«МИ ПЕРШІ В БІЙ ЗА ВОЛЮ ЙДЕМ!..»*


* Слова з вірша підхорунжого УСС Миколи Угрина-Безгрішного.
Протягом другої половини ХІХ — початку ХХ століття український національний рух в Австро–Угорській імперії набрав досить відчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власній школі, господарським установам, пресі, вічам, виборчій агітації, діяльності культурно–освітніх та політичних організацій зміцнилося культурно й економічно, не цуралося участі в загальнонаціональних акціях, перетворюючись поступово в реальну політичну силу. Галичина, що

** П’ємонт – історична область Італії, яка в середині ХІХ ст. стала центром національного об’єднання.
з легкої руки Євгена Чикаленка дістала назву «українського П’ємонту»**, внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько–українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх українських земель.

Зростання українського національного руху викликало значне занепокоєння та протидію з боку шовіністичних польських кіл і, особливо, Росії, яка вбачала єдиний шлях боротьби з «українським сепаратизмом» в анексiї Захiдної України. Тому, опинившись між цими силами, котрі ніяк не могли змиритись із подальшим зміцненням українства, представники останнього змушені були подбати хоч про якусь підтримку для себе. Така потреба стала особливо актуальною на фоні загострення протиріч між провідними країнами світу, в тому числі і між Австро–Угорщиною та Росією. Було вирішено, що при збройному конфлікті між згаданими державами українці виступлять на боці Австрії. Основним їхнім завданням у майбутній війні мали стати домагання визволення Великої України вiд росiйського поневолення i створення самостiйної держави, забезпечення вiльного розвитку українства в межах Австро–Угорської імперії.

Українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали також, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрунтом, на якому почали розвиватися такі настрої, став спортивно–протипожежний рух у формi сокiльсько–сiчових

* Перше товариство «Сокіл» було засноване в селі Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного воно постало й у Львові. Першу «Січ» створив вiдомий український громадський дiяч, адвокат з Коломиї Кирило Трильовський у селі Завалля на Станіславщині 5 травня 1900 р.
товариств*. Відродивши пам’ять про українське військо, він дав поштовх подальшому розвитковi вiйськових традицiй.

Саме в середовищi передової частини молодi, яка пройшла духовний та фiзичний гарт у «Сiчах» i «Соколах», зародилась думка про збройне виборення власної державностi. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки сiчово–сокiльських товариств стали для неї тiсними. Так спочатку у Львовi, а згодом i в iнших галицьких мiстах постали першi українськi таємнi органiзацiї, завданням яких було вiйськове виховання i навчання молодi, як необхiдної передумови для створення власного вiйська. Найбiльший вплив серед них мали товариства «Пласт» та «Мазепинський курс мiлiтарний».

18 березня 1913 р., після затвердження статуту, у Львові було організоване перше легальне українське стрілецьке товариство «Січові Стрільці», яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Незабаром подібні товариства засновуються по всій Галичині, притягуючи в свої лави тисячі української молоді. Значення українського стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом останнього часу перед вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної України як актуальну й безпосередню мету нацiонально–полiтичної боротьби українцiв. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осягнення державної незалежностi. Основним же їхнім досягненням стала практична справа — вiйськове виховання та навчання молодi, що його здiйснювали не тiльки в стрiлецьких товариствах, а й у пластових, сiчових та сокiльських органiзацiях. Така позицiя українського стрiлецького руху була рiшучим поступом у розвитку української полiтичної думки, започаткувала найновiшу добу української iсторiї та українських визвольних змагань.

Першi результати українського нацiонально–вiйськового руху виявилися на великому крайовому здвизi (оглядi), присвяченому 100–рiччю з дня народження Тараса Шевченка, який вiдбувся 28 червня 1914 р. у Львовi. У походi вулицями мiста та в масових вiйськово–спортивних вправах взяли участь 12 500 осiб, якi представляли 120 177 членiв 2166 стрiлецьких, сiчово–сокiльських та пластових органiзацiй краю1; багато з них були у вiйськових одностроях та зi зброєю в руках. Ця манiфестацiя викликала ентузiазм українського громадянства, яке, ще зовсiм недавно iронiчно ставлячись до починань молодi, тепер змушене було змiнити погляди на вiйськовий рух.

Того дня, коли у Львові відбувся парад січово–сокільських, пластунських та стрілецьких організацій краю, у столиці Боснії Сараєві було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро–Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти національно–визвольних та соціальних рухів тощо.

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росiя, прикриваючись ідеєю «об’єднання усіх руських земель», вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро–Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти пiд свiй контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., писалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України»2. Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро–Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.

Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 мільйонів українців у росiйськiй армiї та 250–300 тисяч — в австрiйському вiйську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгiршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.

З початком Першої світової війни найбільш активно й організовано серед галицького українства проявили себе січові стрільці, їх провід уже 30 липня закликав добровольців зголошуватися в стрілецькі ряди. Одночасно було створено мобілізаційний комітет, який протягом кількох днів зорганізував першу бойову сотню під командою Івана Чмоли. Представники стрілецтва були також серед ініціаторів створення леґіону Українських Січових Стрільців (УСС) — окремого структурного підрозділу в складі австрійської армії, який мав започаткувати новітню збройну боротьбу за українську державність. Про його формування офіційно було повідомлено в спільній відозві новостворених

* Головна Українська Рада – полiтична репрезентація українського народу в Австро-Угорщині пiд час Першої світової вiйни. Була утворена 1 серпня 1914 р. з iнiцiативи відомого громадсько-політичного діяча К. Левицького на спiльній нараді активу полiтичних партiй. До її складу ввійшли представники всіх трьох найвпливовіших українських партій: національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної. Головою Ради було обрано д-ра Костя Левицького.
** Українська Бойова Управа – організаційно-координаційний центр леґіону УСС.
Головної Української Ради* (ГУР) та Української Бойової Управи** (УБУ) до українського народу від 6 серпня 1914 р.

Iдея створення вiйська, яке боротиметься за волю України, стала вiдразу популярною серед галицьких українцiв, тому пробивалася до найдальших закуткiв краю та до рiзних верств народу. Мiрилом цiєї популярностi був насамперед багатотисячний наплив добровольцiв до УСС. Це є особливо показовим, бо згiдно iз законом до леґiону могли вступати лише особи, не зобов’язанi до служби в армiї: молодшi 18–ти рокiв i старшi 50–ти, а згодом i понад 55 рокiв, а також вiйськовонепридатнi3. Це означало, що тi багатотисячнi лави зголошених добровольцiв мали повне право перечекати воєнну негоду вдома, зберiгши при цьому життя i здоров’я, оскiльки вони не були вiйськовозобов’язаними. Звичайно, що певна кількість їх, досягнувши необхідного віку, рано чи пізно потрапила б на фронт. Але в даному разі це був саме той випадок, коли краще запізнитися, аніж прийти завчасно.

Переважала молодь, яка, як свідчить аналіз цілого ряду джерел, йшла цілком свідомо, без особливої спонуки чи агітації. Це був закономірний результат передвоєнної праці сокільсько–січових, пластових та стрілецьких організацій.

Активність, з якою українці організовували своє військо, занепокоїла австро–польську адміністрацію. Вона почала чинити всілякі перешкоди мобілізації українських добровольців. Були випадки, коли їх навіть арештовували та відправляли в концентраційні табори; переслідували і їхні сім’ї. Дуже часто це була робота польських шовiнiстiв, якi, використовуючи воєннi умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до створення їхнiх вiйськових формувань.

Крiм пiдступiв мiсцевої адмiнiстрацiї, стрiлецьку органiзацiю вже з самого початку обмежувала й австрiйська вiйськова влада, котра хоч i дозволяла творити леґiон, та вiдмовляла йому в тих правах, якi мала регулярна армiя. Зокрема, крiм того, що до леґiону забороняли вступати вiйськовозобов’язаним, до нього дозволяли брати тiльки тих добровольцiв, якi зголошувалися самi, без будь–якої агітації4. Такий захiд на практицi, враховуючи ставлення мiсцевих органiв влади до створення українського вiйська, приводив до обмеження поiнформованостi українцiв про органiзацiю леґiону УСС.

Проте, незважаючи на таку протидію та ряд об’єктивних перешкод, зокрема, швидку окупацiю краю росіянами, відсутність транспорту, який використовували тiльки для воєнних потреб та iнше, за три тижні до УСС зголосилося близько 28 тисяч чоловік. Статистичний аналіз дає підстави стверджувати, що добровольці представляли всі суспільні верстви та майже всі професії й землі галицьких українців5. Це свідчило, що національна ідея в тій чи іншій мірі захопила все суспільство, а найбільше молодь, яка й стала основою тих трьох десятків тисяч добровольців, котрі йшли боротися за державну незалежність.

Поряд iз ентузiазмом, який охопив галицьке українство на початку вiйни, проявлялися i внутрiшнi клопоти, що негативно впливали на процес організації леґіону УСС. Сюди відносяться: брак необхідних коштів, нестача військових інструкторів (незважаючи на обіцянки австрійської військової влади направити для УСС 100 старшин–українців, прибули лише близько 20–ти), спорядження та зброї, непорозуміння в галицько–українському політичному проводі. Зокрема, остання обставина привела до того, що командантом стрілецького леґіону було призначено Михайла Галущинського, директора Рогатинської гімназії, який, за його ж словами, не мав ніякого поняття про військову організацію6. Не до кінця уявляли собі українські політики й якими мають бути мета та завдання стрілецької формації. Внаслідок такої невизначеності, домовленості, укладені з урядовими колами Австрії про те, що стрільці будуть особливим відділом з військово–політичним завданням, австрійське командування на практиці ігнорувало. Тому ті успіхи, яких УСС згодом добилися в національно–політичній та культурницькій сферах, були результатом не якихось домовленостей, а винятково їхньої ініціативи й наполегливості.

Найдошкульнішого удару добровольці зазнали в Стрию, куди перебралися через стрiмкий наступ росiйських вiйськ. На початок вересня там зосередилося близько 8–10 тисяч чоловік7, решта ж добровольчих відділів не зуміла дiстатися до місця загального збору, оскільки більшість галицьких повітів окупував ворог. Саме в Стрию австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді та спонукуване польськими політичними колами, повідомило про обмеження чисельності леґіону до 2,5 тисяч. Спроби протестувати проти цього, як і проти вимоги скласти присягу на вiрнiсть Габсбурзькiй династiї, були марними: ворожi сили могли використати їх, аби звести нанiвець українськi плани щодо створення власного вiйська.

Третього вересня на загальному зборi було видiлено 2500 стрiльцiв, якi мали залишитися і, відповідно, змушенi були прийняти австрiйську присягу. Тодi ж, як свiдчать очевидцi8, завдяки старанням майбутнього стрiлецького iдеолога Дмитра Вiтовського, було складено й iншу — таємну присягу на вiрнiсть Українi. Подальшi подiї показали, що саме остання присяга стала моральним iмперативом для новiтнього українського вiйська. Його ядро склали активісти січово–сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них згаданий вже Дмитро Вітовський, Іван Балюк, Сень Ґорук, Гриць Коссак, Лев Лепкий, Осип Назарук та інші.

Створення леґiону Українських Сiчових Стрiльцiв ознаменувало вiдновлення збройної боротьби за волю України. Хоча його становлення вiдбувалося в структурах австрiйської армiї — то був тодi єдиноможливий шлях до органiзацiї українського вiйська — це не означало, що стрiлецтво вiдстоюватиме чужi йому iнтереси. Об’єднуючи кращi сили молодi, якi представляли практично всi суспiльнi верстви Галичини, леґiон УСС став втiленням передової полiтичної думки i виражав сподiвання нацiонально свiдомої частини галицько–українського суспiльства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з самого початку свого iснування Українські Січові Стрільці стояли на нацiональних позицiях, були їхнi спроби вiдмовитися складати присягу на вiрнiсть Габсбурзькiй династiї, якi хоч i не увiнчались успiхом, зате чiтко визначили стрiлецькi прiоритети.

З початком Першої світової війни територія Західної й певною мірою Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками старі супротивники — Австро–Угорщина й Німеччина, з одного боку, та Росія, з другого. Аж до початку 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість земель Наддніпрянської України, як прифронтова зона, перебували під юрисдикцією Київського військового округу.

Ареною жорстоких, кровопролитних боїв стала територія Східної Галичини, Північної Буковини і частково Закарпаття під час запеклої Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р. Австро–угорську армію було розгромлено, вона втратила понад 336 тисяч солдатів. Галичина й Буковина опинилися під окупацією царської Росії. Російські дивізії штурмували карпатські перевали.

За сім місяців російської окупації царська адміністрація при допомозі місцевих москвофілів свідомо знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні «Просвіти», наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Конфіскації і знищенню підлягали українські книжки. Почалося переслідування греко–католицької церкви. Митрополита Андрея Шептицького заарештували і депортували в Росію. Незавидною була доля й простих українців: якщо спершу їх мордували, відступаючи, австрійські й мадярські вояки, повіривши польській адміністрації краю, що причиною поразки стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам, то з приходом російської армії над ними всіляко збиткувалися вже за «мазепинство». У той час тільки через львівські розподільчі тюрми вглиб Росії було вивезено понад 12 тисяч заарештованих. Серед них були відомий освітній діяч, організатор антиалкогольного руху, редактор видань «Просвіти» Юліан Балицький, громадсько–політичний діяч, учений, журналіст Володимир Охримович, громадський і економічний діяч Микола Заячківський, видатна діячка громадського, освітнього і жіночого руху Константина Малицька, громадський діяч, журналіст і видавець, один із засновників НТШ Кость Паньківський, громадсько–політичний діяч, адвокат, засновник та керівник низки українських економічних інституцій Степан Федак, визначний український філолог, музеє– і мистецтвознавець, член НТШ Іларіон Свєнціцький, громадсько–політичний діяч, посол до австрійської Державної ради, один із організаторів леґіону УСС Тимотей Старух та інші.

Не кращим було становище в підросійській Україні. З початком війни і оголошенням на більшій частині її території воєнного стану царські власті посилили поліційні репресії проти українства. Було закрито майже всі українські організації та газети. Коли в листопаді 1914 р. загальновизнаний лідер українства Михайло Грушевський разом з родиною повернувся до Києва, царські власті заарештували його за «антиросійську діяльність» і відправили до Лук’янівської в’язниці. У лютому 1915 р. М. Грушевського вислали етапом до Сибіру. Незабаром він потрапив у Поволжжя під поліційний нагляд. Царський міністр закордонних справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням відзначав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху»9. Однак, після катастрофічних втрат російської армії, коли у квітні 1915 р. австро–німецькі війська, прорвавши Південно–Західний фронт під Горлицею і Тарнавом, змусили її відступити з Галичини, царський уряд трохи послабив свою антиукраїнську політику.

Тим часом українські добровольці, відібрані в Стрию, після складання присяги вирушили до Закарпаття для організаційного оформлення і військового вишколу. Там, у селах Ґоронда та Страбичів поблизу Мукачева, 7 вересня 1914 р. леґіон Українських Січових Стрільців було розділено на два з половиною курені (батальйони). Кожен курінь складався з чотирьох сотень, кожна сотня — з чотирьох чет* (взводів). Незважаючи на те, що курені

* У леґіоні УСС, як і в довоєнних товариствах «Січ» та «Січові стрільці», вживалися терміни «чета» і «четар», а не «чота», «чотар», як у деяких військових формуваннях пізнішого часу. Їх назву, яка походить від сербського слова «чета», запровадив організатор січового руху Кирило Трильовський.
і сотні мали свої порядкові номери (римською цифрою позначався номер куреня, арабською цифрою — номер сотні), у повсякденному житті вони називалися по прізвищу команданта. І–й курінь очолив Михайло Волошин, сотні — Василь Дідушок, Роман Дудинський, Осип Будзиновський і Никифор Гірняк, якого через хворобу згодом заміняли Володимир Сроковський та Ераст Коник. II–м куренем командував Гриць Коссак, сотнями — Сень Ґорук, Осип Семенюк, Михайло Баран, Осип Букшований. У III–му півкурені отаманом був Степан Шухевич, сотниками — Дмитро Вітовський та Теодор Рожанківський, якого 9 вересня замінив Іван Коссак.

Паралельно з реорганізацією було впорядковано Команду леґіону УСС. Оскільки тодішній командант Михайло Галущинський, вирішуючи різноманітні адміністративні проблеми, перебував у постійних роз’їздах, безпосереднє керівництво в період становлення стрілецької формації здійснював його заступник Степан Томашівський. Йому допомагав ад’ютант Дмитро Катамай. Канцелярією леґіону завідував Михайло Новаковський, а інтендантськими справами — Ярослав Індишевський разом зі своїм помічником Антоном Жилою.

Що ж до військового вишколу УСС, то він тривав лише кілька днів. Російські війська, зайнявши всю Галичину, наступали в напрямі Угорщини, тому стрільці мусили, хоч і не зовсім підготовлені, ставати до боротьби. Вже 10 вересня першою проти ворога виступила сотня Василя Дідушка, яка у військовому відношенні, порівняно з іншими стрілецькими підрозділами, була найбільш вишколеною. У її складі переважали студенти і учні середніх шкіл, члени довоєнних стрілецьких товариств. Головним завданням сотні була охорона Верецького–Нижнього і Гусного перевалів. Через тиждень в район Сянок для несення розвідувальної й охоронної служби вирушила сотня Осипа Семенюка. 20 вересня на фронт відбула сотня Осипа Букшованого, яка з Мукачева залізницею добралася до Сваляви, а звідти до Чиндієва.

