ВІЙСЬКО У БОЮ

Похід

На похід покликав військо гетьман своїм універсалом:

«Богдан Хмельницький, гетьман війська й Його королівської милости запорозького панові полковникові київському з усім товариством полку — здоровля від Господа Бога вашій милости жичимо! Жадали ми від вас узимі й наказували, щоб ви йшли на услугу його милости цареві кримському. Але що в тому часі ще ми сподівалися непевности покою від панів поляків, тимто як ми, так і цар кримський, того походу торік занехали й услугу, на котру ми мали йти, ми відклали. Тепер певний покій став, тимто й. м. цар кримський прислав до нас, щоб ми йому кілька тисяч товариства придали, по 300 з полку, а одного сотника на наше місце. Отож маєте одвуконь, із оружжям добрим, вогнистим, один віз на десяток людей, не чекаючи другого універсалу, на день 26 травня до Полтави ставитися на цю дорогу, тобто на услугу визначену й. м. цареві кримському, що замишляє на черкесів — на призначене місце, без вимови, під ласкою нашою й військовою, инакше не чинячи. В Чигирині, 24 травня, 1650 р.»

Але частіше гетьман висилав не тільки один універсал, але й другий і третій, назначуючи на кожний речинець частину приготови. Полковники від себе передавали той наказ до сотень, а по сотнях давали ще знак трубами або літаврами. Початок походу звався вихід або вигін, бо нераз військо неохоче вибиралося в далекі походи, особливо з наказу царя. Андрій Маркович пише у своїм деннику 1724 р.: «Післав я указ у всі сотні про скорий вигін козаків у низовий похід».

Коли військо зібралося в означеному місці, відбувався «попис», для контролі, чи кожний козак як-слід озброєний і приготований. Звичайно вимагали, щоб козак мав два сильні, добре відгодовані коні, добру рушницю, відповідну кількість пороху (2-5 фунтів) і куль (до 300), харчі та инше воєнне знадібя. Старовольський пише: «Кожний козак, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, лопату, мотуззя і все потрібне то того, щоб насипати вали або звязувати вози, коли цілим військом треба збройною рукою відбиватися від ворога». Боплян оповідає про харчі, які козаки мали підчас походу на море: «У бочці, на 10 стіп завдовжки і 4 стопи завширшки, добре звязаній обручами, тримають сухарі й дістають їх крізь діру. Мають також варене пшоно й розпущене з водою тісто, їдять його, мішаючи з пшоном, і воно править їм за їжу й напиток; смак має квасний, а називають його «саламахою». Під Берестечком козаки мали по 2-3 бочки сухарів на десяток людей. У пізніших часах, у XVIII в., до звичайних харчів належало борошно, пшоно або крупи, сало й ин.

Деколи, у ближчі походи, військо виступало «налегко», з малим вантажем, з самими «юками і саквами», як казав Хмельницький. У дальшу дорогу йшов важкий обоз, що мав часом і кілька тисяч возів. У поході Юрія Хмельницького на Волинь 1657 р. нараховували 35.000 козаків, — але це число, здається, прибільшене. Козацькі похідні вози були легкі й невеликі. «Коли йдуть походом у инші краї, то кожний має віз, запряжений одним конем; на них везуть теж мосяжні гармати», оповідає Старовольський, сучасник Сагайдачного. Подібне каже семигородець Кравс, що бачив козаків Хмельницького в Молдаві: «У козаків такий звичай на війні, що кожний їде верхи на коні й має припряжений малий візок із харчами, в поході ці вози йдуть з двох боків, а посередині піше військо і в потребі ці вози правлять їм за шанці». Старшина влаштовувалася вигідніше. Андрій Маркович пише у свойому деннику про похід на Підкавказзя 1726. р.: «У цей похід я взяв коней верхових два, а возових 6, волів 3, овець 4, будку, віз і однокінний палубець (повізок)».

Кінний козак з XVIII в. З літопису Ріґельмана.

Військо рушало в похід впорядковане на полки та сотні, що йшли під своїми корогвами, зі своїм обозом і артилєрією. На ворожій території військо попереджували сторожі або чати. Ціла армія розтягалася на великий простір, за Хмельницького навіть у лінію на 10 миль завдовжки. На відпочинок чи попас військо ставало там, де була вода і паша для коней. Тоді козацькі кашевари приготовляли їжу для своїх відділів. Коли військо залишалося довше на одному місці, ставили для пробутку намети або курені. Як виглядало козацьке шатро, вказує рисунок Бопляна. Коли обоз по довгому постою залишав обозовище, козаки підпалювали те, що залишалося.

В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей звичай, мабуть, не вдержався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб неохочі не втікали з війська і втікачів ловили. В таборі, відбувався нераз суд і винуватих карали військовими карами: приковували до пушки, карали киями, а за більші злочини присуджували й кару смерти.

Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім війську бували лікарі і цилюрники, але тільки принагідно, не на постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах. Славний козацький шпиталь у Трехтемирові був не справжнім шпиталем, а захистом для калік та інвалідів. Тільки як появилася денебудь яка пошесть, військо ставило застави і не пропускало людей з загрожених околиць.

Військо у поході мало своїх священиків-капелянів, а деколи й похідну церкву.

«Бій». Табор.

Козацьке командування старалося звести бій на місці, що заздалегідь було приготовлене на зустріч, щоб ворога відразу поставити у некорисну ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під Зборовом, де гетьман заскочив поляків, неприготовлених до битви.

Базою для війська, що виходило у бій, був табор. Боротьба й оборона з табору була характерною особливістю козацької тактики.

Табором називали поукладані разом обозові вози, за якими ставало військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти захисту в терені, заставлялося від половців возами. Табор уславився був у XV в. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й литовські й польські війська в XVI в. Але спопуляризували цей спосіб оборони козаки, довівши його до незвичайної вмілости.

