Оксана Забужко

МОВА І ПРАВО

[ На замовлення журналу "Міліція України" (1998, № 6). ]

На початку нашого століття Володимир Винниченко напівжартома-напівсерйозно зауважив, що за долю української мови він зможе почуватися цілком спокійним щойно тоді, коли нею заговорить кримінальний світ — коли де-небудь у темному завулку поночі його перепинить, бликнувши проти ліхтаря ножичком, п'яне мурло й чистісінькою українською гавкне: "Руки вгору! В якій кишені гаманець?" — або наблизиться повія й, заклично осміхаючись, скаже щось на кшталт: "Сумуєш, котику? Може, підемо?" — ну тобто геть чисто, як сьогодні розмовляють з екрана персонажі дубльованих американських фільмів...

Смішки смішками, але насправді в цій, нібито парадоксальній заяві відомого своїм ексцентризмом письменника-фантаста таїться вельми проникливе розуміння взаємин між мовою й правом. Бо кримінальний світ — попри всі його претензії на автономне існування, непідлегле прийнятим у суспільстві законам, — в дійсності є щодо них усього лиш викривленою проекцією, таким собі "тіньовим боком Місяця", що в звихнутій, калічній формі відтворює зяючі прогалини, виями й огріхи видимих окові, "денних" суспільних структур. Відповідно й у мові своїй соціальне "дно" відштовхується насамперед від мови офіційної, правної — мови влади: невипадково чи не єдиний варіант україномовного "блатного" арґо в 20-му столітті дає Галичина, де ще від австро-угорських часів, як-не-як, діяло україномовне ж таки судочинство... Простіше сказавши, злочинний світ завжди говорить, наслідуючи (передражнюючи) свого антаґоніста — правоохорончу систему, і дійсного мовного режиму цієї системи не затулити від нього жодними фіговими листочками закликів, указів чи "проголосованих", але непрацюючих законів: з об'єктивністю запханого під пахву термометра він реаґує не на те, що написано в паперах, а тільки й виключно на те, що є насправді. Тож В.Винниченко відчув слушно: саме українська мова з уст злодіїв і проституток була б єдиним незаперечним свідченням того, що влада в Україні остаточно зробилась — україномовною.

Не стану запевняти, ніби регулярно спілкуюся з представниками українського злочинного світу (досі якось, нівроку, милував Бог!), а проте, гадаю, й цілком поверхових спостережень — ну хоч би за тими обличчями, які, з чорним прямокутником на очах, з'являються (дедалі частіше!) на екрані телевізора або, вже без усякого "прямокутника", так примітне миготять у фойє готелів та ресторанів, — вистачить, аби з певністю ствердити: до втілення Винниченківської мовної утопії нам, гай-гай, не ближче, ніж до загального добробуту та економічного процвітання. "Блатна" (чи, в кращому разі, "приблатньонна") російська з "малоросійськи"-нечіткою, змазаною артикуляцією, такою пом'якшено-пливучою, наче в роті перекочується жувальна ґумка, — "а я єму, бля, гавару, бля, да с'ока мо'на, бля" і т.д. — всуціль заполонила нам вулицю, чвякаючи в слухавках щільникових телефонів та перехлюпуючись дорогими офісами, де "мурчать" наші нувориші, відстовбурчивши вказівний і мізинний пальці класичним жестом "паханів" у "зоні", що то перетинали були собі сухожилки на руках задля втрати працездатности — "пусть медведь работает"! Гірше того, саме вона, ця "кримінальна російська", панівна на цілому просторі колишнього "Совка", залишається, за іронією історії, реальною "мовою міжнаціонального спілкування" для так званого "СНДІвського", пост-радянського криміналу, під чиїм потужним натиском нині здригається Центральна й Західна Європа, — залишається, властиво, єдиним духовним аналогом (невпокоєною душею!) покійного Радянського Союзу, хвостатою тінню ("темним боком"!) мертвої зірки: держави тої нема, а злочинний "хвіст" по ній і далі волочиться — задавненими історичними метастазами країни, яка колись, із легкої руки О.Солженіцина, отримала влучну назву "Великої Зони"...

