Громадсько-освітні та мистецькі структури

На початку ХХ ст. завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні було відновлено національне військо — леґіон Українських Січових Стрільців, яке стало наочним доказом живучості ідеї української незалежності, відкрило нову сторінку змагань українців за волю. Діючи у надзвичайно складних умовах Першої світової війни, стрільці зуміли перетворити свій леґіон у добре вишколену, фактично, українську військову формацію з національною символікою, власними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою та українською термінологією.

Поставивши основною метою виборення Української держави, стрілецтво, окрім участі у бойових діях, старалося організувати своє внутрішнє життя таким чином, щоб виконувати завдання національного характеру. Для цього в леґіоні були створені, крім бойових, інші легальні й нелегальні структури, які дозволяли стрілецтву підвищувати свій ідейно-політичний рівень, активно займатися самоосвітою, налагоджувати тісні зв’язки з українським населенням, проводити серед нього національно-освідомлюючі акції, дбати про створення та залишення для нащадків пам’яток, що відображали б боротьбу УСС за волю України тощо. Серед цих структур важливе місце займали «Кіш», «Вишкіл», «Збірні Станиці», «Пресова Кватира», бібліотека, освітні та культурно-мистецькі гуртки. Їх діяльність істотно визначала обличчя леґіону УСС та сприяла зростанню його популярності серед українського народу.

Першою допоміжною формацією, що офіційно, хоч i з великими труднощами постала в стрілецькому леґіоні, була так звана «кадра» — «Запасна сотня УСС» (самі ж стрільці називали її за козацькою традицією «Січовим Кошем»). Вона почала свою діяльність наприкінці березня 1915 р. під керівництвом сотника Никифора Гірняка i була обмежена до 250 чоловік¹. Її головним завданням було вербувати й вишколювати нових добровольців, бо в умовах неприхильного i навіть ворожого ставлення австрійського командування до Українського Січового Стрілецтва виникла загроза подальшого існування леґіону. Тому тим, що стрілецька формація раз за разом відновлювала сили після тяжких втрат на фронті, слід завдячувати, поряд із високою національною свідомістю українського юнацтва, яке добровільно зголошувалося до УСС, i енергійним і продуманим діям командування Коша. Воно часто свідомо ігнорувало австрійські закони та вживало різних заходів для збільшення кількості добровольців i збереження їх для леґіону², бо були й випадки, коли австрійське командування віроломно забирало стрілецьких новобранців до своїх частин³.

Поряд із Кошем, набором добровольців займалися й інші стрілецькі установи, що були з ним у тісному зв’язку. Зокрема, «Збірні Станиці УСС» у Львові (очолював сотник Михайло Волошин) та Відні (четар Дмитро Катамай), «Поборова Станиця УСС», яка почергово проводила роботу в Стрию, Станіславі та Львові (четар Олекса Новаківський). Певний час діяла «Збірна Станиця УСС» у Мармороському Сиготі на Закарпатті (четар Юліан Буцманюк), яка, незважаючи на свою низьку вербувальну ефективність, спричинилася до зукраїнізування міста і була осередком культурно-освітнього життя на Східному Закарпатті. Також були створені три «Комісаріати УСС» на Волині — формально для рекрутації добровольців, а в дійсності для ведення просвітницької праці серед місцевого населення та для організації українських шкіл. Завдяки спільній діяльності згаданих інституцій загальна кількість УСС, зареєстрованих у Головній книзі Коша, за різними даними, становила на 1 листопада 1918 р. від 9000 до 9600 осіб⁴.