Табор починали порядкувати тоді, коли військо сподівалося зустрічі з ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська, простою лінією, один за другим, у кілька рядів. В 1596 р. Лобода під Білою Церквою мав табор з пятьох рядів возів, Павлюк 1637 р. ішов табором у шість рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота. Перед і зад був теж забезпечений возами, там приміщували також артилєрію.

Козацький маяк - гляда.
З «Історії слобідської України» Батаґлії.

Коли ворог надійшов близько, піхота зпоза возів починала стрільбу з рушниць, таксамо відзивалася й артилєрія. Чи треба було йти вперед, чи відступати, військо під охороною табору, за кількома рядами возів, було добре забезпечене від наступу. В 1628 р. під заслоною табору запорожці перейшли були цілий Крим, від Перекопу до Бахчисараю, хоч татари їх сильно обстрілювали. І таксамо пізніш верталися тим самим шляхом, теж «оборонною рукою». А коли в одній сутичці утратили були одну пушку, то другого дня пішли знову табором на те саме місце й гармату забрали. Під Дрижиполем 1655 р. козаки кілька днів відбивалися від польських військ, що її переслідували, — «а табор мали такий міцний і вогнистий, як який Мальборґ» (славна пруська твердиня).

Ворог старався все в якомусь місці табор розірвати і крізь цю діру вдертися до середини, між військо. Щоб утримати в порядку лінію табору, козаки привязували віз до воза, — хоч воно не було легко й вигідно. А коли ворог табор «розірвав», або «урвав» його частину, старалася наново лінію возів замкнути. І тоді нераз мусіли залишати частину возів, а то й людей, щоб рятувати цілість, і табор наново справити, впорядкувати.

Нераз треба було спинитися на якомусь місці і тут готовитися до бою. Тоді випрягали коні і пускали їх самопаш, — запорозькі коні були привчені ходити табунами, — а з возів будували кращий, оборонний табор. Плян такого табору бував різний. Нпр., 1625 р. на Цибульнику козацький табор мав вигляд півмісяця; в 1638 р. табор полковника Путивельця був овальний. Табор бував деколи дуже просторий. Під Берестечком 1651 р. табор Хмельницького мав мати по сім верстов уздовж і вшир. В оборонному таборі вози ставили близько один біля одного і звязували одне до одного їх колеса. Деколи звертали вози оглоблями до ворога. Так зробив був Путивлець: «вози густо сполучив, оглоблі на подобу списів обернув, щоб і до возів самих приступу не було». Острянин обезпечив табор наїженими рогатинами. До возів насипували землі, а то й цілком обкопували їх валом, копали ще рови, шанці і всякі засідки. Добути таку земляну фортецю було дуже важко; завдяки таборові козаки оперлися туркам під Хотином 1626 р. і часто успішно боронилися від поляків. Боплян каже: «У чому проявляють найбільше зручности та вмілости, то це битися табором, заслоняючися возами. Можна сказати, що під охороною табору 100 козаків не боїться 1.000 поляків і таксамо 1.000 татар». А Старовольський додає: «Їх табор у злуці з польською кіннотою має величезну вагу, як це ми переконалися у війні з турками».

Бій кінноти

Табор служив не тільки для оборони, але й як опора для зачіпної акції. При своїй легкости й рухливости табор міг підійти близько під позиції ворога й військо могло в догідній хвилині почати бій.

Запорозький козак
Зі старинноі ґравюри.

До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, то викликали ворога на герць. «Зпід полковничої корогви вискочило 40 коней», читаємо в описі бою під Гомлем 1651 р. «Один із них виїхав на герць, викрикуючи по татарськи «гала-гала», але один із залоги влучив його коня в голову». Звичайно, з боку противника виїздили теж герцівники, і бій розгорався на цілій лінії. Першого дня в бою під Берестечком у таких герцях козаки побили багато поляків.

Коли на поле бою виступили вже більші ворожі сили, тоді козацька кіннота насувала до наступу лавою, тобто впорядкованими відділами. Тиміш Хмельницький під Ясами «велів свойому війську йти лавою, наче на неприятеля». У кримському поході 1628 р. запорожці «ввесь час билися хоч герцями, хоч лавою». Як виглядала козацька «лава», це видко з картини битви під Лоєвом 1649 р.

З якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно не знаємо. У давніших часах козаки трималися татарської тактики: здалека обстрілювали ворога з луків, зблизька вдаряли списами. За Хмельниччини деякі козацькі відділи мали вже пистолі. Компанійці в XVIII в. мали короткі рушниці або пістолєти. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю вершника була шабля і бій на шаблі акцію кінчав.

Козацька кіннота не була найліпша. Боплян каже: «На коні вони не найліпші; мені траплялося бачити, як 200 польських кавалєристів примушувало втікати 2.000 найкращого козацького війська». Подібно висловлюється один поляк перед боєм під Берестечком: «Піше військо буде битися добре, але на комонник слаба надія: один добрий юнак може відігнати 10 кінних козаків». Тимто Хмельницький був примушений користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками. Та пізніше козацька кіннота розвинулася досить сильно.

Тактика піхоти

Вирішну ролю в козацькому війську мала піхота. З початком битви піхотинне військо пробувало в таборі, під охороною таборових возів. Коли кіннота почала вже герці й увага ворога звернулася на цеї, виходила піхота, стараючись непомітно підійти до ворожих позицій. Під Хотином 1621 р. наперед вибігла кіннота, а потім піхотинці «лізуть по землі під турецький табор». Таксамо в бою з поляками під Куруковом 1625 р. козаки зробили вилаз із табору: спершу пустилася кіннота, а піші «на черевах лізли по землі».

