“Древнерусская народность”

Скориставшись послабленням царської цензури, Михайло Грушевський 1904 р. опублікував свою знамениту розвідку «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного словянства».¹ У цій невеликій за обсягом праці здійснено «сміливий i грунтовний нарис розмежування великоруського та українського історичних процесів».² Тема розмежування вказаних процесів належала i досі належить до найвагоміших проблем української історіографії. «Ключовою проблемою історії Східної Європи взагалі та України i Росії зокрема є культурно-історична спадщина великокняжого Києва. Об’єктивне вирішення цього питання — обов’язкова передумова побудови міцного історичного фундаменту незалежної України».³

У своїй розвідці М. Грушевський піддав раціональному аналізові традиційну «звичайну схему» історії Росії, або, точніше, історії Східної Європи, яку на початку XIX ст. систематизував літератор, журналіст i офіційно придворний історіограф М. Карамзін. Великодержавна схема нащадка татарського мурзи — Карамзіна — значною мірою спиралася на міфологічні уявлення московських церковних книжників XV–XVI ст.⁴ Передусім на уявленнях митрополита Макарія, викладених у міфотворчій компіляції «Книга Степенная царского родословия».⁵ Великий вплив на Карамзіна мав «Синопсис» Інокентія Гізеля. З особистих кон’юнктурних міркувань у «Синопсисі» Гізель «зобразив московське царство спадкоємцем Київської Русі».⁶

«Схема» Карамзіна, побудована на середньовічній генеалогічно-династичній ідеї панівної верхівки та на постійному змішуванні етнонімічних понять «Русь» i «Россія», мала величезний вплив на подальший розвиток російської історіографії.⁷ Майже двісті років основні її догми через белетристику, пресу, а головне — через школу, церкву, армію втовкмачувалися у свідомість як росіян, так i українців i білорусів. На «звичайну схему» орієнтувалися i продовжують безкритично орієнтуватися іноземні історики. «До цієї схеми через довге уживання звикли, а шкільна традиція її скріпила».⁸ М. Карамзін виробив не умоглядну кабінетну концепцію, а дійовий міф російської державної ідеології. Фактичний бік справи не привертав його особливої уваги — Карамзіна цікавив лише заданий загальний хід подій.⁹ Для російської історіографії, попри драматичні державні і політичні пертурбації, схема Карамзіна загалом залишається i досі недоторканою «священною коровою».¹⁰ Відомо, що панівні кола Росії постійно намагалися імперсько-історичними міфами впливати на душі поневолених народів, зокрема українського. Політологи відзначають, що російська держава протягом віків мала ідеократичний характер, тобто влада в Росії спиралася не на систему законів, а на певну систему ідей: самодержавство, православ’я, панславізм, марксизм-ленінізм, євразійство тощо. Ідеократична держава відводить чільне місце історіографії: остання має навчати, пояснювати й виправдовувати дії політичного режиму. Багатотомна карамзінська «История Государства Российского» була написана саме в потрібному царизмові ідеократичному дусі. Свою працю Карамзін вірнопіддано присвятив «Государю императору Александру Павловичу, самодержавцу всея России», а передмову розпочав підлещувальним зворотом: «Всемилостивейший Государь!». На вихід «Истории» Карамзіна свого часу відгукнувся дошкульною епіграмою Пушкін:

В его «Истории» изящность, простота
Доказывает нам, без всякого пристрастия,
Необходимость самовластия —
И прелести кнута.

Княжу Русь М. Карамзін, не вагаючись, декларативно оголосив першою російською державою. «Праукраїнська за канонами європейської історії держава Київська Русь була оголошена імперськими істориками першою російською державою».¹¹ Сам Карамзін, як i тогочасний російський дворянський стан, ні українців, ні білорусів не визнавав окремими народами. Такий погляд, як відомо, панував офіційно до кінця царської імперії. «У зовсім винятковім становищі знаходилися в Росії українці, саме існування яких як народу владою заперечувалося».¹²

«Звичайна схема» — цей «возвышающий обман» — грунтується на засновках, що правонаступницею політичної та культурної спадщини Київської держави була Москва та що назви «Русь» i «Росія» означають одне i те ж. Грушевський, аналізуючи карамзінську схему, встановив, що вона є комбінацією кількох суперечливих понять: історії державної організації Росії, історії того, що відбувалося на території Росії, історії трьох східнослов’янських народів i, нарешті історії російського народу.¹³ Сконструйована «звичайна схема» в алогічний, химерний спосіб: спочатку розглядається історія Середнього Подніпров’я та прилеглих причорноморських степів i Криму за дві тисячі років, до другої половини XII ст. Відтоді хід подій у Подніпров’ї зненацька обривається, історична сцена раптово міняється i до розгляду, за висловом Грушевського, несподівано «пришивається» Заліське Межиріччя. Інша земля, інша природа, інші етноси. Інтерес до Подніпров’я стрімко згасає, події на цій території стають для Карамзіна другорядними i малоцікавими.

Для офіційного придворного історіографа, яким був М. Карамзін, об’єктом історичного вивчення були передусім панівні династії. У Руській державі панувала княжа династія Рюриковичів. Одна з гілок цієї розгалуженої династії (молодші Мономаховичі) стала з 1150 р. правити на Заліссі аж до остаточного її припинення 1598 р., коли помер цар Федір Іванович. На абстрактній генеалогічній ідеї, підкреслює Грушевський, на ідеї династичної спадковості Рюриковичів побудовані всі претензії «звичайної схеми» на політичну та культурну спадщину Київської держави. Поняття народності підмінено тут династичним принципом. За такою логікою, австрійці та іспанці це — «габсбурзька народність», з єдиною історією, бо в Австрії та Іспанії століттями панувала та сама Габсбурзька династія.

