«Тепер настав пригожий час прогнать розбійників із хати…»

* Слова з вірша підхорунжого УСС Миколи Угрина-Безгрішного. У березні 1917 р. відновлений після кривавих подій на Бережанщині леґіон УСС, у складі двох куренів по три сотні, в стрілецьких одностроях та «мазепинках», вимаршував із місця постою на фронт. Уперше за час існування його командантом, незважаючи на рішучі протести стрілецтва¹⁶³, було призначено неукраїнця — підполковника Франца Кікаля, чеха за національністю. Хоча, за словами сотника Богдана Гнатевича, новий керманич «був добрий боєвий старшина, людяний і справедливий командант, що дбав за добро й честь свого стягу»¹⁶⁴. По прибутті до Бережан, неподалік яких проходила лінія фронту, леґіон УСС учергове було реорганізовано: замість двох куренів по три сотні, на вимогу командування корпусу створено один з чотирма сотнями. Такі зміни, що протрималися до кінця війни, пояснювалися нібито малочисельністю стрілецької формації. Командантами сотень стали сотник Василь Дідушок, поручники Осип Семенюк, Володимир Орза, приділений до УСС у жовтні 1916 р. із австрійського 41–го піхотного полку, та Осип Букшований. До леґіону також належали сотня скорострілів, якою командував хорунжий Василь Соловчук, чета «боротьби зблизька»* (хорунжий Осип Квас), куди входили відділи мінометів, гранатометів * Назва пояснюється тим, що чета використовувала новітню оборонну зброю, призначену для враження противника на невеликій відстані. та світильників–вогнеметів, низка допоміжних підрозділів. Вже на фронті до них приєдналися технічна (четар Іван Сіяк) та Гуцульська (четар Іван Бужор) сотні, які певний час перебували поза леґіоном. Тоді ж було зорганізовано будівельну сотню (четар Михайло Гнатюк), що складалася з одужуючих після поранень і хвороб стрільців, та протигазову службу (четар Іван Іванець). Загалом станом на 20 червня 1917 р. стрілецький леґіон нараховував 26 старшин і 952 вояки¹⁶⁵. Після реорганізації та кількаденного постою в Бережанах Українські Січові Стрільці вирушили під Куропатники — село, що розкинулося над річкою Ценівкою, на північний схід від Бережан.

Призначення неукраїнця командантом стрілецької формації, як i те, що австрійська військова влада чинила перешкоди поповненню леґіону після його розбиття восени 1916 р., а також наступне об’єднання всіх сотень в один курінь та заборона створювати другий¹⁶⁶ — свідчили про зростання її настороженості до Українського Січового Стрілецтва. Причиною такого ставлення було посилення антиавстрійських настроїв у стрілецькому середовищі.

Уже на фронті стрільці довідалися про російську революцію та значні зміни у Наддніпрянській Україні. УСС отримували зворушливі звістки про створення Української Центральної Ради, про великі українські маніфестації i з’їзди, про І–й Універсал та українізацію армії. Їх першою реакцією на ці події було встановлення дружніх стосунків з тими зукраїнізованими частинами російської армії, які розташувалися неподалік від стрілецьких позицій. Зокрема, так було на Бережанщині та в Карпатах, де стрільці разом із вояками–українцями російської армії взаємно відвідували одні одних, розповідали про себе, обмінювалися інформацією та пресою, допомагали харчами, домовлялися не стріляти по своїх розташуваннях¹⁶⁷. Загалом же ті події, що відбувалися на східноукраїнських теренах, мали подвійний вплив на поведінку та настрої УСС. З одного боку, це була величезна радість¹⁶⁸, але водночас стрільці усвідомлювали, що мета, за яку вони вже третій рік проливали кров, здійснювалася — в Наддніпрянщині закладалися основи власної державності. Виникало запитання: в чому сенс дальшого існування леґіону? Воювати на боці Австрії, яка не виявляла ніяких симпатій до української справи i навіть готова була зрадити її, втрачало ідейний i реальний смисл, тим більше, що й Російська імперія, як тоді здавалося, розпадалася на очах. У таких умовах у стрілецькому середовищі почалася криза, що вела до дезорієнтації та розгубленості¹⁶⁹. Почастішали випадки переходу стрільців на бік Центральної Ради¹⁷⁰. Пропаганда за розпуск леґіону знаходила дедалі сприятливіший ґрунт.

Для вирішення цього питання 26 травня 1917 р. у Коші, що перебував у Пісочній Жидачівського повіту, відбулася розширена нарада делегатів з участю усіх стрілецьких формацій, яку проводив сотник Дмитро Вітовський. Під час обговорення виявилося, що переважна більшість учасників виступає за негайне розформування леґіону. Меншість, яку представляли сотник Никифор Гірняк i четар Володимир Старосольський, дотримувалася думки, що, з огляду на складну політичну ситуацію в Галичині, дальше існування стрілецької організації є обов’язковим. В результаті було ухвалено компромісну постанову, згідно з якою остаточне рішення мав прийняти український політичний провід¹⁷¹. Цим Українські Січові Стрільці продемонстрували розуміння своєї відповідальності перед суспільством.