Першою бойове «хрещення» прийняла сотня Семенюка, дві чети якої — під проводом Степана Пеленського та Богдана Гнатевича — 25 вересня на шляху з Турки до Сянок здійснили вдалий напад на російський кінний роз’їзд. Це, по суті, було перше збройне зіткнення українського війська з російськими загарбниками від часів битви під Полтавою в 1709 р. 27 вересня сотня Семенюка вела надзвичайно важкий бій за Сянки проти переважаючих сил противника. Він тривав від десятої години ранку до смеркання. Тоді ж дві чети сотні Дідушка, якими командували Михайло Гнатюк та Левко Коберський, разом із мадярським підрозділом стримували російські загони біля Ботелки. 28 вересня сотня Семенюка боронила Ужокський перевал, а сотня Дідушка Веречки Вижні.

У перших боях леґіон зазнав значних утрат: число вбитих, поранених та полонених стрільців сягнуло кількох десятків. Серед тих, хто ціною власного життя спричинився до відродження збройних визвольних змагань українського народу, були Іван Козьол, Іван Юріїв, Василь Грицина, Данило Корінь, Василь Чехут. У чистоті їхніх помислів, патріотизмі, бажанні вибороти для України державну незалежність сумніватися не приходиться. Одна із дівчат–добровольців до леґіону УСС, студентка філософського факультету університету в Граці Софія Галечко з цього приводу в своєму щоденнику 11 вересня 1914 р. зазначала: «Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандра по Мукачеві від 3–ї ночі до 8–ї ранку та приїзд до Ґоронди... Мої мрії здійснилися — працюю для України, йду кувати кращу долю... Кинула я книжки, науку, старий спокійний Грац, забула про рідню, про іспити й увесь світ... Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зігріє своїм вогнем?.. Завтра, позавтра може підемо вже в поле, хто вернеться з дороги, не знаємо. Що там! Поки кров грає в жилах і серце б’ється сильно в грудях — вперед! Вперед! Поломимо скали, перепливемо ріки, спалимо вогнем молодої душі всі твердині, всі замки, всі ворожі думки і діла»10.

Проте патріотичний порив українського стрілецтва був сприйнятий австрійською стороною байдуже. Вона з насторогою ставилася до ідеї самостійної України, а тому в її плани не входило формування сильного українського війська. Команданта УСС Михайла Галущинського було попереджено, що Начальна команда армії (НКА) вважає кожний курінь самостійною бойовою одиницею, яка має виконувати виключно накази НКА. А роль команданта УСС полягала тільки в доведенні цих наказів до командантів куренів11. Однак в другій половині вересня НКА позбавила самостійності й курені. Вони фактично були ліквідовані, а сотні перетворені на окремі партизанські відділи по двадцять стрільців. Їх завдання полягало в тому, щоб, непомітно пробравшись у тил російських військ, нищити телефонне і телеграфне сполучення, руйнувати залізниці, нападати на обози, невеликі відділи та штаби, сіяти паніку серед ворога12. Всі двадцятки відправлялися на чотири тижні і після виконання завдання мали зібратись у Ґоронді. Проте цей план, прийнятий всупереч волі стрілецтва, як виявилось, заздалегідь був приречений на провал. Він не враховував відсутності у стрільців досвіду ведення партизанських дій, відповідного вишколу, зокрема поводження з вибуховими матеріалами, необхідного обладнання та озброєння. Цілком імовірно, що поділ леґіону на двадцятки був викликаний не стільки фронтовими потребами, як прагненням антиукраїнських сил ліквідувати формацію УСС. На заваді реалізації цих підступних намірів значною мірою став наступ росіян на позиції австрійської армії. Тому лише деяким відділам вдалося прорватися в тил ворога; більшість, зазнавши втрат при спробі перетнути лінію фронту, повернулася назад.

Переконавшись у нереальності своїх планів, австрійське командування через два тижні припинило експеременти з двадцятками і наказало всім стрілецьким відділам зібратись у Чинадієво. Після чергової реорганізації леґіон УСС на початку жовтня у складі корпусної групи генерала Петера Гофмана розгорнув наступ з Карпат на російські позиції. Долаючи сильний опір противника, стрільці спричинилися до звільнення Сколого, Болехова, Дрогобича, Борислава, Стрия, багатьох інших населених пунктів Галичини. Успішною, але кровопролитною була їхня боротьба за опанування низки важливих у воєнному відношенні карпатських узгір’їв. Зокрема, 28 жовтня сотня Володимира Сроковського у запеклому бою відбила у росіян гору Ключ біля Сколого. Учасник цього бою так описував його перебіг: «Стрільців щораз меншає. Одні поранені, інші вбиті. Нарешті головний приступ. Усі вцілілі швидко біжать уперед. Москалі подалися назад… одначе не всі це роблять. Багато москалів вискочило з окопів та наставило багнети проти нас; але стрільці в одну мить потрощили їм голови… Земля, червона від крові, густо вкрилася московськими трупами. Нарешті ми взяли московські окопи»13. При цьому 13 стрільців загинули, 14 було поранено, між ними і командант сотні, якого замінив 3енон Носковський.

Кілька разів переходила з рук в руки гора Комарницька поблизу Синевідська. Її 26 жовтня здобула сотня Василя Дідушка, але невдовзі австрійські частини втратили цей вигідний плацдарм. Рятувати ситуацію знову довелося усусам. Третього листопада сотні Дідушка та Дудинського сміливою атакою відбили втрачені позиції. Такою ж затятою була боротьба за гори Лиса, Залярська, Кобила.

Оцінюючи стрілецькі заслуги у жовтневому наступі 1914 р., один із його учасників четар Богдан Гнатевич згодом відзначав: «В цій офензиві (наступі. — Авт.) лєґіон У. С. С. відіграв неабияку ролю. Правда він був числом невеликий, зате складався з молодого вояцтва, витривалого на походи й на боєві труди. Таких стягів у корпусній групі багато не було. То й не диво, що сотні У. С. С. йшли в аванґарді боєвих груп і скрізь бували перші. Можна сміливо сказати, що в тодішньому поході на фронті від Дрогобича до Болехова сотні У. С. С. відіграли першу ролю. В історії стрілецтва заслуговує цей похід на окреме відмічення ще й тому, що стрільці вперше виступили, хоч і несуцільно, а порозділювані на різні відтинки рухомого фронту, в більшому воєнному підприємстві. Він мав для цілого фронту переважливе стратегічне значіння й завдяки йому жовтнева офензива союзних армій осягнула свою мету. Вона знівечила московський плян удару на Берлін. У цьому поході стрілецтво перейшло практичний воєнний курс, загартувалось до походів і воєнних трудів, які ждали його опісля. Тоді теж уперше ім’я Українських Січових Стрільців стало відоме між чужинцями»14. Щоправда, ціна згаданих успіхів стрілецтва була надзвичайно високою — 31 вбитий, 86 поранених, 60 полонених15.

Тим часом російська армія, підтягнувши у район бойових дій свіжі сили та перекинувши туди з–під Перемишля найбоєздатнішу 58–му піхотну дивізію, перейшла у контрнаступ. Австро–угорські війська змушені були відступити на карпатські перевали. Більшість сотень УСС на деякий час зосередилася в німецьких колоніях Аннаберґ (Нагірному) і Феліцієнталь (Долинівці) на Сколівщині. Десятого листопада до стрільців прибув командувач 55–ї дивізії генерал Фляйшман, щоб особисто вручити їм бойові нагороди. Медалями Хоробрості ІІ класу були відзначені старшини Зенон Носковський, Яків Струхманчук, Олена Степанівна, вістун Іван Андрух, а також Софія Галечко, якій до того ж присвоєно звання підхорунжої16. Це було офіційне визнання австрійською владою бойової вартості леґіону УСС, його ролі у так званій жовтневій офензиві.

Протягом листопада 1914 — лютого 1915 р. леґiон УСС переважно займав оборонну лінію на гірському хребті Бескид. Одним із основних його завдань була стежна (розвідувальна) служба на лінії Ужок—Лихобора—Верб’яж—Лавочне—Сенечів—Вишків. Про інтенсивність цієї служби свідчить той факт, що з однієї лише сотні Сеня Ґорука протягом п’яти днів було вислано 108 стеж17. Стрільці мали слідкувати за російським військом, його розташуванням та переміщеннями і повідомляти про все вищому командуванню. Ставши, образно висловлюючись, «оком фронту», вони нерідко добували відомості, які викликали справжнє захоплення у військових колах. Серед провідників стеж найбільше прославилися Іван Балюк, Михайло Мінчак, Гриць Трух, Андрій Мельник, Омелян Левицький, Михайло Матчак, Микола Опока та інші.

Проте одними лише стежами служба УСС не обмежувалася. Вони також брали участь у численних боях, здобували воєнний досвід і вже невдовзі, за визнанням австрійського командування, стали кращою фронтовою частиною 2–ї австрійської армії, що воювала в Карпатах. Це підтвердили бої під Тухолькою (25 листопада), коли завдяки стрільцям на кілька днів було зупинено російський наступ, на Ужокському перевалі (1 січня 1915 р.) тощо. «Стрільці — се без пересади цвіт нації, — писав 1 грудня 1914 р. у своєму листі до члена Української Бойової Управи професора Івана Боберського сотник УСС Іван Коссак. — Добули слави — гідно заробили на сю славу і пошану. Хоть воєнне життя прямо страшне — радію, що в наших січових рядах — тих, що тут на полі бою кровцю молоду проливають, витворився гарний і милий настрій, гармонія, якої давніше не було. Се вже не діти, се правдиві потомки славного Запорожжя, се правдиві лицарі–вояки, а генерали не мають слів признання для їх геройських подвигів»18.

Значно важливішим завданням, ніж участь у бойових діях було для леґiону УСС його об’єднання в єдиний органiзм, здатний стати в майбутньому запорукою виборення української державностi. Передумови такого об’єднання заклали передвоєннi стрiлецькi товариства, що яскраво виявилося в Стрию вiдмовою добровольцiв приймати присягу на вiрнiсть Австрiї. Тому здавалося, що в леґiонi, де переважали представники iнтелiґенцiї, з перших же днiв почнеться iнтенсивна духовна, культурна та полiтична робота, яка згуртує стрiлецькі ряди.

Однак насправдi склалася ситуацiя, котра істотно утруднювала, а подекуди й унеможливлювала реалізацію даного завдання щонайменше до весни 1915 р. По–перше, стрiлецтво було деморалiзоване невдачами, якi посипалися на нього (обмеження кiлькiсного складу леґiону, примусова присяга на вiрнiсть австрiйському цiсаревi, втрата Галичини й таке iнше), та становищем, в якому опинилися галицькi українцi, в тому числі й рiднi стрiльцiв, на початку вiйни, коли, як уже зазначалося, їх мордували, з одного боку, австрiйцi та мадяри за «русофiльство», а з iншого росiяни — за «мазепинство».

По–друге, надзвичайно важкі фронтовi умови, в яких опинилися УСС, особливо взимку 1914—1915 рр., коли мороз сягав понад тридцять градусів, i якi призвели до великих фiзичних жертв: на сiчень 1915 р. втрати леґiону становили близько 46% вiд первiсного складу19, а до березня вони зросли до 66–75%20. Вістун Микола Опока писав про ті часи: «Для нас не було ані одного променя надії. Ми перемінилися більше в воєнні машини. Замкнені далеко між високі гори, глибокі яри, понурі ліси. Самітні, а до того весь час у праці, часом у велечезнім фізичнім перемученні... Та найбільше боліла нас та безвиглядність у наших національних справах»21.

По–третє, австрiйська влада намагалася робити все, щоб не допустити перетворення леґiону у вiйськово–полiтичну формацiю, розглядаючи при цьому план його лiквiдацiї22. Тому основна увага стрiльцiв була зосереджена передусім на збереженнi новітнього українського війська. Не сприяли згуртуванню УСС і численні реорганізації їхньої частини, які здійснювало австрійське командування. Зокрема, не встигли стрільці оговтатися від сумнозвісного експеременту з поділом їх на двадцятки, як уже в листопаді леґіон обмежили лише двома куренями під проводом Степана Шухевича та Сеня Ґорука. 21 січня 1915 р. командантом УСС у полі (на фронті) призначили отамана Гриця Коссака, а дотеперішнього керманича Михайла Галущинського з незрозумілими повноваженнями відправили референтом у справах УСС до штабу генерала Гофмана. Невдовзі, згідно наказу від 14 березня 1915 р., НКА завдала стрілецтву нового підступного удару, скасувавши всю командну структуру леґiону УСС та офіційно підпорядкувавши обидва курені, якими тепер командували Гриць Коссак і Сень Ґорук, відповідно 129–й і 130–й австрійським бригадам 55–ї дивізії генерала Фляйшмана; в організаційно–адміністративному плані стрільці підлягали команді ХХV корпусу генерала Гофмана. Цим же наказом було встановлено штатну чисельність УСС — 2200 стрільців і 48 старшин, яким присвоєно військові звання. Про поповнення особового складу мала дбати Запасна сотня під керівництвом сотника Никифора Гірняка23. Зазначені зміни значно обмежували самостійність леґіону, принижували його політичне значення. Тому не дивно, що подібна політика Австрії викликала в стрілецькому середовищі значне невдоволення, яке серед окремих його представників інколи набирало крайніх форм. Так, брати Василь і Петро Дідушки пробували вести проросійську агітацію, а сотник Михайло Баран навіть перейшов до росіян24. Щоправда, подібні факти були винятком і діставали належну відсіч стрілецького активу.

По–четверте, вiдсутнiсть будь–якої допомоги стрiлецтву, в тому числі й моральної, з боку українського полiтичного проводу. Перебравшись до Відня, Головна Українська Рада і Українська Бойова Управа фактично залишили леґiон напризволяще в найважчi часи його iснування (у цей час ряд українських полiтикiв узагалi вiдмовилися вiд поїздки до леґiону УСС25), оскільки тривалий період були далеко від подій, що вимагали активного і постійного їхнього втручання.

По–п’яте, тактичнi непорозумiння в стрiлецькому проводi. Однi, яких репрезентували отаман Михайло Галущинський i деякi старшини І–го куреня: Гриць та Iван Коссаки, Роман Дудинський, Сень Ґорук, Осип Букшований — вважали, що стрiлецтво має манiфестувати свої переконання та iдею вiдвагою i бойовими подвигами, здобуваючи при цьому визнання австрiйського командування26. Iншi, перш за все Степан Шухевич, Василь i Петро Дiдушки, Дмитро Вiтовський, якi представляли iдейну елiту стрiлецтва, вважаючи спiвпрацю з Австрiєю неминучим лихом, виступали за те, щоб УСС по можливостi зберiгали себе вiд втрат i, набираючись сил, чекали вiдповiдного моменту для виконання свого покликання27. Такi непорозумiння часто приводили до мiжусобиць i не сприяли стрiлецькiй консолiдацiї, зокрема, через них навесні 1915 р. покинув леґiон УСС командант ІІ–го куреня отаман Степан Шухевич. Становище ускладнювалося й тим, що деякi старшини, переведенi до УСС iз австрiйської армiї, не розумiли призначення, завдань та мети стрiлецької формацiї28 (нерідко при доборі старшин українські політики керувалися їх партійною приналежністю, а не професіоналізмом та ідейністю29), тому бiльше шкодили їй, як допомогали. Все це вело до песимiзму в стрiлецькому середовищi, «коли здавалося, що вже все пропало»30, й майже унеможливлювало ефективну органiзацiйно–полiтичну працю.

Але такi настрої серед стрiлецтва панували недовго — емоції відійшли на задній план, а тверезий розум підказував, що потрібно витримати. Бо хто, як не передвоєнна молодь гостріше відчував біль за втраченим бойовим духом українців, хто глибше розумів необхідність новітніх визвольних традицій, які б поклали початок боротьби за власну державу?! І стрільці витримали ці перші, можливо, найтяжчі в їхньому житті випробування, зберігши цим леґіон, а разом з ним і надію на краще. Як заявляв один зі стрілецьких ідеологів Теофіль Мелень: «Українська справа живе, бо живе в таборі УСС»31. Вже з 1915 р. тут починається процес духовного вiдродження. У стрiлецькому загалi змiцнiло почуття власної гiдностi, бо молодий iдейний стрiлець дуже швидко набирався воєнного досвiду i ставав кращим вояком, нiж австрiєць чи угорець. Один з німецьких генералів казав про УСС: «Мої баварці б’ються, як леви, а українці, як чорти»32. Своєю боротьбою усуси здобули чимало вiдзначень i похвал, викликали пошану й симпатiї союзникiв33, i змусили рахуватись iз собою навiть ворогiв. Так, росiйське командування, характеризуючи стрiльцiв у секретнiй директивi, наголошувало, що це «вiдборнi вiйська, якi називають себе українцями i мрiють про вiдновлення самостiйної Малоросiї»34. Оце вiдчуття власної вартiсностi викликало в стрiлецтвi гордiсть, що воно власною кров’ю в тяжких боях вiдновило українську вiйськову традицiю та вiдродило забуте вже iм’я українського вояка. У результатi — український леґiон почав поступово перетворюватись iз групи розрiзнених молодих патрiотiв в єдиний органiзм, натхненний одною iдеєю.

З весни 1915 р. в стрiлецькому середовищi починається систематична iдейно–виховна та полiтична праця, що не припинялася до останнiх днiв iснування леґiону. Це пояснюється тим, що визвольна iдея передвоєнного стрiлецтва зі створенням та початком дiяльностi УСС перейшла в стадiю реалiзацiї, а тому потребувала нового осмислення й оцiнки. Зважаючи на те, що тодiшнє галицько–українське суспiльство та його полiтичний провiд не були готовими до виконання такого завдання, цю мiсiю взяла на себе передова частина стрiлецтва. Поштовхом до усталення та впорядкування згаданої працi став спiльний постiй двох куренiв УСС бiля гори Макiвки, в селах Головецьку та Грабiвцi на Сколівщині, напровеснi 1915 р.

