Оксана Забужко

ЖІНКА-АВТОР У КОЛОНІАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ, АБО
ЗНАДОБИ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ҐЕНДЕРНОЇ МІФОЛОГІЇ

[ Авторизована українська версія лекції "Жінка-автор у колоніальній культурі: український приклад", прочитаної
в листопаді 1996-го року під час книжкового турне в Єйлському, Гарвардському та Колумбійському університетах США. ]

В цій доповіді я спиратимусь як на висліди своїх студій над модерною українською культурною історією, так і на власний письменницький досвід: саме-бо йому, особливо ж невгаваючому шквалу розпаношеної критики на адресу мого роману "Польові дослідження з українського сексу", що став найбільшим літературним скандалом десятиліття, я завдячую своєю мимовільною заанґажованістю у теоретичний аспект проблеми (треба ж було з'ясувати, чому це начебто нормальні, ба, мало не інтеліґентні люди демонструють такі на позір геть-то неадекватні реакції!). Йдеться про проблему "подвійної марґіналізації" — так я означила її задовго перед тим, як виявила у Еріки Джонґ та Адрієни Річ підозріло схожі розважання над "подвійною дискримінацією", котрої вони зазнали на собі, водночас як автори-жінки і як єврейські авторки американської літератури, — виглядає, отже, що проблема сягає далеко за межі так званих "малих", "меншинних", писаних загроженою мовою літератур, одну з яких маю честь тут репрезентувати.

Почати, однак, усе ж доведеться з мови — бодай на те, щоб пояснити своє досить-таки вільне, "деполітизоване" вживання терміну "колоніалізм". В есеї "La Division des langues" Р.Барт говорить про "колоніальне" ставлення до мови там, де існує неявне припущення, що ця мова становить відхилення від устійненої норми. Як на мене, це просто блискуче вичерпна формула, під яку однаково підпадає і білий плантатор, для якого шкіра чорних робітників є "брудною", тобто "забрудненою" білою, і патріархальний (а властиво, Арістотелівський — щойно в 20-му столітті вперше підданий поправному аналітичному розборові:

1 "Співвідношення двох статей аж ніяк не нагадують електричні полюси: чоловік — це водночас і позитивне, і нейтральне начало. У французькій мові поняття "людина" і "чоловік" позначаються одним словом "homme", специфічне значення латинського "vir" (чоловік) асимілювалося з узагальненим змістом слова "homo" (людина). Жінку ж сприймають як щось неґативне... Жінка ж — відхилення од усталених канонів" (Бовуар, С. де. Друга стать, — К.: Основи, 1994. Т.1. С.26). Те саме маємо і в українській розмовній традиції — цікаво, що першу рефлексію над таким станом (1863) речей знаходимо в першому-таки українському соціальному романі — в "Люборацьких" А.Свидницького, де між Антосьом і Галею відбувається прехарактерний діалог:
"— Та й те сказати: хіба ви люди?
— А що ж?
— Дівчина, чи панянка!
— А це не людина?
— Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: "якісь люди йдуть"; а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть: "ідуть якісь чоловіки, i молодиця з ними, чи дівчина, чи баба".
— Та хіба ж не люди? — озвалась Галя.
— Хіба я кажу що? а люди своє знають... Мабуть, що не люди, а люди — тільки чоловіча стать".
В сьогоднішніх ламентаціях над нашими неміряними культурними втратами за колоніальний період не зайве було б замислитись і над втратами "непрямими", зокрема над тим, наскільки форсована денаціо-налізація й реактивнo спричинене нею ідеалізу-вання автентичних закономірно патріархальних моделей культурної поведінки загальмували самочинний розвиток українського жіночого первня на модерних засадах, відкинувши під цим оглядом нашу суспільну свідомість кудись на рівень "третього світу".
у Сімони де Бовуар)1 погляд на чоловіка як на "універсальний" взірець людської породи, а на жінку, відповідно, як на "недосконалого чоловіка" (з трохи "збоченою" репродуктивною системою), і — тим самим рядком — трактування мови підкореної меншини за вимираючий діалект "офіційної", мажоритарної мови: класичний приклад тут являє історія української мови під росіиським, в тому числі й радянським, пануванням. Від часу широкозвісного Валуєвського циркуляру, який забороняв уживати її в публічній царині (виняток було зроблено хіба для публікацій історичних документів), українська мова кваліфікувалася — коли явно, коли неявно, однак цілий час послідовно й неперервно — як діалект російської, закономірно приречений, рано чи пізно, на злиття з "правильным", за виразом українця-таки Гоголя, "грамотным языком" (Валуєв, міністр внутрішніх справ Російської імперії, прорік, заміряючись раз і назавше покласти край усіляким на цю тему лінґвістичним суперечкам, напрочуд характерний вирок: "никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и наречие это, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный воздействием на него Польши"). Цей самий підхід, мовчазно перейнятий більшовиками, застосовано було й до решти об'явлень української культурної тожсамости, в якнайширшому діапазоні — від ритуально-обов'язкового випоминання "російських впливів" на всіх, включених до офіційного пантеону, українських діячів, зокрема й тих, котрі того "впливу" сном-духом не відали, до викреслювання з української історії цілих століть, які не вписувалися в картину "общерусскої" єдности. В такий спосіб сама українська тожсамість представлялася як відхилення від норми — екзотично-розважальне, коли сприймати його поблажливо, дискомфортне, якщо пов'язане з якимись політичними аспіраціями, і сміховинне перестаріле — в будь-якому випадку. Звертаю вашу спеціальну увагу на ці три засадничі прикмети, якими завжди наділено "колонізованого" (підлеглого) в очах "колонізатора": розважальний екзотизм, потенційна дискомфортність і комічність. Усі три без труда даються простежити в історії культурних рецепцій жіночої творчости.

Дотепер в Україні не було зроблено жодної спроби проаналізувати травму нашої колоніальної історії в ґендерному аспекті. Причин на те забагато, аби всі їх перелічувати, одна з найочевидніших — цілковита, до 90-х років, "цілинність" усякої ґендерної тематики, тобто відсутність теоретичної традиції, елементарних методологічних (та навіть і термінологічних!) "риштовань", на які можна було б спертися і які щойно тепер починають зводитися, — стало вже банальністю повторювати, як нещадимо табуював тоталітаризм усе, пов'язане зі "статтю"...

