Оксана Забужко

МОВА I ВЛАДА

[ Опубліковано в журналі "Дніпро", № 11, 1990. ]

У своїх "Споминах" М.Грушевський із фаховою безсторонністю історика констатував, що загалом люди рідко коли відчувають справдешній історичний масштаб тих подій, котрі розгортаються їм перед очима: так, українське громадянство в 1876 р. й гадки не мало про можливий фатальний вплив Емського указу на майбутнє нації. Коли ж у столітню річницю цієї акції (брежнєвська адміністрація обожнювала ювілеї!) з усіх шпарин полізли незліченні, великі й малі, відомчі постанови — про переведення на російську мову наукової продукції (кандидатських і докторських дисертацій — у зв'язку, мовляв, з удосконаленням роботи ВАК), про — я ледь не написала "русифікацію освіти", хоча в офіційному ідеологічному арґо це подавалось як "підвищення-рівня-викладання-російської-мови", з усіма відповідними наслідками — од поновлення дореволюційної доплати "за обрусение края" для вчителів-русистів до масового закриття "інородчеських" (в тому ж арґо "національних") шкіл та директивного перетворення мовознавства на своєрідну танатологію*1 мови, покликану займатися головно впливами російської мови на "національні" та в належний час засвідчити природність загину цих останніх у "новій історичній спільності — радянському народові", — одне слово, коли через сто літ після Емсу відчуження народів від їхньої мови знову проголошено за послідовну урядову програму, то це вже й не сприймалося за подію, оскільки сама перманентність процесів лінґвоциду, їхня тяглість та наскрізна проникальність у всі соціальні структури робила їх масштаб малопомітним для ока самовидця. А між тим ідеться про ґрандіозний — воістину космічний — експеримент над людиною, досі не поцінований належно ні нашими (навіть найпоступовішими!), ні, скільки мені відомо, й західними інтелектуалами (цим останнім то й дивуватись нічого: відомо ж бо, що поріз на власному пальці завжди дошкуляє дужче, ніж звістка про людську гекатомбу десь на іншому континенті...).

Я не лінґвіст, не філософ мови, усі мої спостереження досить суб'єктивні, а проте оприлюднити їх вважаю за потрібне з двох причин. По-перше, в нинішній лінґвістичній ситуації в Україні хіба лише літератори — люди, котрі безпосередньо працюють з мовою і в мові, занурені в саму її змислову речовинність, — ще зберегли в поглядах на неї природний здоровий глузд практиків. Тому й перші удари на сполох — гине, вимирає українське слово! — залунали в умовах дозволеної гласности не на мітинґових майданах, і не з академічних мовознавчих кафедр, а на письменницьких пленумах (а вже звідти пішли ширитися концентричними колами по цілому краю): літератора, коли він тільки годен відчувати свій матеріал — слово — бодай настільки, наскільки порядний столяр чує дерево, просто неможливо заморочити сталінськими мовожерськими ідеями, ніби мова — всього тільки засіб спілкування, отже, байдуже, як саме передавати індиферентну до слова думку — хоч рідною, хоч есперанто, хоч на миґах, "аби було понятно" (од чаду цих ідей ніяк не прокашляється вже котра поспіль ґенерація українців!). Так жодними "передовими вченнями" не переконати селянина, буцімто віслюк у стайні перетвориться на коня, якщо тільки його належним чином доглядати (а біологи — вступали з Т.Лисенком у дебати, і цілком серйозно, і чухали вчені потилиці: чорт його знає, а може, й справді...). Відтак в усьому, що стосується мови, не фахівцеві, не теоретику, а саме літераторові-практику належить нині в Україні першенське право голосу.

І ще одна обставина спонукає мене висловитися на тему, в котрій, як-не-як, почуваюся дилетантом: приналежність до того покоління української інтеліґенції, що вже не зазнало природного рідномовного середовища. Нещодавно В.Аксьонов в інтерв'ю журналові "Оґоньок" (1990, №2) поділився з читачами своїм розчуленням од перебування на батьківщині: що то, мовляв, за дивовижне відчуття — блукати московськими вулицями, слухаючи, як перехожі балакають по-російськи, адже в еміґрації звикаєш озиратися на звук рідної мови... Заздрю В.Аксьонову: я, українка, народжена й зросла в українському (авжеж пак!) місті, всеньке свідоме життя отак рефлекторно озираюся на звук рідної мови не десь там, а власне в себе на батьківщині, бо одразу за порогом мого помешкання — вже на сходах! біля ліфта! — починається нескінченна мовна "полоса отчуждения", в якій спливає дві третини мого активного життєвого часу. Усією своєю духовною істотою, свідомістю та підсвідомістю я, отже, знаю, що таке пресинґ лінґвоциду і чим він загрожує особистості. Через те мої роздуми можуть придатися і як свідчення щасливо зацілілої жертви масового надлюдського експерименту.

А що експеримент цей, справді-таки унікальний, виявився небезуспішним, переконливо показали хоча б молдавські події 1989 року, коли на Закон про державність молдавської мови (по-простацьки кажучи, урядове рішення, аби кожен громадянин республіки знав мову її народу) маси російськомовного населення відповіли страйками. Кілька тижнів Молдову лихоманило. СРСР вступив у добу лінґвістичних воєн.1

1 Прим. 1999 р.: те, що нині, по десяти роках, ці процеси все ще тривають у країнах Балтії, незаперечно свідчить: маємо до діла з феноменом, який вартує окремого дослідження і який пострадянська політична думка переочила з явно підозрілою легковажністю.

"Страйк" — за УРЕ — "одна з основних форм класової боротьби пролетаріату", відмова від праці "з метою захистити свої інтереси", а за "позакласовим" Вебстером і геть-то скромніше — "з тим, аби домогтися кращих умов праці". Але щоб — "відмова від праці" (а це ж — господарчі збитки, привид руїни!), "з метою захистити" своє право чогось не знати, хай і мови?! Щоб економічна боротьба — не задля права "мати" чого-небудь більше (грошей, вільного часу, додаткового знання...), а навпаки, задля "не мати"?..

Вдумаймося в це, і нам стане моторошно. Ох ні, не класовою боротьбою тут повіяло, ба й не "міжнаціональними конфліктами", як це було офіційно скваліфіковано: адже були серед страйкарів і росіяни, і наші, прости Господи, землячки-українці, і євреї, і кого там тільки не було — не здивуюся, коли почую, що й без молдаван не обійшлося. Усіх їх об'єднувало одне — внутрішнє, на рівні самопочування, духовне чужинство щодо землі, на якій мешкають. І вододіл — між тутешністю та чужинством, причетністю і непричетністю, присутністю і неприсутністю (психологічною) в домі автохтонного етносу — проліг через мову.