І яке ж потужне опромінення вже відверто, безсоромно "криміналізованою" маскультурою валить на нас із півночі через безкордонний простір радіо- й телеефіру, — та що там, і наш ріднесенький шоу-бізнес по-піонерському "завжди готовий" підгавкнути "блатним" тенорком, і всякого роду заїжджим "Лєсоповалам" знайти місце на сцені Палацу "Україна", і по всіх телеканалах наввипередки гнати кліпи з веселим лящанням "Да на дєло, бабка, да на дєло, любка", і якого-не-будь вертлявого свого землячка — "номер двєсті сорок пять, на тєлогрєєчкє печать", — не кліпнувши оком, довго й задушевно розпитувати, на виду в п'ятдесятимільйонної української аудиторії, не про що інше, як про "кодекс чести" у — кого б ви думали? — його "блатних" друзів (!!!), — романтика, блін!.. Можна скільки завгодно хапатися за голову з криком : "Та що ж це з нами робиться?" (а тимчасом у мене під балконом розлягається хорове "Гоп-стоп, вспомні ту маліну"!), — але, зваживши логічно, все це, в принципі, неважко було передбачити. Адже всі ми, байдуже, усвідомлюємо це чи ні, є внуками й правнуками ГУЛАГу, і притаманного, наприклад, пересічному західноєвропейському обивателеві здорового імунітету перед проявами "блатної" субкультури від нас сподіватись не доводиться — не мали ми звідкіля його взяти. Навпаки, ще в брежнєвські роки всяка "приблатньонність" законно сприймалася як своєрідний "андерґраунд", бунт проти оскомно нуднющого "офіціозу" партійних промов, словом, ледь не дисидентство, — звідси значною мірою походила і шалена популярність Висоцького, і дитяче захоплення "екзотикою" зеківського фольклору (досі пам'ятаю, як ми студентами веселилися, виспівуючи на все горло: "А дєло было в старину, эх, под Ростовом-на-Дону, на нарах, брат, на нарах, брат, на нарах!.."), і, звичайно ж, просочування — навіть в інтеліґентську мову — крутих словечок та ідіом із табірного жарґону... Нині вони так зрослися з нашим побутом, що вже й не сприймаються за власне-табірні, і коли юні футбольні фани гучно скандують своє "Італія — параша, побєда будєт наша", то навряд чи бачать при цьому собі в уяві оту "парашу" як атрибут тюремної камери; подібних прикладів можна навести й більше, ними буквально рясніє наше повсякденне мовлення, — зайвий доказ того, що ГУЛАГ у нас таки в ґенах, і на те, щоб визволитись від нього, знадобиться ще не одне покоління.

Тут доречно згадати, що й сама Радянська влада як така будувалася на засадах кримінального світу — починаючи від "революційного" заклику "грабувати награбоване" та суто "блатної" ієрархії вищої партноменклатури за зразком злочинного угруповання з його "паханами" й "хазяїнами" (нагадаю, що саме так, по-"блатному" — "хазяїном" — любив іменувати себе Сталін), і закінчуючи відомим союзом пенітенціарної системи з так званими "соціальне близькими" — бандитами і вбивцями — проти "політичних", так званої "п'ятдесят восьмої статті". Зайве нагадувати, що від сталінських часів ця влада залишалася практично безроздільно російськомовною (наївна спроба П.Ю.Шелеста в 1960-тих "узаконити" українську, зокрема і в номенклатурному обігові, була радше курйозом, за який самодіяльному "українізаторові" його московські "хазяї" хутенько прищикнули пальці). Правляча, директивно-апаратна російська, що поширилася по всіх без винятку владних коридорах, закономірно несла в собі цілий ряд "блатних" характеристик, зацілілих і досі: тут і незмінне "тикання" начальника підлеглим, хоч би той підлеглий за віком у дідусі начальникові годився, і "матєрок" як ознака — зовсім не кримінальне осудного хуліганства, а швидше "паханової" добродушної прихильности (підлеглим належиться догідливе підхихикувати), і той незабутній, цілком офіційний (так званий "контрпропаґандистський", культивований повсюдно, від газети "Правда" до школи й дитсадка)1 стиль словесної розправи з опонентом, який наперед не тільки

