«Ми перші в бій за волю йдем!..»

* Слова з вірша підхорунжого УСС Миколи Угрина-Безгрішного. Протягом другої половини ХІХ — початку ХХ століття український національний рух в Австро–Угорській імперії набрав досить відчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власній школі, господарським установам, пресі, вічам, виборчій агітації, діяльності культурно–освітніх та політичних організацій зміцнилося культурно й економічно, не цуралося участі в загальнонаціональних акціях, перетворюючись поступово в реальну політичну силу. Галичина, що ** П’ємонт – історична область Італії, яка в середині ХІХ ст. стала центром національного об’єднання. з легкої руки Євгена Чикаленка дістала назву «українського П’ємонту»**, внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько–українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх українських земель.

Зростання українського національного руху викликало значне занепокоєння та протидію з боку шовіністичних польських кіл і, особливо, Росії, яка вбачала єдиний шлях боротьби з «українським сепаратизмом» в анексії Західної України. Тому, опинившись між цими силами, котрі ніяк не могли змиритись із подальшим зміцненням українства, представники останнього змушені були подбати хоч про якусь підтримку для себе. Така потреба стала особливо актуальною на фоні загострення протиріч між провідними країнами світу, в тому числі і між Австро–Угорщиною та Росією. Було вирішено, що при збройному конфлікті між згаданими державами українці виступлять на боці Австрії. Основним їхнім завданням у майбутній війні мали стати домагання визволення Великої України від російського поневолення i створення самостійної держави, забезпечення вільного розвитку українства в межах Австро–Угорської імперії.

Українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали також, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрунтом, на якому почали розвиватися такі настрої, став спортивно–протипожежний рух у формі сокільсько–січових * Перше товариство «Сокіл» було засноване в селі Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного воно постало й у Львові. Першу «Січ» створив відомий український громадський діяч, адвокат з Коломиї Кирило Трильовський у селі Завалля на Станіславщині 5 травня 1900 р. товариств*. Відродивши пам’ять про українське військо, він дав поштовх подальшому розвиткові військових традицій.

Саме в середовищі передової частини молоді, яка пройшла духовний та фізичний гарт у «Січах» i «Соколах», зародилась думка про збройне виборення власної державності. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки січово–сокільських товариств стали для неї тісними. Так спочатку у Львові, а згодом i в інших галицьких містах постали перші українські таємні організації, завданням яких було військове виховання i навчання молоді, як необхідної передумови для створення власного війська. Найбільший вплив серед них мали товариства «Пласт» та «Мазепинський курс мілітарний».

18 березня 1913 р., після затвердження статуту, у Львові було організоване перше легальне українське стрілецьке товариство «Січові Стрільці», яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Незабаром подібні товариства засновуються по всій Галичині, притягуючи в свої лави тисячі української молоді. Значення українського стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрілецтво протягом останнього часу перед війною чітко й рішуче пропагувало гасло самостійної України як актуальну й безпосередню мету національно–політичної боротьби українців. Другим значним здобутком стрільців було те, що вони усвідомили ідею збройної боротьби як необхідного засобу осягнення державної незалежності. Основним же їхнім досягненням стала практична справа — військове виховання та навчання молоді, що його здійснювали не тільки в стрілецьких товариствах, а й у пластових, січових та сокільських організаціях. Така позиція українського стрілецького руху була рішучим поступом у розвитку української політичної думки, започаткувала найновішу добу української історії та українських визвольних змагань.

Перші результати українського національно–військового руху виявилися на великому крайовому здвизі (огляді), присвяченому 100–річчю з дня народження Тараса Шевченка, який відбувся 28 червня 1914 р. у Львові. У поході вулицями міста та в масових військово–спортивних вправах взяли участь 12 500 осіб, які представляли 120 177 членів 2166 стрілецьких, січово–сокільських та пластових організацій краю¹; багато з них були у військових одностроях та зі зброєю в руках. Ця маніфестація викликала ентузіазм українського громадянства, яке, ще зовсім недавно іронічно ставлячись до починань молоді, тепер змушене було змінити погляди на військовий рух.

Того дня, коли у Львові відбувся парад січово–сокільських, пластунських та стрілецьких організацій краю, у столиці Боснії Сараєві було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро–Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти національно–визвольних та соціальних рухів тощо.

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росія, прикриваючись ідеєю «об’єднання усіх руських земель», відкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покінчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро–Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької імперії хоча б Волинь i Поділля. Німеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти під свій контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., писалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України»². Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро–Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.

Для України світова війна мала подвійно трагічний зміст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретні інтереси, опинився в двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 мільйонів українців у російській армії та 250–300 тисяч — в австрійському війську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгіршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.

З початком Першої світової війни найбільш активно й організовано серед галицького українства проявили себе січові стрільці, їх провід уже 30 липня закликав добровольців зголошуватися в стрілецькі ряди. Одночасно було створено мобілізаційний комітет, який протягом кількох днів зорганізував першу бойову сотню під командою Івана Чмоли. Представники стрілецтва були також серед ініціаторів створення леґіону Українських Січових Стрільців (УСС) — окремого структурного підрозділу в складі австрійської армії, який мав започаткувати новітню збройну боротьбу за українську державність. Про його формування офіційно було повідомлено в спільній відозві новостворених * Головна Українська Рада – політична репрезентація українського народу в Австро-Угорщині під час Першої світової війни. Була утворена 1 серпня 1914 р. з ініціативи відомого громадсько-політичного діяча К. Левицького на спільній нараді активу політичних партій. До її складу ввійшли представники всіх трьох найвпливовіших українських партій: національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної. Головою Ради було обрано д-ра Костя Левицького. ** Українська Бойова Управа – організаційно-координаційний центр леґіону УСС. Головної Української Ради* (ГУР) та Української Бойової Управи** (УБУ) до українського народу від 6 серпня 1914 р.

Ідея створення війська, яке боротиметься за волю України, стала відразу популярною серед галицьких українців, тому пробивалася до найдальших закутків краю та до різних верств народу. Мірилом цієї популярності був насамперед багатотисячний наплив добровольців до УСС. Це є особливо показовим, бо згідно із законом до леґіону могли вступати лише особи, не зобов’язані до служби в армії: молодші 18–ти років i старші 50–ти, а згодом i понад 55 років, а також військовонепридатні³. Це означало, що ті багатотисячні лави зголошених добровольців мали повне право перечекати воєнну негоду вдома, зберігши при цьому життя i здоров’я, оскільки вони не були військовозобов’язаними. Звичайно, що певна кількість їх, досягнувши необхідного віку, рано чи пізно потрапила б на фронт. Але в даному разі це був саме той випадок, коли краще запізнитися, аніж прийти завчасно.

Переважала молодь, яка, як свідчить аналіз цілого ряду джерел, йшла цілком свідомо, без особливої спонуки чи агітації. Це був закономірний результат передвоєнної праці сокільсько–січових, пластових та стрілецьких організацій.

Активність, з якою українці організовували своє військо, занепокоїла австро–польську адміністрацію. Вона почала чинити всілякі перешкоди мобілізації українських добровольців. Були випадки, коли їх навіть арештовували та відправляли в концентраційні табори; переслідували і їхні сім’ї. Дуже часто це була робота польських шовіністів, які, використовуючи воєнні умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до створення їхніх військових формувань.

Крім підступів місцевої адміністрації, стрілецьку організацію вже з самого початку обмежувала й австрійська військова влада, котра хоч i дозволяла творити леґіон, та відмовляла йому в тих правах, які мала регулярна армія. Зокрема, крім того, що до леґіону забороняли вступати військовозобов’язаним, до нього дозволяли брати тільки тих добровольців, які зголошувалися самі, без будь–якої агітації⁴. Такий захід на практиці, враховуючи ставлення місцевих органів влади до створення українського війська, приводив до обмеження поінформованості українців про організацію леґіону УСС.

Проте, незважаючи на таку протидію та ряд об’єктивних перешкод, зокрема, швидку окупацію краю росіянами, відсутність транспорту, який використовували тільки для воєнних потреб та інше, за три тижні до УСС зголосилося близько 28 тисяч чоловік. Статистичний аналіз дає підстави стверджувати, що добровольці представляли всі суспільні верстви та майже всі професії й землі галицьких українців⁵. Це свідчило, що національна ідея в тій чи іншій мірі захопила все суспільство, а найбільше молодь, яка й стала основою тих трьох десятків тисяч добровольців, котрі йшли боротися за державну незалежність.

Поряд із ентузіазмом, який охопив галицьке українство на початку війни, проявлялися i внутрішні клопоти, що негативно впливали на процес організації леґіону УСС. Сюди відносяться: брак необхідних коштів, нестача військових інструкторів (незважаючи на обіцянки австрійської військової влади направити для УСС 100 старшин–українців, прибули лише близько 20–ти), спорядження та зброї, непорозуміння в галицько–українському політичному проводі. Зокрема, остання обставина привела до того, що командантом стрілецького леґіону було призначено Михайла Галущинського, директора Рогатинської гімназії, який, за його ж словами, не мав ніякого поняття про військову організацію⁶. Не до кінця уявляли собі українські політики й якими мають бути мета та завдання стрілецької формації. Внаслідок такої невизначеності, домовленості, укладені з урядовими колами Австрії про те, що стрільці будуть особливим відділом з військово–політичним завданням, австрійське командування на практиці ігнорувало. Тому ті успіхи, яких УСС згодом добилися в національно–політичній та культурницькій сферах, були результатом не якихось домовленостей, а винятково їхньої ініціативи й наполегливості.

Найдошкульнішого удару добровольці зазнали в Стрию, куди перебралися через стрімкий наступ російських військ. На початок вересня там зосередилося близько 8–10 тисяч чоловік⁷, решта ж добровольчих відділів не зуміла дістатися до місця загального збору, оскільки більшість галицьких повітів окупував ворог. Саме в Стрию австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді та спонукуване польськими політичними колами, повідомило про обмеження чисельності леґіону до 2,5 тисяч. Спроби протестувати проти цього, як і проти вимоги скласти присягу на вірність Габсбурзькій династії, були марними: ворожі сили могли використати їх, аби звести нанівець українські плани щодо створення власного війська.

Третього вересня на загальному зборі було виділено 2500 стрільців, які мали залишитися і, відповідно, змушені були прийняти австрійську присягу. Тоді ж, як свідчать очевидці⁸, завдяки старанням майбутнього стрілецького ідеолога Дмитра Вітовського, було складено й іншу — таємну присягу на вірність Україні. Подальші події показали, що саме остання присяга стала моральним імперативом для новітнього українського війська. Його ядро склали активісти січово–сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них згаданий вже Дмитро Вітовський, Іван Балюк, Сень Ґорук, Гриць Коссак, Лев Лепкий, Осип Назарук та інші.

Створення леґіону Українських Січових Стрільців ознаменувало відновлення збройної боротьби за волю України. Хоча його становлення відбувалося в структурах австрійської армії — то був тоді єдиноможливий шлях до організації українського війська — це не означало, що стрілецтво відстоюватиме чужі йому інтереси. Об’єднуючи кращі сили молоді, які представляли практично всі суспільні верстви Галичини, леґіон УСС став втіленням передової політичної думки i виражав сподівання національно свідомої частини галицько–українського суспільства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з самого початку свого існування Українські Січові Стрільці стояли на національних позиціях, були їхні спроби відмовитися складати присягу на вірність Габсбурзькій династії, які хоч i не увінчались успіхом, зате чітко визначили стрілецькі пріоритети.

З початком Першої світової війни територія Західної й певною мірою Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками старі супротивники — Австро–Угорщина й Німеччина, з одного боку, та Росія, з другого. Аж до початку 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість земель Наддніпрянської України, як прифронтова зона, перебували під юрисдикцією Київського військового округу.

Ареною жорстоких, кровопролитних боїв стала територія Східної Галичини, Північної Буковини і частково Закарпаття під час запеклої Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р. Австро–угорську армію було розгромлено, вона втратила понад 336 тисяч солдатів. Галичина й Буковина опинилися під окупацією царської Росії. Російські дивізії штурмували карпатські перевали.

За сім місяців російської окупації царська адміністрація при допомозі місцевих москвофілів свідомо знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні «Просвіти», наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Конфіскації і знищенню підлягали українські книжки. Почалося переслідування греко–католицької церкви. Митрополита Андрея Шептицького заарештували і депортували в Росію. Незавидною була доля й простих українців: якщо спершу їх мордували, відступаючи, австрійські й мадярські вояки, повіривши польській адміністрації краю, що причиною поразки стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам, то з приходом російської армії над ними всіляко збиткувалися вже за «мазепинство». У той час тільки через львівські розподільчі тюрми вглиб Росії було вивезено понад 12 тисяч заарештованих. Серед них були відомий освітній діяч, організатор антиалкогольного руху, редактор видань «Просвіти» Юліан Балицький, громадсько–політичний діяч, учений, журналіст Володимир Охримович, громадський і економічний діяч Микола Заячківський, видатна діячка громадського, освітнього і жіночого руху Константина Малицька, громадський діяч, журналіст і видавець, один із засновників НТШ Кость Паньківський, громадсько–політичний діяч, адвокат, засновник та керівник низки українських економічних інституцій Степан Федак, визначний український філолог, музеє– і мистецтвознавець, член НТШ Іларіон Свєнціцький, громадсько–політичний діяч, посол до австрійської Державної ради, один із організаторів леґіону УСС Тимотей Старух та інші.

Не кращим було становище в підросійській Україні. З початком війни і оголошенням на більшій частині її території воєнного стану царські власті посилили поліційні репресії проти українства. Було закрито майже всі українські організації та газети. Коли в листопаді 1914 р. загальновизнаний лідер українства Михайло Грушевський разом з родиною повернувся до Києва, царські власті заарештували його за «антиросійську діяльність» і відправили до Лук’янівської в’язниці. У лютому 1915 р. М. Грушевського вислали етапом до Сибіру. Незабаром він потрапив у Поволжжя під поліційний нагляд. Царський міністр закордонних справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням відзначав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху»⁹. Однак, після катастрофічних втрат російської армії, коли у квітні 1915 р. австро–німецькі війська, прорвавши Південно–Західний фронт під Горлицею і Тарнавом, змусили її відступити з Галичини, царський уряд трохи послабив свою антиукраїнську політику.

Тим часом українські добровольці, відібрані в Стрию, після складання присяги вирушили до Закарпаття для організаційного оформлення і військового вишколу. Там, у селах Ґоронда та Страбичів поблизу Мукачева, 7 вересня 1914 р. леґіон Українських Січових Стрільців було розділено на два з половиною курені (батальйони). Кожен курінь складався з чотирьох сотень, кожна сотня — з чотирьох чет* (взводів). Незважаючи на те, що курені * У леґіоні УСС, як і в довоєнних товариствах «Січ» та «Січові стрільці», вживалися терміни «чета» і «четар», а не «чота», «чотар», як у деяких військових формуваннях пізнішого часу. Їх назву, яка походить від сербського слова «чета», запровадив організатор січового руху Кирило Трильовський. і сотні мали свої порядкові номери (римською цифрою позначався номер куреня, арабською цифрою — номер сотні), у повсякденному житті вони називалися по прізвищу команданта. І–й курінь очолив Михайло Волошин, сотні — Василь Дідушок, Роман Дудинський, Осип Будзиновський і Никифор Гірняк, якого через хворобу згодом заміняли Володимир Сроковський та Ераст Коник. II–м куренем командував Гриць Коссак, сотнями — Сень Ґорук, Осип Семенюк, Михайло Баран, Осип Букшований. У III–му півкурені отаманом був Степан Шухевич, сотниками — Дмитро Вітовський та Теодор Рожанківський, якого 9 вересня замінив Іван Коссак.

Паралельно з реорганізацією було впорядковано Команду леґіону УСС. Оскільки тодішній командант Михайло Галущинський, вирішуючи різноманітні адміністративні проблеми, перебував у постійних роз’їздах, безпосереднє керівництво в період становлення стрілецької формації здійснював його заступник Степан Томашівський. Йому допомагав ад’ютант Дмитро Катамай. Канцелярією леґіону завідував Михайло Новаковський, а інтендантськими справами — Ярослав Індишевський разом зі своїм помічником Антоном Жилою.