На догідному місці піхота насипала шанці. В тому козаків уважали за незвичайних майстрів. «Про них кажуть, що нема на світі війська зручнішого закладати шанці, як козаки», свідчить семигородець Кравс. Козаки вміли чудово використовувати характер терену, особливо горбки, яри, річки, болота, багна. «Для козака, що живе над Дніпром, вся надія й відвага в воді, ріці, болоті», пише учасник козацької війни 1637-38 р. «Коли козак не має води, болота або яру, то пропав. З цим багато може, багато вміє, багато доказує, — без цього «глухий німець», нічого не вміє й як та муха гине. Тимто зима, коли вже копати не можна, коли ніяк водою не втечеш — для нього суворий неприятель; але весна, літо, а почасти й осінь, це його хліб, скарб, достатки і всяка фортуна»...

Запорозький козак в повному озброєнні. З «Історії запорозьких козаків» Яворницького.

До шанців козаки вживали лопат і мотик. «Козак має ці обидва прилади на одному держаку, завсіди привязані до пояса, ними він сипле землю й робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин своєї країни», оповідає папський нунцій. У німецькому описі битви під Лоєвом 1651 р. є згадка про те, що й кожний кінний козак мав лопатку при сідлі. Козацькі шанці складалися з окопів, ровів і ям, де ховалися козаки від обстрілу. «Кожний має свій захист, яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють із рушниць, а коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жадна куля їх не влучить», описує Павло Алепський.

Копаючи шанці, піхота підступала все ближче до ворога. До ворожих позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; нераз і близько свого табору владжували засідки і старалися приманити туди ворога. Нераз і кіннота під напором ворога наслідувала піхоту: зсідала з коней або «спішувалася», обкопувалася шанцями й так боронилася.

Зпоза шанців козаки обстрілювали безнастанно ворога. Козацька стрільба бувала незвичайно густа та сильна. Очевидець поляк запевняє, що в бою під Кумейками козаки вистріляли 50.000 куль. Сильний вогонь піхоти звичайно вирішував битву, — так було в боях під Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Конотопом. Під обстрілом із мушкетів ворожа кіннота не могла довго витримати й утікала з утратами, — тоді й козацька кіннота могла владити нову атаку.

Деколи й сама піхота робила наступ на ворога. Під Гомлем 1651 р. козаки-піхотинці, під охороною шанців, підійшли аж під міський паркан, «пішли на приступ по четверо, підійшли так щільно під паркан, що обухами вибивали з рук мушкети, що виставали зі стрільниць».

Добра піхота була силою козацького війська, але водночас вона була й його слабою стороною. Тактики піхоти можна було вжити тільки тоді, коли ворог спинився на місці, й коли була догідна позиція, щоб звести бій. Але до боротьби на широких просторах, до погоні й до вирішної атаки необхідна була кіннота. Тимто Богдан Хмельницький остерігав своє військо: Я«к прийде до битви, не спускайтеся на ваші лопати та ями, — вже там добре доведеться оганатися, щоб слави і душ наших не втратити!»

Артилєрія

Перші пушки в козацькому війську стрічаємо в 1580-х роках; вони походили зі здобичі, понавожуваної з турецьких замків. В 1590-х рр. запорожці дістали кілька пушок із Австрії, коли були на цісарській службі проти турків. Як почалася боротьба з поляками, козаки позабирали немало гармат із погряничних замків. Косинський 1593 р. мав їх уже 23, але утратив їх усі в бою під Пяткою. Наливайко, сам «чудовий пушкар», мав ізнову 20 пушок й дуже пильно ними опікувався. У боях під Лубнями 1596 р. козаки втратили до 30 пушок. Реєстрове військо 1601 р. мало знову 12 пушок. Під Хотином у козацькому таборі було 22 пушки; в 1628 р. в поході на Крим запорожці добули 20 пушок.

Козацька гармата. Пушки, праворуч вгорі великий моздір, ліворуч різного роду стрільна (кулі). З «Історії» Яворницького.

Головне пристановище козацької гармати, тобто артилєрії, було на Запорожжі в військовій скарбівниці, що містилася на якомусь невідомому острові; деколи бувало там до 100 пушок різного роду. На «волости» козацька артилєрія спершу не мала постійного місця, бувала по різних місцях, як у Корсуні, в Каневі, в Чигирині, у Крилові. Козаччина мала свою «гармату» в великій пошані, прилічувала її до військових «клейнотів». В 1632 р. посвятив козацькі пушки сам митрополит Петро Могила...

За Хмельниччини військова артилєрія незвичайно зросла. Вже після перших перемог під Жовтими водами і Корсунем козаки мали 74 пушки. Як повстання поширилося далі, козаки добули великі артилєрійські запаси з різних замків, нпр., у самому Полонному 60 пушок. У берестецькому поході 1651 р. в козацькій армії було понад 100 пушок. З того числа при гетьмані було 30 пушок, при полках по 5-6. Значна частина артилєрії стояла по замках, нпр. у городах білоцерківського полку було понад 50 пушок. Головне місце постою військової гармати за Богдана Хмельницького був Переяслав, за Юрія Хмельницького — Корсунь.

Артилєрією кермував ґенеральний обозний, а при ньому були гарматний осавул, писар і хоружий. В 1659 р. «на послузі при гарматі» було 80 пушкарів, 80 гармашів, 4 шипошників, 12 ремісників, 6 стадників, 2 довбиші, 1 цилюрник, 2 коновали. Бував теж відділ козаків для оборони артилєрії, 200-300 людей.

Пізніше головний осідок артилєрії перенесено на Лівобережжя. Брюховецький на утримання генеральної артилєрії призначив Лохвицю й Ромен. За Самойловича «на гармату» віддано Короп і це містечко утримувало артилєрію до часів Апостола і, мабуть, до кінця Гетьманщини.

