«Наша честь вимагає…»

Залишивши на вимогу австрійського командування Наддніпрянську Україну i перебравшись у першій половині жовтня 1918 р.²⁴⁵ на Буковину, Українські Січові Стрільці опинилися перед новими для себе реаліями, що склалися на теренах Австро–Угорської імперії. Ставало очевидним, що остання наближається до свого розпаду i її народи мають самі подбати про себе. На порядку денному галицько–українського суспільства постало питання про необхідність звільнення західноукраїнських земель від австро–польської залежності i приєднання їх до Української Держави. Для стрільців воно не було чимось новим, бо випливало з їхньої ідеології, i неодноразово ними обговорювалося²⁴⁶. Та виникнення його як безпосереднього реального завдання стало досить вагомим чинником, прикувало до себе увагу стрілецтва, зробилося головним імперативом його життя.

Деякі галицько–українські політики у цей час, побачивши, що Австрія не збирається виконувати свої обіцянки щодо реалізації таємних статей Берестейського договору, почали задумуватися над самостійним вирішенням західноукраїнського питання. Так, Кость Левицький з цього приводу зазначав, що наради про організацію адміністрації i війська, які мали зайняти Львів i Східну Галичину для створення української державності, почалися в серпні 1918 р. у Львові з ініціативи керівництва національно–демократичної партії²⁴⁷. Проте, як свідчать інші джерела, метою їх проведення було не стільки прагнення добитися політичної самостійності, скільки побоювання, що поляки захоплять Галичину i проголосять її частиною власної держави²⁴⁸.

З цією ж метою у Львові у вересні 1918 р. було засновано таємний старшинський гурток, який спочатку складався головним чином з офіцерів–українців австрійської армії i згодом став називатися Центральним Військовим Комітетом (ЦВК)²⁴⁹. Його члени на перших порах обстоювали автономію західноукраїнських земель у складі імперії i навіть мали намір, якщо б на це погодилися УСС, запропонувати очолити майбутню армію архікнязеві Вільгельмові Габсбурґу. Вони ще сподівалися на допомогу Австрії в протистоянні з Польщею²⁵⁰. Тобто програма як учасників підготовчих нарад, згаданих К. Левицьким, так i членів новоствореного таємного гуртка зводилася до запобігання можливій польській агресії.

До середини жовтня таємний старшинський гурток у Львові працював малоактивно й безсистемно²⁵¹. Його члени розраховували, що леґіон УСС вдасться легко перевести до Львова, з допомогою стрільців створити військову організацію краю, i таким чином протистояти польським зазіханням на Східну Галичину. Тому політичним організатором i головою військового комітету вирішили призначити представника УСС (по можливості сотника Дмитра Вітовського)²⁵². Та, як виявилося, цим задумам не судилося здійснитися, бо наступні події розвивались іншим шляхом. I тільки завдяки активній діяльності стрілецтва, головним чином наполегливості та самопожертві окремих його членів, ситуацію вдалося дещо виправити.

Безпосередня підготовка до здобуття влади в краї українцями розпочалася в стрілецькому середовищі ще в період перебування леґіону в Наддніпрянській Україні. Так, у травні 1918 р. в Жмеринці відбулася стрілецька нарада (найімовірніше, під керівництвом сотника Вітовського), на якій обговорювалося політичне майбутнє Східної Галичини. Її учасники, наголошуючи на тому, що Австрія вводить в оману українців i віддає всю Галичину полякам, підкреслювали, що доведеться власними силами визволяти свій край, але слід визначити час i спосіб дій²⁵³.

Водночас, незважаючи на те, що леґіон УСС становив порівняно добре зорганізовану, вишколену та ідейно цільну збройну частину, яка могла вагомо вплинути на перебіг подій, очевидною була нестача стрілецьких сил для здійснення задуманої акції. Австрійське командування протягом війни не тільки не давало змоги збільшити чисельність леґіону, а й навіть поповнювати втрати, яких він зазнав (під час постою на Буковині бойова сила УСС становила близько 1300–1500 чоловік²⁵⁴). Тому стрільці сподівалися на поповнення своїх лав за рахунок українців з австрійської армії та українського населення краю, а також на допомогу наддніпрянців²⁵⁵. Зокрема, Дмитро Вітовський планував призначити поручника УСС Жигмонта–Богдана Олексина командантом Бережанської округи, враховуючи знання ним цієї місцевості i те, що поблизу Бережан був розташований австрійський відділ, яким командував у той час останній i в якому служило багато українців²⁵⁶.