Змішавши різні території та різні етноси, «схема» залишає усі три східнослов’янські народи без достовірної історії своїх коренів, зокрема, «зістається без початку й історія українсько-руської народності».¹⁴ А історична доля білоруського народу залишається взагалі поза рамками карамзінської «схеми». Важливою підставою «схеми» є недиференційоване поняття «Русь-Россія». За графічною розбіжністю у написанні цих двох слів прихована істотна етнічна розбіжність.

Грушевський, а за ним майже всі українські історики вважають етнічний фактор важливішим від династично-політичного.

Аналізуючи претензії «звичайної схеми» на спадщину Київської держави, Грушевський подає таке образне порівняння: «Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені, i відносини до неї Київської можна скорше прирівняти, наприклад, до відносин Римської держави до її гальських провінцій, а не преємства двох народів в політичному житті Франції».¹⁵ Історик Домбровський зробив інше порівняння: «Включення доби Київської Руси до московсько-російської подібне до того, як би, теоретично беручи, португальські історики починали історію Португалії від заложення Риму легендарним Ромулем i Ремом тільки тому, що територія пізнішої Португалії належала до колоній античного Риму».¹⁶

Як Стародавній Рим романізував свої варварські провінції, так княжа Русь русинізувала свої північні землі. Потужний вплив Риму на периферію імперії спричинився до утворення романомовної групи народів. Аналогічним був вплив київської метрополії. «У Київській Русі культурні впливи метрополії поширювалися на провінції державною церковнослов’янською мовою. Нею ж провінції сприймали з Києва державну релігію — православ’я».¹⁷ Подібні порівняння серед росіян викликають гостре несприйняття, на межі шоку, бо спричиняють кризу національної свідомості. «Страшно, что Россия — что-то другое, не то, что мы себе напридумали», — вирвалось якось у Солженіцина.¹⁸ «Багатьом із читачів-великоросів точка зору М. С. Грушевського може здатися парадоксальною, тому що руйнує звичне уявлення про «єдину» історію «єдиного русского народа».¹⁹ Відомо, що «російська історіографія, російська наукова та популярна література ніколи не відмежовують історії російського народу від епохи Київської Руси та попереднього періоду — не відмежовують ні термінологічно, ні концепційно».²⁰

Якщо визнати Київську державу Русь — за державу предків не російського, а українського народу, то офіційна російська політична ідеологія, культурні стереотипи, православно-церковна доктрина вимагатимуть докорінної переоцінки, з відповідними наслідками. У відриві від Києва вся російська культурна традиція втрачає свої корені. Зовсім іншого тлумачення набирає тоді процес формування російського народу, інакшим буде тоді початок російської державності, церкви, російської мови, російської літератури, мистецтва, права тощо. Тоді росіянам доведеться, так би мовити, переписати свою метрику, поміняти паспорт i скласти нову біографію.

Хоча «звичайна схема» М. Карамзіна була для великодержавників вельми привабливою, але з плином часу «саме життя зробило в ній прориви».²¹ На зламі XIX ст. історіографію i загалом гуманітарні науки, а також літературу та мистецтво охопив новий плодотворний ідейний рух Європи — романтизм. В історіографії принципи романтизму поставили в центр уваги народ як найважливіший об’єкт історичного розгляду. Не історія панівних династій, не генеалогії князів, царів та імператорів, як було в Карамзіна, а історія народу стала для дослідників романтичної школи предметом вивчення. Романтики вважали, що сучасний стан кожного народу є продуктом повільного i тривалого історичного розвитку, а тому необхідно вивчати своєрідність кожного народу, його мову, культуру, побут, ментальність. Людство складається з народів, проголосили романтики, а кожен народ є витвором Божим, кожен народ має священне право на власну державу. Тому ідеалом справедливого політичного облаштування для романтиків були не багатонаціональні імперії, а окремі національні держави, а сама нація — найвищою природною формою об’єднання людей. Романтизм захоплювався народною творчістю, народними звичаями, народним мистецтвом, переказами, історичними піснями. У науковому світлі етнографії та фольклористики самобутність та окремішність українців від росіян, поляків, угорців, румунів і т. д. стала для романтиків дедалі більш очевидною. Микола Костомаров згадував ту епоху: «Любов до малоросійського слова все більше і більше захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без будь-якої літературної обробки і зверх того зазнає зовсім не заслуженої зневаги. Я всюди чув грубі вибрики і насмішки над хахлами не тільки від великорусів, але навіть і малорусів вищого класу, які вважали дозволеним знущатися над мужиком і його способом виразу. Таке ставлення до народу і його мови мені здалися приниженням людської гідності».²² Україна з її багатющим фольклором, героїчним минулим стала для романтиків втраченою ідилічною Аркадією. Зачарованість чужинців небаченою красою і неймовірним багатством нашого фольклору створила в XIX ст. в польській і в російській літературах своєрідні напрями, які умовно назвали саме «українськими школами». Знаменитий німецький теоретик романтизму, ідеолог руху «Sturm und Drang» Йоганн Гердер в «Щоденнику подорожі» (1846) натхненно провіщав: «Україна стане новою Грецією — в цій країні чудовий клімат, щедра земля, i її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя. Її кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідтам по всьому світу».²³ Польський поет Адам Міцкевич назвав Україну «столицею ліричної поезії, звідси пісні розходяться на всю Слов’янщину».²⁴

Започаткований романтиками бурхливий розвиток порівняльних етнографічних досліджень привів до того, що відмінність українського фольклору, а за ним i українського народу від російського зробилася очевидною.