Тим часом у червні розпочався наступ російських військ, які кинув на Південно–Західний фронт військовий міністр Олександр Керенський, щоб послабити наростання антивоєнних настроїв як у Росії, так і на фронті. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, в кінцевому підсумку закінчилася повною поразкою російської армії, її відступом за річку Збруч. Однак вона завдала багато лиха населенню Галичини, привела до катастрофи стрілецького леґіону. Останній у цей час перебував під селом Конюхи Бережанського * Нині Козівського району на Тернопільщині. повіту*, куди його перевело австрійське командування, щоб запобігти зв’язкам із зукраїнізованими частинами російської армії. Місце розташування для стрільців, на думку дослідників¹⁷², обрали вкрай невигідне. За їхніми позиціями простягалася долина, яку російські артилеристи бачили, мов на долоні. Гарматний вогонь по ній не дав би змоги ні відійти стрільцям, ні наблизитися до них підкріпленню. Подібна долина була й ліворуч від позицій усусів. Прорвавшись через неї, російські війська могли обстрілом з конюхівських пагорбів не дати стрільцям піднятися і зайти їм у тил. Власне, як показали подальші події, таке розташування і відіграло фатальну роль у долі леґіону УСС.

Бойові дії під Конюхами розпочалися 29 червня. Ось як описує їхній перебіг безпосередній учасник четар Іван Іванець: «В тишу погідного ранку дня 29–го VI. в год. 5–тій упав перший стріл важкої московської гармати. Зараз–же знялась гураґанна буря артилерії. На просторі яких 30 кілометрів від села Бишок по Зборів заграло 520 батерей. Руйнуючий вогонь гармат знищив умить на відтинку села Конюхи передні рови і дротяні засіки. Стрілецькі закопи обернулись у вертепи лійок і ям з накопиченими куснями дерева, каміння та іншого матеріялу. Четверту сотню У. С. С., що скріпила першу боєву лінію, перетереблено.

Небо було чисте, але сонце пробивалося крізь занавісу куряви. Наче зловіщі птахи кружляли над становищами ворожі літаки, щоб дорешти зломити духа оборони. Вони справляли вогонь своїх батерей.

Від ударів важких стрілен обсувалися стіни ровів, розривалася стеля землянок. Земля гуділа під глухий стогін. До недавна білі склони яруги почорніли, присипані землею й куснями гранат, мін та шрапнелів.

У селі Конюхах, де примістилася стрілецька санітарна поміч під командою лікаря д–ра Воєвідки та боєвий обоз, настало пекло. Ворог бив запальними стрільнами. Горіли хати і збіжжа на полі. Ревіла покалічена худоба, збожеволілі люди з вереском гинули на пожарищі. В тому гарматньому вогні рвалася телєфонічна лучба, яку раз–у–раз треба було справляти. Служба телєфоністів була геройська. В часі, коли інші сиділи скриті в землянках, вони перебігали з місця в місце задихані мов ті гончі пси, щоб підтримувати зв’язок. Багато з них тоді погинуло.

В ночі гарматній вогонь притих. Настала хвилева перерва. Доставлено харчі. Розпочалась інтензивна праця піонірської, чи не найкращої технічної сотні в цілому ХХV корпусі.

Так пройшло 48 годин.

Вночі на 1–го липня пішов зливний дощ і вода залила стрілецькі рови. Стрільці опинились у грязюці. Та досвіта випогодилося і настав ясний, соняшний ранок. Вогонь артилерії знову дещо ослаб. Наказано строге поготівля на випадок наступу ворожої піхоти.

Коло 10–ої години рано прийшло ще звідомлення дивізії про те, що відбито російський наступ на лівому крилі фронту та що на цілому відтинку зовсім добре. Тимчасом москалі прорвалися вже були на горбі 386 поза двором, на відтинку 81 полку. Частини четвертої фінляндської дивізії, в якої складі були окремі пробоєві відділи, т. зв. куріні смерти, вдерлися крізь прорвану лінію і почали в обі сторони звивати австрійський фронт. Про ті події У. С. С. не знали нічого. Не знали, що ворог зайшов далеко на зади, що на лівому крилі нема ніякої оборони що тисячі австрійців опинилися в полоні. У. С. С. сподівалися ворога спереду, тимчасом він прийшов іззаду. З лівого крила він окружив яругу, в якій стояли У. С. С. і відразу опанував положення. В добавку… сотням заборонено виходити із землянок, щоб не стягнути на себе вогню ворожої артилерії, її вогнем кермували літаки, що без упину літали доволі низько над становищами. На російських ударників попав перший десятник Дутківський, що з двома телєфоністами вибіг справити перерване телєфонічне сполучення. Та заки він вспів повідомити сотні У. С. С., яругу окружили й опанували москалі. Першу відсіч пробував дати чет. Іванець з кількома стрільцями, що були при команді куріня. Та це не спинило розгону москалів і сотні, що були в землянках, попали за декілька хвилин у полон разом з раненим комендантом пполк. Кікалем, якого москалі пробили баґнетом»¹⁷³.

В ході боїв під Конюхами більшість УСС загинула або потрапила в російський полон. Серед полеглих були поручники Роман Камінський, Осип Яремович, підхорунжі Василь Ворона, Василь Іванців, вістун Тютько, десятник Р. Кузьмович, стрілець Шкварко та багато інших. Від полону врятувалися лише ті підрозділи, що перебували на інших ділянках фронту: технічна, будівельна, Гуцульська сотні, більшість сотні скорострілів та один відділ «боротьби зблизька». Всього з фронтових частин УСС залишилося 9 старшин і 444 стрільців¹⁷⁴. З них зорганізували три нові бойові сотні з відділами скорострілів і мінометів, які 6 липня взяли участь у ліквідації ворожого прориву під Куропатниками, куди їх знову перевели ще 4 липня. Через два тижні, 19 липня, відзначилася Гуцульська сотня, яка, напавши на позиції противника, полонила двісті російських вояків і захопила один скоростріл¹⁷⁵. У той же день розпочався загальний наступ союзників, що увінчався повним розгромом російського війська та звільненням усієї Галичини.