Про цей "страх статі", зазвичай притаманний усім тоталітарним формаціям, у 20-му столітті понаписувано чимало слушного й неслушного, починаючи від художніх досліджень антиутопістів над тоталітарною реґламентацією (Є.Замятін) та усуспільненням (О.Хакслі, Дж.Орвелл) сексуальної сфери й кінчаючи психоаналітичними студіями над фашизмом як нібито сублімацією репресованої гомосексуальности; в західній феміністичній філософії за інерцією повелося вважати, буцім тоталітарні режими тим "деміфологізують" жіночість (сиріч "розкріпачують" жінку — знімаючи з неї відвічний культурний прескрипт "сексапільности" та зводячи її на рівень голої м'язової сили мухінської колгоспниці...), що, мовляв, "культ вождя не лишає місця ні для яких інших культів" (С. де Бовуар), — спостереження небезпідставне, проте вочевидь поверхове, надто коли пригадати, що і в найпохмурішу добу "розкріпачення", коли м'язова сила жіночого роду із загрозою для репродуктивної функції організму "стаханила" чи то на полі й коло станка, чи то на будівництві Біломорканалу ("Я и лошадь, я и бык, я и баба, и мужик", як співалося в уже леґендарній "частушці"), серед жіноцтва — для "внутрішнього користування" партійної еліти — завжди існувала цілком "традиційна" каста, сказати б, радянських гетер — наркоматівських секретарок, жінок з обслуги, пізніше, в добу загниваючого тоталітаризму, то пак розвиненого соціалізму, — "третіх секретарів" і "культсекторів" у комсомолі, — котрі кшталтувалися як "сексуальні об'єкти" за цілком голлівудівськими зразками. Тож причин цілеспрямованої тоталітаристської "статефобії", наслідки якої даватимуться взнаки ще не одному поколінню (і не лише в царині духу — цілі галузі промисловости й охорони здоров'я, як-от бодай виробництво контрацептивів, на території колишнього СРСР не змогли розвинутися власне тому, що сфера сексуальних взаємин, не будучи ідеологічно санкціонованою, автоматично опинялася в "неіснуючих": під цим оглядом варт би переоцінити й невід'ємну від комуністичних суспільств "житлову проблему" як далеко не тільки економічну чи навіть культурологічну — пов'язану з суто пенітенціарною концепцією гуманітарного простору, де підставові людські потреби окреслюються трикутником койка-умивальник-параша, — але також недвозначно причетну до репресій сексуальности: барак, комуналка, одна кімната для повної родини з доростаючими дітьми самим "проектом" не передбачають місця для інтимности з такою ж послідовністю, з якою доведений до семиденного "ударний труд" у поєднанні з післяробочими зборами та політзаняттями не передбачає для неї фізичного часу), — причин такої "стратегії вивалашення" годилось би пошукати десь глибше.

Правда, те суспільство взагалі любило "стирати відмінності" — між багатими й бідними, між містом і селом, між народами, мовами, горами й долами, тож, відповідно, між мужчиною й жінкою так само, а що стирання відмінностей є процес, зворотний творенню (біблійне-бо "творення світу", як пам'ятаємо, почалося саме з "установлення відмінности" — між світлом і тьмою), і остаточним його "пунктом призначення", "лімітом функції", до якого він стремить, є тотальна заглада (тільки-бо смерть рівняє всіх і вся), то відмінності й згладжувалися на рівні "найнижчого спільного знаменника": майнові — на рівні загального вивласнення й пауперизації, інтеркультурні — на рівні варварства (в морґанівсько-марксівському значенні: як "передкультурного" стану, чи, за Шевельовим, "розінтеліґенчення"), інтерлінґвістичні — на рівні "суржику"-"трасянки" або формально-російського "ньюспіку" (новомови), ну а міжстатеві — на рівні неявного заперечення "статі" як складової людського буття й перетворення зарівно мужчин і жінок на робочу

2 Задля справедливости варт, проте, зазначити, що навіть у ГУЛАГу остаточної "рівности" так і не було досягнуто — "дототалітарні, патріархальні морально-оцінні стандарти чоловічої й жіночої поведінки зберігали свою повну чинність, лягаючи на плечі в'язнів-жінок додатковим тягарем. Як свідчить у своїх спогадах поляк Г.Ґерлінґ-Ґрудзінський, у таборі "нікому б і на думку не спало звинува-тити молодого хлопця, який задля покращення своєї долі робився коханцем старої лікарки, але гарна дівчина, що з голоду віддається огидному стариганові у "хліборізці", була, ясна річ, "бляддю" (Ми, депортовані // Всесвіт. — 1993. №2. — С.190). Не виключено, саме з цієї причини історія так і не отримала з ГУЛАГу стопроцентово достеменних жіночих свідчень: всі мемуари колишніх в'язнів-жінок, щойно заходить про ситуації сексуального визиску, одностайно рясніють недомовками, еліпсисами й літотами (точнісінько так само після війни в Косово міжнародні правозахисні організації не змогли зібрати серед албанського жіноцтва — сором'язливих "благочестивих мусульманок" — інформацію про сексуальні насильства сербської армії. — Прим. 1999 р.: культурна втрата ця, як бачиться, уже невідшкодовна.
худобу2 (от уже воістину — сатаністична пародія на Царство Боже, де — "ні елліна, ні юдея", і янголи так само безстатеві!). В тоталітарному суспільстві, байдуже, фашистському чи комуністичному, вся ідеологічно санкціонована "стать" скупчується в мілітарних інститутах — і в радянському, і в нацистському етичному кодексі "справжнього мужчину" з хлопця робить армія — НЕ жінка: вистачить порівняти цю максиму з "філософією маскулінности" такого класика "армійської теми", як Е.Гемінґвей, для котрого "чоловіки без жінок" (найточніша дефініція війська!), "без ушляхетнюючого впливу жінок" — ситуація онтологічно уломна, уймаюча для сутнісної, родової "мужеськости" в мужчині, — щоб угледіти апріорну перверсивність озброєної до зубів тоталітарної "чоловічости", в якій весь позитивний потенціал самооб'єктивації, енергія активно-творчої любови переорієнтовується всередину "чоловічого світу" — на свою військову частину,