Неначе те морське чудовисько з арабських казок, що його, сонного, мандрівники взяли були за острів серед океану й заходились обживати, забудовуючи халупами та обсіваючи рисом, — мова, десятиліттями принижена до механічного "засобу спілкування", нагло пробудилася, скинулася цілим, хоч і тяжко враженим недугами, тілом — і явила приголомшеному поспільству свою таємничу, сливе містичну — бо незбагненну — матеріальну силу (через "засіб спілкування" люди не виходять на площі й не беруться за барки). Тоталітарна свідомість, котра до пори фігурувала була в офіційній фразеології під псевдонімом "морально-політична єдність радянського суспільства", зіткнувшись із цим феноменом, панічно заметалася в пошуках відповідного ярлика — націоналізм, мовний екстремізм що там ще?.. (адже найменувати означає тим самим приручити, ввести в коло звичних непорушних уявлень). Пікантно, що в молдавських подіях симпатії імперського так званого "Центру" недвозначно схилилися на бік страйкарів — руйначів і без того хворої загальносоюзної економіки, — і це на тлі постійних закликів до народу "менше мітингувати, краще працювати"! Цей позірний парадокс напрочуд вдало розкрив сутність мовної проблеми як політичної: боротьба за мовну емансипацію є не чим іншим, як боротьбою з тоталітаризмом на щонайінтимнішому з його плацдармів — на терені людського духа. Тож хвилювання Системи зрозуміти неважко.

Філософська герменевтика (М.Гайдеґер, Г.Ґадамер) успішно довела, що насправді не ми володіємо мовою, а навпаки, мова володіє нами. Не вербалізоване, не впіймане словом вислизає з ясно освітленого кону свідомости в темну млу непевних, хаотичних відчуттів, — єдино лише висловлене, о-словлене існує для нас реально: мова і тільки мова велить нам сприймати світ таким, а не інакшим, накидає нам світогляд. Завдяки мові уродженець Борнео бачить 37 відтінків зеленого кольору, яких не бачу я, а мені "хата"-жінка несвідомо видається теплішою, обжитішою, ніж "дім"-мужчина (жіночність-бо обволікає, обтуляє собою, тоді як masculinum — завжди твердість протистояння, виклик: насторч світові), — і хай потрапить це зрозуміти природний англомовець, у чиїй свідомості не існує роду для неживих предметів! По суті, національна мова — чи не єдина абсолютно необорна нематеріальна даність, із форм якої душа негодна вийти так само, як із "приділеного" їй тіла: словом структурується все наше внутрішнє життя, від мислення до сновидінь, і недарма прагнення прибрати до рук цей "психічний зонд", невідпорне знаряддя контролю за людиною (жодні психотропні препарати не дадуть подібного ефекту!), — прагнення узурпувати право на внормування мови притаманне всякій владі, знаній в історії людства, — досить згадати боротьбу християнських церков з приводу того, які "язики" слід уважати сакральними, а отже, придатними для богослужіння, або ж лінґвістичну політику французького абсолютизму з його нормативним академічним словником та літературною мовою, покликаною придушувати діалекти.

Ясна річ, тоталітарні режими 20-го століття, метою яких якраз і була ідеально "прозора" для влади "нова людина", мусили в цій царині лишити спадщину, далеко багатшу, ніж попередні соціуми. Дж.Орвелл, один із небагатьох письменників Заходу, хто справді зумів розібратися в природі тоталітаризму, цілком логічно завершує роман "1984" трактатом "Про новомову" — завважмо, за два роки до того як схожий трактат — тільки вже не в фантастичному, а в дійсному світі — взявся створити Сталін. Не належу до тих, хто схильний переоцінювати розумові здібності радянського диктатора ("праці" його дивують хіба лиш убогістю змісту та монотонністю стилю), але принаймні цілеспрямованости йому не бракувало, і його несподіване брутальне втручання в лінґвістику — чому не в аґробіологію? не в ядерну фізику? — то, на мій погляд, не просто примха диктатора, а спроба підготувати ґрунт для духовної кастрації майбутніх поколінь і забезпечити режимові, що перемогою у війні остаточно ствердив свою несхитність, своєрідну часову ґарантію — на безвік.

Бо й справді, "радянський народ" — не абстрактна "нова історична спільність": яв, зароджена в 30-ті роки і проголошена в 70-ті вірним сталінцем Сусловим за величезне досягнення соціалізму, за моральну та юридичну норму, за якої все, що "не влізало" в цей незграбний евфемізм (ну хоча б суто етнографічний інтерес до старовини...), розцінювалось як виклик державному ладові й позначалося всеосяжним словом "націоналізм" — одним із тих "новомовних" слів, котрі "призначалися не на те, щоб відбивати, а на те, щоб убивати значення. Значення цих слів... розширялося так, аби охопити цілу множину понять; упакувавши ці поняття в одне слово, їх уже легко було відкинути й забути" (Дж.Орвелл). Надзвичайно зручно: говориш по-українському? — націоналіст!, поклав квіти до пам'ятника Шевченкові? — націоналіст!, вважаєш, що ні 1654-й, ні 1922-й рік не принесли Україні щастя? — націоналіст, та ще й "кадровий" (що воно таке — Господь відає!) і т.д., причому всі підставлені (й непідставлені) варіанти значень автоматично анулюються свідомістю, викреслюються з буття: антирадянщина, єресь! А от з терміном-антаґоністом — "радянським народом" — розібратися дещо важче — хоч він, народ, і об'єднаний "спільністю соціалістичного ладу", "марксистсько-ленінською ідеологією", "засадами інтернаціоналізму" (цитую за "философским знциклопедическим словарем" 1983-го року) і — чим там ще? — ах так, спільною мовою міжнаціонального спілкування — російською: дякувати Богові, хоч одну ознаку можна практично — наприклад, за допомогою статистики — перевірити на істинність (решта належить до так званих buzz words:*2 спробуйте-но справдити в населення щось такого, як "засади інтернаціоналізму"!). То чи не виведе нас ця жива ниточка з такого лункого словесного лабіринту на якесь певніше, станівке місце?.. І ниточка — виводить: ба, та осьдечки ж воно, це місце, прошу дуже: "всюди, на всіх етапах розвитку мова як засіб спілкування людей у суспільстві була спільною і єдиною для суспільства... Я маю тут на увазі не імперії рабського і середньовічного періодів, скажімо, імперію Кіра й Александра Великого або імперію Цезаря і Карла Великого, які не мали своєї економічної бази і становили тимчасові й нетривкі військово-адміністративні об'єднання. Ці імперії не тільки не мали, але й не могли мати єдиної для імперії та зрозумілої для всіх членів імперії мови. Вони являли собою конґломерат племен і народностей, які жили своїм життям і мали свої мови". Оце ж вам і причина "тимчасовости та нетривкости" стародавніх імперій, а оце ж вам і автор, що добре засвоїв їхні уроки: тов.Сталін, "Відносно марксизму в мовознавстві", Київ, 1950, с. 10 (приклад з імперіями — це у товариша Сталіна, відай, мимохіть вихопилося: привіт д-ру Фройду!). Здається, ясно: щоб імперія була "тривкою", та що там "тривкою" — вічною! ("сплотила навеки великая Русь"!), її населення мусить являти не якийсь там строкатий "конґломерат", а добре вварену однорідну масу — до кипіння не доводити, помішувати щокілька хвилин, пробачте, щокілька років (і — помішували: то депортували на Схід цілі народи, то, вже по смерті Сталіна, раз у раз здіймались галасливі кампанії повсюдного згону на яку-небудь