Трохи згодом, наприкінці серпня 1918 р., той же Вітовський, інструктуючи четаря УСС Євгена Рабія, який разом із четою стрільців вирушав до старшинської школи в місто Кам’янку Струмилову, що на Львівщині, наголошував, щоб він постійно контактував з місцевою українською громадою²⁵⁷. УСС також підтримували зв’язки з деякими українськими політиками у Львові²⁵⁸, особливо тими, які не тільки надіялися на примарну допомогу Австрії, а й самі виявляли ініціативу в боротьбі за українську державність.

Переїхавши на Буковину, Українські Січові Стрільці ще наполегливіше стали готуватися до майбутнього виступу, всіляко намагаючись перевести леґіон до Львова, де б він мав більше можливостей для організаційної та політичної діяльності. Проте цього не змогли добитися ні українські політики, ні архікнязь В. Габсбурґ. Відень не хотів дратувати поляків присутністю УСС у Львові²⁵⁹. Більше того, на вимогу австрійських властей ще на початку * Збірна Станиця УСС – підрозділ, який займався набором добровольців, опікувався тими стрільцями, що перебували поза межами леґіону, збирав й відсилав до Коша вилікуваних після поранень і хвороб. лютого 1918 р. було ліквідовано навіть Збірну Станицю УСС* у Львові²⁶⁰. Тим часом у всіх частинах леґіону проходили наради, на яких обговорювали загальнополітичну ситуацію та завдання УСС. 9–10 жовтня у Чернівцях відбулося кілька засідань гуртка, який об’єднував 10–12 стрілецьких старшин i підстаршин. Вони обговорювали план наступних дій²⁶¹.

На жаль, деталі цих засідань, як і персональний склад гуртка, — нам невідомі. Але, очевидно, це було керівне ядро, котре визначало політичну стратегію Українських Січових Стрільців, бо одразу після засідань підхорунжого Дмитра Паліїва, який також брав у них участь, направили до Львова для роботи у Центральному Військовому Комітеті. Проходили також наради старшин, підстаршин та стрілецтва. Вони відбувалися таємно від Вільгельма Габсбурґа²⁶², якому стрільці хоч i симпатизували, проте не довіряли справи, пов’язаної з долею краю, тим більше, що майбутня акція мала як антипольський, так i антиавстрійський характер. Не розкривали УСС своїх планів i деяким стрілецьким старшинам, зокрема, сотникові Осипові Микитці²⁶³ — тодішньому командантові леґіону, котрий, на їх думку, дотримувався австрофільських поглядів.

На відміну від стрілецтва, галицько–український політичний провід, сподіваючись, що Австрія передасть українцям їхні землі, не робив ніяких кроків усупереч інтересам імперії, підтримуючи її до останніх днів існування. Відомо, наприклад, що навіть улітку 1918 р. голова Української Парламентарної Репрезентації Євген Петрушевич запевняв австрійські власті, що «... наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави... Зірка Габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі»²⁶⁴. Подібні заяви робилися й іншими українськими політиками²⁶⁵. А австрійський уряд тим часом на офіційний запит поляків від 9 жовтня 1918 р. про передачу всієї Галичини, в тому числі й її української частини, до складу Польщі висловлював їм підтримку²⁶⁶. Навіть тоді, коли держави, що входили до складу Австро–Угорщини, відвернулися від неї, український політичний провід залишився вірним їй. Про це свідчило i збереження Українською Національною Радою (новим вищим представницьким органом, передбаченим маніфестом цісаря від 16 жовтня 1918 р. про перебудову Австрії на принципах федерації) правничо–державних зв’язків Української держави, проголошеної 18–19 жовтня 1918 р. на західноукраїнських землях, із агонізуючою Габсбурзькою династією²⁶⁷. Таке рішення УНРади викликало величезне невдоволення серед значної частини галицько–українського суспільства, зокрема УСС, які вимагали негайного об’єднання всіх українських земель в одній державі²⁶⁸.

Стрілецтво, незважаючи на те, що архікнязь Габсбурґ надіслав напередодні засідання Української Національної Ради Костю Левицькому телеграму, в якій просив «проголосити самостійне королівство у вірності династії i скіптрові цісаря Карла»²⁶⁹, залишилося вірним ідеалам самостійної соборної України. Поручник УСС Володимир Старосольський підкреслював: «Настрій стрілецтва, старшин i мужви (рядовиків. — Авт.) — супроти рішення з 18 i 19.10 був просто бунтарський. Усі домагалися проголошення з’єднання з Великою Україною»²⁷⁰.

