Оксана Забужко

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Чому це, — спитає читач, — хроніки? І чому — від Фортінбраса?

Зараз поясню. Точніше, спробую.

Одного вечора ранньої осени 1954-го року "вєчний", за 58-ю статтею, "ссильнопосєлєнєц" містечка Балєй Читинської области, а колись, "в миру", студент Львівського університету Стефко Забужко вертався з роботи до себе на квартиру (натоді він уже жив "вольняшкою", працював електриком і навіть справив собі першого "вільного" костюма, в якому й ходив). Містечко було, що називається, "призонне", замешкане людом то "полублатним", то засланчим, і кожна сезонна амністія стрясала ним, як пробуджений вулкан: випущені з табору вуркагани починали з того, що розживалися "на нове життя" — пороснувши випадкового перехожого лезом по горлу задля піджака або чобіт, і та осінь мала бути власне такою, Стефка попереджали не ходити поночі самому, але щось його в той вечір затримало, — і, щойно він звернув у навпомацки знайомий міжпарканний завулок, як у пітьмі розітнувся пронизливий заливчастий посвист, два тіла безгучно шурхонули водночас зобабоки через паркан, і вдарив у вічі, засліпивши, наче прожектором з "вишки", ліхтарик, — все трапилося так разом і блискавично, що він, як розказував потім, не встиг і злякатися — тільки й почув, як схитнуло повітря потойбіч ліхтарика здушеним, сливе що нажаханим видихом:

— Палітіческій!..

І — щезло, вимкнулось, провалилось назад у ніч — як примарилось (професіонали!..) — Стефко хвильку покліпав, розганяючи сліпі плями в очу, й рушив далі — крок за кроком потроху всвідомлюючи, на якім волоску од леза бритви зависло було оце перед миттю його заледве двадцятип'ятирічне горло.

...До кінця своїх днів мій батько так і зостався в переконанні, і мені цей епізод наводив як доказ, що ГУЛАГівські "блатні" — до "політичних", 58-ої статті, ставились шанобливо і з острахом (за суто кримінальною логікою: "боишься — значит, уважаешь"). I тільки дорослою, прочитавши Солженіцина, я дізналася, що це, м'яко кажучи, не зовсім так — що, цитую "Архіпелаг ГУЛАГ", "всі двадцяті, всі тридцяті, всі сорокові роки" політичні "Укропи Помідоровичі й Фан Фаничі" складали в очах "блатних" не більше ніж комічну своєю легкоприступністю здобич, покірний предмет безкарного (до того ж ревно заохочуваного таборовим начальством) ґвалту й розбою, і щойно в 1953-54-му роках становище різко переломилося — коли в ГУЛАГ влилися, ґрандіозним забуренням, ОУНівські етапи. Солженіцину не бракує ні спостережливости, ні фактографічної безсторонности, щоб визнати рушійну ролю саме цього "поповнення" — незліченного напливу бандерівських партизанів — у розв'язанні таборового руху опору, упродовж "всіх двадцятих, всіх тридцятих, всіх сорокових років" геть-то непомисленного, і етапи цього руху він фіксує вельми чітко — від по-військовому нещадної повсюдної "рубилівки" (винищення стукачів) до "сорока днів Кенґіра", найбільшого повстання в історії ГУЛАГу. — йому бракує тільки знання історії української (що для росіянина, зрештою, не дивина), аби впізнати в методах організації такого руху — пряме продовження ОУНівської партизанської війни, для всякого, бодай з чуток із нею знайомого, яснісіньке як на долоні: акурат така-бо "рубилівка" стрясала була Львовом кінця 1940-х (кажуть, жоден новопризначений шеф обласного НКВД не виживав довше трьох місяців, навіть ходячи виключно в цивільному!), і та "конференція", котрою розпочалось Кенґірське повстання, — коли до блатних "паханів" прийшли представниками від "політичних", цитую за ориґіналом, "выдержанные широкоплечие хлопцы (розрядка моя: Солженіцин не уточнює, що то були за "хлопцы", лише шкодує, що імена їхні "не збереглися в протоколах", та й не вгадати йому в такій "позапротокольній дипломатії" почерку добре вишколених боївкарів. — О.З.)" — і запропонували до вибору: з ними, політичними, а чи з таборовим начальством, але якщо з цим останнім, то начувайтеся, блатні, бо "нас більше", — ця "конференція" звучить теж вельми знайомо, початки її — в 1930-х роках, у польському концтаборі Береза Картузька, що виявився для наших "выдержанных широкоплечих хлопцев" (мали-таки де навчитися витримки!) тільки репетицією ГУЛАГу... Ось ці-то безіменні перед історією "хлопцы" й зробили "58-му статтю" в очах "блатних" — "мужиками", авторитетними й шанованими, а після того, як союз їхній було скріплено кров'ю Кенґіра — ще й абсолютно, під страхом порушення "блатного" закону, недоторканними.