Окрім новобранців, у Коші перебували й інші категорії УСС, зокрема ті, які після ран та хвороб потребували тривалого відпочинку. Це дало змогу Кошеві стати своєрідним організаційним центром стрілецтва. З ним були зв’язані багатьма нитками не тільки кожна формація леґіону, а й кожен стрілець чи старшина. Кіш не лише набирав новобранців, він був для них школою воєнного ремесла, національної свідомості, а часто й грамотності. У Коші піклувалися стрільцями, які перебували на відпочинку, влаштовували для них різноманітні курси, виступи та дискусії, щоб поглибити національну свідомість та загальний культурний рівень, ознайомлювали зі стрілецькою ідеологією та розширювали поінформованість про становище української справи. Кіш пильно стежив за українським політичним життям і повідомляв про нього стрілецький загал, мав зв’язок із національним політичним проводом i передавав йому стрілецькі настрої та побажання. Він також підтримував стосунки з тими стрільцями, яких забрали до австрійських частин, пересилав їм часописи й іншу інформацію про стрілецьке життя⁵. Така активність кошовиків завадила планам австрійського командування, котре, як вже зазначалося, намагалося позбавити леґіон політичного характеру i для цього розірвало внутрішній зв’язок між частинами УСС, а також заборонило фронтовим куреням спілкуватися безпосередньо з Українською Бойовою Управою⁶ – організаційно-координаційним центром леґіону УСС. Незважаючи на постійну зміну місця перебування, залежно від пересування фронту та постійну плинність свого складу, Кіш зумів все-таки налагодити тісний зв’язок i став посередником між усіма стрілецькими підрозділами та поодинокими стрільцями, приділеними до різних австрійських i німецьких команд, а також між Українськими Січовими Стрільцями та краєм i його національним проводом.

На початку 1915 р. постала ще одна стрілецька формація, що отримала назву «Пресової Кватири». Її осередок був як на фронті (спочатку тут діяла так звана «Артистична Горстка»⁷), так i в Коші. Подібні установи були й в австрійській армії, але лише при вищому командуванні, та й з’являтися вони почали тільки наприкінці 1915 р. Серед стрілецтва ідея про заснування такого культурно-мистецького осередку зародилася вже в 1914 р. завдяки ініціативі сотника Никифора Гірняка, четарів Юліана Буцманюка та Петра Герасиміва, хорунжого Івана Іванця, підхорунжого Миколи Угрина-Безгрішного, лікаря Івана Рихла⁸. Головним завданням «Пресової Кватири» було збирання матеріалів до історії Українських Січових Стрільців та збереження їхніх традицій⁹. Але на практиці вона мала ширші повноваження i, об’єднуючи в своїх рядах людей з літературно-мистецьким хистом, стала своєрідним центром, який організовував i спрямовував духовне, культурне та творче життя леґіону. За словами одного з учасників, стрілецтво вже тоді усвідомлювало, що творить першу сторінку новітньої української історії i що треба зберігати свої сліди, щоб нащадки не стояли перед пустими сторінками української минувшини¹⁰, а також, щоб цим «будити» українське громадянство та поширювати серед нього національну свідомість i прагнення до волі¹¹.

На фронті у «Пресовій Кватирі», якою керував четар Юліан Буцманюк, а з травня 1915 р. — четар Іван Іванець¹², успішно працювали, незважаючи на важкі умови, поети i літератори: підхорунжі Роман Купчинський, Левко Лепкий i Василь Дзіковський, четар Іван Балюк; художники: хорунжий Юліан Назарак та стрільці Осип Курилас, Лев Ґец, Осип Сорохтей; музикант та керівник оркестру УСС підхорунжий Михайло Гайворонський; фотографи: підхорунжий Теофіль Мойсейович, стрілець Василь Оробець та інші. Багато їхніх творів побачило світ у тодішніх часописах, в тому числі й в стрілецьких «Шляхах». Але після того, як у боях під Конюхами на Тернопільщині на початку липня 1917 р. фронтова «Пресова Кватира» втратила ряд провідних співробітників, її праця стала тільки принагідною та уривчастою.

