Федір Пігідо та його спогади (Роман Сербин, Юрій Шаповал)

Наше рішення запропонувати для передруку в Україні спогади Федора Петровича Пігідо з часів Другої світової війни під назвою «Велика Вітчизняна війна» продиктоване кількома обставинами. Насамперед тим, що ця книжка, вперше видана у 1954 році, є цінним внеском у літературу про події, які ще досі хвилюють українське суспільство i викликають гострі дискусії. Мемуарний матеріал, зібраний п'ятдесят п'ять років тому, важливий сьогодні й тим, що автор писав про речі, які були ще свіжі в його пам'яті та, незважаючи на труднощі скитальщини, міг висловлювати свої думки в обставинах повної свободи слова. Друковані частинами в українській еміграційній періодиці наприкінці сорокових років, вони появилися у формі книжки 1954 року в українській друкарні «Нового Шляху» у Вінніпезі, в Канаді, а тому були недоступні читачам в Україні. Теперішнє видання повертає спогади на батьківщину автора. Власне, про автора ми передусім і хочемо сказати кілька слів.

Федір Пігідо народився 1 жовтня 1888 р. у селі Стайки Київської губернії.¹ Його рід, як він сам писав, походив із селян Київщини.² Майже всі у його та його дружини рідні, крім його братів i сестер та брата дружини, були хліборобами. Після двокласної школи він закінчив Смілянську технічну та Київську середню військово-медичну школи. В роки визвольної боротьби 1917–1920 років був у Головній військовій санітарній управі УНР. У 20-ті роки Ф. Пігідо працював у сільськогосподарській кредитній кооперації у Стайках та на Стайківському заводі будівельних матеріалів на посаді бухгалтера, а пізніше — помічника технічного директора. У 1930 р. вступив на промисловий факультет Інституту економічних наук, який закінчив у 1935 р. з відзнакою. Працював начальником планового відділу Київського обласного тресту будівельних матеріалів, у науково-дослідному інституті, займався педагогічною працею, читав лекції з організації виробництва будівельних матеріалів у технікумі й інституті підвищення кваліфікації інженерів.

Під час голоду 1933 р. загинуло двоє осіб у його родині i троє в родині дружини, ще троє, між ними рідний брат Ф. Пігідо, були розстріляні, а четверо заслано в північні табори.³ Після нападу нацистської Німеччини Ф. Пігідо не був евакуйований i окупацію пережив разом з дружиною i донькою в Києві та довколишніх селах.

При відступі німців у 1944 р. подався з дружиною на захід. У Німеччині працював помічником на керамічній фабриці Ляйснера в Мускау. В еміграції його спіткало велике горе — у вирі війни загубилася його єдина донька, а в 1949 р. померла дружина. Перебуваючи в таборі для переміщених осіб у Шлясгаймі, Ф. Пігідо деякий час виконував обов'язки секретаря культурно-освітнього відділу, а згодом був його керівником.

У Західній Німеччині Ф. Пігідо зайнявся науковою та громадською працею. У 1949 р. він став членом Української революційно-демократичної партії (УРДП) i був обраний до її Центрального Комітету. Згодом представляв УРДП в Українській Національній Раді, де також виконував обов'язки заступника президента УНР та інформаційного i фінансового секретаря. У 1950–1951 рр. був директором видавництва «Українські вісті» в Новому Ульмі.

Ф. Пігідо надзвичайно активно займався журналістикою і публіцистикою, пишучи під псевдонімами Ф. Правобережний і Ф. Стайківський, видавав книжки українською й англійською мовами. Його перу належать такі видання як «8,000,000 – 1933 рік на Україні» (1951); «Велика Вітчизняна війна» (1954), «The Stalin Famine» (1954), «Materials Concerning Ukrainian-Jewish Relations during the Years of the Revolution, 1917–1921» (1956), «Україна під большевицькою окупацією» (1956).

За роки еміграції Ф. Пігідо надрукував кілька десятків статей на різні політичні теми у таких виданнях як «Українські вісті», «Наші позиції», «Український Прометей», «Український голос», «Рада», «Українець в Австралії» та ін. Крім того, Ф. Пігідо займався радянознавчою проблематикою, оскільки працював у Мюнхенському інституті дослідження Радянського Союзу.

