Зародження стрілецького руху

Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на початку ХХ ст. між європейськими країнами, насамперед між Росією і Австро-Угорщиною, та їх можливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Однак серед широкого загалу населення така думка знаходила розуміння дуже повільно, оскільки традиції збройної боротьби українців за свою державну незалежність на той час дещо призабулись. Єдиним i не дуже яскравим збройним виступом західних українців у ХIХ ст. були військові формування, створені під час «весни народів» 1848-1849 рр. Спочатку, під натиском революційних подій, цісар Фердинанд дав дозвіл творити на території імперії так звані національні гвардії, що за урядовим статутом мали бути «обороною конституційного монарха, запорукою конституції й законів...»⁷². Українці в цей час тільки почали політично організовуватися, а тому змогли створити такі гвардії лише в кількох містах, де було чисельніше українське населення, а саме у Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі та Яворові. Правда, майже всюди ці гвардії зустріли перешкоди з боку урядових кіл і не розвинули широкої діяльності. Трохи пізніше, в кінці 1848 р., австрійський уряд організував спеціальну селянську оборону на галицькому Підкарпатті, що мала на меті не допустити мадярських повстанців до Галичини і яка нараховувала в одному тільки Станіславському окрузі майже 18 000 осіб. У 1849 р. було створено добровольчий батальйон руських гірських стрільців у кількості 1400 осіб, що також призначався для боротьби проти угорської революції⁷³. Всі ці формування завдяки галицькій інтеліґенції мали український характер: народний одяг, українські відзнаки, пісні і навіть спеціально створений Михайлом Коссаком своєрідний статут — «Випис руководства до вправ для стражи народной»⁷⁴. Проте якогось особливого впливу на українсько-галицьке суспільство вони не мали, до того ж уже на початку 1850 р. через дії польської адміністрації були ліквідовані. Потрібен був ще певний час, щоб серед українства визріла ідея незалежності України та необхідності її збройного виборення.

Ґрунтом, на якому галицьке українство почало усвідомлювати необхідність власної військової сили, став спортивно-протипожежний рух у формі сокільсько-січових товариств. Перше товариство «Сокіл» було засноване в селі Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного⁷⁵ воно постало й у Львові. Першу «Січ» створив відомий український громадський діяч, адвокат з Коломиї Кирило Трильовський у селі Завалля на Станіславщині 5 травня 1900 р.⁷⁶ Початкова ідея цих організацій, за задумом їх керівників⁷⁷, була ще далекою від військового руху; це, швидше, було лише прагнення до вияву організованості, національного усвідомлення та плекання духовних і фізичних цінностей. Але, об’єднуючи здебільшого молодь, українські «Соколи» й, особливо, «Січі» захоплювали її козацьким романтизмом, а масові гімнастичні вправи i муштра на зразок військової, величні маніфестації, походи та паради, виховання почуття суспільного обов’язку — створювали сприятливу атмосферу для зародження військового руху. «Січі» вже самою своєю назвою, назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями і символікою — зв’язували перервану нитку з українською минувшиною, мостили шлях ідеї відродження українського війська та гуртували для цього кадри. (Не випадково в секретному донесенні російського жандармського управління від 23 квітня 1915 р. підкреслювалося, що основною метою «Січей» та «Соколів» було «служити підготовкою кадрів Українського війська, що повинно було рано чи пізно виступити в боротьбі за самостійність»⁷⁸). Незважаючи на утиски та перешкоди властей⁷⁹, у 1914 р. в Західній Україні існувало вже 967 організацій «Сокола», що нараховували 58 627 чоловік, та 1056 «Січей» із 66 000 членів⁸⁰. Це була організована сила, яка, відродивши пам’ять про українське військо, дала поштовх подальшому розвиткові військових традицій.

Саме в середовищі передової частини молоді, яка пройшла духовний та фізичний гарт у «Січах» i «Соколах», зародилась думка про збройне виборення власної державності. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки січово-сокільських товариств стали для неї тісними. Так спочатку у Львові, а згодом i в інших галицьких містах постали перші українські таємні організації, завданням яких було військове виховання i навчання молоді⁸¹, як необхідної передумови для створення власного війська. Найбільший вплив серед них мали товариства «Пласт» та «Мазепинський курс мілітарний».