Під час визвольного походу до Збруча, який пролягав із Конюх через Козівку, Козову, Купчинці, Бурканів, Вербовець, Звиняч, Вигнанку, Чорнокінці до Бурдяківців на Борщівщині, стрільці йшли в авангарді 55–ї дивізії. Їхній бойовий склад нараховував близько 600 стрільців та 24 старшини і складався з трьох сотень піхоти, в тому числі Гуцульської і технічної, під командуванням четарів Івана Бужора, Івана Сіяка, хорунжого Василя Клима, а також будівельної сотні (четар Іван Цяпка), відділів скорострілів (хорунжий Осип Квас) і мінометів (хорунжий Стефан Никифорук), чети телефоністів. Стрілецькими обозами в цей час завідував четар Іван Іванець, санітарною службою — четар Володимир Щуровський. Командантом леґіону під час походу до Збруча був поручник Дмитро Кренжаловський, приділений із 35–го полку краєвої оборони, згодом, у серпні–жовтні, — поручник Микола Стронський. Переслідуючи противника, стрілецькі відділи взяли участь у боях біля Козови і Козівки, Бурканова і, особливо, під Бурдяківцями, де відзначилася Гуцульська сотня, яка захопила кілька десятків полонених і шість скорострілів¹⁷⁶. По закінченні походу Українські Січові Стрільці деякий час перебували над Збручем, в околицях сіл Бурдяківці та Збриж. Чимало з них було вшановано за бойові подвиги, зокрема, залізними хрестами нагородили четаря Івана Сіяка, хорунжих Василя Клима і Стефана Никифорука. 14 вересня всі фронтові відділи УСС було переведено до села Залісся на Чортківщині, куди невдовзі з Вишколу скерували цілий курінь поповнення. В жовтні прибув і отаман Мирон Тарнавський, якого призначили командантом УСС. Увесь леґіон мав тоді чотири сотні піхоти, технічну сотню з підрозділом «боротьби зблизька», скорострільну й будівельну сотні, господарські та допоміжні формації¹⁷⁷.

Повертаючись до трагедії під Конюхами, слід відмітити, що значною мірою вона була наслідком того стану невизначеності та дезорієнтованості, в якому перебувало стрілецтво під впливом, з одного боку, антиукраїнської i антистрілецької політики Австрії, а з другого — подіями в Наддніпрянській Україні. Очевидно, під враженням таких трагічних подій вже 14 липня відбулося засідання Української Парламентарної Репрезентації в справі леґіону. На ньому було вирішено розглянути дане питання на розширеній нараді з участю делегатів УСС i представників українських політичних партій¹⁷⁸. Це засвідчило, що українські провідники не наважилися взяти на себе відповідальність за вирішення такої складної i неоднозначної проблеми, як розформування леґіону УСС, вважаючи її справою загальнонародною.

24–25 липня 1917 р. у Відні, під головуванням Юліана Романчука, відбулася нарада за участю українських парламентарних послів i членів Палати Панів, членів Української Бойової Управи, делегатів від Українських Січових Стрільців (серед запрошених були: Михайло Волошин, Никифор Гірняк, Володимир Старосольський, Дмитро Вітовський та інші¹⁷⁹), а також представників національно–демократичної, радикальної i соціал–демократичної партій, Союзу Визволення України та української студентської молоді. У ході дводенних гострих дискусій нарада дійшла висновку, що справа леґіону УСС тісно зв’язана з низкою важливих політичних питань (зокрема, обговорювали питання про польську небезпеку), тому його ліквідація є недоцільною. На цій же нараді Українську Бойову Управу було реорганізовано в Центральну Управу (ЦУ) УСС, а її головою обрано Степана Смаль–Стоцького¹⁸⁰, відомого вченого, культурного і громадсько–політичного діяча, одного з лідерів українського національного руху Буковини, члена СВУ. Леґіон у черговий раз було врятовано від загрози самоліквідації.

Але підсумки віденської наради не привели до якихось корінних змін у настроях стрілецтва — воно й далі бажало розірвати зв’язки з австрійською владою i стати на службу Українській державі. Ще 31 травня 1917 р. у Відні було створено таємний український військово–революційний гурток, що складався зі старшин УСС і старшин–українців австрійської армії. Його ініціаторами були Іван Німчук, Ростислав Заклинський, Микола Опока, Семен Безпалко i Володимир Свідерський¹⁸¹. Гурток поставив собі за мету пропагувати відірвання українських земель від Австрії i приєднання їх до Наддніпрянської України. Для полегшення конспіративної роботи він розділився на групи з 4–6 осіб i почав проводити агітацію серед українців галицьких i буковинських полків. Також було вирішено видати відозву до українських вояків австрійської армії із закликом до непослуху та дезертирства. Дві такі літографовані відозви видав один із гуртків у Коші УСС, зокрема, із забороненою парламентською промовою українського посла Володимира Загайкевича й коментарем до неї, де була гостра критика австрійської влади за її антиукраїнські дії¹⁸². Відозви поширювалися як серед військових, так i серед цивільного населення краю. Крім цього, члени віденського гуртка проводили освідомлюючу роботу серед старшин–українців, які з тих чи інших причин перебували у Відні. Проте діяльність гуртка не була тривалою — після 5–6 засідань він припинив своє існування через примусовий виїзд деяких його членів із Відня, а також через небезпеку викриття¹⁸³. Можливо, що члени віденського гуртка продовжували свою роботу в іншому місці, проте прямих свідчень цього нема.