Відомим українським діячем доби романтизму був Пантелеймон Куліш — письменник, історик, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч, автор українського правопису. Він належав до Кирило-Мефодіївського братства, дружив із Шевченком, Костомаровим, Гулаком та іншими братчиками. 1858 р. Куліш написав приватного листа до слов’янофіла С. Аксакова, в якому розкриває справжні погляди на російсько-українські взаємини свого оточення. «Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждой… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность… Да если б можно было писать по-искендеровски, то каждая оскорбляющая вас фраза превратилась бы в биографический, этнографический или социальный трактат, и целая литература образовалась бы из нашего несогласного с вашим воззрения на то, что теперь обсуживается в назидание всей Русской земли по-Московски и Петербургски. Это время настанет-таки, но настанет тогда, когда нас не будет уже на свете… мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития».²⁵

Інший діяч епохи романтизму, приятель Шевченка і Куліша, видатний історик М. Костомаров в «Автобіографії» писав про свій шлях через романтизм до патріотизму: «Меня поразила и увлекла неподдельная прелесть малорусской народной поэзии: я никогда и не подозревал, чтобы такое изящество, такая глубина и свежесть чувств были в произведениях народа, столько близкого ко мне и о котором я, как увидел, ничего не знал».²⁶

Українські діячі доби романтизму опублікували таку кількість праць з етнографії, фольклору, мовознавства та історії, що сумніви щодо існування окремого українського народу серед інтелігенції розвіялись остаточно. «Під впливом романтизму, що розбуджував любов до рідної старовини, народного побуту і рідної природи, наприкінці XVIII сторіччя в Малоросії з’явився українофільський рух, першопочатково далекий від політики, який не йшов далі ідеалізації малоросійського народного побуту і малоросійської старовини».²⁷ Як зауважив О. Пріцак, саме під впливом романтизму в середовищах Харківського та Київського університетів виникла як інтелектуальна ідея новітня концепція окремішності українського народу.²⁸

Вважати неіснуючим народ, який створив понад триста тисяч пісень, зробилось неможливим. «Наша пісня свідчить усьому світові про високу духовну культуру нашого народу, вона свідчить про окремішність нашої нації та про її відмінність від сусідніх народів, з чого виходить, що наш великий нарід, будучи окремішним і маючи власну високу культуру, має повне право на своє власне державне життя».²⁹ Із середини XIX ст. для не засліплених офіційною пропагандою російських учених наростало розуміння, зокрема на тлі нових політичних подій (діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, українофільський рух), що «малороси» — це окремий народ, з власною історією. А раз нема карамзінської «общеруської народності», то не було общеруської історії. Постало питання про час виникнення «малоросів» i «великоросів», про місце в їхній спадщині Київської держави. Порушення цих питань з появою «Історії Русів» поклало початок гострим дискусіям. Для прихильників «схеми» Карамзіна неприємним відкриттям став i той факт, що основна етнічна територія Київської Русі збігається з українською («малоруською») етнічною територією, аж ніяк не з російською. «Яким чином у рамках російської історії пояснити той парадоксальний факт, що серцевинні землі Русі без усяких видимих причин були втрачені і політичний центр держави перемістився далеко на північно-схід?».³⁰ Зі шкільної лави знали, наприклад, що Київ, Чернігів, Переяслав споконвіку були російськими. Тепер з подивом i збентеженням з’ясували, що ці міста — українські. Ці подив i збентеження існують і досі. Сучасна вологодська туристка «щиро дивується, милуючись золотоверхою Софією: »I как ето хахли ізловчілісь захватіть наш ісконно русскій город?».³¹

Щоб врятувати ситуацію, продовжити справу Карамзіна, історик М. Погодін (згодом приєднався мовознавець О. Соболєвський) винайшов оригінальний хід, схожий на рокірування у шаховій грі. Він створив теорію, згідно з якою корінними жителями Київщини проголошувалися саме росіяни («великоруси»). Цих росіян, мовляв, після 1240 р. витіснили на північ монголо-татари, а спорожнілі землі заселили натомість українські прибульці з Волині й Галичини.³² Виходило, що росіяни в сучасному етнічному вигляді існували вже у Київській Русі, а українці нібито не мають жодної причетності до київського періоду історії. За своїм політичним змістом ця концепція була відкрито великодержавною i вповні відповідала політиці царського уряду стосовно Малоросії.³³

Для підтвердження зв’язку між Київською державою та Російською імперією уже не вистачало династичного аргументу про спільних Рюриковичів. «Погодінська гіпотеза була викликана хвилею «народности». Вона стала потрібною в тій добі, коли «народність» треба було додати до православія й самодержавія, як третій рівнорядний елемент».³⁴ Полемізуючи з М. Максимовичем, Погодін заперечував проти визнання малоросійським того, що, мовляв, належить великорусам споконвіку.³⁵ «Тим самим він свідомо чи ні визнавав саму можливість такої дільби і заперечував, по суті, концепцію безумовної єдності «трех русских племен».³⁶