Перший український таємний військовий гурток «Пласт» виник при філії української Академічної гімназії у Львові в 1911 р. з ідейно підготовленого гуртка учнів середніх шкіл та кількох студентів університету. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко, активними членами — Василь Кучабський, Роман Сушко, Омелян Кучерішка, Осип Квас, Олена Степанівна⁸². Це була «мішана (хлоп’ячо-дівоча) пластова організація... — яка, за словами Олени Степанів, — вела більше військову, як пластову роботу, бо крім в’язання вузлів, пластового ходу, сигналізації, училися ми стріляти з бравнінга, пізнавати систему кріса — Манліхера (поки що лиш теоретично), таборувати і підходити. Вчилися ми з малих, битих на цикльостилю видань, які переводили з польської на українську мову...»⁸³.

Офіційним початком «Пласту» вважається день першої присяги пластового гуртка при Академічній гімназії у Львові — 12 квітня 1912 р. З цього часу пластові організації поширюються по краю і вже в 1913 р. відбувся 1-й з’їзд їхніх представників у Львові, на якому було створено «Організаційний Пластовий Комітет»⁸⁴. Перед Першою світовою війною в Галичині нараховувалося 34 пластових гуртки, що об’єднували 1700 чол.⁸⁵, які займалися військовим вишколом. Це була фактично перша в історії новітнього українського руху спроба власними заходами почати творення збройної сили як засобу боротьби за державну самостійність.

Серед перших військових організацій особливе місце посідав і «Мазепинський курс мілітарний», який зорганізували Василь Кучабський, Василь Клим і Осип Квас серед гімназистів Львова і який нараховував близько 80 членів⁸⁶. Заходом цього гуртка з’явилися перші українські військові підручники; його учасники займалися теоретичним вивченням військових предметів та практичними польовими вправами. Як і «пластуни», члени «Мазепинського курсу мілітарного» були переконані, що визволення України можливе тільки збройним шляхом, а тому заприсяглися «зі зброєю в руці здобувати незалежність українському народові»⁸⁷.

Під впливом діяльності таємних військових товариств у Галичині незабаром розпочалися дискусії про майбутнє українського руху. Спочатку вони були млявими, та після того, як у жовтні 1912 р. розгорілася Балканська війна, ситуація дещо змінилася. По-перше, наслідки війни, в якій балканські народи збройним шляхом визволилися від турецького поневолення, показали шлях до осягнення незалежності. З цього приводу журнал «Відгуки» трохи пізніше писав: «Щаслива війна балканських народів є для нас дзеркалом, у якому бачимо в цілій наготі свою повну стать, усю неміч і нужду»⁸⁸. По-друге, Балканська війна, похитнувши політичну рівновагу в Європі, стала своєрідним детонатором, який призвів до різкого загострення відносин між провідними європейськими державами. Все це певним чином активізувало галицьких українців, висунувши справу військової підготовки української суспільності та її самостійної участі в можливій майбутній війні, зокрема, між Австрією i Росією, з гуртків середньошкільної та студентської молоді на ширше поле громадянської дискусії. Адже ця війна, за словами Василя Кучабського, «перекидала звичайний спосіб думок громадянства і ставила перед його очима можливості, до яких воно ніколи не займало ніякого становища: можливості пересунути австро-російський кордон на українських землях без участі й волі українського народу, отже, й небезпеку, що й галицькі українці, яким досі жилося під владою Австрії більш-менш вільно, потраплять у російську «тюрму народів»⁸⁹. Тобто майбутній конфлікт, залежно від його результатів, міг принести українцям як повне визволення від Росії, так i повне закабалення нею, але тепер уже всіх земель.

Перед українською політичною думкою постала дилема з приводу можливої австро-російської війни: або в цьому конфлікті українці будуть лише пасивними глядачами, або вони мають взяти в ньому активну участь як окрема незалежна політична i збройна сила, щоб так самим вирішувати своє майбутнє. Залежно від вибору шляхів розв’язання цього завдання серед галицького українства відбувся своєрідний розкол. Одні, в силу свого австрофільства, навіть думки не допускали про можливість i потребу організації та сепаратної діяльності української політики й української збройної сили. Вони були переконані, що українці, як австрійські громадяни, повинні жертвою крові в рядах австрійської армії довести свою відданість імперії, а вона за це після переможного закінчення війни позитивно вирішить українське питання⁹⁰. Подібні погляди поділяла i частина студентів, яка вважала, що молодь має насамперед вчитися i творити культурні цінності⁹¹. Інші ж — перш за все гурт тієї патріотичної студентської молоді, яка сприймала гасло самостійної України як моральну настанову до дії, а не демагогічне фразерство — були переконані в необхідності творення окремої української збройної сили для боротьби за власну державу та потребі підготовки населення до цієї справи через заснування стрілецьких товариств.