Вияви такої роботи були й ранiше, зокрема, ще восени 1914 р. пiд час старшинських дискусiй у Ґорондi сотник Дмитро Вiтовський викладав своє бачення майбутнього України, шляхiв досягнення її незалежностi, устрою та iнших аспектiв. Пiдсумком його роздумiв був висновок: «Якаби покищо не була, без розбору, коби тiльки Самостiйна Українська Держава, Одна, Неподiльна!!!»35. Але тодi це були поодинокi факти — тепер же вони набирали бiльш–менш систематичного характеру.

Вiдносний спокiй на фронтi та зосередження стрiльцiв у двох сусiднiх селах сприяли встановленню тiснiших контактiв мiж вояками, ближчому взаємопiзнанню, обмiну думками й планами. Тут пiд час жвавих дискусiй на загальнополiтичнi та внутрiстрiлецькi теми стрiлецтво прийшло до переконання, що його головне завдання наспiє не тепер, у розпалi цiєї вiйни, бо вона триває за iснування австрiйської монархiї, а наприкiнцi її, коли обi ворожi сторони знесиляться i збройний виступ українцiв зможе вiдчутнiше вплинути на вирiшення української справи36. Вже тодi УСС почали задумуватися над майбутньою протиавстрiйською полiтичною акцiєю37.

Разом iз цим, передова частина стрiлецтва усвiдомлювала, що якi б не були наслiдки вiйни, пiсля її закiнчення весь тягар нацiональної роботи спаде на них38. У стрiлецькому середовищi створили групу пiд керiвництвом сотника Дмитра Вiтовського та четаря Iвана Балюка, куди ввiйшли старшини та окремі стрiльцi, що ставили своєю метою вироблення стрiлецької iдеологiї. Було з’ясовано такi засади: «Наша мета — Незалежна i Соборна Українська Держава. Ми, вiйсько України, йдемо до тiєї мети слiдами Мазепи i згiдно iз «Заповiтом» Шевченка. Щоб ту важкодосяжну мету осягнути, треба готувати нашу молодь, виховувати її у вiйськовому дусi, в почуттi обов’язку щиро i повсякчасно працювати для добра України та в готовностi стати у вiдповiдну хвилину до збройної боротьби за неї»39.

Тодi ж за iнiцiативою сотнi Вiтовського було започатковано стрiлецький «Пресовий фонд», що мав стати основою для створення друкованого органу, котрий поширював би самостiйницькi iдеї та гуртував навколо себе людей, головним чином пiсля вiйни. УСС мали намiр з допомогою цього органу постiйно впливати на українське громадянство «в державницькому дусi та перевиховувати його»40. Сам Д. Вiтовський у листi вiд 6 березня 1915 р. писав з цього приводу до члена Української Бойової Управи Iвана Боберського: «I тi хлопцi, що часом днями цiлими голодують, тi люди, якi знають, що, вернувшися додому, не будуть мати чим грiшного тiла накрити, тi люди зi своєї нужденної платнi роблять складку на свiй орган... Тими думками заражуються iншi сотнi i заряджують збiрку у себе...»41. Впродовж семи мiсяцiв у фонд було зiбрано 16000 крон, що дало змогу профiнансувати 44 номери часопису «Шляхи»42, який виходив у 1915–1918 рр. як стрiлецький орган. Таким був початок дiяльностi УСС по органiзацiї систематичної нацiонально–державницької працi.

Одним iз перших виявiв, що засвiдчив iдейне зростання стрiлецької формацiї, став спiльний лист стрiльцiв сотнi Вiтовського до Президiї Союзу

* Союз визволення України – політична організація, заснована в серпні 1914 р. у Відні групою емігрантів зі Східної України (Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Андрій Жук, Микола Залізняк, Мар’ян Меленевський, Олександр Скоропис-Йолтуховський). Програмними цілями СВУ було утворення самостійної Української держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою тощо. Союз вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори.
визволення України* (СВУ) вiд 1 квітня 1915 р., в якому зазначалося: «... Може мило буде Вам дiзнатися, що Ви не самотнi в своїх змаганнях, що i ми не тiлько жовнiри, але i будучi горожани Вiльної Самостiйної України. Велика iсторична iдея перестала бути для нас лише переконаннєм, вона вросла в характер i душi нашi, перейшла в дiло, стала основним нервом життя нашого. Ми знаємо за що iдемо на труди i бої, за що лишаємо могили за собою... Ми свiдомi цiли нашої на будуче i дорiг, що ними йтимемо в життю своєму...»43

Наприкінці квітня — на початку травня 1915 р. леґіон УСС вписав у свою історію одну з найгероїчніших сторінок. Це сталося у битві на горі Маківці неподалік Славська. Прагнучи прорватися через Карпати в Угорщину, російське командування кинуло на цей стратегічний плацдарм великі сили, здійснюючи протягом 29 квітня — 2 травня атаку за атакою на позиції, які захищали стрільці. Завзятості росіянам додавав той факт, що на фронт прибув їхній імператор Микола ІІ. Найзапекліший бій почався удосвіта першого травня. Ось як про нього розповідає безпосередній учасник четар УСС Богдан Гнатевич: «Спершу москалі, які ночували в лісі перед стрілецькими окопами, намагалися тихцем захопити стрілецькі позиції на верху. Але це їм не вдалося. Стрільці, що пильно сторожили, поклали прицільним вогнем не одну ворожу лаву, що стрімким узбіччям гори, між деревами густого лісу, наблизилась було до стрілецьких позицій. Після двогодинної кривавої «науки стріляння», серед якої ворог не зробив, мабуть, жодного пострілу, москалі повернули в долину. Бій ішов далі лише на правому крилі, на південному узбіччі гори, яке займали галицькі та мадярські ополченці. Гадали, що самому верху дадуть спокій. Після ранньої стрілянини зі стрілецьких позицій забрали обидва скоростріли, що стояли там увесь час, на долину. Ще довго клекотіло праворуч у долині. Наші старі селяни завзято боронили позиції.

Десь коло 6–ї години загриміли московські гармати. Пішов важкий стогін по карпатських борах. Валились вікові смереки. Кільканадцять батарей періщило на сам верх Маківки. На стрілецькі голови летіло олово шрапнелі, галуззя дерев. Це була увертюра до нового наступу. На долині вже загнулась лінія під напором непроглядних московських сірих мас. Лише вершок Маківки, як острів на морі, встоював перед заливом. Але вже й туди, під прикриттям гарматного вогню, напирала сіра лава шинелей і папах. Нею вкрилось ціле узбіччя гори. Москалі сунули безвільно, з одчаєм і без пострілів. Немов якась незнана грізна сила гнала їх не до перемоги, а на певну смерть. Ця маса сірого вояцтва, як карамха, підсувалась усе вище й вище, тихо, без звуку, несамовито. Падали поранені й вбиті. Ще трохи, і цей живий танк перевалив через знищені дротяні засіки. Десятки рамен першої лави повільно піднесло вгору білі коробки й кинуло їх на стрілецькі окопи і — закурилось від чорного диму. Сплутались вибухи з криком оборонців. Оскільки їх уся увага була захоплена ворогом перед окопами, то й не зчулись, коли замовкли ворожі гармати і на виручку їм посипались ручні гранати. Одна чета сотні Будзиновського, що досі стояла на правому фланзі сотні, рвонула чимдуж на верх і ще на декілька хвилин стримала московські лави, і вони сховались під захист наших окопів. Кількадесят стрільців, що залягли на вершині гори, вогнем поставило нову загороду ворожій силі. З тридцятьох дул посипався дощ сталі, що не хибляла близької мети.

Але не спинив він тих, що ішли ліворуч й не мали на своїй дорозі спротиву. Вони захопили хребет гори і скоро зігнали також чету з верху...

Ворожий наступ удався. Москалі захопили верх Маківки й частину хребта. При цьому в полон потрапило кілька австрійських сотень і частина сотень Мельника й Будзиновського. Врятувалися лише ті, що були на флангах і в резерві. Вціліла також чета Гнатевича, що під час наступу боронила сам верх Маківки і подалася назад тоді, коли москалі вдерлися на її зади хребтом Маківки. Так само вдалося москалям і на південному узбіччі відсунути праве крило маківської оборони. Становище було грізне Прорив ширшав, заповнюючись новим муравлищем москалів. А зійти з верху в долину їм не було важко.

Саме в цю пору на підмогу підійшов І–й курінь і дві сотні мадярських новобранців. Почався завзятий і нерівний бій. Мадярські сотні та залишки обох сотень ІІ–го куреня рушили в напрямі вершка Маківки, сотні І–го куреня ліворуч. Австрійська артилерія прицільним вогнем ударила по верху Маківки і по тилу ворога; 30–сантиметрові мортири трощили московські окопи. Вогонь артилерії нищив ряди хвилинного переможця і відтяв його від задів. Тому завдання оборони значно полегшало. Але москалі завзято боронили добуті позиції до останнього набою цілих дві години. Мадярські сотні, що підсувались до верху, незабаром покинули свої лави. Незвиклі до бою молоді новобранці гинули, як мухи. Ті, що вціліли, погубилися у лісі. І вся оборона лягла на плечі стрілецтва.

Стрільці, спинивши московський удар, самі вириваються уперед. Два рази ломиться їх бойова лінія у ворожому вогні, але за третім разом два московські полки розбиває стрілецький кріс на безладні юрби, що потрапляють у полон або швидко повертаються на свої позиції. З московської бригади мав залишитись, за повідомленнями, лише один курінь. Побоєвище так густо встелилось трупом, що й перейти було годі!»44

Третього травня леґіон УСС відійшов у запас бригади, передавши оборону Маківки мадярським частинам. Цим негайно скористалися росіяни, які наступного дня знову здобули гору. Проте такий перебіг подій не вплинув на покращення їхнього становища, оскільки кинуті в контрнаступ сотні ІІ–го куреня УСС зупинили нападників біля підніжжя Маківки. А головне — російська армія втратила стратегічну ініціативу. Німецько–австрійське військо, здійснивши прорив під Горлицями й Тарновом, почало тіснити противника на схід.

Битва на Маківці стала першим серйозним успіхом стрілецької зброї та стрілецького духу. Численні вітання з цієї нагоди на адресу стрілецтва надходили від усіх прошарків українського суспільства, громадських організацій, політичних партій. Своє захоплення боротьбою Українських Січових Стрільців

* Загальна Українська Рада – українська політична організація, яка утворилася 5 травня 1915 р. у Відні після розширення складу Головної Української Ради. Зміна назви пояснювалася тим, що ЗУР після входження до неї, окрім галичан, і представників Буковини та Наддніпрянщини мала виражати інтереси не лише галицькі, а й загальноукраїнські. Виступала за створення незалежної держави на теренах підросійської України та надання національно-територіальної автономії українським землям у складі Австро-Угорщини.
висловили новопостала Загальна Українська Рада* (ЗУР) та Українська Бойова Управа. Зокрема, остання у своєму привітанні від 17 травня 1915 р. відзначала: «…з костей і крови, з ран і терпіння стрілецького виростає нова Україна — Україна діла і боротьби! Своїми воєнними подвигами Ви воскресили славну минувшину українського оружжя, — Ви стали основниками нової доби історії України, в якій Україна повертає на давній шлях оружної боротьби за свою самостійність.

Ідеї державної самостійности України Ви дали тіло і кості, Ви вляли в неї живу, гарячу кров. Тому діла Ваші як дороговкази вказують шлях українському народові. Ваші побіди наповняють його душу вірою, що власними силами добуде собі волю, — надією, що «Україна встане, світ правди засвітить і помоляться на волі невольничі діти»45.

«Щиру подяку і подив» виразив стрільцям командувач 55–ї австрійської дивізії, до складу якої входив леґіон УСС, генерал Фляйшман. Другого травня він видав наказ, у якому, серед іншого, говорилося: «Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого Корпусу, бо матимете право назвати себе вибраною частиною. Я певний у тому, що в кожній небезпеці можна на Вас числити. Щоб ці побажання сповнились — тричі слава!»46

Відомий поет Олесь Бабій присвятив битві на Маківці одноіменного вірша, де є такі рядки:

Верхів’я гір, верхів’я слави,
Шумить, шумить, шепоче ліс:
По битві на полях Полтави
Тут вперше український кріс
Спиняв московськтх полчищ лави,
І вперше по літах недолі
Слова упали тут стрільцеві:
«Ми не поклонимось цареві!
Ми прагнем волі!»
47

У кровопролитних боях за Маківку леґіон УСС утратив 42 чоловіки вбитими, 76 пораненими і 35 полоненими. Серед тих, хто особливо відзначився, були четарі Андрій Мельник, Василь Кучабський, Антін Артимович, Іван Каратницький, Осип Яримович, хорунжі Олена Степанівна, Северин Яремкевич, Остап Коберський, десятник Василь Радович, стрільці Іван Кривий, брати Іван і Василь Зітинюки, Степан Терлецький та багато інших.

Пiсля перемоги на Макiвцi, коли з’явилася надія на повернення до свого краю, патріотичний запал серед стрілецького загалу істотно посилився. Стрiльцi, якi i в найтяжчi часи намагалися бути в курсi нацiональних справ, тепер подвоїли свою енергiю. Але вже не просто проголошуючи гасла, а й задумуючись над тим, як їх реалізувати. Чи не найкраще такi тенденцiї проглядаються в роздумах одного зі стрiлецьких iдейних провiдникiв четаря Iвана Балюка, якi вiн виклав у листах, зокрема, до Дмитра Донцова та Степана Масляка. Тут автор доводить, що творення майбутнього українського суспільства повинні взяти на себе молоді сили, бо старша генерація вже не здатна до такого завдання. Основою цих молодих сил мало стати стрілецтво, навколо ідей якого зібралося те, що ще «здорове, молоде, міцне і, перебувши огневий гарт, стане воно зав’язком нової суспільности, творчої і здібної до посвяти і запалу до діла і бою...»48. Головним принципом діяльності молоді мала бути «праця напружена до максімума і борба без компромісів, без уступок», бо «національна честь вже пробудилась і жадає сатисфакциї за століття неволі, кривди, топтання...»49. Підсумовуючи свої роздуми, Іван Балюк зазначав: «Цiль наша ясна: Українська держава в етнографiчних границях i уможливлений нею iнтензивний культурний розвiй... Нам не вiльно вдоволятися навiть тим, якби до Днiпра прилучено Україну, що мабуть виключене в сiй вiйнi. Се проста i зрозумiла думка, але те важне, щоби привикли до неї»50. Така позицiя була виразом спiльної думки всього стрiлецького загалу.

Аналiзуючи стан українського суспiльства i бачачи в ньому немало недолiкiв, зокрема, брак почуття обов’язку, вiдповiдальностi, дисциплiни, стрiльцi вважали своїм безпосереднiм завданням допомогти йому позбутися цих вад. Вони заявляли, що стануть «тими вiдродженцями, якi нарiд вiдродять, будуть корчувати те, що нас нищить, а насаджувати те, чого нам треба, щоб стати народом «залiзним»51. «Ми чуємо, що нашi думки годнi перетворити нарiд, — писав Iван Балюк до Дмитра Донцова й тут же додавав, — але i чуємо, що слабiємо, один за другим сходимо зi сьвiта»52. Останнi слова стали страшним провидiнням для УСС, бо багато з них, в тому числі й сам Iван Балюк, загинули в боях, — що мало трагiчнi наслiдки для українських визвольних змагань.

В середині 1915 р. значну частину Галичини було звільнено від російського війська. Чимало до цього спричинилися й Українські Січові Стрільці. Переслідуючи ворога, вони через Тухлю, Сколе, Камінку і Тисів наприкінці травня підійшли до Болехова. Там їм протягом 28–31 травня довелося витримати шалений натиск росіян, що спробували перейти в контрнаступ. У найважчому становищі опинився І–й курінь, котрий, обороняючи позиції під Лісовичами, потрапив в оточення. Це сталося через підрозділи 130–ї австрійської бригади, які вночі 30 травня несподівано відступили, не попередивши стрільців. Вирватися з оточення вдалося лише частині куреня. Крім вбитих і поранених, значна кількість стрільців потрапила в полон, серед них сотник Осип Букшований, четар Антін Артимович, хорунжі Олена Степанівна, Володимир Свідерський та інші.

Тим часом II–й курінь займав оборону на північ від Гузієва. «Там, — зазначається в «Історії українського війська», — опинились У. С. С. в дуже невигідних становищах, на чистому полі, де ще вдодаток не можна було, через рінистий ґрунт, побудувати надійних стрілецьких ровів. Через те вогонь ворожої артилерії та скорострілів забрав чимало жертв ще перед боєм. Наступаючи на Лісовичі, москалі вдарили водночас на Гузіїв і заняли експоновані становища над Свічею. Від ударів москалів увесь фронт, від Гошова до Лісович, подався дня 31 травня назад і боєва лінія спинилася на окраїнах Болехова. Москалі кинулись переслідувати противника, що його розбиті відділи порозлітались, куди попало. На задах зчинилася така паніка, що всі вищі команди, обози й артилерія покинули Болехів і почали втікати в Карпати. Ворожа гармата бомбардувала Болехів і всі дороги на південь. Але розгін москалів спинив II курінь У. С. С. на залізничому шляху. Ворог, що масово напирав розлогою долиною Свічі, мусів завернутися від вогню стрілецьких сотень, яких скріпили виловлені недобитки чужих полків. Підчас бою долучилась до куреня ще й сотня новобранців, що 26–го прийшла, під проводом чет. І. Цяпки, на фронт. Ця сотня одержала боєві христини зараз другого дня в бою під Гошовом, куди післали її на допомогу 51 мадярському полкові. Підчас цього бою сотня втратила половину людей, але держалась завзято»53. Загалом, у боях під Болеховом УСС втратили 15 вбитих, 50 поранених і близько 150 полонених.

Далі стрілецький шлях проліг на Калуш та Галич. 27 червня Українські Січові Стрільці першими ввiйшли до колишньої княжої столиці. За наказом сотника Вітовського, незважаючи на можливу негативну реакцiю австрiйської влади, на мiськiй ратушi поряд з iмперським було піднято i нацiональний синьо–жовтий прапор54. Він мав манiфестувати окремiшнiсть українських iнтересiв.

