Організація леґіону Українських Січових Стрільців

Того дня, коли у Львові відбувся український національний здвиг, у столиці Боснії Сараєві було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти національно-визвольних та соціальних рухів тощо.

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росія, прикриваючись ідеєю «об’єднання усіх руських земель», відкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покінчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької імперії хоча б Волинь i Поділля. Німеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти під свій контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., зазначалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України»¹²⁶. Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.

Для України світова війна мала подвійно трагічний зміст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретні інтереси, опинився в двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у російській армії та 250-300 тис. — в австрійському війську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгіршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.

Аналізуючи довоєнні здобутки галицько-українського суспільства, можна стверджувати, що Перша світова війна застала його посередині розвитку нового національно-політичного світогляду. Ідеал державності тоді ще не встиг наскрізь пройняти почуття українського загалу Галичини, не став домінуючим для думок i вчинків його провідників. Надії на українську національну державу галичани все ще пов’язували з Австрією та її допомогою. «Чи дасть нам тепер Австрія Україну»¹²⁷ — у цьому загальнопопулярному тоді серед галицьких українців питанні висловлені не лише їх настрої, а й політична думка.

Як тоді загально здавалося, з початком війни не могло бути й сумнівів, що український народ повинен піти разом з центральними державами проти свого історичного ворога — Росії. Бо лише перемога їх давала можливість розпочати творення власної держави на українських землях, відвойованих від Росії, та забезпечити вільний розвиток галицьких українців у межах Австрії¹²⁸. З чисто тактичних міркувань така позиція була допустимою, але, як згодом виявилося, вона стала стратегічною лінією поведінки українського політичного проводу. Він цілковито зорієнтувався на австрійську допомогу і діяв у цих рамках аж до розпаду імперії. Це було помилкою, бо, як показали наступні події, така сліпа й безкритична орієнтація на чужу силу не виправдала українських сподівань. Ні Австрія, ані Німеччина в своїх воєнних програмах не надавали визволенню України такого значення, як це робила Росія для завоювання Галичини й Буковини. Тим більше, вони не збиралися через галицьких українців сваритися з поляками. Тому наслідком політики галицьких провідників стало подальше змішування двох протилежних ідей у поглядах українського загалу — самостійницької й австрофільської. Інколи важко було визначити, як зазначав історик Василь Кучабський, чи даний галицький українець є свідомим національним державником, для якого Австрія є тільки засобом здобуття Української держави, чи вірним австрійським служакою, для якого майбутня Українська держава, створена Австрією, є лише засобом, який скріпив би його властиву «вітчину» — Австрію¹²⁹. Все це заважало створенню чітких світоглядних орієнтирів серед галицького українства, часто приводячи до підміни українських національних інтересів інтересами Австрії.

Чи не єдиною організованою силою в Галичині, що більш-менш реально оцінювала тодішню міжнародну ситуацію, було січове стрілецтво, яке розглядало Австрію тимчасовим союзником. Про це свідчила як його попередня діяльність, так i активність у перші дні світового конфлікту. Вже 30 липня львівські організації «Січові Стрільці I» i «Січові Стрільці II» об’єдналися «для спільних дій», а їхній провід видав усім своїм членам наказ негайно прибути до Львова та закликав добровольців зголошуватися у стрілецькі ряди¹³⁰. Водночас було створено стрілецький мобілізаційний комітет (Володимир Старосольський, Іван Чмола, Олена Степанівна та Михайло Гаврилко), який протягом кількох днів зорганізував першу бойову сотню під командою Івана Чмоли¹³¹. Так стрільці показали своє розуміння вимог часу та ще раз переконливо засвідчили, хто стоїть на вістрі передової української національно-політичної думки в Галичині.

Під впливом світових подій і стрілецької активності почали подавати ознаки життя й українські політики, які досі обмежувалися лише погодженням поточних справ¹³². З ініціативи відомого громадсько-політичного діяча Костя Левицького 1 серпня відбулася спільна нарада представників політичних партій, результатом якої стало створення Головної Української Ради (ГУР), як єдиної політичної репрезентації українського народу в Австрії під час війни. До її складу ввійшли представники всіх трьох найвпливовіших українських партій: національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної. Головою Ради було обрано д-ра Костя Левицького.