Погодін, який бачив поширення визвольних ідей, лякав українців, що коли вони здобудуть незалежність, то «Малороссиянам с каким-небудь Хмельниченком или Голопупенком ничего не останется делать, как, почесывая затылок, обратиться к тому же москалю, к тому же кацапу, и, поклонившись низко, сказать: помоги, братенько! Ляхи, вражии дети, одолевают нас; мы виноваты перед тобою, сдурили; впередь не будем, слуги твои, братья и други».³⁷

Незважаючи на свою недоречність, гіпотеза Погодіна-Соболєвського була такою привабливою для російських істориків, що її прийняли загалом без особливих застережень.³⁸ У дискусії, яка за ініціативою українських вчених, розгорнулася навколо погодінської гіпотези, взяли участь М. Максимович, Б. Антонович, П. Житецький, А. Кримський, I. Ягіч, О. Шахматов та ін. О. Шахматов дав цій гіпотезі нищівну оцінку: «Ми повинні якнайрішучіше відкинути думку, ніби Київщина була в старовину заселена не предками сучасних малоросів, а предками сучасних представників інших руських народностей. Шукати в X–XI сторіччях над Дніпром великорусів цілком даремне, бо великоруська народність — нового походження».³⁹ Проти погодінської теорії гостро виступив Т. Шевченко в поезії «Стоїть в селі Суботові».

Треба сказати, що відмовити гіпотезі Погодіна в оригінальності не можна, однак інакше стоїть справа з доказами. «Враховуючи відсутність суцільних міграцій протягом IX–XIII ст. i загальну сталість населення, при якій лише в окремих та обмежених хронологічно районах мали місце часткові зрушення i переміщення, можна твердити, що в процесі етнічної агломерації традиція генетичної спадковості мала значення основного фактору, i що, отже, предками кожного з трьох сучасних східнослов’янських народів було передусім населення тих земель, які в пізніші часи утворили їх етнічні території».⁴⁰

Отож, те, що переселятися з Півдня на Залісся не було жодної рації, випливає з тодішньої історичної ситуації. Завоювавши Залісся, щоб зміцнити своє панування, монголи робили часті спустошливі походи на цю територію. Упродовж перших 20–25 років монголо-татари провели чотирнадцять походів на Залісся. «У сукупності свідчень письмових джерел і археологічних матеріалів виникає картина вкрай тяжких наслідків монголо-татарської навали XIII ст. для сільських місцевостей Північно-Східної Русі. «Татарські раті» спустошували сільські місцевості. У вогні наскоків гинуло населення, руйнувалися сільські господарства. Жителі гинули від татарських шабель, вмирали від голоду і хвороб. Чимало домонгольських поселень у районах, які зазнали наскоків «татарської раті», стали обезлюдненими. Рілля заростала лісом. Археологічно це явище підтверджується масовим спустошенням у XIII ст. домонгольських поселень на території Північно-Східної Русі».⁴¹

Як не намагалися великодержавні історики, як не шукали, але не знаходилося переконливих доказів масової міграції населення Київщини на далеку Північ i масової міграції населення Карпат до Подніпров’я. Ні письмові джерела XIV ст., ні археологічні факти, ні дані етнографії та лінгвістики не підтверджували вигадки Погодіна-Соболєвського. «Од благодатного чорнозему,— глузував російський археолог О. Спіцин,— до глини й піску, од степу — до лісу, од тепла — до холоду, од добрих урожаїв — до поганих, од вола — до коня, од хати — до ізби, од великих сел — до «починків» (окремі селища), од легкої роботи — до важкої праці — ледве чи хтось піде добровільно».⁴² За влучним спостереженням Я. Дашкевича, «пікантним, однак, залишається висновок з погодінської гіпотези, що українці — за своєю етнічністю — вже були i до монголо-татарів, лише займали Галичину i Волинь».⁴³ Художньою ремінісценцією погодінської туги за київським первородством служить оповідання сучасного сатирика, в якому зустрічаємо такий пасаж: «Указ Президиума Верховного Совета об упорядочении наименований исторических центров страны. Городу Киеву с целью упрочения его значения как исторического центра всех славянских народов и против украинских буржуазных националистов — присваивается наименование Москва».⁴⁴

Сучасні російські історики тепер згодні, що версія про велике переселення є все-таки непереконливою. «Під великим секретом зізнаємося: Русь — таки нікуди не переїжджала».⁴⁵

Під впливом критики М. Грушевського частина відомих російських вчених, таких, як О. Шахматов, О. Прєсняков, М. Любавський, В. Пічета, стали переглядати догми «звичайної схеми». За справжню вихідну точку російської історії вони не брали Київську Русь, а Володимиро-Суздальське князівство, так як не беруть Рим за вихідну точку історики Франції, Іспанії, Португалії, Румунії тощо.

Після більшовицької революції, здавалося, російська історична наука, проголосивши рішуче ідейне та методологічне відмежування від старої монархічної історіографії, зречеться карамзінського міфу. Історики-марксисти зі школи акад. М. Покровського тоді гостро виступили проти російського імперіалізму та шовінізму i стали досліджувати етнічні процеси в Київській державі з раціональної позиції історіографічної логіки М. Грушевського. «Ця теорія, яка зводила весь сенс російської історії до утворення величезного… державного тіла, названого Російською імперією, і яка знайшла свій вираз в «Истории» Карамзіна, ця теорія застаріла вже, можна сказати, в день своєї появи».⁴⁶ Це не суперечило тодішній офіційній ідеологічній лінії. Кремлівські марксисти, мріючи про світове панування, вважали Росію лише засобом для досягнення цієї мети. Як тільки марксистські ілюзії про «пожар мировой революции» розвіялися, треба було повертатися до старих міфологем. В ідеократичній країні значущі історіографічні проблеми розв’язують не вчені, а політичне керівництво. А політичному керівництву стало вигідно спертися на історичний шовінізм.

