У війну

Я ЙОГО ВСЕ ОДНО УБ'Ю

Ми в парашутно-десантній бригаді під Хабаровськом. Нас, колимчан, тут цілий батальйон.

Як тільки ми переплили Охотське море і Амуром потрапили до Хабаровська, відразу з нас почали відбирати найміцніших і найздоровіших до цієї бригади. Ми різко відрізняємося від інших солдатів. Солдати, мобілізовані з тутешніх районів, - це майже діти. Ми старші й міцніші, загартовані своєю лютою долею. Ми вже підгодовувалися на кращих армійських харчах і виглядаємо мужньо. Серед нас є і наші вчорашні кати, але ми їх не всіх ще знаємо.

Нас готують до бою або з німцями, або з японцями - залежно від того, як повернеться хід війни.

Нас вчать скакати з літаків і розпускати парашути з мінометами на спинах, з автоматами на грудях і з пістолетами на поясах.

А ось сьогодні нас готують до першотравневого параду. Ми гупаємо кирзовими чобітьми по бетонних плитах аеродрому: щосили викрикуємо "ура". Командує нами посивілий на скронях лейтенант.

- Раз, два!.. Раз, два! Раз!.. Раз!

Один солдат переднього взводу весь час плутає ногу. Лейтенант переставляє його з середніх рядів у задні, але він і там не може піймати ритму до своїх ніг.

З передніх рядів нашого взводу виходить солдат і підбігає до нечутливого:

- Падло! Ноги не можеш узяти!

Сильний удар збиває нечутливого з ніг, і він заливає сірий бетон кров'ю свого обличчя.

- Рррота-а-а стой! Напра-а-а во!

- Хто його вдарив?

- Я. Я його все одно уб'ю. Він перестріляв людей в три рази більше, як вся оця наша рота.

- Станьте в строй. А того одтягніть там набік. Продолжаєм ученіє.

Ківерці, 1955.

РУКУ - ЗА ЗУБИ

Ми відступали. Німець наступав нам на п'яти. Щойно вриємося в землю, щоб сховатися від куль німецьких скорострілів, як надходить нова команда відступати на нові позиції. Не було коли спати, не було коли їсти. Та й не було чого їсти. Не було коли відстрілюватися. Та й не було чим відстрілюватися.

Під одним селом ми затрималися. Переночували в окопах на соломі, що настягали увечері з колгоспної скирти.

Удосвіта кашовари зварили юшку, старшина видав по чотири сухарі і ми на світанку наїдалися, може, на цілий день.

Ми, солдати, їли по двоє з одного казанка, сидячи на соломі на дні окопу, а наш комзвод, трохи осторонь від нас, сидячи на перекинутій поперек окопу лопаті, їв свій пай з окремого казанка. Саме тоді, як ми доїдали по третьому сухарю, над нами зненацька з'явився "мессершмідт". Він нас минув і полетів далі вздовж лінії фронту. Навперейми йому з нашого боку вилетіло двоє ястребків. В небі зацокотіли кулемети, а за кілька секунд один наш ястребок полетів сторчака на німецький стан. Другий зробив дугу навколо "мессершмідта" і полетів у наш бік, залишаючи за собою довгий хвіст чорного диму.

- Ось і воюй з ними, - сказав я. - У них літаки криті бронею, а у нас фанерою.

Ніхто з солдатів нічого не сказав у відповідь на мою репліку. Вони тільки поцмокали губами з сумом на обличчях, а комзвод припинив сьорбати юшку і звів на мене свій погрозливий погляд. Це було вранці. А увечері мене викликали до комбата. Комбат перебував у крайній хаті села, покинутій хазяями. На подвір'ї стояла військова машина американської марки. За кермом куняв шофер. У кімнаті, крім комбата, було ще троє військових - один старшина і двоє сержантів. Це були червонопогонники.

- Здайте зброю, - сказав комбат у відповідь на мій рапорт. Я здивовано подивився на нього, та комбат нічого не відповів на мій подив.

Я зняв з плечей автомата і поклав на стіл, відстебнув від пояса дві гранати-лимонки і поклав біля автомата.

Щойно я склав зброю, як підступили до мене червонопо-гонники і обмацали мене з голови до ніг. А один з них розщібнув на мені пояс і скинув його з мене.

- Що таке? В чому справа? - питав я їх. Та вони не відповідали на мої запитання.

Коли я був повністю обеззброєний, підступив до мене старшина й скомандував:

- Руки назад! За мною - шагом марш!

Старшина попереду, сержанти ззаду - так вони мене вивели до машини, що стояла на подвір'ї.

Я сидів ззаду між двома сержантами, що тримали свої автомати напоготові, спереду біля шофера сидів старшина з розщібнутою кобурою пістолета.

- Ну ви, хлопці, хоч тепер скажіть мені, за що ви мене забрали? - питав я червонопогонників по дорозі.