2 Дослівно так: "плохо это или хорошо? Мы, коммунисты, с уверенностью можем сказать: хорошо. Очень хорошо", — расист, очевидно, відповів би навпаки, для всякої ж іншої, не аси-міляторської й не расистської, свідомости сам факт міжнаціонального шлюбу взагалі лежить поза сферою оцінки — принаймні доти, доки не стане відомо, вдалий це шлюб чи невдалий...
чергову безглузду будову, то Брежнєв з партійної трибуни врочисто благословляв міжнаціональні шлюби).2

При цьому саме зоднаковіння мислилось як ґарант єдности: історична — пам'ять усіх племен і народностей" не мусить сягати глибше 1917-го року (багатьом древнім етнокультурам і письмо змінили були на кириличне...), ясна річ, за винятком "возз'єднань", "приєднань" та "добровільних входжень", покликаних доводити, що "ми завжди були разом". Антирелігійна боротьба 20-30-х років означала, по суті, війну конфесій і утвердження справді-таки загальнорадянського поганства — із своїм пантеоном богів і героїв (де політичні лідери по-родоплемінному йменувалися "вождями"), із своїми ритуалами й своїми місцями культових відправ, нарешті, із своєю жрецькою кастою — партійним апаратом, чи, по-орвеллівськи кажучи, "членами внутрішньої партії"; ну і, зрозуміло, мова теж мусила бути "спільною і єдиною" для всіх, і лінґвістичний канон — от він, далеко ходити не треба: священні тексти — праці Леніна-Сталіна. Так і писали тодішні мовознавці: "особиста мовностилістична практика В.І.Леніна і Й.В.Сталіна зробила великий творчий вплив на характер стилю мови публіцистики і художньої літератури народів Радянського Союзу".3 (І.Бiлодід. Боротьба за принципи соціалістичного

3 Спеціально звертаю увагу читача на "характер стилю мови", як-не-як, фахового мовознавця (sіс!): п'ять, одним духом, родових відмінків уряд — це вже не не дорікуватість і не затинання, а, далебі, щось близьке до паралічу мовленнєвих центрів ("одібрало мову"!)...
реалізму в мові і стилі української прози довоєнного часу // Питання української радянської літератури: Зб. — К., 1955. — С.115).

Так, у найзагальніших рисах, "конгломерат племен" випаровувався до консистенції єдиного племені, єдиного етносу, з усіма приналежними структурними ознаками. "Здравствуй, племя, младое, незнакомое!" — як писав російський класик.

Мова виконує, серед інших, дуже важливу філософськи-світоглядову функцію: вона прив'язує етнос до його природного оточення, до ландшафту, до того кревного, предметне обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, котрий становить неорганічне тіло народу. За повідомленням литовських учених, складена геофізиками карта електромагнітних полів на території республіки збіглася з картою литовських діалектів з точністю до 1 км!.. Кожна мова "прописана" в цілком певному земному просторі й тому, переселяючись на інший терен, міняється, пристосовуючись до нових природних умов: так неозорі обшири американського континенту, приміром, проковтнули, згладили, "зрівняли із землею" афектовану, перепадисту виробленість інтонацій Старої Англії, розпрямили її старофасонні граматичні закрутки, заступили притульне, по-острівному скулене "in" — у дім! у фортецю! у сховок! — безстрашним летючим "on": розгонисте лижварське ковзання на безмежній сніговій рівнині, пластунське припадання і розтікання на поверхні — далі, далі на Захід, жодного прихистку, але й жодних перепон, — так котиться площиною більярдна куля, усе відкрито, мов на долоні — не в яйці: не самозародження життя, а його експансія, — американський космос владно диктував мові-еміґрантці свої правила поведінки. Але мова й людину вписує в чітко окреслений просторово-часовий континуум — робить свого носія тутешнім, звідки б він не походив. "Лани широкополі, і Дніпро, і кручі" — цей хвилястий, горбистий ("за байраком байрак"!), жіночно-теплий рельєф серцевинної України недарма викликає сльози зворушення (сама бачила!) у сивоусого українця, народженого в Пенсільванії, який уперше ступив на землю предків: та "ґенетична пам'ять", котрою він пронизливо "впізнає" досі ним не бачений краєвид, закодована в рідному слові, — вперше на віку наш американець відчуває, як його трудно збережена, забур'янена англіцизмами українщина легко, без жодних зусиль допасовується до навколишньої землі, води і неба: будь-яка інша мова тут неприродна, неадекватна, неістинна! — і сльози, що набігають йому на очі, є слізьми полегкости, — чоловік віднайшов свою тожсамість.

Але стривайте. Тобто як це — віднайшов тожсамість?! Ви що, жартуєте?.. Допустити, щоб так утожсамлений — ущільнений всередині себе, наділений власним тяжінням дух взаємодіяв з чужорідними ідеями за законами притягання-відштовхування, сам визначав свої світоглядові симпатії-антипатії, креслив собі траєкторії руху і взагалі, вимагав діалогу. І як після цього накажете ним керувати?

Е ні, дорогенькі товаришочки. "Ми вичавимо з вас усе — а тоді заповнимо собою" (Дж.Орвелл).

Молодий радянський суперетнос, покликаний залюднити колосальні простори шостої частини земної тверді, від самого початку мислився як рухливий, кочовий (звісно, в межах, обведених лінією державного кордону), тобто як своєрідна летка, розпорошена між землею й небом суспензія, готова за першим же порухом державної длані покуритися туди, де утворився порожній проміжок: на шахти Донбасу, в степи Північного Казахстану, на будівництво залізниці "от Байкала до Амура"... "От Москвы до самых до окраин, с южных гор до северных морей человек проходит как хозяин необъятной Родины своей", — це чистий маніфест волоцюзтва: адже ж "хазяїн" — не "ходить", "хазяїн" — обростає хазяйством, приростає до місця, закорінюється і, наколи вже хоч трохи розжився, на підйом ой який важкий! Смисл колективізації крився, між іншим, і в тому, щоб назавжди витравити оцю сутнісну для селянської культури природність, прирідненість—до свого поля, до з дитинства знаної оку кринички на дні ярка, до населеного духами з бабиних казок байраку за селом, — щоб позбавити селянина не фізичного, але метафізичного земного тяжіння: якби воно якимось дивом зберегло свою силу, новий суперетнос не мав би шансів на існування. Тому винищення селянської культури стало без перебільшення вирішальним кроком на шляху ґлобальної дезетнізації, денаціоналізації.4

4 Природність міста (а всі стародавні, з поселень розвинуті міста ідеально зрощені з ландшафтом) помітна менше і вже тим уразли-віша: досить порушити історичне середовище, зруйнувавши, як у Києві, кількадесят безцінних пам'яток, що "держать" на собі забудову (і поосипались цілі квартали!), нагромадивши гори й гори потворних безликих "Черьомушок", — і просторові координати духа захиталися: нема до чого приріднятись, а відтак "киянин", "чернігівець", "харків'янин" — значить уже не більше, ніж "мешканець", на цю хвилину, Києва, Чернігова, Харкова, сьогодні киянин, завтра москвич, післязавтра може бути рижанином чи алма-атинцем: де ліпша квартира трапиться!

