша слава,
Володимира хист, і мудрість Ярослава,
І наших прабатьків ворогування злісне,
І Богдана розвага,
І Богуна відвага,
І Дорошенка ум, і хитрощі Мазепи,
І гомін гір,
І блиски зір,
І шум лісів, і розговори степу...⁸⁴

Багато з цих рис поєднувалися й в стрілецькій пісні, яка служила не тільки мистецько-культурним потребам усусів, але також стала прекрасним висловом їх ідейного спрямування.

На війну йшли Українські Січові Стрільці під звуки старих козацьких та новітніх січових і патріотичних пісень. Найпопулярнішими серед них в цей час були: «Ще не вмерла Україна», що виконувалася у найбільш урочисті моменти, «Ой з-за гори чорна хмара встала» (перероблена на стрілецький манер), «Гей на горі там женці жнуть», «Ми гайдамаки», «Не пора», «Стій, царю, стій», «Ой у лузі червона калина» та інші.

Щодо останньої з них, то можна стверджувати, що вона стала першою стрілецькою піснею. Основою для її написання були слова, взяті з історичної пісні часів Хмельниччини «Розлилися круті бережечки», яка мала свою давню оригінальну мелодію. Нову мелодію пісні, що стала називатися вже «Ой у лузі червона калина», дещо переробивши її текст, створив режисер українського театру, поет Степан Чарнецький до драми Василя Пачовського «Сонце Руїни», яку вперше ставив український театр в Самборі в січні 1914 р.⁸⁵ Далі ця пісня, чи, власне, перша її строфа, разом із чортківськими сотнями УСС з’явилася в Стрию, де збиралися стрільці-добровольці⁸⁶. Тут четар УСС Гриць Трух до першої «історичної» строфи, за його спогадами, «склав іще три нові додаткові строфки, що разом створили ту славну «Червону Калину»⁸⁷. Вже незабаром ця пісня стала найулюбленішою в стрілецькому середовищі, була його гімном та символом визвольної боротьби українського народу.

З переїздом Українських Січових Стрільців у Закарпаття, разом із ними вирушила й пісня, яка, поруч з народними та січово-патріотичними шатами, починає потрохи приміряти і стрілецький однострій. Так поступово з’являється питома стрілецька пісня, що протягом всього бойового шляху стрільців була їм надійною опорою та розрадою. На перших порах вона виступає досить несміливо, часом без зазначення авторів, нерідко з запозиченою мелодією, але власним стрілецьким текстом та стрілецькою тематикою. Були випадки, коли до вже існуючої пісні додавалися нові стрілецькі слова, як це сталося з «Червоною калиною». Вже по дорозі зі Стрия до Страбичева постають слова нової жартівливої пісні «Гей ви, хлопці молодії...», яку склали стрільці під керівництвом сотника Клима Гутковського на угорську мелодію⁸⁸. У ній відчувається прагнення до боротьби з ворогом та юнацька безтурботність.

Проте, по прибутті на Закарпаття та розташуванні в селах Горонда та Страбичів первісне стрілецьке завзяття й запал, як зазначав Юрко Шкрумеляк, охололи, а радше усталилися, стрільці наче споважніли духом. Одночасно з обдумуванням великої мети, яку їм необхідно було осягнути, в них відчувається туга за домом, а тому певний час в стрілецькому середовищі переважали сумні й тужливі пісні, як «Прощаюсь, ангеле, з тобою», «Реве та стогне...» тощо⁸⁹. Та минуло зовсім небагато часу і стрілецтво знову оживає, чуються жарти, співаються веселі пісні. Ніхто особливо не переймався нестачею одягу та взуття, браком доброго харчування та санітарної опіки. Хіба що у зв’язку з тим постала тоді жартівлива стрілецька пісня (на мелодію «Ой зацвіла черемшина»), де були слова:

Машерують добровольці
Через Мезетеребеш* — Гей-гей... * Мезетеребеш – мадярська назва с. Страбичева.
Чи то військо, чи то банда,
Бігме не розбереш — Гей-гей...⁹⁰

Її зміст реально відображав тодішнє становище УСС, які, не зважаючи на відсутність військових одностроїв, взуття та доброї зброї, йшли воювати за волю України.

Помітним було й нетерпіння усусів, коли їх уже пошлють «на москаля», в зв’язку з чим постають хоч і примітивні, але доволі промовисті рядки:

Будем бити москаля,
Аж му буде труляля!..⁹¹

Трохи згодом, десь у другій половині вересня, постало ще дві оригінальні стрілецькі пісні на слова хорунжого Юліана Назарака та музику підхорунжого Михайла Гайворонського. Перша стала пізніше закликом до бою:

Хлопці, алярм! Гей, вставаймо!
Вже найвищий час.
Наступають на три шляхи
Москалі на нас,

а друга — гімном стрілецьким командантам:

Слава, слава, отамане,
О, ти батьку наш,
Ми з тобою на ворога
Підемо всі враз.⁹²

Юліанові Назаракові належать також слова пісень «Товариші, ми до штурму багнети наложім» та «Нема в світі кращих хлопців». Вони, як і ряд інших стрілецьких пісень, написаних восени 1914 р., були присвячені першим боям Українських Січових Стрільців, а також їх любовним пригодам і переживанням. Хоч одне з другим і не дуже в’яжеться, та хіба могло бути інакше в середовищі, де більшість складала молодь?!

Дуже тяжкі обставини карпатської зимової кампанії 1914–1915 рр. не сприяли творенню нових стрілецьких пісень. Величезною популярністю в цей час серед стрілецького загалу користувалася пісня «Журавлі» («Чуєш, брате мій»), написана ще до війни братами Богданом і Левком Лепкими. Як згадував Михайло Гайворонський, тоді «стрільці співали її без упину, бо сніг, мороз і ворог чигали на кождій горі»⁹³. Вони немов би уособлювали себе з журавлями, а свою важку боротьбу з журавлиним летом:

Заки море перелечу,
Крилонька зітру...