Вже 2 серпня на першому засіданні Головної Української Ради з ініціативи та за співучастю «Стрілецької секції», львівських організацій Січових Стрільців та «Сокола-Батька» було вирішено організувати корпус воєнних добровольців для боротьби проти Росії. Його створення було доручено окремій військовій колегії у складі Теодора Рожанковського, Михайла Волошина, Степана Шухевича i Дмитра Катамая. 2-3 серпня ця група, що згодом розширилася i стала називатися «Українською Боєвою Управою» (УБУ), ухвалила назву майбутнього війська — Українські Січові Стрільці (УСС) та призначила його тимчасовим командантом (військовим керівником) Теодора Рожанковського¹³³. 6 серпня, коли Австрія оголосила Росії війну, була оприлюднена спільна відозва ГУР та УБУ до українського народу, де вже офіційно проголошено про організацію військової формації. Тут підкреслювалося: «В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовности, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність. Тому кличемо до Тебе, Народе: До зброї!..»¹³⁴. Крім заклику ставати в ряди УСС i робити пожертви на їх потреби, відозва також подавала загальні вказівки, як це мали здійснювати на практиці. Трохи згодом були розіслані на місця й опубліковані в пресі детальніші інструкції щодо організації добровольців.

Ідея створення війська, яке боротиметься за волю України, стала відразу популярною серед галицьких українців, тому пробивалася до найдальших закутків краю та до різних верств народу. Мірилом цієї популярності був насамперед багатотисячний наплив добровольців до УСС. Переважала молодь, яка без особливої спонуки чи агітації, нерідко без відома батьків, вирушала з родинних хат «здобувати Україні волю»¹³⁵. Це є особливо показовим, бо згідно із законом до леґіону могли вступати лише особи, не зобов’язані до служби в армії: молодші 18-ти років i старші 50-ти, а згодом i понад 55 років, а також військовонепридатні¹³⁶. Це означало, що ті багатотисячні лави зголошених добровольців мали повне право перечекати воєнну негоду вдома, зберігши при цьому життя i здоров’я, оскільки вони не були віськовозобов’язаними. Звичайно, що певна кількість їх, досягнувши необхідного віку, рано чи пізно потрапила б на фронт. Але в даному разі це був саме той випадок, коли краще запізнитися, аніж прийти завчасно.

Що ж змусило галицьких українців, знехтувавши смертельною небезпекою, залишити домівки i піти до новітнього українського війська? Хорунжа УСС Олена Степанівна так відповідала на це запитання: «Я з любови до України взяла кріс та пішла в поле фізичною силою помагати бити ворога...»¹³⁷. Підхорунжий УСС Дмитро Паліїв зазначав: «... молодь, що масово посунула в стрілецтво, йшла туди підсвідомо. Всі відчували, що так треба. Але чому i пощо? Відповідь на ці питання кристалізувалася вже пізніше»¹³⁸. Цю думку підтримував i четар УСС Іван Балюк, який у листі до Дмитра Донцова писав: «Переважна більшість пішла в ряди стрілецтва з чистої ідейности, яка кристалізувалася i міцніла серед боїв i трудів... Зростала з кождою новою могилою, яких ми багато-багато полишили по своїх і чужих горах»¹³⁹. Пішли вони під українські стяги, можливо, і не до кінця уявляючи як все складатиметься, якими шляхами і засобами, але будучи твердо переконаними, що йдуть боротися за Україну і сподіваючись вибороти для неї кращу долю. Розуміли вони й те, що у випадку завоювання України Росією, всякі надії на краще майбутнє будуть поховані назавжди. Ці мотиви і стали домінуючими в психології добровольців, які тисячами з’являлися до УСС.