Діяльність започаткованої 9 березня 1915 р. «Пресової Кватири» в Коші, обов’язки голови якої виконували Теофіль Мелень, підхорунжий Осип Назарук, а з жовтня 1915 р. підхорунжий Микола Угрин-Безгрішний¹³, дещо відрізнялася від польової. Особливість полягала в тому, що тут працювали i над загальною освітою, i над поглибленням національної свідомості стрілецтва. Згідно зі статутом кошевої «Пресової Кватири», її робота поділялася на 8 відділів (письменників-дописувачів, співаків, музикантів, рисувальників, різьбярів i малярів, фотографів, а також науковий, видавничий та економічний)¹⁴, які дозволяли охопити стрілецьке життя та діяльність у всій їх багатоманітності.

Тут активно працювали відомий прозаїк підхорунжий Осип Назарук, мистецтвознавець підхорунжий Микола Голубець, поет підхорунжий Юрко Шкрумеляк, музикант Антін Баландюк, фотограф підхорунжий Микола Угрин-Безгрішний та багато інших. Нерідко один i той же член «Пресової Кватири» був одночасно i малярем, i фотографом, i дописувачем у різноманітні часописи. Всі розуміли значення своєї праці, тому намагалися зробити якнайбільше.

Безпосередня активна діяльність кошевої «Пресової Кватири» почалася в травні 1915 р. із заснуванням читальні (завідувачем був підхорунжий Лев Камінський, а згодом — вістун Захар Ткачук) й бібліотеки (підхорунжий Степан Чумак та вістун Адам Лушпінський)¹⁵. Забезпечували їх літературою та пресою як за допомогою ряду українських інституцій, так i за рахунок самого стрілецтва¹⁶. У квітні 1916 р. в бібліотеці Коша нараховувалося близько 600 книг, переважно українських. Серед них твори Миколи Аркаса, Володимира Антоновича, Володимира Винниченка, Миколи Гоголя, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Тараса Шевченка, Еміля Золя, Анатоля Франса, Льва Толстого, Еммануїла Канта та багатьох інших авторів¹⁷. Незважаючи на постійне розширення бібліотечних фондів, відчувалася нестача книг¹⁸, бо серед стрілецтва був на них великий попит. До речі, своєрідна бібліотека, книжки якої переносили в ранцях i передавали з рук в руки¹⁹, існувала i серед фронтових частин УСС. (Про значення книг для стрілецтва свідчить той факт, що коли група Українських Січових Стрільців втікала з російського полону, то, незважаючи на далеку дорогу, взяла з собою бібліотеку, яку там вдалося зібрати²⁰). Значною популярністю користувалася й стрілецька читальня, де завжди можна було ознайомитися з новими публікаціями в часописах, зіграти в шахи чи просто подискутувати в тісному колі. З часом обидві названі інституції перетворилися в один із осередків духовного та товариського життя кошовиків.

17 червня 1915 р. в Коші відбулося перше засідання «Викладового Кружка», що постав за ініціативою підхорунжого Назарука²¹ як осередок, де б стрілецька молодь зміцнювалася ідейно та готувалася до майбутньої суспільної праці. Суть діяльності цього гуртка полягала в тому, що на його засіданнях окремі промовці робили доповіді з актуальних питань, які потім детально з дискусіями обговорювали присутні. Зокрема, тут було заслухано та обговорено виступи Осипа Назарука — «Відношення молоді до української суспільності», вістуна Гриця Стецюка — «Війна і соціяльна політика» та «Жиди», підхорунжого Мирона Заклинського — «Економічна і національна неволя закордонної України», підхорунжого Юрія Шкрумеляка — «Про стрілецьку пісню» та інші. Така форма спілкування дозволяла глибше осмислити проблеми, вирішення яких мало взяти на себе стрілецтво в майбутньому, та зміцнити товариські стосунки між УСС.