Десь під ту ж пору в Коші УСС також організувався гурток стрільців, які вважали своєю головною метою детальний перегляд дотеперішнього суспільного життя українців у Австрії та боротьбу за його зміну відповідно до вимог історичного моменту¹⁸⁴. Серед них тривали дискусії про недоліки українського громадського життя в краї, сваволю різноманітних урядових чинників, нехтування української справи австрійською владою, звучала критика надто вже обережних дій українських політиків¹⁸⁵. Гурток висунув гасла: «Не сміє бути ні одного інтеліґентного, чесно думаючого українця, який не посвятив би всіх своїх сил для праці в хосен народу» i «У суспільній праці не вільно нікому руководитися особистими інтересами»¹⁸⁶. Для реалізації цих гасел серед членів гуртка зароджується думка поширити свою організацію по всьому краю¹⁸⁷. З їх ініціативи відбулося багато нарад у Коші, більших містах Галичини, зокрема у Львові, а також у Відні. Вже незабаром гурток мав чимало прихильників як серед поважних українських громадян, так i серед студентської молоді. У числі його ініціаторів були сотник Никифор Гірняк та підхорунжий Федь Палащук. Згодом цією справою зацікавився брат кошового — стрілець Юліан Гірняк, який взяв ініціативу організації в свої руки, гуртуючи однодумців із числа УСС та цивільного населення. Влітку 1917 р. він почав створювати власний друкований орган гуртка, який з осені 1917 р. став називатися Комітетом Народної Праці¹⁸⁸. На початку 1918 р. такий орган побачив світ у Львові як тижневик «Будуччина». Напередодні його виходу Комітет Народної Праці видав відозву до українського громадянства, де вказувалося, що одною з найбільших хиб суспільного життя краю є брак незалежної думки та незалежного голосу вільної преси. Таке становище призвело до занепаду політичного життя серед українства, склалася ситуація, коли «малі інтереси вбивають великі народні задачі». Керівництво всіх національних інституцій зосередилося переважно в руках людей, які не дають ініціативній і діяльній молоді ширше себе виявити, а залежна від них преса не відображає тих настроїв, що панують в суспільстві. Тому, за словами Комітету, «Будуччина» покликана стати новим вогнищем вільної думки та конструктивної критики, а отже осередком напруженої праці у всіх сферах життя¹⁸⁹. Однак виходила «Будуччина» недовго i з переїздом згодом стрілецького леґіону у Наддніпрянщину припинила існування. Очевидно, з тієї ж причини не розвинув активнішої діяльності i сам Комітет Народної Праці.

Свідченням зростання політичної активності стрілецтва була й таємна організація підстаршин, створена у технічній сотні УСС. Її ініціатором був хорунжий Василь Клим, який наголошував, що наближаються важливі події, за яких вона буде потрібною. Члени організації на своїх засіданнях робили доповіді з актуальних питань, збирали грошові внески¹⁹⁰, очевидно, для потреб майбутньої акції. Таку роботу вели конспіративно, ніяких протоколів та записів не було, тому цілком можливо, що подібні гуртки й організації виникали й в інших підрозділах леґіону УСС.

Антиавстрійські виступи Українських Січових Стрільців звучали i в їхніх статтях та віршах, де прямо йшлося про майбутню «безпощадну боротьбу» з імперією¹⁹¹. Також у другій половині 1917 р. окремі стрілецькі старшини спричинили гострі виступи українського студентства й еміграції у Відні проти австрофільської політики Української Парламентарної Репрезентації¹⁹² (можливо, що серед цих старшин були й члени згадуваного вже віденського гуртка). Очевидно, що саме про ці виступи йдеться в праці Костя Левицького, де він згадує про заяви та резолюції української молоді та віденських українців, прийняті на різноманітних зборах. У цих документах, датованих 3, 7, 19 червня та 3 грудня 1917 р., від українських політичних провідників вимагалося: перейти в опозицію до австрійської влади з огляду на її ворожість до українських справ; заявити, що метою українців в австрійській імперії є незалежність всіх західноукраїнських земель i їх об’єднання з Українською державою, яка постала на руїнах царської імперії, в єдиний державний організм; увійти в безпосередні зносини з Українською Центральною Радою¹⁹³. Такі вимоги тих, хто їх ініціював, тобто окремих старшин УСС, свідчать про їхнє намагання як підготувати сприятливий ґрунт для майбутнього протиавстрійського виступу, так i розширити коло його виконавців. Крім того, такі дії означали, що стрілецтво вже не обмежується тільки критикою надто млявої політики українського політичного проводу, а й намагається шукати форми впливу на нього.

Спостерігаючи за стрімкими змінами в національному житті Наддніпрянської України, УСС сприймали кожен успіх там, як свій власний. Дізнавшись про ІІІ–й Універсал Центральної Ради, яким проголошено Українську Народну Республіку, вони вирішили відзначити цю радісну для всього українського народу подію. Зокрема, дуже урочисто відбулося згадане святкування 8–9 грудня 1917 р. в Коші та Вишколі, місця постою яких були прикрашені національними прапорами й транспарантами з написами «Хай живе Українська Народна Республіка!». Там відбулися святкові збори, після завершення яких усі відділи Коша — понад 1000 стрільців з оркестром та смолоскипами пройшли через навколишні села Жидачівщини, де також проводили спільні з місцевим населенням маніфестації та Богослужіння¹⁹⁴, щоб продемонструвати солідарність із Наддніпрянською Україною та підняти дух галицького українства.