Стрільці були переконані, що ці рішення є політично компрометуючими, спрямованими проти волі всього суспільства, i не мають ніякого виправдання. Вихід із ситуації вони бачили тільки один: скасування згаданих рішень, негайне об’єднання з Великою Україною²⁷¹. Резолюції з такими вимогами ухвалювали збори сотень i надсилали керівництву УНРади²⁷². Окремі стрільці брали участь i в студентських вічах²⁷³, де, окрім жовтневих ухвал української Конституанти, обговорювали i питання можливої боротьби за владу в краї.

24 жовтня 1918 р. в Чернівцях, у розташуванні Вишколу, відбулися збори старшин УСС, на яких обговорено тодішнє становище Австрії i політичну ситуацію. Було прийнято резолюції, в яких зазначено, що безпосередньою метою національних змагань є соборна, вільна, самостійна Українська Республіка²⁷⁴. Це рішення стало своєрідним підсумком тих дискусій, які стрілецтво вело щодо ухвал від 18–19 жовтня.

На тих же зборах йшлося й про підготовку до збройного виступу. В зв’язку з цим постало питання про керівника майбутньої акції, бо стрільці різко виступили проти кандидатури архікнязя Вільгельма, мотивуючи це тим, що він мало що може зробити, а також не бажаючи через нього ускладнювати стосунки з Антантою²⁷⁵. Учасники зборів висловилися за обрання командантом леґіону сотника Дмитра Вітовського, якого підтримувало i стрілецтво. Але оскільки він мав відбути до Львова, щоб очолити Центральний Військовий Комітет, на цю посаду обрали сотника УСС Осипа Букшованого²⁷⁶. Згаданим рішенням Українські Січові Стрільці розірвали навіть формальні зв’язки з австрійською владою.

Що ж до ЦВК, то його доволі млява робота пожвавилася з приходом туди в першій половині жовтня представників стрілецтва — поручника Володимира Старосольського, сотника Никифора Гірняка, підхорунжого Дмитра Паліїва, а згодом й інших. Саме завдяки їх впливові Комітет вирішив «боротися під знаменом соборної України»²⁷⁷. Особливо слід відзначити Дмитра Паліїва. Прибувши до Львова 12 жовтня 1918 р. та перебравши на себе функції організаційного референта, він поклав край безплідним нарадам і насамперед розробив план діяльності Центрального Військового Комітету. Його основними складовими були: встановлення зв’язків з усіма місцевостями краю та поділ його на округи; підготовка населення до майбутньої акції; призначення повітового та місцевого керівництва повстанням; налагодження контактів з військовими частинами, де українці становили більшість²⁷⁸. Д. Паліїв, власне, започаткував цілеспрямовану підготовку до майбутнього виступу, котру здійснювали з його безпосередньою участю та під його наглядом.

Незважаючи на вкрай обмежений час та на деякі несприятливі обставини, зокрема, протидію австрійських властей та відсутність сотника Вітовського, котрого затримував у Чернівцях архікнязь Габсбурґ²⁷⁹, ЦВК i особисто підхорунжий Паліїв провели велику роботу. Їм удалося налагодити організаційні зв’язки з провінцією, де в більших містах створено окружні військові команди, котрі в ході революційних подій стали організаційними центрами. Встановлено контакти з деякими військовими частинами з українською більшістю, які перебували як у краї, так i поза його межами²⁸⁰. Певних результатів досягнуто i в Львові, де готували свідомих українських вояків для майбутнього виступу.

Загалом приблизна кількість українських регулярних військ, на які можна було розраховувати, становила близько 2400 жовнірів, в тому числі 800 чоловік старшого віку з Вартового куреня, що не представляли бойової вартості, i 60 старшин²⁸¹. За ініціативою Д. Паліїва була створена розвідувальна служба, яка діяла перед повстанням i під час його здійснення²⁸². Але всіх необхідних заходів здійснити не вдалося, що негативно позначилося на ході національної революції.

Дмитро Паліїв, аналізуючи згодом діяльність Центрального Військового Комітету, зазначав, що навіть якби там перебували не прості люди, а генії, то i їм не вдалося б за п’ятнадцять днів зробити те, що було занедбано за всю війну або хоч би від часу революції у Великій Україні²⁸³. I можна зрозуміти гіркоту слів Паліїва, бо саме він задовго до вирішальних подій пропонував розпочати підготовку до них, але його не підтримав український політичний провід.