3 Покличусь тут на фундаментальну працю К.Тевеляйта "Чоловічі фантазії" (Тheweleit Klaus. Male Fantasies / Transl. y Stephan Convey in collab. with Erica Carter & Chris Turner. — Minneapolis, Univ. of Minnesota Press, 1987. — Vol. 1-2), де проаналізовано, під оглядом статевої психології, мемуари бійців т.зв. "Фрайскорпс"у утвореної по Першій світовій війні армії німецьких добровольців, із якої, з приходом Гітлера до влади, сформувалось ядро військ SS. К. Тевеляйт незаперечнo доводить, що основною константою сексуальности цих доблесних вояків, котрих хіба вважатимемо за класичних, "модельних" носіїв мілітарної свідомости тоталітарного типу (а як цікаво було б почитати подібні психоаналітичні студії російських учених — на матеріалі якої-небудь Таманської дивізії!), була відраза до жінки ("В цих колах для мужчини було б немислимо коли-небудь бути "серйозно захопленим" чи то упадати за жінкою своїх мрій. Це дорівнювалось 6и смертному вироку", і в приналежному цій субкультурі письменстві "автор убив би такого героя в першому ж бою" [Оp. сit. — Vоl. 1. Р.53]). Натомість предметами любови, не раз гордо освідчуваної, робляться друзі-однополчани, зверхники, у командирів підлеглі, взагалі все бойове побратимство (Іbid. — Рр.57-63).
"товаришів по зброї":3 саме це, припускаю, й мав на увазі Т.Адорно, коли, наражаючись на обурення лібералів, приголомшив інтелектуальну еліту Заходу чи не найпарадоксальнішим своїм афоризмом: "Тоталітаризм і гомосексуалізм невіддільні від себе" (та обставина що, либонь жоден інший режим в історії не переслідував "цивільного гомосексуалізму з такою нещадною жорстокістю як нацистсьcкий Рейх і СРСР, нітрохи не суперечить адорнівському спостереженню: в тім-то й справа, що "виламані" з гомосексуалізуючих за своєю природою армійських структур "натуральні" гомосексуали протистояли тим структурам, із усією культивованою всередині цих останніх квазі-"мужньою" "фалічною пихою", як єдине правдиве дзеркало в кімнаті, всуціль завішаній кривими, — таке дзеркало звичайно приречене бути розбитим). І оспіваний романтиками революції червоноармійський багнет, і впродовж піввіку після війни наставлена поверх мирного натовпу гармата "тридцять-четвірки" на міському майдані, "и межконтинентальные ракеты", які, пам'ятаємо зі шкільної лави, "на логовище недругов глядят", є не просто фалічні символи — як, скажімо, кобура з револьвером при поясі — а в буквальному сенсі статеві органи влади — цього Абсолюту Чоловічости. Строго кажучи, тоталітаризм не тим "деміфологізує" жінку, що міфологізує Вождя — "батька народів" і водночас божисту персоніфікацію маскулінности (в гітлерівській Німеччині "діти війни" в офіційному партійному сленґові йменувались "дарунками фюрера", себто фюрер тут — Уран-небо, що, розпросторившись над жіночим населенням, кропить його згори плідною росою через своїх солдатів, котрі, таким робом, теж позбуваються власної статі, перетворюючись на функцію його сім'яників, — ну а комунізм сталінського зразка сягнув іще далі, піднісши Вождя на вже геть непомисленну для смертної жінки висоту, і в кримінальній практиці 1930-х років зареєстровано випадки, коли жінок, які мали необережність розповісти на комунальній кухні, ніби їм снилося, наче вони в ліжку з яким-небудь членом Політбюро — навіть не з Самим! — арештовувано "за неэтичные сны о вождях"). Ні, "розчаклування" жінок від прескриптивної в дототалітарних суспільствах "жіночости" (функції сексуального об'єкта) в СРСР — як і демаскулінізація чоловіків — здійснювалось по іншій лінії: "стать" перестала бути атрибутом індивіда — вона космізувалася: Жінкою — класичним сексуальним об'єктом, з постійною готовністю пасивного еротизму розпластаною під Ураном-небом Верховної Влади, що тримає її в найупокоренішій позі завдяки неослабній ерекції своїх мілітарних органів (армія, НКВД-КҐБ, міліція, військово-промисловий комплекс) зробилася вся країна, шоста частина земної тверді — з тенденцією до розширення. Батьківщина, країна взагалі в усіх зацілілих мовнокультурних традиціях — "жінка": Велика Мати, живородяще лоно; сталінський тоталітаризм (гітлерівський тут усе-таки спинився на півдорозі!) вперше в історії перетворив її на лоно Великої Блудниці (матір — на шлюху, тож природно, що російський мат, в основі якого — зняття табу на інцест, став трохи не офіційним жарґоном в усіх органах влади, від НКВД до партапарату: вони справді це й робили!), — в цій моторошно-ґрандіозній космоґонії i жінки, i чоловіки розчинялися своєю статтю до рівня мікроорганізмів (яка ж стать у мікроба?!), бактеріальної флори в неосяжній, розкритій матці Країни. (Між іншим, під цим оглядом легко витлумачується й сумнозвісна презумпція винуватости радянського поспільства перед владою — коли "был бы человек, а дело найдется", — типологічне це не що інше, як ревність: мужчини-влади до жінки-країни, котра в принципі може належати кому завгодно і вже тим апріорно винна — кожною своєю індивідуальною клітинкою).