Оскільки можу тепер вирахувати, від 25 червня 1954-го року, коли страйкуючий Кенґірський табір було прицільним артилерійським вогнем стерто з лиця землі і під гусениці танків лягли пліч-о-пліч уже не "блатні" й "політичні", а просто — беззахисні люди, що заявили про своє право зватись людьми, і до того вечора, коли на темній вулиці сибірського містечка двоє озброєних бандюг одсахнули ножі, впізнавши в наскоченій жертві "політіческого" (по чім тільки й визначили так зразу, на око — невже по невитравне гімназіальній, "нерадянській" манері "хлопчика з доброї родини" носити костюмчик?..), минуло десь місяців зо два (в таборовому світі інформація ширилася, через пересилки, куди швидше, ніж на волі, — мені-от, щоб дібрати глузду в тій пригоді, знадобилось не одне десятиліття...). Себто, на сто котрийсь "день Кенґіру", коли самого табору вже не існувало, коли й їх самих, найпевніш, не було вже на світі, безіменні галичани й волиняки, ініціатори спілки з "блатними", сном-духом не передбачавши таких далекосяжних наслідків своїм діям, — урятували одному львівському студентові життя.

Через шість років потому врятований став моїм батьком. Так що, в певному сенсі, я можу вважати себе — дитям Кенґіру. Так воно виходить.

І ще одна малесенька історична довідка. Наприкінці 1970-х Юрій Шевельов-Шерех, один із найзагарливіших опонентів Донцова з його забісованим ніцшеанством та аристократичним культом індивідуальної волі, аналізуючи книжку Солженіцина, визнав, із притаманною йому об'єктивністю: "ніж у спину таборових стукачів, що його принесли українські в'язні, веде свій родовід кінець-кінцем від Донцова". Мені також не смакує Донцовська публіцистика, і до всякої тоталітарної ідеології, хай навіть спертої не на "масу", а на "еліту", я маю стійку відразу, але факт залишається фактом: без його бурхливих, воістину Drang-und-Sturm-івських інтелектуальних ескапад не було б ОУН — не було б "сорока днів Кенґіру" — не було б мене.

Є над чим подумати...