Зустрівшись із серйозною опозицією, в кращому випадку — байдужістю більшості галицько-українського суспільства у справі підготовки організації українського війська, її прихильники — Іван Чмола, Богдан Гнатевич, Роман Дашкевич, Василь Дзіковський та інші — кропіткою працею, зокрема численними виступами, дискусійними вечорами, статтями в часописах тощо, торували шлях для своєї ідеї серед широкого загалу українства. Завдяки їм у львівському студентському товаристві «Академічна Громада» протягом осені-зими 1912–1913 рр. відомі публіцисти i науковці виголосили ряд доповідей, де ґрунтовно аналізували українські справи в міжнародному аспекті⁹². Чималий ідеологічний вплив на настрої молоді мав i Дмитро Донцов, який стояв на позиції активної боротьби проти Москви та підкреслював потребу військового виховання.

У грудні 1912 р., котрий Олена Степанів влучно назвала «часом розбудження i скристалізування військової думки»⁹³, представники ряду українських організацій Галичини приймають рішення, якими фактично започатковують стрілецький рух. Цей процес розпочали українські жінки, заснувавши спеціальний «Фонд на потреби України» (згодом — «Невгасаючий Фонд України»). В одній зі своїх відозв до українців Галичини вони підкреслювали: «Війна може бути або не бути, але потреби України є і будуть, і мусять бути, в міру, як рости буде розмах наших національних змагань. Але для скріплення цих наших змагань, не тільки в цій хвилині, а і в будучності, треба наготовити фонди заздалегідь... хто ніколи не пробував ламати кайданів, той рабом у кайданах і зогниє. Із зложених грошей ні сотик не буде витрачений на ніякі, хоч як пекучі потреби хвилі — вони виключно призначені на критичний час, коли український народ опиниться востаннє перед фатальним питанням: бути чи не бути?..»⁹⁴.

15 грудня на засіданні так званої «Запорізької Ради» «Сокола-Батька», яку очолював відомий педагог Іван Боберський, було вирішено закладати стрілецькі організації⁹⁵. У той же день на студентській нараді у львівському товаристві техніків «Основа» постановили розпочати військове навчання серед української молоді⁹⁶. А вже 16 грудня зібрався Міжпартійний Комітет за участю представників старшого покоління (д-ра Лонгина Цегельського, д-ра Степана Томашівського, проф. Івана Боберського і Константини Малицької) та молоді (Івана Чмоли, Романа Дашкевича, Миколи Балицького і Степана Гайдучка), що поставив собі за мету опрацювати статут для «Українського Стрілецького Товариства»⁹⁷. Проте незабаром представники радикалів вийшли зі спілки і створили свій власний орган під назвою «Український Січовий Союз», яким керував д-р Кирило Трильовський⁹⁸. З цього часу творення українських стрілецьких організацій йде двома паралельними шляхами, які репрезентували, в основному, «Український Січовий Союз» та студентська молодь, за якою стояв Міжпартійний Комітет.

Для планової військово-виховної й організаційної роботи студентство, не чекаючи урядового дозволу, заснувало у Львові студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет на чолі зі студентом філософії Іваном Чмолою. Сюди також входили: Василь Ґеник, Омелян Кучерішка, Осип Навроцький, Богдан Гнатевич, Василь Дзіковський, Роман Дашкевич, Осип Квас, Василь Кучабський та інші. Цей гурток, що став центром розвитку стрілецького руху у Львові, влаштовував військові вправи, навчав теорії, створював військові підручники та термінологію, встановив стрілецький однострій⁹⁹. Значною заслугою його стало видавання журналу «Відгуки» (редактором був Омелян Кучерішка), котрий популяризував гасло збройної боротьби за українську державність. «Мусимо тямити, — писалося в одному з його номерів, — що ґваранцією нашого істновання, пристановищем нашого повного розвою, може бути тільки власна держава. Щоби ж її створити — мусимо все бути готові до бою»¹⁰⁰. У виданні також детально йшлося про ідеологічні та програмові засади стрілецького руху, його основну мету, а також були опубліковані перші інструкції для військового навчання. Все це мало чималий вплив на психологію пацифістськи настроєної молоді, однак вихід «Відгуків» у світ обмежився лише чотирма номерами, — очевидно, як через брак коштів, так і через певні недоліки в діяльності самої організації.