Мене завжди зворушували в компартійних документах простодушні, схожі на застільні тости, побажання, аби кожен громадянин Союзу будь-де, в будь-якому його куточку, незалежно від національности й місця проживання, почувався як удома. І невтямки було авторам "тосту", що будь-де почувають себе "як удома" тільки бездомні — злодії, проститутки, взагалі вивласнені, злюмпенізовані елементи. Зміна ж "дому", хоч і можлива, дається ціною принаймні одного марґінального, "переходового" покоління. Безперечно, Україна — дім не лише для українців, а й для поляків, від двох віків переселених на Наддніпрянщину й ще донедавна цілком автономних у культурному відношенні, для численних "українських росіян", для євреїв, що віками витворювали по українських містах та містечках свою локальну субкультуру тощо: люди довготрудно зросталися з цією землею і фізично (ховаючи в неї своїх мертвих та народжуючи на ній дітей), і духовно (приймаючи — до певної межі, тієї, за якою починається асиміляція, — її культуру, і передовсім — мову). Складніше з Кримом — цим типовим "домом без господаря", з обез'язиченою топонімікою й ґвалтом позбавленою традиційних, віками проваджених тут господарств природою, котра з року в рік невловно марніє, блякне, мов безмужня жона. З росіян, здається, тільки Б.Чичибабін (знов-таки — поет, а отже, наділений спеціальним органом "мовного слуху") відчув, "как непристойно Крыму без татар", — і дійсно, антропологами доведено, що саме автохтонний етнос найліпше потрапляє підтримати в природі екологічну рівновагу... Кримська земля "говорить по-татарськи", і людей, що заселили її по татарах — не росіян і не українців, а так — леґіонерів імперії, "население Крыма", наслідком лабораторного експерименту добуту породу homo sovieticus, — вона "не любить", як "не люблять" (не розуміють) її вони. Антиукраїнські (як і антитатарські) настрої в Криму є, по-моєму, не що інше, як несвідомий, інстинктивний протест проти його остаточного, мирного "одомашнення", бо ж homo sovieticus за своєю суттю є абсолютно бездомний, як у прямому (наймає державне помешкання), так і в переносному, культурософському значенні, — ідеальний чужинець, котрий ні за що не відповідає (і тому зовсім слушно завжди тужитиме за "сильною рукою": тільки вона надає йому форми — і вектора руху). Дніпро, кажете, пересихає? А мені яке діло — на мій вік вистачить! АЕС у Чорнобилі звели? Ну, начальству видніше, де зводити (а коли рвонуло — десятки тисяч "киян" знесло з місць чорнобильським вітром: хто переїхав, хто обміняв квартиру, хто завербувався на Північ чи за кордон, — безтурботна комфортність чужинства не в останню чергу живиться можливістю, хай навіть суто умоглядною, взяти капелюха й сказати господарям "Бувайте здорові!", тільки-но в домі починається пожежа).

Так, присутність homo sovieticus в українському, молдавському, естонському і т. д. домі — чисто механічна, і протестуючи проти української, молдавської, естонської і т. д. мови, він інтуїтивно відчуває: "тутешня" мова, адекватна цій природі, цій землі й небесам, притягне його до них, зробить "важким" (обтяженим відповідальністю!), малорухливим, та, Господи, просто розвиднить йому в очу ціле довкілля, досі розмите, як при безфокусній зйомці, "языком межнационального общения"! Він не хоче цього. Він боронить свою бездомність, — уникаючи труду закоріненого життя (як, зрештою, норовить уникнути будь-якого труду взагалі).

"Міжнаціональна" російщина, ця справді-таки родова ознака нового етносу, своєрідний "бейсик", неспівмірний з жодним природним крайобразом (не те що "лани широкополі, і Дніпро, і кручі", а й єсенінська "страна березового ситца" не може бути ним озвучена!), має, хоч що б там правили про це радянські мовознавці, функцію далеко важливішу од комунікативної: вона заслоняє від людини довкілля непрозірчастим матовим екраном, зависає між ними, як димова запона, що за нею і Дніпро манячить не таким уже й мілким, і Чорнобиль не таким уже й страшним, а військова аґресія в Афганістані, мужньо й маловрозумливо пойменована, було, "исполнением интернационального долга", породжує новий тип осиротілих матерів, котрі в жалобному строї вихоплюються на трибуни з патріотичним покликом войовничих племен: мало не "за Родину, за Сталина!". Ця функція блискуче описана Орвеллом — "звузити обрії думки, унеможливити єресь", тобто позбавити людину власної позиції у всесвіті: якщо "істинна" мова, кажучи словами М.Гайдеґера, "вводить суще у простори розкритого", то мова "фальшива", безрідна, до жодного ландшафту не прикріплена, назавжди закриває від людини суще, позбавляє його буттєвости. Це й є "новомова" — за термінологією Р.Барта, "енкратичний соціолект", тобто такий різновид національної мови, на боці якого виступає державна влада на противагу соціолектові "акратичному", опозиційному (див. есе Р.Барта "La division des langes").*3 Його єдиним органічним предметним середовищем уявляється мені безособовий інтер'єр вельможних кабінетів: тьмяний відсвіт полірованого дерева, ошатні килимові доріжки, гіпсовий Ленін на червоно задрапованій підставці... Отут доречно звучав і знаменитий хрущовський "комунізьм", і невимовні для нетренованого словесні конструкції з "повышением усиления", а чи "усилением повышения", і, чого гріха таїти, поширений тепер уже по цілій країні "апаратний мат". Але від самого припущення, що в цих мурах могло пролунати що-небудь на кшталт: "А послухайте-но, чоловіче добрий, яка мені оце трапилася пригода", — віє чимось протиприродним: це схоже на несумісність груп крови, і початки цієї несумісности — на тому шляху, котрим ще не розкуркулений дядько віз до себе в село "трійку" з губкому, а влазлива, геть нежіночна і тим загарливіша в своїй ідейній щирості "стрижена комуністка", сидячи на возі, "переконувала дядька на атеїста" (Б.Антоненко-Давидович. "Смерть"). Дядько підсміюється, віджартовується — він іще не сприймає цих заволок за поважну силу:

" — Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то...