Початок цьому тотальному зґвалтуванню поклала, розуміється, ліквідація приватної власности: сексуально-перверсивний, розтліваючий смисл комуністичної праці як блудодійства з матерією досить вичерпно описав — без будь-якої помочі небіжчика Фройда (Фройдові таке і в сні б не наснилося!), на матеріалі суто літературному, російський критик Мих. Епштейн,*1 — і справді, якщо труд приватновласницький, інтимно-сокровенний був актом моногамно-любовним (обробіток землі має особливо наочну сексуальну імплікацію: своя земля — дружина, "жінка", котру, плекаючи, любовно "засівають" і котра на віддяку щедро "родить"), то труд вивласнений, усуспільнений — то радше проміскуїтет або ж гуртовий секс, де спільні (дедалі млявіші!) зусилля мільйонів ніколи не натлять бездонну прірву відчужено-байдужого лона нічийної землі — Великої Блудниці: в структурі-бо тоталітарного космосу вони для неї просто "не партнери", поверх їхньої мурашиної маси вона навпростець співвідноситься з Державним Ураном, і єдиний можливий вислід цього шлюбу — це те, що "він" допускає "її" до смертоносних атрибутів своєї чоловічости: на зміну Великій Матері, "Матері Долороза" і всім іншим "материнським міфам" історії заступає Мати-Батьківщина з мечем (не плутати з Дівою-Войовницею!), себто мати, яка волею Отця покликана каструвати, позбавляти статі своїх дітей. Коло замикається.

Цей, дуже поверховий, екскурс в історію радянського "інь" і "ян" будемо надалі, як в арифметичних підрахунках, повсякчас "тримати в умі" — позаяк типологічно в цілому українська культура в Україні все ще є (і нескоро перестане бути), згідно з не мною всталеною наличкою і незважаючи на всі молодечі "пост-колоніальні" пориви, українська радянська — особливий колоніальний підвид радянської, з усіма, крім великодержавних, приналежними останній структурними ознаками, тільки що специфікованими відповідно до "місцевих умов". І тут саме час згадати, що на архетипальному рівні "жіночість" країни (кожної), має, як Світовит, кілька протилежно обернених іпостасей: "матір'ю" вона дивиться "всередину себе", тоді як "назовні", для "чужих" (а всякий "чужий" — потенційний нападник) виглядає саме "жінкою" — об'єктом підкорення, імпліцитно сексуального: статеві насильства армій на завойованих територіях (незрідка геть ірраціональні й безпотрібні, як, наприклад, у згадуваному в мемуарах А.Терца-Синявського "Надобраніч" випадку масового зґвалтування радянськими воїнами щойно визволених і ще нестямлених од радости бранок німецького концтабору, з якими, не без цинізму завважує А.Терц, можна ж було дійти згоди й без насильства), завше мають прихований ритуальний смисл — переможець, посідаючи чужинку, тим самим символічно стверджує своє владче право на "репрезентовану" нею територію, хай би то була й територія концтабору... Це чудово схоплено ще Мопассаном — його повії-патріотки, котрі, віддаючись пруським офіцерам, відмовлялись при цьому ідентифікувати себе з "жінками Франції", воліючи радше самовизначитися формулою: "Я не жінка, я паскуда" ("Мадемуазель Фіфі"), — то справді найкращий і неомильний доказ метафізичної нескореності Франції, скільки б не топтане було загарбниками її фізичне "тіло".

Відповідно свідомість колоніального, отже таки підбитого, впокореного й безроздільно опанованого чужинцями народу виразно поляризується по "чоловічій" і "жіночій" "лінії": жінці для збереження своєї національної гідности в колоніальних умовах у приниципі цілком достатньо виключити тих, кого реципує як завойовників, із числа потенційних сексуальних партнерів (Мопассанові героїні якраз і рятують власну національну гідність — коштом жіночої, — як "для інших", так і "для себе" вона сама символічно і є країна завоювання, і недарма наскрізною темою українського фольклору доби турецько-татарської навали є трагедія "дівки-бранки", призначеної для гаремних утіх ворога: Маруся Богуславка визволяє земляків з темниці, але повертатися додому відмовляється не тому, що віддає перевагу "розкоші турецькій" і "лакомству нещасному" (за її вчинок її, в кожному разі, не "лакомство" чекає!), а тому, що "потурчившись, побусурменившись" (комплекс вини!), автоматично втратила у власних очах право належати до "краю веселого, миру хрещеного", сама себе позбавила гуртової (етнічної, конфесійної — сьогодні ми б сказали "національної") тожсамости, НЕ набувши натомість нової (бо ж і "роковий день Великдень" пам'ятає, і взагалі лишається "дівкою-бранкою"!). В певному сенсі тут спрацьовує те саме "Я паскуда" — покидьок, аутсайдер, відтятий член спільноти: в тій, іще "несколонізованій" системі вартостей жінка, віддавшись завойовникові, починає сприймати власне тіло як профанне, "вийняте" з системи міфологізуючих етнокультурних кодів. Строго кажучи, діагноз "колонії" — і "тілом" (політичнo, адміністративнo, культурно-інституційно), і, що важливіше, "духом" (світоглядово) — Україні випадає поставити не раніше, як від дев'ятнадцятого століття, коли миколаївське розмноження по цілому краю московських гарнізонів потягло за собою масову "катеринізацію" сільського, отже вихованого в дусі архаїчно-патріархальної (і — етнокультурнo цементуючої!) етики, жіноцтва: багатотисячна "армія" "Катерин", тобто покриток "з любови", по тодішніх українських селах — найпевніший індикатор

4 Безмірно повчальною — на жаль, досі навіть незачепленою — темою для істориків та фахівців із соціальної психології могла б стати сексуальна поведінка нашого жіноцтва на окупованих німцями територіях під час Другої світової війни. Не знаю, чи десь є облічене бодай приблизнo число т.зв. "німецьких вівчарок", але, судячи хоч би з розпачливих щоденникових записів О.Довженка, явище це сягнуло приголомшливих, справді масових масштабів. За браком емпіричних даних можна тільки здогадуватися, що тут відіграло вирішальну роль — чи те, що німецькі війська попервах були прийняті населенням ледь не як "визволителі", а чи вже вироблений тоталітар-но-колоніальний "навик маточної флори" уляга-ти подразненню всякого оружного "фалоса", — проте цікаве свідчення подає в своїх нарисах І.Качуровський: "Я не знаю, чи був десь на Україні випадок я принаймні про таке ніколи не чув — щоб сільська дівка або молодиця, задля вигоди чи любови, пішла з німецьким солдатом. Натомість по містах дівчата й жінки — мов показилися. Кожна жіночка, чий чоловік не вернувся з фронту, а були такі, що й при чоловіках, шукала собі німця, а як не було, то хоч мадьяра" (Дім над кручею. — Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. — С.97). Отже, цього разу традиційно-культурна (архаїчна) жіноча свідомість все-таки скласифікувала окупанта як чужого — тут і пролягає грань між "колонією" та "окупованою територією".
радикальної переміни в структурі національного "інь": Україна-жінка — свого завойовника полюбила і прийняла.4