- Ми нічого не знаємо. Ми сполняємо приказ, - відповів мені сержант з медаллю на грудях.

Присмерком машина заїхала в якесь містечко, де не було чути цокоту кулеметів, ані вибухів гарматних набоїв, небо не краяли палаючі змії німецьких ракет.

Машина зупинилася біля невеликого двоповерхового будинку.

Знову команда старшини: "Руки назад! За мною - шагом марш!" - і за кілька хвилин я опинився в підвалі, тьмяно освітленому електролампою, що звисала зі стелі. Очі мої розгледіли три фігури, що лежали в кутку на купі соломи. Вони були в такій самій солдатській одежі, яка була на мені. Коли двері за мною зачинилися, фігури заворушилися. Вони рядком сіли проти мене, обхопивши руками коліна. Це були такі самі солдати, як і я.

- Сідай, - сказав один з них, відгорнувши купку соломи.

- За що тебе забрали? - спитав другий, коли я вмостився проти них.

- Не знаю, - відповів я.

- Не дури. Контрразвєдка дурно не бере, - заперечив мені той, що підгорнув мені купку соломи.

- Їй-богу, не знаю. Я нічого не зробив такого, за що мене можна було б заарештувати.

- Де тебе забрали? - спитав той, що досі не обзивався до мене.

- На самій передовій.

- Може, відлучився куди?

- Нікуди я не відлучався.

- Може, не виконав якого наказу?

- Ні. Всі накази я виконував.

- А може, щось язиком ляпнув?

І тільки в цю мить я пригадав собі свою репліку про німецькі і наші літаки за сніданком. Я розповів хлопцям про цю подію.

- Оце тобі й відгадка, - сказав той, що заговорив до мене другий. - Так ось що, хлопче, - продовжував він, - нам все одно хана, нас завтра розстріляють, бо ми дизелі.

Хто такі "дизелі", я знав. На фронті "дизелями" називали дезертирів.

- Так ось тобі наша порада, - не втихав він. - Хай тебе ріжуть, убивають, а ти не признавайся, що ти це говорив. Признаєшся - розстріляють і перехреститися не дадуть.

- Невже ж вас розстріляють? - питав я, дивлячись хлопцям у вічі, мені не вірилося, що у цих здорових юнаків таке коротке життя. - Тепер же наче стріляють менше, а більше направляють у штрафні роти.

- Може, кого й направляють у штрафні роти, - казав той, що обізвався до мене третій, - а нас розстріляють, вже є вирок на нас.

- Стрілятимуть нас перед строєм, показовий розстріл буде, щоб інших налякати,- додав той, що обізвався до мене другий.

- Не шкода було б умирати, якби ми були хоч справжні дизелі, - сказав той, що обізвався до мене перший.

- А що? Ви, мабуть, такі дизелі, як я агітатор?

- Отож. Перебули по двоє суток у рідному селі - оце і все наше дезертирство.

- Полк переходив через наше село - ну як тут утримаєшся, щоб не побачитися зі своїми, - сказав той, що заговорив до мене третій, і схилив голову собі на коліна.

Другого дня вранці мене повели на другий поверх. У невеликій кімнаті за великим столом сидів офіцер з погонами майора. Волосся його було чорне, як ґавине крило, і кучерявилось над вухами. Очі буди великі і рухливі. Я не піймав у зблисках тих очей якоїсь неприязні до мене.

- Сідайте, - сказав він мені у відповідь на моє привітання. Я сів на табуретку, що стояла перед столом під правою стіною.

- Ви не думайте, що ми вас заарештували, - заговорив до мене майор. - Ні, ми вас не заарештували. Ми привезли вас сюди, щоб вияснити одне питання.

- Яке? - не стримавсь я.

- А ось таке. Ви, як досвідчений вояка, мабуть, добре знаєте, яка техніка краща на війні, наша чи німецька?

- Так, звичайно, що наша! - відповів я йому впевнено й категорично.

- Мм-ги, - промимрив майор, підвівся зі свого місця і почав виходити з-за столу.

Майор був зростом не вищий за п'ятнадцятирічного хлопчака. А широке галіфе робило його постать кумедною. Його постать викликала в мене насмішкуватий погляд. Майор, видно, помітив той погляд і поступово наближався до мене. Став коло самих моїх ніг.

- Значить, кажеш, наша техніка краща? - ще раз спитав він мене.

- Наша, - твердо відповів я.

- А чиї літаки криті фанерою? 1 чиї літаки криті бронею? Я незчувся, як майор вліпив мені кулаком по щелепі. Щелепа затерпла, як від уколу дантиста, і я виплюнув два зуби на підлогу. Майор ногою підсунув мені таз, що стояв у кутку.

- Сюди плюй!

- Хто говорив ці слова? - не відступав від мене майор. Ще один удар знизу, і моя голова облупила штукатурку на стіні.