Активну участь у формуванні стрілецького руху брав i «Український Січовий Союз», що був центром січових товариств. Вирішивши у січні 1913 р. почати організацію стрілецьких гуртків, він вніс на затвердження властей відповідний статут, який однак через перешкоди австро-польської адміністрації не був затверджений. Польські верховоди Галичини, які й у минулому стримували нормальний розвиток українського національного життя, вирішили будь-що не допустити створення українських військових організацій. Тому тільки за третім разом, коли Кирило Трильовський дослівно переклав статут польського «Стшельца» і подав його на розгляд до галицького намісництва, новий статут товариства «Січові Стрільці» було затверджено¹⁰¹. 18 березня 1913 р. на його основі у Львові організували перше легальне українське стрілецьке товариство під однойменною назвою, яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Того ж місяця такі товариства виникли у Косові, Яблунові, Заліщиках i Шешорах¹⁰².

Що ж до студентського стрілецького гуртка, то він після того, як двічі поспіль його статут Міністерство Внутрішніх Справ відхилило, об’єднався з товариством «Січові Стрільці». Кошовим об’єднаних товариств залишився Володимир Старосольський, а його заступником став Іван Чмола. Проте незабаром виявилося, що спільна праця не ладиться, до того ж, студенти не хотіли визнавати «Український Січовий Союз» та його інструкції. Тоді за ініціативою Кирила Трильовського, голови вищеназваної інституції, «Повітова Січ» у Львові внесла до намісництва новий статут, i 25 січня 1914 р. постало ще одне товариство «Січових Стрільців»¹⁰³. Відтоді студентське стрілецьке товариство почало називатися «Січові Стрільці I» («СС I»), а товариство, засноване 25 січня, — «Січові Стрільці II» («СС II»).

Таким був початок українського стрілецького руху в Галичині, основним завданням якого було відновлення збройної сили, як засобу виборення самостійності України. Незважаючи на перешкоди як австро-польських офіційних чинників, так і власних австрофілів та «культурників» молоді прихильники збройного гарту вперто вчилися військового ремесла та невтомно його популяризували серед співвітчизників. Хоча ця праця й не йшла спільно, в одній організації, а розбивалася ніби на три осередки: студентський стрілецький гурток «Січові Стрільці І», «Стрілецьку секцію» «Українського Січового Союзу», куди належали і «Січові Стрільці ІІ», та стрілецьке товариство при «Соколі-Батьку», — вони були в постійному контакті між собою. Завдяки їхній діяльності в Україні вперше за довгі роки почала відроджуватися національна військова сила, яка інколи мала різні форми, але завжди одну мету.

Ліпше розвивалося товариство «Січові Стрільці II», де кошовим обрали Романа Дашкевича. Сюди приймали всіх, незважаючи на освіту чи стать, тому вже незабаром воно нараховувало близько 300 чоловік, здебільшого робітників i ремісників¹⁰⁴. Членською емблемою товариства служили дві переплетені літери — «В» i «С», що означали: «Воля або смерть»¹⁰⁵. Завданням «СС II» було підготувати зі стрільця не тільки доброго вояка, а й справжнього громадянина та організатора. Для цього тут, окрім військового вишколу, вивчали історію України, суспільні науки, історію європейських революцій. Організаційною та просвітньою роботою — як всередині товариства, так i в сільських «Січах» — займалися студенти, що були об’єднані в 1-й четі¹⁰⁶.

«Січові Стрільці II» відкидали поміч австрійської влади, яка позичала стрілецьким товариствам зброю та дозволяла користуватися військовими полігонами, вважаючи, що справжнього самостійного вояка не можна виховати з допомогою чужої держави. На початку 1914 р. вони на власні кошти закупили близько сотні карабінів¹⁰⁷, що стали фактично першою зброєю, яку українці зосередили в своїх руках у новітньому часі. Навчання зі стрільби «СС ІІ» на перших порах проводили в просторих підвалах будинку по вулиці Коперника у Львові. Трохи згодом було проведено спільний збір стрільців з «СС ІІ» і «Січей» Львівського й Бобрецького повітів у кількості близько 800 чоловік для польових вправ¹⁰⁸. Вони відбулися 5 квітня 1914 р. на «Кайзервальді» та околицях Львова і стали першими військово-польовими навчаннями українців зі зброєю та стрільбою після занепаду державності. По їх завершенні пройшли стрільці, в тому числі й дві чети в одностроях та зі зброєю в руках, через Львів¹⁰⁹, що справило відповідне враження на місцеве населення. З того часу подібні навчання відбувалися майже щотижня.