Все інтенсивнішою ставала праця i в леґіоні УСС. Там нагромаджували запаси зброї, боєприпасів, амуніції, підготовляли списки австрійських складів, розташованих на півночі Буковини та в східних повітах Галичини, які планували захопити в момент виступу²⁸⁴. Відбулися переговори з представниками київських Січових Стрільців щодо координації дій, співпраці та взаємодопомоги²⁸⁵. Частина УСС прибула до Львова для надання допомоги Центральному Військовому Комітету²⁸⁶ та в провінцію для організації захоплення влади. В окремих повітах стрільці проводили військові навчання місцевої молоді, яка також мала взяти участь у грядучих подіях²⁸⁷. Здійснювали в стрілецькому середовищі й деякі інші заходи, зокрема, спрямовані на зміцнення кадрового потенціалу²⁸⁸. Це свідчило, що стрілецтво цілком усвідомлювало свою роль у наступних важливих для української справи подіях.

29 жовтня до Львова нарешті прибув сотник Вітовський, який уже наступного дня на засіданні ЦВК перебрав на себе функції керівника майбутньої акції (з 27 жовтня їх виконував поручник Петро Бубела)²⁸⁹. Відтоді, незважаючи на те, що дата виступу не була відома, Центральний Військовий Комітет почав * Звання полковника Д. Вітовському від імені УНРади 31 жовтня присвоїв К. Левицький. працювати як військовий штаб з підготовки повстання. «З приїздом полковника* Д. Вітовського до Львова, — згадував четар Степан Ріпецький, — справа збройного перевороту не була ще конкретно вирішена, ніхто ще не думав про нього, як про завдання найближчих днів. Прибувши до Львова Вітовський зараз зорієнтувався в ситуації і зрозумів вагу хвилі. Обнявши провід військової організації, перебрав на себе всю ініціятиву акції й рішив діяти негайно з повною енергією в ціли перебрання влади вже в найближчих днях. Цей дух ініціятиви і негайної революційної дії запанував серед загалу ** 31 жовтня ЦВК було реорганізовано в Українську Генеральну Військову Команду. членів УГВК**, які не ждучи на опінію й інструкції політичного проводу розпочали серйозні підготовні заходи в ціли негайного виконання перевороту»²⁹⁰.

Не відставали й поляки, які з набагато більшим розмахом, ніж українці (якщо з українського боку на організацію повстання було витрачено всього 9000 крон, то з польського — 100 000 крон i 50 000 франків) та майже не криючись від австрійських властей, також готувалися до захоплення влади²⁹¹. Командант жандармерії Галичини і Буковини генерал–майор Фішер доповідав у Відень, що «леґіонери вільно кружляють по вулицях Львова, для них збираються гроші, одяг і т. д., навіть вербуються добровольці», що ці організації мають зв’язок з Варшавою, Краковом, Лодзем і представниками Антанти²⁹². 26 жовтня він уже прямо телеграфував до Відня, що у Львові йде «підготовка путчу з боку поляків»²⁹³. 28–30 жовтня відбулися таємні наради, на яких обговорювалися організаційні питання захоплення влади. Там же 28 жовтня було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала перебрати владу в Галичині²⁹⁴. Польські військові частини отримали наказ начальника польського генерального штабу генерала Розвадовського «на випадок конфлікту (з українським військом. — Авт.) треба його роззброїти, перешкодити кожному виступові, проступки карати безоглядно...»²⁹⁵.

У таких умовах 31 жовтня приблизно о 6–й годині ранку члени ЦВК дізналися, що австрійський намісник у Галичині отримав наказ із Відня «передати владу тому, хто має силу i хто по неї перший зголоситься»²⁹⁶. Невдовзі вони прочитали у вранішніх польських газетах, що 1 листопада до Львова прибуває з Кракова Польська ліквідаційна комісія для встановлення влади на території Східної Галичини. Водночас польський уряд у Варшаві призначив князя Вітольда Чарториського своїм генеральним комісаром для всієї Галичини²⁹⁷. Стало очевидним, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але замість цього українське керівництво продовжувало радитися з представниками конаючої Габсбурзької імперії. Наслідком цих нарад стало рішення австрійського уряду, що виглядало як глузування над українцями: за кілька годин до повстання їм обіцяли місця урядовців у деяких староствах, повітових фінансових установах, а також, за наявності відповідних спеціалістів, i на залізницях та в судах²⁹⁸.