- Не говорив я цього і не чув, щоб хтось таке говорив, - вимовив я, випльовуючи згустки крові у таз.

- Не говорив? - перепитав майор. - Брехнею не врятуєшся. Сам не признаєшся, докажемо свідками.

Майор відчинив двері, і на порозі з'явився сержант.

- Відведіть його, - наказав йому майор.

Коли я опинився знову в підвалі, то хлопців-"дизелів" там уже не було. Лише на соломі валялися три зім'яті пілотки, а під стіною лежав кисет з махоркою. Я підняв його. Він був новий, недавно пошитий з оксамиту вишневого кольору. З одного боку на ньому було вишито червону троянду з зеленими листочками, а з другого боку слова "Пам'ятай Галю".

"Саме тоді, коли мене лупцював майор, хлопців розстрілювали", - подумав я і впав знесилений на солому.

Опівдні знову мене привели до кабінету майора. Там уже сидів наш комзвод.

- Що говорив Хабарко про нашу військову техніку? - спитав майор комзвода.

- Учора за сніданком він говорив, що наші літаки криті фанерою, а німецькі бронею.

- Ну, ти й тепер ще будеш відпиратися? - спитав мене майор.

- Не говорив я цього, - відповів я. - А комзвод говорить так того, що він давно на мене зуби точить, бо я одного разу підсміхнувся з нього, як він лазив по-пластунськи.

- Мм-ги, - прогугнявив майор, відчинив двері і комусь хитнув головою.

До кабінету зайшло четверо солдатів з нашого взводу.

- Сідайте, - сказав їм майор, вказавши на лавку під стіною. - Ви чули, як Хабарко учора за сніданком говорив, що наші літаки криті фанерою, а німецькі бронею? - спитав він їх.

- Я не чув, - сказав Дубовенко.

- І я не чув, - відповів Георгадзе.

- І я не чув, - добавив Оганесян.

- І я не чув, - сказав Насибулія.

- Виведіть його, - сказав у двері майор. І мене двоє сержантів перевели в порожню кімнату.

Увечері мене привезли назад на фронт у нашу роту. А через день німці знову натисли, і ми відступали без всякого ладу. Скачучи між розривами мінометних набоїв, я тікав, щоб сховатися у байраці, що бовванів попереду.

- Хабарко! Хабарко! - почув я благальний голос позад себе й зупинився і став на весь зріст, зневажаючи розриви мін і посвист куль навколо мене. Гукав мене комзвод. Він лежав біля вирви, напівзасипаний землею.

- Підбери мене, Хабарко, - благав він. - Мені ногу відірвало.

- Я тебе можу тільки пристрілити, - сказав я і повернув дуло автомата на нього. Глянувши на його мерзенне, перекривлене страхом обличчя, я передумав.

- Ні, я не можу тебе й пристрілити, кулі на тебе шкода. Хай тебе німці добивають.

З щербиною в роті я вже воював не довго.

"Як так нас шанують тоді, коли ми за них голови свої кладемо, то як вони нас шануватимуть тоді, коли війни не буде?" - думав я.

І я при першій нагоді проголосував з траншеї лівою рукою. Німецький снайпер влучив мені якраз у зап'ястя. За інших обставин, може, й не треба було так багато руки відтинати, а може, можна було б і повністю руку зберегти, та як нас, всіх поранених у ліву руку, у шпиталі було не менше півсотні, то лікарі зі злості чикрижили якнайбільше кісток. Оце й мені вони відхопили руку по самий лікоть.

Феодосія, 1960.

ТОЙ, ЩО ПОБУВАВ НА ТОМУ СВІТІ

Ось він сидить переді мною у неглибокій траншеї. Над нами свистять кулі та дзижчать уламки мін, та вони нас мало непокоять - ми до цього вже звикли. Він сидить переді мною і хвалиться новими чобітьми та німецьким френчем, що стягнув з убитого німця. Чоботи вилискують на його ногах, з-під брудної солдатської сорочки вибиваються петлиці мундира есесівського офіцера.

Я його добре знаю. Нас обох взято на війну з каторжної Колими.

Він, як сам не раз про це говорив, побував на тому світі. Там, на Колимі, його, знесиленого каторгою і добитого цингою з табличкою, прив'язаною до ноги, разом з іншими трупами вкинули у могилу; вириту вибухом амоналу, прикидали брилами мерзлої землі. Під холодними брилами він ожив, вирився з-під них і приплентався назад до своїх катів, не скидаючи табірного номера з ноги, останнього посвідчення мертвого в'язня.

Він тепер снайпер. На його рахунку півсотні убитих німців. Він має на грудях "За боевые заслуги". Я дивлюся па його нові чоботи, на його медаль на засмальцьованій сорочці, на його давно немите і неголене обличчя та думаю: "Кого тільки і чим тільки можна заохотити до війни? Чудна людська натура".

Ківерці, 1955.