Підкреслюючи піднесення, яке в той час панувало серед українців Галичини, член ГУР та УБУ Володимир Темницький ілюструє його таким прикладом: «Перед одним нашим вербунковим комісаром стає поважний наш хлоп. Волосє снігом припорошене, чоло пооране журбою, на руках мозолі довголітньої праці. Праворуч і ліворуч два хлопці 17- і 18-літні. «Пане комісарю! — каже, а голос звучить твердо, як сталь. — Я маю п’ять синів, три вже у війську, а я старий, і отсі два парубчаки голосимося до українських стрільців. Дома най самі баби собі радять. Прийміть нас всіх трьох разом. Нехай і ми поможемо нашому народови добувати волю»¹⁴⁰. Подібні випадки не були поодинокими. Так, коли на Гуцульщині один із тамтешніх організаторів УСС — посол Петро Шекерик-Доників почав пояснювати добровольцям, що таке війна, щоб вони пізніше на нього не нарікали, то у відповідь почув: «Ми знаємо добре, що то є війна. Але нам би був навіки сором і ганьба в таку хвилю сидіти дома. За Україну боротися, то нам не страшно, а мило... Раз мати родила, раз гинути. Хоч згину у боротьбі за Україну, то знаю, що це є геройська смерть і Богу дєкуємо, що дочекали сеї хвилі...»¹⁴¹. А коли під час прощання з добровольцями їхні рідні плакали, то їх заспокоювали: «Не плачте... бо стидно би нам було, щоб ви за нами голосили, коли ми ідемо здобути волю України»¹⁴². Це був закономірний результат передвоєнної праці молоді в сокільських, січових, пластових та стрілецьких організаціях, її морально-ідейного, фізичного i військового вишколу.

Добровольці збиралися спочатку в повітових осередках, а пізніше мали перебиратися до більших міст, таких як Станіслав, Тернопіль, Чортків, Коломия, Перемишль, Стрий, де розташовувалися по українських установах. Серед організаторів УСС на місцях були: у Богородчанському повіті — адвокат Михайло Новаковський, у Бережанському — посол Тимотей Старух, у Жовківському — В. Галапац, у Золочівському — Володимир Сроковський та Ілько Цьокан, у Калуському — лікар Іван Куровець, у Равському — Василь Сідельник, у Самбірському — адвокат Андрій Чайковський, у Стрийському — адвокат Іван Гарасимів, у Тернопільському — Степан Чумак, у Сокальському — Осип Семенюк та Осип Демчук, у Чортківському — Іван Коссак, у Перемиському — адвокат Володимир Загайкевич і О. Комарницький, на Гуцульщині — посол Петро Шекерик-Доників, в Рогатинському — Микола Угрин-Безгрішний¹⁴³ та інші.

Спостерігаючи за активністю, з якою українці почали організовувати своє військо, австро-польська адміністрація занепокоїлася. Вона чинила всілякі перешкоди мобілізації українських добровольців, забороняючи їм збиратися по повітах, утруднюючи можливість їхнього переїзду до Львова чи Стрия та розганяючи вже зібраних. Були випадки, коли добровольців навіть арештовували та відправляли в концентраційні табори; переслідували i їхні сім’ї¹⁴⁴. Дуже часто це була робота польських шовіністів, які, використовуючи воєнні умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до створення їхніх військових формувань. Так один із польських політиків Гіполіт Словінскій у серпні 1914 р. в розмові з австрійським військовим міністром просив того «протидіяти гаданому українському рухові», заявляючи, що «український народ взагалі не існує, а русинське означає російське, отже — антидержавне»¹⁴⁵. Крім підступів місцевої адміністрації, стрілецьку організацію вже із самого її початку обмежувала й австрійська військова влада, котра хоч i дозволяла творити леґіон, та відмовляла йому в тих правах, які мала регулярна армія. Зокрема, крім того, що до леґіону забороняли вступати військовозобов’язаним, до нього дозволяли брати тільки тих добровольців, які зголошувалися самі, без будь-якої агітації¹⁴⁶. Такий захід на практиці, враховуючи ставлення місцевих органів влади до створення українського війська, приводив до обмеження поінформованості українців про організацію леґіону УСС.

Але, незважаючи на активну протидію антиукраїнських сил, їм не вдалося перешкодити мобілізації добровольців (при цьому слід враховувати i швидку окупацію краю росіянами, відсутність транспорту, який використовували тільки для воєнних потреб та інше). За три тижні до Українських Січових Стрільців, як свідчить переважна більшість джерел, зголосилося близько 28 000 чоловік¹⁴⁷. Щодо їх соціального статусу, то, на жаль, такої статистики нема. Проте статистичний аналіз особового складу УСС з пізнішого часу дає підстави стверджувати, що там були представлені всі соціальні верстви та майже всі професії й землі галицьких українців¹⁴⁸. Особливо активним, незважаючи на жнива, було селянство, яке становило переважну більшість зголошених¹⁴⁹.