Що ж до військового вишколу УСС, то він тривав лише кілька днів. Російські війська, зайнявши всю Галичину, наступали в напрямі Угорщини, тому стрільці мусили, хоч і не зовсім підготовлені, ставати до боротьби. Вже 10 вересня першою проти ворога виступила сотня Василя Дідушка, яка у військовому відношенні, порівняно з іншими стрілецькими підрозділами, була найбільш вишколеною. У її складі переважали студенти і учні середніх шкіл, члени довоєнних стрілецьких товариств. Головним завданням сотні була охорона Верецького–Нижнього і Гусного перевалів. Через тиждень в район Сянок для несення розвідувальної й охоронної служби вирушила сотня Осипа Семенюка. 20 вересня на фронт відбула сотня Осипа Букшованого, яка з Мукачева залізницею добралася до Сваляви, а звідти до Чиндієва.

Першою бойове «хрещення» прийняла сотня Семенюка, дві чети якої — під проводом Степана Пеленського та Богдана Гнатевича — 25 вересня на шляху з Турки до Сянок здійснили вдалий напад на російський кінний роз’їзд. Це, по суті, було перше збройне зіткнення українського війська з російськими загарбниками від часів битви під Полтавою в 1709 р. 27 вересня сотня Семенюка вела надзвичайно важкий бій за Сянки проти переважаючих сил противника. Він тривав від десятої години ранку до смеркання. Тоді ж дві чети сотні Дідушка, якими командували Михайло Гнатюк та Левко Коберський, разом із мадярським підрозділом стримували російські загони біля Ботелки. 28 вересня сотня Семенюка боронила Ужокський перевал, а сотня Дідушка Веречки Вижні.

У перших боях леґіон зазнав значних утрат: число вбитих, поранених та полонених стрільців сягнуло кількох десятків. Серед тих, хто ціною власного життя спричинився до відродження збройних визвольних змагань українського народу, були Іван Козьол, Іван Юріїв, Василь Грицина, Данило Корінь, Василь Чехут. У чистоті їхніх помислів, патріотизмі, бажанні вибороти для України державну незалежність сумніватися не приходиться. Одна із дівчат–добровольців до леґіону УСС, студентка філософського факультету університету в Граці Софія Галечко з цього приводу в своєму щоденнику 11 вересня 1914 р. зазначала: «Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандра по Мукачеві від 3–ї ночі до 8–ї ранку та приїзд до Ґоронди... Мої мрії здійснилися — працюю для України, йду кувати кращу долю... Кинула я книжки, науку, старий спокійний Грац, забула про рідню, про іспити й увесь світ... Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зігріє своїм вогнем?.. Завтра, позавтра може підемо вже в поле, хто вернеться з дороги, не знаємо. Що там! Поки кров грає в жилах і серце б’ється сильно в грудях — вперед! Вперед! Поломимо скали, перепливемо ріки, спалимо вогнем молодої душі всі твердині, всі замки, всі ворожі думки і діла»¹⁰.

Проте патріотичний порив українського стрілецтва був сприйнятий австрійською стороною байдуже. Вона з насторогою ставилася до ідеї самостійної України, а тому в її плани не входило формування сильного українського війська. Команданта УСС Михайла Галущинського було попереджено, що Начальна команда армії (НКА) вважає кожний курінь самостійною бойовою одиницею, яка має виконувати виключно накази НКА. А роль команданта УСС полягала тільки в доведенні цих наказів до командантів куренів¹¹. Однак в другій половині вересня НКА позбавила самостійності й курені. Вони фактично були ліквідовані, а сотні перетворені на окремі партизанські відділи по двадцять стрільців. Їх завдання полягало в тому, щоб, непомітно пробравшись у тил російських військ, нищити телефонне і телеграфне сполучення, руйнувати залізниці, нападати на обози, невеликі відділи та штаби, сіяти паніку серед ворога¹². Всі двадцятки відправлялися на чотири тижні і після виконання завдання мали зібратись у Ґоронді. Проте цей план, прийнятий всупереч волі стрілецтва, як виявилось, заздалегідь був приречений на провал. Він не враховував відсутності у стрільців досвіду ведення партизанських дій, відповідного вишколу, зокрема поводження з вибуховими матеріалами, необхідного обладнання та озброєння. Цілком імовірно, що поділ леґіону на двадцятки був викликаний не стільки фронтовими потребами, як прагненням антиукраїнських сил ліквідувати формацію УСС. На заваді реалізації цих підступних намірів значною мірою став наступ росіян на позиції австрійської армії. Тому лише деяким відділам вдалося прорватися в тил ворога; більшість, зазнавши втрат при спробі перетнути лінію фронту, повернулася назад.

Переконавшись у нереальності своїх планів, австрійське командування через два тижні припинило експеременти з двадцятками і наказало всім стрілецьким відділам зібратись у Чинадієво. Після чергової реорганізації леґіон УСС на початку жовтня у складі корпусної групи генерала Петера Гофмана розгорнув наступ з Карпат на російські позиції. Долаючи сильний опір противника, стрільці спричинилися до звільнення Сколого, Болехова, Дрогобича, Борислава, Стрия, багатьох інших населених пунктів Галичини. Успішною, але кровопролитною була їхня боротьба за опанування низки важливих у воєнному відношенні карпатських узгір’їв. Зокрема, 28 жовтня сотня Володимира Сроковського у запеклому бою відбила у росіян гору Ключ біля Сколого. Учасник цього бою так описував його перебіг: «Стрільців щораз меншає. Одні поранені, інші вбиті. Нарешті головний приступ. Усі вцілілі швидко біжать уперед. Москалі подалися назад… одначе не всі це роблять. Багато москалів вискочило з окопів та наставило багнети проти нас; але стрільці в одну мить потрощили їм голови… Земля, червона від крові, густо вкрилася московськими трупами. Нарешті ми взяли московські окопи»¹³. При цьому 13 стрільців загинули, 14 було поранено, між ними і командант сотні, якого замінив 3енон Носковський.

Кілька разів переходила з рук в руки гора Комарницька поблизу Синевідська. Її 26 жовтня здобула сотня Василя Дідушка, але невдовзі австрійські частини втратили цей вигідний плацдарм. Рятувати ситуацію знову довелося усусам. Третього листопада сотні Дідушка та Дудинського сміливою атакою відбили втрачені позиції. Такою ж затятою була боротьба за гори Лиса, Залярська, Кобила.

Оцінюючи стрілецькі заслуги у жовтневому наступі 1914 р., один із його учасників четар Богдан Гнатевич згодом відзначав: «В цій офензиві (наступі. — Авт.) лєґіон У. С. С. відіграв неабияку ролю. Правда він був числом невеликий, зате складався з молодого вояцтва, витривалого на походи й на боєві труди. Таких стягів у корпусній групі багато не було. То й не диво, що сотні У. С. С. йшли в аванґарді боєвих груп і скрізь бували перші. Можна сміливо сказати, що в тодішньому поході на фронті від Дрогобича до Болехова сотні У. С. С. відіграли першу ролю. В історії стрілецтва заслуговує цей похід на окреме відмічення ще й тому, що стрільці вперше виступили, хоч і несуцільно, а порозділювані на різні відтинки рухомого фронту, в більшому воєнному підприємстві. Він мав для цілого фронту переважливе стратегічне значіння й завдяки йому жовтнева офензива союзних армій осягнула свою мету. Вона знівечила московський плян удару на Берлін. У цьому поході стрілецтво перейшло практичний воєнний курс, загартувалось до походів і воєнних трудів, які ждали його опісля. Тоді теж уперше ім’я Українських Січових Стрільців стало відоме між чужинцями»¹⁴. Щоправда, ціна згаданих успіхів стрілецтва була надзвичайно високою — 31 вбитий, 86 поранених, 60 полонених¹⁵.

Тим часом російська армія, підтягнувши у район бойових дій свіжі сили та перекинувши туди з–під Перемишля найбоєздатнішу 58–му піхотну дивізію, перейшла у контрнаступ. Австро–угорські війська змушені були відступити на карпатські перевали. Більшість сотень УСС на деякий час зосередилася в німецьких колоніях Аннаберґ (Нагірному) і Феліцієнталь (Долинівці) на Сколівщині. Десятого листопада до стрільців прибув командувач 55–ї дивізії генерал Фляйшман, щоб особисто вручити їм бойові нагороди. Медалями Хоробрості ІІ класу були відзначені старшини Зенон Носковський, Яків Струхманчук, Олена Степанівна, вістун Іван Андрух, а також Софія Галечко, якій до того ж присвоєно звання підхорунжої¹⁶. Це було офіційне визнання австрійською владою бойової вартості леґіону УСС, його ролі у так званій жовтневій офензиві.

Протягом листопада 1914 — лютого 1915 р. леґіон УСС переважно займав оборонну лінію на гірському хребті Бескид. Одним із основних його завдань була стежна (розвідувальна) служба на лінії Ужок—Лихобора—Верб’яж—Лавочне—Сенечів—Вишків. Про інтенсивність цієї служби свідчить той факт, що з однієї лише сотні Сеня Ґорука протягом п’яти днів було вислано 108 стеж¹⁷. Стрільці мали слідкувати за російським військом, його розташуванням та переміщеннями і повідомляти про все вищому командуванню. Ставши, образно висловлюючись, «оком фронту», вони нерідко добували відомості, які викликали справжнє захоплення у військових колах. Серед провідників стеж найбільше прославилися Іван Балюк, Михайло Мінчак, Гриць Трух, Андрій Мельник, Омелян Левицький, Михайло Матчак, Микола Опока та інші.

Проте одними лише стежами служба УСС не обмежувалася. Вони також брали участь у численних боях, здобували воєнний досвід і вже невдовзі, за визнанням австрійського командування, стали кращою фронтовою частиною 2–ї австрійської армії, що воювала в Карпатах. Це підтвердили бої під Тухолькою (25 листопада), коли завдяки стрільцям на кілька днів було зупинено російський наступ, на Ужокському перевалі (1 січня 1915 р.) тощо. «Стрільці — се без пересади цвіт нації, — писав 1 грудня 1914 р. у своєму листі до члена Української Бойової Управи професора Івана Боберського сотник УСС Іван Коссак. — Добули слави — гідно заробили на сю славу і пошану. Хоть воєнне життя прямо страшне — радію, що в наших січових рядах — тих, що тут на полі бою кровцю молоду проливають, витворився гарний і милий настрій, гармонія, якої давніше не було. Се вже не діти, се правдиві потомки славного Запорожжя, се правдиві лицарі–вояки, а генерали не мають слів признання для їх геройських подвигів»¹⁸.

Значно важливішим завданням, ніж участь у бойових діях було для леґіону УСС його об’єднання в єдиний організм, здатний стати в майбутньому запорукою виборення української державності. Передумови такого об’єднання заклали передвоєнні стрілецькі товариства, що яскраво виявилося в Стрию відмовою добровольців приймати присягу на вірність Австрії. Тому здавалося, що в леґіоні, де переважали представники інтеліґенції, з перших же днів почнеться інтенсивна духовна, культурна та політична робота, яка згуртує стрілецькі ряди.

Однак насправді склалася ситуація, котра істотно утруднювала, а подекуди й унеможливлювала реалізацію даного завдання щонайменше до весни 1915 р. По–перше, стрілецтво було деморалізоване невдачами, які посипалися на нього (обмеження кількісного складу леґіону, примусова присяга на вірність австрійському цісареві, втрата Галичини й таке інше), та становищем, в якому опинилися галицькі українці, в тому числі й рідні стрільців, на початку війни, коли, як уже зазначалося, їх мордували, з одного боку, австрійці та мадяри за «русофільство», а з іншого росіяни — за «мазепинство».

По–друге, надзвичайно важкі фронтові умови, в яких опинилися УСС, особливо взимку 1914—1915 рр., коли мороз сягав понад тридцять градусів, i які призвели до великих фізичних жертв: на січень 1915 р. втрати леґіону становили близько 46% від первісного складу¹⁹, а до березня вони зросли до 66–75%²⁰. Вістун Микола Опока писав про ті часи: «Для нас не було ані одного променя надії. Ми перемінилися більше в воєнні машини. Замкнені далеко між високі гори, глибокі яри, понурі ліси. Самітні, а до того весь час у праці, часом у велечезнім фізичнім перемученні... Та найбільше боліла нас та безвиглядність у наших національних справах»²¹.

По–третє, австрійська влада намагалася робити все, щоб не допустити перетворення леґіону у військово–політичну формацію, розглядаючи при цьому план його ліквідації²². Тому основна увага стрільців була зосереджена передусім на збереженні новітнього українського війська. Не сприяли згуртуванню УСС і численні реорганізації їхньої частини, які здійснювало австрійське командування. Зокрема, не встигли стрільці оговтатися від сумнозвісного експеременту з поділом їх на двадцятки, як уже в листопаді леґіон обмежили лише двома куренями під проводом Степана Шухевича та Сеня Ґорука. 21 січня 1915 р. командантом УСС у полі (на фронті) призначили отамана Гриця Коссака, а дотеперішнього керманича Михайла Галущинського з незрозумілими повноваженнями відправили референтом у справах УСС до штабу генерала Гофмана. Невдовзі, згідно наказу від 14 березня 1915 р., НКА завдала стрілецтву нового підступного удару, скасувавши всю командну структуру леґіону УСС та офіційно підпорядкувавши обидва курені, якими тепер командували Гриць Коссак і Сень Ґорук, відповідно 129–й і 130–й австрійським бригадам 55–ї дивізії генерала Фляйшмана; в організаційно–адміністративному плані стрільці підлягали команді ХХV корпусу генерала Гофмана. Цим же наказом було встановлено штатну чисельність УСС — 2200 стрільців і 48 старшин, яким присвоєно військові звання. Про поповнення особового складу мала дбати Запасна сотня під керівництвом сотника Никифора Гірняка²³. Зазначені зміни значно обмежували самостійність леґіону, принижували його політичне значення. Тому не дивно, що подібна політика Австрії викликала в стрілецькому середовищі значне невдоволення, яке серед окремих його представників інколи набирало крайніх форм. Так, брати Василь і Петро Дідушки пробували вести проросійську агітацію, а сотник Михайло Баран навіть перейшов до росіян²⁴. Щоправда, подібні факти були винятком і діставали належну відсіч стрілецького активу.

По–четверте, відсутність будь–якої допомоги стрілецтву, в тому числі й моральної, з боку українського політичного проводу. Перебравшись до Відня, Головна Українська Рада і Українська Бойова Управа фактично залишили леґіон напризволяще в найважчі часи його існування (у цей час ряд українських політиків узагалі відмовилися від поїздки до леґіону УСС²⁵), оскільки тривалий період були далеко від подій, що вимагали активного і постійного їхнього втручання.

По–п’яте, тактичні непорозуміння в стрілецькому проводі. Одні, яких репрезентували отаман Михайло Галущинський i деякі старшини І–го куреня: Гриць та Іван Коссаки, Роман Дудинський, Сень Ґорук, Осип Букшований — вважали, що стрілецтво має маніфестувати свої переконання та ідею відвагою i бойовими подвигами, здобуваючи при цьому визнання австрійського командування²⁶. Інші, перш за все Степан Шухевич, Василь i Петро Дідушки, Дмитро Вітовський, які представляли ідейну еліту стрілецтва, вважаючи співпрацю з Австрією неминучим лихом, виступали за те, щоб УСС по можливості зберігали себе від втрат i, набираючись сил, чекали відповідного моменту для виконання свого покликання²⁷. Такі непорозуміння часто приводили до міжусобиць i не сприяли стрілецькій консолідації, зокрема, через них навесні 1915 р. покинув леґіон УСС командант ІІ–го куреня отаман Степан Шухевич. Становище ускладнювалося й тим, що деякі старшини, переведені до УСС із австрійської армії, не розуміли призначення, завдань та мети стрілецької формації²⁸ (нерідко при доборі старшин українські політики керувалися їх партійною приналежністю, а не професіоналізмом та ідейністю²⁹), тому більше шкодили їй, як допомогали. Все це вело до песимізму в стрілецькому середовищі, «коли здавалося, що вже все пропало»³⁰, й майже унеможливлювало ефективну організаційно–політичну працю.