1934 р. за підписами Сталіна, Кірова, Жданова опубліковано «Замечания по поводу конспекта учебника по «Истории СССР». У політично тенденційних зауваженнях найвища партійна верхівка країни вказувала історикам, що надалі не слід розглядати російську історію без урахування даних по історії України i Білорусії. «Нам нужен учебник истории СССР, где бы история Великороссии не отрывалась от истории других народов СССР».⁴⁷ Таким чином, у легко завуальованій формі прозвучала настанова повернутися до карамзінської «схеми». Потреба часу вимагала повернення до великодержавного шовінізму. «Інтернаціональні гасла було залишено лише як димову завісу, яка прикривала справжню сутність держави, що відверто стала на шлях продовження не лише політики, а й ідеологічних традицій Російської імперії».⁴⁸ Почалася зміна ідеологічних акцентів — Пушкіна перестали називати царським камер-юнкером, Олександра Невського — класовим ворогом трудящих, Наполеона — визволителем селянства з пут феодалізму, Льва Толстого — поміщиком, юродствуючим во Христі, кириличний алфавіт — пережитком класової графіки. «Сталін зробив ставку на російський шовінізм. Свідченням цього була праця російського історика Б. Воліна «Великий русский народ». Саме в ній вперше всеосяжно проповідується місіонерська роль російського народу в СРСР, з якого повинні брати приклад і в усьому його наслідувати інші народи Радянського Союзу, а в майбутньому — всього світу».⁴⁹ Сучасні російські історики про це пишуть так: «Імперський світогляд у радянський період продовжував посилюватися. Націоналізм сталінської історіографії був завжди сильнішим від її вульгарного марксизму, бо в тих випадках, коли два ці критерії оцінки приходили в зіткнення, завжди перемагав патріотизм».⁵⁰

Один з організаторів голодомору 1933 р., зоологічний українофоб Постишев, який зруйнував Михайлівський золотоверхий собор i Десятинну церкву, спеціальною ухвалою на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1934 р. узаконив великодержавну «схему» Карамзіна у викладанні в українських школах.

Інша «высочайшая» постанова щодо історії з’явилася 1936 р. знову за підписами голови уряду Молотова i «батька народів» Сталіна. У ній наголошувалося, що «історична освіта має важливе значення для справи нашої держави, нашої партії i для навчання підростаючого покоління». Наслідком цієї постанови був, зокрема, остаточний розгром марксистської історичної школи М. Покровського. Можна ще пригадати горезвісну постанову «Про політичні помилки i незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР». Українських істориків повсякчас напучували: «Праці В. I. Леніна i Й. В. Сталіна, вказівки ЦК ВКП(б) i радянського уряду про вивчення історії, постанови ЦК ВКП(б) з ідеологічних питань мають вирішальне значення для вивчення історії народів СРСР».⁵¹ Один з тогочасних українських істориків згадує: «У часи радянського панування у вітчизняній історичній науці виникла i ствердилася дуже дивна концепція, суть якої становило переконання, що минуле можна конструювати на свій смак i розсуд; що історичною істиною є директиви начальства».⁵²

У середині 30-х рр. з’явилися i нові шкільні підручники з історії. «У них замість попередніх проклять «царській Росії — тюрмі народів» проголошувалися ідеї, від яких повинні були перевернутися в гробах старі революціонери: всі завоювання російських царів оголошувалися прогресивними i такими, які відповідають інтересам самих завойованих народів».⁵³

За таких обставин партією та урядом ревно плекався найцінніший, найвагоміший, найулюбленіший міф російської історіографії, який набрав у сталінські часи характеру політичної догми, — міф про успадкування політичного та культурного надбання Київської держави Росією, або інакше: «Москва — спадкоємиця Києва». Хоча, зазначимо, сам факт існування українського народу, який займає територію літописної «руської землі», є найкращим промовистим запереченням цьому. До речі, теперішні російські історики скаржаться на «гнітюче протиріччя, з яким вже зіткнулися автори новітніх підручників: «Русь, мовляв «Київська», а Київ уже п’ятий рік «як закордон», i від цієї раптом відкритої реальності нікуди сховатися».⁵⁴

Відкинута гіпотеза Погодіна-Соболєвського непомітно зникла з наукового обігу. Доля цієї гіпотези показала, що антинаукова «звичайна схема» принципово не може мати переконливого обгрунтування в історичних реаліях. Вихід знайдено в переміщенні питання з історичної площини в площину лінгвістики, точніше — етноніміки.