Коли на Гетьманщині почали відливати свої пушки — того певно не знаємо. Між пушкарями траплялися певно кращі майстри, що не тільки направляли, але й пробували виробляти нові. Є звістка з 1663. р., що Золотаренко й Сомко переливали дзвони на пушки. В артилєрійному музеї в Петербурзі переховувалася одна пушка з імям Мазепи, — можливо, що вона походила з гетьманської відливарні. Мазепа сам замолоду студіював артилєрійське мистецтво й, може, своє знання використав для української артилєрії. Начальником гетьманської артилєрії в Батурині був німець Фридрих Кеніґсек. Можливо, що тоді виробляли мідяні пушки, яких тоді багато появилося було в різних полках; платили за них по 100 талярів.

Копія, стремені і люлька запорозьких козаків.
З «Історії» Яворницького.

Розвиткові української артилєрії поклав кінець цар Петро після своєї перемоги під Полтавою. Він позабирав усі пушки з Батурина, Гадячого та з полкових. іміст. Лише сам полтавський полк утратив тоді 20 пушок. Даремне Скоропадський домагався, щоб цар повернув козакам їх артилєрію. Пізніше Апостол із трудом наново обновлював ґенеральну й полкову артилєрію, але про результати його заходів знаємо небагато.

У половині XVIII в. зорґанізовано при ґенеральнім обознім артилєрійську канцелярію, що мала догляд над полковою й сотенною артилєрією, виробом пушок, і пороху, добуванням і доставою салітри, а також над будовою валів і фортець. Артилєрійна старшина залишилася та сама, що й перше. В 1729 р. при військовій артилєрії служили: отаман, писар, 2 канцеляристи «префект або мастер над пушкарями», ключник артилєрійної скарбниці, 10 пушкарів, 20 гармашів, столяр, 2 стельмахи, коновал, шлюсар, 2 римарі, 9 різних слуг і сторожів, 4 стадники, 2 скотарів; на час походу мало прийти ще 10 пушкарів, довбуш, цилюрник, 2 ковалі, 2 шевці й рибалка. Утримання цеї служби мало коштувати 541 карбованців, а підчас походу ще 113 карб. Пушкарі діставали плату по 6 карбованців річно, гармаші та шлюсарі по 8, «мастер над пушкарями» 80 карбованців. Уся артилєрійна служба діставала й харчі в натурі: борошно, пшоно, сало та сіль.

З пушкарського знадібя згадують бочки салітри й пороху, мішки на порох, мідяні шухлі, залізні ґрейцари (затички), шори «з лійцями і кантарами», скрині з кулями, оливо, залізо, «скалове і в прутах» або залізо у штабах та шинах, линви, ґноти, скорострільні свічки, дріб (шріт); з ковальського «начиння»: ковальський міх, ковало, кліщі, молотки, гвоздяниці, шрублі, шпарог, друшляк...

У похід ґенеральна артилєрія виходила під своєю корогвою та зі своїми літаврами.

У бою козацька артилєрія мала другорядне значіння. Пушки відзивалися тільки з початком бою, і то доволі рідко, і могли щонайбільше поширити переполох серед ворожого війська, а мало завдавали шкоди. Підчас самої битви артилєрія тільки у виїмкових моментах доходила до голосу. Також при облогах рідко де козацькі пушки добули успіх. Козацька гармата все була більше «клейнотом і оздобою» запорозького війська, як проявом його справжньої сили.

Замки й фортифікації

Як у ХV-ХVІ в., так і за козацької влади для оборони України служили численні городки, чи замки. На козацькій території від Случу по московський кордон у половині XVII в. нараховували їх більше, ніж 200. Скрізь укріплення складали з двох частин: сильнішого замку і слабших укріплень містечка. Більша частина замків була побудована з дерева; деревяні були башти, ворота, частоколи й паркани. Таких деревяних замочків прибуло дуже багато за Хмельниччини, особливо на південній окраїні, де були частіші напади татар. Вони давали захист місцевому населенню й меншим відділам козацького війська, а для ворога були поважною перепоною в поході, — треба було їх добувати артилєрією. Підчас кривавих воєн Хмельниччини неодин замочок уславився хороброю обороною, згадати хоч би подільську Бушу, що так завзято боронилася від поляків.

Фортифікаційне мистецтво змінилося значно в XVII в. — у звязку з розвитком артилєрії. Давні замки, навіть муровані, не могли опертися далекострільним пушкам, треба було будувати укріплення на инший штиб. В тих часах щораз більше поширюються земляні фортифікації, що складаються з валів, шанців, окопів, редут і под. При різних замках у другій половині XVII в. бачимо часто такі земляні укріплення (див. нпр., Новий Замок у Камянці, фортифікації Річиці).

Річиця в XVIII в. З давнього рисунку.

І в козаків високо розвинулися земляні фортифікації, незалежно від чужих впливів, а тільки з потреб власної оборони, у війнах із поляками та з татарами. Козацьке військо вміло укріплювати свої замочки ще сильніше, ніж укріплювало табор підчас наступу ворога. Польський мемуарист не находить слів похвали, описуючи фортифікації Дмитра Гуні в Голтві 1638 р. Замок був укріплений самим частоколом. Козаки «вал за палями висипали, брами сильно забили й закопали, перед містом від річки до річки кинули могутній вал, перед валом могилу замінили на сильний шанець і укріпили 6 пушками»... Довкола побудували шанці, перекопи, засідки, — «невсипущою своєю працею майже дорівняли нідерляндським батеріям»... Подібні укріплення висипав був Гуня на урочищі Старці: «Неодин інжинєр дивувався праці і добрій інвенції простого хлопа, оглядаючи сильні вали, шанці, батерії, заслони, доли, перекопи землі, діри, дубові палі й частоколи, привалки та вали». За Хмельниччини полкові городи були так сильно укріплені, що полякам доводилося облягати їх безуспішно. Особливо визначився був тоді полковник Іван Богун в кампанії 1655 р.: погряничний Гумань він забезпечив був такими могутніми фортифікаціями, що поляки порівнювали їх зі славною нідерляндською фортецею Бредою.