Але такі настрої серед стрілецтва панували недовго — емоції відійшли на задній план, а тверезий розум підказував, що потрібно витримати. Бо хто, як не передвоєнна молодь гостріше відчував біль за втраченим бойовим духом українців, хто глибше розумів необхідність новітніх визвольних традицій, які б поклали початок боротьби за власну державу?! І стрільці витримали ці перші, можливо, найтяжчі в їхньому житті випробування, зберігши цим леґіон, а разом з ним і надію на краще. Як заявляв один зі стрілецьких ідеологів Теофіль Мелень: «Українська справа живе, бо живе в таборі УСС»³¹. Вже з 1915 р. тут починається процес духовного відродження. У стрілецькому загалі зміцніло почуття власної гідності, бо молодий ідейний стрілець дуже швидко набирався воєнного досвіду i ставав кращим вояком, ніж австрієць чи угорець. Один з німецьких генералів казав про УСС: «Мої баварці б’ються, як леви, а українці, як чорти»³². Своєю боротьбою усуси здобули чимало відзначень i похвал, викликали пошану й симпатії союзників³³, i змусили рахуватись із собою навіть ворогів. Так, російське командування, характеризуючи стрільців у секретній директиві, наголошувало, що це «відборні війська, які називають себе українцями i мріють про відновлення самостійної Малоросії»³⁴. Оце відчуття власної вартісності викликало в стрілецтві гордість, що воно власною кров’ю в тяжких боях відновило українську військову традицію та відродило забуте вже ім’я українського вояка. У результаті — український леґіон почав поступово перетворюватись із групи розрізнених молодих патріотів в єдиний організм, натхненний одною ідеєю.

З весни 1915 р. в стрілецькому середовищі починається систематична ідейно–виховна та політична праця, що не припинялася до останніх днів існування леґіону. Це пояснюється тим, що визвольна ідея передвоєнного стрілецтва зі створенням та початком діяльності УСС перейшла в стадію реалізації, а тому потребувала нового осмислення й оцінки. Зважаючи на те, що тодішнє галицько–українське суспільство та його політичний провід не були готовими до виконання такого завдання, цю місію взяла на себе передова частина стрілецтва. Поштовхом до усталення та впорядкування згаданої праці став спільний постій двох куренів УСС біля гори Маківки, в селах Головецьку та Грабівці на Сколівщині, напровесні 1915 р.

Вияви такої роботи були й раніше, зокрема, ще восени 1914 р. під час старшинських дискусій у Ґоронді сотник Дмитро Вітовський викладав своє бачення майбутнього України, шляхів досягнення її незалежності, устрою та інших аспектів. Підсумком його роздумів був висновок: «Якаби покищо не була, без розбору, коби тільки Самостійна Українська Держава, Одна, Неподільна!!!»³⁵. Але тоді це були поодинокі факти — тепер же вони набирали більш–менш систематичного характеру.

Відносний спокій на фронті та зосередження стрільців у двох сусідніх селах сприяли встановленню тісніших контактів між вояками, ближчому взаємопізнанню, обміну думками й планами. Тут під час жвавих дискусій на загальнополітичні та внутрістрілецькі теми стрілецтво прийшло до переконання, що його головне завдання наспіє не тепер, у розпалі цієї війни, бо вона триває за існування австрійської монархії, а наприкінці її, коли обі ворожі сторони знесиляться i збройний виступ українців зможе відчутніше вплинути на вирішення української справи³⁶. Вже тоді УСС почали задумуватися над майбутньою протиавстрійською політичною акцією³⁷.

Разом із цим, передова частина стрілецтва усвідомлювала, що які б не були наслідки війни, після її закінчення весь тягар національної роботи спаде на них³⁸. У стрілецькому середовищі створили групу під керівництвом сотника Дмитра Вітовського та четаря Івана Балюка, куди ввійшли старшини та окремі стрільці, що ставили своєю метою вироблення стрілецької ідеології. Було з’ясовано такі засади: «Наша мета — Незалежна i Соборна Українська Держава. Ми, військо України, йдемо до тієї мети слідами Мазепи i згідно із «Заповітом» Шевченка. Щоб ту важкодосяжну мету осягнути, треба готувати нашу молодь, виховувати її у військовому дусі, в почутті обов’язку щиро i повсякчасно працювати для добра України та в готовності стати у відповідну хвилину до збройної боротьби за неї»³⁹.

Тоді ж за ініціативою сотні Вітовського було започатковано стрілецький «Пресовий фонд», що мав стати основою для створення друкованого органу, котрий поширював би самостійницькі ідеї та гуртував навколо себе людей, головним чином після війни. УСС мали намір з допомогою цього органу постійно впливати на українське громадянство «в державницькому дусі та перевиховувати його»⁴⁰. Сам Д. Вітовський у листі від 6 березня 1915 р. писав з цього приводу до члена Української Бойової Управи Івана Боберського: «I ті хлопці, що часом днями цілими голодують, ті люди, які знають, що, вернувшися додому, не будуть мати чим грішного тіла накрити, ті люди зі своєї нужденної платні роблять складку на свій орган... Тими думками заражуються інші сотні i заряджують збірку у себе...»⁴¹. Впродовж семи місяців у фонд було зібрано 16000 крон, що дало змогу профінансувати 44 номери часопису «Шляхи»⁴², який виходив у 1915–1918 рр. як стрілецький орган. Таким був початок діяльності УСС по організації систематичної національно–державницької праці.

Одним із перших виявів, що засвідчив ідейне зростання стрілецької формації, став спільний лист стрільців сотні Вітовського до Президії Союзу * Союз визволення України – політична організація, заснована в серпні 1914 р. у Відні групою емігрантів зі Східної України (Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Андрій Жук, Микола Залізняк, Мар’ян Меленевський, Олександр Скоропис-Йолтуховський). Програмними цілями СВУ було утворення самостійної Української держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою тощо. Союз вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори. визволення України* (СВУ) від 1 квітня 1915 р., в якому зазначалося: «... Може мило буде Вам дізнатися, що Ви не самотні в своїх змаганнях, що i ми не тілько жовніри, але i будучі горожани Вільної Самостійної України. Велика історична ідея перестала бути для нас лише переконаннєм, вона вросла в характер i душі наші, перейшла в діло, стала основним нервом життя нашого. Ми знаємо за що ідемо на труди i бої, за що лишаємо могили за собою... Ми свідомі ціли нашої на будуче i доріг, що ними йтимемо в життю своєму...»⁴³

Наприкінці квітня — на початку травня 1915 р. леґіон УСС вписав у свою історію одну з найгероїчніших сторінок. Це сталося у битві на горі Маківці неподалік Славська. Прагнучи прорватися через Карпати в Угорщину, російське командування кинуло на цей стратегічний плацдарм великі сили, здійснюючи протягом 29 квітня — 2 травня атаку за атакою на позиції, які захищали стрільці. Завзятості росіянам додавав той факт, що на фронт прибув їхній імператор Микола ІІ. Найзапекліший бій почався удосвіта першого травня. Ось як про нього розповідає безпосередній учасник четар УСС Богдан Гнатевич: «Спершу москалі, які ночували в лісі перед стрілецькими окопами, намагалися тихцем захопити стрілецькі позиції на верху. Але це їм не вдалося. Стрільці, що пильно сторожили, поклали прицільним вогнем не одну ворожу лаву, що стрімким узбіччям гори, між деревами густого лісу, наблизилась було до стрілецьких позицій. Після двогодинної кривавої «науки стріляння», серед якої ворог не зробив, мабуть, жодного пострілу, москалі повернули в долину. Бій ішов далі лише на правому крилі, на південному узбіччі гори, яке займали галицькі та мадярські ополченці. Гадали, що самому верху дадуть спокій. Після ранньої стрілянини зі стрілецьких позицій забрали обидва скоростріли, що стояли там увесь час, на долину. Ще довго клекотіло праворуч у долині. Наші старі селяни завзято боронили позиції.

Десь коло 6–ї години загриміли московські гармати. Пішов важкий стогін по карпатських борах. Валились вікові смереки. Кільканадцять батарей періщило на сам верх Маківки. На стрілецькі голови летіло олово шрапнелі, галуззя дерев. Це була увертюра до нового наступу. На долині вже загнулась лінія під напором непроглядних московських сірих мас. Лише вершок Маківки, як острів на морі, встоював перед заливом. Але вже й туди, під прикриттям гарматного вогню, напирала сіра лава шинелей і папах. Нею вкрилось ціле узбіччя гори. Москалі сунули безвільно, з одчаєм і без пострілів. Немов якась незнана грізна сила гнала їх не до перемоги, а на певну смерть. Ця маса сірого вояцтва, як карамха, підсувалась усе вище й вище, тихо, без звуку, несамовито. Падали поранені й вбиті. Ще трохи, і цей живий танк перевалив через знищені дротяні засіки. Десятки рамен першої лави повільно піднесло вгору білі коробки й кинуло їх на стрілецькі окопи і — закурилось від чорного диму. Сплутались вибухи з криком оборонців. Оскільки їх уся увага була захоплена ворогом перед окопами, то й не зчулись, коли замовкли ворожі гармати і на виручку їм посипались ручні гранати. Одна чета сотні Будзиновського, що досі стояла на правому фланзі сотні, рвонула чимдуж на верх і ще на декілька хвилин стримала московські лави, і вони сховались під захист наших окопів. Кількадесят стрільців, що залягли на вершині гори, вогнем поставило нову загороду ворожій силі. З тридцятьох дул посипався дощ сталі, що не хибляла близької мети.

Але не спинив він тих, що ішли ліворуч й не мали на своїй дорозі спротиву. Вони захопили хребет гори і скоро зігнали також чету з верху...

Ворожий наступ удався. Москалі захопили верх Маківки й частину хребта. При цьому в полон потрапило кілька австрійських сотень і частина сотень Мельника й Будзиновського. Врятувалися лише ті, що були на флангах і в резерві. Вціліла також чета Гнатевича, що під час наступу боронила сам верх Маківки і подалася назад тоді, коли москалі вдерлися на її зади хребтом Маківки. Так само вдалося москалям і на південному узбіччі відсунути праве крило маківської оборони. Становище було грізне Прорив ширшав, заповнюючись новим муравлищем москалів. А зійти з верху в долину їм не було важко.

Саме в цю пору на підмогу підійшов І–й курінь і дві сотні мадярських новобранців. Почався завзятий і нерівний бій. Мадярські сотні та залишки обох сотень ІІ–го куреня рушили в напрямі вершка Маківки, сотні І–го куреня ліворуч. Австрійська артилерія прицільним вогнем ударила по верху Маківки і по тилу ворога; 30–сантиметрові мортири трощили московські окопи. Вогонь артилерії нищив ряди хвилинного переможця і відтяв його від задів. Тому завдання оборони значно полегшало. Але москалі завзято боронили добуті позиції до останнього набою цілих дві години. Мадярські сотні, що підсувались до верху, незабаром покинули свої лави. Незвиклі до бою молоді новобранці гинули, як мухи. Ті, що вціліли, погубилися у лісі. І вся оборона лягла на плечі стрілецтва.

Стрільці, спинивши московський удар, самі вириваються уперед. Два рази ломиться їх бойова лінія у ворожому вогні, але за третім разом два московські полки розбиває стрілецький кріс на безладні юрби, що потрапляють у полон або швидко повертаються на свої позиції. З московської бригади мав залишитись, за повідомленнями, лише один курінь. Побоєвище так густо встелилось трупом, що й перейти було годі!»⁴⁴

Третього травня леґіон УСС відійшов у запас бригади, передавши оборону Маківки мадярським частинам. Цим негайно скористалися росіяни, які наступного дня знову здобули гору. Проте такий перебіг подій не вплинув на покращення їхнього становища, оскільки кинуті в контрнаступ сотні ІІ–го куреня УСС зупинили нападників біля підніжжя Маківки. А головне — російська армія втратила стратегічну ініціативу. Німецько–австрійське військо, здійснивши прорив під Горлицями й Тарновом, почало тіснити противника на схід.

Битва на Маківці стала першим серйозним успіхом стрілецької зброї та стрілецького духу. Численні вітання з цієї нагоди на адресу стрілецтва надходили від усіх прошарків українського суспільства, громадських організацій, політичних партій. Своє захоплення боротьбою Українських Січових Стрільців * Загальна Українська Рада – українська політична організація, яка утворилася 5 травня 1915 р. у Відні після розширення складу Головної Української Ради. Зміна назви пояснювалася тим, що ЗУР після входження до неї, окрім галичан, і представників Буковини та Наддніпрянщини мала виражати інтереси не лише галицькі, а й загальноукраїнські. Виступала за створення незалежної держави на теренах підросійської України та надання національно-територіальної автономії українським землям у складі Австро-Угорщини. висловили новопостала Загальна Українська Рада* (ЗУР) та Українська Бойова Управа. Зокрема, остання у своєму привітанні від 17 травня 1915 р. відзначала: «…з костей і крови, з ран і терпіння стрілецького виростає нова Україна — Україна діла і боротьби! Своїми воєнними подвигами Ви воскресили славну минувшину українського оружжя, — Ви стали основниками нової доби історії України, в якій Україна повертає на давній шлях оружної боротьби за свою самостійність.

Ідеї державної самостійности України Ви дали тіло і кості, Ви вляли в неї живу, гарячу кров. Тому діла Ваші як дороговкази вказують шлях українському народові. Ваші побіди наповняють його душу вірою, що власними силами добуде собі волю, — надією, що «Україна встане, світ правди засвітить і помоляться на волі невольничі діти»⁴⁵.

«Щиру подяку і подив» виразив стрільцям командувач 55–ї австрійської дивізії, до складу якої входив леґіон УСС, генерал Фляйшман. Другого травня він видав наказ, у якому, серед іншого, говорилося: «Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого Корпусу, бо матимете право назвати себе вибраною частиною. Я певний у тому, що в кожній небезпеці можна на Вас числити. Щоб ці побажання сповнились — тричі слава!»⁴⁶

Відомий поет Олесь Бабій присвятив битві на Маківці одноіменного вірша, де є такі рядки:

Верхів’я гір, верхів’я слави,
Шумить, шумить, шепоче ліс:
По битві на полях Полтави
Тут вперше український кріс
Спиняв московськтх полчищ лави,
І вперше по літах недолі
Слова упали тут стрільцеві:
«Ми не поклонимось цареві!
Ми прагнем волі!»⁴⁷

У кровопролитних боях за Маківку леґіон УСС утратив 42 чоловіки вбитими, 76 пораненими і 35 полоненими. Серед тих, хто особливо відзначився, були четарі Андрій Мельник, Василь Кучабський, Антін Артимович, Іван Каратницький, Осип Яримович, хорунжі Олена Степанівна, Северин Яремкевич, Остап Коберський, десятник Василь Радович, стрільці Іван Кривий, брати Іван і Василь Зітинюки, Степан Терлецький та багато інших.