Замість заяложених аргументів з генеалогії династій, замість бездоказової теорії масових міграцій, основним захисником «схеми» виступила двозначність етноніміки. Грунтуються великодержавні етнонімічні спекуляції на підміні за формою i змістом термінології: замість слова «Русь» — нововигаданим терміном «Древнерусское государство», замість етноніма «русин» — нововигаданою назвою «древнерусская народность». У російській історіографії віддавна стало звичним перекручувати східнослов’янські етнонімічні назви на свій лад. За влучним спостереженням О. Толочка, використовується тут «прийом переназивання». «У такий напрочуд економний спосіб створюється потрібна ілюзія. Переназивання є лише частковим способом більш загального прийому присвоєння».⁵⁵ Ось, для прикладу, часто вживані назви, що стосуються епохи Київської держави в російській науковій літературі: «Киев — первая русская столица», «единый русский народ киевских времен», «тысячелетие русской литературы», «начальный период русской истории», «русские племена», «Русская земля», «русское государство», «русский народ», «русский язык» i т. д. Ще В. Ключевський покаянно визнавав, що ці терміни є некоректними, але «привычными словоупотреблениями». «Однак щодо «привычных словоупотреблений», то не такі вже вони i безневинні. Терміни вживалися російськими вченими цілком свідомо з метою формувати загальну громадську думку про споконвічність неподільності східнослов’янського, а значить російського суспільства в його імперських межах. Це відповідало політичним інтересам імперії».⁵⁶

Характерно, що в російській мові відсутня стародавня літописна форма «руський», замість нього користуються новою грецькою, за фонетичним оформленням, назвою «русский», а як вже говорилося, за невеликими графічними розбіжностями ховаються істотні етнічні розбіжності. Іншими словами, в російській мові від слів «Русь» i «Росія» утворюється один прикметник — «русский» а слово «Русь» вживається як синонім сучасної Росії. Слова «древнерусский» i «русский» сприймаються як визначення одного i того ж народу на різних історичних етапах, а відмінність слів «давньоруський» i «український» створює враження, начебто йдеться про різні етноси. Термін «давньоруська народність» застосовується «лише в україномовній літературі, але немає досі адекватного відповідника в російсько- та чужомовній літературах, у яких термін «древнерусская» ототожнюється з терміном «русская».⁵⁷ «Насправді, російські теоретичні і практичні політики не мають сильніших аргументів на користь того, що українці (малороси) — «тот же русский народ», як не завжди щире, а ми скажемо — навмисне жонглювання словами «Русь», «русский».⁵⁸

«Прийом переназивання» особливо відчутний в мовознавстві. «Омонімія визначень руської і російської мов, руського і російського народів (рос. русский язык, русский народ і аналогічно в інших мовах), що звичайно не усвідомлюється як така (яскрава і повчальна ілюстрація впливу мови на свідомість!). Звідси недиференційоване оперування терміном русский у двох об’єднувальних значеннях: а) «руський і російський» (пор., напр., «Словарь русского языка XI–XVIII вв.») і б) «східнослов’янський».⁵⁹

Про «древнерусскую народность» першим заговорив історик В. Мавродін, якого справедливо називають ідеологом російського сталінського імперіалізму.⁶⁰ Однією з причин висунення ідеї «давньоруської народності» стало небажання далі дотримуватися тези: Київська Русь — спільна колиска трьох братніх народів. «Для того, однак, щоб на практиці не урівноправити три народи, було придумано твердження про єдину давньоруську народність, мову, культуру».⁶¹ Східні слов’яни в IX–XIII ст., на погляд Мавродіна, становили єдиний народ, одну «давньоруську народність», яка є спільним предком росіян, українців, білорусів — нових народів, що виникли внаслідок розпаду цієї «давньоруської народності» в XIV–XV ст. «Лише після монгольського завоювання i наступного політичного роз’єднання окремих частин Русі виділилися із єдиної «русской» народності, приблизно в XIV столітті, самостійні народності — українська, білоруська i великоросійська».⁶² Найчіткіше ця теорія викладена в академічних «Очерках истории СССР», що вийшли на початку 50-х рр. «Із окремих слов’янських племен склалася древньоруська народність: із неї згодом виросли великоруська, українська, білоруська, історична i мовна основа яких була єдиною (древньоруська народність). Провідна роль у цьому процесі належала російському народові».⁶³ Незрозуміло, навіщо було виконувати росіянам провідну роль у процесі утворення «давньоруської народності», щоб потім її покинути? Чи предки лемкинь із Пряшівщини належали колись до того самого народу, що баби з Рязані, або предки карпатського гуцула i мезенського «крестіяніна» — одні i ті ж? Історичні факти заперечують мавродінську концепцію. «Крім голослівних тверджень, Мавродін не дав ніяких доказів на підтримку своєї теорії».⁶⁴ Наукові факти свідчать «про глибоку історичну самобутність українського народу, своєрідність його культурно-етнічного розвитку, який не зливався з російською етнічною історією ні в другій половині I тисячоліття, ні на генетичних шляхах слов’ян у першій половині II тисячоліття. Усе це істотно підриває теорію «давньоруської народності», яка залишається без власних генетичних джерел у слов’янській історії I тисячоліття нашої ери, доводить грубу політичну тенденційність тлумачення східнослов’янської історії 6–13 ст. як російської, «русской».⁶⁵ Непереконливі причини розпаду «давньоруської народності» через татарську навалу. «Сам результат розпаду Київської Русі, що остаточно визначився після монголо-татарського завоювання i привів до утворення білоруського, російського i українського народів, вказує на те, що етнічні процеси в середовищі окремих культурно-мовних груп, навіть у період існування одної держави, були міцнішими i діяли стабільніше, ніж загальні політико-економічні. Східні слов’яни, розкидані на величезних просторах, роз’єднані природними бар’єрами (непрохідні ліси, болота, брак сухопутних шляхів), ніколи не почували себе одною етнічно-мовною спільністю i ніколи її не відстоювали».⁶⁶