Поряд із ентузіазмом, який охопив українство в Галичині на початку війни, почали виявлятися i внутрішні клопоти, що заважали процесові організації УСС. Особливо дошкуляв брак коштів, змушуючи змінювати плани. Так на початку був намір виставити леґіон власним коштом i хоча б одягнути його в окремий стрілецький однострій. На потреби УСС передали від «Невгасаючого Фонду», який раніше створило українське жіноцтво, 9000 крон, постійно надходили пожертви з усього краю — як від окремих громадян, так i від громад, товариств та організацій. Тільки за місяць зібрали кількасот тисяч крон грошима, дорогоцінностями i в натурі¹⁵⁰. Проте українське населення Галичини було ще надто бідним i, як згодом виявилося, цих коштів не вистачило не тільки на стрілецький однострій, а й на прохарчування, бо вони стали єдиним джерелом існування леґіону протягом усього серпня 1914 р.

Ускладнювала становище й нестача військових інструкторів (незважаючи на обіцянки австрійської військової влади направити для УСС 100 старшин-українців, прибули тільки близько 20-ти¹⁵¹), а також зброї та спорядження, що унеможливлювало високоякісне військове навчання новобранців. До того ж українським добровольцям, на відміну від поляків, австрійські власті видали мало на що придатні однонабоєві карабіни застарілої системи Верндля, які були зняті з озброєння ще наприкінці 1880-х років. Стрільці згодом нерідко просто викидали їх, купуючи за власні кошти модерніші у поранених вояків¹⁵². Непростою залишалася ситуація i з харчуванням, одягом, взуттям, санітарними умовами. I якщо в першому випадку допомагало українське населення, то в інших становище було мало не катастрофічним¹⁵³. Однак, незважаючи на всі ці нестачі та негаразди, добровольці трималися бадьоро. Будучи переконаними поборниками прав власного народу, вони готові були долати будь-які перешкоди, щоб тільки добитися мети.

Інша ситуація виникла в середовищі українських політиків, де з найменшого приводу розгорялися гострі суперечки та непорозуміння¹⁵⁴. Одне з таких «непорозумінь» — спроба деяких представників Головної Української Ради відправити невишколених i погано озброєних добровольців на здобуття Почаєва від російського війська, щоб так виразити свою лояльність до Австрії — трохи не стало фатальним для леґіону. Але становище врятував тодішній командант Теодор Рожанковський, який ціною своєї посади¹⁵⁵ відмовився виконувати дилетантський наказ i так зберіг українське військо від знищення ще в момент його зародження.

Після відставки Т. Рожанковського перед українським політичним проводом стояло два нагальних завдання: знайти нову кандидатуру на посаду начальника леґіону та визначити статус Українських Січових Стрільців. Щодо першого, то спочатку деякі представники національно-демократичної партії зробили невдалу спробу призначити на цю посаду посла Тимотея Старуха. Згодом з’явилася кандидатура діючого старшини австрійського війська майора Олега Кузьми, сина відомого громадського діяча краю. Та поки виконувалися відповідні формальності, він загинув на російському фронті. Більшість членів Головної Української Ради були також не проти бачити на посаді команданта леґіону брата митрополита Андрея Шептицького — Станіслава Шептицького, полковника Генерального штабу, який до певної міри мав відношення до організації українського леґіону. Але він відмовився від запропонованої посади, мотивуючи тим, що йому у воєнних планах призначене інше завдання¹⁵⁶. (За іншими джерелами, проти призначення полковника Станіслава Шептицького виступили Кость Левицький та його прихильники, які побоювалися, що той не захоче рахуватися з ними¹⁵⁷). Врешті командантом стрілецької формації призначили Михайла Галущинського, директора української приватної гімназії у Рогатині, старшину запасу австрійської армії. Це призначення було продиктоване корпоративними розрахунками українських політиків, які бажали бачити на чолі Українських Січових Стрільців людину, не заангажовану в партійних суперечках, що, на їх думку, мало б унеможливити в майбутньому приписування заслуг УСС якійсь одній партії. Такою людиною i став Михайло Галущинський, який, за його словами, ніколи не відчував пошани до воєнного ремесла i не мав ніякого поняття про військову організацію¹⁵⁸. Національні інтереси в даному випадку відкинули на догоду груповим, бо, як показало майбутнє, кандидатура Галущинського була вкрай невдалою. Він не розумів ні вимог часу, ні запалу молоді та й сама стрілецька ідея залишалася для нього у великій мірі чужою¹⁵⁹, що в подальшому негативно позначилося на стані стрілецтва.