Після перемоги на Маківці, коли з’явилася надія на повернення до свого краю, патріотичний запал серед стрілецького загалу істотно посилився. Стрільці, які i в найтяжчі часи намагалися бути в курсі національних справ, тепер подвоїли свою енергію. Але вже не просто проголошуючи гасла, а й задумуючись над тим, як їх реалізувати. Чи не найкраще такі тенденції проглядаються в роздумах одного зі стрілецьких ідейних провідників четаря Івана Балюка, які він виклав у листах, зокрема, до Дмитра Донцова та Степана Масляка. Тут автор доводить, що творення майбутнього українського суспільства повинні взяти на себе молоді сили, бо старша генерація вже не здатна до такого завдання. Основою цих молодих сил мало стати стрілецтво, навколо ідей якого зібралося те, що ще «здорове, молоде, міцне і, перебувши огневий гарт, стане воно зав’язком нової суспільности, творчої і здібної до посвяти і запалу до діла і бою...»⁴⁸. Головним принципом діяльності молоді мала бути «праця напружена до максімума і борба без компромісів, без уступок», бо «національна честь вже пробудилась і жадає сатисфакциї за століття неволі, кривди, топтання...»⁴⁹. Підсумовуючи свої роздуми, Іван Балюк зазначав: «Ціль наша ясна: Українська держава в етнографічних границях i уможливлений нею інтензивний культурний розвій... Нам не вільно вдоволятися навіть тим, якби до Дніпра прилучено Україну, що мабуть виключене в сій війні. Се проста i зрозуміла думка, але те важне, щоби привикли до неї»⁵⁰. Така позиція була виразом спільної думки всього стрілецького загалу.

Аналізуючи стан українського суспільства i бачачи в ньому немало недоліків, зокрема, брак почуття обов’язку, відповідальності, дисципліни, стрільці вважали своїм безпосереднім завданням допомогти йому позбутися цих вад. Вони заявляли, що стануть «тими відродженцями, які нарід відродять, будуть корчувати те, що нас нищить, а насаджувати те, чого нам треба, щоб стати народом «залізним»⁵¹. «Ми чуємо, що наші думки годні перетворити нарід, — писав Іван Балюк до Дмитра Донцова й тут же додавав, — але i чуємо, що слабіємо, один за другим сходимо зі сьвіта»⁵². Останні слова стали страшним провидінням для УСС, бо багато з них, в тому числі й сам Іван Балюк, загинули в боях, — що мало трагічні наслідки для українських визвольних змагань.

В середині 1915 р. значну частину Галичини було звільнено від російського війська. Чимало до цього спричинилися й Українські Січові Стрільці. Переслідуючи ворога, вони через Тухлю, Сколе, Камінку і Тисів наприкінці травня підійшли до Болехова. Там їм протягом 28–31 травня довелося витримати шалений натиск росіян, що спробували перейти в контрнаступ. У найважчому становищі опинився І–й курінь, котрий, обороняючи позиції під Лісовичами, потрапив в оточення. Це сталося через підрозділи 130–ї австрійської бригади, які вночі 30 травня несподівано відступили, не попередивши стрільців. Вирватися з оточення вдалося лише частині куреня. Крім вбитих і поранених, значна кількість стрільців потрапила в полон, серед них сотник Осип Букшований, четар Антін Артимович, хорунжі Олена Степанівна, Володимир Свідерський та інші.

Тим часом II–й курінь займав оборону на північ від Гузієва. «Там, — зазначається в «Історії українського війська», — опинились У. С. С. в дуже невигідних становищах, на чистому полі, де ще вдодаток не можна було, через рінистий ґрунт, побудувати надійних стрілецьких ровів. Через те вогонь ворожої артилерії та скорострілів забрав чимало жертв ще перед боєм. Наступаючи на Лісовичі, москалі вдарили водночас на Гузіїв і заняли експоновані становища над Свічею. Від ударів москалів увесь фронт, від Гошова до Лісович, подався дня 31 травня назад і боєва лінія спинилася на окраїнах Болехова. Москалі кинулись переслідувати противника, що його розбиті відділи порозлітались, куди попало. На задах зчинилася така паніка, що всі вищі команди, обози й артилерія покинули Болехів і почали втікати в Карпати. Ворожа гармата бомбардувала Болехів і всі дороги на південь. Але розгін москалів спинив II курінь У. С. С. на залізничому шляху. Ворог, що масово напирав розлогою долиною Свічі, мусів завернутися від вогню стрілецьких сотень, яких скріпили виловлені недобитки чужих полків. Підчас бою долучилась до куреня ще й сотня новобранців, що 26–го прийшла, під проводом чет. І. Цяпки, на фронт. Ця сотня одержала боєві христини зараз другого дня в бою під Гошовом, куди післали її на допомогу 51 мадярському полкові. Підчас цього бою сотня втратила половину людей, але держалась завзято»⁵³. Загалом, у боях під Болеховом УСС втратили 15 вбитих, 50 поранених і близько 150 полонених.

Далі стрілецький шлях проліг на Калуш та Галич. 27 червня Українські Січові Стрільці першими ввійшли до колишньої княжої столиці. За наказом сотника Вітовського, незважаючи на можливу негативну реакцію австрійської влади, на міській ратуші поряд з імперським було піднято i національний синьо–жовтий прапор⁵⁴. Він мав маніфестувати окремішність українських інтересів.

Наступного дня стрілецькі відділи, незважаючи на сильний вогонь ворожої артилерії, форсували Дністер і продовжили переслідування противника. 29–30 червня запеклі бої відбулися на р. Гнила Липа, в ході яких повністю були знищені села Семиківці, Тустань і Хоростків, а стрілецькі втрати склали 10 вбитих, 30 поранених і 27 полонених⁵⁵. Зазнавши поразки, російські війська змушені були відступити. За ними рушили й обидва курені УСС. Недалеко Завалова Підгаєцького повіту вони зупинилися над р. Золота Липа на майже двомісячний відпочинок.

Тимчасовий фронтовий спокій стрільці використали для налагодження свого побуту, організації культурного і творчого життя, читання, обміну думками, написання воєнних спогадів тощо. Тоді ж, 23 липня, корпус Гофмана відвідав престолонаслідник Габсбурзької монархії архікнязь Карл. Від леґіону УСС його вітали дві чети під командуванням сотника Василя Дідушка. Під час короткої розмови зі стрілецькими представниками архікнязь висловив їм свою вдячність за героїчну боротьбу та наголосив, що стрільці є «славою і хвалою української нації»⁵⁶. Безпосереднім наслідком такої високої оцінки стрілецького леґіону став наказ Верховного командування від 9 серпня 1915 р. про створення * До УСС наказ було доведено 21 серпня 1915 р. Першого полку Українських Січових Стрільців* (К. К. Ukrainisches Schützenregiment № 1). Його тимчасовим командантом було призначено отамана Гриця Коссака. 22 серпня він видав перший полковий наказ, де наголошувалося, що створення полку «є відзначенням цілої нашої стрілецької організації, яка через цю подію стає вищевартною одиницею народу. Новий уряд Полкової управи, — йшлося далі в наказі, — є символом єдности в нашім стрілецтві, тої єдности, що жиє одною думкою, стремить до тих самих цілей і одушевляється тими самими ідеалами всієї української суспільности. І якщо клич «В єдності сила» має загально признане примінення, то в цім випадку є він для нас безперечно високого і тривкого значення. Цю хвилю з’єднання обох куренів повітають стрільці з нетаєною радістю та вдоволенням і докажуть ділом, що утворення вищої полкової стрілецької організації визнають національним здобутком»⁵⁷.

На жаль, подальшого розвитку ці події не дістали, бо, незважаючи на обіцянки, австрійська військова влада не лише не дозволила організацію ** Польські військові формування в складі австрійської армії в цей час нараховували три повні полки піхоти та частини кавалерії і артилерії. другого полку, а й навіть не погодилась на формування третього куреня**. Тому Перший полк УСС складався тільки з двох фронтових куренів під командуванням Сеня Ґорука та Василя Дідушка. Кожен курінь мав 4 сотні. Сотня складалася з 4 чет, кожна чета — з 4 роїв по 10—15 стрільців. Кількісний склад сотні коливався від 100 до 150 чоловік. У кожній сотні був кравець, швець, писар, помічник писаря, два телефоністи, п’ять чоловік санітарної служби.

Наприкінці серпня знову відновилися бойові дії, які з невеликими перервами тривали понад два місяці. УСС стали до бортьби 27 серпня, коли II–й курінь під Заваловом захопив добре укріплені російські позиції, змусивши противника до відступу. Стрільці втратили 5 убитих, 16 поранених, 5 полонених⁵⁸. Серед полеглих був і відомий стрілецький ідеолог четар Іван Балюк. Його загибель стала непоправною втратою для українського народу. За словами підхорунжого УСС Михайла Матисякевича⁵⁹, він ніколи не розлучався з книгами, які вщерть заповнювали його рюкзак, був поліглотом, енциклопедистом, письменником, поетом. Залізна воля, невгасима спрага до знань, талант, незвичайні здібності неминуче привели б Івана Балюка до кола вчених світового значення. Своїми знаннями він щедро ділився з побратимами по зброї. Був вірним товаришем. За кілька днів до смерті, коли стрільці, обступивши його, спитали, чи скоро розгромлять ворога і виграють війну, четар Балюк сумно сказав: «Світова війна триватиме ще два–три роки, багато хто з нас не доживе до її кінця»…

Наступного дня після бою під Заваловом обидва курені рушили у напрямі р. Стрипи. І–й курінь йшов через Голгоче, Гниловиди, Кутузів, Бурканів, Пантелиху до Заздрості й Тютькова; шлях II–го пролягав через Підгайці, Маловоди, Семиківці, Росоховатець до Настасова і Людвиківки. У поході також брав участь відділ кінноти УСС на чолі з четарем Романом Камінським. Його зав’язок постав ще в жовтні 1914 р. при окремому кінному загоні (згодом дивізіоні) під командуванням мадярського сотника Фаркаша. В березні 1915 р. відділ було доповнено стрілецькими добровольцями до сотні, однак, через брак коней і збруї, до кінця війни її так і не вдалося впорядкувати. Станом на 10 грудня 1915 р. сотня кінноти УСС нараховувала 4 старшини, 112 стрільців і лише 52 коні⁶⁰. Вона проіснувала до травня 1917 р., коли було ліквідовано весь дивізіон.

Протягом вересня–жовтня стрілецькі частини взяли участь у низці запеклих боїв, що велися на Подільських ланах над Стрипою. Зокрема, 3 вересня проявила себе кіннота УСС, яка під Брикулею Теребовлянського повіту вчинила гідний опір переважаючим силам російських кінних підрозділів. 7–8 вересня ІІ–й курінь, забезпечуючи відступ німецьких і австрійських полків, успішно утримував відрізок фронту між Панталихою і Настасовим на Тернопіллі. 12–14 вересня прославився І–й курінь, який захищав підступи до мосту в Соколові Теребовлянського повіту, щоправда, не отримавши обіцяної австрійським командуванням допомоги, втратив при цьому вбитими, пораненими та полоненими 170 вояків. Протягом 7–12 жовтня сотня Осипа Будзиновського та три чети сотень Андрія Мельника і Дмитра Вітовського разом із австрійськими та німецькими військами боронили переправу через Стрипу. Незважаючи на кількаденний невщухаючий ураганний вогонь російської артилерії, який, за словами одного з учасників оборони Мирона Заклинського, був «найсильнішим з усіх, під яким досі бували стрільці»⁶¹, противнику так і не вдалося пробитися за річку.

Та попередні бої значно перевершила битва під Семиківцями на Теребовлянщині, яка розгорілася 1–3 листопада. «…31 жовтня вечором, — читаємо у стрілецьких спогадах, — москалям удалося в наступі добути частину окопів і другого дня бою поширити пролом від села Семиковець аж до Раківця. Ранком того дня, 1–го листопада, москалі, підкріплені новими силами, рушили до приступу та до решти розторощили австрійський захитаний фронт. Цей прорив коштував москалів великих жертв. Тисячі заслали скрівавлений подільський чорнозем. На Стрипі гребля з людських тіл спинила воду. Та московський вал котився вперед. Падали трупи та на їх місце йшли все нові лави салдацтва. Ішли й гинули. Австрійська рідка оборонна лінія подалась. Москалі зайняли перші окопи і того дня дійшли аж до потока Студинки та добули раковецький ліс. Тоді в загрожений відтинок фронту кинено останній запас, оба куріні У. С. С. та один курінь німців...

Кріваві змагання відбувалися в чотирокутнику між Семиківцями, Раківцем та річкою Студинкою, від заходу, і тревали до 3–го листопада. Москалі намагалися поширити завойовані становища на південь і на захід, знову оборона союзних військ діяла доосередньо і прямувала до того, щоб відтяти боляка від його основи. Завдання оборони було легче, але москалі кинули у бій таку силу війська та гармати, що лише геройське зусилля слабшої оборони змогло рішити бій у власну користь.

Найзавзятіша боротьба велась біля самих Семиковець. У безупинному крівавому змаганні нераз захиталися стрілецькі ряди. Двічі доводилось сотням здавати свої окопи і наново їх добувати. Були хвилини, в яких напір ворога був такий могутній, що стрілецьке серце огортала зневіра і спротив слабнув.

Та московське командування не вміло використати положення. Найслабший опір спинював розгін ворога та негайний протинаступ відбирав йому добуте. Так було дня 2–го листопада, коли то бій рішився в користь союзників. Наступ москалів У. С. С. відбили й зайняли край села. Дальше пішла завзята борня між звалищами хат. Вправді слабі частини У. С. С. мусіли зі села небаром відійти, але, підкріплені новими австрійськими запасами, вдержали добуті становища на краю села аж до закінчення бою.

На правому крилі оборонної групи змагалась сотня Вітовського. Її становища були в раковецькому лісі і вона успішно, хоча з великими втратами, замкнула дорогу Москалям на південь. В центрі оборонного фронту II куріня стояла сотня Мельника, що 2 листопада дійшла також до Семиковець і від заходу замкнула перстень облоги.

І курінь вступив до бою нічю 31 жовтня. Його поділено на дві частини. Дві сотні під проводом чет. Яремовича продовжували ліве крило ІІ–го куріня, а другі дві сотні забезпечували ліве крило бригади, напроти семиковецького ставу. В другому дні бою визначився очайдушним випадом чет. Петро Франко. Він, після добуття семиковецького двору, загнався за ворогом аж до ставу. Дуже хоробро держались в бою також стрілецькі новобранці, що прийшли на кілька днів перед боєм у силі 800 людей, на доповнення полку.

Бій завершено дня 3–го листопада атакою на московські окопи. Вся ворожа залога попала в полон. На побоєвищі, зритому окопами та гранатами, залишились тисячі вбитих обох сторін»⁶².

Битва під Семиківцями стала ще одним величним подвигом Українських Січових Стрільців, яскравим свідченням їхньої хоробрості та стійкості, надією на відродження української державності. «Ми мали дні, — писав з–під Семиківець 16 листопада 1915 р. у своєму листі до члена Української Бойової Управи Володимира Темницького четар УСС Петро Дідушок, — що по чотири рази йшли до штурму. І фактично ми ситуацію врятували. Це признав нам зараз на місці кап[ітан] ген[ерального] штабу з дивізії Горват, який сказав: «Ви вирятували ситуацію», але, каже, про це не можемо згадати публічно, бо маємо такий наказ. Кожде наше слово про вас коштуватиме Австрію новий університет і інші концесії»⁶³. Не жаліло похвали усусам і німецьке командування. В одному з його донесень з цього приводу зазначалося: «З нами ішли до наступу українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ із усієї австрійсько–угорської армії»⁶⁴. Щоправда, ціна стрілецької слави була надзвичайно високою: УСС втратили 49 вбитими, 168 пораненими, 157 полоненими⁶⁵. Внаслідок артилерійських обстрілів були повністю зруйновані Семиківці.

Після останніх боїв стрільців було спершу переведено в резерв дивізії, а в другій половині листопада — на зимовий постій до Соснова Теребовлянського повіту. Це були вже не ті стрільці, що восени 1914 р. покидали свій край. Тепер вони пройшли цілий ряд вогненних проб і в цім вогні дозріли внутрішньо, набралися гарту і душевної рівноваги. Під впливом великої місії, покладеної на них, почали УСС творити якісно новий тип українця, що виражалося в їх способі думання, розумінні своєї мети та гідності. «Кожний усвідомлював собі, що і при найгіршому висліді світової війни, український народ мусить покінчити із загумінковістю та послідовно, хоч і постепенно буде змагати до найвищої мети»⁶⁶ — зазначав згодом колишній УСС Лука Луців.