Співаючи «Журавлі», УСС вкладали в цю пісню всю свою душу і тугу, а тому не дивно, що вона стала стрілецьким похоронним маршем, яким вони прощалися зі своїми полеглими товаришами⁹⁴. В Карпатах також співали пісні «Поховали отамана», «Криваво сонце сходить», «Летіла куля понад гору» та інші, які відповідали тогочасному настрою стрілецтва.

Після кривавих боїв на Маківці Михайло Гайворонський написав дві пісні — «Ой впав стрілець у край зруба» та «Питається вітер смерті» (на слова Юрка Шкрумеляка). В Карпатах також постали пісні Романа Купчинського — «Ой там при долині» (музика народна), присвячена пам’яті десятника Луцика, та невідомого автора «Про Маківку та Степанівну». Кожна з них була реквіємом по загиблих усусах і водночас переконанням, що їхня боротьба не є марною.

У 1915 р. було створено й ряд інших стрілецьких пісень, автори більшості з яких, на жаль, невідомі. Серед них: «А хто хоче у запічок...», «Заповіт дівчині», «Вся старшина вже зійшлася» (на мелодію «Ой на горі сніг біленький»), «Поле і кадра нині торжествують» (на манер коляди «Небо і земля») та інші. Тоді ж з’явилася пісня Левка Лепкого «Коби скорше з гір Карпатських» («Ой поїдем, товариші»), що була прийнята як похідна пісня стрілецької кінноти. Більшість з цих пісень були проникнуті оптимізмом, любов’ю до України та прагненням до волі.

Чи не найбільше стрілецьких пісень зародилося під час побуту Українських Січових Стрільців над річкою Стрипою, в селах Соснів та Тудинка на Тернопільщині, в кінці 1915 — першій половині 1916 рр. Найвідомішими з них були: Михайла Гайворонського — «Пройшли гори, пройшли доли», «Їхав стрілець на війноньку» (на слова Р. Купчинського), «Йде січове військо»; Романа Купчинського — «Ой шумить, шумить», «Дівчино-рибчино»; Левка Лепкого — «Ой видно село», «Маєва нічка». За змістом ці пісні можна було б віднести переважно до любовного циклу, що не є дивним, враховуючи вік їх авторів. Однак, вражає тут те, що чи не в кожній пісні, як про кохання, так і в жартівливій, не кажучи вже про інші, стрілецькі піснярі не забували про ту високу мету, задля якої вони і їхні товариші й знаходилися в лавах УСС. Воістину, все, чим жило і на що сподівалося стрілецтво, чому раділо і від чого сумувало, його бойовий порив і кохання, спогади про дім і геройство, любов до свого народу і прагнення до волі, гумор і сатира — так тісно переплелися у пісні, як перепліталися вони в стрілецькому житті. «Коли б хто... близше вглянув у житє УСС, — підкреслював підхорунжий Юрко Шкрумеляк, — побачив би, що житє його докладно відбивається в його піснях, по більшій части питомих; пісня являється доповненнєм стрілецького життя»⁹⁵. Підтвердженням цього були й пісні, написані після кривавих боїв на Лисоні та коло Потутор на Тернопільщині. Зокрема, Роман Купчинський створив прекрасну тужливу пісню «Заквітчали дівчатонька», присвячену пам’яті підхорунжого Мальованого, вбитого поблизу Бережан. У цей же час постала й пісня Р. Купчинського та Л. Лепкого «Гей, там, у Вільхівці», де було оспівано подвиги і кохання хорунжого Федя Черника, який «разом з товариством в неволеньку попав». Ще дві пісні — Левка Лепкого «Бо війна війною» та Романа Купчинського «Як з Бережан до кадри» — зародилися по дорозі з Бережан до Миколаєва над Дністром, де розташовувалися Кіш і Вишкіл УСС⁹⁶. У них в гумористичному тоні оповідалося про події стрілецького життя, зокрема, про загального улюбленця — четаря Івана Цяпку та неперевершеного залицяльника — хорунжого Осипа Теліщака.

Ціла низка стрілецьких пісень постала під час перебування УСС у Коші та Вишколі, де вони в другій половині 1916 — на початку 1917 рр. відновлювали свої сили після великих втрат. Серед інших тут були створені такі пісні: Антона Баландюка на слова Антона Лотоцького — «Гімн Коша», Романа Купчинського — «Ой, чого ж ти зажурився?», «За рідний край», Левка Лепкого — «Колись дівчино мила» та три пісні Лицарства Залізної Остроги — Левка Лепкого «Най жиє Великий Комтур наш» (музика народна) і Романа Купчинського «Вдаряй мечем» та «Не сміє бути в нас страху» (до речі, в останній з них є досить промовисті слова: «Не страшать нас і в цісарів Високії пороги...»). При виїзді Українських Січових Стрільців із відпочинку на фронт з’явилася також пісня Романа Купчинського «Готуй мені зброю», що наче віщувала майбутні криваві події.

Кілька пісень Романа Купчинського залишилося з часу перебування та боїв стрілецтва під Куропатниками і Конюхами коло Бережан. Перша з них — «Човник хитається...» — була написана над розлитою річкою Ценівкою під впливом місячної ночі та тужливих зітхань хорунжого Василя Соловчука. Друга пісня — «Накрила нічка» — постала після бою під Конюхами і була присвячена пам’яті поручника Осипа Яримовича, який загинув у кінці червня 1917 р. В цей же час зародилася й пісня «Пише стара мати». Трохи пізніше були створені пісні Левка Лепкого — «Казала дівчина» («Казав мені курат»), Романа Купчинського — «За твої дівчино», «Пиймо, друзі» та інші.