Важчим для розв’язання було друге завдання — визначити статус леґіону УСС. Воно ускладнювалося тим, що, з одного боку, дії українського керівництва істотно зумовлювала австрійська влада, а з другого — саме це керівництво, беручись за організацію леґіону, до кінця не уявляло, якими мають бути його завдання та мета. На зустрічі членів Головної Української Ради з представниками австрійського уряду було домовлено, що український леґіон буде особливим відділом з військово-політичним завданням, як свого роду посередник між австрійською армією і українським населенням, відвойованих від Росії територій. Що ж до бойових завдань, то Українські Січові Стрільці мали їх виконувати лише у крайньому разі¹⁶⁰. Військовий комісар Міністерства закордонних справ Урбас запевняв українських політиків, що австрійський уряд та військова влада дуже бажають, щоб леґіон УСС набув характеру суто української формації, зі своїм окремим одностроєм, національним прапором та піснями, бо тільки тоді його поява зможе справити враження на українське населення в царській Росії¹⁶¹. Та, як свідчать подальші події, ці домовленості були не більше як формальністю, якої австрійська влада не збиралася дотримуватися і використовувала стрільців так, як вважала за потрібне. Вона зовсім не була зацікавлена в розвитку та розширенні українського національного руху, тим більше на початку війни, коли її військо змушене було відступати. Але цього ніяк не хотіло зрозуміти тодішнє українське керівництво. «Ми мали зазначити таким чином, — так пише про місію леґіону його перший командант Михайло Галущинський, — лояльність супроти Австро-Угорщини і мали викувати капітал на майбутнє. Нехай, думали ми, наша монархія побачить, що у важкій, віковій хвилині... український нарід не лише самим одушевленням старався підпомогти морально її сили, що став у ряди її оборонців не тільки обов’язаними до військової служби, але покликав і тих, які тоді могли сидіти спокійно дома»¹⁶². Тому очевидним є, що ті успіхи, яких УСС згодом добилися в національно-політичній та культурницькій сферах, були результатом не якихось домовленостей, а винятково їхньої ініціативи й наполегливості.

Аналогічною була ситуація, пов’язана з чисельністю леґіону. Початково намічалося сформувати 8 піхотних куренів УСС і для цього було призначено міста Львів, Тернопіль, Станіслав, Стрий, Коломию, Чортків¹⁶³. Однак, вже невдовзі попередні домовленості було порушено й австрійське командування оголосило, що загальна кількість стрільців складатиме 3000 чоловік, які мали бути поділені на курені в складі 4-х сотень по 200 чоловік кожна¹⁶⁴. На Буковині повинен був створюватися одночасно другий український леґіон, яким мав займатися посол Микола Василько. Але цей Буковинський курінь, зорганізований в листопаді 1914 р., не виступав як українська формація й на початку 1916 р. був приєднаний до якогось румунського полку¹⁶⁵. В той же час австрійська влада дозволила організувати два польських леґіони по 8 куренів піхоти, з окремим відділом кінноти й артилерією¹⁶⁶. (До речі, польські леґіони формувалися на базі довоєнних стрілецьких організацій, члени яких, на відміну від українських, були звільнені австрійським урядом від загальної мобілізації¹⁶⁷). Цим фактично було ще раз показано, як насправді Австрія ставиться до українців і наскільки вона зацікавлена в їхніх військових формуваннях. Та й чи могло бути інакше, коли сам австрійський цісар Франц-Йосиф, за словами одного з членів його родини, до українців був настроєний вороже¹⁶⁸. Так вже з самого початку організації УСС над ними нависла небезпека зменшення їхньої сили до незначної кількості, а, відповідно, й до обмеження ролі та впливу в краї.