До земляних робіт вживали не козаків, а селян, або всякий збираний люд. Так нпр. у похід на Молдаву 1652 р., окрім козацького війська, ходила «сила обезброєного люду, що пішов із козаками, навіть у супроводі дітей». «Пояснюють це тим», оповідає сучасник, «що в цій крани доводиться раз-у-раз то прокидати, то замикати дороги, копати рови й сипати шанці, і Хмельницький не міг обійтися без такої сили хлопства, бо воно, виконуючи ці роботи, дає змогу воякам не відтягатися і не втомлятися, а пильнувати тільки бою й бути в ньому сильнішими».

Але в XVIII в. з наказу російського царя козаки цілими полками ходили на примусові земляні роботи на нових «лініях» від степу, і ще більше — на далекі від України роботи на Волзі, Ладозі і ин. Чи в цих роботах козацькі майстри і інжинєри мали теж які відповідальні технічні завдання, чи могли виявити там свій хист, — ця справа досі не просліджена.

Запорозька Січ

З козацьких фортець найславніша була Січ, столиця низового запорозького війська. Вона кілька разів зміняла своє місце.

Найдавніша Січ згадується на острові Мала Хортиця, хоч сучасники називають її не Січчю, а просто замком. Цей замок поставив князь Дмитро Вишневецький коло 1553 р., щоб мати опору для боротьби з татарами. Тут він витримав дві татарські облоги, але, не маючи нізвідки допомоги, остаточно мусів залишити це місце, і турки замок зруйнували. Мала Хортиця (також Пущина Вирява або Канцерівський острів) це острів невеликий, але високий, скелистий, добре годиться під укріплення. На східній стороні його залишилися й досі сліди твердині. Вони мають у плянї форму підкови. Це глибокі рови з валами на 4-6 метрів заввишки, з редутами по вуглах. В найширшому місці ця фортеця має 126 м., у найвужчім 74 м.; ввесь обвід довкола дає більше, ніж 700 м. Важко сказати, чи це останки замку Вишневецького. Він був би розмірами значно більший, як нпр. тодішні замки в Черкасах, Каневі, Винниці й ин. До оборони таких укріплень не стало б тих невеликих сил, які міг мати Вишневецький. Може це сліди якоїсь пізнішої кріпости, що повстала була на руїнах замку князя Дмитра.

Військова рада запорожців. З літопису Ріґельмана.

В 1581 р. козаки мали головний осідок на острові Томаківка. Тут гетьманував над ними Самійло Зборовський. Томаківка це великий острів, тепер пустинний, але колись тут був великий ліс, озеро багате на рибу і добра трава для коней. Чи були тоді тут які укріплення, певно не знаємо. В південній частині Томаківки залишилися до нині сліди фортифікацій у формі видовженого чотирикутника; з трьох стррін ідуть рови й вали, до 7 м. заввишки, від півдня боронить приступу високий беріг Дніпра. В обводі ця твердиня має більш 500 метрів. Але козаки жили тоді також і по инших островах: один відділ на Таволжаному, де була татарська переправа, другий на Малій Хортиці.

В 1594 р. осередком запорожців була вже справді «Січ» на острові Базавлуці, при Чортомлику, одному з рукавів Дніпра (т. зв. Чортомлицьке Дніприще). Цей остров це, мабуть, теперішня плавня між гирлом річки Чортомлика й Базавлуком, але певно сказати не можна, — тут не залишилося ніяких слідів укріплень. Про вигляд цеї Січі знаємо небагато. Військо жило в наметах із хворосту, вкритих козячими скірами від дощу; ці намети звали кошами. Був тут якийсь магазин військового майна (скарбівниця), були порозставлювані пушки, при острові знаходилася козацька фльотиля. Коні взимі держали на Великій Хортиці. Січ була тут і пізніше: в 1629 р. гетьман Левко Іванович писав свої листи «З Січі у Чортомлика».

Далі Січ була на Микитиному Розі, де тепер місто Никополя, на правому березі Дніпра. Мав її заснувати козак Хведір Линчай. На цю Січ 1637 р. перевіз козацьку гармату «як клейнот і скарб військовий» і з коша на Микитиному Розі писав повстанчі заклики на волость гетьман Павлюк. Цю Січ добув у лютому 1648 р. Богдан Хмельницький, приготовивши військо на поблизькім острові Бучках. Із Микитинської Січі не залишилося ніяких слідів, бо підчас весняної води 1846. р. Дніпро забрав частину берега, де мала бути січова оселя.

Козацьке шатро і його підбудова

Коло 1652 р. кошовий Лутай заснував Січ при усті річки Чортомлика. Пізніше вона звалася «Стара Січа». Ця Січ, з одного боку, виходила на поле, тобто на степ, з инших боків була обведена річками Підпільною, Прогноєм (тепер Гнила), Чортомликом та їх припливами. Тепер — це окремий острівець коло села Капулівки, досить високий, зарослий деревами і травою. Залишилися ще сліди валів і ровів. До нас дійшов опис цієї Січі з 1672 р. Довкола Січі йшов вал до 10 м. заввишки. Від води вал був скріплений кошами, повиповнюваними землею. Від степу на валі стояв частокіл із палів зі стрільницями. Від степу була вїздова башта, понад 30 метрів в обводі, з віконцями до стріляння. До води вело 8 фірток чи пролазів, таких вузьких, що міг пройти тільки чоловік з водою. Укріплення мали довкола коло 1500 м., а в промірі від Чортомлика коло 170 м. У Старій Січі кошовими бували Брюховецький, Сірко, врешті Гордієнко. В 1709 р., з доручення царя Петра, Січ на Чортомлику московське військо зруйнувало.