Від’їзд УСС за Збруч у 1918 р. на допомогу молодій Українській Народній Республіці передав Купчинський у своїх піснях «Зажурились галичанки» та «За Збруч, за Збруч». В останній з них, зокрема, чітко відображено, з яким натхненням і завзяттям рвалися стрільці у Велику Україну, щоб власними очима глянути, як будується Українська держава та допомогти їй в цьому: «За Збруч, за Збруч, хоч голіруч, підемо всі підемо!». Водночас тут наголошувалося: «Чи ворог той в кашкеті лиш, чи ворог той в шоломі, ми панувать їм не дамо у нашім власнім домі!» Очевидно, що цими словами автор хотів показати ставлення стрілецтва як до більшовиків («ворог той в кашкеті»), так і до австро-німецького війська («ворог той в шоломі»), яке прийшло в Україну не так для її захисту, як для задоволення власних інтересів. А слова «ми панувать їм не дамо у нашім власнім домі» — переконливо засвідчують, чим була для УСС-ів Українська Народна Республіка. Але чи не найкращим підтвердженням останнього була напружена праця стрільців на благо молодої держави. В таких умовах було не до пісень, а тому в Наддніпрянщині постала тільки одна пісня — «Мав я раз дівчиноньку», автором якої був Роман Купчинський. Згодом, після переїзду усусів з Великої України на Буковину, той же Купчинський написав ще одну пісню, що називалася «Як стрільці йшли з України». В ній відчувається туга за тими часами, які стрільці пережили в Наддніпрянщині.

З поверненням Українських Січових Стрільців на західноукраїнські землі, тут розпочалися події, під час яких, за словами Романа Купчинського, вже не було змоги не лише творити нових пісень, але й бажання співати давніх⁹⁷. Тільки значно пізніше, коли стрілецький леґіон влився до складу Української Галицької Армії, зародилося ряд пісень, що стали для нього лебединими. В той же час вони були своєрідним підсумком українських визвольних змагань та реквіємом по багатьом українським воякам, що полягли за волю України. Сюди належать пісні: Романа Купчинського «Ой та зажурились», «Засумуй трембіто», Антона Баландюка та Романа Купчинського «Ой зацвіла черемха», Михайла Гайворонського та Михайла Кураха «Коли ви вмирали» («Реквієм») і деякі інші.

Як видно, найбільше до створення стрілецьких пісень доклали творчих зусиль три автори — підхорунжі Роман Купчинський, Михайло Гайворонський, Левко Лепкий. Плідно творили i хорунжий Юліан Назарак, підхорунжий Юрко Шкрумеляк, десятник Антін Баландюк та інші. Деякі стрілецькі пісні — колективний твір, де не один, а кілька авторів брали участь у складанні тексту чи музики. У ряді пісень взагалі годі визначити автора. У збірнику «Сурма», виданому у Львові в 1922 р., немало пісень позначено характерною інформацією: «Слова УСС» або «Слова і музика УСС»⁹⁸. Збірна колективна творчість залишала свій слід і на тих піснях, що були витвором відомих авторів, нерідко переробляючи їх на свій манер. Траплялися також ситуації, коли стрілецька пісня, ставши відомою, відривалася не тільки від своїх авторів, але й від часу та місця свого написання, перетворюючись фактично в народну. Таке становище, з одного боку, утруднює, а інколи й унеможливлює не лише визначення дати та місця написання тієї чи іншої пісні, а й її приналежності: є вона власне стрілецькою чи народною (наприклад: «Ішли ми до бою», «Прощався стрілець», «Повіяв вітер степовий», «У темному лісі під білов березов» та інші). З другого ж боку, це було свідченням високої популярності стрілецької пісні, як і самих стрільців, серед українського народу, якщо вона сприймалася ним як власна.

Виходячи за межі свого середовища i стаючи відомими більшому загалові, стрілецькі пісні відігравали роль своєрідного каналу, з допомогою якого УСС поширювали свої ідеї серед українства. Так, в Закарпатті місцеве українське населення, що було дуже змадяризоване, у великій мірі завдяки пісням, які співали Українські Січові Стрільці, вперше дізнавалося про українську ідею, а згодом і саме бралося до їх розучування. Своєрідною візитною карткою УСС була стрілецька пісня серед українства Галичини. Щирі симпатії та велику пошану здобула собі вона і серед українців Наддніпрянщини, поєднуючи своїми ідеями та рідним словом поневолі розділених синів одного народу. Про популярність стрілецьких пісень тут свідчить і той факт, що кращі композитори з Великої України, такі як Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Левко Ревуцький, цікавилися ними, записували їх слова і мелодії, обробляли для хорового співу. До речі, деякі зі стрілецьких пісень були у вжитку в Наддніпрянщині навіть при більшовицькому режимі. Зокрема, стрілецька пісня Левка Лепкого «Гей, видно село» була настільки популярною тут, що в 1920-х роках співалася навіть шкільними хорами, тільки з трохи зміненим текстом — замість «стрільці січовії» — «стрільці червонії»⁹⁹. Великий вплив мали стрілецькі пісні і на іноземців¹⁰⁰, які, нерідко, вперше довідувалися про боротьбу українців за свою незалежність саме з них.