Не забували стрільці й про свою освіту, і вже в червні 1915 р. у Коші було створено курси для неписьменних, які вели вчителі: десятник Лука Лісевич, вістуни Гриць Кадлубицький i Яків Кобилянський та студент-філософ стрілець Андрій Дідик²². На початку 1916 р. тут здобували грамоту близько 60 УСС, більшість з яких зголосилася добровільно, а кількох приділили примусово, наказом кошевої управи²³, бо ж було зрозумілим, що для вирішення тих завдань, які стояли перед стрілецтвом, потрібні грамотні люди. У зв’язку з цим стрілецьке командування дбало також, щоб стрільці, які до війни вчилися в гімназіях чи університетах, мали змогу продовжувати навчання, складаючи час від часу іспити. У цьому їм допомагали Збірні Станиці УСС, головним чином у Відні та Львові, які опікувалися ними під час іспитів. Так, тільки у Віденській Збірній Станиці з 8 грудня 1914 р. до 11 лютого 1915 р. побувало 85 Українських Січових Стрільців, які приїздили зі згаданою метою²⁴. У Львові до вересня 1916 р. іспити склали 87 гімназистів та 25 студентів університету з числа УСС²⁵. Крім того, у Відні були зорганізовані спеціальні 4-тижневі курси для допомоги стрільцям у здаванні іспитів²⁶. Згодом подібні курси для гімназистів — так звана стрілецька гімназія — постали i в Коші УСС. Щось аналогічне планували також створити i для студентів університетів — так званий «етапний університет»²⁷, але цього осягнути не вдалося.

Стрілецька гімназія, яка пізніше стала називатися «етапною гімназією УСС», почала працю 3 червня 1915 р. з ініціативи вістуна Степана Прідуна, студента-філософа Віденського університету. Її доцільність він мотивував тим, що стрільці повинні прислужитися своїй Батьківщині

не тільки крісом, а й наукою, особливо в той час, коли вона цього потребує²⁸. Навчали у стрілецькій гімназії як новобранців, так i «стару войну»; їх число коливалося, залежно від фронтових обставин, від 20-30 до майже 230 чоловік²⁹. Спочатку цим займався тільки сам Прідун, а згодом йому на допомогу прийшли студенти-філософи Чернівецького університету — десятник Іван Гуцуляк, стрільці Андрій Дідик і Теодор Вишиваний; викладачі гімназій — підхорунжий Микола Угрин-Безгрішний, четар Сава Никифоряк, стрільці Юліан Мінко, Юліан Гірняк, Лев Смулка, Антін Лотоцький та інші.

Незважаючи на плинність учнів, які відходили на фронт, часту зміну постою Коша, відповідно й гімназії, відсутність приміщень та підручників, які стрілецькі викладачі нерідко змушені були купувати за власні кошти i таке інше, навчання відбувалося здебільшого регулярно. Серед предметів були: українська, грецька, латинська та німецька мови, історія України, математика, фізика, природознавство, а також психологія, логіка, історія філософії, стародавня історія та інші³⁰. Щосереди відбувалися читання «Історії України» Миколи Аркаса, на які приходили фактично всі стрільці, вільні від служби³¹. Нерідко лекції, які проводили досить часто то на свіжому повітрі, то в помешканнях самих учителів, закінчувалися дружніми розмовами учнів та їх наставників³².

Необхідно також підкреслити, що всі стрільці-гімназисти, незважаючи на специфічні умови, вчилися охоче й енергійно, особливо після того, коли їм, починаючи з кінця 1915 р., було дозволено здавати іспити за прослухані курси. В певні строки вони виїздили до українських гімназій i там, на основі здобутих у стрілецькій гімназії знань, здавали іспити. Тільки до травня 1916 р. такі іспити здали понад 100 УСС³³. Загалом же близько 140 стрільцям удалося подібним чином закінчити гімназії³⁴. (У середині 1916 р. на 1665 старшин і бійців фронтових сотень першого полку УСС 27,66% мали вищу й середню і, принаймні, стільки ж – неповну середню освіту³⁵). Це мало неабияке значення для всієї національної справи, особливо якщо врахувати тодішній освітній рівень галицько-українського суспільства.