Наступного дня стрілецькі відділи, незважаючи на сильний вогонь ворожої артилерії, форсували Дністер і продовжили переслідування противника. 29–30 червня запеклі бої відбулися на р. Гнила Липа, в ході яких повністю були знищені села Семиківці, Тустань і Хоростків, а стрілецькі втрати склали 10 вбитих, 30 поранених і 27 полонених55. Зазнавши поразки, російські війська змушені були відступити. За ними рушили й обидва курені УСС. Недалеко Завалова Підгаєцького повіту вони зупинилися над р. Золота Липа на майже двомісячний відпочинок.

Тимчасовий фронтовий спокій стрільці використали для налагодження свого побуту, організації культурного і творчого життя, читання, обміну думками, написання воєнних спогадів тощо. Тоді ж, 23 липня, корпус Гофмана відвідав престолонаслідник Габсбурзької монархії архікнязь Карл. Від леґiону УСС його вітали дві чети під командуванням сотника Василя Дідушка. Під час короткої розмови зі стрілецькими представниками архікнязь висловив їм свою вдячність за героїчну боротьбу та наголосив, що стрільці є «славою і хвалою української нації»56. Безпосереднім наслідком такої високої оцінки стрілецького леґiону став наказ Верховного командування від 9 серпня 1915 р. про створення

* До УСС наказ було доведено 21 серпня 1915 р.
Першого полку Українських Січових Стрільців* (К. К. Ukrainisches Schützenregiment № 1). Його тимчасовим командантом було призначено отамана Гриця Коссака. 22 серпня він видав перший полковий наказ, де наголошувалося, що створення полку «є відзначенням цілої нашої стрілецької організації, яка через цю подію стає вищевартною одиницею народу. Новий уряд Полкової управи, — йшлося далі в наказі, — є символом єдности в нашім стрілецтві, тої єдности, що жиє одною думкою, стремить до тих самих цілей і одушевляється тими самими ідеалами всієї української суспільности. І якщо клич «В єдності сила» має загально признане примінення, то в цім випадку є він для нас безперечно високого і тривкого значення. Цю хвилю з’єднання обох куренів повітають стрільці з нетаєною радістю та вдоволенням і докажуть ділом, що утворення вищої полкової стрілецької організації визнають національним здобутком»57.

На жаль, подальшого розвитку ці події не дістали, бо, незважаючи на обіцянки, австрійська військова влада не лише не дозволила організацію

** Польські військові формування в складі австрійської армії в цей час нараховували три повні полки піхоти та частини кавалерії і артилерії.
другого полку, а й навіть не погодилась на формування третього куреня**. Тому Перший полк УСС складався тільки з двох фронтових куренів під командуванням Сеня Ґорука та Василя Дідушка. Кожен курінь мав 4 сотні. Сотня складалася з 4 чет, кожна чета — з 4 роїв по 10—15 стрільців. Кількісний склад сотні коливався від 100 до 150 чоловік. У кожній сотні був кравець, швець, писар, помічник писаря, два телефоністи, п’ять чоловік санітарної служби.

Наприкінці серпня знову відновилися бойові дії, які з невеликими перервами тривали понад два місяці. УСС стали до бортьби 27 серпня, коли II–й курінь під Заваловом захопив добре укріплені російські позиції, змусивши противника до відступу. Стрільці втратили 5 убитих, 16 поранених, 5 полонених58. Серед полеглих був і відомий стрілецький ідеолог четар Іван Балюк. Його загибель стала непоправною втратою для українського народу. За словами підхорунжого УСС Михайла Матисякевича59, він ніколи не розлучався з книгами, які вщерть заповнювали його рюкзак, був поліглотом, енциклопедистом, письменником, поетом. Залізна воля, невгасима спрага до знань, талант, незвичайні здібності неминуче привели б Івана Балюка до кола вчених світового значення. Своїми знаннями він щедро ділився з побратимами по зброї. Був вірним товаришем. За кілька днів до смерті, коли стрільці, обступивши його, спитали, чи скоро розгромлять ворога і виграють війну, четар Балюк сумно сказав: «Світова війна триватиме ще два–три роки, багато хто з нас не доживе до її кінця»…

Наступного дня після бою під Заваловом обидва курені рушили у напрямі р. Стрипи. І–й курінь йшов через Голгоче, Гниловиди, Кутузів, Бурканів, Пантелиху до Заздрості й Тютькова; шлях II–го пролягав через Підгайці, Маловоди, Семиківці, Росоховатець до Настасова і Людвиківки. У поході також брав участь відділ кінноти УСС на чолі з четарем Романом Камінським. Його зав’язок постав ще в жовтні 1914 р. при окремому кінному загоні (згодом дивізіоні) під командуванням мадярського сотника Фаркаша. В березні 1915 р. відділ було доповнено стрілецькими добровольцями до сотні, однак, через брак коней і збруї, до кінця війни її так і не вдалося впорядкувати. Станом на 10 грудня 1915 р. сотня кінноти УСС нараховувала 4 старшини, 112 стрільців і лише 52 коні60. Вона проіснувала до травня 1917 р., коли було ліквідовано весь дивізіон.

Протягом вересня–жовтня стрілецькі частини взяли участь у низці запеклих боїв, що велися на Подільських ланах над Стрипою. Зокрема, 3 вересня проявила себе кіннота УСС, яка під Брикулею Теребовлянського повіту вчинила гідний опір переважаючим силам російських кінних підрозділів. 7–8 вересня ІІ–й курінь, забезпечуючи відступ німецьких і австрійських полків, успішно утримував відрізок фронту між Панталихою і Настасовим на Тернопіллі. 12–14 вересня прославився І–й курінь, який захищав підступи до мосту в Соколові Теребовлянського повіту, щоправда, не отримавши обіцяної австрійським командуванням допомоги, втратив при цьому вбитими, пораненими та полоненими 170 вояків. Протягом 7–12 жовтня сотня Осипа Будзиновського та три чети сотень Андрія Мельника і Дмитра Вітовського разом із австрійськими та німецькими військами боронили переправу через Стрипу. Незважаючи на кількаденний невщухаючий ураганний вогонь російської артилерії, який, за словами одного з учасників оборони Мирона Заклинського, був «найсильнішим з усіх, під яким досі бували стрільці»61, противнику так і не вдалося пробитися за річку.

Та попередні бої значно перевершила битва під Семиківцями на Теребовлянщині, яка розгорілася 1–3 листопада. «…31 жовтня вечором, — читаємо у стрілецьких спогадах, — москалям удалося в наступі добути частину окопів і другого дня бою поширити пролом від села Семиковець аж до Раківця. Ранком того дня, 1–го листопада, москалі, підкріплені новими силами, рушили до приступу та до решти розторощили австрійський захитаний фронт. Цей прорив коштував москалів великих жертв. Тисячі заслали скрівавлений подільський чорнозем. На Стрипі гребля з людських тіл спинила воду. Та московський вал котився вперед. Падали трупи та на їх місце йшли все нові лави салдацтва. Ішли й гинули. Австрійська рідка оборонна лінія подалась. Москалі зайняли перші окопи і того дня дійшли аж до потока Студинки та добули раковецький ліс. Тоді в загрожений відтинок фронту кинено останній запас, оба куріні У. С. С. та один курінь німців...

Кріваві змагання відбувалися в чотирокутнику між Семиківцями, Раківцем та річкою Студинкою, від заходу, і тревали до 3–го листопада. Москалі намагалися поширити завойовані становища на південь і на захід, знову оборона союзних військ діяла доосередньо і прямувала до того, щоб відтяти боляка від його основи. Завдання оборони було легче, але москалі кинули у бій таку силу війська та гармати, що лише геройське зусилля слабшої оборони змогло рішити бій у власну користь.

Найзавзятіша боротьба велась біля самих Семиковець. У безупинному крівавому змаганні нераз захиталися стрілецькі ряди. Двічі доводилось сотням здавати свої окопи і наново їх добувати. Були хвилини, в яких напір ворога був такий могутній, що стрілецьке серце огортала зневіра і спротив слабнув.

Та московське командування не вміло використати положення. Найслабший опір спинював розгін ворога та негайний протинаступ відбирав йому добуте. Так було дня 2–го листопада, коли то бій рішився в користь союзників. Наступ москалів У. С. С. відбили й зайняли край села. Дальше пішла завзята борня між звалищами хат. Вправді слабі частини У. С. С. мусіли зі села небаром відійти, але, підкріплені новими австрійськими запасами, вдержали добуті становища на краю села аж до закінчення бою.

На правому крилі оборонної групи змагалась сотня Вітовського. Її становища були в раковецькому лісі і вона успішно, хоча з великими втратами, замкнула дорогу Москалям на південь. В центрі оборонного фронту II куріня стояла сотня Мельника, що 2 листопада дійшла також до Семиковець і від заходу замкнула перстень облоги.

І курінь вступив до бою нічю 31 жовтня. Його поділено на дві частини. Дві сотні під проводом чет. Яремовича продовжували ліве крило ІІ–го куріня, а другі дві сотні забезпечували ліве крило бригади, напроти семиковецького ставу. В другому дні бою визначився очайдушним випадом чет. Петро Франко. Він, після добуття семиковецького двору, загнався за ворогом аж до ставу. Дуже хоробро держались в бою також стрілецькі новобранці, що прийшли на кілька днів перед боєм у силі 800 людей, на доповнення полку.

Бій завершено дня 3–го листопада атакою на московські окопи. Вся ворожа залога попала в полон. На побоєвищі, зритому окопами та гранатами, залишились тисячі вбитих обох сторін»62.

Битва під Семиківцями стала ще одним величним подвигом Українських Січових Стрільців, яскравим свідченням їхньої хоробрості та стійкості, надією на відродження української державності. «Ми мали дні, — писав з–під Семиківець 16 листопада 1915 р. у своєму листі до члена Української Бойової Управи Володимира Темницького четар УСС Петро Дідушок, — що по чотири рази йшли до штурму. І фактично ми ситуацію врятували. Це признав нам зараз на місці кап[ітан] ген[ерального] штабу з дивізії Горват, який сказав: «Ви вирятували ситуацію», але, каже, про це не можемо згадати публічно, бо маємо такий наказ. Кожде наше слово про вас коштуватиме Австрію новий університет і інші концесії»63. Не жаліло похвали усусам і німецьке командування. В одному з його донесень з цього приводу зазначалося: «З нами ішли до наступу українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ із усієї австрійсько–угорської армії»64. Щоправда, ціна стрілецької слави була надзвичайно високою: УСС втратили 49 вбитими, 168 пораненими, 157 полоненими65. Внаслідок артилерійських обстрілів були повністю зруйновані Семиківці.

Після останніх боїв стрільців було спершу переведено в резерв дивізії, а в другій половині листопада — на зимовий постій до Соснова Теребовлянського повіту. Це були вже не ті стрільці, що восени 1914 р. покидали свій край. Тепер вони пройшли цілий ряд вогненних проб і в цім вогні дозріли внутрішньо, набралися гарту і душевної рівноваги. Під впливом великої місії, покладеної на них, почали УСС творити якісно новий тип українця, що виражалося в їх способі думання, розумінні своєї мети та гідності. «Кожний усвідомлював собі, що і при найгіршому висліді світової війни, український народ мусить покінчити із загумінковістю та послідовно, хоч і постепенно буде змагати до найвищої мети»66 — зазначав згодом колишній УСС Лука Луців.

Ще з осенi 1915 р. почалася нова фаза нацiонально–полiтичної працi стрiлецтва. Сталося це головним чином завдяки сотниковi Вiтовському, який, перебуваючи

* Кіш УСС – підрозділ, основним завданням якого був набір добровольців та опіка пораненими і хворими стрільцями і старшинами.
в Кошi УСС* на лiкуваннi i маючи змогу обдумати деякi питання стрiлецького життя, прийшов до переконання, що однiєю з найбiльших перешкод для ефективної дiяльностi стрiльцiв є фактичне розчленування австрiйською вiйськовою владою леґiону на кiлька частин, пiдпорядкованих рiзним командам, щоб таким чином позбавити його полiтичного характеру67. Свiдченням останнього була i вiдмова Австрiї вiд нiмецького плану, укладеного в кiнцi 1914 — на початку 1915 р., який передбачав, що Українські Січові Стрільці стануть зародком великої української армiї, котра мала через Туреччину та Кавказ пробратися на Кубань i звiдти поширювати свiй вплив на всю Велику Україну, проголошуючи її самостiйною державою68. Необхiдно було змінити несприятливу ситуацію. Тому пiд впливом Дмитра Вiтовського починається жваве листування мiж кошовиками та iншими пiдроздiлами леґiону, змiцнюються зв’язки мiж ними, активiзується дiяльнiсть Сiчового Коша. Останнiй, маючи порiвняно бiльшу свободу руху та контакти з усiма леґiоновими формацiями i багатьма нацiональними iнституцiями краю, поступово перебирав на себе роль полiтичного i пропагандистського осередку стрiлецтва. Звiдси виходили проекти рiзних починiв, тут реалiзовували iдеї, котрi подавали iншi пiдроздiли. Тут великою мiрою формувалася стрiлецька iдеологiя, зароджувалися полiтичнi плани УСС, втiлювалися в життя їхнi творчi задуми. Не випадково члени Української Бойової Управи, якi ознайомлювалися зi стрiлецьким життям, ще в травнi 1915 р. констатували, що Кiш є «рiч дуже важна, без неї стрiлецтво завмре. Там осередок i жерело сил»69.

Ще одним фактором, що сприяв внутрiшнiй консолiдацiї Українських Січових Стрільців, було їхнє спiльне перебування наприкiнцi 1915 — навесні 1916 р. на постої в селі Сосновi над Стрипою та в його присiлку — Тудинцi. Ситуація була доволі спокійною, а тому стрільці отримали добру нагоду для ближчого знайомства між собою та обміну думками щодо дотеперішніх здобутків і невдач, ролі січової формації в суспільстві. Часті товариські вечірки зі жвавими дискусіями лише сприяли виробленню чітких світоглядних орієнтирів. Зокрема, на спільній зустрічі майже всіх стрілецьких старшин, яка відбулася ще 24 жовтня, було заявлено, що УСС не можуть «спочити доти, поки не встане вільна самостійна Україна!»70. Щойно тут стрілецтво згуртувалося в єдиний органiзм не лише за формальними ознаками, пов’язаними зі створенням Першого полку, але й духовно. Тодi ж активiзувалися практично всi сфери стрiлецької дiяльностi. Все вiдчутнiшим ставало прагнення до широкого вияву своїх настроїв, думок та iдей, яке знаходило вiдображення у розмовах УСС, публiкацiях у часописах71 i навiть у бойових наказах. Зокрема, в сотенному наказi Василя Кучабського вiд 24 березня 1916 р. з нагоди вiдзначень українських стрiльцiв австрiйським командуванням наголошувалося: «Ся думка, що привела нас всiх у стрiлецькi ряди, думка Самостiйної України, думка оружного виборення сеї самостiйности є богато вища i благороднiша, чим бажанє вiдзначень. Тому, як i доси, так на будуче стрiльцi будуть боротися не за вiдзначенє, а виключно за сю основну iдею Українського Сiчового Вiйська»72. Стрiлецтво намагалося брати активну участь у вiдбудовi українського нацiонального життя та якимось чином впливати на свiдомiсть та почуття українства. Воно сприяло населенню у проведеннi нацiональних свят, насамперед Шевченкiвських, залучало його до рiзноманiтних стрiлецьких манiфестацiй, допомагало фiзично, прагнуло не допустити в суспiльствi апатiї та зневiри.

Характерним для згадуваного перiоду було i зростання критичних настроїв Українських Січових Стрільців до австрiйської полiтики щодо України. До осенi 1915 р. вони, хоча i зазнали не одного розчарування, вiрили, що орiєнтацiя на австрiйську монархiю може дати українцям деяку користь. Така позицiя диктувалася перш за все тим, що, з одного боку, потрiбно було мати хоч якусь опору в протистояннi з поляками, якi були настроєнi досить агресивно, а з другого — деяка частина стрiлецтва була пiд впливом тiєї мiшанини австрофiльства та української самостiйно–державницької думки, що панувала в передвоєнному галицько–українському суспiльствi i з початком вiйни потрапила в середовище УСС. Та чим далi, тим бiльше стрiльцi сумнiвалися в доцiльностi такої полiтики, тим частiше намагалися демонструвати свою незалежнiсть вiд Австрiї. Нарештi у вереснi 1915 р. австрiйська преса опублiкувала план утворення Польщi у складi не тiльки польського королiвства, а й усiєї Галичини та деяких українських територiй, вiдвойованих вiд Росiї. 19 вересня старшинський корпус стрiлецького леґiону на своїх зборах запротестував проти таких посягань на права українського народу та на його територiю i в листi до автора цього плану графа Андрашi заявив, що українцi нiкому не дозволять зазiхати на свої землi73. А трохи згодом, 11 листопада того ж року, українське стрiлецтво ще раз засвiдчило своє занепокоєння австро–польськими махiнацiями, надiславши лист свого командування Загальній Українській Радi. У ньому говорилося: «... Ми пiшли в сю свiтову заверуху лиш тому, щоби наша Україна в часi сего всесвiтнього, смертельного спору могла проголосити, що є i хоче бути, хоче мати своє мiсце пiд сонцем. Коли що трiвожить нас, то лиш ся думка, чи жертва крови принесе користь Українi, чи тi могили наших товаришiв... причиняться до поправи незавидної долi нашого народа, приспiшать зiрвання з рук України ганебних кайдан неволi»74. Тут же командування УСС просило президiю Загальної Української Ради якнайчастiше iнформувати його про стан нацiональної справи та закликало смiливiше обстоювати iнтереси України. Такий змiст листа, незважаючи на його дипломатичнi недомовки, засвiдчив, що стрiлецтво вже позбулося iлюзiй щодо австрiйської помочi (це ж підтверджують й інші факти, зокрема, листи Гриця Коссака до Никифора Гірняка від 3 листопада 1915 р.75) i що в його середовищi визрiвають значнi змiни. УСС хотiли бути в курсi всiх подiй, що вiдбувалися в суспiльствi, щоб при потребi на них впливати.