Один із дослідників стрілецьких пісень Василь Витвицький вважав, що всі вони за своїм змістом і призначенням поділяються на чотири групи: воєнно-патріотичні, журливі, любовні та жартівливі. За його даними, якщо взяти до уваги одні тільки оригінальні стрілецькі пісні й такі, що виразно вкладаються в цей поділ, в кількісному відношенні згадані групи представлятимуться таким чином: воєнно-патріотичні — 15, журливі — 5, любовні — 20, жартівливі — 6¹⁰¹. Звичайно, подібний підхід має право на існування, однак, він не в повній мірі відображає характер стрілецьких пісень, які за своїм змістом були універсальними і часто одна й та ж пісня поєднувала в собі й патріотизм, і кохання, і журбу (наприклад, «Ішли ми до бою», «Ой впав стрілець», «Прощай дівчино» та інші), не кажучи вже про те, що й кількість питомих стрілецьких пісень була значно вищою, як подає Василь Витвицький. Очевидно, що стрілецька пісня, котра була виявом глибоких національно-державницьких почувань, якими жило все стрілецтво, відноситься до розряду тих, що не терплять формально-схематичних підходів.

Коли говорити про основну мету змагань Українських Січових Стрільців, то варто підкреслити, що, серед іншого, досить вдало вона була відображена й в стрілецьких піснях. Так, у пісні «Ой, у лузі червона калина», що стала гімном стрілецтва, виразно проглядалося завдання стрілецького бойового походу: «Визволяти братів-українців з московських кайдан...» Як зауважував підхорунжий Дмитро Паліїв, у ній була скристалізована вся програма УСС¹⁰². У пісні «Ми йдемо в бій» йдеться про те, що стрільці йдуть воювати

За рідний край, за нарід свій,
За волю України.¹⁰³

Така ж ідея була провідною в піснях «Ой видно село», «Ішли ми до бою», «Прощався стрілець», «Грають труби над Дністром» та інші.

Чітко простежується в стрілецькій пісні (наприклад, «Нема в світі кращих хлопців») й теза про те, що стрільці є свідомими й добровільними борцями за долю свого народу:

Добровольці добре знають,
За що б’ються i вмирають...
Лиш за волю кров їх ллється,
За Вкраїну бій ведеться...¹⁰⁴

В іншій пісні, що мала назву «Боєвий гімн Українського Січового Війська», підкреслено, що стрілецтво не боїться боротьби, бо йому:

Страшніший... московський кнут,
Клеймо рабів i ганьба пут.¹⁰⁵

Не обійдена увагою i соборницька ідея, яка поряд із визвольною була для стрільців провідною. Зокрема, в пісні «Лунає клич» відзначено:

Пройшли Дністер, Дніпро пройдем,
Не станем, поки не зайдем
На Дон i Дінця береги
Й Кавказу гордії верхи.¹⁰⁶

Коли ж у Наддніпрянщині постала Українська держава, то стрільці в пісні «За Збруч, за Збруч» співали про неї, як про «наш власний дім». Подібний соборницький, патріотичний та героїчний зміст добре проглядається i в багатьох інших піснях УСС, незалежно від їх жанру.

Загалом же, стрілецька пісня стала немовби символом відродження традицій збройної боротьби народу за свою незалежність, свідченням розкріпачення українського духу, початком нової героїчної сторінки в українській історії. Після втрати нашої державності на початку 1920-х років вона була важливим чинником у національному вихованні молодого покоління, підтримувала моральну силу народу та вогонь надії в його душі. Бо, як співалося в одній зі стрілецьких пісень:

Ой не тішся, враже:
— Що весь край, то наше!
Ще живе стрілецька слава.
Вернуться ще тії Стрільці січовії,
Впаде вража міць лукава.¹⁰⁷

Свідченням великої сили стрілецьких пісень та їх значення для народу було й те, що, незважаючи на різноманітні репресії, голодомори, департації, вони збереглися у серцях та пам’яті народній, а вже у наш час допомогли відновити Українську державу. Велика частина з них стала спільним надбанням загальноукраїнської культури, а деякі й дотепер вважаються народними, — що є найкращим підтвердженням їхніх заслуг.

Ведучи мову про літературну творчість січового стрілецтва, треба відзначити, що УСС з самого початку існування відчували потребу привселюдно висловити деякі думки, погляди i плани. Тому, починаючи вже із 1914 р., в українській пресі, зокрема у часописах «Свобода», «Діло», «Вістник Союзу визволення України» та інших, побачив світ ряд стрілецьких прозових i поетичних творів. Проте стрільці не полишали думки про видання власного друкованого органу. Вперше таку ідею висловив УСС Василь Данилович, який намагався в листопаді 1914 р. відновити випуск журналу «Житє», органу таємних середньошкільних драгоманівських гуртків в Галичині й Буковині, й присвятити його Українським Січовим Стрільцям. Але, на жаль, його раптова смерть завадила реалізації цього плану¹⁰⁸. Трохи згодом, навесні 1915 р., Роман Купчинський написав жартівливу поему «Новініяда», що у вигляді рукопису на 21 сторінку з окремими ілюстраціями Осипа Куриласа «ходила» серед стрільців i користувалася величезною популярністю¹⁰⁹. Саме її i вважають початком стрілецької преси.

Тоді ж у стрілецькому середовищі зародилась ідея створення вже згадуваного стрілецького фонду, результатом чого став вихід журналу «Шляхи», який невдовзі перетворився на орган стрілецької ідеології та збірник матеріалів до історії УСС. Його видання готував пресовий гурток, куди, зокрема, входили четарі Василь Кучабський, Іван Іванець, Іван Балюк, стрільці Василь Бобинський і Лев Ґец. Перший номер «Шляхів» вийшов 15 грудня 1915 р. у Львові за редакцією відомого галицького журналіста і громадського діяча Федя Федорцева, котрий, проте, тільки підписував журнал як відповідальний редактор. Насправді всю працю виконував підхорунжий УСС Микола Голубець, якому пізніше на допомогу прийшов стрілець Микола Балицький, колишній редактор газети «Громадський Голос»¹¹⁰. Всього вийшло 44 номери «Шляхів», останні шість з них побачили світ разом у другій половині 1918 р.