Як згадував УСС Михайло Савчин, стрілецтво пам’ятало про необхідність самоосвіти навіть у екстримальних умовах. Зокрема, стрільці, які навесні 1917 р. перебували у російському полоні в містечку Дубовки, що знаходилося за 50 верст від Царицина, підтримали ініціативу четаря Кучабського організувати систематичні курси з різних ділянок науки. Адже, як зазначалося, «Нас бо жде праця в Україні, тому не вільно нам марнувати часу»³⁶. Викладачами були: Андрій Мельник (політична економія), Іван Чмола (географія України), Роман Сушко (кооперативний рух), Василь Кучабський (історія України). Там же старшинами УСС було підготовлено вкрай потрібну для українського війська працю «Муштровий впоряд для піхоти». Нею користувався корпус Січових Стрільців, а згодом, за часів Директорії, вона була затверджена і видана друком для вжитку всієї української армії.

Під опікою «Пресової Кватири» в стрілецькому середовищі працювали i осередки культурно-мистецького напрямку. Вони користувалися величезною популярністю як серед УСС, так i серед українського громадянства. Перш за все, тут треба назвати духовий оркестр під керівництвом підхорунжого Михайла Гайворонського, який на весну 1917 р. нараховував близько тридцяти музикантів, смичковий та струнний оркестри, хор під керівництвом підхорунжого Леся Гринішака та стрілецький театр. Неодноразовими виступами перед населенням Галичини та Наддніпрянської України, а також перед іноземцями³⁷ вони значною мірою спричинилися до розвитку й популяризації стрілецької творчості та стрілецької ідеї. Був це в часи воєнного лихоліття прекрасний засіб живої національної пропаганди, ч?му сприяли як зміст виконуваних творів, так i сама з’ява українського вояка перед публікою.

«Пресова Кватира» розгорнула також досить інтенсивну діяльність у фотографії, малярстві, музиці, скульптурі та різьбярстві, даючи чимало творів, що пропагували ідею визволення України та побудови власної незалежної соборної держави. Напевно, найцінніший і найбагатший щодо кількості й всебічності документальний матеріал дала стрілецька фотографія (в одному тільки Відні на середину 1916 р. зберігалося близько 3000 негативів стрілецьких робіт³⁸). Завдяки таким митцям, як четарі Юліан Буцманюк й Іван Іванець, підхорунжі Теофіль Мойсейович і Микола Угрин-Безгрішний, стрілець Василь Оробець та інші було відзнято фактично всі сторони життя стрілецтва, його будні та свята, бойові походи та відпочинок. Стрілецька фотографія й на сьогоднішній день є важливим джерелом вивчення боротьби леґіону Українських Січових Стрільців.

Цінним документом доби стали і твори стрілецьких малярів, серед яких було багато портретів старшин та стрільців, картин зі стрілецького життя, грфічних рисунків, карикатур, заставок тощо. Значну їх частину було створено безпосередніми учасниками тих подій чи за достовірною інформацією очевидців. Тут відзначилися стрілець Осип Курилас, випускник Краківської академії мистецтв, який за короткий час створив дві сотні стрілецьких портретів, батальні картини «Маківка», «Битва на Лисоні» та інші; четар Іван Іванець — «В поході», «Завія», «Допомога селу», «Стежа», «Вістовий» та інші; хорунжий Юліан Назарак, студент Краківської академії мистецтв — «Бій під Семиківцями», «Барабанний огонь російської артилерії в Семиківцях»³⁹. Поряд з ними творчо працювали стрільці Лев Ґец — автор численних акварелей і рисунків та Осип Сорохтей — художник-карикатурист, випускник Краківської академії мистецтв четар Юліан Буцманюк. Рисунки й ілюстрації залишили також хорунжий Мирон Талпаш, підхорунжі Лев Лепкий та В. Старчук, вістуни Іван Ткачук і В. Розумович, стрілець Василь Оробець.