Славіна перебила його:

— Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии. Карл Маркс, например, сказал: религия — это опиум для народа.

Дядько чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом заманулося підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав:

— Та воно так: тепер усе для народа".

Блискучий діалог! Шпенґлер застогнав би од заздрощів — кращої ілюстрації до тези про принципову неможливість порозуміння між історично розмежованими культурами годі й уявити. (І розстановку сил схоплено автором прицільно точно: Славіни починають і виграють — делікатний дядько з чемности спершу підтакуватиме незрозумілим чужинським речам, а далі й сам приноровиться ламати язика, а наколи б йому скортіло ввернути щось своє, то завжди чутиме у відповідь безцеремонне "Подождите, товарищ"). А що йдеться саме про дві культури, свідчать, по-перше, різні способи цитування, за якими — різні типи функціонування традиції (дядько наводить приказку — кристалик колективного досвіду, і тут-таки — "тільки ж усе ж таки, як подумати...", тобто першоджерело саме по собі не є для нього остаточним арґументом і не звільняє від необхідности "думати"; а у Славіної "Карл Маркс сказал" — і все, і крапка: що звиш того, те од лукавого); по-друге, вельми прикметний, визначений синтаксисом інтонаційний різнобій "партій" дядька й Славіної: у нього — крізь проскоки еліптичних речень, крізь чорториї емфазисів, "нукання" й "такання" — живий, багатий і неправильний, як усе живе, стихійний плин думки, що стрімко розгортається нам перед очима, у неї — безособова, мервотна правильність граматичної формули: обшмуляна, обтесана від частого вжитку до голого логічного кістяка чужа думка, прийнята й завчена у формі гасла ("опиум для народа"). Тут знов-таки варт згадати Орвелла: гасла, взагалі стійкі словосполуки в "новомові" цінні тим, що відтинають від поєднаних слів шлейфи асоціацій. Так, у свідомості радянської людини слово "опіум" збуджує не млисту картину наркотичного сп'яніння, а передовсім акурат оте, зі шкільної лави в зубах нав'язле, "религия — опиум для народа" (це явище прегарно показано в дотепному оповіданні К.Чапека, де сіромаха-газетяр, підданий тестові на асоціації, як заведений висипає на кожне слово експериментатора — гирилицю газетних штампів).

Перед нами справді мова "ідеального чужинця" (Славіна недарма не відрізняє жита від пшениці), і "особиста мовностилістична практика В.І.Леніна й Й.Сталіна" відіграла в її становленні роль таки першорядну. Обоє вони й самі були "ідеальні чужинці" — грузин, котрий іменував себе "человеком русской культуры" (бувши в дійсності "человеком" культури хіба що блатної) й до смерти говорив російською з невитравним акцентом, та "професійний революціонер", читай вічний еміґрант, із напохватним набором європейських "полуязичій" для практичного вжитку (щоб читати партіину пресу) та, в рідній мові, словником недорозвиненого (зате хамуватого!) підлітка в усьому, що стосується духовної сфери ("учено, но бестолково" — на адресу Геґеля, "реакционно, но интересно" — про відвіданий у Берліні спектакль, і т. д.).5

5 Прим. 1999 р.: в оприлюднених після розвалу СРСР щоденниках М.Мамардашвілі я знайшла ще рішучіший діагноз ленінській недорікуватості: "повна імпотенцiя думки", "настільки повна, що сама її можливість у кого-небудь, де-небудь уже видається казковою й неймовірною викликаючи лиш палючу підозру як коли євнух на вид статевого члена міг припустити лише, що це всього тільки кілок, невидимими нитками прикріплений до паху, всього тільки підозрілий і невикритий фокус, і вимагав би цей фокус викрити (і надалі повсякчас викривати, коли подібні кілки чомусь демонструються). От і викривали..." (Мамардашвили М. Необходимость себя / Лекции. Статьи. Филос. заметки. — М., 1996. — С. 174).

Взагалі ж досить симптоматичний уже сам факт обрання за мовний взірець не художніх текстів — найбільш індивідуалізованих і найбагатших лексично, — а непорівнянно вбогішої з цього погляду політичної публіцистики,6 тобто вирівнювання "за найменшим спільним

6 Приміром, американські політологи визначили, що мова публічних виступів їхнього президента відповідає рівневі учня сьомого класу середньої школи, і слушно: такий текст має бути, дослівно, "зрозумілий для ідіота".
7 В Румунії хтось із жертв диктатури Чаушеску не полінувався скласти вичерпного словника "Бейсик соціалізм" — куди увійшло... 400 слів!
знаменником". Від інших мов новомова різнилася тим, що її словник з року в рік не розширявся, а скорочувався" (Орвелл). Отож-бо.7

Таким чином, ми поступово виявили дві власне лінґвістичні характеристики радянської "новомови" — 1) сувора відповідність граматичним нормам, безособова "правильність" (так балакають недосить вільно опанованою іноземною) і 2) мізерність словникового запасу. У зв'язку з цим доречно згадати відкриття, зроблене свого часу батьком так званої дескриптивної лінґвістики Ф.Боасом: в будь-якій мові граматичні значення становлять плюс примусовости, доконечности, силування, тобто граматика цілком фатально зобов'язує суб'єкта мови до подання певної, мінімально необхідної інформації про події (якщо по-українськи, то про час дії, її доконаність чи недоконаність, рід і особу діяча тощо), лексичні ж значення є необов'язковими, факультативними — стоять, сказати б, на полюсі свободи, надаючи суб'єктові право вільного вибору. Відтак надмірна граматична правильність і лексична вбогість — ознаки того, що мова гнітить мовця: закріпачує, сковує його дух. Гаразд, коли перед нами іноземець, а коли людина так говорить своєю рідною?

"Но уже сегодня приятно побывать во многих колхозах и совхозах. Приятно войти в просторные, светлые дома, где городские удобства сочетаются с особенностями и потребностями сельской жизни. Новый характер труда, современный быт и облик таких сел — это и есть, товарищи, добрые плоды нашей социальной политики!"

Це — з промови Брежнєва на XXVI з'їзді КПРС. Витяг узято навмання, він абсолютно типовий. Такими витягами напихалися шкільні збірники граматичних вправ, написана такою мовою горезвісна "трилогія" дістала найвищу державну відзнаку з літератури й проголошена була за взірець літературного (так!) стилю, усе це десятки разів перечитувалося школярами й студентами, бо входило до всіх екзаменаційних програм — словом, це те ментальне тло, на якому зросло моє покоління.