Принаймні два моральні уроки з цього — не тільки, як бачиться, "особистого" — сюжету є для мене насущно важливими. По-перше, що б там не писали з цього приводу французькі екзистенціалісти (котрі, як-не-як, крім цілком "оксамитної" для французів, порівняно з іншими народами, чотирирічної гітлерівської окупації, більше ніяких історичних драм не пережили), жоден бунт не є абсурдним — бодай тому, що в історичному часі траєкторії наших учинків принципово необлічимі. Про наслідки судити не нам — наша справа, як казала (по-моєму, куди розумніше за Камю, хоч і не так "софістиковано") французька-таки акторка Марі Льоран, "робити добре, хоч би що там говорилося": тільки тоді ми працюємо, в остаточному підсумку (читай, "на довгій дистанції") на врятування життя — байдуже, в якій саме формі. Ну, а по-друге — по-друге, все значуще, чому ми були свідками, має бути зафіксоване: інакше ніколи не дізнаємося — не тільки, кому саме завдячуємо життям, а й що взагалі комусь-то чимось завдячуємо (життя ж без вдячности — таки збіса паскудна штука...). Акурат у цьому пункті й вигулькує постать Фортінбраса — того, кому ми, за Шекспіровим задумом, завдячуємо (саме так!) донесеною до нас трагедією Гамлета (той-бо, розумничка, слушно втямив у передсмертному розпачі: "що за щербате ймення, /Як не розкрити все, лишиться по мені!"). Чимось цей норвежець завжди мене заворожував — якщо для Гамлета я мала розуміння, тобто могла себе з ним без труда ідентифікувати (рефлектуючий інтелектуал, типовий "Фан Фанич і Укроп Помідорович", траплений між жорна "звихнутого часу", тільки так безтолково й здатен був поводитися — невлад тицяючи шпагою навсібіч та виголошуючи красномовні монологи!), то до Фортінбраса живила стійкий пієтет як до недосяжного ідеалу — упродовж однієї сторінки він встигав завоювати Польщу, розпорядитись, аби повиношувано трупи, прийняти данський трон — все не переводячи духу! — і, на додачу, подбати про нащадків — залишивши їм "повість", якою зачитуємося от уже чотири століття: нівроку, нічогенький удався чоловічина!..

Потрібно було пережити українські дев'яності, цей, по всіх "лютих, крив'яних, нелюдських вчинках" 20-го століття нестак уже трагічний, як фарсовий у своїй загумінковості fin de siecle, щоб належне оцінити ґеніальність Шекспірового прийому: Фортінбрас — постать воістину, стовідсотково пост-трагічна: він потрапляє водночас — і діяти (і ще й як насичено!), і артикулювати події, переводячи їх у розряд хронік — майже синхронно з їх перебігом. Власне цим "модусом синхронности" й має відзначатися "пост-трагічна" доба, порівняно до трагічної: трагедія-бо "не вміє" говорити сама за себе, відступаючи це, оптично дистанційоване право наступним поколінням, тоді як Фортінбрасам випадає надскладна місія вже не просто рефлексії, а — рефлексії діяльної: вони, за визначенням, є заразом і хронікери, й учасники. "Позасвітність" — не їхній приділ, і, відтак, за красномовністю (що вона ж і ґеніальність!) Гамлетам вони наперед змушені поступитися (не та-бо доба надворі, що родить ґеніїв...), — але без них, Фортінбрасів, зосталась би — пустка, румовище, заглада й, вінцем усьому, гора нерозпізнаних трупів. Фортінбрас відповідає — за неперервану тяглість королівського маєстату: в перекладі на мову приступніших нам реалій, за тяглість культури, котра ж і є — шляхетство духа, зокрема й те, що його "блатні" з місця розпізнають на око як чужорідне собі: остання ситуація особливо багата несподіваними колізіями там, де "блатні", замість приналежного їм від віку "пера" — того, що входить попід ребра, — починають вимахувати перами справжніми, незалапкованими, а то й самозванцями гуртом лізуть на королівство, — там, де культура обертається на свою протилежність, і від середньовічної Данії ми переходимо до сьогоднішньої України.

Так от, про цю книжку.