У той же час у Львові галицька делегація Української Національної Ради, незважаючи на те, що напередодні почула від Дмитра Вітовського запевнення про готовність негайно почати воєнну акцію, просила австрійського намісника графа Гуйна передати владу саме їй, а не полякам. Однак у відповідь почула відмову та обіцянки (як виявилося згодом, тоді ж намісник запевнив делегацію Польської військової організації, що найближчим часом передасть їй владу в краї)²⁹⁹. До того ж граф попередив українців: силами пробоєвих німецького і мадярського куренів львівські залоги придушать будь-які спроби самочинного захоплення влади³⁰⁰.

Зібравшись після цього на чергову нараду з участю членів Центрального Військового Комітету, галицька делегація вирішувала, що робити далі: чекати інформацію з Відня від президії УНРади, стежити, що зроблять поляки, чи негайно брати владу в свої руки?³⁰¹ Кость Левицький вважав, що слід почекати вказівок з Відня. Проти такої позиції рішуче виступив Дмитро Вітовський, який від імені Комітету заявив, що до військового перевороту все підготовлено i вже неможливо його відкласти. «Справа може вдатися тільки зараз, — підкреслив він. — Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки»³⁰². Така рішучість i впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі ще вагалися, погодитися з його аргументами.

Почалися останні приготування до збройного повстання. До речі, члени ЦВК, вважаючи, що не мають права допустити, аби Львів i Східна Галичина перейшли до поляків без належного спротиву українців, зосередилися на безпосередній підготовці до виступу, як тільки дізналися про намір Польської ліквідаційної комісії взяти владу в краї, не чекаючи дозволу УНРади³⁰³. Зокрема, було вирішено встановити владу у Львові та краї в ніч з 31 жовтня на 1 листопада, вироблено план захоплення міста, а також реорганізовано ЦВК в Українську Генеральну Команду (УГК). До неї ввійшли: сотник УСС Дмитро Вітовський, отаман УСС Сень Ґорук, поручники УСС Богдан Гнатевич та Ілько Цьокан, поручник Петро Бубела, четар Олекса Іванчук i підхорунжий УСС Дмитро Паліїв³⁰⁴. Це свідчило, що керівництво повстанням було довірене головним чином представникам стрілецтва — сили, яка мала найбільший авторитет на західноукраїнських землях i яка найбільше спричинилася саме до такого перебігу подій.

Водночас вживали заходів для організації виступів у краї. 31 жовтня до всіх повітових центрів на ім’я раніше призначених командантів або відомих українських громадян зі Львова було надіслано наказ за підписом Д. Вітовського з вимогою в ніч з 31 жовтня на 1 листопада взяти владу українцям. Після цього на місцях залишити відповідно до потреби сильну залогу, решту ж вояків направити у Львів, а в разі необхідності — в сусідні повіти³⁰⁵. Підготував наказ, а також організував його доставку до адресатів підхорунжий Дмитро Паліїв.

Того ж дня о 19–й годині в Народному Домі відбулося останнє перед виступом засідання Української Генеральної Команди, в якому взяли участь понад 100 чоловік, у тому числі майже 40 старшин³⁰⁶. Його вів Дмитро Вітовський. У короткій промові він охарактеризував міжнародне політичне становище i ситуацію в краї, накреслив завдання, поставлені перед українським військом, та повідомив, що УГК має в розпорядженні лише 1400 вояків та 60 старшин³⁰⁷. Цей виступ, особливо останнє повідомлення, справив на присутніх неоднозначне враження. Значна їх частина засумнівалась, чи вдасться здійснити повстання, а деякі навіть пропонували відкласти його на тиждень i за цей час добре підготуватися.

Однак Д. Вітовський нагадав, що Польська ліквідаційна комісія вже наступного дня прибуде до Львова, щоб негайно встановити свою владу, та що в провінцію вже вислано кур’єрів із наказом про взяття українцями влади. «Мусимо зайняти Львів цієї ночі, — заявив він. — Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в нашім краю, навіть хоч би прийшлося її завтра утратити»³⁰⁸. Проти такої логіки заперечень не знайшлося. Учасники засідання взялися до остаточного з’ясування деталей виступу, який було призначено на 4–ту годину ранку.