Перечитайте наведений уривок. Тільки політичне наївний невіглас здатен припустити, буцім бодай одне слово в ньому можна порушити — вилучити або замінити на інше. Нічого подібного! Можна, щоправда з натяжкою, замість "приятно побывать" — далеко експресивніше "радостно побывать" ("посетить" — уже не можна: термін офіційний, ледь не дипломатичний, і тому наперед відтинає від себе всякі емоційно-оцінкові епітети). Але загалом і така заміна некоректна, бо "радостно" має бути не тим, хто "бывает", а тим, хто постійно живе там, у цих "колхозах й совхозах", у "просторных, светлых домах", знай благословляючи "нашу социальную политику", — творцям же останньої належить бути стриманішими у вияві своїх почуттів, це ще від Сталіна йде: юрмища ревуть од захвату, а влада ледь посміхається у вуса — "приятно"! "Просторные, светлые дома" — також стійка словосполука, заміна на "теплые" чи, скажімо, "уютные" внесла б недоречно "гуманітарний" дисонанс: перед нами не що, як естетичний ідеал доби "розвинутого соціалізму", "просторные, светлые дома" — це й підмосковні урядові дачі, і Палац з'їздів у Кремлі, і взагалі "енкратичний" образ дому (таких "просторных, светлых" озій зі скла й бетону зопалу назводили навіть на БАМі й аж тоді спохопилися, що в 50-градусний мороз вони перетворюються всередині на палаци Снігової королеви). Ну а про те, щоб намацати якісь люфти в "новом характере труда", "особенностях и потребностях сельской жизни", "добрых плодах нашей социальной политики" чи інших buzz words, годі й думати — текст, як бачимо, збитий і злютований так щільно, що кожна спроба заміни чаїть у собі приховану загрозу не більше, не менше, як ідеологічного збочення. Ні вже, хай усе лишається на своїх місцях.

Полюс свободи" зникає — зостається чистий примус, майже стерильна граматика: речення, ніби навмисне призначені для учнівських студій синтаксису. Я б сказала навіть, що тільки граматика і вносить у такі тексти подобу сенсу, адже до онтологічного справдження (за критерієм "чи існує в дійсності?") вони не надаються. "Новый характер труда (?), современный (а який мав би бути, середньовічний? — O.З.) быт и облик таких сел — это и есть добрые плоды нашей социальной политики" чи "Да здравствует коммунизм — светлое будущее человечества!" (як може "здравствовать" "будущее", те, чого ще нема? — О.З.) — всі ці речення з онтологічного погляду так само "порожні", безглузді, як і класичні "граматичні" приклади російського лінґвіста Л.В.Щерби ("Глокая куздра штеко будланула бокра и курдячит бокренка") або американця Н.Чамскі ("Colourless green ideas furiously sleep").*4 Зате вони правильні, вони зобов'язують, вони напомповують свідомість димом незбагненних, ніяк не зв'язаних з дійсністю абстракцій, водночас паралізуючи волю до інтелектуального опору.

Не забуваймо й ще одне: на відміну від питомої мови російського народу, енкратична російська "новомова" призначається до комунікації (так і в академічному мовознавстві речено: головна функція "русского языка как средства межнационального общения" — комунікативна), тобто не до продукування думки, а до трансляції вже готових думок (згадаймо Славіну!). Повновартісне, незалежне мислення потребує абсолютно безкраїх обширів "істинної", прозорої щодо світу мови — а в ідеалі, припускаю, ще й співвідношення мови мислення ("батьківської") з мовою почування ("материнською"). "Міжнаціональна" ж, коли вона витісняє національну, замикає людину в шахту ліфта, де рух триває лише вздовж уже напнутих тросів. Відповідно, інтелектуально-творчий потенціал, приміром, тих українців, котрих з дитинства (ясла, дитсадок, школа...) відчужено на Україні від української мови, має бути, порівняно з природними російськомовцями, зрослими в Росії, істотно ослаблений: за самими "стартовими умовами" ці люди приречені на інтелектуальну вторинність. (Тут, до речі, також і відповідь на питання, над яким марно сушать мізки педагоги, психологи, методисти та бозна-хто ще: чому випускники радянських вузів здебільшого не знають тієї іноземної мови, котру гризли, як рахувати середню школу, вісім років поспіль, — чому взагалі в СРСР така рідкощ фахівець із знанням мов?.. Раз у товаристві, де зайшла балачка про С.Лема, я поцікавилася в молодого російськомовного інженера, чи читає він по-польськи, і дістала начебто жартівливу, а насправді разючо точну відповідь: "Никакими языками не владею — с трудом выучил русский". У цьому — страшна правда: "с трудом" убгавши свою свідомість у "вакуумну камеру" "новомови", такий чоловік загалом позбувається ментальної спромоги стати на точку зору іншого етносу, бо йому нема звідки на неї ступити — не можна підстрибнути, висячи в повітрі!).

Перш ніж перейти до останнього — здається, найболючішого — аспекту нашої теми, пов'язаного з "аґресією" російської мови, енкратичної щодо національних мов, підіб'ємо деякі підсумки. Внаслідок великодержавної мовної політики в СРСР сформувався досить потужний соціальний шар людей "безмовних", тобто — не побоюсь різкого слова — ментальне кастрованих. Той сердешний донецький шахтар, котрий уславився був на цілу країну, заявивши, що йому байдуже, яка буде мова, аби була ковбаса, по-своєму мав слушність: після того, як закаламучено свідомість, тільки тіло та сигнали внутрішніх органів — зокрема й шлунка — забезпечують людині правдивий зв'язок із зовнішнім світом. А що влада наразі не навчилася, як у "Футурологічному конґресі" того-таки С.Лема, впливати на тіло галюциноґенами, штучно надаючи йому відчуття ситости після гнилої сосиски, то "ковбаса", дійсно, якось іще допомагає зберегти реалізм світопогляду та соціально-критичну установку... Себто світ уже сприймається цими людьми суто біологічно — на смак, на нюх, на дотик, — але не по-людськи, не через слово: навіщо сліпому окуляри?

Страшно? Так. Але єдиний приступний людині спосіб позбутися страху — це здати собі справу з реального стану речей.