Ще з осені 1915 р. почалася нова фаза національно–політичної праці стрілецтва. Сталося це головним чином завдяки сотникові Вітовському, який, перебуваючи * Кіш УСС – підрозділ, основним завданням якого був набір добровольців та опіка пораненими і хворими стрільцями і старшинами. в Коші УСС* на лікуванні i маючи змогу обдумати деякі питання стрілецького життя, прийшов до переконання, що однією з найбільших перешкод для ефективної діяльності стрільців є фактичне розчленування австрійською військовою владою леґіону на кілька частин, підпорядкованих різним командам, щоб таким чином позбавити його політичного характеру⁶⁷. Свідченням останнього була i відмова Австрії від німецького плану, укладеного в кінці 1914 — на початку 1915 р., який передбачав, що Українські Січові Стрільці стануть зародком великої української армії, котра мала через Туреччину та Кавказ пробратися на Кубань i звідти поширювати свій вплив на всю Велику Україну, проголошуючи її самостійною державою⁶⁸. Необхідно було змінити несприятливу ситуацію. Тому під впливом Дмитра Вітовського починається жваве листування між кошовиками та іншими підрозділами леґіону, зміцнюються зв’язки між ними, активізується діяльність Січового Коша. Останній, маючи порівняно більшу свободу руху та контакти з усіма леґіоновими формаціями i багатьма національними інституціями краю, поступово перебирав на себе роль політичного i пропагандистського осередку стрілецтва. Звідси виходили проекти різних починів, тут реалізовували ідеї, котрі подавали інші підрозділи. Тут великою мірою формувалася стрілецька ідеологія, зароджувалися політичні плани УСС, втілювалися в життя їхні творчі задуми. Не випадково члени Української Бойової Управи, які ознайомлювалися зі стрілецьким життям, ще в травні 1915 р. констатували, що Кіш є «річ дуже важна, без неї стрілецтво завмре. Там осередок i жерело сил»⁶⁹.

Ще одним фактором, що сприяв внутрішній консолідації Українських Січових Стрільців, було їхнє спільне перебування наприкінці 1915 — навесні 1916 р. на постої в селі Соснові над Стрипою та в його присілку — Тудинці. Ситуація була доволі спокійною, а тому стрільці отримали добру нагоду для ближчого знайомства між собою та обміну думками щодо дотеперішніх здобутків і невдач, ролі січової формації в суспільстві. Часті товариські вечірки зі жвавими дискусіями лише сприяли виробленню чітких світоглядних орієнтирів. Зокрема, на спільній зустрічі майже всіх стрілецьких старшин, яка відбулася ще 24 жовтня, було заявлено, що УСС не можуть «спочити доти, поки не встане вільна самостійна Україна!»⁷⁰. Щойно тут стрілецтво згуртувалося в єдиний організм не лише за формальними ознаками, пов’язаними зі створенням Першого полку, але й духовно. Тоді ж активізувалися практично всі сфери стрілецької діяльності. Все відчутнішим ставало прагнення до широкого вияву своїх настроїв, думок та ідей, яке знаходило відображення у розмовах УСС, публікаціях у часописах⁷¹ i навіть у бойових наказах. Зокрема, в сотенному наказі Василя Кучабського від 24 березня 1916 р. з нагоди відзначень українських стрільців австрійським командуванням наголошувалося: «Ся думка, що привела нас всіх у стрілецькі ряди, думка Самостійної України, думка оружного виборення сеї самостійности є богато вища i благородніша, чим бажанє відзначень. Тому, як i доси, так на будуче стрільці будуть боротися не за відзначенє, а виключно за сю основну ідею Українського Січового Війська»⁷². Стрілецтво намагалося брати активну участь у відбудові українського національного життя та якимось чином впливати на свідомість та почуття українства. Воно сприяло населенню у проведенні національних свят, насамперед Шевченківських, залучало його до різноманітних стрілецьких маніфестацій, допомагало фізично, прагнуло не допустити в суспільстві апатії та зневіри.

Характерним для згадуваного періоду було i зростання критичних настроїв Українських Січових Стрільців до австрійської політики щодо України. До осені 1915 р. вони, хоча i зазнали не одного розчарування, вірили, що орієнтація на австрійську монархію може дати українцям деяку користь. Така позиція диктувалася перш за все тим, що, з одного боку, потрібно було мати хоч якусь опору в протистоянні з поляками, які були настроєні досить агресивно, а з другого — деяка частина стрілецтва була під впливом тієї мішанини австрофільства та української самостійно–державницької думки, що панувала в передвоєнному галицько–українському суспільстві i з початком війни потрапила в середовище УСС. Та чим далі, тим більше стрільці сумнівалися в доцільності такої політики, тим частіше намагалися демонструвати свою незалежність від Австрії. Нарешті у вересні 1915 р. австрійська преса опублікувала план утворення Польщі у складі не тільки польського королівства, а й усієї Галичини та деяких українських територій, відвойованих від Росії. 19 вересня старшинський корпус стрілецького леґіону на своїх зборах запротестував проти таких посягань на права українського народу та на його територію i в листі до автора цього плану графа Андраші заявив, що українці нікому не дозволять зазіхати на свої землі⁷³. А трохи згодом, 11 листопада того ж року, українське стрілецтво ще раз засвідчило своє занепокоєння австро–польськими махінаціями, надіславши лист свого командування Загальній Українській Раді. У ньому говорилося: «... Ми пішли в сю світову заверуху лиш тому, щоби наша Україна в часі сего всесвітнього, смертельного спору могла проголосити, що є i хоче бути, хоче мати своє місце під сонцем. Коли що трівожить нас, то лиш ся думка, чи жертва крови принесе користь Україні, чи ті могили наших товаришів... причиняться до поправи незавидної долі нашого народа, приспішать зірвання з рук України ганебних кайдан неволі»⁷⁴. Тут же командування УСС просило президію Загальної Української Ради якнайчастіше інформувати його про стан національної справи та закликало сміливіше обстоювати інтереси України. Такий зміст листа, незважаючи на його дипломатичні недомовки, засвідчив, що стрілецтво вже позбулося ілюзій щодо австрійської помочі (це ж підтверджують й інші факти, зокрема, листи Гриця Коссака до Никифора Гірняка від 3 листопада 1915 р.⁷⁵) i що в його середовищі визрівають значні зміни. УСС хотіли бути в курсі всіх подій, що відбувалися в суспільстві, щоб при потребі на них впливати.

Негативним фактором внутрішнього життя стрілецтва цього часу були міжстаршинські чвари, викликані особою тимчасового команданта полку Гриця Коссака. Його амбітність та імпульсивність, а нерідко і грубе поводження з підлеглими призводили до зростання напруженості у стрілецькому середовищі, падіння військової дисципліни, переходу окремих УСС до австрійських частин. Тому ще 18 листопада 1915 р. старшини надіслали до Загальної Української Ради листа, де йшлося про необхідність усунення отамана Коссака⁷⁶. Цю ж вимогу було поставлено перед членом Української Бойової Управи професором Іваном Боберським, що на Різдво 1916 р. відвідав стрільців. Невдовзі конфлікт * 2-го вересня 1916 р. майору А. Вариводі було присвоєно звання підполковника. було розв’язано. Новим командантом полку призначили майора* австрійської армії Антона Вариводу, який 15 березня прибув до місця стрілецького постою і на другий день перебрав командування. Він був енергійною людиною, зі значним організаційним досвідом і вже незабаром припинив старшинські міжусобиці, завів взірцевий військовий лад, доозброїв полк скорострілами й мінометами та поповнив його окремими підрозділами. В той же час, незважаючи на українське походження, майор Варивода залишався австрійським патріотом, мав слабкі зв’язки з українством і був далеким від ідей, за які боролося стрілецтво.

Невдовзі після приходу нового команданта, 13 травня, полк дещо змінив свою дислокацію: ІІ–й курінь перебрався на позиції «Весела» — біля невеликої річки Весела, що між Сосновом і Беневою впадає в Стрипу; решта стрілецької формації разом з її командуванням зайняла північну частину Соснова. В цей час усуси несли розвідувальну і сторожову службу, впорядковували свої позиції, будували укріплення, вдосконалювали бойову підготовку, займалися самоосвітою. Тоді ж зорганізували підстаршинські курси, якими порядкував четар Богдан Гнатевич, ряд старшин і стрільців направили вчитися скорострільної і мінометної справи.

Станом на 25 травня І–й полк УСС (з 30 травня він знову став називатися леґіоном*) нараховував 1730 чоловік, в тому числі 47 старшин⁷⁷. Структурно * Збірник статей, спогадів та документів з історії леґіону УСС «За волю України» на 409-й сторінці містить наказ команди леґіону УСС ч. 1 від 30 травня 1916 р., у першому пункті якого зазначається: «Ц. і к. Вища Команда Армії (АОК) видала розпорядок К. Nо. 554611 в[ід] 11 ц[ього] м[ісяця], на основі котрого полк УСС має від тепер носити назву Український леґіон (Украініше леґіон)». він складався з двох куренів та кількох окремих підрозділів. І–й курінь протягом кількох місяців після відставки з посади команданта полку очолював Гриць Коссак, а в травні його замінив Омелян Лисняк, що прибув до УСС разом із майором Вариводою, сотні — Роман Дудинський, Роман Сушко, Осип Яримович і 3енон Носковський. II–м куренем командував Сень Ґорук, сотнями — Василь Кучабський, Андрій Мельник, Осип Будзиновський, Осип Семенюк. Серед окремих бойових підрозділів важливе значення мали технічна сотня (командант Іван Сіяк) та утворені наприкінці травня відділ мінометів (командант Іван Роґульський) і відділ скорострілів (командант Федь Черник), який незабаром було реорганізовано в сотню.

Надзвичайно важкою — як для УСС, так і для всієї української національної справи — видалася друга половина 1916 року. У результаті розпочатого в перших днях червня наступу російської армії під командуванням генерала Олексія Брусілова (так званого брусіловського прориву) Галичина і Буковина знову стали тереном найжорстокіших боїв. Чимало районів, особливо на Тернопільщині, було зруйновано вщент, населення евакуйовано, господарство та майно — втрачено. Через загрозу оточення війська ХХV корпусу разом з іншими частинами Південної Армії змушені були відійти з–над Стрипи на лінію Маріямпіль—Завалів—р. Золота Липа—р. Ценівка—Зборів. За ними ввечері 11 серпня свої позиції залишили й УСС, які через Антонівку, Вівся, Криве, Литятич відійшли до Потутор на Бережанщині. Незважаючи на запевнення командування бригади про те, що на новому місці окопи вже готові, там, як виявилося, подібна робота практично не починалася. Тому стрільці, які мали захищати Потутори і шлях, що веде з Підгайців до Бережан, змушені були будувати оборонні лінії на важкому, кам’янистому терені самі. Їхні окопи простягалися від гирла Ценівки східним краєм Потутор до битого шляху Підгайці—Бережани (ІІ–й курінь) та узбіччям узгір’я Лисоні до вершини одного з її пагорбів — так звана висота 348 — на півночі села (І–й курінь). На південь від стрілецьких позицій, по другому боці Золотої Липи, на горбовині Дикі Лани розташовувався ХV турецький корпус, зв’язок з яким підтримувала 8–ма сотня УСС, що знаходилася коло фільварку Милівка; на півночі зі стрільцями сусідили вояки 35–го золочівського полку.

Бойові дії для УСС розпочалися 14 серпня. Російські війська, відтіснивши 35–й полк за Ценівку, зайняли протилежні пагорби вздовж Жовнівки, Шибалина і залізничного шляху Потутори—Козова та почали обстрілювати стрілецькі окопи з гармат і скорострілів. Пізно ввечері вони кинулися в наступ і, перебравшись через Ценівку, під покровом темряви здобули позиції одного з куренів 35–го полку. Далі пішли в обхід І–го куреня УСС, прагнучи взяти його в оточення. Становище врятував відділ під командуванням хорунжого Федя Черника, який, маючи всього два скоростріли, стримав наступ противника і дав можливість І–му куреневі організовано відступити в напрямку Потутор. Щоправда, це завдання скорострільники виконала ціною власного життя. Росіяни обійшли їхні позиції і напали з тилу. В рукопашному бою по–геройськи полягла майже вся обслуга скорострілів, зокрема вістун Михайло Андреяс, стрільці Юра Сорич, Михайло Чабан, Лука Тимочко, Демянчук. Врятуватися вдалося лише стрільцеві Голоду, десятнику Купрянцю та хорунжому Чернику⁷⁸, які прорвалися крізь вороже оточення.

Тим часом стрільці І–го куреня встигли перегрупуватись і разом з двома сотнями 81–го моравського піхотного полку кинулись у контрнаступ, відбивши втрачені позиції та відкинувши противника назад у долину Ценівки. Бій було закінчено ще до підходу запасу другого куреня на чолі з його командантом Сенем Ґоруком.

Незважаючи на позитивний підсумок бойових дій уночі 14 серпня, австрійське командування не лише незаслужено звинуватило УСС у тимчасовому відступі, але й, як це не дивно звучить, у зраді. «Як доказ цього обвинувачення, — зазначає історик Осип Думін, — було притягнено ще й факт, коли кілька стрільців утекло у припілля, хоч такі явища на фронті при інших стягах повторювались доволі часто. Цих стрільців притягнено до польового суду. Обвинувачених боронив доктор права, четар УСС Суховерський. На суді оборонець заявив, що коли винні стрільці, тоді винне й командування дивізії, оскільки йому заздалегідь було відомо про відступ Південної армії з–над Стрипи, а воно все ж не подбало на своєму відтинку нового фронту над Ценівкою про те, щоб збудувати надійні й придатні для оборони окопи. Стрільці викопали їх, але скора поява ворога не залишила їм часу загородити їх як слід дротяними плотами. Отже, прорив на Лисоні, робив висновок д–р Суховерський, є подією, за яку повинні відповідати не стрільці, а командування дивізії. Промова четаря д–ра Суховерського схвилювала голову суду. Він звернув увагу оборонця на те, що як австрійський старшина повинен себе опанувати. Зате членів трибуналу старшин–фронтовиків, які знали справжні умови на фронті й недбайливість австрійських підрозділів, переконали аргументи захисника, і суд звільнив підсудних стрільців од вини й кари. Через те злоба верхів до УСС не щезла, навпаки — ще більше розгорілась. У підрозділах немовби напівофіційно до УСС приліплено назву «Verrater–Regiment» («полк–зрадник». — Авт.). У тому, що цей звичайний на фронті випадок набрав такої гостроти, була «заслуга» наших «приятелів» у вищих ешелонах командування, для яких український леґіон був сіллю в оці. Але чимало завинили тут і самі УСС. Головно завинив тодішній командант полку Варивода, котрий, збентежений першими звістками, не завдав собі праці провести докладне * За словами отамана Ґорука, у критичний момент підполковник Варивода так упав духом, що подав прохання звільнити його від командуванням полком УСС. слідство і на його основі як годиться боронити честь полку*. Вся правда виявилась опісля. Виявилося, що прорив учинили москалі через необачність того підрозділу 35–го стрілецького полку, що стояв над згаданим яром. На курінь УСС вони несподівано вдарили збоку і щойно пізніше підійшли і з чола. Але обвинувачення УСС і карних запорядків ніхто не відкликав. Саме стрілецтво оборонило свою честь у кривавому бою за Лисоню й на Диких Ланах»⁷⁹.

Безпосереднім наслідком демагогічних звинувачень австрійського командування стало переведення УСС із Потутор у резерв 55–ї дивізії до Посухова, недалеко Бережан. Там леґіон було реорганізовано: з обох куренів сформували тільки один бойовий — І–й, а ІІ–й мав бути допоміжним. Командантом І–го куреня призначили сотника Лисняка, а ІІ–го — отамана Ґорука. Замінили також деяких командантів сотень і чет. Ходили навіть чутки, наче новий командувач 55–ї дивізії генерал Уншульд, який восени 1915 р. замінив генерала Фляйшмана, задумує здесяткувати ті сотні, що відступили⁸⁰. Таке відношення до себе, згадував четар Степан Ріпецький, викликало в стрільців «психічну реакцію, що виявилася з одного боку в ненависті до відомих ворогів УСС, а з другого боку в стихійному бажанні всього УССтрілецтва доказати при найближчій нагоді свою бойову вартість наперекір усім ворогам та піднести в публічній опінії (громадській думці. — Авт.) зневажену вояцьку честь УССтрільця»⁸¹.