1 До речі, про дитсадок: одним із найбільших моїх культурних потрясінь із радянської епохи свого часу стало знайомcтво з методичкою для працівників дошкільних закладів, із таким приписом стосовно молодшої групи (триліток), як "формувати в дітей уміння зграйкою ходити за педагогом" (!!!), — чим вам не зеки "на розводі"? (Між іншим, в жодній із старих демократій дошкільнят не водять "строєм", — Радянська влада добре тямила, до якого життя готувати своїх майбутніх підданців!).
виключає до того опонента, як "не-нашого", будь-яку людську повагу, а й його самого "виключає" з числа живих, і тому, з погляду соціо- й психолінґвістики, найближче стоїть до істеричного злодійського: "Сука, б... папішу-парєжу!" (кому не в пам'ятку друковано-ефірні захлинання епітетами на кшталт "гнусные отщепенцы", "мразь", "фашистское/империалистическое/националистическое й т.д. отребье", і чим, справді, різниться класичний "Правдинський" зворот на кшталт "место этим подонкам — на мусорной свалке истории" від тюремного "твое место у параши"?). Щойно тепер науковці розпочали серйозні дослідження мови тоталітарного суспільства — і одразу ж вперлися, мов у глухий мур, у надзвичайно слабку розробленість такої галузі, як соціолінґвістика злочинного світу: виявляється, без неї — як без рук!.. Інакше кажучи, та влада розмовляла зі своїм кримінальним світом одною мовою, перебувала з ним у єдиній мовній системі, задаючи йому, наче дириґент камертоном, той початковий "мовний тон", що його він, відтак, — пародіював, перекручував-передражнював, вивертав назовні, але в цілому "тримав" досить-таки точно.

Все це, далебі, варто повсякчас держати собі в умі. Бодай би тільки на те, щоб здавати собі справу з однієї вельми серйозної обставини: нині, коли від Радянської влади з її тоталітарною російською зостався лиш її виродок-байстрюк (втім, цілком, на жаль, рум'яний, вгодований і швидкоростучий) — пост-радянський, чи, радше, "пост-всесоюзний" кримінал, чиє "мурчання" дедалі чутніше і, от уже дослівно, владніше відлунює в українському просторі, — проблема дерусифікації вітчизняного права й судочинства перестає бути суто політичною. Вона стає, без перебільшення, — проблемою професійної чести українських правоохоронців.

І не тільки тому, що для органів, які представляють державу, послугування державною ж таки мовою є ознакою елементарної самоповаги, — чого як чого, а якраз самоповаги нас не дуже вчено (це вам не вміння з трьох літ "зграйкою ходити за педагогом"!): щоразу, коли, повертаючись із далеких мандрів, перетинаєш рідний кордон, не можеш позбутися того почуття сорому, яке відомий кіногерой колись виразив словами "за державу обидно", — ось бориспільський прикордонник, який щойно намагався говорити з західним туристом по-німецькому, беручи до рук мого паспорта, відразу переходить на російську: "Снімітє очкі", — "А що, — питаю, — в іноземця тут більше прав, ніж у мене?" — Офіцер дивиться на мене з-за скляної перегородки, явно і, що найжахливіше, щиро не розуміючи, чого я від нього хочу. Пояснюю: "Ось ви говорили з отим паном мовою його країни — а зі мною, виходить, можна не церемонитися, я для вас людина без громадянства?" — Стенає плечима, на обличчі вираз нудьги, мовляв, викаблучується дамочка: "А ви што, нє понімаєтє, што лі?" — Недопояснили йому свого часу ні за партою військового училища, ні тут, на робочому місці, що, подібно до того, як форму він одягнув не тільки на те, щоб не голим сидіти, так і мова, якою послуговується, не на те тільки служить, щоб його розуміли, — що ми з ним у даному разі не приватні особи, не в трамваї й не на вулиці, де вольному воля хоч на миґах, хоч на "русском матєрном", аби лиш співрозмовник уторопав, — що тут, на кордоні, його мова, так само, як форма із національним гербом на кашкеті, є — знак, символ держави, яку він представляє, і нехтуючи цим знаком, він, хай і несвідомо, демонструє несамовільну зневагу до тої держави — і, автоматично, до себе самого, як її службовця...