Це сумна книжка, читачу, — для мене насамперед тим, що не маю певности, чи вона справді дійде до тебе, котрому адресована: це-бо не поетична збірка, і не роман (те, що пишеться "для себе", "для душі", і відтак завжди приречене зарезонувати в унісон із якоюсь іншою, співгармонійною "душею", навіть якщо автора натоді вже не буде на світі), і не гуманітарна розвідка, звернена до фахівців, хай би тих фахівців була й жменька. Всяка есеїстика — а закорінена в біжучих культурних процесах і поготів! — ab definite має собі за потенційного співрозмовця вільного інтелектуала — породу, в Україні послідовно винищувану впродовж цілого минаючого століття, а в 90-ті його роки просто й нелукаво поставлену поза умовами виживання. То її, цієї породи зацілілим екземплярам я підписую нині свої книжки — по одному примірнику на трьох ("ми скинулись..." — ціна в сім чи вісім гривень виявляється непосильною для однієї "вільноінтелектуальної" кишені); то вона, ця порода, тепер активно шукає (і знаходить!) рятунку своїм здібностям і вмінню поза межами України, ознаменувавши останні роки століття потужним латентним "брейндрейном" — либонь, чи не потужнішим, ніж був свого часу, в 1970-80-ті, широкозвісний "брежнєвський", чи пак "щербицький", — і вже встигла, з невмирущим національним гумором, охрестити процедуру одержання шенґенської візи гаслом "Назустріч виборам!" — сита чи голодна, гола чи вдягнена, ця порода вимирає за браком єдино насущного для неї — о, непорівнянно насущнішого за хліб! — вітаміну запотребованости: "не на Рейні, не на Марні" — у себе вдома, тепер-і-тут. Можна, звісно, заспокоїтися науковим діагнозом: мовляв, типовий колоніальний синдром, онде Ірландія й за сімдесят літ незалежности від нього не прочухалась, — тільки від самого лиш виставленого діагнозу хворому, на жаль, не легше, — надто коли по вивільнених "засіках" національного мислительного простору дедалі наполегливіше заходжуються шурхотіти "блатні духом": "блатні" депутати й "блатні" лауреати, "блатні" зірки й "блатні" професори... Можливо, всупереч Євангелію, тепер до них має належати царство земне?..

Шанси цієї книжки НЕ розминутися з тобою, бідолашний вкраїнський вільний інтелектуале, мій незмінний читачу, співрозмовцю і — заднім планом, спинним мозком, завжди — співавторе (тому що "ми однієї крови, ти і я"), — ці шанси виглядають мізерними. Ну просто до смішного жалюгідними — десь на рівні нуля з довгим дробом.

І все-таки я ризикую пустити цю книжку в світ — виходячи, зокрема, і з тої засади, що "жоден бунт не є абсурдним", див. вище. А трохи применшивши пафосу, скажу простіше: цією книжкою я сплачую свій борг дев'яностим — не важачись, Боже збав, навішувати на цю унікальну, розкішну й злиденну водночас, декаду тектонічного зсуву історії якихось там ґенералізуючих висновків (її висновки, коли міряти далекосяжними наслідками, всі ще попереду), — але розкидані по шкалі часу на дистанції в десять років (найранніший з уміщених тут есеїв датовано ще радянською добою — 1990-м, і друкувався він ще "підцензурованим" редакцією), мої синхронні рефлексії над тими культурними процесами, в Україні й поза Україною, котрих я була безпосередньою учасницею, бувши зібраними докупи, мають, сподіваюся, принаймні один шанс — відбити, хай як суб'єктивно-перекошено, безсистемно-доривчо, в друзках і оскалках, у кубістично посічених "чвертьпрофілях" — який-не-який, а таки інтелектуальний портрет доби. Амбіція ця тим більше важлива, що портретована доба за всяку ціну прагне ствердитися в пам'яті українців як драстично, войовниче антиінтелектуальна — як гнила й вульгарна доба "елітної" продажности та "масової" зневіри (кажучи Гамлетовими передсмертними словами, "що за щербате ймення!"). Мій обов'язок — засвідчити, що було й інше, "хоч би що там говорилося".