Таке ж свято хотіли влаштувати й фронтові частини леґіону, які з 29 листопада по 16 грудня перебували в селі Гуштин на Чортківщині. Вони звернулися до штабу корпусу з проханням, за підписом усіх старшин, про дозвіл на його проведення. У відповідь австрійське командування заборонило святкування, а тодішнього команданта УСС отамана Мирона Тарнавського, що користувався величезною повагою серед стрілецтва, як одного з ініціаторів прохання змусило залишити леґіон i перейти до австрійської частини¹⁹⁵. 8 січня * «Сотник О. Микитка, – писав О. Думін, – будучи українцем, довгий час служив дієвим старшиною в австрійській армії, де набрався чорно-жовтого (австрофільського. – Авт.) духу і втратив національну свідомість. Січовим стрільцям довго довелося попрацювати, щоб розбудити в ньому зацікавлення українськими справами. Та праця була недаремна: під впливом стрільців сотник О. Микитка зовсім змінився, став українським патріотом, згодом вступив до Галицької армії, щоб у її історії записати своє ім’я незатертими літерами» (Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1992. – № 11-12. – С. 118.). 1918 р. його обов’язки перебрав сотник Осип Микитка*, присланий із австрійської армії. У зв’язку з цим сотник Дмитро Вітовський трохи згодом писав із фронту до сотника Никифора Гірняка, що коли б австрійська влада дізналася про святкування в Коші дня проголошення УНР, то кваліфікувала б його як державну зраду¹⁹⁶. З таким перебігом обставин стрілецтво погодитися не могло.

Останні події, до яких додалися ще й звістки, що незабаром буде утворено польську державу, до якої увійдуть i вся Галичина, Холмщина, Підляшшя та Волинь, викликали шквал обурення та різке зростання антиавстрійських настроїв, котрі вже й так вирували серед стрілецтва¹⁹⁷. Підхорунжий УСС Дмитро Паліїв зазначав з цього приводу: «Перед нами ніби фронт, але за ним Українська Держава! А тут торгують нами немов худобою. О, ні! Того ми не стерпимо! — йшло від сотні до сотні, від чети до чети, від стрільця до стрільця. Ми не наймити щоб служити Австрії, яка нами торгує — чулося в розмовах між стрільцями й старшинами. Чи не час вже розстатися зі зрадливою Австрією? Серед стрілецтва кипіло. І в наших умах зарисовувався вже зовсім виразно другий фронт. Не на Схід проти своїх, але на Захід»¹⁹⁸. Найактивнішими виявилися ті УСС, котрі втекли з російського полону. Вони були революційно настроєні i доводили, що для стрільців тепер місце не в австрійській армії, а по другому боці фронту, де українці будують свою державу. З цього приводу в стрілецьких підрозділах відбувалися постійні таємні наради¹⁹⁹. Тоді ж серед стрілецтва почалися інтенсивні пошуки шляхів налагодження зв’язків із Центральною Радою²⁰⁰, яку стрільці вважали своєю моральною владою. Ходили також чутки, що група старшин восени 1917 i на початку 1918 рр. зверталася до Центральної Ради із проханням, щоб вона визначила подальше завдання УСС, але у відповідь їм рекомендували залишатися на місці²⁰¹. Доводилося вирішувати: як бути далі?

Висловом такої дилеми стали дві таємних наради Українських Січових Стрільців. Перша проходила 7 грудня 1917 р. серед старшин i представників рядовиків Коша, який перебував тоді в селі Пісочне на Жидачівщині. Головними питаннями, що їх обговорювали тут, були вимоги об’єднання українських земель, котрі перебували під владою Австро–Угорщини, з Українською Народною Республікою та перетворення леґіону УСС у зав’язок Української народної армії²⁰². Друга нарада відбулася 11 грудня того ж року серед старшин фронтових формацій, які базувалися тоді в землянках гуштинського лісу, біля Збруча²⁰³. Її безпосередньою спонукою були наміри австрійських властей приєднати Галичину до новостворюваної польської держави — проти чого різко запротестували стрілецькі частини²⁰⁴. Зокрема, в цих протестах, надісланих для ознайомлення Центральній Управі УСС, стрільці зазначали: «Із оружжям в руці виступимо проти всіх ворогів тих наших змагань, ким би вони не були» та закликали до обдумування способів подібного виступу²⁰⁵. Зважаючи на це, дискусії на нараді тривали в основному навколо двох концепцій: підхорунжого Д. Паліїва i поручника I. Цьокана. Перший обстоював думку, що потрібно розірвати зв’язки з Австрією, перейти фронт i віддатися до послуг Української Центральної Ради. Там допомогти закріпитися молодій Українській державі, а тоді вже розбиратися з Австрією. Такий перехід, на думку Дмитра Паліїва²⁰⁶, з технічного боку не був надто важким, тим більше, що настрої Українського Січового Стрілецтва залишались однозначно протиавстрійськими.