1951 p. у Москві відбулася теоретична конференція на тему «давньоруська народність». Провідні фахівці з руської історії В. Зимін, В. Пашуто, Б. Рибаков, О. Сидоров та ін., які виступили тоді на ній з доповідями, відкидали термін «давньоруська народність». Один із дискутантів О. Санжаєв висловив їх спільну думку: «У Київській Русі існували три окремі східнослов’янські єдності, які в наступні віки дали початок трьом братнім слов’янським народностям: російській, українській та білоруській. Якби в Київській Русі племінні відмінності та діалекти стерлися до нівелюючого рівня, то жодна монгольська навала, жодне феодальне роздріблення не змогло б привести до виокремлення із єдиної давньоруської народності трьох хоча й споріднених, але відмінних народів».⁶⁷

Існування єдиного східнослов’янського народу як «спільного предка» означало б, що цей «народ» генетично повністю увійшов до складу всіх східнослов’янських етносів. Однак навіть ортодоксальні російські вчені визнають, що не вся сукупність східнослов’янських племен є фізичним предком кожного з трьох народів, а лише окремі частини її. Тобто кожний із трьох сучасних народів має свої окремі родоначальні племінні угруповання, які й стали його фізичною основою.

Теперішні історики говорять, що «теза про існування в епоху раннього середньовіччя єдиної давньоруської народності викликає ряд заперечень… Звертають увагу на труднощі розвитку інтеграційних процесів на такій великій i порівняно мало заселеній території, як Східноєвропейська рівнина, на існування замітних відмінностей у матеріальній культурі населення окремих районів, на те, що мовні відмінності між окремими групами східних слов’ян були, мабуть, значно глибшими, ніж це припускали раніше. Серед інших доказів не останнє значення має i той факт, що в літописанні домонгольських часів терміном «Русь» означається i в цій якості протиставляється іншим східнослов’янським землям, територія середнього Подніпров’я».⁶⁸ Учасники московської дискусії 1951 p. доказували, що не міг існувати єдиний давньоруський етнос, якщо територія Київської держави сягала на півдні Чорного моря, на заході — Вісли, на півночі — Балтії, а на сході — Клязьми. Окрім того, до складу Київської держави входила велика кількість неслов’янських племен. «Дивно i непереконливо звучить поширене навіть у науковій літературі твердження, що київська культура була рівною мірою витвором усіх східнослов’янських племен від Тмутаракані на півдні до Білого моря на півночі, від Карпат на заході до Верхньої Волги на сході. Тобто, в творенні канонічних зразків київської архітектури (Десятинна церква, Софія Київська), літописання («Повість минулих літ»), літератури («Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» тощо) XII ст. київська метрополія відіграла не більшу роль, ніж слов’янські колоністи, які на той час з’явилися у глухих лісах Півночі Східної Європи. Абсурдність цього твердження ще очевидніша, коли врахувати той неспростовний факт, що переважна більшість вищезгаданих шедеврів творилася безпосередньо в Києві або в інших містах Південної Русі. У канонічних зразках давньоруської літератури фігурують історичні та культурні діячі, а також прості мешканці саме руського Півдня».⁶⁹

Найслабшим доказовим місцем «давньоруської етнічної спільноти» є час її розпаду. Цей розпад мусив відбутися лише в межах XIV–XV ст., а докази на підтвердження цього відсутні. I зовсім незрозуміло, «чому утворилося лише три народи, а не стільки, скільки було князівств».⁷⁰

Підступний історичний міф Мавродіна схвалили Сталін i секретар з ідеології Суслов, а це тоді означало, що термін «давньоруська народність» зробився політичною догмою. 1954 р. опубліковано схвалені ідеологічним відділом ЦК КПРС «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954)». Це був канонічний варіант партійної версії історії України. У тезах говориться, що українці та росіяни — братні, єдинокровні народи, які походять від спільного кореня — «давньоруської народності», яка в IX ст. створила їхню спільну колиску — Київську Русь. За «Тезами», всі три східнослов’янські народи мали на старокиївську спадщину однакові права. На практиці в російських публікаціях ці права ігнорувалися. Курси історії літератури під назвою «древняя русская литература» без застережень об’єднували письменство Київської держави IX–XIII ст. з московським XIV–XVII ст. Те ж стосується історії мистецтва, права, мови тощо. «Тези» не мали нічого спільного з марксистським поглядом на класову боротьбу як на рушійну силу історії. «Це було своєрідне резюме української історії, написане з цілком телеологічних позицій: довести, що історія України до 1654 р. була підготовкою до «возз’єднання з Росією», а пізніше становила перехід від «дружби двох великих слов’янських народів» до «непорушної дружби народів СРСР», очолених російським «старшим братом». «Тези» стали обов’язковими для всіх радянських марксистів, але лише в Україні їх розглядали як незаперечну до найдрібніших подробиць директиву, важливішу навіть від висловлювань Маркса i Леніна».⁷¹ Через засоби масової інформації, школу, наукову, популярну i художню літератури їх широко, наполегливо та невпинно розповсюджували, щоб перетворити у невід’ємний елемент історичної свідомості. Українською та білоруською мовами не міг з’явитися найменший текст стосовно Русі, без згадки про освячувану тезами мавродінську давньоруську народність. «Адміністративно насаджувана концепція давньоруської народності, що начебто була далекою попередницею єдиного радянського народу, підживлювала ілюзію органічної єдності російської держави, приховуючи її імперську суть. При цьому експансія Москви на українські землі набирала «пристойного вигляду» возз’єднання «єдиного руського народу».⁷² Як цілком слушно зауважує дослідник М. Рябчук: «Російські колонізатори трактують український народ як «побічний продукт історичного розвитку», таке собі «історичне непорозуміння», результат «зовнішньої інтриги» (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, «великим народом» («богоносцем» в царські часи), «оплотом світового революційного руху» в часи совєтські, тобто народом зі спеціальною історичною місією — об’єднати довкола себе усіх слов’ян («слов’янофільство»), європейців і азіятів («євразійство»), весь світ (більшовицька «світова революція»)».⁷³