Далеко складніше стоїть у колоніальній культурі справа з чоловічим, "мужнім" первнем. Взагалі, навіть із суто антропологічного боку беручи, будь-які форми соціального приниження завжди зачіпають мужчин куди глибше й безпосередніше, ніж жінок, — вже з тої простої причини, що для жінки праця й родина є рівнобіжними, паралельними (і тому зазвичай конкурентними, коли не взаємовиключними) способами особистісної соціалізації, тимчасом як для чоловіка вони нерозривно взаємопов'язані (настільки, що кар'єра є також і доконечною складовою матримоніальної привабливости): простіше мовивши, якщо для жінки кухня й дитяча залишаються її невід'ємним "резервним плацдармом" для відступу, то чоловікові відступати дослівно "нема куди", — тим уразливішим та залежнішим від суспільної атмосфери "надворі" він виявляється. Як, напівіронічно-напівпроникливо, завважив Ф.С.Фіцджеральд у романі "Ніч лагідна", "дорослому арійцеві приниження ніколи не може піти на користь. Якщо він пробачає, це значить, що воно вросло в його життя, що він ототожнив себе з причиною свого поганьблення", — відтак нинішні, вже досить збаналізовані літературою й мас-медіа ламентації на пост-радянських теренах, що комунізм, мовляв, "знищив мужчин", не повинні б нас дивувати... Становище ж мужчини поневоленого, "другорядного" народу виявляється ще на порядок складнішим та драматичнішим. Проблема національної й

5 Побоюючись, що таке словосполучення — національна й сексуальна тожсамість — може видатися надто ексцентричним, нагадаю, аби надалі до цієї теми не повертатися: і національне, й індивідуально-еротичне почуття походять з того самого джерела (недарма ж і описуються тим самим недиференційованим терміном — "любов"), Чи не найкраще означив цю паралель російський філософ І.Ільїн: "Тільки споглядальна любов розкриває нам чужу душу для вірного, проникливого спілкування, для взаємного розуміння, для дружби, для шлюбу, для виховання дітей... Тільки споглядальна любов розкриває людині її батьківщину, тобто її духовну сув'язь з рідним народом, її національ-ну приналежність, її душевне й духовне лоно на землі... Не випадково, що люди ненависти, суч-асні революціонери, виявляються інтернаціона-лістами: мертві в любові, вони позбавлені й батьківщини" (Ильин И. Без любви // Русский эрос, или философия любви в России / Сост. В.П.Шестаков. М.: Прогресс, 1991. — С.399)
сексуальної тожсамости5 для нього набагато заплутаніша, ніж для жінки, вже тому, що його самоідентидентифікація з власною країною не пряма, як у неї, а опосередкована "іностатевістю": це передовсім йому вона дається як Мати. Водночас його неуникненна інтеґрованість в організовані метрополією соціальні структури, призначенням яких є цією Матір'ю оволодівати (наприклад, служба в імперській армії), закономірно двоїть йому в свідомості її образ — на Матір, з одного боку, і впокорену (сексуально принижену) Жінку, з другого;6 тобто на

6 Мимобіжнo зазначу, що дійсний, неформальний вихід України зі складу СРСР — з колоніального стану — освідчило постання такої жіночої організації, як Спілка солдатських матерів, енергійна громадська діяльність якої спрямувалася на повернення українських воїнів в Україну: цією акцією символічна Мати відновлювала свою материнську гідність, відмовляючись надалі показуватися своїм синам "ззовні", в еротично-жіночій іпостасі.
нього заздалегідь — ще заки "дійде до свідомости" в онтоґенезі духа — вготовано пастку екзистенційно-напруженого вибору між двома рольовими моделями, котрі з часом устійнюються в колоніальній культурі на правах альтернативних архетипів.

По-перше, колоніальний мужчина може погодитися з "жіночістю" землі свого народження як сексуально нетабуйованою, зайняти "зовнішню" щодо неї позицію — у висліді постає добре знаний з літератури (зокрема й російської) феномен "служивих хохлів", Шевченкових "землячків з циновими ґудзиками", класичних унтер-офіцерів і сержантів української літератури — від датованого 80-ми роками минулого століття "ундер-цера" Сидора Макаровича Притики з однойменного оповідання Т.Зіньківського, котре українським дітям належало б вивчати в школі, до, вже в 1960-ті, не менш колоритних "відпускників" Григора Тютюнника, що з'являються в рідне село похвалитися: "А вот в нашей часті, де я в даний момент служу, у кожного молодшого командира, як і в офіцерів, три форми: парадна, вихідна й робоча" ("Син приїхав"): умовно сказавши, це архетип сержанта, причому "сержантство" як тип чоловічої колоніальної психології, звісно ж, не обмежується рамками армії... Завважмо, що ота ревна, сливе заласно-чуттєва хіть "служити", ієрархічно підлягаючи зверхникові, себто "зовнішньому", сторонньому чоловічому первневі ("начальнику"!) є в основі вельми немаскулінна, щоб не сказати гомосексуальна: найліпше це видно на прикладі Гоголя, в котрого ця пристрасть до "служби" (самозрозуміле, "государственної", не якої ж, так що й із власної літературної творчости автор "Мертвих душ" принижено виправдовувався — мовляв, вона ж так само "служба"!)7

7 "Я увидел ясно, что... следует хорошо объяснить прежде самому себе цель сочиненья своего, его существенную полезность и необходимость.., чтобы убедился сам автор, что, творя творенье свое, он исполняет именно тот долг, для которого он призван на землю.., и что,исполняя его, он служит в то же самое время так же государству своему, как бы он действительно находился в государст-венной службе. Мысль о службе у меня никогда не пропадала" (Авторская исповедь // Духовная проза — М.: Русская книга, 1992. — С.291; курсив мій. — О.З.). Не дивно, що з такою установкою "Мертві душі" так і не були дописані.
прибирала просто-таки нав'язливо-маніакального характеру — і пренатурально сполучалася з недвозначним страхом жінки: відьми, потопельниці, жорстокої красуні, словом, грізної й таємничої Природи, яка, щойно герой натинається її "осідлати", як Хома Брут сотниківну, обертається проти нього караючою силою. Власне Гоголя слід би вважати в українській культурі "батьком", тобто речником і промотором, цього архетипу — другий, полярний архетип було, з не меншою художньою силою, артикульовано його сучасником — Шевченком.