Згідно із задумом засновників, «Шляхи», що дотримувалися самостійницького напряму, мали стати органом стрілецького впливу на українське громадянство¹¹¹. Часопис друкував стрілецькі літописи, новели, поезії та публіцистику. Стиль публікацій був доволі гострим, зокрема, рішучій критиці піддавали австрофільську політику офіційного українського політичного проводу та демагогію деяких галицьких політиків¹¹². Основну увагу «Шляхи» акцентували на тому, що український народ повинен самостійно вирішувати свою долю, а не надіятися тільки на чужу допомогу, i в ім’я цього закликали до напруженої праці в усіх сферах суспільного життя¹¹³. Серед найактивніших дописувачів журналу були підхорунжі Василь Дзіковський, Осип Назарук і Лесь Новіна-Розлуцький, четарі Петро Дідушок i Василь Кучабський, сотник Дмитро Вітовський та інші. Зі «Шляхами» також співпрацював Дмитро Донцов, статті якого відіграли значну роль у розвитку української національної ідеології.

Функції стрілецького органу «Шляхи» виконували в більш-менш повній мірі лише у перший період свого існування, бо з 1917 р. стрілецькі теми там з’являлися все рідше. Тоді ж, у 1917 р., цю місію намагався перебрати на себе журнал «Світ», що, як i «Шляхи», отримував фінансову допомогу зі стрілецьких фондів¹¹⁴. Одне із своїх головних завдань редакція «Світу», на чолі з підхорунжим УСС Миколою Голубцем, сформулювала в його першому номері, котрий вийшов 15 лютого 1917 р., так: «Треба, щоб ідеольогія тих, що кождої хвилі готові покласти життя в обороні народу, вросла в кров i кість усього народу. Треба, щоб ясна i повна картина Українського Стрілецтва перейшла в спадщині грядучим поколінням. Покласти руку до цього заміру буде одною з головних задач нашого обновленого видавництва»¹¹⁵. Тут були опубліковані цікаві розвідки Василя Дзіковського — «УСС на Поділю» i, особливо, «Герб України», поезії Юрка Шкрумеляка та Романа Купчинського, нариси Андрія Баб’юка тощо. Але піднятися до висоти продекларованих у першому номері завдань «Світові» так i не вдалося. У березні 1918 р. випуск журналу припинили, що, очевидно, було наслідком переїзду УСС до Наддніпрянщини.

Влітку 1916 р. в Коші УСС побачили світ два випуски поважного журналу «Вісник Пресової Кватири УСС» під редакцією підхорунжого Миколи Угрина-Безгрішного та стрільця Антона Лотоцького. У редакційній статті до першого номера, котрий вийшов у травні, повідомлялося, що завданням журналу є ознайомлення з діяльністю «Пресової Кватири», а також із літературною творчістю та статтями на різноманітні теми, які б стали дзеркалом духовного життя стрілецтва¹¹⁶. Другий номер «Вістника» був здвоєним — за червень-липень — i присвяченим пам’яті Івана Франка. На цьому випуск журналу припинився.

2 лютого 1918 р. побачив світ тижневик «Будуччина» — орган Комітету Народної Праці*. Цей часопис редагували УСС Юліан Гірняк i Федь Палащук. * Комітет Народної Праці – гурток, створений окремими УСС-ми в 1917 р. під впливом революційних подій у Наддніпрянщині. Його ініціатори, серед яких були сотник Никифор Гірняк, підхорунжий Федь Палащук, стрілець Юліан Гірняк, вважали своєю головною метою детальний перегляд дотеперішнього суспільного життя українців у Австрії та боротьбу за його зміну відповідно до вимог історичного моменту. Серед них тривали дискусії про недоліки українського громадського життя в краї, сваволю різноманітних урядових чинників, нехтування української справи австрійською владою, звучала критика надто вже обережних дій українських політиків. Гурток висунув гасла: «Не сміє бути ні одного інтелігентного, чесно думаючого українця, який не посвятив би всіх своїх сил для праці в хосен народу» i «У суспільній праці не вільно нікому руководитися особистими інтересами». Для реалізації цих гасел серед членів гуртка зароджується думка поширити свою організацію по всьому краю. З їх ініціативи відбулося багато нарад у Коші, більших містах Галичини, зокрема у Львові, а також у Відні. Вже незабаром гурток мав чимало співчуваючих як серед поважних українських громадян, так i серед студентської молоді. Проте, після переїзду Українських Січових Стрільців у 1918 р. до Наддніпрянщини активна діяльність Комітету Народної Праці припинилася. Тижневик був близьким до стрілецтва i мав виразно державницький напрям. Всього було видано тільки одинадцять номерів часопису, останнє з яких вийшло 11 квітня 1918 р. Трапилося так тому, що група стрільців, яка виконувала основну працю в редакції часопису, разом із Кошем та Вишколом відбула до Наддніпрянщини. Що ж до змісту, то «Будуччина» запам’яталася головним чином завдяки статтям вістуна Ростислава Заклинського¹¹⁷, в яких він виступав поборником якнайтісніших зв’язків із Українською Народною Республікою, гостро критикував боягузливу політику західноукраїнських провідників, котрі продовжували користуватися гаслами ще з 1848 р., та закликав співвітчизників стати господарями на своїй землі.