Така нагода трапилася швидше, ніж на неї сподівалося стрілецтво. Вже 16 серпня І–й курінь перебрався на позиції між Потуторами (праве крило 329–ї бригади) й ліском на Диких Ланах, де стояли флангові відділи турецької дивізії. ІІ–й курінь залишився в Посухові й допомагав першому будувати нову оборонну лінію⁸². Під кінець місяця обидва курені знову зійшлися в Посухові і звідти разом вирушили, як виявилося, в одну з найкривавіших битв за всю свою історію.

Прагнучи прорвати фронт Південної Армії, росіяни з початком вересня вирішили опанувати лисонське узгір’я і зайняти Бережани. Бої розпочалися пополудні 2 вересня наступом 113–ї російської піхотної дивізії, яка з першого удару проламала оборону 35–го золочівського полку, підпорядкувавши собі ліс і пагорби на Лисоні. Щоб відбити втрачені позиції, австрійське командування ще ввечері кинуло на допомогу дві сотні І–го куреня УСС: 1–шу поручника Романа Сушка і 2–гу поручника Андрія Мельника. Сотня Сушка відразу ж вступила в бій, але в нічній метушні була розбита і більша її половина разом із командантом сотні та хорунжим Михайлом Дорошенком потрапила в полон. Командування над рештками сотні перейняв хорунжий Іван Тучапський.

Сотня Мельника, яка простояла цілу ніч у резерві в одному з ярів неподалік лисонського узгір’я, пішла в бій вранці 3 вересня. «Неначе на площі вправ, — відмічав очевидець, — розвинулася розстрільна та рванула скорим кроком під гору в напрямі лісу на Лисоні. Там ішли вже тяжкі змагання із наступаючими московськими силами. Коли сотня пройшла не більш кількадесяти кроків, загриміло багато батерей російської артилерії. Над головами наступаючих рвалась безліч шрапнелів, а гранати попадали в саму розстрільну. Гук експльозій, лоскіт шрапнелів, свист куль, курява, дим, крик ранених, мішались зі словами команди. Багато вбитих і ранених осталось на місці. Проріджена розстрільна таки наблизилась до лісу. Московські частини, які прорвалися на полуднє від лісу та сходили вже надолину із зайнятого хребта горбовини, відкрили по сотні скорострільний вогонь. Рівночасно дались чути з долини скоростріли хор. Черника, уставлені на залізничому шляху, які прецизним вогнем понад голови сотні стримували московські лави, що стали показуватись на верху хребта Лисоні. Сотня добігла до лісу, оставивши за собою більш третини свойого стану — вбитими й раненими»⁸³. Ніби продовжуючи попередню розповідь про наступ сотні Мельника на лисонський ліс, один зі стрілецьких літописців Василь Дзіковський писав: «Під градом шрапнелевих куль клалися стрільці як скошені квіти; хто не впав, ішов далі витривало»⁸⁴.

У цей час розгорілася затята боротьба за останню оборонну лінію на верху Лисоні. Її втрата фактично відкривала вільний доступ до Бережан. Проте на шляху переважаючих сил противника стали Українські Січові Стрільці: окрім сотень Сушка і Мельника, на Лисоню з Посухова підтягнули також другу частину І–го куреня — сотні Василя Кучабського і Осипа Будзиновського. Метр за метром відвойовували вони в кривавих боях лисонське узгір’я. Так, сотні Мельника та останкам сотні Сушка, підкріпленим недобитками австрійських частин, удалося рукопашною атакою відкинути ворога на лівому крилі в долину, до лінії запасних окопів. Справа від них боролася сотня Кучабського, яка завзято боронила південний край лисонського лісу. За короткий час стрільці втратили вбитими, пораненими й полоненими більше половини людей. Зокрема, поранення отримали хорунжі Михайло Мінчак, Семен Безпалко, Остап Коберський; у полон потрапили поранений поручник Андрій Мельник та четар Василь Кучабський, якого разом із невеликим відділом стрільців оточили росіяни, відрізавши від решти сотні. На горі залишилися лише невеликі гуртки, що з останніх сил відбивалися від ворога, а нерідко й самі переходили в наступ, стримуючи тим самим подальший прорив фронту. Ось як описує у своїх споминах цей бій один із його найініціативніших учасників сотник Богдан Гнатевич: «...Ліс дещо прочищений. Але місцями йде ще завзята боротьба.

Ось там нище, біля першого запасного становища, змагається гурток стрільців. Серед них наш малий боєвий хор. Мінчак. Обі противні сторони перекидаються густо гранатами. Стріляти тут незручно, бо одні і другі схоронені в окопах або за деревами. Москалів у долині тьма — аж роїться! Заєдно підходять нові і нові. А наш гурток маліє.

Перед моїми очима була крівава картина, якої не забуду ніколи! Переді мною малий відтинок окопів. На цьому місці збилося кількадесять стрільців а кругом них москалі. Між зеленю кущів та звалищами землянок роєм сіріють малі солдатські кашкети. Наступають завзято, намагаються замкнути перстень (оточення. — Авт.). Не жаліють життя. Стрільці змагаються на три боки.

Півгодинний завзятий бій віч–у–віч прорідив ряди стрілецтва. Тут і там лежать у калюжах крови побиті та важко ранені. Стогін ранених продирається крізь гамір бою. Нема як і кому їх відси забрати. Багато з них догоряє таки на місці а ці, що не стратили ще всіх сил, шукають захорони під стінами окопів або за пнями дерев.

Там, біля одної траверзи, бачу, збився їх цілий гурток. Одні другим перевязують рани. Одяг на них пірваний, а на ньому повно застиглої ржавої крови.

Ті, що в бою, живі, не бачать, що діється позаду них. Не чують крику ранених, не бачать, що ось біля них паде один чи другий їх товариш, їх усі змисли звернені на ворога. Очима шукають сірих шапок. Перебігають з місця на місце, бо один тут проти десятьох. Не шукають захорони лише доброго догляду, їх лиця замурзані від поту й пилу, чорні від диму, бачиш, зовсім спокійні. Лише очі вирячені горять завзяттям.

Якби вони побачили все те пекло, що довкруги них, якби знали, що їх так мало, що вже і їх хорунжий лежить ранений під деревом, що вони самі тут у клині, ...без проводу та без надії на скору поміч!..»⁸⁵

Якщо в лисонському лісі ворожий наступ завдяки сотням Мельника, Сушка і Кучабського було зупинено, то на південному схилі гори російські бойові лави, прорвавши запасні позиції, невпинно просувалися на долину. Тривалий час їх стримувала чета скорострілів під командуванням хорунжого Дениса Кліща. Але коли більшість обслуги скорострілів було поранено або вбито, і коли геройською смертю загинув сам хорунжий Кліщ, що до останнього моменту обстрілював ворожі лави, росіяни продовжили свій наступ. Тоді назустріч їм вийшла сотня Осипа Будзиновського, яка досі разом із командуванням І–го куреня перебувала в резерві в одному з глибоких ярів. Розгорнувшись у бойову лінію, вона, як згодом писав четар Степан Ріпецький, «на чолі зі старшинами і підстаршинами, з розмахом рушила вперед під гору, звідки сходили в долину ворожі лави. З погордою смерти йшли стрільці до наступу. Не лягали на землю до стрілу, як їх вчили в вишколі, а прямо зі стоячої позиції, щоб краще бачити ворога, стріляли по ворожих лавах»⁸⁶. У ході кровопролитного бою загинули всі команданти чет: Юліан Соколовський, Іван Максимишин і Богдан Романишин, половина підстаршин та чимало стрільців; значна частина сотні, що залишилася живою, разом із командуванням І–го куреня потрапили в полон.

Становище врятував ІІ–й курінь УСС, який у критичний момент командування дивізії перекинуло з Посухова на Лисоню як останній резерв. Перед вимаршем на фронт його командант Сень Ґорук, звертаючись до своїх стрільців, заявив: «Ми йдемо, щоб умерти. Вірю, що сповните свій обов’язок супроти України й віддасте незаслужений поличник. З Богом!»⁸⁷ Згадуючи про поличник, він мав на увазі незаслужене звинувачення у зраді, яке австрійське командування висунуло леґіону УСС після бою під Потуторами 14 серпня 1916 р.

Прибувши на Лисоню, курінь Ґорука зумів зупинити російський наступ і навіть спробував повернути втрачені позиції. Проте, незважаючи на бойовий запал, не зміг цього осягнути, оскільки російська артилерія засипала стрільців градом вогню. Після двох невдалих спроб закріпитись наверху, він зайняв резервну оборонну лінію на західному узбіччі гори, між частинами 310–го та 81–го полків. Незадовго до цього найкращим чином проявив себе один із його підрозділів — чета хорунжого Євгена Ясеницького, яка несподіваним ударом розбила ворожі відділи і визволила з неволі командування І–го куреня та частину сотні Будзиновського. Чимало росіян при цьому було захоплено в полон, а тих, що спробували втекти, викосили стрілецькі скоростріли.

Близько полудня бойові дії на Лисоні, якщо не зважати на невгамовну артилерію, вщухли. Ворожі сторони, готуючись до чергової проби сил, підтягували підкріплення, підбирали поранених, хоронили вбитих. Стрілецькі позиції було зміцнено двома неповними австрійськими куренями і частинами баварського 4–го запасного піхотного полку⁸⁸, які розташувалися відповідно справа і зліва від стрільців.

Удосвіта наступного дня, 4 вересня, бої відновилися успішною атакою І–го куреня УСС. Несподіваним маневром він здобув ближні окопи росіян над Ценівкою та захопив полонених і скоростріли. Невдовзі в наступ пішов ІІ–й курінь. Однак через брак координації, пасивність деяких союзницьких частин та небезпеку оточення стрільці обох куренів змушені були відступити, зазнавши при цьому значних утрат. Лише ввечері, після півгодинної потужної артпідготовки, почався загальний наступ, у ході якого УСС разом з німецькими й австро–угорськими підрозділами відвоювали в противника раніше втрачені позиції. Отже перша спроба росіян прорвати фронт під Бережанами, незважаючи на цілу дивізію їхньої добірної піхоти та значну кількість артилерії, зазнала фіаско.

Значною мірою перемогу союзних військ забезпечили Українські Січові Стрільці, які завдяки власному героїзму не лише зупинили російський наступ у момент найбільшого ослаблення фронту, але й тривалий час стримували переважаючі сили ворога та першими кидалися у контратаки, додаючи відваги австрійським і угорським підрозділам. Не випадково командир одного з російських полків, якому протистояли усуси, попереджував наступника, що прийшов зі своїми частинами йому на зміну: «Против вас сєчевиє стрєлкі, хорошо мерзавци бются, не зєвайтє!»⁸⁹ Лисоня стала вічним символом великої ідеї боротьби за волю України, доказом незламності духу та бойової сили українського стрілецтва. Та водночас вона була і мовчазним свідком найкривавішої трагедії за всю історію УСС: протягом Лисонської битви леґіон утратив майже 700 вояків, з них 81 вбитими, 293 пораненими і 285 полоненими⁹⁰. Найбільшими були втрати серед старшинського корпусу: з 44 старшин у строю залишилося тільки 16⁹¹. Окрім уже згаданих, полягли в бою хорунжий Ярослав Кузьмович, підхорунжі Василь Сторожук і Степан Томенко; поранення отримали сотник Роман Дудинський, поручник Осип Яримович, четар Богдан Гнатевич, хорунжі Євген Ясеницький, Тадей Ковалик, підхорунжі Олекса Грабар, Володимир Лісковацький та інші.

З настанням затишшя на фронті леґіон УСС, що зменшився до чотирьохсот стрільців, було поповнено двомастами новобранцями з Коша і 15 вересня переведено в запас дивізії до Посухова. Але вже наступного дня, коли росіяни прорвали оборону турецької дивізії на пагорбі Дикі Лани поблизу Посухова, йому разом із союзниками довелося рятувати загрозливу ситуацію. Під час бою стрільці вперше застосували нову тактику нападу — наступ «хвилями», який вівся кількома рідкими (стрілець від стрільця на 10–15 кроків) рядами (розстрільними) на відстані 50 кроків один за одним. Це дало можливість не лише викликати у противника враження ніби наступ ведеться великими силами, але й звести до мінімуму власні втрати, які обійшлися одним убитим і кільканадцятьма пораненими. До 9–ї години вечора лінію оборони турків було відновлено. При цьому усуси полонили, за різними даними, від 200 до 300 російських вояків⁹².

Після перемоги на Диких Ланах леґіон УСС перебрався до Потутор, де зайняв свої колишні позиції на східних окраїнах села, від устя Ценівки до шляху, що веде до Бережан. Справа від нього розташувалася турецька дивізія, зліва — 310–й угорський полк. Надіючись на тривалий перепочинок, стрільці взялися до облаштовування своїх окопів. Проте на заваді їм став черговий наступ росіян, що заповзялися добути Бережани. Він розпочався 29 вересня сильним артилерійським обстрілом, який тривав майже добу. Близько полудня 30 вересня піхотні і кінні частини противника перейшли в наступ і, прорвавши оборону сусіднього угорського полку, до речі, в тому самому місці, що й 14 серпня і 2 вересня, долиною Золотої Липи зайшли в тил леґіону УСС.

Уже з самого початку бою стрільці помітили, що ворог намагатиметься взяти їх в оточення, з якого самостійно вибратися буде неможливо. Найкращим виходом зі складного становища став би відступ. Однак на запит команданта леґіону УСС, як діяти, командування бригади наказало те саме, що й рік тому І–му куреневі під час бою під Соколовом: «Держатися до останнього! Поміч вишлють»⁹³. Покладаючись на обіцяну допомогу, стрільці, оточені з трьох боків переважаючим ворогом і відрізані від решти фронту непрохідними заплавами Золотої Липи і самою рікою, трималися кілька годин, відбиваючи щораз нові атаки ворога. Та після виснажливої чотиригодинної оборони, так і не дочекавшись ні підмоги, ні поповнення витрачених боєприпасів, ті усуси, що залишилися живими, потрапили у ворожий полон. (Цілком вірогідно, що такий перебіг подій був запрограмований кимось із українофобів у штабі корпусу Гофмана, адже прагнення ліквідувати формацію УСС відчувалося протягом усієї війни). Врятуватися вдалося лише підполковнику Вариводі, його помічнику четарю Панчаку та ще приблизно двадцятьом стрільцям на чолі з четарем Трухом, які зуміли прорвалися крізь ворожий заслін і дістались до Бережан.

Тим часом австрійське командування, скориставшись героїчною обороною Потутор, де стрілецтво прикувало до себе переважну більшість бойових сил ворога, встигло підтягнути резерви і на другий день зуміло зупинити російський наступ, але самих Потутор відбити вже не вдалося. Для цього, як влучно підмітили автори «Історії українського війська»⁹⁴, не стало УСС.