Негативним фактором внутрішнього життя стрілецтва цього часу були міжстаршинські чвари, викликані особою тимчасового команданта полку Гриця Коссака. Його амбітність та імпульсивність, а нерідко і грубе поводження з підлеглими призводили до зростання напруженості у стрілецькому середовищі, падіння військової дисципліни, переходу окремих УСС до австрійських частин. Тому ще 18 листопада 1915 р. старшини надіслали до Загальної Української Ради листа, де йшлося про необхідність усунення отамана Коссака76. Цю ж вимогу було поставлено перед членом Української Бойової Управи професором Іваном Боберським, що на Різдво 1916 р. відвідав стрільців. Невдовзі конфлікт

* 2-го вересня 1916 р. майору А. Вариводі було присвоєно звання підполковника.
було розв’язано. Новим командантом полку призначили майора* австрійської армії Антона Вариводу, який 15 березня прибув до місця стрілецького постою і на другий день перебрав командування. Він був енергійною людиною, зі значним організаційним досвідом і вже незабаром припинив старшинські міжусобиці, завів взірцевий військовий лад, доозброїв полк скорострілами й мінометами та поповнив його окремими підрозділами. В той же час, незважаючи на українське походження, майор Варивода залишався австрійським патріотом, мав слабкі зв’язки з українством і був далеким від ідей, за які боролося стрілецтво.

Невдовзі після приходу нового команданта, 13 травня, полк дещо змінив свою дислокацію: ІІ–й курінь перебрався на позиції «Весела» — біля невеликої річки Весела, що між Сосновом і Беневою впадає в Стрипу; решта стрілецької формації разом з її командуванням зайняла північну частину Соснова. В цей час усуси несли розвідувальну і сторожову службу, впорядковували свої позиції, будували укріплення, вдосконалювали бойову підготовку, займалися самоосвітою. Тоді ж зорганізували підстаршинські курси, якими порядкував четар Богдан Гнатевич, ряд старшин і стрільців направили вчитися скорострільної і мінометної справи.

Станом на 25 травня І–й полк УСС (з 30 травня він знову став називатися леґіоном*) нараховував 1730 чоловік, в тому числі 47 старшин77. Структурно

* Збiрник статей, спогадiв та документiв з iсторiї леґiону УСС «За волю України» на 409-й сторінці містить наказ команди леґiону УСС ч. 1 від 30 травня 1916 р., у першому пункті якого зазначається: «Ц. і к. Вища Команда Армії (АОК) видала розпорядок К. Nо. 554611 в[ід] 11 ц[ього] м[ісяця], на основі котрого полк УСС має від тепер носити назву Український леґiон (Украініше леґiон)».
він складався з двох куренів та кількох окремих підрозділів. І–й курінь протягом кількох місяців після відставки з посади команданта полку очолював Гриць Коссак, а в травні його замінив Омелян Лисняк, що прибув до УСС разом із майором Вариводою, сотні — Роман Дудинський, Роман Сушко, Осип Яримович і 3енон Носковський. II–м куренем командував Сень Ґорук, сотнями — Василь Кучабський, Андрій Мельник, Осип Будзиновський, Осип Семенюк. Серед окремих бойових підрозділів важливе значення мали технічна сотня (командант Іван Сіяк) та утворені наприкінці травня відділ мінометів (командант Іван Роґульський) і відділ скорострілів (командант Федь Черник), який незабаром було реорганізовано в сотню.

Надзвичайно важкою — як для УСС, так і для всієї української національної справи — видалася друга половина 1916 року. У результаті розпочатого в перших днях червня наступу російської армії під командуванням генерала Олексія Брусілова (так званого брусіловського прориву) Галичина і Буковина знову стали тереном найжорстокіших боїв. Чимало районів, особливо на Тернопільщині, було зруйновано вщент, населення евакуйовано, господарство та майно — втрачено. Через загрозу оточення війська ХХV корпусу разом з іншими частинами Південної Армії змушені були відійти з–над Стрипи на лінію Маріямпіль—Завалів—р. Золота Липа—р. Ценівка—Зборів. За ними ввечері 11 серпня свої позиції залишили й УСС, які через Антонівку, Вівся, Криве, Литятич відійшли до Потутор на Бережанщині. Незважаючи на запевнення командування бригади про те, що на новому місці окопи вже готові, там, як виявилося, подібна робота практично не починалася. Тому стрільці, які мали захищати Потутори і шлях, що веде з Підгайців до Бережан, змушені були будувати оборонні лінії на важкому, кам’янистому терені самі. Їхні окопи простягалися від гирла Ценівки східним краєм Потутор до битого шляху Підгайці—Бережани (ІІ–й курінь) та узбіччям узгір’я Лисоні до вершини одного з її пагорбів — так звана висота 348 — на півночі села (І–й курінь). На південь від стрілецьких позицій, по другому боці Золотої Липи, на горбовині Дикі Лани розташовувався ХV турецький корпус, зв’язок з яким підтримувала 8–ма сотня УСС, що знаходилася коло фільварку Милівка; на півночі зі стрільцями сусідили вояки 35–го золочівського полку.

Бойові дії для УСС розпочалися 14 серпня. Російські війська, відтіснивши 35–й полк за Ценівку, зайняли протилежні пагорби вздовж Жовнівки, Шибалина і залізничного шляху Потутори—Козова та почали обстрілювати стрілецькі окопи з гармат і скорострілів. Пізно ввечері вони кинулися в наступ і, перебравшись через Ценівку, під покровом темряви здобули позиції одного з куренів 35–го полку. Далі пішли в обхід І–го куреня УСС, прагнучи взяти його в оточення. Становище врятував відділ під командуванням хорунжого Федя Черника, який, маючи всього два скоростріли, стримав наступ противника і дав можливість І–му куреневі організовано відступити в напрямку Потутор. Щоправда, це завдання скорострільники виконала ціною власного життя. Росіяни обійшли їхні позиції і напали з тилу. В рукопашному бою по–геройськи полягла майже вся обслуга скорострілів, зокрема вістун Михайло Андреяс, стрільці Юра Сорич, Михайло Чабан, Лука Тимочко, Демянчук. Врятуватися вдалося лише стрільцеві Голоду, десятнику Купрянцю та хорунжому Чернику78, які прорвалися крізь вороже оточення.

Тим часом стрільці І–го куреня встигли перегрупуватись і разом з двома сотнями 81–го моравського піхотного полку кинулись у контрнаступ, відбивши втрачені позиції та відкинувши противника назад у долину Ценівки. Бій було закінчено ще до підходу запасу другого куреня на чолі з його командантом Сенем Ґоруком.

Незважаючи на позитивний підсумок бойових дій уночі 14 серпня, австрійське командування не лише незаслужено звинуватило УСС у тимчасовому відступі, але й, як це не дивно звучить, у зраді. «Як доказ цього обвинувачення, — зазначає історик Осип Думін, — було притягнено ще й факт, коли кілька стрільців утекло у припілля, хоч такі явища на фронті при інших стягах повторювались доволі часто. Цих стрільців притягнено до польового суду. Обвинувачених боронив доктор права, четар УСС Суховерський. На суді оборонець заявив, що коли винні стрільці, тоді винне й командування дивізії, оскільки йому заздалегідь було відомо про відступ Південної армії з–над Стрипи, а воно все ж не подбало на своєму відтинку нового фронту над Ценівкою про те, щоб збудувати надійні й придатні для оборони окопи. Стрільці викопали їх, але скора поява ворога не залишила їм часу загородити їх як слід дротяними плотами. Отже, прорив на Лисоні, робив висновок д–р Суховерський, є подією, за яку повинні відповідати не стрільці, а командування дивізії. Промова четаря д–ра Суховерського схвилювала голову суду. Він звернув увагу оборонця на те, що як австрійський старшина повинен себе опанувати. Зате членів трибуналу старшин–фронтовиків, які знали справжні умови на фронті й недбайливість австрійських підрозділів, переконали аргументи захисника, і суд звільнив підсудних стрільців од вини й кари. Через те злоба верхів до УСС не щезла, навпаки — ще більше розгорілась. У підрозділах немовби напівофіційно до УСС приліплено назву «Verrater–Regiment» («полк–зрадник». — Авт.). У тому, що цей звичайний на фронті випадок набрав такої гостроти, була «заслуга» наших «приятелів» у вищих ешелонах командування, для яких український леґіон був сіллю в оці. Але чимало завинили тут і самі УСС. Головно завинив тодішній командант полку Варивода, котрий, збентежений першими звістками, не завдав собі праці провести докладне

* За словами отамана Ґорука, у критичний момент підполковник Варивода так упав духом, що подав прохання звільнити його від командуванням полком УСС.
слідство і на його основі як годиться боронити честь полку*. Вся правда виявилась опісля. Виявилося, що прорив учинили москалі через необачність того підрозділу 35–го стрілецького полку, що стояв над згаданим яром. На курінь УСС вони несподівано вдарили збоку і щойно пізніше підійшли і з чола. Але обвинувачення УСС і карних запорядків ніхто не відкликав. Саме стрілецтво оборонило свою честь у кривавому бою за Лисоню й на Диких Ланах»79.

Безпосереднім наслідком демагогічних звинувачень австрійського командування стало переведення УСС із Потутор у резерв 55–ї дивізії до Посухова, недалеко Бережан. Там леґіон було реорганізовано: з обох куренів сформували тільки один бойовий — І–й, а ІІ–й мав бути допоміжним. Командантом І–го куреня призначили сотника Лисняка, а ІІ–го — отамана Ґорука. Замінили також деяких командантів сотень і чет. Ходили навіть чутки, наче новий командувач 55–ї дивізії генерал Уншульд, який восени 1915 р. замінив генерала Фляйшмана, задумує здесяткувати ті сотні, що відступили80. Таке відношення до себе, згадував четар Степан Ріпецький, викликало в стрільців «психічну реакцію, що виявилася з одного боку в ненависті до відомих ворогів УСС, а з другого боку в стихійному бажанні всього УССтрілецтва доказати при найближчій нагоді свою бойову вартість наперекір усім ворогам та піднести в публічній опінії (громадській думці. — Авт.) зневажену вояцьку честь УССтрільця»81.

Така нагода трапилася швидше, ніж на неї сподівалося стрілецтво. Вже 16 серпня І–й курінь перебрався на позиції між Потуторами (праве крило 329–ї бригади) й ліском на Диких Ланах, де стояли флангові відділи турецької дивізії. ІІ–й курінь залишився в Посухові й допомагав першому будувати нову оборонну лінію82. Під кінець місяця обидва курені знову зійшлися в Посухові і звідти разом вирушили, як виявилося, в одну з найкривавіших битв за всю свою історію.

Прагнучи прорвати фронт Південної Армії, росіяни з початком вересня вирішили опанувати лисонське узгір’я і зайняти Бережани. Бої розпочалися пополудні 2 вересня наступом 113–ї російської піхотної дивізії, яка з першого удару проламала оборону 35–го золочівського полку, підпорядкувавши собі ліс і пагорби на Лисоні. Щоб відбити втрачені позиції, австрійське командування ще ввечері кинуло на допомогу дві сотні І–го куреня УСС: 1–шу поручника Романа Сушка і 2–гу поручника Андрія Мельника. Сотня Сушка відразу ж вступила в бій, але в нічній метушні була розбита і більша її половина разом із командантом сотні та хорунжим Михайлом Дорошенком потрапила в полон. Командування над рештками сотні перейняв хорунжий Іван Тучапський.

Сотня Мельника, яка простояла цілу ніч у резерві в одному з ярів неподалік лисонського узгір’я, пішла в бій вранці 3 вересня. «Неначе на площі вправ, — відмічав очевидець, — розвинулася розстрільна та рванула скорим кроком під гору в напрямі лісу на Лисоні. Там ішли вже тяжкі змагання із наступаючими московськими силами. Коли сотня пройшла не більш кількадесяти кроків, загриміло багато батерей російської артилерії. Над головами наступаючих рвалась безліч шрапнелів, а гранати попадали в саму розстрільну. Гук експльозій, лоскіт шрапнелів, свист куль, курява, дим, крик ранених, мішались зі словами команди. Багато вбитих і ранених осталось на місці. Проріджена розстрільна таки наблизилась до лісу. Московські частини, які прорвалися на полуднє від лісу та сходили вже надолину із зайнятого хребта горбовини, відкрили по сотні скорострільний вогонь. Рівночасно дались чути з долини скоростріли хор. Черника, уставлені на залізничому шляху, які прецизним вогнем понад голови сотні стримували московські лави, що стали показуватись на верху хребта Лисоні. Сотня добігла до лісу, оставивши за собою більш третини свойого стану — вбитими й раненими»83. Ніби продовжуючи попередню розповідь про наступ сотні Мельника на лисонський ліс, один зі стрілецьких літописців Василь Дзiковський писав: «Під градом шрапнелевих куль клалися стрільці як скошені квіти; хто не впав, ішов далі витривало»84.

У цей час розгорілася затята боротьба за останню оборонну лінію на верху Лисоні. Її втрата фактично відкривала вільний доступ до Бережан. Проте на шляху переважаючих сил противника стали Українські Січові Стрільці: окрім сотень Сушка і Мельника, на Лисоню з Посухова підтягнули також другу частину І–го куреня — сотні Василя Кучабського і Осипа Будзиновського. Метр за метром відвойовували вони в кривавих боях лисонське узгір’я. Так, сотні Мельника та останкам сотні Сушка, підкріпленим недобитками австрійських частин, удалося рукопашною атакою відкинути ворога на лівому крилі в долину, до лінії запасних окопів. Справа від них боролася сотня Кучабського, яка завзято боронила південний край лисонського лісу. За короткий час стрільці втратили вбитими, пораненими й полоненими більше половини людей. Зокрема, поранення отримали хорунжі Михайло Мінчак, Семен Безпалко, Остап Коберський; у полон потрапили поранений поручник Андрій Мельник та четар Василь Кучабський, якого разом із невеликим відділом стрільців оточили росіяни, відрізавши від решти сотні. На горі залишилися лише невеликі гуртки, що з останніх сил відбивалися від ворога, а нерідко й самі переходили в наступ, стримуючи тим самим подальший прорив фронту. Ось як описує у своїх споминах цей бій один із його найініціативніших учасників сотник Богдан Гнатевич: «...Ліс дещо прочищений. Але місцями йде ще завзята боротьба.

Ось там нище, біля першого запасного становища, змагається гурток стрільців. Серед них наш малий боєвий хор. Мінчак. Обі противні сторони перекидаються густо гранатами. Стріляти тут незручно, бо одні і другі схоронені в окопах або за деревами. Москалів у долині тьма — аж роїться! Заєдно підходять нові і нові. А наш гурток маліє.

Перед моїми очима була крівава картина, якої не забуду ніколи! Переді мною малий відтинок окопів. На цьому місці збилося кількадесять стрільців а кругом них москалі. Між зеленю кущів та звалищами землянок роєм сіріють малі солдатські кашкети. Наступають завзято, намагаються замкнути перстень (оточення. — Авт.). Не жаліють життя. Стрільці змагаються на три боки.

Півгодинний завзятий бій віч–у–віч прорідив ряди стрілецтва. Тут і там лежать у калюжах крови побиті та важко ранені. Стогін ранених продирається крізь гамір бою. Нема як і кому їх відси забрати. Багато з них догоряє таки на місці а ці, що не стратили ще всіх сил, шукають захорони під стінами окопів або за пнями дерев.

Там, біля одної траверзи, бачу, збився їх цілий гурток. Одні другим перевязують рани. Одяг на них пірваний, а на ньому повно застиглої ржавої крови.

Ті, що в бою, живі, не бачать, що діється позаду них. Не чують крику ранених, не бачать, що ось біля них паде один чи другий їх товариш, їх усі змисли звернені на ворога. Очима шукають сірих шапок. Перебігають з місця на місце, бо один тут проти десятьох. Не шукають захорони лише доброго догляду, їх лиця замурзані від поту й пилу, чорні від диму, бачиш, зовсім спокійні. Лише очі вирячені горять завзяттям.

Якби вони побачили все те пекло, що довкруги них, якби знали, що їх так мало, що вже і їх хорунжий лежить ранений під деревом, що вони самі тут у клині, ...без проводу та без надії на скору поміч!..»85

Якщо в лисонському лісі ворожий наступ завдяки сотням Мельника, Сушка і Кучабського було зупинено, то на південному схилі гори російські бойові лави, прорвавши запасні позиції, невпинно просувалися на долину. Тривалий час їх стримувала чета скорострілів під командуванням хорунжого Дениса Кліща. Але коли більшість обслуги скорострілів було поранено або вбито, і коли геройською смертю загинув сам хорунжий Кліщ, що до останнього моменту обстрілював ворожі лави, росіяни продовжили свій наступ. Тоді назустріч їм вийшла сотня Осипа Будзиновського, яка досі разом із командуванням І–го куреня перебувала в резерві в одному з глибоких ярів. Розгорнувшись у бойову лінію, вона, як згодом писав четар Степан Ріпецький, «на чолі зі старшинами і підстаршинами, з розмахом рушила вперед під гору, звідки сходили в долину ворожі лави. З погордою смерти йшли стрільці до наступу. Не лягали на землю до стрілу, як їх вчили в вишколі, а прямо зі стоячої позиції, щоб краще бачити ворога, стріляли по ворожих лавах»86. У ході кровопролитного бою загинули всі команданти чет: Юліан Соколовський, Іван Максимишин і Богдан Романишин, половина підстаршин та чимало стрільців; значна частина сотні, що залишилася живою, разом із командуванням І–го куреня потрапили в полон.