Крім названих, Українські Січові Стрільці підготували ще й ряд інших видань. У 1917 р. заходом i засобами «Артистичної горстки» i «Пресової Кватири» побачила світ одна з найкращих i найбільших стрілецьких публікацій, яку високо оцінив Симон Петлюра¹¹⁸, — великий календар на 1917 р. (це видання виходило в тому ж році як літературно-мистецький збірник під назвою «Тим, що впали»). Зредагував його Микола Голубець, а художнє оформлення виконав головним чином Іван Іванець. На обкладинці календаря було вміщено малюнок Осипа Куриласа, який зображував стрілецьку лаву, котра йде до наступу, а над нею у вигляді духу видніла постать гетьмана Івана Мазепи, — що, очевидно, мало символізувати спадкоємність у розвитку української національної ідеї та боротьбі за її реалізацію. Наступного року вийшов під редакцією Миколи Угрина-Безгрішного перший номер «Літературного збірника Українського Січового Війська» під назвою «Червона Калина», присвячений УСС, які віддали життя за волю України. Обидва видання були добре ілюстровані i містили кращі стрілецькі твори, авторами яких були Дмитро Вітовський, Микола Угрин-Безгрішний, Антін Лотоцький, Андрій Баб’юк, Роман Купчинський, Мирон Заклинський, Лев Лепкий, Михайло Гайворонський, Петро Франко та інші.

У 1918 р. Лев Ґец, Богдан Крижанівський і Василь Бобинський уклали «Антольогію стрілецької творчости», оригінал якої був здійснений рукописно на взірець старовинних книг, прикрашений великою кількістю заставок та ілюстрацій. Щоб ознайомити з виданням ширші кола української громадськості, було зроблено його фоторепродукування (перший наклад мав 20 примірників)¹¹⁹. В одній зі статей, вміщених тут, Осип Назарук писав: «...є тільки один непростимий злочин i одна дійсно нікчемність: не посвятити для Української держави без нарікань свого життя i, що трудніше — своєї праці i, що найтрудніше — своєї амбіції!»¹²⁰. Крім нього, серед авторів «Антольогії...», яка вміщувала 36 статей та 144 фотографії й малюнки, також були Андрій Баб’юк, Дмитро Вітовський, Михайло Гаврилко, Михайло Гайворонський, Богдан i Ростислав Заклинські, Іван Іванець та багато інших.

Того ж року вийшло ще одне видання: у Відні заходом «Артистичної горстки» було підготовлено «Співаник Українських Січових Стрільців». Він був найавторитетнішим виданням стрілецьких пісень воєнного часу.

Завдяки стрілецтву, головним чином Комісаріату УСС, у Володимирі-Волинському було також видано в 1917 р. «Український буквар», «Читаночку для чемних діточок», «Український православний календар для Волині на звичайний рік 1917» та у Львові в 1918 р. — «Читанку для волинських дітей», яку написав підхорунжий Богдан Заклинський. Усі вони були призначені для шкіл, які заснували УСС на Волині, і робили наголос на національному вихованні¹²¹. Тоді ж з’явився збірник нарисів i новел підхорунжого Андрія Баб’юка «Сміх Нірвани»¹²², в якому автор чудово виразив стрілецьку душу.

Оце, мабуть, і всі видання (якщо не рахувати гумористичних, про які мова піде трохи нижче), що з’явилися в роки війни завдяки Українським Січовим Стрільцям. Можна також згадати, що на початку 1917 р. серед стрілецтва ходили чутки про майбутню появу щомісячного журналу «Січові Кличі»¹²³, але в силу невідомих причин він так і не з’явився.

Поряд із власне стрілецькими виданнями протягом 1914–1918 рр. виходили й інші збірники та окремі праці про УСС, котрі видавали деякі українські інституції. Зокрема, заходами Української Бойової Управи вийшли з друку: 1915 р. — збірник статей «Наші стрільці в рік по Шевченківськім здвизі 28 червня 1914 р.» (інша назва — «Українські Січові Стрільці в Карпатах»), 1917 р. — нариси Осипа Назарука «Над Золотою Липою. В таборах УСС» (вперше цей твір з’явився в часописі «Вістник Союза визволення України» від 12 вересня 1915 р.) та Василя Дзіковського «Коло Потутор». У 1918 р. було видано підручник Богдана Гнатевича про ручні гранати та німецька брошура під назвою «Украініше Леґіон», а також збірка пісень «Стрілецьким шляхом» та ряд різноманітних відзнак і листівок на стрілецьку тематику. «Видавництво українського народнього учительства» в серії «Воєнна читанка» в 1915 р. випустило збірник «Червона Калина», присвячений УСС. Його редактором був Богдан Лепкий, а ілюструвала — Олена Кульчицька. В 1916 р. накладом Союзу визволення України вийшли літописні записки Осипа Назарука «Слідами Українських Січових Стрільців», а накладом «Просвіти» — збірка нарисів з побуту й воєнного життя леґіону під редакцією О. Назарука, що називалася «З кривавого шляху Українських Січових Стрільців». «Український Жіночий Комітет помочи для ранених» видав у 1916 та 1917 рр. «Калєндарики для Січових Стрільців і Жовнірів-Українців», де ряд матеріалів також були присвячені УСС. У 1917 * Загальна Українська Рада – українська політична організація, яка утворилася 5 травня 1915 р. у Відні після розширення складу Головної Української Ради – політичної репрезентації українського народу в Австро-Угорщині під час Першої світової війни. Зміна назви пояснювалася тим, що ЗУР мала представляти інтереси не лише галицькі, а й загальноукраїнські. р. Загальна Українська Рада* видала ілюстрований альманах «Крівавого року», який досить широко висвітлював життя стрілецтва.