В ході повстання за оперативним планом було нейтралізовано німецькі й угорські військові частини, а також обеззброєно польських солдатів і офіцерів Львівського гарнізону. Вдалося зайняти основні адміністративні центри та інтернувати там австрійського намісника графа Гуйна і військового командувача фельдмаршала Пфеффера. Захоплено міську ратушу, на якій, за наказом сотника Вітовського підняли український прапор, пошту, телеграф, вокзали, склади³⁰⁹. Львів опинився в руках українців. 1 листопада 1918 р. приблизно о 7-й годині ранку Дмитро Вітовський доповів Костю Левицькому як тодішньому голові делегації Української Національної Ради, що українські війська «зайняли Львів i обсадили всі державні установи без проливу крові i взагалі без жертв»³¹⁰.

Невдовзі в місті з’явилися прокламації за підписом УНРади, в яких зазначалося: «Український Народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з вікової неволі. Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави... Доля Української Держави в твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу»³¹¹. Тоді ж Д. Вітовський повідомив Раду Міністрів у Києві: «Зайнятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всеї України»³¹². Більш–менш успішно проходив цей процес і в провінції.

Активну участь у першолистопадових подіях взяли представники УСС, хоча лише окремі з них мали змогу перебувати тоді у місті. Зокрема, величезну роль у повстанні відіграла Українська Генеральна Команда, яка за своїм складом була фактично стрілецькою, в тому числі поручник Ілько Цьокан, який домовився з австро–німецькими та мадярськими куренями про їх нейтралітет³¹³, що позитивно вплинуло на перебіг подій.

Не менш важливою була роль поручника Григорія Труха, під керівництвом якого захопили будинок австрійського військового командування та полонили командувача фельдмаршала Пфеффера, а також четаря Северина Левицького, який зі своїми вояками зайняв казарму по вулиці Місіонерській³¹⁴. Деякі УСС, зокрема вістун Степан Паньківський, стрільці Лев Ґец та Микола Пачовський³¹⁵, виконали почесну місію — взяли участь у піднятті національного синьо–жовтого прапора на вежі міської ратуші. Загалом тієї ночі у Львові було щонайменше тридцять січових стрільців.

Енергійно діяли представники Українського Січового Стрілецтва i під час захоплення влади в провінції, де часто саме завдяки їм вдавалося добитись успіху. Проте основне завдання леґіону УСС полягало в обороні Львова як головного адміністративного, політичного та культурного центру, бо володіння ним вирішувало долю всього краю. Не випадково делегація Української Національної Ради напередодні визнала стрілецьку формацію за «основу i зав’язок національної оружної сили Української держави»³¹⁶. Тому в наказі Української Генеральної Команди керівництву УСС, поряд із повідомленням про запланований збройний виступ, зазначалося: «Всі частини УСС мають переїхати у Львів…, не гаючи ані хвилини часу. Якщо роблено труднощі в доставі поїздів, належить такі опанувати силою... Переведення акції в Чернівцях оставити 41 п[іхотному] п[олку]»³¹⁷.

Кур’єр із цим наказом прибув до Чернівців в ніч на 1 листопада, але командування леґіону тоді перебувало поза містом, на святкуванні 2–ї річниці Гуцульської сотні³¹⁸. Тому наказ передали тодішньому командантові леґіону сотникові Осипу Букшованому тільки близько 8–ї години ранку 1 листопада³¹⁹. Коли стрільці дізналися про переїзд до Львова, їх охопила невимовна радість. Усі рвалися негайно їхати, щоб якнайшвидше потрапити до столиці Галичини³²⁰, бо вже й раніше серед деяких стрілецьких кіл, зокрема в Гуцульській сотні та Коші, роздратованих бездіяльністю та австрофільством українського політичного проводу, зароджувалися думки зробити це самочинно³²¹. Але сталося непоправне: командування леґіону замість того, щоб захопити будь–який поїзд i тут же направити УСС до Львова, де вирішувалася доля краю, наказало спочатку завантажувати у вагони продовольство й амуніцію³²², що призвело до втрати дорогоцінного часу.

Керівники УСС самовпевнено сподівалися на сприятливий розвиток львівських подій³²³. Навіть серед частини стрілецтва виникла думка, щоб залишитися на Буковині для захисту її від румунів³²⁴. Від’їзд до Львова сповільнювався ще й тому, що командування леґіону не вживало рішучих заходів проти залізничників–неукраїнців, які відверто саботували роботу залізниці³²⁵.