У скульптурі та різьбярстві серед УСС були відомі четар Михайло Гаврилко та стрілець Микола Цимбрила. Перший з них — випускник Краківської академії мистецтв та премійований учасник конкурсу на пам’ятник Тарасові Шевченкові в Києві — в леґіоні виліплював з глини стрілецькі погруддя, а другий здобув собі популярність декоративною різьбою у гуцульському стилі⁴⁰. У середині 1915 р. М. Цимбрила також викував на прямовисній скелі при дорозі на Болехів строфу з «Червоної Калини»: «Машерують наші добровольці на крівавий тан — визволяти братів-українців з московських кайдан!»⁴¹. Сюди ж належить і праця УСС по впорядкуванню стрілецьких могил та будівництво ними двох пам’ятників за проектом підхорунжого Левка Лепкого на могилах товаришів — в Семиківцях над Стрипою та в Пісочній Жидачівського повіту⁴². Цим стрілецтво засвідчувало свою глибоку шану та признання полеглим і водночас закріплювало традицію боротьби за волю України.

Стрілецьку музику творив головним чином підхорунжий Михайло Гайворонський, керівник стрілецького оркестру. Він заінструментував майже всі відомі стрілецькі пісні. Більшість маршів («Перший стрілецький похід», «Другий стрілецький похід», «Стрипа», «Їхав козак») також вийшли з-під його пера. Як композитор Гайворонський, за словами історика Осипа Думіна, «виявився наскрізь оригінальним талантом, котрий зумів на канву національної мелодії нанизати гуркіт великої війни, біль Галицької Волости і стрілецький чин»⁴³. Крім нього в справі інструментування та компанування пісень були відомими також підхорунжі Роман Купчинський, Лев Лепкий, Антін Баландюк.

18 лютого 1916 р. за ініціативою четаря Володимира Старосольського на основі «Відчитового Кружка» було створено «Кружок Загального Добра»⁴⁴, який мав ще більше пожвавити та впорядкувати стрілецьку працю в Коші. 24 лютого новий Кружок ухвалив програму діяльності, що мала два напрями. Перший охоплював діяльність серед місцевого населення i передбачав йому стрілецьку допомогу у правовій, економічній та духовній сферах. Другий стосувався самого стрілецтва i мав на меті підтримку його духовного життя через часті сходини, виступи, дискусії, концерти, курси для неграмотних i таке інше. Головою Кружка обрали ініціатора – четаря Володимира Старосольського, до його управи ввійшли четар Ярослав Індишевський, вістун Гриць Стецюк та стрілець Клим Кузьмович⁴⁵. Кружок було поділено на комісії та референтів, які мали свої ділянки роботи i регулярно звітували за їх стан. Під його патронажем перебували i давніші кошові інституції, як курси для неграмотних, «етапна гімназія» та інші. Все це урізноманітнювало життя Коша й надавало імпульсу для нових справ. Стрільці активно допомагали селянству, організовували концерти, брали участь у роботі різноманітних гуртків i займалися навіть археологічними дослідженнями в околицях Рогатина⁴⁶.

Неповторний колорит у життя УСС вносили й стрілецька «кантина» (базар) під орудою стрільця Теодора Мрочка, яка половину свого прибутку давала на «Пресовий Фонд»*, та підстаршинська харчівня, що її зорганізував підхорунжий * «Пресовий Фонд» УСС мав стати основою для створення друкованого органу, котрий поширював би самостійницькі ідеї та гуртував навколо себе людей, головним чином після війни. Степан Чумак⁴⁷. Саме тут народжувалося багато нових пісень й оригінальних дотепів на теми стрілецького життя та політики.