З Чортомлицької Січі частина запорожців перенеслася на турецьку територію й осіла при усті річки Камінки до Дніпра. Тут запорожці сиділи коротко, тільки до 1711 р., коли перенеслися до Олешок. Але згодом, коло 1730 р. вони знову перебралися на Камінку й тут пробули до 1734 р. Останки цієї Січі залишилися в оселі Консулівці або Розорівці, напроти села Каїр. Січ займала простір між лівим берегом Камінки та правим козацького Річища. Обидві річки мають тепер дуже мало води, але їх високі береги давали природну забезпеку козацькій оселі. Плян Січі творив неправильний чотирокутник з боками на 200, 110, 210 і 60 м. Укріплення були з дикого каменю. Цілий простір Січі займало 40 куренів, рівної величини, 15 м. завдовжки, 8.5 завширшки. Між куренями у двох місцях були вулиці, на 5-10 м. завширшки, окремого майдану не було. Недалеко Січі було цвинтарище, де збереглася могила кошового Костя Гордієнка.

Після першого побуту над Камінкою запорожці 1711 р. переселилися до Олешок на лівому боці Дніпра, проти теперішнього Херсону. Тут козаки жили під турецькою владою десь до 1730 р. Ця Січ займала коло два гектари простору, мала плян чотирикутника, обведена була ровами й валами, з редутами і воротами на 3.5 м. завширшки по північному боці. Посередині був рівний градий майдан на 70 м. завширшки. З цієї Січі не залишилося ні сліду: в 1845 р. це місце розорано, засаджено лозою й иншими кущами, щоб спинити піскові кучугури, що засипували містечко. Пізніше Січ над Камінкою називали теж «Старою Січчю».

Запорозька Січ на ріці Підпільній. З «Історії» Явроницького.

В 1734 р. запорожці дістали дозвіл від російського уряду вернутися на давні місця й заснували т. зв. Нову Січ над річкою Підпільною. Вона находилася у Красному Куті між лівим берегом Базавлука та правим берегом вітки Підпільної. Це було недоступне місце серед лябіринту річок, озер і плавнів. Січ ділилася на три части: внутрішній кіш, зовнішній кіш і т. зв. ретраншемент. Внутрішній кіш звався також замок або кріпость, він творив правильне коло, 350 м. в обводі, був обведений валом і з північної сторони мав широкі ворота з баштою, збудованою з дикого каменю. Посередині йшов широкий, рівний майдан, на якому відбувалися ради. В однім куті майдану стояла церква, поруч з нею висока дзвіниця, далі пушкарня або «цейхгавз», військова скарбівниця, або «замок», «станок» кошового, й довкола майдану підковою 38 куренів для війська й різні військові будинки. Зовнішній кіш або базар був на 350 м. завдовжки і 120 м. завширшки; тут було до 500 козацьких домів, здебільша, ремісників, купців і всяких промисловців. Довкола йшов вал з частоколом і рів. У південно-східнім розі цього коша 1735 р. побудовано т. зв. ретраншемент для московської залоги. Був це чотирикутник, на 145х85 м., обведений валом, а в ньому були казарми для салдатів і всякі військові маґазини. Над берегом Підпільної була пристань для козацьких човнів. Нову Січ зруйнувало московське військо 1775 р. На цьому місці є тепер село Покровське; в ньому збереглися останки січових валів і ровів.

Фльота

Козацька фльота появилася в половині XVI в. і до найбільшого розвитку дійшла в 1620-1630-тих роках. Козацькі кораблі звалися човнами або чайками; назва чайка, з походження, мабуть, турецька, уживалася рідше. Боплян в «Описі України» подав докладний опис і рисунки козацького човна. Човен був довгий коло 20 м., широкий 3-4, глибокий 2.5 м. Основою човна був пень верби або липи, коло 15 м. завдовжки; на ньому набивали борти (боки) з дощок, довгих на 3.20 до 3.80 м., одні на другі, аж човен дійшов до наміченої довжини і ширини. По зверхній стороні човна привязували довкола вязанки очерету; вязки були грубі, як бочівка, привязані міцно липовими або черешневими вужівками, щільно притикали до себе. Середина човна була поділена поперечними дошками на перегороди, помосту поверха не було. Човен мав дві керми, по обох кінцях так, що легко було плисти в кожну сторону.

Корабель запорожців.
З «Історії» Яворницького.

Козацькі чайки можемо порівняти з иншими тогочасними кораблями. Ненецькі ґалєри, що були тоді типовими воєнними кораблями, мали довжину до 40 м., ширину 5 м., у воду заглиблювалися на 2 метри, — отже чайка була вдвоє менша.

Як порушної сили козаки уживали весел і вітрил. При чайці було 10-15 весел, по однім і по другім боці; щогла була рухома так, що в потребі можна було її покласти на дно човна. Тягар чайки був значний; коло порогів перетягало її волоком 200 до 300 людей. Але скорість руху була дуже значна; шлях від гирла Дніпра до Малої Азії козаки перебували в 36 до 40 годин, тобто на годину робили 13-15 км. На чайці містилося 50 до 70 козаків; бувало також 4 до 6 фальконетів, легких пушок.

Чисельність запорозької фльоти бувала різна. На переломі XVI-XVII в. козаки ходили на Чорне Море в 20-50 чайок. В 1615 р. у поході на Царгород було 80 човнів, в дальші ж роки фльота безнастанно зростає: в 1620 р. під Царгородом було 150 кораблів, у поході 1625 р. мало бути 300 до 380, в 1630 турки знову рахували 300 чайок. Але в боротьбі з поляками козацька сила заломилася й походи ставали все менші.

В часи Хмельницького був мир з татарами й турками й козаки заперестали цілком походів на море. Але як Австрія і Венеція почали плянувати христіянський союз проти невірних, гетьман запевняв, що може поставити 300 човнів.

