Присвійний прикметник

Самоназви всіх слов’янських народів є субстантивами, тобто відповідають на запитання «хто?» (наприклад, поляк, чех, хорват, словак і т. д.). Росіяни ж, дотримуючись цього правила щодо інших народів, себе називають атрибутивно. На запитання про національну приналежність відповідають: русскій, русская, тобто дають відповідь на питання присвійного прикметника — «чий?» Не кажуть русин, як це було прийнято в епоху Київської держави, а кажуть русскій. «Возьмем слово «русский». Я думаю, если вглядеться в слово до самой глубины, можно многое понять. Слово значит гораздо больше, чем мы думаем, оно никогда не лжет. Об этом когда-то хорошо сказал Лев Толстой: Мы можем обманываться, а язык не обманывает.

Так вот, все народы мы называем именем существительным — немец, поляк, англичанин, чуваш, узбек… Даже народ, состоявший из несколько сот человек — удэгэ, саами. И только «русский» идет как прилагательное. В этом, на мой взгляд, величайший смысл».¹ Цей «величайший смысл» постійно привертає увагу дослідників.

«Назва «руський» (не «русин») у московських землях — це твір штучний, накинений дуже пізно династією, хоч у відношенні до українського народу там постійно панувало почуття чужости».² Слід наголосити, що московці ні в минулому, ні тепер не вживали етноніма русин. Взявши чуже ім’я, росіяни однак мусіли його дещо перекрутити, точніше відновити свою стару перекручену форму. Справа в тому, що їх сучасна самоназва «рускіє» є своєрідним реліктом колоніальної клички слов’янізованої чуді. «Кільканадцять урало-алтайських номадних племен без культури й держави підбили київські, а пізніш новгородські культуртрегери в Х–ХІІ ст. і християнізували, нав’язавши їм богослужбову мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси («русскіє»)».³

Отак замість терміну «русин» росіяни почали вживати термін русскій, чим стверджують, на погляд деяких дослідників, що йдеться про того, хто належить русинам. «Будучи «руськими людьми» в колоніяльно-імперському значенні того часу, ставши «руської віри» після прийняття християнства і перейшовши до вживання «руської» мови своїх культурно далеко вищих панів Русинів, стали вони самі називати себе в прикметниковій формі «Русьскіє», а згодом «Русскіє», однина — «Русскій» і їх прикметник — «русскій».⁴ Уявімо собі, що у відповідь на запитання про національну приналежність поляк відповів би: польський, а словак — словацький, чех — чеський, а, додаймо, українець сказав би, що він український. «Русин» це йменник, це слово, що визначає особу, що діє, що існує; «русский» — це прикметник, слово, що означає приналежність до чогось, якусь якість того чи іншого йменника; слово «руский» означає те, що належить (чи колись належало) Русі, чи русинові, бо й дійсно, ті люди, що колись жили на московських землях, ніколи не були «русинами», вони були тільки «русскими», приналежними до Русі. Тим часом, як русини — то люди, що володіли не тільки своєю землею, яку ми тепер звемо українською, але й тими північними землями, що називаються «русскими».⁵

Часто історики середньовіччя слово «русский» пов’язують з православною церквою. «Означення «русский» треба тут розуміти як означення релігійне, а не етнічне. Русскіє — означає перш за все — православні».⁶

Не слід думати, що самі росіяни не розуміють усієї двозначності прикметникового характеру своєї сучасної самоназви. «Я обращаю внимание на тот факт,— пише філософ, лінгвіст та історик В. Кожинов, — что русские, кажется, один из немногих народов в мире, самоназвание которого является прилагательным, а не существительным. Кстати, в самом русском языке представители других народов (кроме русского) названы именем существительным: англичанин, грузин, туркмен, чуваш. И я думаю, что само слово русские (если вдуматься, вслушаться в его смысл) способно помочь нам понять, с одной стороны, неукорененность в древнем и прочном бытии, а с другой — тот факт, что русские — только обьединяющее начало для многих народов, живущих испокон веков на территории России».⁷ Інші російські автори пишуть так: «русские — это некое притяжательное название, в котором главным является то, что люди принадлежат земле, русские принадлежащие России. А русины — это название самодостаточное. Такое же, как поляки, англичане, шведы или, скажем, каталонцы».⁸

У XVIII–XIX ст. робилися спроби, правда невдалі, виправити термін «русскій», запровадити його вживання у субстантивній формі.

Особливо відзначалися в цьому поети, вигадуючи всяких россів, россіянів і т. п., але новотвори так і не прийнялися. Наприклад, Пушкін вживав у вірші «Воспоминания о Царском Селе» оці терміни:

Не се ль Минервы росский храм?
Воззрев вокруг себя, со вздохом росс вещает…
Бессмертны вы вовек, о росски исполины…
О, громкий век военних споров,
Свидетель славы россиян!

Царський трубадур Гаврило Державін писав:

Но что тебе союз, о Росс,
Шагни и вся твоя вселенна.

Проте вираз «росс», «росский», породжений високим «штилем», став сприйматися як архаїчний і не прийнявся.⁹ Штучним і надуманим є також термін «руссы». «Інколи в літературі зустрічаємо термін «руссы», вигаданий вченою історіографією і в джерелах невідомий».¹⁰ З цього приводу Г. Померанц говорить: «В самом этнониме «русские» слышится плененность, принадлежность, а не самостоятельное бытие. Китаец, турок, немец, жид — все они обозначены именем существительным, все суть сами по себе. Только русский — имя прилагательное. Были попытки ввести другие имена: русичи, россы, но они не привились. Народ сознавал себя русским (барским, царским, казенным, русским). Русские не владеют Россией; они принадлежат Руси».¹¹

Останнім часом в устах кремлівських правителів набрала популярності назва «россияне». Вигадав цю назву в петровські часи українець Феофан Прокопович. «Цей неологізм стане дуже модним в кінці XX ст. після розпаду совєтської імперії».¹² Але означає він не етнонім, не ім’я народу, а скоріше державну приналежність, в даному випадку громадян Російської Федерації.

--------------------------------------------------------------------------------