Цей другий вибір українського мужчини (зі зрозумілих причин, значно менш популярний!) — зостатись "по стороні матері" (за наївною, але в істоті вельми точною формулою сучасного поета, "з матір'ю на самоті"), водночас повною мірою здаючи собі справу з її сексуального упокорення, — під оглядом власне чоловічої, "мужеської" гідности цей вибір видається ненабагато й здоровішим, за ним-бо виразно проступає своєрідний "архетип байстрюка" — невідволодна синівська непошана до матері, а відтак, eo ipso, до жінки взагалі (не випадково той самий Григір Тютюнник, чи не єдиний наш "підрадянський" прозаїк, що спромігся без народницької солодкавої сентиментальности, жорстко й безжально показати руїну традиційної селянської етнокультури як процес саморозпаду, "нової катеринізації",8

8 Порівняльний аналіз двох епохальних для української культурної історії "Катерин" — Шевченкової й Тютюнникової ("Оддавали Катрю") — міг би дати вельми поживний матеріал до роздумів також і соціологам, цікавим простежити, як звужувалася, танула впродовж століття соціальна база українства: те, що новий спокусник — інженер з Донбасу, — на відміну від миколаївського офіцера-москаля, залишається в тексті "національнo безпаспортним" і, в принципі, цілком може бути етнічним українцем, аж ніяк не робить його "своїм" на традиційному народному весіллі, тобто відпадання від "національного тіла" проходить не за "кровною" — за соціальною (професійною, освітнью і т.д.) ознакою.
починав із "Сутінків" — ориґінальнo, між іншим, по-російському, отже з-позиції-"ззовні" писаних! — з образу побаченої очима хлопчика матері, що віддається чужому, — таким чином одразу натрапивши на ключ до своєї головної теми). Саме цю "родову", ґенетичну непошану свого часу слушно вловила була в писаннях українських літераторів-мужчин, від Стефаника й Винниченка до поетів-"пражан", поетеса Олена Теліга: її прецікава стаття 1935-го року "Якими нас прагнете?" зачіпала низку страшенно дражливих питань, котрі на десятки літ так і зависли в українській культурі без відповіді, дарма що сама авторка спробувала їх закрити — відповіддю з вузьких, націоналістично-партійних позицій; головне — і тут її інтуїція митця, на щастя, взяла гору над "партійною" програмовістю поглядів, — О.Телізі вже виразно муляла та обставина, що "жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина";*2 щоправда, в своєму фемінізмі вона не сягнула аж так далеко, аби поставити під сумнів примусовий модус такої залежности, її обурювало тільки те, якою саме "прагне" (характерна мимовільна сексуальна імплікація звороту!) свою жінку український мужчина, звідси й своєрідне "соціальне замовлення": не прагніть нас отакими й такими, а прагніть — ось якими, — кивок у бік англосаксонських і скандінавських літератур, — і докори авторам-чоловікам за монотонну ґалерею "рабинь" та "вампів" ("вамп" — бо, властиво, та ж сама рабиня [сексуальна], тільки, сказати б, "очуднена") — мовляв, іншої української жінки вони принципово нездатні розгледіти... Але в тому, як бачимо, не їхня вина — це "родове тавро" їхнього українства, і треба ґенія не лише артистичного, а й, що трапляється ще рідше, етичного, щоб, як Шевченко, почавши (в "Катерині") з усвідомлення своєї Матері одуреною московською покриткою, все-таки, розриваючись од душевної муки, любити її "щирим серцем". "Злам" П.Тичини, чия артистична ґеніальність сумніву не підлягає, почався не з "Партія веде" і навіть не зі слушно спостереженої М.Коцюбинською дегуманізації людини у віршах початку 1920-х — а ще раніше, прощанням зі Скорбною Матір'ю, "пренепорочною Марією"-Україною — і привітанням натомість "жони відважної, діви гріховної", "нагої — без одежі, без прикрас", котра на запитання "чия ж ти така?" відповідає з соромітним усміхом: "усіх, твоя" ("Мадонно моя...", 1920): тут уже чиста колонізація позиції на "сержантських" засадах — перетворення Матері на Велику Блудницю (читай — зняття табу на інцест), після чого хіба й зоставалося "нам своє робить" — "цілувати пантофлю папи" (Сталіна) і ставати на вірну, до кінця днів, державну службу соцреалістичній доктрині. З іншої сторони барикад Тичинин сучасник (і загарливий опонент!), Є.Маланюк, демонструє натомість виразну одержимість "комплексом байстрюка" — на відміну від радянського "сержанта", котрий оте гуртове зґвалтування Матері, "проміскуїзацію" національного "інь" із збоченським захватом самоприниження "славить, співає", "байстрюк" постає "розгніваним молодим чоловіком", сповненим супроти Матері (читай: Жінки) кипучого викривального пафосу: і приділ її вічний — ясир, і тіло її "отруєне мертвотою душі", і взагалі, ніхто її в історії й не ґвалтував, не силував — "давала кожному сама" (sic!!!). Як бачимо, символічна чоловіча опозиція "Шевченко — Гоголь" у 20-му столітті дублюється вже в ґротесково-загостреній, остаточно позбавленій будь-яких ознак любови, формі...