Зрозуміло, що сталінський заповіт щодо "спільного і єдиного" для тоталітарної імперії енкратичного соціолекту автоматично відпихав усі національні мови на становище соціолектів акратичних, безвладних. Як сказав великий пролетарський поет (ці слова висіли над дошкою в класі моєї рідної київської школи — української, з поглибленим вивченням англійської), "я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин". Позаяк по-українському (по-вірменському, по-білоруському тощо) ні Ленін, ні Сталін не розмовляли, то пріоритети нібито визначались самі собою, і тим було покінчено з ганебною колоніальною спадщиною царизму, котрий мав слабкість називати речі своїми іменами: "обрусение" як офіційний термін звучало, ніде правди діти, негарно — вистачило пересунути його, як фішку, з позиції "самоціль" на позицію "засіб для досягнення братерства" (згодом, частіше, "засіб прилучення до світової цивілізації", що було, м'яко кажучи, таким самим ошуканством), аби русифікаторство здобуло собі ідеологічну carte blanche. У тоталітарній державі, що вповні склалася в СРСР у середині 30-х, національні мови, як акратичні соціолекти, не можуть не бути приречені — механізм їхнього перетравлювання правлячою "новомовою" схвалив і затвердив сам "батько народів", розтлумачивши своїм дітям, що "зовсім неправильно було б думати, що в результаті схрещування, скажем, двох мов утворюється нова, третя мова... Насправді при схрещуванні одна з мов звичайно виходить переможцем,.. а друга мова втрачає поступово свою якість і поступово відмирає". "Так було, наприклад, з російською мовою, з якою схрещувалися в ході історичного розвитку мови ряду інших народів і яка завжди виходила переможцем". Здається, ясніше нема куди.

Українській, як і білоруській, логічно випадало стати першою жертвою "схрещування" власне з причин споріднености із своєю сакралізованою сусідкою. Проте в цьому процесі поглинання й перетравлювання виявилася одна проміжна стадія, що бачиться мені вирішальною для подальшої історичної долі нашої багатостраждальної мови, — стадія її енкратизації за принципом прямої проекції — і послідовного витворення української "дубль-новомови".

Особливо вславилася на цьому терені лінґвістика 30-40-х, усуціль поглинута "боротьбою з мовознавцями-націоналістами" (на той час уже репресованими!), котрі, як писав у вищецитованій статті (далі витяг із неї ж) І.Білодід, "зовсім ігнорували освячені багатовіковою історією інтеграційні процеси між російською і українською мовами" (с. 115), а відтак, розуміється, завдали розвиткові української мови не менше шкоди, ніж заборони та утиски царського уряду.8

8 Якщо читач гадає що це я так незграбно зіронізувала — то помиляється: цю тезу живцем узято з 1-гo тома "Курсу сучасної української літературної мови" 1951-го року, див. сс. 30-33., — трохи далі, на сс. 114-192, там навіть сумлінно перераховано видані шкідниками-націоналістами словники — на жаль, не прокоментовано, в який спосіб наявність словників шкодить мові, та ще й так само, як заборона їх друкувати... А читача надміру життєрадісного, котрий подумки вже відмахнувся від тих часів, як од далекої тьми середньовіччя, не можу не привітати — як загалом кожного українця — з перевиданням двотомника праць І.Білодіда у... 1988-му році(!) — шкода, "Боротьба за принципи соціалістич-ного реалізму в мові і стилі української прози довоєнного часу" туди чомусь не ввійшла...
Ну, наприклад, "буржуазно-націоналістичні мовознавці провели через український правопис", затверджений націоналістом М.Скрипником в 1928 р., правила, спрямовані на відрив української мови від спільних шляхів розвитку з російською мовою" (с. 126) — це значить, взаконили ґ, м'яке л та ще дифтонґ ія, нахабно порушивши принцип прямої проекції: одному російському звукові має відповідати один український! — "ставили собі за мету вилучити з української мови інтернаціональні терміни російського походження" (с. 127), "витіснити з української мови українські словосполучення, вислови, спільні з російською мовою" (с. 128), таким робом "намагаючись підірвати братні відносини, соціалістичну дружбу між російським і українським народами" (с. 115), чи то пак "утверждая в малороссиянах развратное мнение, по коему представляют себя народом от здешнего совсем отличным" (ця друга цитата — з маніфесту Катерини II 1764-го року — якась, їй-Богу, стилістично симпатичніша — може, тим, що щиріша). Коротко кажучи, українська "дубль-новомова" як лінґвістичний феномен визначається максимально можливим однозначним збігом з російською — зарівно лексичним (слова добираються методом прямого калькування), як і граматичним (звідси витіснення і з навчальних курсів, і, зрештою, з живого мовлення двоїни, давноминулого часу, кличного відмінка іменників — всього, що, за улюбленим висловом Суслова, "роз'єднує народи").

Каноном "дубль-новомови" стали, звісно ж, сакральні тексти — перекладені, а точніше, навпростець "перезняті" з російської на українську "Твори" К.Маркса й Ф.Енгельса (поки що в 49-ти томах) і, особливо, "Повне зібрання творів" В.І.Леніна (в 55-ти томах) — прошу при цьому мати на увазі, що за роки Радянської влади жоден з класиків світової філософської, соціологічної чи економічної думки не з'явився по-українськи хоч би пристойним однотомником, та й узагалі такі переклади можна перелічити на пальцях: у 1932 році зроблений В.Підмогильним Гельвецій та ще в серії "Пам'ятки естетичної думки" в 60-х — на початку 70-х кілька справді вартісних робіт — "Поетика" Арістотеля, "Про красу" Хоґарта, "Парадокс про актора" Дідро... Все!!! А це ж обертається вже не просто невиробленістю термінології, а відмиранням у цілому українському менталітеті щонаймасштабнішого — категоріального — рівня мислення. Пробі, люди!..

Та яке ж там "пробі!", заспокоюють нас теоретики "дубль-новомови", коли "український народ дістав найцінніший духовний скарб — класичні праці В.І.Леніна в перекладі на рідну мову. Самий факт перекладу на українську мову творів, написаних мовою великого російського народу, у яких узагальнено всю мудрість життя (так!!! — О.З.) і досвід боротьби найпередовіших людей нашої епохи за створення безкласового суспільства, свідчать про небувале зростання за роки соціалістичного будівництва української мови" (Багмут Й.А. Проблеми перекладу суспільно-політичної літератури українською мовою. — К., 1968. — С. 155). Подібний арґумент здатен послати в нокаут будь-якого опонента, надто коли той довідається, як плідно попрацювали три покоління перекладачів "найціннішого духовного скарбу", аби якнайдокладніше віддати зміст ориґіналу та як од виданнядо видання вдосконалювався український текст — "капелюшництво" перетворювалось на "шляпне виробництво", "буржуазія, що вбиралася в силу", — на "ростущу (!!!) буржуазію", "обчикрижити" — на "обкарнати", "передати куті меду" — на "перегнути палку", — доти, доки вторинність українського варіанту не зробилась настільки підкресленою, що крізь неї виразно проступив російський ориґінал і стало можливим просто з розгорнутої книжки зчитати зворотній переклад. Отут творці "дубль-новомови" нарешті перевели дух і спочили по трудах праведних, окриті глибокодумним, методологічно безцінним висновком: "Більша точність при перекладі з російської мови на українську досягається там, де перекладачі використовували спільні для обох мов слова і граматичні форми" (Багмут Й.А. Там само. — С.156).9 Що й треба було довести.