30 серпня 1914 р., коли російські війська підійшли недалеко до Львова, стрілецтво, зібране тут, — усього близько 2000 чоловік¹⁶⁹ — виїхало до Стрия. Крім них, сюди з’їздилися також добровольці зі всього краю, часто чети i сотні, вже впорядковані й з прапорами. На початок вересня тут зібралося близько 8-10 тисяч чоловік¹⁷⁰. Їх мало б бути набагато більше, але через стрімкий наступ російських військ чимало відділів зі східних i південних повітів уже не могли дістатися до Стрия. Всі добровольці розташувалися тут у таборах, здебільшого просто неба. З харчуванням проблем було ще більше, ніж у Львові, хоча й тут допомагали місцеві українці. Почала порожніти й стрілецька каса¹⁷¹, бо минув уже місяць відтоді, як Бойова Управа власними фондами, що складалися з пожертв українського населення, несла весь непосильний тягар утримування тисяч добровольців. Була небезпека, що леґіон опиниться без будь-яких засобів для існування, оскільки велику частину краю вже окупували російські війська i надії на допомогу українства були примарними. За допомогою необхідно було звертатися до австрійської влади. Та вона, перш ніж взяти УСС на державне утримання, зажадала від них прийняття присяги на вірність габсбурзькій династії¹⁷², про що 1 вересня 1914 р. було повідомлено команданта леґіону Михайла Галущинського.

Вимога не стала новиною, бо про це йшлося ще у Львові. Але тоді проти складання присяги в тій же формі, що й для австрійського війська, виникла сильна опозиція серед добровольців¹⁷³. Тому Українська Бойова Управа, побоюючись невдоволення стрілецтва, зволікала з вирішенням згаданого питання. Коли ж прийняття присяги зажадали вдруге, серед стрільців знову почалися стихійні протести. Вирішальним моментом тут були внутрішні переконання добровольців, що вони мають бути українським військом, яке добровільно пішло боротися за українську справу, а не за інтереси габсбурзької династії, i тому їхня військова присяга має стати заявою вірності Україні та її народові. Головними виразниками такої позиції були довоєнні активні члени середньошкільних, січових та стрілецьких організацій: Василь Данилович, Микола Балицький, Василь Семець та інші¹⁷⁴. Ситуація склалася так, що день 1 вересня став ніби маніфестацією української державницької ідеї, яку репрезентували тисячі галицької молоді. Однак ці події ускладнювалися тим, що ворожі сили могли використати їх, аби звести нанівець українські плани. Тому-то Михайло Галущинський i докладав максимум зусиль, щоб переконати добровольців прийняти присягу у тій формі, якої вимагала австрійська влада, i цим не дати їй ніяких підстав для розпуску леґіону¹⁷⁵. (До речі, керівництво Головної Української Ради досить прохолодно поставилося до стрілецьких намагань присягнути на вірність власному народові, а не чужій державі, вбачаючи в них не що інше, як «нерозважні рухи», які «підривали повагу і значення січових стрільців»¹⁷⁶). Врешті йому вдалося це зробити.

Але наступного дня трапилася подія, що знову призвела до відкладання прийняття присяги. Це був наказ австрійської військової влади, згідно з яким у леґіоні мали залишитися лише 2000 стрільців — головним чином «інтелігентні одиниці» — а інших слід було негайно відправити додому. Формально це рішення мотивували браком одягу та озброєння¹⁷⁷. (Наміри австрійського командування про обмеження стрілецького леґіону до 3000 осіб, як вже зазначалося, були відомі й раніше, але українські політики чомусь не надали цьому ніякої уваги). Спроби Михайла Галущинського запобігти такому розвитку подій не дали результатів. Єдине, що йому вдалося, — це отримати дозвіл на зарахування до леґіону ще 500 добровольців понад 2000 дозволених. Можливо, трагедії вдалось би уникнути, якби у Стрию разом з леґіоном були й українські політики, а так до голосу Галущинського, котрий мав лише чин поручника (сьогоднішньою термінологією — старшого лейтенанта), мало хто з австрійських військових прислухався. А що це була справді трагедія, показали як злигодні, що випали на долю тих добровольців, котрі змушені були повертатися додому, не маючи навіть грошей та харчів на дорогу¹⁷⁸, так i подальші події, зокрема, з часів українських визвольних змагань. Бо якщо уявити собі, що кількість Українських Січових Стрільців становила б хоча тисяч десять, то, очевидно, що результати цих змагань були б дещо іншими.