Енергійна праця тривала i в товаристві «Січові Стрільці I», яке об’єднувало близько 60 студентів вищих шкіл i обмежувалося лише Львовом. Тут були організовані постійні військові курси теоретичного й практичного навчання, бо якщо своєрідним завданням «СС II» була підготовка майбутніх підстаршин, то студентське товариство «СС I» намагалося стати школою старшин¹¹⁰. Працювало воно в двох напрямах: над ідеологічним вихованням молоді, під гаслом збройної боротьби за самостійність нації, i над всебічною підготовкою своїх членів до воєнного ремесла. У середовищі «СС I» було також підготовлено й видано 10 підручників з військової справи¹¹¹, — що мало тоді неабияке значення.

У березні 1914 р. «Січові Стрільці I» знову ввійшли до «Українського Січового Союзу» i разом з «Січовими Стрільцями II» заново організували «Стрілецьку секцію», завдання якої полягало в творенні стрілецьких товариств у провінції. В результаті їх спільної праці перед Першою світовою війною в Галичині постало 96 українських стрілецьких товариств, що нараховували 8200 членів¹¹². Під їхньою опікою — як моральною, так i фаховою — перебували також численні пластові гуртки та стрілецькі групи при товариствах «Січ» i «Сокіл»¹¹³. Це свідчило про те, що об’єднання зусиль двох організацій пішло на користь i їм, i загальній справі.

Третім осередком, де розвивався стрілецький рух, було товариство «Сокіл», яке, незважаючи на те, що влада не затвердила статутів його стрілецьких організацій, проводило військове навчання молоді. На осінь 1913 р. кількість членів стрілецького куреня, який був зорганізований у Львові при «Соколі-Батьку», зросла до 160, збільшилась i кількість стрілецьких товариств у краї¹¹⁴, з яких найкраще працювали осередки Тернополя, Сокальщини, Золочівщини, Львова.

Аналізуючи весь український стрілецький рух, незважаючи якому органові підпорядковувалося те чи інше товариство, видно, що його розвиток, особливо на провінції, де він в основному спирався на місцеві «Січі» та «Соколи», дуже часто залежав від активності місцевих організаторів. Там, де знаходилися зацікавлені й енергійні люди, зокрема у Бориславщині — директор нафтових копалень Пилип Левицький, Клим Гутковський, Антін Максимович, Теодозій Бундяк та Лев Лепкий, Сокільщині — Осип Демчук та Осип Семенюк, Яворівщині, Золочівщині — Володимир Сроковський, Дрогобиччині — Гриць Коссак¹¹⁵ — праця давала чималі результати. Але в повітах, де таких людей не виявлялося — ледь животіла.

Гальмували стрілецьку працю і такі організаційно-технічні причини, як брак кваліфікованого керівництва, нестача коштів і відповідної літератури, відсутність системності в роботі. До цього ще додавалася неприхильність місцевої та крайової адміністрації, яка, серед іншого, намагалася не допустити видачі українським стрільцям зброї для військового навчання, хоча польські стрільці цим правом користувалися масово. Крім «Січових Стрільців ІІ», купувати зброю самостійно змушені були також товариства у Бориславі, Ясениці Сільній, Тустановичах¹¹⁶. У таких умовах і відбувалося становлення українського стрілецького руху.

Починаючи з кінця 1913 р. i особливо в першій половині 1914 р. українські стрілецькі товариства стали активнішими. Їх керівники, поставивши за мету «витворити ідеологію Самостійної України i її запоруку — мілітарну силу»¹¹⁷, відчували, що на це їм відпущено мало часу, тому старалися зробити якнайбільше. Намагаючись охопити військовою організацією всі місцевості Галичини й Буковини, вони створили у Львові своєрідні курси старшин i підстаршин, випускники яких мали б допомагати в цій справі. Зокрема, 22 березня 1914 р. закінчився перший такий курс, що охоплював програму навчання австрійського підофіцера, а другий — офіцерський мав початися пізніше. У травні цього ж року відбулися перші іспити на підофіцерів, які здали 20 хлопців¹¹⁸. Перед самою війною виникла думка зібрати стипендійний фонд для тих молодих українців, які хотіли б учитися у військовій академії, планували мати власне видавництво, свої часописи та брошури, які б поширювали як у Західній Україні, так i за кордоном. Також був задум зробити маневри всіх українських військових організацій¹¹⁹. Але брак коштів та подальші події унеможливили задумане.