Так катастрофічно завершився 1916 рік для леґіону УСС, який лише протягом вересня у найкривавіших за весь час свого існування боях на Бережанщині втратив убитими, пораненими i полоненими понад 1300 чоловік⁹⁵. Бойова формація фактично перестала існувати, а її рештки — близько 150 чоловік⁹⁶ — разом із канцелярією, обозом та іншими допоміжними підрозділами під командуванням * Вишкіл УСС – підрозділ, основним завданням якого було військове навчання новобранців УСС i тих стрільців, які поверталися до леґіону після хвороб і поранень. четаря Івана Цяпки перебралися до Коша і Вишколу УСС*, що перебували в селах Пісочна і Розвадів коло Миколєва над Дністром. Відновлення боєздатності та поповнення особового складу, якому, щоправда, австрійське командування чинило постійні перешкоди⁹⁷, тривали там до березня 1917 року. На фронті під Бережанами залишилася лише вціліла технічна сотня УСС, що під час бою 30 вересня працювала в Посухові. Тоді ж командування 7–ї австрійської армії, яка з останніх сил боролась у південно–східних Карпатах, зажадало від леґіону УСС відправити на допомогу бодай одну сотню стрільців. У другій половині жовтня зі «старої войни», тобто досвідчених січовиків, було сформовано так звану Гуцульську сотню, що нараховувала до 200 вояків, головним чином гуцулів. 27 жовтня вона під проводом четаря Миколи Никорака (згодом його заміняли четар Альфонс Ерле, німець за національністю, сотник Омелян Левицький, четар Іван Бужор) відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби, де перебувала до середини 1917 р. Там Гуцульська сотня особливо відзначилась у боях поблизу гори Присліп, де 1 грудня спільно з німецькими частинами розбила росіян, та 31 березня, коли взяла в полон російську залогу з 45–ти чоловік разом із командиром та захопивши при цьому скоростріл і міномет⁹⁸. 27 червня 1917 р. вона повернулася до леґіону УСС.

Останні події на Бережанщині справляли на залишки стрілецтва гнітюче враження, поширювалися апатія та зневіра. Навіть серед деяких старшин почали з’являтися занепадницькі думки про їхню післявоєнну еміграцію⁹⁹. Та, на щастя, знайшлися й такі, що і серед пануючого хаосу та розпуки ні на мить не забували про стрілецьку місію та інтереси українського народу. Зокрема, сотник Дмитро Вітовський, звертаючись до тих старшин, що задумали після війни «накивати п’ятами», писав: «... Та ж у нас майже вся молода інтеліґенція вигинула, так само, коли не гірше і по другім боці (у Східній Україні. — Авт.) — і кожна інтеліґентна одиниця, що не буде безглуздим страхом підшита, іде в нашім національнім курсі на вагу золота...»¹⁰⁰.

Минуло зовсім небагато часу і доля ще раз випробувала стрілецтво на міцність. 4 листопада 1916 р., одночасно з проголошенням польської держави на відвойованих у Росії землях, цісар видав указ про поширення автономії Галичини. Згідно з ним східногалицькі землі фактично віддавали в розпорядження поляків, котрі мали за таку плату погодитися на об’єднання з Австро–Угорщиною¹⁰¹. Подібні австро–польські торги викликали величезне обурення серед українського суспільства. Президія Загальної Української Ради, дискредитована дотеперішньою австрофільською політикою, змушена була скласти свої повноваження. Політичне керівництво перейшло до Української Парламентарної Репрезентації (УПР) на чолі з Юліаном Романчуком. 8 листопада вона виступила з протестом проти дій австрійської влади та закликала до цього український народ¹⁰². Але, майбутнє показало, що нова інституція, як i її попередниця, продовжувала дотримуватися проавстрійської орієнтації.

Що ж до стрілецького середовища, то дотеперішнє нейтральне ставлення до Австрії, як до потенційного союзника проти поляків, змінилося в ньому після 4 листопада 1916 р. на вороже. Українські Січові Стрільці вперше у цій війні поставили перед собою питання про доцільність подальшого свого існування, заявляючи, що не бачать можливості воювати в союзі з державою, володар якої так ганебно торгує українською землею¹⁰³. Для вирішення цієї проблеми вони через своїх делегатів, сотників Романа Дудинського, Омеляна Левицького і четаря Івана Цяпку, 24 листопада 1916 р. звернулися за порадою до УБУ¹⁰⁴. У відповідь Бойова Управа 2 грудня 1916 р.¹⁰⁵ виступила із заявою до УСС, де вмотивовано доводила доцільність збереження леґіону, котрий, по суті, був єдиною українською інституцією, з якою змушені були рахуватися навіть вороги. Зокрема, тут зазначалося: «Ріжні перешкоди при творенні леґіону і при всіх заходах до його поширення найкраще говорять про незмірно велике значіння його якраз для нас і для нашої національної справи. Чим гіршим стає загальне положення української справи і українського народа; чим холоднійше відносилися би до нашої справи інші чинники; чим дальше відсувано би здійснення наших цілей, тим більші зусилля мусить робити український нарід для удержання на відповідній висоті своїх національних сил, отже і своєї боєвої готовности... навіть під найтяжшими ударами і серед найбільших розчарувань не можемо дати собі вибити з рук оружя, яким боремось за нашу національну справу; не можемо допустити до того, щоби незалежні від нас обставини зіпхнули нас без нашого опору зі сцени боротьби народів за свою будучність...»¹⁰⁶. Така аргументація, а також почуття відповідальності змусили стрільців відмовитися від свого задуму. Леґіон було збережено.

Криза в українському суспільстві, викликана «галицькими торгами», остаточно переконала стрільців у двох судженнях: безперспективності проавстрійської орієнтації, а відповідно — у необхідності в боротьбі за українську державність робити ставку на сили власного народу, та правильності дотеперішнього опозиційного ставлення до українського політичного проводу. Щодо Австрії, то, за словами сотника Василя Кучабського, розвиток душі УСС наприкінці 1916 р. вже був дійшов до здатності повернути стрілецький багнет проти неї¹⁰⁷. Подібні настрої стрільців добре відчувало й австрійське командування. Так, начальник штабу корпусу, до якого вони були приписані, граф Лямезан заявляв: «Добрі вояки, хоч боюся, що від них можна всього сподіватися»¹⁰⁸. А командувач цього ж корпусу генерал Гофман трохи згодом прямо відзначив, що УСС мають свою мету і борються не за австрійські інтереси, а «за Україну»¹⁰⁹.

Принциповий характер мало для УСС питання стосунків із українським політичним проводом. Узявши на себе роль начебто морального виразника національної політики, як зазначав Осип Думін¹¹⁰, стрілецтво мусило стати в опозицію до офіційного політичного курсу українських провідників. Воно не могло погодитися з принизливою тактикою Головної, а пізніше Загальної Української Ради та Української Парламентарної Репрезентації, тактикою змагань за дрібні поступки i вічних заяв лояльності до Габсбурзької династії, яка у своїй політиці щодо українства не показала ніякого розуміння його національних інтересів, користуючись при цьому принципом: обіцяти, але не виконувати. Діяльність, а часто й бездіяльність українських політиків не раз тяжко відбивалася на становищі самого стрілецтва: призначення слабовільного Михайла Галущинського, який нерідко не розумів стрілецької ідеї, командантом леґіону в підсумку призвело до втрати пошани не тільки до нього самого, а й взагалі до національного проводу; відсутність підтримки стрілецтва в Стрию обернулася катастрофічним обмеженням кількісного складу леґіону; залишення УСС напризволяще в Закарпатті спричинилося до величезних фізичних втрат; проавстрійська спрямованість галицько–українського керівництва дезорієнтувала стрільців, особливо на перших порах, у виборі чітких позицій.

Відмежовуючись від політики проводу, Українські Січові Стрільці гостро критикували її, зокрема, у своїх листах та публікаціях, на зборах, у розмовах з політиками, в стрілецькому гуморі¹¹¹. Відома карикатура стрільця Осипа Куриласа в одному з чисел стрілецького сатиричного часопису «Самохотник» з літа 1917 р., що зображувала сонність галицької політики¹¹², правдиво передала погляди усусів на неї. Характеризуючи Костя Левицького як політика, стрілецький друкований орган «Шляхи» зазначав, що «думка про Україну набирає у нього змістовності й ваги тільки через Австрію»¹¹³. Враховуючи це, стрілецтво, складаючи свої плани на майбутню відбудову українського національного життя, не надавало якоїсь більш–менш значної ролі «старим кадрам». Так, четар Іван Балюк в одному з листів до Дмитра Донцова заявляв: «Ми виродні сини тої суспільности, що хотіла нас втиснути в свою форму, поробити з нас короткозорих і безсилих калік, що лиш зітхати знали би, справляючи ділєтантську роботу, ми без жалю і милосердя звернимося проти неї»¹¹⁴.

Траплялося, що стрілецькі протести набирали різкіших форм. Зокрема, у березні 1917 р. УСС, обурені постійними суперечками та непорозуміннями в політичному проводі, устами старшин — так званий «Апель старшин УСС до Загальної Української Ради і Української Парламентарної Репрезентації»¹¹⁵, який підписали 77 осіб, котрі представляли всі стрілецькі формації, — звернулися до українських політиків із рішучою вимогою негайного порозуміння. Зокрема, там зазначалося: «Ми глибоко і болюче вражені сим проявом, що в пору, яка на цілі століття рішає про нашу судьбу, на вершках політичного життя Нації роз’єднання і роздор. Запанували відносини, які виключають можність одноцільної політичної акції, уводять заколот в політичне наше життя, підтинають до решти політичну силу, повагу і престиж Нації. — Дві інституції взаїмно оспорюють собі право до політичного проводу і заступництва української суспільности. — Ведеться компетенційна боротьба, яку ані через її зміст, ані її тон не можна назвати політичною. Усе те находить свій відгомін у пресі і відзивається болючою луною серед суспільности. Особливо болюче вражають ці нестерпні відносини нас, Українських Січових Стрільців. Вступаючи в ряди Українського війська, ми зреклися можности брати безпосередно участь в політичнім житті України. Та через те ми ще не відріклися національного чуття ані думки про нашу національну будучність! Противно! Коли не можемо, ані не приписуємо собі права впливати прямо на хід нашої політики — то тим горячіше бажаємо і домагаємось запоруки, що на політичнім полі зроблять другі, покликані до цього, усе, що під цю пору мусить бути зроблене. Згадана компетенційна боротьба відбирає нам цю запоруку. Тому уважаємо своїм обов’язком відозватись в імені стрілецтва до леґітимованих політичних провідників Нації. Не сміє наш Нарід бути під цю пору як судно, на якому суперники виривають собі взаємно керму з рук. Домагаємося покінчення недостойних Великого Народу компетенційних спорів...»

Водночас треба відзначити, що, незважаючи на постійну критику недалекоглядної політики крайового керівництва, січове стрілецтво все–таки враховувало існуючі умови, тому намагалося зберегти щодо нього певну лояльність i тим не допустити в суспільстві будь–якого розколу.

На відміну від галицьких політиків, величезним авторитетом та повагою в стрілецькому середовищі користувався Іван Франко, який, поряд із Михайлом Павликом, значився в стрілецьких списках почесним УСС–ом¹¹⁶. Його твори були програмовими гаслами для стрільців, які також боролися за волю України та намагалися корчувати ті негативні прикмети, що пустили глибоке коріння в душах і головах українців. Немаловажним було й те, що Каменяр благословив свого сина Петра до лав українського леґіону. Певний час і сам він перебував у стрілецькому шпиталі на лікуванні. Тому, коли УСС дізналися про смерть поета, то сприйняли її як загальнонаціональне горе. На знак скорботи в усіх стрілецьких частинах було приспущено національні знамена з чорними жалібними стрічками. На похорон з фронту прибула делегація УСС, яка супроводжувала Каменяра на Личаківське кладовище. У прощальному виступі стрілецький представник — сотник Зенон Носковський підкреслив: «Устами моїми прощають впослідне Невтомного Учителя–Пророка і Великого Вожда Каменярів... Його духові діти Українські Січові Стрільці, виховані та викормлені Його думками і ідеями, перейняті до глибини душі Його животворними словами. Пішли ми у бій сповнити дословно і найточніше Його заповіт, — пішли з оружєм в руках ломити ворожу скалу, щоб промостити шлях народному щастю... Ми не зневірювалися... Серед найбільшого труду і втоми чули ми Його віщі слова: «Ми зітремо скалу»¹¹⁷. Скорботою були проникнуті й тодішні стрілецькі видання та бойові накази¹¹⁸, де висловлювалася глибока шана до пам’яті Великого Каменяра та його заповітів.

Значний вплив на становлення Українських Січових Стрільців мали також героїчні традиції козацько–гетьманської доби та творчість Тараса Шевченка. Стрілецтво завжди підкреслювало, що є переємником слави українського козацтва та уславлених гетьманів, а тому намагалося й діяти відповідно і навіть творити внутрішню структуру своєї формації на взірець січової. Що ж до Т. Шевченка, то його «Кобзар» вже до війни становив невід’ємний атрибут кожної національно свідомої української родини Галичини, а в стрілецькому середовищі й поготів. Тут існував справжній культ Поета, свідченням чого були щорічні шевченківські свята, які проводилися в леґіоні, як привило, спільно з цивільним населенням, і які завжди перетворювалися у величаві національні маніфестації.

Зважаючи на це, закономірним був той факт, що з самого початку свого існування УСС виступали переконаними прихильниками соборницької ідеї i підкреслювали це при найменшій нагоді: доброзичливим ставленням до Союзу Визволення України, як політичної організації східних українців, та її друкованого органу «Вістника СВУ», стосунками з українцями–військовополоненими з російської армії, щоденною діяльністю. Андрій Мельник, сотник УСС та згодом один із провідників ОУН, зазначав: «Простою послідовністю юнацького усвідомлення було моє вступлення до Українського Січового Стрілецтва в 1914 р.; воно було виразом стремління іти на поміч братам по крові, уярмленим царською Москвою»¹¹⁹. Знаменною з цього приводу була зустріч на Різдвяні свята 1915 р. однієї з сотень ІІ–го куреня УСС з кількома вояками російської армії, що потрапили в полон і які, як виявилося були українцями за походженням. Під час спільної Свят–Вечері сотник Дмитро Вітовський виголосив промову, яку, вказуючи на присутніх українців–військовополонених, закінчив такими словами: «Вірю, що так як сьогодні ми засіли до Свят–Вечері з нашими братами з–над Дніпра, хай в цей момент полоненими, — так колись, може вже в недалекій будуччині, засядемо до Свят–Вечері як Один, Великий Український Народ у своїй вільній державі, Соборній Самостійній Україні!»¹²⁰. Ця зустріч була радісною і вселяла натхнення, але водночас вона нагадувала про страшну трагедію: коли один супроти одного зі зброєю в руках стояли сини одного народу, змушені воювати за чужі їм інтереси.

Зустрівшись із українцями з Наддніпрянщини, стрільці бажали знайти в них хоч крихту національної свідомості, бо хотіли вірити, що московський царат не вбив ще зовсім живої душі українського народу. Коли ж знаходили такого, який хоча б знав про Тараса Шевченка, про національну окремішність українців, читав українські книжки чи часописи, то їхній радості не було меж. Не раз збиралися вони разом із братами–наддніпрянцями та розповідали одні одним про себе, обговорювали національні справи, співали народних пісень¹²¹. Східні українці, дізнавшись за що борються УСС, нерідко захоплювалися ними, намагаючись допомогти. Так, частина наддніпрянців, що перебувала в одному з австрійських таборів, влаштувала там платну виставу, а доходи перерахувала до стрілецького фонду¹²². У свою чергу січове стрілецтво також неодноразово брало під захист східноукраїнських земляків перед різними небезпеками, ризикуючи за це потрапити під військовий суд¹²³. Подібні контакти часто переростали у товариські й продовжувалися через листування. Зокрема, на Різдво 1917 р. стрільці отримали таке вітання: «Вам щирим Синам України! Вам — справжнім виконавцям Кобзаревого заповіту! Вам — гордощам української думки, красі українських традицій! Вам, що буйний квіт життя віддаєте за волю України, — ми, слобідські полонені українці, складаємо свої найщиріші Різдвяні привітання!»¹²⁴. Все це йшло лише на користь загальній справі.

Соборницькими мотивами були пронизані фактично всі стрілецькі помисли та вчинки. Чого варта тільки одна фраза з листа четаря Балюка: «Нам не вільно вдоволятися навіть тим, якби до Дніпра прилучено Україну...» та критика ним деяких українських керманичів, думка яких не сягала далі власного повіту¹²⁵. Тією ж ідеєю було продиктоване бажання стрілецтва, щоб долею й інтересами українського народу керував єдиний політичний провід, який репрезентував би всі українські землі. А тому, коли воно дізналося про створення замість ГУР Загальної Української Ради, як представництва всього українського народу, куди входили представники Галичини, Буковини та Східної України, то сприйняло цю звістку з великим піднесенням та висловило сподівання, що ЗУР у своїй політиці буде спиратися на самостійницьку національну ідеологію¹²⁶, яка була наслідком і стрілецької праці.