Ще одною стрілецькою формацією з активним способом життя — як військового, так i національно-культурного — став Вишкіл, який у різний час очолювали сотники Михайло Волошин та Володимир Стафиняк, підполковники Мирон Тарнавський та Констянтин Слюсарчук, отаман Гриць Коссак. Його основним завданням було військове навчання новобранців УСС i тих стрільців, які поверталися до леґіону після хвороб і поранень. Незважаючи, що наука, яка тривала тут 6-8 тижнів, була дуже інтенсивною та важкою, у стрільців залишалося ще доволі часу для культурно-просвітницької праці, а також на відпочинок та розваги. Особливу увагу приділяли національному освідомленню стрілецької молоді. Тому у Вишколі, поряд із наукою воєнного ремесла, існували курси для неписьменних, окремі курси з історії та географії України, проводили бесіди на суспільно-політичні теми тощо⁴⁸. Виявом веселих та повних фантазії настроїв стрілецтва було також заснування тут так званого «Лицарства Залізної Остроги», головним завданням якого було плекання товариської культури й формування характеру на базі вояцького лицарства. Водночас сотник Дмитро Вітовський старався надавати цьому своєрідному орденові політичного й ідеологічного спрямування⁴⁹, щоб згодом, можливо, перетворити його на конспіративну політичну організацію. Результатом такого життя було те, що після закінчення навчального строку із Вишколу виходили не лише добрі вояки, а й свідомі громадяни та переконані патріоти.

Поряд із діяльністю культурно-освітніх осередків передові стрілецькі старшини з певною допомогою Української Бойової Управи намагалися i в повсякденних умовах формувати зі своїх вихованців, здебільшого простих селянських хлопців, — «нових українців», котрі могли б стати впоровінь із європейцями i котрі в майбутньому були б в авангарді будівництва нового українського життя. I треба віддати їм належне: в цьому вони досягли непоганих результатів. У способі мислення, поведінці, розумінні своєї гідності, усвідомленні своїх прав та обов’язків УСС почали творити новий тип українця, відмінний від нерішучого й трохи вайлуватого «руснака». «Мене просто осліплювала думка, що тут родиться цілком нове покоління українського народу, котре може буде щодо якости ліпше від попереднього»⁵⁰, — зазначав Осип Назарук, збираючи свої враження про УСС з-під Золотої Липи. Про це свідчив навіть зовнішній вигляд і побут стрілецтва. Чисто вбрані, поголені, стрільці відрізнялися від тих же часто запущених та неохайних мадярських вояків. Місця дислокації, які займав український леґіон, завжди світилися взірцевим порядком⁵¹. Навіть на бойових позиціях стрільці не занедбували своїх приміщень, а впорядковували їх якнайкраще, щоб надати їм практичного й водночас естетичного вигляду⁵². До речі, всі вулиці та майдани в місцях стрілецького постою отримували свої назви: Тараса Шевченка, гетьмана Івана Мазепи, Івана Франка, князя Святослава тощо⁵³. Не забувало стрілецтво i про духовність, регулярно відвідуючи Богослужіння, які проводили його духовники (А. Базилевич, Микола Їжак, Андрій Пшепюрський, Юліан Фацієвич), а інколи й театри та музеї⁵⁴. Все це створювало сприятливу атмосферу в стрілецькому середовищі й наочно підкреслювало його свідомий національний характер.

Отже, завдяки вмілій організації внутрішнього життя стрільці створили непогані умови для підвищення освітнього та ідейно-політичного рівня, формування основ національно-визвольної ідеології та для підготовки до вирішальних подій у боротьбі за державну незалежність. Саме діяльність ряду вже згадуваних леґіонових інституцій великою мірою сприяла тому, що Українські Січові Стрільці формувалися як свідомі українські патріоти, сприймаючи всім серцем i розумом державницьку ідею та поширюючи її серед українства. Водночас ці інституції, зокрема «Пресова Кватира», з допомогою — як моральною, так i матеріальною — Бойової Управи⁵⁵, немало спричинилися до популяризації боротьби леґіону УСС за волю України i серед нащадків, залишаючи для них велику кількість публікацій, спогадів, фотографій, малярських картин, пісень та інших стрілецьких пам’яток (на жаль, значна їх частина була втрачена), що мали i мають неоціненне значення для розвитку національної свідомості. Їх праця, поряд зі збройною боротьбою, стала одним із головних чинників стрілецьких досягнень.

------------------------------------------------------------------