Замість 1 листопада перша частина УСС — чотири сотні піхоти, одна сотня кулеметників i одна чета гранатометників та мінометників — загалом приблизно 800 чоловік під командуванням сотника Букшованого — виїхала з Чернівців тільки в середині наступного дня i прибула до Львова лише в другій половині дня 3 листопада³²⁶. В ніч на 4–те листопада прибула решта леґіону — дві сотні піхоти i сотня кулеметників³²⁷. На цей час поляки зорганізувалися i вже вели запеклі бої на вулицях міста (за підрахунками дослідників, з 197,4 тис. населення Львова у 1918 р. поляки становили близько 112 тис., тобто 57%, тим часом як українці лише 27 тис., чи 12%³²⁸), поступово перехоплюючи ініціативу в свої руки.

Згідно з планом УГК, Українські Січові Стрільці мали прибути до Львова 1–го листопада i організувати оборону міста, зокрема його найважливіших об’єктів, запобігти передислокації поляків, а тим часом об’єдналися б розрізнені українські сили та прийшла б допомога з провінції. Ситуація, коли УСС вчасно не приїдуть, навіть не передбачалася³²⁹. Але сталося інакше. Ініціатива була втрачена. Два дні запізнення стрілецького леґіону стали фатальними для всієї української справи i, особливо, для самих УСС, які чотири воєнних роки йшли до омріяної мети, а у вирішальний момент не зуміли повноцінно вплинути на перебіг подій.

Що ж спричинило таке становище? Певною мірою воно було зумовлене трагічною випадковістю. Однак за нею стояли глибинні причини. Насамперед, це численні втрати серед стрільців у роки війни. За даними відомого військового історика Зенона Стефаніва, з 1914 по 1918 р. УСС втратили майже 400 чоловік убитими, 1400 пораненими i 2000 полоненими³³⁰. Часто це були найкращі старшини i стрільці, головним чином так звана «стара война». Зокрема, в боях на Лисоні та під Потуторами на Тернопільщині восени 1916 р. леґіон втратив майже весь актив, найвипробуваніших учасників передвоєнного стрілецького руху та карпатських боїв, носіїв того стрілецького духу, що був основою ідейно–моральної, політичної i бойової сили УСС. Їх не могли замінити молоденькі новобранці та новоприділені старшини–українці з австрійської армії, котрі нерідко не розуміли ідеології, мети i завдань такої військово–політичної формації, якою був леґіон УСС.

Негативно позначилися на результатах Листопадової національної революції підступна політика австрійського командування щодо постійного обмеження кількісного складу леґіону i тривала відсутність УСС в краї, пов’язана з перебуванням у Наддніпрянській Україні, їх багатокілометрова віддаленість від Львова у вирішальний момент. Не знайшлося серед стрільців i лідера, який повноцінно замінив би Дмитра Вітовського після його від’їзду до Львова для керівництва Центральним Військовим Комітетом, бо сотник Осип Букшований не зумів опанувати ситуації.

Помилкою було й те, що український політичний провід не дозволив стрілецтву свого часу створити таємну військову організацію, яка об’єднала б вояків–українців австрійської армії. Її відсутність була однією з головних причин неуспіху українців. Не зуміли добитись українські політики i своєчасного переведення леґіону УСС із Буковини до Львова, що могло мати істотне значення в ході революції.

Такими видаються основні причини військових невдач галицьких українців, які були безпосередньо зв’язані зі стрілецьким леґіоном.

Водночас необхідно підкреслити, що, незважаючи на всі стрілецькі прорахунки, незаперечним є той факт, що без леґіону УСС не було б Листопадового Зриву. Він відбувся завдяки діяльності ЦВК–УГК, а не політиків, переважна частина яких смиренно чекала, коли уряд фактично розваленої імперії офіційно передасть їм владу в краї³³¹. Більше того, як свідчить один з тогочасних політичних діячів Лонгин Цегельський, вони «щиро... бажали врятувати Австрію та Карла» і вся їхня політика в жовтні 1918 р., зокрема в останні дні перед повстанням, «кермувалася якраз тими думками»³³². Національна Рада взагалі не допускала думки, що владу треба буде здобувати, та й ідея збройного виступу була для неї зовсім чужою. «Ані Президія, ані велика більшість членів УНРади не бажали собі такого перевороту, — визнавав один із її представників Володимир Охримович, — ...був він свідомим i наміреним почином тайного гуртка, що ...назвав себе «Військовим Комітетом»³³³. Значна кількість українських політиків ставилася до збройного виступу негативно. Цим, очевидно, i пояснюється візит майже всіх українських провідних політиків до Відня, де їх за безрезультатними переговорами та консультаціями з австрійським урядом застали першолистопадові події, які відбулися без їх участі й навіть несподівано для них³³⁴.