Я не голослівна: з друкованих раніше в Україні есеїв (їх тут приблизно половина) до книжки включено тільки ті, котрі мали суспільний резонанс, не раз і доволі гучний (подразнюючи, зокрема, неохололі нервові закінчення наших інтелектуальних трупів, які запекло опираються тому, аби їх повиношувано зі сцени), — тобто, все це читалося, обговорювалося, ставало предметом полемік (якого рівня — то вже інша справа), отримувало свій "індекс цитованости", а значить, хай там як, а все ж функціонувало в приналежному культурному просторі — якраз у тому, котрий мав би в пост-колоніальній, буцімто вибитій з "московського часу" і ще не переведеній на "європейський годинник" Україні в муках скластися, а дедалі більше показує на те, що — в муках розпадається... Власне ця обставина перш за все й "леґітимізує", виправдовує для мене повторне, книжкове оприлюднення цих текстів — без ризику вподібнитися радянським (і не тільки) "майстрам" — авторам "збірних цеглин" — коленкорових фоліантів, любовно зліплених із усіх мислимих продуктів авторського пера, з промовами на ювілейних вечорах і газетними статтями включно (нарцисична практика есея, слава Богу, в умовах економічної кризи добряче підупала, і є всі підстави сподіватися, що криза протриває ще досить довго, аби остаточно пустити її в небуття). Поза тим, майже половину книжки складає вибір із есеїстики, адресованої "вільним інтелектуалам" Заходу й розкиданої по тамтешніх, малоприступних в Україні виданнях, зокрема і в перекладах — шведських, польських, німецьких тощо, — в ориґіналі цю частину здебільше писано по-англійськи, і для книжки мені довелося зробити авторизований "переклад себе" на рідну мову: заняття, мушу зізнатися, цілком шизофренічне, але коли твоєю рідною є мова, непробійно-тупо утримувана в статусі "загумінковости" навіть у себе вдома, навіть за умов нібито-незалежности, а свій "персональний" психологічний годинник при тому норовиш, під свист, гик і улюлюкання рідного "загумінку", міряти "за Грінвічем", то volens-nolens маєш раз і назавжди змиритися з тим, що різного роду міжмовна еквілібристика забиратиме тобі непропорційно великий відсоток часу й сил, і перестати з цього приводу кигикати зиґзицею, — зрештою, БЕЗ такої еквілібристики й від самої рідної мови, в остаточному підсумку, зостанеться хіба лиш свист, гик і улюлюкання — на превелику втіху "блатних", я ж усе-таки з походження "політіческая", а "походження, — як точно тлумачив Х.Ортеґа-і-Ґасет старофранцузьке гасло, — зобов'язує".

Така "подвійна оптика" погляду на духовну ситуацію дев'яностих —"внутрішньоукраїнська" й "міжнародна" (з неминучим, проте, збереженням "української перспективи") — зумовила, своєю чергою, й "тріадичну" побудову "Хронік...": від загальної, "інтеркультурної" проблематики (перший розділ) через специфічно-українську, тепер-і-тутешню (цей, другий розділ, вийшов відповідно й найбільш публіцистично-заанґажованим) — до намагання, в останньому розділі, синтезувати, накласти на себе навзаєм ці два смислові поля, прочитавши хронічні (перепрошую за мимовільний каламбур!) українські проблеми в раніше, за колоніального режиму, "закритих" для нас інтернаціональних історико-культурних контекстах. Що з того вийшло — судити, річ ясна, не мені. Ці "хроніки" не претендують на повноту — зрештою, сама собою форма "хронік" має ту перевагу, що в принципі не визнає завершення й залишається безнастанно відкритою для подальшого продовження тяглости — також і тоді, коли, як писала автор цих рядків ще двадцятилітнім дівчиськом, "за століттям засунуться ковані брами і брязнуть у воду ключі" (тоді, на початку вісімдесятих, сорокалітній рубіж у 2000-му — останньому році "хворого століття" — справді асоціювався зі скреготом замків; нині, коли до цього рубежу рукою подати, розумієш аж надто добре: брами ніколи не зачиняються, не прищемивши собою живого...).

За жанром у передмові належаться так звані acknowledgements — подячні слова всім, хто в той чи той спосіб спричинився до появи книжки. В цьому, однак, випадку, як уже напевно зрозумів читач, список вийшов би аж надто довгим — мав би охоплювати цілу попередню, "трагічну" династію української інтеліґенції, де непримиренні опоненти Шерех (якого люблю) і Донцов (якого не люблю), хоч-не-хоч, сусідили б пліч-о-пліч. Всім їм сукупно завдячую тим, що ця книжка є — така, а не інакша.

Тож звертаю свій acknowledgement у майбутнє — тобі, читачу. Адже, якщо ти все-таки є — значить, попри все, що діється в данському королівстві, — династія триває...

 

Київ, 10 листопада 1999 р.