9 Теоретики перекладу тільки плечима стенуть: глум, та й годі! Адже ж відомо, що перекладаються тексти, а не слова, — слова живцем "приростають до об'єктів, як м'ясо до кістки (щоб київські "гори" точно збіглися з "hills", їх, укупі з кам'яним князем Володимиром, довелося б перенести на широти Шотландії). "Спільні" слова, не кажучи вже про граматичні форми, ще облудніші — Д.Чижевський, приміром, установив, що в слов'янських мовах спільні за етимологією слова збігаються за значенням — хіба на 20 відсотків, саме тут на перекладача чигає найбільше пасток. Дуже точно сформулював західнонімецький лінґвіст Г.Вайнріх у своєму знаному есеї "Лінґвістика брехні": перекладені слова завжди брешуть, але перекладені тексти — тільки тоді, коли переклад кепський. В цьому сенсі подарована нам тоталітаристською мовотворчістю бібліотека — 49 томів українського Маркса з Енгельсом (за російським виданням!) і 55 томів українського Леніна — являє собою бібліотеку чистої брехні.

Але ж навіщо тоді перекладати?! — звомпить читач, змучений "шляпними виробництвами" й товстющою, чи то пак, даруйте, "ростущою" (очевидячки, від прикметника... "ростий"?), буржуазією. Лишіть уже по-російськи, якось розберемося.

І коли він так звомпить, аж тоді ми повіншуємо себе з остаточним торжеством нашої національної політики: ми довели-таки йому навіч усю недоцільність, неекономність послугування цією абсолютно несамостійною, геть у всьому тотожною російській і через те просто зайвою мовою, без якої на сучасному етапі, коли весь радянський народ оволодів "єдиною і спільною", вже цілком — слушно кажете, товаришу! — пора обходитись. Себто основна функція нашої "дубль-новомови" полягала в демонстрації факультативности української мови як такої. Візьміть до рук будь-яку з київських україномовних газет компартійного походження — ну хоч би "Київський вісник", в дівоцтві "Прапор комунізму", киньте оком на заголовки: все це — прямі кальки з російської, те саме "перекладацьке" письмо: "Спробуй себе" (значить — "испытай себя"), "У відповіді за все" (значить — "за все в ответе"), "Результат не примусить чекати" (тобто "не заставит себя ждать"), "Занепокоєння прекрасним" (а оце вже й не знаю, що б воно було...); а ще — "світ зійшовся для нас клинцем", "в цеху практично бездіє комісія", "заготовки явно бажали кращого", "цех знову поставив брак", "жеребкування виявилося схильним тільки до "Зеніту", "наш обов'язок — всемірно подбати, щоб ви не відчували незручностей скрізь", "зволікається капітальний ремонт", "реконструкція додатньо впливає на якість", "за цеглою зупинки не буває"... — можна розважати гостей настільною грою, запропонувавши їм угадувати первісне значення наведених прикладів.

Такої української мови навчають у школах, такою українською до громадян звертаються газети, радіо, телебачення, такою, нарешті, забалакав наш, по-первах ледь не всуціль pосійськомовний, парламент, (ах, яка б це вдячна могла бути тема для соціолінґвістики — мова українського парламенту!) — іншої української майже немає в інституціалізованому, позакухонному вжитку!10 Вся не-"дубль-новомовна" українщина — від солодкої й тягучої, мов прастаре вино,

10 Виняток, і то проблематичний, становить лише художня література, але, по-перше, в Україні досі попит на укр. книжку непорівнянно нижчий, ніж на російську, а по-друге, практика редаґування тривалий час скеровувалась між іншим, і на те, щоб твір пішов до набору очище-ним від надмірної мовної індивідуальности.
11 Прим. 1999 р.: імідж цей не розвіявся, власне, й досі — не виключено, що тільки він і вберігає Україну від "лінґвістичних війн" балтій-ського зразка, однак дерусифікаційні процеси, поза сумнівом, блокує, і то вельми жорстко.
"Котляревської" архаїки козацького бароко, що в ній кохаються історичні романісти та перекладачі Лукашевої школи, до "соцартівського", круто й солоно замішаного на підкарпатських говірках вуличного арґо рок-групи "Брати Гадюкіни" включно — виявилася, по суті, акратичною, безправною, в найліпшому разі — інтеліґентською хатньою забавою, такою собі "грою в бісер" на правах латини. "Новомовна" "безбар'єрність" в очах відчуженого од себе народу накинула на цілу мову імідж факультативної легкоприступности, необов'язковости до спеціального вивчення.11 Добуті київськими соціологами бадьорі відсотки вільного володіння українською серед наших городян без додаткових мовознавчих тестів гроша варті, бо хто може сказати, в скількох випадках люди, що бездумно ставлять "галочку" в графі "володію вільно", просто не підозрюють про існування іншої української, ніж та, котрою писана міська газета? Мої власні спостереження за студентством (наприкінці 80-х я кілька семестрів викладала естетику в одному з мистецьких вузів Києва) дали значно менш утішну картину: на кожні 100 душ 8-10 не розуміли мови взагалі, близько половини "напіврозуміли" (дуже напружено слухали першу півпару й дуже неуважно, стомившись, — другу, раз у раз перепитували слова тощо), десь 30-35 з явним інтересом відкривали для себе рідну мову, досі чисто "побутову", як мову науки й культури, і лише 5-7 душ із сотні володіли вільно, тобто вчились у мене не мови, а таки естетики. Гай-гай.

Отож маємо на сьогодні дві українські мови, енкратичну й акратичну (останніх, власне, кілька). Що чіткіший вододіл проляже між ними, що більше звужуватиметься плацдарм "дубль-новомови", призначеної на те, аби відзвичаїти український етнос від себе самого, а відтак безболісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного стану, в пилову хмару "нової історичної спільности", — то менше у нас шансів лягти гумусом під чобіт чергової диктатури. Коли в народу відібрано історичну пам'ять, коли порушено цілість його історичного середовища, коли під загрозою сама плоть цього народу, бо його діти повільно конають під мурами АЕС і військових заводів, тоді останню надію на виживання зберігає в собі — мова. Вона пам'ятає все. Вона усуває час, воднораз зливаючи в своєму горнилі живі голоси десятків поколінь. Вона огортає порізнених людей незримою грозовою хмарою спільного духа, даючи їм силу не просто існувати — бути.

 

------------------------------------------------------------------

[*1] Танатологія — розділ медицини, що вивчає процеси, які відбуваються в організмі в останні передсмертні моменти й після смерті.

[*2] Buzz words — в англійському науковому жарґоні — ефектне слівце, що створює так званий "семантичний шум", маючи на меті єдино лише справити враження на адресата.

[*3] "La division des langes" — "розділення мов" (франц.)

[*4] "Colourless green ideas furiously sleep" — "Безбарвні зелені ідеї люто сплять" (англ.).