Історик Осип Думін висунув п’ять версій причин, що, на його думку, привели до обмеження леґіону УСС¹⁷⁹. На найбільшу увагу заслуговують дві з них. Перша полягає в тому, що Австрія хотіла за рахунок Східної Галичини добитися порозуміння з Росією i численна стрілецька формація була б перешкодою для цього. За другою — австрійські власті не хотіли допустити до розширення українського леґіону, бо це б неминуче привело до активізації українського національного руху. Можна припустити, що взаємодія цих двох причин i привела до кінцевого наслідку, інші ж версії О. Думіна, як опір Українських Січових Стрільців складати присягу на вірність Австрії, відмова їх іти походом на Почаїв проти російського війська та звинувачення українців Галичини в москвофільстві — могли стати хіба що приводом до обмеження леґіону. Поряд з цим не слід забувати i про те, що австрійський уряд із самого початку підозрівав УСС, що вони стали до боротьби «тільки за українську справу»¹⁸⁰, а також про впливи поляків, які аж ніяк не були зацікавлені, щоб українці виставили свій багаточисельний леґіон.

Звістка про обмеження кількості стрільців викликала величезне обурення серед добровольців. Відразу ж зародилася i почала поширюватися думка, що ніхто не присягатиме, як не приймуть усіх. Студенти почали готувати «чорну раду», на яку мали зійтися всі добровольці i прийняти відповідну ухвалу¹⁸¹. Така позиція була справедливою, бо обмеження леґіону стало великим ударом для української національної справи, i, як на воєнний час, дуже сміливою. Але вона не могла вирішити тієї складної проблеми, що стояла перед українцями: створення власного війська. Було зрозумілим — коли добровольці не складуть присяги, як того вимагала австрійська влада, i не змиряться з обмеженням своєї формації, то ні про яке українське військо не буде й мови. У цій ситуації вперше виявив себе як стрілецький ідеолог Дмитро Вітовський. Він звернувся до присутніх з такими словами: «Треба нам за всяку ціну вдержати для української справи наш зав’язок українського війська. Ми мусимо поборювати всі перешкоди на нашому шляху, що нас ждуть у майбутньому. Хоч би з нас мала вернути тільки сотня додому, ми не сміємо зневіритися, мусимо виконати свій національний обов’язок у цій війні, який нам доручив наш нарід»¹⁸². З такими аргументами змушені були погодитися всі.

Третього вересня на загальному зборі було виділено 2500 стрільців, які мали залишитися, а решта отримала документи для повернення додому. «Зі сльозами в очах благали вони залишити їх, — згадував Михайло Галущинський, — та годі було вволити їх бажання»¹⁸³. Про це ж писав інший очевидець тих подій: «Гуцулія плакала, просила і цілувала по руках головного вожда стрільців, що був безрадний тут, що не міг нічого зробити на власну руку»¹⁸⁴. А Роман Купчинський в своїй трилогії «Заметіль» наводить приклад, коли один з добровольців, учень торговельної школи, купив у іншого, дрібного купця, право залишитися в Українських Січових Стрільцях¹⁸⁵. Деякі з відчислених добровольців обурювалися і навіть пробували чинити опір свому відрахуванню з леґіону. Обурювалися не так діями австрійського командування, як бездіяльністю тих, хто мав би їх захистити, насамперед членів ГУР та УБУ, котрі покинули добровольців напризволяще¹⁸⁶. «Що скажуть вони всі, як прийдеться їм з нічим вертати, з одною сьвідомістю хиба, що їх не треба «Україні»¹⁸⁷ — це єдине в той час, що гнітило відчислених добровольців. Сум і розгубленість охопили як тих, що залишалися, так і тих, що мали вертатися додому. Бо коли згадати, що всі вони, маючи змогу залишитися вдома та перечекати гірші часи, знехтували небезпекою i, вважаючи, що мають бути там, де можуть принести користь Україні, добровільно з’явилися до українського війська — стає зрозумілим їхній щирий патріотичний порив (пізніше велика кількість відчислених в Стрию добровольців все ж таки зуміла дістатися до леґіону УСС¹⁸⁸), що згодом у лавах УСС отримав органічне оформлення у вигляді стрілецької ідеології.

Кількісне обмеження леґіону привело до різкої зміни його соціального складу. Якщо раніше серед добровольців домінувало селянство, то тепер, згідно з наказом австрійської влади, збільшилася питома вага інтеліґенції, яка в деяких сотнях, зокрема Вітовського та Дідушка, доходила 80-90%¹⁸⁹. Загалом же в первісному складі леґіону УСС інтеліґенція, в тому числі й студенти та учні, становила близько 40%¹⁹⁰ (за іншими даними — з самого початку ця цифра доходила 70%, а після перших боїв знизилася до 35-40%¹⁹¹), селяни — трохи більше 26%, приблизно стільки ж нараховували і робітники разом з ремісниками¹⁹². Щодо решти — даних нема.