Помер Федір Пігідо 11 листопада 1962 р. і похований на цвинтарі в Фельдмохінгені біля Мюнхена.

Свої спогади про Другу світову війну Ф. Пігідо писав не з покликання до літератури, а з почуття морального обов'язку розказати правду про недавнє минуле, свідком якого він був. Його шокувала непоінформованість Заходу про СРСР та про ті трагічні події, що їх Україна пережила під час війни 1941–1945 років не лише від нацизму, а й від комунізму. Це нерозуміння Заходом суті сталінського режиму мало трагічні наслідки для мільйонів вихідців з територій, які після війни опинилися у складі СРСР та його політичних сателітів.

Сталінські пропагандисти розгорнули тоді широко закроєну акцію в усіх зонах окупованої Німеччини за повернення «на родину». «Моя мета, — писав автор, — розповісти з цілковитою правдивістю, з безсторонністю фотографа про те щоденне-буденне, що мені його як звичайному спостерігачеві довелось бачити».⁴ Пишучи у 1947 р., Ф. Пігідо вважав, що тоді йшла «перша, так би мовити, підготовча стадія нагромадження матеріялів про війну», i до таких початкових матеріялів він відносив i свої спогади.⁵ Пігідо вирішив задокументувати ту суму страждань i горя, які випали, зокрема, на долю населення України, яке, звільнившись від сталінської тиранії, потрапило під кований чобіт нацистського «визволителя», а тоді знову в «обійми» східного тирана, помста якого перевершила всяку можливу уяву.⁶ Пишучи свої спогади, автор використав також свідчення, дані під присягою для різних судових справ, наприклад для судового процесу Віктора Кравченка, книжку якого «Я вибрав волю» французькі комуністи таврували як наклеп на СРСР.⁷

Напевно, сьогодні ні для кого немає сумніву, що Україна пережила неймовірні страхіття під час війни. Одначе дискусії увесь час виходять на інше питання: хто їх заподіяв та хто за них повинен нести відповідальність? Донедавна в Україні можна було писати лише про злочини та репресії німецької окупації. Згодом дозволили писати дещо про помилки радянського керівництва. Про злочини комуністичного режиму супроти своїх власних громадян треба було мовчати. Люди, які пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпів від обох тоталітарних систем — як гітлерівської, так i сталінської. Федір Пігідо також був свідком злочинів обидвох тираній, але на відміну від авторів у комунізованій Україні він знаходився в обставинах, які дозволяли йому вільно писати як про одні, так i про другі страхіття, показувати, що жодна з тираній не мала «переваг».

Водночас зрозуміло, що праця, запропонована увазі читачів, з'явилася у певному історико-політичному контексті. Наприклад, Ф. Пігідо вважав за потрібне писати більше про комуністичні злочини, ніж про нацистські. Це може декого здивувати, однак це можна пояснити. По-перше, про злочини нацизму було кому збирати матеріали, i Захід був уже досить добре ознайомлений із цими злочинами. Треба було лише вказати на ту особливу жорстокість, що відрізняла окупацію України від окупацій західних країн (Бабин Яр, спалення сіл, вішання на вулицях, знущання над остарбайтерами). По-друге, нацизм тоді уже був лише історичним фактом, а комунізмові, який коштував не менше жертв українському народові, ще не було видно кінця. Іронія історії: п'ятдесят років тому автор зосереджував увагу на комуністичних репресіях, щоб інформувати про Україну Захід, а сьогодні ці матеріяли потрібні для відтворення історичної пам'яти самої України.

Ми розуміємо, що спогади Ф. Пігідо можуть видатися для декого шокуючими. Вони і справді є такими, оскільки розвінчують багато міфів не лише щодо ставлення до війни радянського керівництва та пересічних громадян, а й міфи про їхнє ставлення одне до одного під час війни. Ф. Пігідо ставить під сумнів легендарний ентузіазм та підйом цивільного населення у справі оборони «социалистического отечества». Наприклад, автор показує, що на початку війни селяни мали надію на визволення від комуністів не лише в Галичині, а й на Київщині. Він вказує на нелюдські злочини комуністичного режиму, заподіяні при виконанні й перевиконанні сталінської політики «спаленої землі», коли комуністична влада втікала на схід.