Здавалось би, самозрозуміле: для представника влади громадянська свідомість з усіма без винятку її атрибутами, включно з державною мовою, — то необхідна складова професіоналізму. Одначе у випадку представників закону справа, повторюю, не тільки в цьому, і тут робоча мова — вже далеко не сама лише "форма", як у прикордонних військах. Бо коли з уст правоохоронця раптом чуєш — ну хоча б у якій-не-будь телевізійній "Ситуації" — ту саму, з тою-таки пливучо-жувальною "малоросійською" інтонацією, що і в його "підопічних", російську, то сприймається вона, за нової історичної ситуації, вже не як "мова Радянської влади", а — хочемо ми того чи ні — саме як мова отого "міжнародного кримінального спілкування"; і виходить, що "ситуація" (перепрошую за мимовільний каламбур!) обернулась навиворіт — вже не порушник "вторує" мові закону, а навпаки, закон — порушникові! (Тут і своєрідний внутрішній парадокс приховано: адже, відступаючись від державної мови, правоохоронець, сам того не помічаючи, авжеж що порушує — Основний Закон, Конституцію! — тобто й сам не витримує такого, здавалось би, непомітного й малозначущого, але якого ж, коли вдуматися, підступненького тесту на законослухняність, котру покликаний пильнувати в інших, і тим ніби, нехотячи, "подає знак", що писаний закон — не така вже й серйозна штука, як здається...). Так нинішня російська мова правоохоронців демонструє не силу — а слабкість держави, її "невпевненість у собі", залежність — чи то від інерції минулого ("Великої Зони"?), чи, й того гірше, від світу тих злодіїв, котрі, що називається, — "в законі", під охороною не міліції, а власних автоматників у броньованих мерседесах...

Українська мова — попри всі, завдані їй численними репресіями й хронічним, від 1920-х років, гнітом, тяжкі удари — має зараз для вітчизняного права одну неоціненну, хай і вимушену, перевагу: вона не виробила власної тоталітарно-"блатної" традиції (навіть мат у ній на сьогодні — не "свій", а запозичений: нецензурні лайки, якими послуговувалися наші предки ще вминулому столітті, нині можна віднайти хіба що в словнику Грінченка). Тобто, вона дісталася нам відносно "чистою" від ГУЛАГівського спадку, вийнятою ледь не навпростець із якого-небудь "Словника правничої мови" 1926-го року і тому не обтяженою тими асоціативними "хвостами", коли кожне слово, незалежно від волі мовця, волочить за собою в згорненому вигляді довгий шлейф брудної історичної пам'яті (для пояснення наведу приклад: нещодавно мені довелося спілкуватися з молодим офіцером СБУ, який ревно запевняв мене, що його організація не має геть-чисто нічого спільного з давнім КҐБ, — говорив, проте, по-російськи, і я машинально відзначала — і той самий стиль мовлення, і ті самі слова й звороти, пам'ятні з часів маланчуківського "полювання на відьом", і, що особливо цікаво, неминуче, продиктоване самим тільки мововжитком, чи, як кажуть лінґвісти, "узусом", безпорадне "сповзання" мого співрозмовця, мимо його власної волі, в те саме зачароване коло ідеологом, із якого вибратися він не мав способу — мовних, а отже, й мисленнєвих засобів не мав: всього цього легко вдалося б уникнути, якби офіцер користувався в роботі не "старою", а "новою" державною мовою). Диктуючи нам норми мислення, мова водночас задає і правила поведінки: приміром, звертаючись до затримуваного по-російськи, ви навряд чи станете тут-таки пояснювати йому його право на адвоката (та й взагалі навряд чи щось станете пояснювати!) без ризику виглядати смішним, мов хлопчисько, що надивився голлівудівських фільмів (хоч нічого смішного в самій процедурі нема, і вона є звичайною правовою нормою всіх демократій), — вас загальмує "внутрішня інерція" тої мови, що нею десятиліттями вимовлялося "Вы арестованы" уже наперед як вирок, як позбавлення, з цієї самої хвилини, будь-яких громадянських (і людських!) прав узагалі; зламати цю інерцію ой як нелегко, але тим уже хай сушать собі голову правоохоронці Росії... У нас же за "новою" державною мовою такої інерції нема, не склалася, тут ще можна починати "з чистої сторінки", орієнтуючись відразу на стандарти, прийняті в країнах — членах Ради Європи. Інакше кажучи, українська як мова права дає країні ще один шанс розпрощатися з нашим — хай яким липким та невідчепним — "совковим" минулим.

Звісно, наївно було б сподіватися, що отак одразу, за одним директивним помахом вона повсюдно вступить у свої права і залунає з уст наших правоохоронців з тією владною, державною гідністю, яка змушує себе поважати і перед якою прищулюють вуха "блатні" авторитети, — але ж, як слушно нагадує нам приказка, не одразу й Київ збудувався. А головне — не сам собою: будували люди — камінь по каменю, метр по метру. Те саме і з мовою, яку один із найвидатніших філософів 20-го століття М.Гайдеґер влучно охрестив "домом буття", — вона так само "розбудовується" нами щодня і щогодини — кожним словом, кожним звертанням. Кожною думкою.