Таким був підсумок видавничої діяльності, присвяченої леґіонові УСС, якого добилися українські інституції в час війни. Якщо порівняти його з аналогічною діяльністю стрілецтва, яке, маючи дуже обмежені можливості, змушене було збирати для цих цілей кошти зі своїх мізерних запасів, то він буде явно не на користь перших. Особливо вражає той факт, що Українська Бойова Управа, а згодом Центральна Управа УСС, розпоряджаючись досить значними грошовими фондами і навіть з року в рік збільшуючи видатки на видавничі потреби¹²⁴, а також маючи у Відні технічні можливості, так мало зробила для цієї справи. Крім того, як свідчить лист четаря Володимира Старосольського до Української Бойової Управи від 10 травня 1915 р., стрілецтво мало певні претензії до окремих її видань, вважаючи, що в них надто мало самостійницького духу¹²⁵.

Аналіз літературної та видавничої діяльності Українських Січових Стрільців був би неповним без огляду їх сатири, гумору та карикатури. Саме ця ділянка стрілецької творчості найкраще відображає ставлення усусів як до свого внутрішнього життя, так i до загальнонаціональних справ, як до українського політичного проводу, так i до австрійської монархії. Сатира i гумор були виявом вільного i критичного духу стрілецького загалу, який любив правду та не шкодував слів гострого осуду й іронії, коли бачив хиби, де б вони не проявлялися. Ними стрільці ніби відгороджувалися від абсурдного австрофільства офіційної української політики, гостро й дошкульно критикували українських політичних провідників за їхні міжусобиці та кар’єризм, боягузтво та непослідовність у відстоюванні національних інтересів, різко засуджували політику австрійських властей за її антиукраїнську спрямованість, полемізували з шовіністично настроєними колами Польщі. Не щадили стрільці й себе, за допомогою гумору та сатири намагалися викорінювати з своїх лав всілякі вияви міжстаршинських непорозумінь та зловживань, безхарактерності й обмеженості тощо. Одночасно гумор, сатира та карикатура дозволили УСС зберегти чистоту своїх ідей, активізували їхнє національно-політичне та духовне життя, допомагали й підбадьорювали у найтяжчі часи, давали наснагу до подальшої боротьби.

Про популярність гумору, сатири та карикатури серед УСС свідчить той факт, що з 1915 до 1917 р. в їхньому середовищі існували шість гумористично-сатиричних часописів. Як i вже згадуваний «Вісник Пресової Кватири УСС», вони були рукописними, виходили гектографічним способом i мали тираж від кількох до кількох сотень примірників. Але оскільки ці видання передавали з рук в руки, читали колективно, то зі змістом часописів було ознайомлене фактично все стрілецтво. Видавцями й авторами були самі стрільці, які займалися цією справою у вільний від службових обов’язків час. Випускали часописи за кошти, отримані від продажу попередніх примірників. Дуже часто редакції стрілецьких видавництв, як i «Пресова Кватира», ставали осередками, довкола яких гуртувалася інтелектуальна еліта Українського Січового Стрілецтва.

З-поміж стрілецьких гумористично-сатиричних часописів, як i взагалі з усієї стрілецької преси, найстаршим був «Самохотник», перше число якого вийшло 21 липня 1915 р. в кількості восьми примірників¹²⁶. Редакторами його в різний час були: вістун Андрій Баб’юк, стрільці Клим Кузьмович та Антін Лотоцький. Як карикатурист тут працював головним чином стрілець Осип Курилас. Тематика журналу була найрізноманітнішою: від різних повідомлень до анекдотів на стрілецькі й загальноукраїнські теми. Водночас «Самохотник» давав стрільцям різні поради, викривав тих «патріотів» України, які дбали передусім про власні інтереси й у всьому шукали особистої вигоди. Серед його найбільш вдалих публікацій варто відзначити «Молитви за волю України» (1. 03. 1917 р.)¹²⁷ — гостру сатиру на діяльність Загальної Української Ради, Української Бойової Управи, а також на українських політиків — Костя Левицького, Миколу Василька, Кирила Трильовського, команданта леґіону підполковника Антона Вариводу та єпископа Григорія Хомишина. Оригінальною була i карикатура Осипа Куриласа під назвою «Солідарність Української Парламентарної Репрезентації» (20. 06. 1917 р.)¹²⁸, де показано боротьбу українських політиків між собою, що тільки шкодила загальнонаціональним інтересам.

Усього вийшло 40 номерів журналу, останній з них — наприкінці 1917 р. Причину припинення видання редакція обґрунтувала так: «Самохотник» з самого початку своєї діяльності обіцяв, що незабаром настане мир i вільна Україна стане соборною державою, заживе щасливим життям, але чужі не дають нам заводити свого ладу у своїй хаті, тому із числа 40 тріскаю, однак заразом передаю свій уряд мойому синові — «Молодому самохотнику»¹²⁹. Тоді ж на зміну старому почали видавати «Молодий самохотник», однак він уже не зміг піднятися до рівня свого попередника (з кінця грудня 1918 р. часопис почав виходити вже під назвою «Республіканський самохотник»¹³⁰). Крім цього, в тому ж 1917 р. редакція на численні прохання читачів перевидала всі числа часопису за 1915–1916 рр. та в 1917–1918 рр. видала друком також кілька календарів «Самохотника»¹³¹, де йшлося про історичні події останніх років, бої з участю Українських Січових Стрільців, було вміщено багато стрілецьких жартів i сатири.