До речі, класичним під оглядом колоніальної психології феноменом є вельми своєрідний, впродовж мало не цілого століття витворюваний українським чоловіцтвом (від композитора Д.Січинського до романіста П.Загребельного) культ Роксолани — жінки безумовно видатної, за всіма ознаками типово "Ренесансної" особистости (що навряд чи мала б шанси так яскраво проявитися на той час в Україні!), та тільки ж, далебі, важко уявити, щоб який-небудь самовладний народ впадав у приступ патріотичних гордощів від того, що його дочка прикрашала чужі гареми, — а цілий культ будується саме на цьому: на султановій ("зверхниковій"?) любові до "нашої Насті з Рогатина", тимчасом як власне-політична кар'єра Анастасії Лісовської — дипломатки, реформаторки й інтриґанки, либонь, незгіршої за яку-небудь Катерину Медічі, — зостається мовби "за кадром", як малоістотна для культу (це воістину клінічний комплекс меншевартости — коли привабливість "своєї" жінки для чужинців автоматично підвищує в очах мужчини як її власний сексуальний статус, так і, eo ipso, статус репрезентованої нею "материнської" спільноти). Факт, що жінка, яка "відходить" від національного "тіла" обслуговувати іноетнічний ґенофонд, може ідеалізуватися трохи не як модель національної жіночости, найповніше доводить, що те "тіло" собі не належить: безсила чоловічість фетишизує нестак опановану чужинцем жіночість, як, опосередковано, саме ту "чужинську" силу. Звідси один крок до

9 "І сталося, як він близько прийшов до Єгипту, то сказав був до жінки своєї Сари: "Отож то знаю, що ти жінка вродлива з обличчя. І станеться, як побачать тебе єгиптяни й скажуть: Це жінка його, — то вони мене вб'ють, а тебе позоставлять живою. Скажи ж, що сестра моя ти, — щоб добре було через тебе мені, і щоб я позостався живий через тебе" І сталось, як прийшов був Аврам до Єгипту, то єгиптяни побачили жінку, що дуже вродлива вона. І побачили її вельможі фараонові, і хвалили її перед фараоном. І взята була та жінка до дому фараонового. І він для Аврама добро вчинив через неї. І одержав він дрібну та велику худобу, і осли, і раби, і невільниці, і ослиці, і верблюди" (Буття, 12, 11-16).
того, що можна б назвати "синдромом Аврама в Єгипті"9 — до прихованого (бодай тільки психологічного) сутенерства ("щоб добре було через тебе мені"!), передачі жінки на сексуальні послуги своєму "зверхникові": мотив, на скрізно присутній, як символ суто чоловічої версії поневолення, в драматургії найвидатнішої з наших письменниць —

10 Так, у "Боярині" Степан просить Оксану вийти привітати думного дяка й дозволити тому поцілувати себе, а коли вона обурено відмовляється, вдається до своєрідного морального шантажу: "Ось ти млієш з огиди, що тебе якийсь там дід торкне губами, а як я повинен "холопом Стьопкою" себе взивати та руки цілувати, як невільник, то се нічого?"; подібно в "Камінному господарі" духовне падіння Дон Жуана, втрата ним себе починається з моменту, коли він приймає з рук Долорес королівський декрет на скасування своєї баніції, знаючи, що його колишня наречена "за декрет сей тілом заплатила"; в "Оргії" ж Антей, поставлений перед трагічною альтернативою колоніального мужчини — бачити свою дружину на ложі завойовника чи загинути вкупі з нею, вибирає смерть, звертаючись наостанці до колеґ і учнів: "Товариші, даю вам добрий приклад", — виглядає на те, що іншого вибору — того, при якому можна жити, зберігши власну ґендерну тожсамість, — імперія за мужчинами підбитих народів не залишає.
Лесі Українки,10 і, що особливо пікантно, до появи українських феміністичних студій рішуче пущений "чоловічою" критикою повз вуха (першим його завважив канадський дослідник Р.Веретельник).

Словом, хоч "сержант", хоч "байстрюк" — в колоніальній свідомості "жіночість" задана мужчині як щось апріорно-порочне, уломне, і не їй він протиставляється своєю статтю (висловлюючись феміністичним сленґом, не вона становить для нього отого Іншого, через якого тільки й можливе усвідомлення чоловіком власної родової тожсамости), — не їй, а насамперед "чужій" переможній (це головне!) "мужеськості. Прагнення стати врівень з цією останньою незрідка породжує в колоніального чоловіцтва те, щo можна б назвати "комплексом Олекси Розумовського", або гоголівськогo Андрія: "оволодіти імператрицею , чи то прекрасною полячкою, — сексуально ствердитися над жінкою зверхника це шукання ідеалу жінки серед чужих першою завважила в українських літераторів знов-таки О.Теліга, хоч і не стала його коментувати, — прикметне, що і в М.Хвильового, ставленого нею за приклад істинно-мужньої, "скандінавської" поваги до жіночих героїнь, "блискуча Аглая", котра настановляє українського мужчину на шлях українського [sic!] націоналізму, є також не хто, як росіянка!). Але на цьому шляху — позбутись упослідженого статусу власного "ян" через завойовницьке "інь" — на нашого "сержанта" або "байстрюка", парадоксальним чином, чекає те саме, що на Андрія в покоях панночки ("дочь воеводы смело подошла к нему, надела ему на голову свою блистательную диадему, повесила на губы ему серьги и накинула на него кисейную прозрачную шемизетку с фестонами, вышитыми золотом. Она убирала его и делала с ним тысячу разных глупостей...", — щонайменше підозрілою є ця трансвестія, після якої козак виглядає не мужчиною!): навспак тому, як для переможця сексуальне посідання жінок підбитої країни стверджує його на неї власне-маскулінне право, при зворотньому співвідношенні статей мужчина "перемагає" тільки як "лібідо", але НЕ символічно, — себто, у висліді, нікуди не дінешся, залишається таки впокореним, адже в традиційній патріархальній культурі, на противагу жінці, яка є "тільки стать", чоловік ab definitio — і "стать", і "людина", тож, відповідно, "половинна" (альковна) перемога неминуче зводить його на "жіноче становище" (віддаймо належне художницькій проникливості Гоголя!).