Наочним прагненням стрільців до єднання України було i те, що вони використовували в своєму середовищі два герби: галицький — із зображенням лева i київський — архангела Михаїла, а з 1915 р. почали з’являтися навіть стрілецькі відзнаки з відповідними зображеннями¹²⁷. Цікавим у цьому зв’язку було стрілецьке розв’язання питання про герб майбутньої самостійної соборної Української держави. Його проект — зображення архангела Михаїла з мечем в одній руці i щитом, на якому показано лева, — у другій, було розроблено протягом кінця 1915–1916 рр. i затверджено на спеціальній нараді старшин УСС¹²⁸ (до речі, один із розробників герба четар Іван Іванець восени 1917 р. листувався з Михайлом Грушевським щодо вирішення аналогічного питання в УНР¹²⁹). З цього приводу автор спеціального опрацювання вістун УСС Василь Дзіковський, студент–історик Львівського університету, зазначав: «Архангела приймаємо не лиш тому, що він з давен вживався на Україні..., але тому, що це старинний український емблєм, бо був на Вкраїні ще перед прилученням її до Литви. А галицького льва додаємо йому на щиті — наче на охорону, — тому, що Галичина була заборолом i охороною українського життя i культури. Злукою обох гербів єднаємо i вирівнуємо в ідеї це, — що роз’єднала історія»¹³⁰.

Ведучи мову про герб соборної самостійної України, слід відзначити, забігаючи наперед, і такий факт: 19 квітня 1918 р. в селі Пісочна Жидачівського повіту силами стрілецтва було завершено й освячено пам’ятник «з нагоди свободи України і тих, що полягли за її волю». Виготовили його вістун Беркий і стрілець Пресович за проектом підхорунжого Лепкого, який і керував роботою. Сам автор так описував своє творіння в листі до професора Боберського: «Пам’ятник у виді дикого облому камінистої руїни (воєнне знищення нашого краю), на високому підмурованому насипі, в формі оборонного бастіону. Повздовж колони з двобічним фронтом вибиті два великі хрести в виді старинних мечів. На головній таблиці герб соборної України (Володимирів знак) з написом: «На вічну пам’ять свободи України і всіх, що полягли за її волю». На другій таблиці монограм УСС і дата проголошення самостійности України»¹³¹. Цікавими тут є два моменти. По–перше, тризуб, як державний герб УНР, остаточно був затверджений Центральною Радою тільки 22 березня 1918 р.¹³², а вже швидше, ніж за місяць його було зображено на стрілецькому пам’ятнику. По–друге, Левко Лепкий, пишучи про тризуб, як про герб соборної України, майже за рік передбачив урочисте об’єднання двох частин України в єдиний державний організм з єдиним гербом — тризубом. Це свідчило насамперед про глибоку віру стрілецтва в самостійницько–соборницьку ідею та бажання якнайшвидше реалізувати її на практиці.

До 1917 р. леґіон УСС не мав власного прапора і користувався до того часу прапором товариства «Січ» із Ясениці Сільної на Дрогобиччині, де до війни кошовим був Гриць Коссак¹³³. Деякі стрілецькі підрозділи мали свої прапори. Зокрема, 2–га Віденська сотня УСС, сформована з українських біженців у Австрії, 25 квітня 1916 р. отримала від українського жіноцтва синьо–жовтий прапор, на одному боці якого було вигаптувано золотого лева, а на другому — ініціали «УСС» та дату вручення прапора. На червоній стрічці, прикріпленій до прапора, був напис: «До бою за волю. Український Жіночий Комітет — Другій Віденській сотні УСС»¹³⁴. У 1916 р. четар УСС Іванець створив проект стрілецького прапора, який був виготовлений при допомозі львівського жіноцтва. 28 жовтня 1917 р. його було освячено у Розвадові Жидачівського повіту митрополитом Андреєм Шептицьким, котрий, звертаючись до УСС, зазначив: «Ідіть витривало по вибраній Вами дорозі і я благословитиму Ваші діла»¹³⁵.

На стрілецькому прапорі з синього шовку на одному боці були зображені основні елементи згаданого стрілецького герба: архангел Михаїл з мечем в одній руці і щитом, на якому показано лева — у другій. Архангел стояв на вершині скелі, довкола якої розміщене листя і кетяги калини. На другому боці на малиновому крузі в дубовому вінку — символі воєнної слави — вигаптувано золотом літери «У.С.С.»¹³⁶. Так на стрілецькому прапорі було втілено українську соборницьку ідею і емблемою калини, як символом стрілецтва, пов’язано її з УСС. Цю ідею пронесли стрільці в серці до останніх днів свого існування, пропагуючи її серед українства Галичини, Закарпаття, Волині, Великої України.

Будучи переконаними патріотами, січові стрільці, насамперед ті, які мали досвід національно–політичної роботи, вважали своїм безпосереднім обов’язком пропагувати українську ідею не тільки серед власного громадянства, а й серед іноземців, з якими доводилося зустрічатися. Нерідко подібні спроби знаходили розуміння та симпатії¹³⁷. Своєрідним виявом поваги та солідарності зі змаганнями стрілецтва було те, що деякі австрійські й німецькі офіцери чіпляли стрілецькі синьо–жовті кокарди на свої головні убори. Підхорунжий УСС Роман Купчинський з цього приводу відзначав: «Велике число офіцирів... стараються всякими способами дістати нашу відзнаку і носять її на спомин попри иньші на шапці. При кожній нагоді просять, щоб відступити їм — а хто відказується, то жертвують по 2 і більше корон»¹³⁸.

Інформація про збройну боротьбу українців усе частіше з’являлася й в іноземній пресі. Так, тільки в одному з далеко не повних пресових оглядів тижневик «Вістник СВУ» за 24 жовтня 1915 р. подав назви близько 15 статей в іноземній пресі про стрілецький леґіон, не враховуючи дрібних заміток. Зокрема, швейцарський часопис «Базлер Нахріхтен» від 10 червня 1915 р., розповідаючи про УСС, зазначав, що вони змагаються за самостійну державу¹³⁹.

Дуже популярним у скандинавських країнах, особливо серед жіноцтва, було ім’я хорунжої УСС Олени Степанівни, яка в 1917 р. поверталася через Скандинавію з російського полону. Про неї, як про активну учасницю національно–визвольної боротьби в Україні, писала та вміщувала її фото преса Фінляндії, Швеції, Норвегії¹⁴⁰. Не була винятком і Росія. Воєнний кореспондент «Русского слова» С. Мамонтов у своїй статті про Степанівну зазначав: «Найбільшу сенсацію викликала панночка — офіцер в австрійськім мундирі. Кажучи точніше, властиво не офіцер, а «аспірант», себто в роді прапорщика, що здав офіцерський іспит і має право авансувати. Чисто слав’янське миловидне личко, цілком дівочі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська вимова. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонничка самостійності української нації. На війну проти «москалів» пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола. Коли котрийсь з наших офіцерів підозрівав в її вступленню до армії романтичний підклад, вона сильно почервоніла й почала дуже гаряче протестувати. Се викликало добродушний сміх і серед нас, і серед її полонених товаришів»¹⁴¹.

З Українськими Січовими Стрільцями зустрічалися відомі зарубіжні діячі. Серед них швед Альфред Єнсен, дослідник українсько–шведських взаємин та автор монографії про гетьмана Мазепу, який на Великдень 1916 р. гостив у стрілецькому шпиталі в Львові¹⁴². Знімали стрільців i для тогочасної кінохроніки¹⁴³. Така увага сприяла розвиткові інтересу до України, її визвольної боротьби, розширювала коло українських прихильників у світі. (Наприклад, один з представників української діаспори в США Семен Демидчук вимагав у 1915 р. від австрійського посольства у Вашингтоні детальнішої інформації про Українських Січових Стрільців, «бо через те в Америці заінтересуються нашим народом і на підставі тих телєграм ми можемо легко містити статті в англійських часописах»¹⁴⁴). В умовах, коли про існування українського народу мало що знали, це був справжній інформаційний прорив.

Важливим фактором, тісно пов’язаним зі становленням національного характеру леґіону УСС, була його атрибутика. Цілком зрозумілим i закономірним було бажання стрільців із самого початку війни виступити в одностроях українського війська та з іншими відзнаками, що відрізняли б їх від решти військових формувань i одночасно вказували б на їх самостійний український характер. Тобто, свої внутрішні переконання, що вони є національною військовою формацією українського народу, стрілецтво хотіло закріпити відповідним зовнішнім оформленням. Найперше це виявилося у тому, що протягом усього існування леґіону українську мову та національну символіку використовували в ньому як офіційні¹⁴⁵. Навіть підстаршини німецької армії, що були інструкторами у Вишколі УСС, мусили навчитися наказів по–українськи, бо стрільці ігнорували чужу мову, хоч і розуміли її¹⁴⁶. У стрілецькому середовищі вважалося недопустимим розмовляти по–німецьки з тими офіцерами австрійської армії, які були українцями за національністю. Так, перед прибуттям до леґіону УСС його нового команданта — сотника Микитки, старшини австрійської армії, Дмитро Вітовський попередив стрілецьких старшин: «Ані слова, панове товариші, по–німецьки!»¹⁴⁷.

Дещо складнішою була ситуація з одностроями: втрата Галичини, фінансової бази стрільців, та супротив австрійської влади перешкоджали на перших порах українським воякам у реалізації їхнього задуму. Тому на початку війни для означення своєї національної самобутності стрільці мали носити жовто–блакитну перепояску на лівому рамені. Але така неоригінальна «цивільна» відзнака не знайшла схвалення серед стрільців¹⁴⁸. Замість неї УСС носили на лівому боці шапки синьо–жовті кокарди (їх ще називали «розетки» або «троянди»), інколи з левиком у центрі. Така відзнака, за словами отамана Мирона Тарнавського, «була для стрільця знаком якоїсь вищости над тими, хто її не мав»¹⁴⁹. До речі, допомогу Українській Бойовій Управі у виготовленні кокард надавало українське жіноцтво. Воно ж зимою 1914—1915 рр. надіслало їх, разом з іншими гостинцями, до стрілецького леґіону як різдвяний подарунок¹⁵⁰. Трохи пізніше з’явилися ще й інші відзнаки: маленькі синьо–жовті бляшки круглої форми, на яких був напис червоною фарбою: «У.С.С.». Проте естетичний рівень їх був невисоким. З початком 1915 р. вони були замінені трохи більшими відзнаками круглої форми, де на синьому тлі містився напис жовтою фарбою: «У.С.С. 1914»¹⁵¹. Також 1915 р., очевидно в річницю леґіону УСС, була випущена відзнака, у синьо–жовтому крузі котрої містилися два герби: галицький — лев і київський — архангел Михаїл; навколо них був напис: «Не ридать, а добувать. 1914–1915»¹⁵². Загалом же в 1914–1917 рр. було випущено 15 варіантів стрілецьких відзнак¹⁵³.

Крім цього, стрілецтво переробляло деякі елементи свого одягу на національний манер. Наприклад, срібні, переплетені голубими нитками привіски, що, згідно з наказом австрійського Міністерства Краєвої Оборони від 18 січня 1915 р., мали носитися при шаблях та багнетах, були змінені, і з 1915 р. старшини УСС носили при шаблях золоті, а підстаршини — при багнетах жовті привіски, переплетені голубими нитками. На них були з одного боку галицький лев, а з другого — літери «У.С.С.»¹⁵⁴. Згодом у леґіоні УСС було створено спеціальну одностроєву комісію (отаман Василь Дідушок, сотник Дмитро Вітовський, четарі Іван Іванець, Василь Кучабський, вістун Левко Лепкий та інші), яка 10 січня 1916 р. на неодноразові вимоги стрілецтва ухвалила стрілецьку шапку за проектом Левка Лепкого — так звану «мазепинку». Спереду на ній був розташований щиток із левом на скелі та написом «У.С.С. 1914»¹⁵⁵ (уже 27 квітня 1916 р. стрільці 2–ї Віденської сотні УСС вимаршували в «мазепинках» на фронт¹⁵⁶). Для того ж, щоб стрільця можна впізнати, коли він скине шапку, було вирішено, що у нього на грудях, з правого боку, має бути целулоїдна відзнака з буквами «У.С.С.» Також з лівого боку на шапці мала залишатися згадувана вже кокарда. На тому ж засіданні було ухвалено аксельбант «з сукна синього з жовтим монограмом»¹⁵⁷. У результаті цих i наступних змін, в тому числі й у покрої самого однострою, на весну 1917 р. остаточно сформувався самобутній зовнішній вигляд УСС. Все це робилося самочинно, без дозволу австрійської військової влади, переважно за власний кошт¹⁵⁸. Так стрільці позбувалися зовнішніх ознак чужого війська, розірвавши перед цим внутрішні зв’язки з ним.

Отже, на початок 1917 р. в основному завершилося становлення леґіону УСС, який увібрав у себе найкращі сили галицької молоді, захопленої ідеєю відбудови української державності й об’єднання всього українського народу в єдине ціле, як національної військово–політичної формації. Її особливістю було те, що, незважаючи на фронтові умови, вона вела інтенсивну національно–політичну працю, метою якої було виявлення найефективніших шляхів для досягнення поставлених завдань. Можна стверджувати, що результатом такої діяльності стало формування стрілецької ідеології, головними складовими якої були: державна самостійність, соборництво, опора на сили власного народу. Основи цієї ідеології були викладені в стрілецьких виступах, публікаціях та наказах, відображені в практичній діяльності i становили спільний вислід думок та ідейних зусиль усього стрілецтва, що базувалися на кращих проявах довоєнної політичної думки, традиціях січово–сокільського i стрілецького руху. Тому необґрунтованими здаються твердження Осипа Думіна про те, що нібито УСС не спричинилися до дальшого вироблення й теоретичного вдосконалення української політичної думки¹⁵⁹. Тим більше, що й сам він в «Історії Леґіону Українських Січових Стрільців. 1914–1918» докладно показав її зростання у стрілецькому середовищі. Стрільці, як влучно зауважив історик Степан Ріпецький, робили збройним чином найвищу політику й одночасно формували її теорію¹⁶⁰. Їхні заслуги в цьому питанні змушені були визнати навіть українські політики. Зокрема, Загальна Українська Рада, що уособлювала політичний провід українського народу, ще в 1915 р. заявляла: «... Стрільці! Ви боретеся за волю України й тому в ваших рядах не тільки серце народу, але й його політична думка. Політична українська думка, спадщина по Володимирі Великім, королю Данилі, по великих гетьманах Хмельницькім, Виговськім, Дорошенку, Мазепі! Спадщину, що довго лежала не перейнята, Ви взяли в свої молоді, але тверді руки, бо волю України добуваєте кров’ю та залізом!..»¹⁶¹. Таке признання, з огляду на амбіційність тодішньої політичної еліти, говорило саме за себе.

Звичайно, стрілецька ідеологія не становила суто наукової концепції i не мала чистих теоретиків — у воєнних обставинах це, мабуть, було нереальним. Важка служба, що інколи місяцями поглинала творчу силу стрільців, великі фізичні втрати (на початок 1917 р. — 350 вбитими, 1200 пораненими, 1500 полоненими¹⁶²), передчасна смерть багатьох талановитих УСС, які мали хист до національно–політичної праці, часта відсутність у керівництва леґіону розуміння стрілецьких ідей — усе це не сприяло подібній дільності. Принагідно хотілось би зауважити, що й українські політики, які мали вдосталь вільного часу та відповідні умови, не спромоглися до вироблення якоїсь теоретичної концепції. Тому УСС створили свою визвольну стратегію відповідно до історичних обставин, серед яких діяли, та відповідно до сил, які мали. Це ще більше підкреслює велич стрілецької ідеології, що за порівняно короткий час перетворювала все нові й нові лави добровольців у своїх відвертих прихильників та активних пропагандистів.

------------------------------------------------------------------