Становище врятував ІІ–й курінь УСС, який у критичний момент командування дивізії перекинуло з Посухова на Лисоню як останній резерв. Перед вимаршем на фронт його командант Сень Ґорук, звертаючись до своїх стрільців, заявив: «Ми йдемо, щоб умерти. Вірю, що сповните свій обов’язок супроти України й віддасте незаслужений поличник. З Богом!»87 Згадуючи про поличник, він мав на увазі незаслужене звинувачення у зраді, яке австрійське командування висунуло леґіону УСС після бою під Потуторами 14 серпня 1916 р.

Прибувши на Лисоню, курінь Ґорука зумів зупинити російський наступ і навіть спробував повернути втрачені позиції. Проте, незважаючи на бойовий запал, не зміг цього осягнути, оскільки російська артилерія засипала стрільців градом вогню. Після двох невдалих спроб закріпитись наверху, він зайняв резервну оборонну лінію на західному узбіччі гори, між частинами 310–го та 81–го полків. Незадовго до цього найкращим чином проявив себе один із його підрозділів — чета хорунжого Євгена Ясеницького, яка несподіваним ударом розбила ворожі відділи і визволила з неволі командування І–го куреня та частину сотні Будзиновського. Чимало росіян при цьому було захоплено в полон, а тих, що спробували втекти, викосили стрілецькі скоростріли.

Близько полудня бойові дії на Лисоні, якщо не зважати на невгамовну артилерію, вщухли. Ворожі сторони, готуючись до чергової проби сил, підтягували підкріплення, підбирали поранених, хоронили вбитих. Стрілецькі позиції було зміцнено двома неповними австрійськими куренями і частинами баварського 4–го запасного піхотного полку88, які розташувалися відповідно справа і зліва від стрільців.

Удосвіта наступного дня, 4 вересня, бої відновилися успішною атакою І–го куреня УСС. Несподіваним маневром він здобув ближні окопи росіян над Ценівкою та захопив полонених і скоростріли. Невдовзі в наступ пішов ІІ–й курінь. Однак через брак координації, пасивність деяких союзницьких частин та небезпеку оточення стрільці обох куренів змушені були відступити, зазнавши при цьому значних утрат. Лише ввечері, після півгодинної потужної артпідготовки, почався загальний наступ, у ході якого УСС разом з німецькими й австро–угорськими підрозділами відвоювали в противника раніше втрачені позиції. Отже перша спроба росіян прорвати фронт під Бережанами, незважаючи на цілу дивізію їхньої добірної піхоти та значну кількість артилерії, зазнала фіаско.

Значною мірою перемогу союзних військ забезпечили Українські Січові Стрільці, які завдяки власному героїзму не лише зупинили російський наступ у момент найбільшого ослаблення фронту, але й тривалий час стримували переважаючі сили ворога та першими кидалися у контратаки, додаючи відваги австрійським і угорським підрозділам. Не випадково командир одного з російських полків, якому протистояли усуси, попереджував наступника, що прийшов зі своїми частинами йому на зміну: «Против вас сєчевиє стрєлкі, хорошо мерзавци бются, не зєвайтє!»89 Лисоня стала вічним символом великої ідеї боротьби за волю України, доказом незламності духу та бойової сили українського стрілецтва. Та водночас вона була і мовчазним свідком найкривавішої трагедії за всю історію УСС: протягом Лисонської битви леґіон утратив майже 700 вояків, з них 81 вбитими, 293 пораненими і 285 полоненими90. Найбільшими були втрати серед старшинського корпусу: з 44 старшин у строю залишилося тільки 1691. Окрім уже згаданих, полягли в бою хорунжий Ярослав Кузьмович, підхорунжі Василь Сторожук і Степан Томенко; поранення отримали сотник Роман Дудинський, поручник Осип Яримович, четар Богдан Гнатевич, хорунжі Євген Ясеницький, Тадей Ковалик, підхорунжі Олекса Грабар, Володимир Лісковацький та інші.

З настанням затишшя на фронті леґіон УСС, що зменшився до чотирьохсот стрільців, було поповнено двомастами новобранцями з Коша і 15 вересня переведено в запас дивізії до Посухова. Але вже наступного дня, коли росіяни прорвали оборону турецької дивізії на пагорбі Дикі Лани поблизу Посухова, йому разом із союзниками довелося рятувати загрозливу ситуацію. Під час бою стрільці вперше застосували нову тактику нападу — наступ «хвилями», який вівся кількома рідкими (стрілець від стрільця на 10–15 кроків) рядами (розстрільними) на відстані 50 кроків один за одним. Це дало можливість не лише викликати у противника враження ніби наступ ведеться великими силами, але й звести до мінімуму власні втрати, які обійшлися одним убитим і кільканадцятьма пораненими. До 9–ї години вечора лінію оборони турків було відновлено. При цьому усуси полонили, за різними даними, від 200 до 300 російських вояків92.

Після перемоги на Диких Ланах леґіон УСС перебрався до Потутор, де зайняв свої колишні позиції на східних окраїнах села, від устя Ценівки до шляху, що веде до Бережан. Справа від нього розташувалася турецька дивізія, зліва — 310–й угорський полк. Надіючись на тривалий перепочинок, стрільці взялися до облаштовування своїх окопів. Проте на заваді їм став черговий наступ росіян, що заповзялися добути Бережани. Він розпочався 29 вересня сильним артилерійським обстрілом, який тривав майже добу. Близько полудня 30 вересня піхотні і кінні частини противника перейшли в наступ і, прорвавши оборону сусіднього угорського полку, до речі, в тому самому місці, що й 14 серпня і 2 вересня, долиною Золотої Липи зайшли в тил леґіону УСС.

Уже з самого початку бою стрільці помітили, що ворог намагатиметься взяти їх в оточення, з якого самостійно вибратися буде неможливо. Найкращим виходом зі складного становища став би відступ. Однак на запит команданта леґіону УСС, як діяти, командування бригади наказало те саме, що й рік тому І–му куреневі під час бою під Соколовом: «Держатися до останнього! Поміч вишлють»93. Покладаючись на обіцяну допомогу, стрільці, оточені з трьох боків переважаючим ворогом і відрізані від решти фронту непрохідними заплавами Золотої Липи і самою рікою, трималися кілька годин, відбиваючи щораз нові атаки ворога. Та після виснажливої чотиригодинної оборони, так і не дочекавшись ні підмоги, ні поповнення витрачених боєприпасів, ті усуси, що залишилися живими, потрапили у ворожий полон. (Цілком вірогідно, що такий перебіг подій був запрограмований кимось із українофобів у штабі корпусу Гофмана, адже прагнення ліквідувати формацію УСС відчувалося протягом усієї війни). Врятуватися вдалося лише підполковнику Вариводі, його помічнику четарю Панчаку та ще приблизно двадцятьом стрільцям на чолі з четарем Трухом, які зуміли прорвалися крізь ворожий заслін і дістались до Бережан.

Тим часом австрійське командування, скориставшись героїчною обороною Потутор, де стрілецтво прикувало до себе переважну більшість бойових сил ворога, встигло підтягнути резерви і на другий день зуміло зупинити російський наступ, але самих Потутор відбити вже не вдалося. Для цього, як влучно підмітили автори «Історії українського війська»94, не стало УСС.

Так катастрофічно завершився 1916 рік для леґіону УСС, який лише протягом вересня у найкривавiших за весь час свого iснування боях на Бережанщинi втратив убитими, пораненими i полоненими понад 1300 чоловік95. Бойова формацiя фактично перестала iснувати, а її рештки — близько 150 чоловік96 — разом із канцелярією, обозом та іншими допоміжними підрозділами під командуванням

* Вишкіл УСС – підрозділ, основним завданням якого було вiйськове навчання новобранцiв УСС i тих стрiльцiв, якi поверталися до леґiону пiсля хвороб і поранень.
четаря Івана Цяпки перебралися до Коша і Вишколу УСС*, що перебували в селах Пісочна і Розвадів коло Миколєва над Дністром. Відновлення боєздатності та поповнення особового складу, якому, щоправда, австрiйське командування чинило постiйні перешкоди97, тривали там до березня 1917 року. На фронті під Бережанами залишилася лише вціліла технічна сотня УСС, що під час бою 30 вересня працювала в Посухові. Тоді ж командування 7–ї австрійської армії, яка з останніх сил боролась у південно–східних Карпатах, зажадало від леґіону УСС відправити на допомогу бодай одну сотню стрільців. У другій половині жовтня зі «старої войни», тобто досвідчених січовиків, було сформовано так звану Гуцульську сотню, що нараховувала до 200 вояків, головним чином гуцулів. 27 жовтня вона під проводом четаря Миколи Никорака (згодом його заміняли четар Альфонс Ерле, німець за нацiональнiстю, сотник Омелян Левицький, четар Іван Бужор) відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби, де перебувала до середини 1917 р. Там Гуцульська сотня особливо відзначилась у боях поблизу гори Присліп, де 1 грудня спільно з німецькими частинами розбила росіян, та 31 березня, коли взяла в полон російську залогу з 45–ти чоловік разом із командиром та захопивши при цьому скоростріл і міномет98. 27 червня 1917 р. вона повернулася до леґіону УСС.

Останні події на Бережанщинi справляли на залишки стрiлецтва гнiтюче враження, поширювалися апатiя та зневiра. Навіть серед деяких старшин почали з’являтися занепадницькі думки про їхню післявоєнну еміграцію99. Та, на щастя, знайшлися й такі, що і серед пануючого хаосу та розпуки ні на мить не забували про стрілецьку місію та інтереси українського народу. Зокрема, сотник Дмитро Вітовський, звертаючись до тих старшин, що задумали після війни «накивати п’ятами», писав: «... Та ж у нас майже вся молода інтеліґенція вигинула, так само, коли не гірше і по другім боці (у Східній Україні. — Авт.) — і кожна інтеліґентна одиниця, що не буде безглуздим страхом підшита, іде в нашім національнім курсі на вагу золота...»100.

Минуло зовсім небагато часу і доля ще раз випробувала стрілецтво на міцність. 4 листопада 1916 р., одночасно з проголошенням польської держави на вiдвойованих у Росiї землях, цiсар видав указ про поширення автономiї Галичини. Згiдно з ним схiдногалицькi землi фактично вiддавали в розпорядження полякiв, котрi мали за таку плату погодитися на об’єднання з Австро–Угорщиною101. Подiбнi австро–польськi торги викликали величезне обурення серед українського суспiльства. Президiя Загальної Української Ради, дискредитована дотеперiшньою австрофiльською полiтикою, змушена була скласти свої повноваження. Полiтичне керiвництво перейшло до Української Парламентарної Репрезентацiї (УПР) на чолi з Юліаном Романчуком. 8 листопада вона виступила з протестом проти дiй австрiйської влади та закликала до цього український народ102. Але, майбутнє показало, що нова iнституцiя, як i її попередниця, продовжувала дотримуватися проавстрiйської орiєнтацiї.

Що ж до стрiлецького середовища, то дотеперiшнє нейтральне ставлення до Австрiї, як до потенцiйного союзника проти полякiв, змiнилося в ньому пiсля 4 листопада 1916 р. на вороже. Українські Січові Стрільці вперше у цiй вiйнi поставили перед собою питання про доцiльнiсть подальшого свого iснування, заявляючи, що не бачать можливостi воювати в союзi з державою, володар якої так ганебно торгує українською землею103. Для вирiшення цiєї проблеми вони через своїх делегатів, сотників Романа Дудинського, Омеляна Левицького і четаря Івана Цяпку, 24 листопада 1916 р. звернулися за порадою до УБУ104. У вiдповiдь Бойова Управа 2 грудня 1916 р.105 виступила iз заявою до УСС, де вмотивовано доводила доцiльнiсть збереження леґiону, котрий, по сутi, був єдиною українською iнституцiєю, з якою змушенi були рахуватися навiть вороги. Зокрема, тут зазначалося: «Ріжні перешкоди при творенні леґіону і при всіх заходах до його поширення найкраще говорять про незмірно велике значіння його якраз для нас і для нашої національної справи. Чим гіршим стає загальне положення української справи і українського народа; чим холоднійше відносилися би до нашої справи інші чинники; чим дальше відсувано би здійснення наших цілей, тим більші зусилля мусить робити український нарід для удержання на відповідній висоті своїх національних сил, отже і своєї боєвої готовности... навіть під найтяжшими ударами і серед найбільших розчарувань не можемо дати собі вибити з рук оружя, яким боремось за нашу національну справу; не можемо допустити до того, щоби незалежні від нас обставини зіпхнули нас без нашого опору зі сцени боротьби народів за свою будучність...»106. Така аргументацiя, а також почуття вiдповiдальностi змусили стрiльцiв вiдмовитися вiд свого задуму. Леґiон було збережено.

Криза в українському суспiльствi, викликана «галицькими торгами», остаточно переконала стрiльцiв у двох судженнях: безперспективностi проавстрiйської орiєнтацiї, а вiдповiдно — у необхiдностi в боротьбi за українську державнiсть робити ставку на сили власного народу, та правильностi дотеперiшнього опозицiйного ставлення до українського полiтичного проводу. Щодо Австрiї, то, за словами сотника Василя Кучабського, розвиток душi УСС наприкiнцi 1916 р. вже був дiйшов до здатностi повернути стрiлецький багнет проти неї107. Подiбнi настрої стрiльцiв добре вiдчувало й австрiйське командування. Так, начальник штабу корпусу, до якого вони були приписані, граф Лямезан заявляв: «Добрі вояки, хоч боюся, що від них можна всього сподіватися»108. А командувач цього ж корпусу генерал Гофман трохи згодом прямо відзначив, що УСС мають свою мету і борються не за австрійські інтереси, а «за Україну»109.

Принциповий характер мало для УСС питання стосунків iз українським полiтичним проводом. Узявши на себе роль начебто морального виразника нацiональної полiтики, як зазначав Осип Думiн110, стрiлецтво мусило стати в опозицiю до офiцiйного полiтичного курсу українських провiдникiв. Воно не могло погодитися з принизливою тактикою Головної, а пiзнiше Загальної Української Ради та Української Парламентарної Репрезентацiї, тактикою змагань за дрiбнi поступки i вiчних заяв лояльностi до Габсбурзької династiї, яка у своїй полiтицi щодо українства не показала нiякого розумiння його нацiональних iнтересiв, користуючись при цьому принципом: обiцяти, але не виконувати. Дiяльнiсть, а часто й бездiяльнiсть українських полiтикiв не раз тяжко вiдбивалася на становищi самого стрiлецтва: призначення слабовiльного Михайла Галущинського, який нерiдко не розумiв стрiлецької iдеї, командантом леґiону в пiдсумку призвело до втрати пошани не тiльки до нього самого, а й взагалi до нацiонального проводу; вiдсутнiсть пiдтримки стрiлецтва в Стрию обернулася катастрофiчним обмеженням кiлькiсного складу леґiону; залишення УСС напризволяще в Закарпаттi спричинилося до величезних фiзичних втрат; проавстрiйська спрямованiсть галицько–українського керiвництва дезорiєнтувала стрiльцiв, особливо на перших порах, у виборi чiтких позицiй.

Вiдмежовуючись вiд полiтики проводу, Українські Січові Стрільці гостро критикували її, зокрема, у своїх листах та публiкацiях, на зборах, у розмовах з полiтиками, в стрiлецькому гуморi111. Вiдома карикатура стрільця Осипа Куриласа в одному з чисел стрiлецького сатиричного часопису «Самохотник» з лiта 1917 р., що зображувала соннiсть галицької полiтики112, правдиво передала погляди усусів на неї. Характеризуючи Костя Левицького як політика, стрілецький друкований орган «Шляхи» зазначав, що «думка про Україну набирає у нього змістовності й ваги тільки через Австрію»113. Враховуючи це, стрілецтво, складаючи свої плани на майбутню відбудову українського національного життя, не надавало якоїсь більш–менш значної ролі «старим кадрам». Так, четар Іван Балюк в одному з листів до Дмитра Донцова заявляв: «Ми виродні сини тої суспільности, що хотіла нас втиснути в свою форму, поробити з нас короткозорих і безсилих калік, що лиш зітхати знали би, справляючи ділєтантську роботу, ми без жалю і милосердя звернимося проти неї»114.

Траплялося, що стрiлецькi протести набирали рiзкiших форм. Зокрема, у березнi 1917 р. УСС, обуренi постiйними суперечками та непорозумiннями в полiтичному проводi, устами старшин — так званий «Апель старшин УСС до Загальної Української Ради і Української Парламентарної Репрезентації»115, який пiдписали 77 осіб, котрi представляли всi стрiлецькi формацiї, — звернулися до українських полiтикiв iз рiшучою вимогою негайного порозумiння. Зокрема, там зазначалося: «Ми глибоко і болюче вражені сим проявом, що в пору, яка на цілі століття рішає про нашу судьбу, на вершках політичного життя Нації роз’єднання і роздор. Запанували відносини, які виключають можність одноцільної політичної акції, уводять заколот в політичне наше життя, підтинають до решти політичну силу, повагу і престиж Нації. — Дві інституції взаїмно оспорюють собі право до політичного проводу і заступництва української суспільности. — Ведеться компетенційна боротьба, яку ані через її зміст, ані її тон не можна назвати політичною. Усе те находить свій відгомін у пресі і відзивається болючою луною серед суспільности. Особливо болюче вражають ці нестерпні відносини нас, Українських Січових Стрільців. Вступаючи в ряди Українського війська, ми зреклися можности брати безпосередно участь в політичнім житті України. Та через те ми ще не відріклися національного чуття ані думки про нашу національну будучність! Противно! Коли не можемо, ані не приписуємо собі права впливати прямо на хід нашої політики — то тим горячіше бажаємо і домагаємось запоруки, що на політичнім полі зроблять другі, покликані до цього, усе, що під цю пору мусить бути зроблене. Згадана компетенційна боротьба відбирає нам цю запоруку. Тому уважаємо своїм обов’язком відозватись в імені стрілецтва до леґітимованих політичних провідників Нації. Не сміє наш Нарід бути під цю пору як судно, на якому суперники виривають собі взаємно керму з рук. Домагаємося покінчення недостойних Великого Народу компетенційних спорів...»