Не забували стрільці й про зв’язки з Великою Україною. Зокрема, зі Львова для революційної роботи туди були скеровані члени їх організацій Василь Семець, Юліан Охримович та Іван Лизанівський. Вони брали участь в організації та діяльності деяких східноукраїнських таємних студентських товариств, виступали з доповідями, ініціювали ряд акцій¹²⁰. Саме за їх почином українське студентство Києва в березні 1914 р., з нагоди Шевченківських свят, вперше маніфестувало під жовто-блакитними прапорами¹²¹.

Таким чином, завдяки напруженій праці на середину 1914 р. стрілецтво перетворилося на організовану силу та здобувало чимраз більшу популярність i авторитет серед українського загалу. Воно, як i переважна більшість українців Галичини, вважало головним ворогом російський імперіалізм (хоча, звичайно, з рахунку не скидали і польської небезпеки). Один зі стрілецьких провідників зазначав з цього приводу: «Ціла наша мартирологія від 1654 р. говорить, що нам від Росії не надіятись нічого, якої-небудь Росії, нині — деспотичної, завтра — революційної, післязавтра — республіканської, бо до нас в рівній мірі відносяться всякі Савенкі, Мєншікови, Струве i інші. Всякі чорносотенці i поступовці різних відтінків»¹²². Враховуючи це i будучи переконаними, що рано чи пізно Україна розпочне боротьбу проти свого ворога, який поневолив більшу її частину, — стрільці наполегливо готувалися до вирішальної хвилини.

Значення українського стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрілецтво протягом останнього часу перед війною чітко й рішуче пропагувало гасло самостійної України як актуальну й безпосередню мету національно-політичної боротьби українців. Бо хоча це гасло й було публічно проголошене вже на переломі століть, — у наступні роки воно втратило свою силу і розмах і стало банальною фразою без реального змісту. Другим значним здобутком стрільців було те, що вони усвідомили ідею збройної боротьби як необхідного засобу осягнення державної незалежності. «Треба поставити нову програму, приготовити силу, щоб в хвилі, коли надійде час «заліза і крови», Україна мала голос!.. Була свідома своєї цілі і права та могла на сторожі їх поставити — силу!»¹²³ — говорилося в одному зі стрілецьких закликів до українських громадян. Основним досягненням стала їхня практична справа — військове виховання та навчання молоді, що його здійснювали не тільки в стрілецьких товариствах, а й у пластових, січових та сокільських організаціях. Така позиція українського стрілецького руху була рішучим поступом у розвитку української політичної думки, започаткувала найновішу добу української історії та українських визвольних змагань.

Перші результати українського національно-військового руху виявилися на великому крайовому здвизі (огляді), присвяченому 100-річчю з дня народження Тараса Шевченка, який відбувся 28 червня 1914 р. у Львові. У поході вулицями міста та в масових військово-спортивних вправах взяли участь 12 500 осіб, які представляли 120 177 членів 2166 стрілецьких, січово-сокільських та пластових організацій краю¹²⁴; багато з них були у військових одностроях та зі зброєю в руках. Ця маніфестація викликала ентузіазм українського громадянства, яке, ще зовсім недавно іронічно ставлячись до починань молоді, тепер змушене було змінити погляди на військовий рух. Почесним гостем свята став Микола Міхновський. На здвизі також були присутні австрійський намісник у Галичині Коритовський з великим почтом представників крайових і міських властей та командант львівського корпусу генерал Кальошварі¹²⁵, що засвідчило рівень української військової справи, яку вже змушена була визнавати й офіційна влада.

Отже, протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. український національний рух в Австро-Угорській імперії набрав досить відчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власній школі, господарським установам, пресі, вічам, виборчій агітації, діяльності культурно-освітніх та політичних організацій зміцнилося культурно й економічно, не цуралося участі в загальнонаціональних акціях, перетворюючись поступово в реальну політичну силу. Галичина, що з легкої руки Євгена Чикаленка дістала назву «українського * П’ємонт – історична область Італії, яка в середині ХІХ ст. стала центром національного об’єднання. П’ємонту»*, внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх українських земель. Результатом економічного, політичного та культурно-освітнього розвитку краю i водночас наочним доказом прагнення українства до незалежності був стрілецький рух.

------------------------------------------------------------------