На початку 1916 р. «Артистична Горстка УСС» почала видавати на фронті журнал «Бомба». Вийшло тільки два числа, i то кожне в одному примірнику¹³². Ті ж, хто хотів ознайомитися з часописом, міг позичити його у видавців. Зміст «Бомби» — це переважно теми з внутрішнього життя стрільців та української політики. Кожен випуск мав бути комусь присвячений¹³³. Зокрема, в другому номері опублікували «присвяту» українським політичним провідникам («Було колись»), де автор гостро осудив їх за те, що вони не дають доброго прикладу Українським Січовим Стрільцям та мало займаються їхніми справами¹³⁴. Активними творцями журналу були підхорунжі Лев Лепкий, Лесь Новіна-Розлуцький та Роман Купчинський, четар Іван Іванець. Видавці «Бомби» планували продовжити її випуск i навіть перевидати перші числа в більшій кількості примірників¹³⁵, але, очевидно, важкі фронтові умови завадили цьому.

Наступним виданням став «Самопал», який видавали — Антін Лотоцький i Микола Угрин-Безгрішний¹³⁶. Його перший «вистріл» «пролунав» у Коші 15 травня 1916 р. Своє завдання він визначав так: «Самопал» стріляє сам без нічиєї принуки всяку нечисть, лінь, гниль, безхарактерність та подібне хрунівство...», а також обіцяв, що «буде безщадно стріляти, вбивати між нами зневіру й знемогу усю, I підлість i рабство за гори геть гнати, Із всім, що нечесне підем в боротьбу...»¹³⁷. Цього напрямку журнал тримався досить твердо i сатирою, гумором та карикатурою (останньою займався Осип Курилос) намагався викривати всілякі хиби, а по змозі й виправляти їх. Однак, із третім «вистрілом», що стався в серпні 1916 р., його стрільбу припинила команда Коша¹³⁸. Мабуть, що своєю безкомпромісністю «Самопал» добряче «поранив» когось із вищих чинів, за що й поплатився.

Найкритичніше був налаштований орган «неінтелігентних інтелігентів» (тобто стрільців-учнів середніх шкіл, яким ще не вдалося скласти випускні екзамени) — «У.С.С.», або як його називали — «Усусу», 1-2-й номер якого побачив світ у Коші 10 грудня 1916 р. Всього ж вийшло сім чисел, перших п’ять з яких редагував Юрко Каламар, а після його відходу на фронт — Хведір Вовкулака. Обидва редактори, що заховали свої прізвища за псевдонімами (одним із них був Андрій Баб’юк¹³⁹), не жаліли перцю для публікацій. Кожен випуск «Усусу» містив гостру, найчастіше політичну сатиру, спрямовану головним чином на діяльність тодішніх українських провідників. Особливо дошкульними були статті «З жалів стрільця Гриця Запеки» (ч. 4-5), «Вісти з Відня» (ч. 6-7) та інші¹⁴⁰, автори яких різко критикували кар’єризм, міжусобиці та «руснацтво» українського політичного проводу.

На особливу увагу заслуговує «поважний та сатиричний січовий місячник «Червона Калина», який гурток УСС видавав у Коші протягом 1917 р. Цей часопис почав виходити у травні за редакцією Миколи Угрина-Безгрішного i дійшов до шести чисел. Його зміст, на відміну від інших гумористично-сатиричних видань, характерний і наявністю серйозних і вдумливих статей, віршів, пісень. Велика кількість публікацій була присвячена українській революції¹⁴¹, з номера в номер місячник друкував розвідку Антона Лотоцького та Миколи Угрина-Безгрішного «Дещо про літературну українську мову», а також сатиру й гумор. На сторінках журналу давали оцінки деяким антиукраїнським проявам, що йшли з боку як ворогів, так i окремих своїх чинників, висловлювали впевненість, що наддніпрянські брати, які вже здобули собі волю, допоможуть це зробити i галичанам¹⁴². Серед авторів тут, крім уже названих, були Андрій Баб’юк, Василь Бобинський та інші, ілюстрували його Осип Курилас та Михайло Гаврилко.

I, нарешті, завершує перелік стрілецьких гумористично-сатиричних видань «Тифусна одноднівка», що вийшла в одному примірнику у 1917 р. в Коші під редакцією Юрка Каламаря. «Одноднівку» складали ті стрільці, які потрапили в ізоляційні бараки, коли в Коші спалахнула пошесть тифу. Автори видання переважно іронізували над своїм «кварантинним» становищем¹⁴³.

Окрім періодичних видань, виходили «Просвітні листки січових стрільців» — невеликі за обсягом книжечки кишенькового формату, тираж яких нерідко перевищував 10 тисяч примірників. Тут у популярній формі давали відповіді на актуальні питання часу. Це засвідчують i назви деяких листків: «Військо й політика», «За що воюємо», «Історія України» тощо¹⁴⁴. Всі вони — як «Просвітні листки...» та книжки, так i періодичні видання — поширювалися не лише в леґіоні УСС, а й серед якнайширших кіл українства.

Таким є короткий огляд літературної творчості та видавничої діяльності Українських Січових Стрільців під час Першої світової війни. Звичайно, що вони розвинулися не так, як цього хотіли i сподівалися ініціатори та виконавці. Важкі фронтові умови, в яких перебувало стрілецтво, обмежені можливості його дій, нестача матеріальних засобів i брак розуміння з боку політичних провідників не сприяли такій праці. Та все ж таки завдяки стрілецькій ініціативності та наполегливості i, особливо, завдяки активній діяльності «Пресової Кватири» вдалося створити ряд літературних та мистецьких творів, видати низку часописів i навіть кілька книг, що мали досить глибокий вплив як у стрілецькому середовищі, так i поза ним. Саме ця праця великою мірою спричинила те, що леґіон УСС мав національний характер, користувався значною популярністю та впливом i, врешті, що по ньому залишилася спадщина для майбутніх поколінь.

------------------------------------------------------------------