Здійснюючи тотальне нищення харчових запасів, та влада по суті кидала населення напризволяще, себто на голод, від якого вимирали сотні тисяч жителів Харкова, Києва та інших міст. Одначе, як показує Ф. Пігідо, були більш трагічні речі, наприклад знищення комуністами безневинного населення. В Запоріжжі було висаджено у повітря Дніпрогес, і про це не знали ні цивільне населення, ні навіть знизу розташовані військові частини. В Дніпропетровську висадили хлібокомбінат разом з робітниками. В Одесі затопили приморські квартали разом з жителями, а поранених червоноармійців скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників інтелігенції, для того щоб спалити в закритому будинку. В Умані живими замуровували людей в льоху.

Ми перевидаємо спогади Ф. Пігідо не як літературний твір, а як по-своєму унікальне джерело історичної інформації. І хоча сам автор вражає відвертістю та щирістю, його твердження все-таки мусять витримати критичний аналіз, як і кожний інший документ. Зауважимо, що застосовуючи аналітичний підхід Ф. Пігідо сам вказує на свої джерела та ідентифікує поіменно тих, кого може i кому вже не загрожує комуністичний режим.

Однак не всі джерела уточнені. Автор зізнається: «Уже після того, як ці спомини було написано, я за цілком слушною порадою моїх друзів переглянув знову свою роботу та навмисне зашифрував прізвища декількох окремих людей, про висловлювання та вчинки яких я тут розповідаю. Дехто з них, можливо, залишився по тому боці «залізної заслони». Отже, зайва моя відвертісь, ба навіть необережний натяк, можуть коштувати їм життя».⁸ Тому більшість свідків ідентифіковані лише ініціалами або взагалі не визначені. Нам це ускладнювало роботу, коли ми старалися самі перевірити хоча б найважливіші та більш шокуючі твердження у книжці.

Втім, якщо б навіть були розшифровані всі прізвища, то зрозуміло, що багатьох з тих людей вже немає серед живих. Тому треба було шукати інші джерела для перевірки наведених фактів. Дещо нам вдалося зробити: і це читач знайде в коментарі, хоча багато що не вдалося перевірити. Це робота великого масштабу, а тому ми розглядали спогади Ф. Пігідо як першопочаток, як імпульс до того, щоб дослідити, підтвердити, виправити чи заперечити поодинокі події чи узагальнення автора.

Перше видання спогадів Ф. Пігідо було здійснене за правописом, який був чинним в Україні у двадцятих роках i який донині використовується в західній українській діаспорі, де й вийшла вперше його книжка. Ми зберегли цей правопис. До оригінального твору ми додали вступ та післямову, в якій з'ясовано наше розуміння проблеми воєнних подій на українській території та участь українського народу в цих подіях. Чимало зусиль довелося докласти, щоб підготувати коментар, мета яких — дослідити важливіші з подій, про які говориться у спогадах. Коментарі підготовлені разом з доктором історичних наук Володимиром Кучером.

Нам вдалося також віднайти авторський машинопис книжки. Машинопис має 257 сторінок, з яких 10–15% матеріалу не ввійшло до книжки. Були вилучені сторінки, параграфи, речення і поодинокі слова. Пасажі, які не увійшли до книжки, зазначені на машинописі, але не ясно, що викреслив сам автор, а що — редакція. На деякі вилучені фрагменти звернено окрему увагу у коментарі.

Насамкінець хочемо виконати приємний обов'язок і подякувати всім тим, чия підтримка уможливила це видання. В першу чергу наша подяка працівникам видавництва «Смолоскип». Ми вдячні також всім, хто допомагав у розшуках матеріалів, давав конструктивні поради. Окрема подяка Наталі Савченко за технічну допомогу.

Висловлюємо сподівання, що вихід друком в Україні книжки Ф. Пігідо-Правобережного не лише викличе читацький інтерес, а й стимулюватиме наукову полеміку, широкі дискусії, які необхідні для того, щоб ще глибше зрозуміти правду про події минулого.

Монреаль — Київ, березень 2002 р.

Роман СЕРБИН, доктор історії, професор
Квебецького університету (Монреаль, Канада)

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук,
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ (Київ, Україна)

------------------------------------------------------------------------