Іншої думки дотримувався Ілько Цьокан, який доводив, що стрілецький перехід у Наддніпрянщину приніс би більше шкоди, ніж користі, бо Галичина втратила б захист перед небезпекою, котра їй загрожувала. Разом з тим, зазначивши, що УСС опинилися проти українського фронту, поручник Цьокан закликав не брати участі у бойових діях i зачекати до з’ясування обстановки, до більш вигідної ситуації²⁰⁷. Таку виважену позицію підтримав i Дмитро Вітовський, який хоча й не був проти переходу Українських Січових Стрільців під команду Центральної Ради, але твердив, що ще на те не час, що потрібно приготовлятися, щоб раптові події не захопили зненацька²⁰⁸. Більшість учасників наради погодилася з цією думкою. Однак, щоб зберегти демократизм, на нараді було прийнято три резолюції: перша, резолюція більшості, — за дальше існування УСС; друга, резолюція меншості, — за самоліквідацію леґіону; третя, спільна резолюція, передбачала, що остаточний вердикт з даного питання має винести Українська Парламентарна Репрезентація. В останній з них, зокрема, зазначалося, що стрільці завжди вважали себе національним військом, а не «тирольцями Сходу», i питання їхньої подальшої долі є загальнонаціональним, а не особистим. Резолюцію підписали представники фронтових частин УСС та Коша²⁰⁹. Трохи згодом подібні документи почали надходити на адресу політичного проводу i з інших формацій леґіону²¹⁰. Після цього стрілецтво знову завмерло в тривожному очікуванні.

Але й тепер українські провідники не наважилися самостійно прийняти рішення про подальшу долю УСС. Стрілецтву знову було запропоновано прислати своїх делегатів для спільного розв’язання назрілої проблеми. У зв’язку з цим 5–6 лютого 1918 р. у Відні відбулася нарада щодо існування i призначення леґіону УСС за участю Української Парламентарної Репрезентації, Центральної Управи УСС i представників усіх стрілецьких підрозділів. Після трьох днів роботи було заявлено, що Українські Січові Стрільці постали як добровільна формація в ім’я державної самостійності українського народу та для його визволення з чужої неволі i тому мають дотримуватися цієї ідеї аж до її здійснення. Також наголошувалося на недопустимості вжиття леґіону для мети, яка б суперечила українським національним інтересам. Нарада висловила солідарність із тими стрільцями i вояками–українцями австрійської армії, які, опинившись на території Української Народної Республіки, взяли активну участь у боротьбі проти російського централізму за здійснення національного ідеалу. Було підкреслено готовність леґіону УСС стати на допомогу УНР, якщо б вона висловила таке бажання в порозумінні з австрійською владою²¹¹. Розглядалися тут і деякі інші питання стрілецького життя, зокрема, про поновлення отамана Мирона Тарнавського на посаді команданта леґіону УСС. Про це неодноразово просили стрільці в своїх зверненнях²¹², бажаючи, щоб у такий переломний момент їх очолив справжній патріот України. Але вирішення даної проблеми було поза компетенцією згаданого зібрання.

Прийняті на віденській нараді рішення дещо заспокоїли стрілецьке середовище, однак пошуки оптимального варіанту виходу з ситуації, що склалася, тривали. УСС усвідомлювали, що вони є єдиною реальною силою в Галичині, здатною запобігти австро–польським торгам останньою²¹³, але не забували й про те, що Україну можна буде будувати лише одну, неподільну, «від Висли аж по Чорне море!...»²¹⁴. У таких умовах підхорунжий Дмитро Паліїв ще раніше запропонував компромісний проект: створити в австрійській армії таємну організацію українців, котра при потребі могла б виступити як організована збройна сила — як на західноукраїнських теренах, так i на допомогу Українській Народній Республіці. Таємна нарада виборних старшин, що відбулася наприкінці січня 1918 р. у селі Сковятині на Борщівщині схвалила його, та коли стрілецькі представники поїхали в цій справі до Відня, щоб поінформувати український політичний провід, то він розцінив цей план як державну зраду i не погодився на нього²¹⁵. Можливо, що цього разу УСС почали б реалізовувати свій план i без згоди проводу, але вже незабаром трапилася подія, яка змусила їх на деякий час забути про нього.

Насамперед, між УНР i центральними державами було укладено Брестський договір, за яким першу визнавали самостійною державою (ця подія була досить урочисто відзначена в стрілецькому середовищі²¹⁶). У таємних статтях договору Австрія зобов’язувалася відділити ті частини Східної Галичини, де проживали українці, i, об’єднавши їх з Буковиною, створити з них один коронний край. Цей намір мав бути реалізований до 31 липня 1918 р.²¹⁷. До речі, питання, пов’язані зі Східною Галичиною та Буковиною, на переговорах готувала делегація УНР у порозумінні з галицько–українським політичним проводом, а зв’язок між ними забезпечували представники УСС²¹⁸. Крім цього, український уряд звернувся до Австрії з проханням допомогти в боротьбі проти російських більшовиків i, зокрема, закликав її направити в Наддніпрянщину леґіон УСС та полки, що складалися з українців. Про велике бажання Центральної Ради отримати допомогу Українських Січових Стрільців Михайло Грушевський писав так: «...З огляду на велику цінність, яка виявилася за відділами галицьких січових стрільців, що організувалися на Україні з військовополонених * Мова йде про Курінь Січових Стрільців, зорганізований наприкінці 1917 р. в Києві. й виселенців* i віддавали важну прислугу в боротьбі з большевиками, дуже бажано було в даній хвилині дістати такі січові дружини з Австрії»²¹⁹. Однак, австрійська влада не квапилася давати УСС, представники яких заявляли, що їх найбільшим бажанням є «піти якнайскорше боронити українську державу»²²⁰, та українські полки. Тому уряд УНР змушений був звернутися до німців, які радо погодилися, сподіваючись отримати українське збіжжя, продукти та сировину. Невдовзі про свою готовність вислати військо в Україну заявила й Австрія.