Абсолютну більшість серед стрілецтва становила молодь: у віці до 22 років — 75%, від 22 до 27 років — 16%. Всі стрільці, за винятком 0,76%, були українцями і сповідували греко-католицький обряд¹⁹³. Подавляюча більшість їх була грамотною. Таких же, що не вміли писати, хоча дехто з них міг читати, нараховувалося 10-12%¹⁹⁴. Українські Січові Стрільці представляли практично всі краї Східної Галичини, а також мали окремих вихідців із Західної Галичини, Закарпаття, Наддніпрянщини, Буковини¹⁹⁵. Це свідчило, що національна ідея тою чи іншою мірою захопила все галицько-українське суспільство.

По обіді 3-го вересня, після того, як основна частина добровольців під тиском властей прощалася з леґіоном, стрільці котрі залишилися, змушені були прийняти австрійську присягу. Один з учасників заприсяження Микола Голубець так описав цю церемонію: «Глухо і без ентузіязму прогомоніла стрілецькими лавами рота присяги... В суматосі, що тоді запанувала, трудно було визнатися, хто заприсяжений, хто ні, так само, як нікому було провірювати, хто присягав щиро, а хто... замість слів присяги, деклямував у їхній такт, якийсь виїмок з Шевченкового «Кобзаря»¹⁹⁶. Тоді ж, як свідчать очевидці, завдяки старанням Дмитра Вітовського, було складено й іншу — таємну присягу на вірність Україні, яку прийняв священик о. Осип Нижанківський. Цього разу присягали всі — i «реєстровики», i ті, хто не потрапив до УСС (подібні присяги проводили й раніше, під час перебування добровольців у своїх повітах, а також i в майбутньому — їх складали стрілецькі новобранці)¹⁹⁷. В присязі зазначалося: «Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені Господи Боже й Архангеле Михаїле допоможіть. Амінь»¹⁹⁸. Подальші події показали, що саме остання присяга стала моральним імперативом для новітнього українського війська.

Таким чином завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні на початку ХХ ст. було відновлено національне військо — леґіон Українських Січових Стрільців. Воно мало стати наочним доказом живучості ідеї української незалежності та нерозривності її з величною державницькою думкою Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи; відкривало нову сторінку змагань українського народу за волю. Самою назвою Українські Січові Стрільці ніби зв’язували себе зі славними традиціями Запорізької Січі, вперше за довгі роки перебираючи святі обов’язки захисту прав свого народу. Незважаючи, що УСС, стаючи до боротьби, змушені були змиритися з певною регламентацією своїх дій австрійською владою — то був тоді єдиний шлях до створення українського війська (становлення козацтва також відбувалося в умовах чужої держави), — це зовсім не означало, що стрілецтво буде відстоювати чужі йому інтереси. Першим доказом того, що з початку свого існування УСС стояли на позиції боротьби за Українську державу, а не за австрійські інтереси, стала їх відмова приймати присягу на вірність габсбурзькій династії. I хоча в цьому випадку стрільцям не вдалося здійснити задумане, сам факт відмови став наріжним каменем у фундаменті стрілецької ідеології. Ідейний шлях, який започаткувало передвоєнне стрілецтво, i який підтримали стрільці у Стрию, раз i назавжди визначив пріоритети Українських Січових Стрільців.

Отже, довоєнний стрілецький рух отримав своє органічне продовження в діяльності леґіону Українських Січових Стрільців у роки Першої світової війни, а згодом і київських Січових Стрільців у ході національної революції 1917-1921 рр. Крім єдності стрілецької ідеології та спільності історичної назви, всі три формації УСС об’єднували ще й люди, що їх творили: основні кадри ідейного, організаційного та фахового старшинського складу леґіону УСС вийшли з передвоєнних стрілецьких товариств; без традиції й досвіду УСС неможливо уявити собі появи київських СС. Серед них Іван Чмола, Роман Дашкевич, Федь Черник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Василь Семець та багато інших.

------------------------------------------------------------------