Наново творили фльоту лівобічні гетьмани. Так, нпр., Іван Брюховецький висилав запорожцям «підошви» на човни, Самойлович дозволяв будувати чайки у лісах Чернигівщини. Мазепа також щедро помагав запорожцям у будові фльоти, доставляв різне корабельне знадібя, як залізо, якорі, смолу, шнурі і под. В 1697-1698 р. на Січі було 70 більших «морських» човнів на 50 людей і 600 річних «лодок». У XVIII в. козацька фльота брала участь у московських походах на турків (1737, 1787, 1796 р.). Російський уряд уживав радо запорожців при творенні своєї фльоти, особливо вславився морськими походами Антін Головатий.

Тактику козаків у морській битві описує Боплян. Козаки рідко виступали самі до бою, — метою їх походів була не боротьба з турецькою фльотою, а радше здобича з побережніх міст. Зачіпною стороною були найчастіше самі турки. Турецька фльота мала свої головні бази у Босфорі, при устю Дунаю і під Очаковом на Дніпровому лимані; тут звичайно приходило до боєвої зустрічі. Битва починалася стрілами артилєрії, але що пушки несли недалеко, скоро починався бій зблизька; козацькі чайки уставлялися у півмісяць, обступали турецьку ґалєру і намагалися вдертися на поміст і тут докінчити бій. Морські битви кінчилися звичайно перемогою козаків. Легкі чайки оберталися скорше і зручніше, ніж тяжкі ґалєри, а до того вільне козацьке товариство мало моральну перевагу над турецькими вояками, що нераз тільки під примусом ішли до бою.

Бій на морю

Про козацькі походи на море широко оповідає Боплян.

«Як рішаться йти походом на море, висилають на Запорожжя річи, потрібні для війни й походу і для будови кораблів. Потім ідуть у степи, 5 або 6 тисяч, все вибрані козаки, добре озброєні; приходять на Запорожжя і будують чайки. Шістьдесять їх береться до будови одної чайки і виготовляють її більш-менш за два тижні, бо вони майстри на всі руки. Таким способом за два або три тижні вони виготовляють 80-100 чайок. В кожну чайку сідає 50-70 чоловіка, кожний з двома рушницями і шаблею, а на боках корабля є 4-6 фальконетів і потрібні припаси харчів. Козаки вбрані в сорочки, штани (й другі на переміну), лихенькі свитки і шапки. Кожний має 6 фунтів пороху й олова доволі, крім того кулі до пушок. На кожнім кораблі є квадрант. Так виглядає летючий козацький полк, що годен напасти на найвизначніші міста Анатолії.

Так зібравшися, їдуть вони Дніпром. Отаман має свій значок на щоглі і пливе звичайно попереду. Човни їдуть так тісно, що сливе один одного торкається. Турки звичайно знають про похід і тримають кілька ґалєр на устю Дніпра, щоб не дати їм вийти. Але козаки перехитрюють їх і виходять темною ніччю, перед новим місяцем, ховаючися в очеретах, що ростуть на Дніпрі. Ґалєри не важаться заходити туди, бо там прийшов би їм кінець; тому вдоволяються тим, що чекають їх у проході. Тоді йде алярм по всіх країнах, аж до Константинополя. Султан розсилає гінців по побережжях Анатолії, Болгарії, Румелії, щоб люди стереглися, бо козаки на морі. Але це нічого не помагає, бо вони вибирають настільки відповідний час і пору, що за 36 або 40 годин вони вже в Анатолії.

Приїхавши, лишають на кожнім кораблі тільки двох козаків і двох хлопців для сторожі, а самі, кожний з рушницею в руках, нападають на міста, здобувають, грабують і палять; іноді заходять на милю від берега, але зараз вертаються і зі своєю добичею сідають на кораблі. Їдуть на инше місце, попробувати ще там щастя; коли трапиться що, нападають, а як ні, вертаються з добичею до дому.

Козацький човен. Вид згори, побіч — в перекрою, вдолі човен з боку. На ньому видно грубі вязанки очерету, що хоронять човен від перевернення. На основі Бопляна, з «Історії» Яворницького.

Як нагодиться їм стрінути кілька турецьких ґалєр або инших кораблів, вони женуть за ними, нападають і здобувають. А роблять це так. Їх чайки підіймаються над водою всього лише на 2.5 стопи, тому вони бачать инший корабель скорше, чим їх помітять. Тоді вони спускають щоглу своєї чайки і завваживши напрям вітру, пильнують, щоб мати під вечір сонце ззаду. Ця годину перед заходом сонця вони починають сильно гребти до ґалєри, щоб підійти на одну милю, щоб не стратити її з виду і так тримаються до півночі. Тоді дають знак і гребуть сильно до ґалєр, а половина людей готовиться до битви, цебто, щоб, приставши до кораблів, кинутися в їх середину. Неприятель здивований бачить, що його обсіло 80 до 100 човнів; козаки влазять на ворожі кораблі і здобувають їх відразу. Здобувши, грабують, що можуть забрати, з грошей і дрібного товару, який не псується від води, також гармати і все, що на їх думку може їм придатися, а корабель з людьми топлять.

Коли ґалєри зустрінуть козаків на морі в день, вони починають сильну стрільбу з гармат і розганяють їх як шпаків. Одні потапають, инші, кому удалося вихопитися, збентежені втікають, куди зможуть. Але раз завязавши битву з ґалєрами, вони тримаються, не рухаючися зі своїх лавок. Весла привязані вужівкою. Одні стріляють, і по кожнім вистрілі товариші подають їм другі набиті рушниці, для нового вистрілу; так стріляють безперестанку і стріляють добре. Ґалєра може звести відручний бій тільки з одною чайкою, але її гармати роблять великі шкоди так, що в такій стрічі гине добрих дві третини козаків. Рідко коли вертаються вони з половиною війська. Зате приносять багату добичу: еспанські реалі, арабські цекіни, коври, золотоглави, бавовняні і шовкові матерії й инший цінний крам.