Ні Українська Національна Рада, ні її львівська делегація, за винятком окремих діячів, не мали ніяких контактів із Центральним Військовим Комітетом щодо підготовки повстання. І навіть ті політики, які більш–менш прихильно ставилися до планів військових, у вирішальний момент — під час здійснення акції — пішли додому спати³³⁵. Що ж до ЦВК–УГК, то найактивнішими там були УСС, з приходом яких, власне, i почалася справжня праця.

Таким чином, незважаючи на значну віддаленість від Львова, стрільці завдяки вирішальній участі своїх представників — сотника Дмитра Вітовского, керівника ЦВК–УГК, підхорунжого Дмитра Паліїва, якого сучасники називали «організаційним мозком» та «конструктором–архітектором» першолистопадових подій³³⁶, отамана Сеня Ґорука, начальника штабу УГК, поручників Ілька Цьокана, Богдана Гнатевича та багатьох інших стали провідними виконавцями Листопадової національної революції в Галичині та творцями української державності на західноукраїнських землях. При цьому слід пам’ятати, що революція була результатом тривалої підготовчої діяльності, чільне місце в якій займали УСС. Звичайно, якби не прикрий випадок, пов’язаний із затримкою стрільців у Чернівцях, підсумки визвольних змагань могли стати іншими. Проте цей факт не применшує ролі стрілецького леґіону. Більше того, він переконливо засвідчує необґрунтованість будь–яких суджень про те, що створення i діяльність леґіону УСС були недоцільними. Як показала практика, тоді ні українське цивільне населення, ні вояки–українці з австрійської армії не змогли дати зі свого середовища достатньо зорганізованої сили, здатної реально вплинути на події. Такою силою були, незважаючи на всі недоліки й прорахунки, тільки УСС.

Леґіон Українських Січових Стрільців протягом своєї діяльності в 1914—1918 рр. не тільки перетворився у військово–політичну формацію, а й став джерелом розвитку національно–державницьких поглядів, які оформилися у своєрідну стрілецьку ідеологію. Логічним результатом цієї ідеології було те, що вона стала однією з головних передумов Листопадової національної революції. Почавши від визвольної ідеї передвоєнного стрілецтва, що тоді тільки конкретизувалася, УСС уже на початку 1915 р. усвідомили необхідність систематичної національно–політичної роботи, спрямованої на формування чітких світоглядних орієнтирів і пріоритетів. У процесі праці стрільці все більше переконувалися в утопічності сподівань на чужу допомогу, а тому шукали інших шляхів для досягнення своєї мети. Протягом 1915—1916 рр. вони дійшли остаточного висновку, що головним принципом створення української державності має бути ставка на сили власного народу. Це переконання особливо зросло з початком революційних подій у Наддніпрянщині. Але для того, щоб загал народу зумів чітко усвідомити свою історичну місію та отримав змогу її реалізувати, потрібна була зорганізована сила, яка б допомогла йому осягнути таке завдання. Основою цієї сили стали Українські Січові Стрільці. Мов своєрідний локомотив, вони постійно підштовхували галицько–українське суспільство та його провід до рішучіших дій. I якщо гасло самостійної України у 1918 р. набуло серед українства більшої, ніж у 1914 р., реальності та його глибше засвоїла українська політична думка, то це відбулося насамперед завдяки тому, що воно вдосконалювалося не тільки теоретично, а й шляхом збройної боротьби. Бо, за глибоким переконанням стрілецтва, «ідея, що їй у жертву кров пролито i життє видано, ніколи не вмирає i з історичною конечністю мусить побідити»³³⁷. Така думка була визначальною у стрілецькому середовищі, i вона істотно впливала на настрої українського суспільства та його поводирів.

Можливо, поразка західних українців у визвольних змаганнях із поляками була заздалегідь зумовленою, бо тоді тривала боротьба між 3,5 мільйонами українців Східної Галичини та 18 мільйонами поляків (Наддніпрянська Україна через ряд обставин не змогла істотно допомогти галицьким українцям). До того ж, як показали наступні події, європейські держави не прагнули бачити Україну, чи то Східну, чи Західну, а тим більше Соборну, своїм повноцінним партнером, щоб, очевидно, не мати потенційного конкурента. Та головне тепер не це, а те, що знайшлися люди, які взялися за, можливо, наперед програшну справу i своєю спробою визволити Західну Україну від іноземного поневолення та об’єднати її з Наддніпрянською Україною, окреслили етнографічні кордони українського народу, врятувавши його національну гідність.

------------------------------------------------------------------