28 лютого 1918 р. леґіон УСС перейшов Збруч i вперше ступив на землю Української Народної Республіки. Тут його зустріла із жовто–блакитними прапорами делегація української армії²²¹. Але не всьому леґіонові випало тоді вирушати в Україну. Більша його частина — весь Вишкіл, який нараховував близько 1000 осіб, i Кіш, котрий мав коло 700 стрільців²²² — залишилася ще в Галичині. Незважаючи на прохання Центральної Ради та енергійні заходи командування Коша i Вишколу, австрійська влада вперто ігнорувала їх, не даючи згоди на виїзд останніх у Наддніпрянську Україну (така поїздка стала можливою тільки в червні 1918 р.). Це змушувало багатьох стрільців самим виїжджати — групами й поодинці — в Українську державу, до фронтових частин УСС або прямо на службу до Центральної Ради, як лектори, вчителі, організатори тощо²²³. Надто вже великою була спокуса побачити власну державу, переконатися в здійсненні тих ідеалів, за які Українські Січові Стрільці боролися вже четвертий рік, та допомогти в їх реалізації.

Під час побуту в Наддніпрянщині УСС були приділені до групи архікнязя Вільгельма Габсбурґа, онука австрійського імператора Франца–Йосифа. Молодий архікнязь ще раніше зацікавився українською справою i намагався в міру своїх можливостей підтримувати її, в тому числі й перед австрійським цісарем. З цього приводу він зав’язав досить жваве листування з сотником Никифором Гірняком²²⁴. Будучи за натурою доброзичливою людиною, виявляючи зацікавленість у вивченні української мови та історії, Вільгельм здобув симпатії серед стрілецтва²²⁵, яке його називало Василем Вишиваним. Саме завдяки архікнязю з похідних сотень Вишколу на Єлизаветградщині організували ІІ–й курінь польової формації УСС, командантом якого призначили поручника Володимира Старосольського. Однак, уже через кілька днів австрійське військове командування, вважаючи стрільців за «небезпечних», наказало ліквідувати цей курінь²²⁶. Тим було засвідчено, що у верхах австрійської влади ставлення до УСС якщо i змінилося, то тільки на гірше.

Практична діяльність Вільгельма Габсбурґа у Наддніпрянщині знаходила собі все більше прихильників — як серед УСС, так i серед наддніпрянців. Стрільців він дуже часто захищав від нападок австрійського командування, якому вкрай не подобалася їхня виразно українська державницька діяльність, а місцеве населення намагався, спільно зі стрілецтвом, обороняти від насильств окупаційної армії, а згодом i від власних поміщиків, які всілякими способами намагалися повернути своє майно, втрачене під час революції²²⁷. Тому після того, як в Україні відбувся гетьманський переворот i до влади прийшов генерал Павло Скоропадський, деякі кола українства почали поширювати думку про необхідність заміни його архікнязем Габсбурґом (з такою ж ідеєю виступали i деякі політичні сили Австрії²²⁸. Більше того, цілком ймовірно, що вони й спровокували її серед місцевого населення, бо чутки про можливе проголошення В. Габсбурґа гетьманом України з’явилися тут фактично з приходом австрійського війська²²⁹, тобто ще за діяльності Центральної Ради). Особливо популярною вона була на Півдні України, де в той час перебував леґіон УСС на чолі з Вільгельмом. Зокрема, прихильниками передачі гетьманства архікнязю були: Запорізька дивізія; учасники звенигородського повстання, керівник яких — Л. Шевченко — заявляв, що звенигородці збунтувалися проти Скоропадського, бо він «панську клямку тягне», а вони хочуть іншого гетьмана, а саме — великого князя Вільгельма; деякі представники українських соціал–демократичної та соціал–революційної партій²³⁰. Що ж до позиції Українських Січових Стрільців, то її в історичній літературі трактують неоднозначно: військовий історик Осип Думін стверджує, що вони підтримували цей план спочатку, а колишній четар УСС Степан Ріпецький та Фотій Мелешко, один із організаторів українського війська на Півдні України, вважають, що в подібній комбінації стрільці не брали ніякої участі, ні як військово–політична формація, ні через окремих УСС²³¹. Насправді ж ситуація була дещо складнішою. Деякі представники стрілецтва, хоч i як приватні особи, все ж мали певну дотичність до планів заміни гетьмана. Зокрема, сотник Никифор Гірняк і підхорунжий Осип Назарук, виступаючи посередниками, зверталися від імені одеських есдеків та есерів до архікнязя Вільгельма з пропозицією стати гетьманом України, на яку він погодився. Проте на політичній нараді в Києві, в якій взяли участь старшини київських Січових Стрільців, представники соціал–демократичної i соціал–революційної партій з Києва та Одеси, а також Никифор Гірняк i Осип Назарук, вирішили не висувати кандидатури В. Габсбурґа на посаду гетьмана України з огляду на небезпеку, що могла з того виникнути для внутрішнього становища України²³². Отже, за межі дискусій ця справа так i не вийшла.

Разом із тим, ведучи мову про причетність окремих представників Українського Січового Стрілецтва (переважно тієї незначної частини старшин, які недавно тільки перейшли до леґіону з австрійської армії i не встигли позбутися значної долі австрофільства в своїх поглядах²³³) до планів заміни українського гетьмана, необхідно відзначити, що стрілецький загал не мав до них анінайменшого відношення, бо тоді перебував уже на чітких антиавстрійських позиціях. Більше того, коли стрілецтво дізналося про посередницьку місію сотника Гірняка і підхорунжого Назарука, то оцінило її негативно. У резолюції збору офіцерів i підхорунжих Коша УСС від 3 червня 1918 р. зазначалося, що така діяльність не відповідає стрілецьким настроям i є небезпечною для Української Держави²³⁴. Цим Українські Січові Стрільці переконливо продемонстрували, що в їхньому середовищі пріоритет віддають не груповим, а загальнонаціональним інтересам.