Водночас треба вiдзначити, що, незважаючи на постiйну критику недалекоглядної полiтики крайового керiвництва, сiчове стрiлецтво все–таки враховувало iснуючi умови, тому намагалося зберегти щодо нього певну лояльнiсть i тим не допустити в суспiльствi будь–якого розколу.

На відміну від галицьких політиків, величезним авторитетом та повагою в стрілецькому середовищі користувався Іван Франко, який, поряд із Михайлом Павликом, значився в стрілецьких списках почесним УСС–ом116. Його твори були програмовими гаслами для стрільців, які також боролися за волю України та намагалися корчувати ті негативні прикмети, що пустили глибоке коріння в душах і головах українців. Немаловажним було й те, що Каменяр благословив свого сина Петра до лав українського леґіону. Певний час і сам він перебував у стрілецькому шпиталі на лікуванні. Тому, коли УСС дізналися про смерть поета, то сприйняли її як загальнонаціональне горе. На знак скорботи в усіх стрілецьких частинах було приспущено національні знамена з чорними жалібними стрічками. На похорон з фронту прибула делегація УСС, яка супроводжувала Каменяра на Личаківське кладовище. У прощальному виступі стрілецький представник — сотник Зенон Носковський підкреслив: «Устами моїми прощають впослідне Невтомного Учителя–Пророка і Великого Вожда Каменярів... Його духові діти Українські Січові Стрільці, виховані та викормлені Його думками і ідеями, перейняті до глибини душі Його животворними словами. Пішли ми у бій сповнити дословно і найточніше Його заповіт, — пішли з оружєм в руках ломити ворожу скалу, щоб промостити шлях народному щастю... Ми не зневірювалися... Серед найбільшого труду і втоми чули ми Його віщі слова: «Ми зітремо скалу»117. Скорботою були проникнуті й тодішні стрілецькі видання та бойові накази118, де висловлювалася глибока шана до пам’яті Великого Каменяра та його заповітів.

Значний вплив на становлення Українських Січових Стрільців мали також героїчні традиції козацько–гетьманської доби та творчість Тараса Шевченка. Стрілецтво завжди підкреслювало, що є переємником слави українського козацтва та уславлених гетьманів, а тому намагалося й діяти відповідно і навіть творити внутрішню структуру своєї формації на взірець січової. Що ж до Т. Шевченка, то його «Кобзар» вже до війни становив невід’ємний атрибут кожної національно свідомої української родини Галичини, а в стрілецькому середовищі й поготів. Тут існував справжній культ Поета, свідченням чого були щорічні шевченківські свята, які проводилися в леґіоні, як привило, спільно з цивільним населенням, і які завжди перетворювалися у величаві національні маніфестації.

Зважаючи на це, закономірним був той факт, що з самого початку свого iснування УСС виступали переконаними прихильниками соборницької iдеї i пiдкреслювали це при найменшiй нагодi: доброзичливим ставленням до Союзу Визволення України, як полiтичної органiзацiї схiдних українцiв, та її друкованого органу «Вiстника СВУ», стосунками з українцями–вiйськовополоненими з росiйської армiї, щоденною діяльністю. Андрій Мельник, сотник УСС та згодом один із провідників ОУН, зазначав: «Простою послідовністю юнацького усвідомлення було моє вступлення до Українського Січового Стрілецтва в 1914 р.; воно було виразом стремління іти на поміч братам по крові, уярмленим царською Москвою»119. Знаменною з цього приводу була зустріч на Різдвяні свята 1915 р. однієї з сотень ІІ–го куреня УСС з кількома вояками російської армії, що потрапили в полон і які, як виявилося були українцями за походженням. Під час спільної Свят–Вечері сотник Дмитро Вітовський виголосив промову, яку, вказуючи на присутніх українців–військовополонених, закінчив такими словами: «Вірю, що так як сьогодні ми засіли до Свят–Вечері з нашими братами з–над Дніпра, хай в цей момент полоненими, — так колись, може вже в недалекій будуччині, засядемо до Свят–Вечері як Один, Великий Український Народ у своїй вільній державі, Соборній Самостійній Україні!»120. Ця зустріч була радісною і вселяла натхнення, але водночас вона нагадувала про страшну трагедію: коли один супроти одного зі зброєю в руках стояли сини одного народу, змушені воювати за чужі їм інтереси.

Зустрівшись із українцями з Наддніпрянщини, стрільці бажали знайти в них хоч крихту національної свідомості, бо хотіли вірити, що московський царат не вбив ще зовсім живої душі українського народу. Коли ж знаходили такого, який хоча б знав про Тараса Шевченка, про національну окремішність українців, читав українські книжки чи часописи, то їхній радості не було меж. Не раз збиралися вони разом із братами–наддніпрянцями та розповідали одні одним про себе, обговорювали національні справи, співали народних пісень121. Східні українці, дізнавшись за що борються УСС, нерідко захоплювалися ними, намагаючись допомогти. Так, частина наддніпрянців, що перебувала в одному з австрійських таборів, влаштувала там платну виставу, а доходи перерахувала до стрілецького фонду122. У свою чергу січове стрілецтво також неодноразово брало під захист східноукраїнських земляків перед різними небезпеками, ризикуючи за це потрапити під військовий суд123. Подібні контакти часто переростали у товариські й продовжувалися через листування. Зокрема, на Різдво 1917 р. стрільці отримали таке вітання: «Вам щирим Синам України! Вам — справжнім виконавцям Кобзаревого заповіту! Вам — гордощам української думки, красі українських традицій! Вам, що буйний квіт життя віддаєте за волю України, — ми, слобідські полонені українці, складаємо свої найщиріші Різдвяні привітання!»124. Все це йшло лише на користь загальній справі.

Соборницькими мотивами були пронизані фактично всі стрілецькі помисли та вчинки. Чого варта тільки одна фраза з листа четаря Балюка: «Нам не вільно вдоволятися навіть тим, якби до Дніпра прилучено Україну...» та критика ним деяких українських керманичів, думка яких не сягала далі власного повіту125. Тією ж ідеєю було продиктоване бажання стрілецтва, щоб долею й iнтересами українського народу керував єдиний полiтичний провiд, який репрезентував би всi українськi землi. А тому, коли воно дізналося про створення замість ГУР Загальної Української Ради, як представництва всього українського народу, куди входили представники Галичини, Буковини та Східної України, то сприйняло цю звістку з великим піднесенням та висловило сподівання, що ЗУР у своїй політиці буде спиратися на самостійницьку національну ідеологію126, яка була наслідком і стрілецької праці.

Наочним прагненням стрiльцiв до єднання України було i те, що вони використовували в своєму середовищi два герби: галицький — iз зображенням лева i київський — архангела Михаїла, а з 1915 р. почали з’являтися навiть стрiлецькi вiдзнаки з вiдповiдними зображеннями127. Цiкавим у цьому зв’язку було стрiлецьке розв’язання питання про герб майбутньої самостiйної соборної Української держави. Його проект — зображення архангела Михаїла з мечем в однiй руцi i щитом, на якому показано лева, — у другiй, було розроблено протягом кiнця 1915–1916 рр. i затверджено на спецiальнiй нарадi старшин УСС128 (до речі, один із розробників герба четар Іван Іванець восени 1917 р. листувався з Михайлом Грушевським щодо вирішення аналогічного питання в УНР129). З цього приводу автор спецiального опрацювання вiстун УСС Василь Дзiковський, студент–iсторик Львiвського унiверситету, зазначав: «Архангела приймаємо не лиш тому, що вiн з давен вживався на Українi..., але тому, що це старинний український емблєм, бо був на Вкраїнi ще перед прилученням її до Литви. А галицького льва додаємо йому на щитi — наче на охорону, — тому, що Галичина була заборолом i охороною українського життя i культури. Злукою обох гербiв єднаємо i вирiвнуємо в iдеї це, — що роз’єднала iсторiя»130.

Ведучи мову про герб соборної самостійної України, слід відзначити, забігаючи наперед, і такий факт: 19 квітня 1918 р. в селі Пісочна Жидачівського повіту силами стрілецтва було завершено й освячено пам’ятник «з нагоди свободи України і тих, що полягли за її волю». Виготовили його вістун Беркий і стрілець Пресович за проектом підхорунжого Лепкого, який і керував роботою. Сам автор так описував своє творіння в листі до професора Боберського: «Пам’ятник у виді дикого облому камінистої руїни (воєнне знищення нашого краю), на високому підмурованому насипі, в формі оборонного бастіону. Повздовж колони з двобічним фронтом вибиті два великі хрести в виді старинних мечів. На головній таблиці герб соборної України (Володимирів знак) з написом: «На вічну пам’ять свободи України і всіх, що полягли за її волю». На другій таблиці монограм УСС і дата проголошення самостійности України»131. Цікавими тут є два моменти. По–перше, тризуб, як державний герб УНР, остаточно був затверджений Центральною Радою тільки 22 березня 1918 р.132, а вже швидше, ніж за місяць його було зображено на стрілецькому пам’ятнику. По–друге, Левко Лепкий, пишучи про тризуб, як про герб соборної України, майже за рік передбачив урочисте об’єднання двох частин України в єдиний державний організм з єдиним гербом — тризубом. Це свідчило насамперед про глибоку віру стрілецтва в самостійницько–соборницьку ідею та бажання якнайшвидше реалізувати її на практиці.

До 1917 р. леґіон УСС не мав власного прапора і користувався до того часу прапором товариства «Січ» із Ясениці Сільної на Дрогобиччині, де до війни кошовим був Гриць Коссак133. Деякі стрілецькі підрозділи мали свої прапори. Зокрема, 2–га Віденська сотня УСС, сформована з українських біженців у Австрії, 25 квітня 1916 р. отримала від українського жіноцтва синьо–жовтий прапор, на одному боці якого було вигаптувано золотого лева, а на другому — ініціали «УСС» та дату вручення прапора. На червоній стрічці, прикріпленій до прапора, був напис: «До бою за волю. Український Жіночий Комітет — Другій Віденській сотні УСС»134. У 1916 р. четар УСС Іванець створив проект стрілецького прапора, який був виготовлений при допомозі львівського жіноцтва. 28 жовтня 1917 р. його було освячено у Розвадові Жидачівського повіту митрополитом Андреєм Шептицьким, котрий, звертаючись до УСС, зазначив: «Ідіть витривало по вибраній Вами дорозі і я благословитиму Ваші діла»135.

На стрілецькому прапорі з синього шовку на одному боці були зображені основні елементи згаданого стрілецького герба: архангел Михаїл з мечем в одній руці і щитом, на якому показано лева — у другій. Архангел стояв на вершині скелі, довкола якої розміщене листя і кетяги калини. На другому боці на малиновому крузі в дубовому вінку — символі воєнної слави — вигаптувано золотом літери «У.С.С.»136. Так на стрілецькому прапорі було втілено українську соборницьку ідею і емблемою калини, як символом стрілецтва, пов’язано її з УСС. Цю ідею пронесли стрільці в серці до останніх днів свого існування, пропагуючи її серед українства Галичини, Закарпаття, Волині, Великої України.

Будучи переконаними патрiотами, сiчовi стрiльцi, насамперед тi, якi мали досвiд нацiонально–полiтичної роботи, вважали своїм безпосереднiм обов’язком пропагувати українську iдею не тiльки серед власного громадянства, а й серед iноземцiв, з якими доводилося зустрiчатися. Нерiдко подiбнi спроби знаходили розуміння та симпатiї137. Своєрiдним виявом поваги та солiдарностi зі змаганнями стрiлецтва було те, що деякi австрiйськi й нiмецькi офiцери чiпляли стрiлецькi синьо–жовтi кокарди на свої головнi убори. Підхорунжий УСС Роман Купчинський з цього приводу відзначав: «Велике число офіцирів... стараються всякими способами дістати нашу відзнаку і носять її на спомин попри иньші на шапці. При кожній нагоді просять, щоб відступити їм — а хто відказується, то жертвують по 2 і більше корон»138.

Iнформацiя про збройну боротьбу українцiв усе частiше з’являлася й в iноземнiй пресi. Так, тiльки в одному з далеко не повних пресових оглядiв тижневик «Вiстник СВУ» за 24 жовтня 1915 р. подав назви близько 15 статей в iноземнiй пресi про стрiлецький леґiон, не враховуючи дрiбних замiток. Зокрема, швейцарський часопис «Базлер Нахрiхтен» вiд 10 червня 1915 р., розповiдаючи про УСС, зазначав, що вони змагаються за самостiйну державу139.

Дуже популярним у скандинавських країнах, особливо серед жiноцтва, було iм’я хорунжої УСС Олени Степанiвни, яка в 1917 р. поверталася через Скандинавiю з росiйського полону. Про неї, як про активну учасницю нацiонально–визвольної боротьби в Українi, писала та вмiщувала її фото преса Фiнляндiї, Швецiї, Норвегiї140. Не була винятком і Росія. Воєнний кореспондент «Русского слова» С. Мамонтов у своїй статті про Степанівну зазначав: «Найбільшу сенсацію викликала панночка — офіцер в австрійськім мундирі. Кажучи точніше, властиво не офіцер, а «аспірант», себто в роді прапорщика, що здав офіцерський іспит і має право авансувати. Чисто слав’янське миловидне личко, цілком дівочі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська вимова. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонничка самостійності української нації. На війну проти «москалів» пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола. Коли котрийсь з наших офіцерів підозрівав в її вступленню до армії романтичний підклад, вона сильно почервоніла й почала дуже гаряче протестувати. Се викликало добродушний сміх і серед нас, і серед її полонених товаришів»141.

З Українськими Січовими Стрільцями зустрічалися відомі зарубіжні діячі. Серед них швед Альфред Єнсен, дослідник українсько–шведських взаємин та автор монографії про гетьмана Мазепу, який на Великдень 1916 р. гостив у стрілецькому шпиталі в Львові142. Знiмали стрiльцiв i для тогочасної кiнохронiки143. Така увага сприяла розвитковi iнтересу до України, її визвольної боротьби, розширювала коло українських прихильникiв у свiтi. (Наприклад, один з представників української діаспори в США Семен Демидчук вимагав у 1915 р. від австрійського посольства у Вашингтоні детальнішої інформації про Українських Січових Стрільців, «бо через те в Америці заінтересуються нашим народом і на підставі тих телєграм ми можемо легко містити статті в англійських часописах»144). В умовах, коли про iснування українського народу мало що знали, це був справжнiй iнформацiйний прорив.

Важливим фактором, тiсно пов’язаним зі становленням нацiонального характеру леґiону УСС, була його атрибутика. Цiлком зрозумiлим i закономiрним було бажання стрiльцiв iз самого початку вiйни виступити в одностроях українського вiйська та з iншими відзнаками, що вiдрiзняли б їх вiд решти вiйськових формувань i одночасно вказували б на їх самостiйний український характер. Тобто, свої внутрiшнi переконання, що вони є нацiональною вiйськовою формацiєю українського народу, стрiлецтво хотiло закрiпити вiдповiдним зовнiшнiм оформленням. Найперше це виявилося у тому, що протягом усього iснування леґiону українську мову та нацiональну символiку використовували в ньому як офiцiйнi145. Навіть підстаршини німецької армії, що були інструкторами у Вишколі УСС, мусили навчитися наказів по–українськи, бо стрільці ігнорували чужу мову, хоч і розуміли її146. У стрілецькому середовищі вважалося недопустимим розмовляти по–німецьки з тими офіцерами австрійської армії, які були українцями за національністю. Так, перед прибуттям до леґіону УСС його нового команданта — сотника Микитки, старшини австрійської армії, Дмитро Вітовський попередив стрілецьких старшин: «Ані слова, панове товариші, по–німецьки!»147.

Дещо складнiшою була ситуацiя з одностроями: втрата Галичини, фiнансової бази стрiльцiв, та супротив австрiйської влади перешкоджали на перших порах українським воякам у реалiзацiї їхнього задуму. Тому на початку вiйни для означення своєї нацiональної самобутностi стрiльцi мали носити жовто–блакитну перепояску на лівому рамені. Але така неоригінальна «цивільна» відзнака не знайшла схвалення серед стрільців148. Замість неї УСС носили на лiвому боцi шапки синьо–жовтi кокарди (їх ще називали «розетки» або «троянди»), iнколи з левиком у центрi. Така відзнака, за словами отамана Мирона Тарнавського, «була для стрільця знаком якоїсь вищости над тими, хто її не мав»149. До речі, допомогу Українській Бойовій Управі у виготовленні кокард надавало українське жіноцтво. Воно ж зимою 1914—1915 рр. надіслало їх, разом з іншими гостинцями, до стрілецького леґіону як різдвяний подарунок150. Трохи пізніше з’явилися ще й інші відзнаки: маленькі синьо–жовті бляшки круглої форми, на яких був напис червоною фарбою: «У.С.С.». Проте естетичний рівень їх був невисоким. З початком 1915 р. вони були замінені трохи більшими відзнаками круглої форми, де на синьому тлі містився напис жовтою фарбою: «У.С.С. 1914»151. Також 1915 р., очевидно в річницю леґіону УСС, була випущена відзнака, у синьо–жовтому крузі котрої містилися два герби: галицький — лев і київський — архангел Михаїл; навколо них був напис: «Не ридать, а добувать. 1914–1915»152. Загалом же в 1914–1917 рр. було випущено 15 варіантів стрілецьких відзнак153.