Підсумовуючи, можна сказати, що колоніальні "ян" і "інь"

11 Вперше цю підставову характеристику українського ґендерного світу спостеріг, аналізуючи витворений Шевченком міф України, Г.Грабович: "Глибинна структура, яка розкривається в русі сюжету, показує світ, розчахнутий надвоє, світ фіксованої асиметрії, без жодної надії на примирення. Прокляття цього світу полягає в непримиренній суперечності чоловічої та жіночої торін, в неможливості їх об'єднання для дальшого продовження роду й розвитку (Грабович Г. Шевченко як міфотворець. К.: Рад. письменник, 1991. — С.68-69), — проблема проте, як бачимо, виходить далеко за межі шевченкознавства...
трагічно й безнадійно розмежовані чужим втручанням",11 — а позаяк при цьому ще й зберігається інерційний гніт "рольових моделей" патріархальної культури (отої, де "люди — тільки стать чоловіча"). І до всього додається тоталітарний комплекс кастрованої статі, то у висліді й утворюється та протиприродна "амальґама" непорушно забетонованої "цнотливости", при якій щонайменший прояв ґендерної відвертости — хоч із "чоловічого", хоч із "жіночого" боку (проте більше, звісно, з останнього!) — справляє дослівно ефект вибуху...

"Найбільше презирство, нахабність і аґресивність щодо жінок демонструють ті, хто не певен у своїх чоловічих чеснотах",*3 — слушно завважувала С. де Бовуар. А найменше певности "у своїх чоловічих чеснотах", додамо ми, демонструє власне син поневоленого народу (подібна підозра — що "афектація брутальности супроти «слабого полу» в українських авторів «викликана бажанням самооправдання з браку тієї мужеської брутальности там, де її дійсно треба виявляти»",*4 — зринала вже у О.Теліги). Нічиєї вини тут нема — є розіграна на кону історії двістілітня драма, в якій чи не єдиним для чоловіка безперечним способом ствердити свою як національну, так і, eo ipso, ґендерну й сексуальну гідність — свою чоловічу цілість — було вийти на захист Матері навсупір чужій "фалічній" (збройній) силі, — по суті, двістілітня безперервна війна за право "мужеськости", — війна, втрати в якій необлічені — та, мабуть, і необлічимі. "Ніхто з моїх знайомих дисидентів, навіть українців (не говорячи вже про решту), ніколи не чув, що у 1961 році лише в одній Львівській області було засуджено до розстрілу сорок осіб (за політичними статтями. — O.З.), — пише, наприклад, у своїх спогадах колишній радянський дисидент М.Хейфец. — ...Тихо й безвісти гинули за батьківщину робітники й селяни, вірячи, що десь щось проросте з їх крови...".*5 Гинули не просто робітники й селяни — гинули мужчини: повертаючи собі єдність "національної статі". Не знаю, наскільки документально підтверджено відомості, чуті мною з уст істориків, — нібито в битві під Крутами взяті московськими більшовиками живцем українські юнаки були перед розстрілом кастровані: знаючи норови тієї влади, згодом пишно розбуялі в слідчих тюрмах НКВД, повірити в таке неважко, але якщо це дійсно так, то символічно-колонізуюче значення цієї акції можна прирівняти хіба до вищезгаданої "катеринізації" українського жіноцтва за сто років перед тим: колонізатор "бере" країну — ґвалтуючи її жінок і "обеззброюючи" (вивалашуючи) мужчин. Все, що було в українській історії потому — селянські повстанські загони доби колективізації, безрозсудна, дослівно не "на життя", а "на смерть", боротьба ОУН-УПА, безнадійний, з року в рік відновлюваний опір порізнених одинаків, котрі гинули "тихо й безвісти", дисидентський рух, — було, в тому ж таки символічному сенсі, спробою "заперечити Крути". Українська жіночість цілий цей час залишалася в культурі в статусі символічної "дівки-бранки", яку належить визволити — яка "з віддалі", "з неволі турецької" покликана будити в мужчинах — навіть не еротичну хіть, а приспані патріотичні почуття: як таку, її можна було любити й жаліти, боятися й ідеалізувати — не можна було тільки поважати. Для її власного голосу — "від себе" і "про себе" — в системі вартостей просто не було місця.

І от же цікаво: все це діялося в культурі, котра — принаймні з-посеред слов'янських — вирізняється, либонь, чи не найдавнішою і найпотужнішою традицією жіночого письменства! Історія світської ("книжної") української поезії de facto розпочинається з жінки — луцької шляхтянки Олени Копоть-Жоравницької, чиєму перу належить скандальний віршований "пашквілюс", за який її 1575-го року було покликано на суд за "образу чести", — завдяки цьому, одному з перших у новій історії "літературних судилищ" ("традиція", що в нашому столітті замикається Д.Г.Лоуренсом, Г.Міллером і В.Набоковим...), зацілів і текст "підсудного" вірша, зрештою пречудового й цілком врозумливою для сьогочасного українця мовою написаного. Щодо багатющої вкраїнської фольклорної лірики (понад двісті тридцять тисяч записаних пісень та балад!), то близько двох третин її, як підрахував був ще в минулому столітті М.Максимович, складають голоси жіночі — щонайбезпосередніша "пряма мова" тисяч і тисяч безіменних (винятки можна перелічити на пальцях), незрідка й ґеніальних поеток, які доносять до нас крізь віки живою й дотикальною чуттєву тканину жіночого життя. Український же модернізм значною мірою завдячує своєму постанню першій відверто феміністичній авторці — Ользі Кобилянській, а безсумнівної вершини сягає — в поетичних драмах Лесі Українки, формально належної до пантеону "недоторканних" національних класиків... А проте досі жоден дослідник не завдав собі клопоту реставрувати неперервну тяглість цієї традиції, вивести її на яв із-за притемнених, смерклих лаштунків літературної сцени, де вона знай припадає собі архівним пилом (навіть хрестоматій жіночого письменства не маємо!), — у висліді кожне нове покоління українських письменниць змушене мовби розпочинати заново конструювання свого літературного родоводу, навпомацки й наосліп, крок за кроком вишукуючи для себе в архівній тьмі.

 

------------------------------------------------------------------

[*1] Див.: Эпштейн М. Блуд труда // Родник. — 1990. №6. C.48-51.

[*2] Теліга О. Якими нас прагнете? // Олена Теліга: Збірник. Ред. і прим. О.Жданович. — Вид. Укр. Золотого Хреста в США, 1977. — С.77.

[*3] Бовуар, С. де. Друга стать. Т.1. С.37.

[*4] Теліга О. Якими нас прагнете? / Там само. — С.72-73.

[*5] Хейфец М. Українські силюети. — Мюнхен: Сучасність, 1984. — С.202.