Хоча давньоруську народність проголошено спільним етнічним предком трьох слов’янських народів, але «насправді вона кваліфікується лише як російський етнос — «русские», «русский народ» i т. д. «Єдиний корінь» («давньоруська народність») виявляється на практиці не нашим коренем, а «спільний предок» — зовсім не спільним, а лише предком російського народу».⁷⁴

На початку 70-х рр. минулого століття секретар ЦК Компартії України Маланчук заборонив згадувати термін «Київська Русь». У шкільний курс історії в Україні вводився новий термін «давньоруська держава». Новий термін нав’язувався українським школярам i студентам, щоб не залишити в їхній історичній свідомості навіть спомину про існування якоїсь окремої Київської Русі та її народу. Так від високопоставлених придворних монархістів Карамзіна та Погодіна до високопоставленого комуніста Маланчука простяглася ідеологічна лінія заперечення існування українського народу в княжу Київську добу.

Директор Інституту етнографії СРСР історик М. Бромлей вигадав на зразок термінів «югославський народ», «чехословацький народ» ще інший етнонімічний термін «радянський народ». Мав цей «народ» утворюватися з різних етносів, але спільним для нього мала бути, зрозуміло, російська мова. Тобто, як «давньоруська народність», так i «радянський народ» мав бути, по суті, синонімом російського народу. Пропагандивний міф про «нову етнічну спільність радянський народ» постав як спроба ідеологічно обгрунтувати асиміляцію передусім українців та білорусів. Узагалі, термін «давньоруська народність», за задумом його авторів, забирав в українців та білорусів минуле, а термін «єдиний радянський народ» — майбутнє. У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше — російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з’ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе «братерство») й окреслювалось майбутнє (точніше — відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, «злиття» як верховне благо для химерної «недонації»)».⁷⁵

Спираючись на псевдонаукову теорію давньоруської народності як колиску трьох східнослов’янських народів, «дехто в Москві i тепер вважає Київську Русь першою Російською державою, а українські землі — невід’ємною частиною єдиної i неділимої імперії».⁷⁶ Взагалі певні кола в тій самій Москві досі вболівають за радянською імперією. «Ота російська «тоска» за величною та могутньою імперією, ота ностальгія за втраченою великодержавністю, оте голосіння над так званими «осколками» (саме так росіяни дивляться на колишні свої «республіки») міфічного свого «тысячелетнего государства» (адже Московщину навіть із великою натяжкою не можна було б назвати сьогодні спадкоємицею нашої Київсько-Руської держави), — усе це, на жаль, розгортається нині не просто на психологічному рівні. Психологічну певну якусь «розгубленість» росіян можна було б у цьому контексті навіть якось по-людському збагнути (згадаймо, якою травмою для свідомості німців обернулася втрата ними колоній після І-ої світової війни та Версаля). Однак у даному разі ідеться про ту російську «ностальгію» за втраченою імперією, котра безпосередньо проектується на площину кремлівської політичної пракстології та стратегічних інтенцій Кремля».⁷⁷ Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники «єдиної та неділимої» намагаються зберегти імперію, за рекомендаціями О. Солженіцина, бодай в межах її слов’янського ядра. Згадуються тут слова Леніна: «Черносотенцы и их лакеи называют Россию великой славянской державой вероятно только потому, что в этой великой державе практикуется самое великое угнетение славянских народностей».⁷⁸ Як пише сучасний київський дослідник, «передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію, та про єдиний «(давньо)руський» народ, від якого несприятливі історичні обставини відкололи українську і білоруську гілки — котрі, однак, весь час прагнули і досі прагнуть з’єднатися знову з «загальноруським» деревом — усупереч своїм «націоналістичним» елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і значною мірою втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт — у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт «православно-слов’янської спільноти», «євразійського простору», «інтеграції в СНД» тощо».⁷⁹ Проте, очевидно, за розвалом Радянського Союзу i крахом комуністичної ідеології рано чи пізно надійде пора відкинути імперський міф про вигадану давньоруську народність.

Однак цей процес проходитиме непросто, оскільки в сучасній російській історіографії уже виразно сформувалася тенденція, відповідно до якої українцям і білорусам відмовляється в їх етнічній самобутності, а, отже, і в праві на створення національних суверенних держав. Яскравими виразниками цієї тенденції є московські науковці С. Самуйлов⁸⁰ і О. Дугін.⁸¹ Щоправда, й українські вчені не залишаються в боргу, свідченням чого є грунтовна монографія Василя Кременя і Василя Ткаченка «Україна: шлях до себе»,⁸² в якій доказово і переконливо розвінчуються українофобські інсинуації і перекручення.

--------------------------------------------------------------------------------