Крiм цього, стрілецтво переробляло деякі елементи свого одягу на національний манер. Наприклад, срібні, переплетені голубими нитками привіски, що, згідно з наказом австрійського Міністерства Краєвої Оборони від 18 січня 1915 р., мали носитися при шаблях та багнетах, були змінені, і з 1915 р. старшини УСС носили при шаблях золоті, а підстаршини — при багнетах жовті привіски, переплетені голубими нитками. На них були з одного боку галицький лев, а з другого — літери «У.С.С.»154. Згодом у леґiонi УСС було створено спецiальну одностроєву комiсiю (отаман Василь Дідушок, сотник Дмитро Вітовський, четарі Іван Іванець, Василь Кучабський, вістун Левко Лепкий та інші), яка 10 сiчня 1916 р. на неодноразовi вимоги стрiлецтва ухвалила стрiлецьку шапку за проектом Левка Лепкого — так звану «мазепинку». Спереду на нiй був розташований щиток iз левом на скелi та написом «У.С.С. 1914»155 (уже 27 квiтня 1916 р. стрiльцi 2–ї Вiденської сотнi УСС вимаршували в «мазепинках» на фронт156). Для того ж, щоб стрiльця можна впiзнати, коли вiн скине шапку, було вирiшено, що у нього на грудях, з правого боку, має бути целулоїдна вiдзнака з буквами «У.С.С.» Також з лівого боку на шапці мала залишатися згадувана вже кокарда. На тому ж засіданні було ухвалено аксельбант «з сукна синього з жовтим монограмом»157. У результатi цих i наступних змiн, в тому числі й у покрої самого однострою, на весну 1917 р. остаточно сформувався самобутнiй зовнiшнiй вигляд УСС. Все це робилося самочинно, без дозволу австрiйської вiйськової влади, переважно за власний кошт158. Так стрiльцi позбувалися зовнiшнiх ознак чужого вiйська, розірвавши перед цим внутрiшнi зв’язки з ним.

Отже, на початок 1917 р. в основному завершилося становлення леґiону УСС, який увiбрав у себе найкращi сили галицької молодi, захопленої iдеєю вiдбудови української державностi й об’єднання всього українського народу в єдине цiле, як нацiональної вiйськово–полiтичної формацiї. Її особливiстю було те, що, незважаючи на фронтовi умови, вона вела iнтенсивну нацiонально–полiтичну працю, метою якої було виявлення найефективнiших шляхiв для досягнення поставлених завдань. Можна стверджувати, що результатом такої дiяльностi стало формування стрiлецької iдеологiї, головними складовими якої були: державна самостiйнiсть, соборництво, опора на сили власного народу. Основи цiєї iдеологiї були викладенi в стрiлецьких виступах, публiкацiях та наказах, вiдображенi в практичнiй дiяльностi i становили спiльний вислiд думок та iдейних зусиль усього стрiлецтва, що базувалися на кращих проявах довоєнної політичної думки, традицiях сiчово–сокiльського i стрiлецького руху. Тому необґрунтованими здаються твердження Осипа Думiна про те, що нiбито УСС не спричинилися до дальшого вироблення й теоретичного вдосконалення української полiтичної думки159. Тим бiльше, що й сам вiн в «Iсторiї Леґiону Українських Січових Стрільців. 1914–1918» докладно показав її зростання у стрiлецькому середовищi. Стрiльцi, як влучно зауважив iсторик Степан Рiпецький, робили збройним чином найвищу полiтику й одночасно формували її теорiю160. Їхнi заслуги в цьому питаннi змушенi були визнати навiть українськi полiтики. Зокрема, Загальна Українська Рада, що уособлювала полiтичний провiд українського народу, ще в 1915 р. заявляла: «... Стрiльцi! Ви боретеся за волю України й тому в ваших рядах не тiльки серце народу, але й його полiтична думка. Полiтична українська думка, спадщина по Володимирi Великiм, королю Данилi, по великих гетьманах Хмельницькiм, Виговськiм, Дорошенку, Мазепi! Спадщину, що довго лежала не перейнята, Ви взяли в свої молодi, але твердi руки, бо волю України добуваєте кров’ю та залiзом!..»161. Таке признання, з огляду на амбiцiйнiсть тодiшньої полiтичної елiти, говорило саме за себе.

Звичайно, стрiлецька iдеологiя не становила суто наукової концепцiї i не мала чистих теоретикiв — у воєнних обставинах це, мабуть, було нереальним. Важка служба, що iнколи мiсяцями поглинала творчу силу стрiльцiв, великi фiзичнi втрати (на початок 1917 р. — 350 вбитими, 1200 пораненими, 1500 полоненими162), передчасна смерть багатьох талановитих УСС, якi мали хист до нацiонально–полiтичної працi, часта вiдсутнiсть у керiвництва леґiону розумiння стрiлецьких iдей — усе це не сприяло подiбнiй дiльностi. Принагiдно хотiлось би зауважити, що й українськi полiтики, якi мали вдосталь вiльного часу та вiдповiднi умови, не спромоглися до вироблення якоїсь теоретичної концепцiї. Тому УСС створили свою визвольну стратегiю вiдповiдно до iсторичних обставин, серед яких дiяли, та вiдповiдно до сил, якi мали. Це ще бiльше пiдкреслює велич стрiлецької iдеологiї, що за порiвняно короткий час перетворювала все новi й новi лави добровольцiв у своїх вiдвертих прихильникiв та активних пропагандистiв.

 

------------------------------------------------------------------

[1] За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964. / За ред. С.Рiпецького. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. – С. 441.

[2] Лановик Б., Лазарович М. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Знання-Прес, 2001. – С. 357.

[3] Дiло. – 1915. – 24 лист.; Думiн О. Історія Леґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918 // Дзвiн. – 1993. – № 1. – С. 122.

[4] Про сiчовий рух // Запорожець. Календар для народа на 1921 р. – Вiдень, 1920. – С. 45.

[5] Лазарович М. Українські Січові Стрільці: національно-політична та культурно-просвітницька діяльність. – Тернопіль: Економічна думка, 2000. – С. 43.

[6] Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. – Львiв: Діло, 1934. – С. 6, 8, 11.

[7] Лазарович М. Українські Січові Стрільці... – С. 47.

[8] Див.: Там само. – С. 50-51.

[9] Лановик Б., Лазарович М. Історія України… – С. 358.

[10] Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї Українських Сiчових Стрiльцiв. – Ч. 1. – Рогатин—Львiв—Київ: Журавлi, 1923. – С. 103.

[11] Гордiєнко В. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – Львiв, 1990. – С. 14.

[12] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська (вiд княжих часiв до 20-х рокiв ХХ ст.) / Упоряд. Б.Якимович. – 4-те вид., змiн. i доп. — Львiв: Свiт, 1992. – С. 304.

[13] Цит. за: Думiн О. Історія Леґіону… // Дзвін. – 1991. – № 12. – С. 104.

[14] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 306-307.

[15] Там само. – С. 309.

[16] Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – К.: Знання, 1992. – С. 13.

[17] Думiн О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 12. – С. 108.

[18] За волю України... – С. 378.

[19] Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 9; Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння (далі: ЦДАВОВУ) України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 46.

[20] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. – Фiладельфiя: Америка, 1955. – С. 22; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк: Червона калина, 1956. – С. 99.

[21] Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 6 січ.

[22] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 14 зв.; Про сiчовий рух... – С. 54; Думiн О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 12. – С. 115-116.

[23] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 316-317; Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi... – С. 14.

[24] Думiн О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 12. – С. 104.

[25] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 368 чт, оп. 1, спр. 145, арк. 2-3.

[26] Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями... – С. 10; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. – Репринт. відтворення з вид. 1935 р. – Львiв: Слово, 1991. – С. 19; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1991. – № 11. – С. 127.

[27] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13, арк. 12; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 19.

[28] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 47-48 зв.; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 20-24; ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 76-77.

[29] Новий час. – 1934. – № 181; Шухевич С. Видиш брате мiй (8 мiсяцiв серед УСС). – Львiв: Червона Калина, 1930. – С. 27-28.

[30] Львiвська наукова бiблiотека iм. В.Стефаника НАН України (далі: ЛНБ НАН України), від. рукописів, ф. 9, од. зб.4352.

[31] Вістник Союзу визволення України. – 1915. – 24 квіт.

[32] Гірняк Н. Організація і духовий ріст У.С.С... – С. 54.

[33] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 29; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 14-15, 26; ф. 353 т, оп. 1, спр. 13, арк. 20.

[34] Доценко О. Невiдома сторiнка з легенди про Українських Січових Стрільців // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933. – С. 46.

[35] Див.: Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї Українських Січових Стрільців... – С. 110-115.

[36] Бой. Українські Січові Стрільці (УСС) і Січові Стрільці (СС) // Календар Червоної Калини на 1924 р. – Львів—Київ, 1923. – С. 74.

[37] Заклинський М. Дмитро Вiтовський. Спроба життєпису й характеристики. – Львiв: Всесвiт, 1936. – С. 10-11.

[38] Дiло. – 1915. – 8 трав.; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо». Спомини з визвольної вiйни. – Ч. 1. – Львiв: Всесвiт, 1936. – С. 43.

[39] Ходак I. Дмитро Вiтовський – провiдник листопадового чину // Літопис Червоної Калини. – 1991. – № 2. – С. 47.

[40] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 14 зв., 39 зв. – 40; Заклинський М. Дмитро Вiтовський. Спроба життєпису... – С. 10.

[41] За волю України... – С. 278-279.

[42] Там само. – С. 399, 465-466.

[43] ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб.4352.

[44] Цит. за: Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1991. – № 12. – С. 118-119.

[45] Наші стрільці в рік по шевченківськім здвизі 28 червня 1914 р. – Відень, 1915. – С. 108

[46] Вістник Союза визволення України. – 1915. – Травень-червень.

[47] Цит. за: Ріпецький С. Назв. праця. – С. 116.

[48] З листiв одного героя (З письм четаря Iвана Балюка до Дмитра Донцова) // Шляхи. – 1915. – № 1. – С. 19.

[49] Балюк I. Листи з поля // Тим, що впали. Лiтературно-мистецький збірник. Кн. 1 / Зложив М.Голубець, украсив І.Іванець. Артистична Горстка і Пресова Кватира УСС в поли. – Львів, 1917. – С. 66.

[50] З листiв одного героя... – С. 17.

[51] Дiло. – 1915. – 8 трав.

[52] З листiв одного героя... – С. 18.

[53] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 321.

[54] Діло. – 1916. – 16 лип.

[55] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 322.

[56] Левицький К. Iсторiя визвольних змагань галицьких українцiв з часу свiтової вiйни 1914—1918. – Перша часть. – Львів, 1928. – С. 213.

[57] За волю України... – С. 395.

[58] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 325.

[59] Матисякевич З. Хто вони, Українські Січові Стрільці? // Радянська Верховина. – 1990. – 4 серп.

[60] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 348.

[61] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 3-4. – С. 130.

[62] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 47-50.

[63] За волю України… – С. 399.

[64] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 329.

[65] Ріпецький С. Назв. праця. – С. 131; Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 329.

[66] Граничка Л. Як я був Усусусом. Як писався літопис проф. Боберського // Літопис Червоної Калини. – 1929. – № 3. – С. 13.

[67] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 3.

[68] Там само, ф. 353 т, оп. 1, спр. 17, арк. 1-2, ф. 309 чт, оп. 1, спр. 1209т, арк. 140-141; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1991. – № 11. – С. 125-126.

[69] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13, арк. 10.

[70] Діло. – 1915. – 16 лист.

[71] Див.: Шляхи. – 1915. – № 2. – С. 65, 1916. – 3ш. 1-2 за квiт. – С. 337; Дiло. – 1915. – 16 лист.

[72] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 2, арк. 51 зв.

[73] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 9-10. – С. 133.

[74] Дiло. – 1915. – 25 лист.

[75] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 56-57.

[76] Там само, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 65-65 зв.

[77] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 345.

[78] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 5-6. – С. 130.

[79] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 5-6. – С. 131.

[80] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 334.

[81] Ріпецький С. Назв. праця. – С. 159.

[82] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 335.

[83] Ріпецький С. Назв. праця. – С. 160.

[84] Дзiковський В. Коло Потутор. – Відень, 1917. – С. 12.

[85] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 67-68.

[86] Ріпецький С. Назв. праця. – С. 161-162.

[87] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 5-6. – С. 134.

[88] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 5-6. – С. 135.

[89] Ріпецький С. Назв. праця. – С. 163.

[90] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 337.

[91] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 70.

[92] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 338; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 71.

[93] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 5-6. – С. 139.

[94] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 339.

[95] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 593, арк. 6; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 13.

[96] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 75.

[97] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 68, 75.

[98] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914—1920... – С. 85-86.

[99] ЦДІА України у м. Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 15.

[100] Там само. – Арк. 16.

[101] Дiло. – 1916. – № 270; Крезуб А. Штiрк чи Кербер? // Літопис Червоної Калини. – 1930. – № 5. – С. 3-4.

[102] ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб. 4394.

[103] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст У.С. С... – С. 72.

[104] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 13; Левицький К. Iсторiя визвольних змагань... – С. 458-459.

[105] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 25, арк. 23 зв.

[106] Левицький К. Iсторiя визвольних змагань... – С. 460.

[107] Історія сiчових стрiльцiв: Воєнно-iсторичний нарис. – К.: Україна, 1992. – С. 25.

[108] Там само. – С. 26.

[109] Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 1. – С. 82.

[110] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 9-10. – С. 133.

[111] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 562, арк. 20.; ф. 353 т, оп. 1, спр. 227, арк. 3 зв., 10-13; спр. 229, арк. 38-38 зв.; ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 5 зв. та iн.

[112] Iванець I. Стрiлецька карикатура // Літопис Червоної Калини. – 1935. – № 3. – С. 6.

[113] Шляхи. – 1916. – Зш. за листопад і грудень. – С. 763.

[114] З листів одного героя... – С. 17.

[115] За волю України... – С. 421-423.

[116] Бобинський В. Гість із ночі: Поезія. Проза. публіцистика. Літературна критика. Переклади / Упоряд.; передм.; приміт. М.Дубини. – К.: Дніпро, 1990. – С. 6.

[117] Українське Слово. – 1916. – 2 черв.

[118] ЦДІА України у м. Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 1, арк. 59 зв.; Шляхи. – 1916. – 2-й Зш. за трав. та 1 і 2-й за черв. – С. 396; Вістник Союзу визволення України. – 1917. – 30 вер.

[119] Розмова з Полковником Андрієм Мельником, керманичем Українського Націоналістичного Руху. – Б. м., 1950. – С. 10.

[120] За волю України... – С. 135.

[121] Діло. – 1916. – № 74; Ріпецький С. Назв. праця. – С. 96.

[122] Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 16 квіт.

[123] ЦДІА України у м. Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 70; Заклинський М. «А ми тую стрілецькую славу збережемо»... – Ч. 1. – С. 39.

[124] Вістник Союзу визволення України. – 1917. – 7 січ.

[125] З листів одного героя... – С. 17.

[126] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13, арк. 18.

[127] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 11; Дзiковський В. Герб України // Свiт. – 1917. – № 8. – С. 137-138; Семотюк Я. Українськi вiйськовi вiдзнаки. – Торонто, 1991. – С. 38.

[128] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 11; Дзiковський В. Герб України... – С. 137-138.

[129] Іванець І. Пресова Кватира УСС // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. – Львів, 1934. – С. 8-9.

[130] Дзiковський В. Герб України... – С. 130.

[131] За волю України... – С. 435.

[132] Модзолевський В., Нарбут Г. До питання про державний герб України // Б-ка ж. «Пам’ятки України». – Кн. 1. Національна символіка. – 2-ге вид. – К., 1991. – С. 24.; Якимович Б. До питання про українську національну символіку // Там само. – С. 4.

[133] Веринський Л. Вишкіл і Кіш над Дністром // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1929 р. – Львів, 1929. – С. 139-140.

[134] Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 7 трав.; Діло. – 1916. – 30 квіт.

[135] Солтикевич Я. Салют останньої сотнi. – Торонто, 1964. – С. 38.

[136] Див.: Клейноди України (з історії державної і національної символіки). Комплект з 33-х кольорових листівок. – К., 1991. – Л.21.

[137] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 34-35; ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 28-29, 71.

[138] Дiло. – 1916. – 20 лют.

[139] Рiпецький С. Назв. праця. – С. 115.

[140] Див.: Навроцький О. Олена Степанiвна i скадинавськi жiнки // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933. – С. 35-44.

[141] Вістник Союзу визволення України. – 1915. – № 23—24.

[142] Діло. – 1916. – 26 квіт.

[143] Див.: Там само. – 17 трав.

[144] Левицький К. Історія визвольних змагань... – Ч. 1. – С. 121.

[145] Дiло. – 1916. – 30 квiт.; Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 7 трав.; Дзiковський В. Герб України... – С. 137-138.

[146] Тарнавський М. Спогади. – Львів, 1992. – С. 49; Ріпецький С. Назв. праця – С. 151-152.

[147] Заклинський М. «А ми тую стрілецькую славу збережемо»... – Ч. 1. – С. 139.

[148] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1993. – № 2-3. – С. 147.

[149] Тарнавський М. Спогади... – С. 51.

[150] ЦДІА України у Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 56; спр. 486, арк. 4 зв.; Діло. – 1917. – 14 січ.

[151] Діло. – 1916. – 20 лют.

[152] Семотюк Я. Назв. праця. – С. 38.

[153] Там само.

[154] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1993. – № 2-3. – С. 147-148; Ріпецький С. Назв. праця. – С. 150.

[155] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 39 зв., 47 зв., 57 зв.; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 7; Дiло. – 1916. – 30 квiт.

[156] ЦДIА України у Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 1, арк. 44 зв.; Дiло. – 1916. – 30 квiт., 16-17 трав.

[157] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 7.

[158] ЦДIА України у Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 1, арк. 40 зв.; Iванець I. Пресова Кватира... – С. 6.

[159] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1993. – № 4-6. – С. 131.

[160] Рiпецький С. Назв. праця... – С. 139.

[161] Вістник Союзу визволення України. – 1915. – 14 лист.

[162] Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Назв. праця. – С. 345.