Говорячи про вплив революційних подій в Наддніпрянщині на зростання політичної активності стрілецтва в 1917—1918 рр., необхідно відзначити й тих УСС, які протягом 1914—1917 рр. потрапили до російського полону. Часто це були найкращі старшини, підстаршини та стрільці з числа так званої «старої войни», передові носії того стрілецького духу, що був основою ідейно–моральної, політичної i бойової сили УСС. Тому з початком революції в Російській імперії та розгортанням національного руху в Україні, саме вони стали ядром Куреня Січових Стрільців — військової формації, яка була зорганізована наприкінці 1917 р. в Києві на зразок леґіону УСС. Протягом короткого часу він перетворився в добре вишколене боєздатне військо, метою якого була «Самостійна Українська Народна республіка, зложена з усіх українських земель»²³⁵. Генерал–хорунжий Генерального штабу армії УНР Марко Безручко вважав, що Січові Стрільці були найкраще зорганізованою частиною тогочасної української армії²³⁶. «Без Січових Стрільців у Києві, — підкреслював Євген Маланюк, — не було б акту 22 січня 1919 року, бо слово, що в нім є провідним мотивом — слово «Соборність», — залишилось би порожнім»²³⁷. Високої думки про Січових Стрільців дотримувалися i провідні діячі УНР, зокрема, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра²³⁸. Безперечно, що подібні оцінки були свідченням заслуг як самих Січових Стрільців, так i всього українського стрілецького руху, бо їх праця логічно продовжувала ті змагання, які започаткували ще передвоєнні стрільці, а розвинув і надав їм нового імпульсу — леґіон УСС. Про це ж * У березні 1918 р. курінь за рахунок добровольців було розгорнуто в полк Січових Стрільців. До його складу входило три піхотні курені (кожна по 4 сотні), дві скорострільні сотні, сотня кінної розвідки та гарматний дивізіон – всього близько 3-х тисяч бійців. Командував полком Євген Коновалець. свідчать назва Куреня* Січових Стрільців, особовий склад його організаторів i старшин, взаємозв’язки та взаємодопомога СС i УСС²³⁹, а також спільність їх мети.

Ще одним підтвердженням активізації УСС у 1917—1918 рр. була діяльність окремих їх членів, відірваних на той час від леґіону. Перш за все це був наплив листів від колишніх стрільців, які в силу різних причин були переведені до австрійського війська, з проханням повернути їх назад до леґіону²⁴⁰. Відчуваючи, що незабаром почнуться вирішальні для України події, вони хотіли взяти в них активну участь.

Крім цього, варто відзначити й тих УСС, які, опинившись поза своєю формацією, діяли на власний розсуд, виходячи з основних принципів стрілецької ідеології. Зокрема, Василь Семець, перебуваючи в Києві, розвинув надзвичайно активну організаційну діяльність у самому місті та селах Київської i Подільської губерній. Був співробітником часопису «Народна Воля» та одним із організаторів Студентського Куреня, який згодом боровся під Крутами. Брав активну участь у творенні Куреня Січових Стрільців, у складі якого й загинув геройською смертю в бою з більшовиками на вулицях Києва²⁴¹.

Подібною була доля й старшого десятника Трифона Яніва, який з вибухом революції втік із табору полонених над Волгою i прибув до Одеси, де став провідником та інструктором військової молодіжної організації «Січ». Одночасно він входив до числа старшин І–го Гайдамацького Куреня i як командант сотні брав активну участь у боях проти більшовиків в Одесі, де й загинув²⁴².

Не розгубився у складних умовах i четар Агатон Добрянський, котрий після втечі з полону зайнявся національно–революційною пропагандою серед вояків–українців в Петербурзі, брав активну участь в українізації полків з України²⁴³. Він був головним організатором величавої маніфестації українського вояцтва в столиці Росії, що відбулася 12 березня 1917 р. з нагоди Шевченківської річниці i в якій взяло участь понад 30 тисяч маніфестантів, головним чином вояків–українців²⁴⁴. Подібні факти були непоодинокими, i всі вони стали яскравим виявом ідейно–моральних та громадсько–політичних принципів стрілецтва, яке намагалося використати будь–які умови для праці на користь свого народу.

Отже, аналіз діяльності леґіону УСС в 1917—1918 рр. наочно показує, що значною мірою вона була зумовлена тими революційними подіями, котрі відбувалися в Наддніпрянській Україні. У цей період стрілецтво остаточно визначило для себе головні напрями подальшої боротьби, мета якої полягала у відокремленні західноукраїнських земель від австрійської імперії та об’єднання їх із Українською державою (звичайно ж, що мова в даному випадку йде про тактику подальшої боротьби, а не її стратегію, бо остання була з’ясована практично зі створенням леґіону УСС). Таке розуміння свого призначення, незважаючи на деякі тактичні неузгодженості, було домінуючим серед стрільців, які, з одного боку, робили всілякі заходи для зміцнення української державності на землях Наддніпрянщини, а з другого — пам’ятали про свої обов’язки в Галичині. Саме активна державницька позиція УСС у Східній Україні стала причиною переводу їх звідти на Буковину, де вони почали підготовку до вирішальних змагань на західноукраїнських теренах.

------------------------------------------------------------------