Тепер треба вертатися. Сторожу на гирлі Дніпра тимчасом подвоєно, щоб звести з козаками порахунки. Але козаки сміються з цього. Вони ідуть в залив, що лежить на 3 до 4 милі на схід від Очакова, а від нього йде вузький прохід від моря до Дніпра; води в ній підіймається часом на пів стопи. Тут козаки, по двіста й триста тягнуть один човен; так перетягають один за другим і за два-три дні дістаються до Дніпра з усею добичею. Так вони обминають стрічу з ґалєрами, що стережуть проходу під Очаковом. Кінець кінцем вертаються до своєї Військової Скарбівниці і ділять добичу»...

Козацький побут

Незвичайно барвне і різнородне було щоденне козацьке життя. Різні мемуаристи й оповідачі переказали нам масу всяких оповідань, переказів, анекдотів про запорозьку старовину.

«Обичаї запорозькі чудні, поступки хитрі і більшою частю на насмішку похожі», оповідав столітній запорожець Микола Корж. І наводив ті різні чудні запорозькі «вимисли».

Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом, оселедець; як ця чуприна виростала велика й довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали, але намазували чимнебудь і закручували вгору до очей; а як у котрого виросли дуже довгі вуса, то закручував їх і закладав аж за вуха — «це ставили собі за особливу козацьку славу і честь».

Здоровилися запорожці також на свій спосіб. Виберуться, бувало, в гості до чийого куреня або зимовика, то ще сидячи на конях, гукають: «Пугу, пугу, пугу!» — тричі, раз за разом. Господар загляне через віконце і відповість двічі: «Пугу, пугу!» Тоді гість відзивається: «Козак з лугу!», а господар через віконце: «Повішайте там, де й наші» — тобто вяжіть коні до ясел і просимо до хати; тоді вибігають господарські хлопці і ведуть коней до стайні. Гості входять до хати, хрестяться до ікон і говорять господареві: «Отаман, товариство, ваші голови!», і кланяються. Господар відклонюється і відповідає: «Ваші голови, ваші голови! Прошу пани-молодці сідати». І тоді вже гостяться. Коли ж уже полагодили своє і відїзджають, то прощаються: «Спасибі, батьку, за хліб і за сіль, пора уже по куріням розїзжаться до домівки; просимо, батьку і до нас, коли ласка, і оставайтесь здорові!» Господар відповідає: «Пращайте і вибачайте, пани-молодці, чим богаті, тим і раді, просимо не погніватися».

Запорожці славилися веселістю й охотою до шуток і насмішок. Особливо ж любили вигадувати прізвища товаришам; такого, що спалив з необережности курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кошовара. Таксамо пішли призвища Горбач, Малюта, Склизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж... Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куріня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: «Хліб та сіль, пани-молодці!» А вони йому: «Їмо, та свій, а ти у порога постій». Але він не погоджується: «Ні, братці, давайте і мені місце», і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ним. Тоді господарі похвалять: «От, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!»

Корж описує, як гостилися запорожці на Січі, по своїх куренях. Курені будували з різаного дерева, бо Великий Луг був багатий у ліс. Курінь був дуже просторий так, щo містилося в ньому і парусот народа; під стінами стояли столи, а довкола них лавки, на яких сідали козаки. Отаман мав місце під іконами, а ікони були багаті, і гарно оздоблені; перед ними висіли розкішні свічники і лямпи. Кухарі «насипували» їду у великі деревяні; миски, вагани і ставили на кожному столі, а поруч з їдою всякі напитки у великих ведрах, а на них вішали коряки, деревяні черпаки, що. теж звалися «михайликами». Отаман сідав на першому місці, козаки довкола стола і починали їсти. В ті часи звичайні козацькі страви були: тетеря, рубці, галушки, риба на «стябло» (полумисок), свиняча голова до хріну, локшина і ин. По обіді всі козаки кланялися отаманові і один одному й дякували кухареві: «Спасибі, братчику, що нагодував козаків». Отаман виходив ізза стола і кидав гроша у карнавку (скриньку) і те саме робили й усі козаки; ці гроші діставав кухар і за них купував на базарі харчі на другий день. Кухарі варили їду в окремих курінях, не в печі, а на огнищі, кабиці, в мідяних або залізних казанах.

Розвиток козацького війська

Козацьке військо існувало й розвивалося три століття, від кінця XV в. до кінця XVIII в. Але ж розвиток його не був такий безпереривний, як це було з нашим військом за княжих часів. Тоді, за князівської влади, ввесь час існувала українська держава і, хоч вона переходила різні переміни, то все ж державна незалежність була тривкою основою української армії. Інакше було, воно з козацьким військом. Козаччина повстала під чужою владою, без державної опіки, як народнє, самозванче військо. Вона пробивалася вперед серед усяких труднощів і перешкод, не маючи певного захисту, тиняючися по диких полях та безлюдних Дніпрових островах. Дуже важко було утримати суцільність війська, постійну орґанізацію й провід. Раз-у-раз наново творилися козацькі ватаги, сотні, поліси й таксамо скоро занепадали, серед важких обставин степового життя; раз-по-раз змінялися отамани, полковники, гетьмани. Нераз провід над військом брали всякі очайдухи й самовільники, що тільки того пильнували, щоб наживитися, жити легким хлібом й заводили козацьку орґанізацію в нетрі анархії. Поволі наростала верства «старинних» козаків, де верховодили статечні, ідейні елєменти, що бажали створити справжнє національне військо. Самійло Кишка, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Кулага-Петражицький, це ті люди, яким козаччина завдячувала цінні елєменти дисципліни, порядку й військової готовости. Все більше зростала в козаків свідомість, що вони мають вести боротьбу не тільки за права свого стану, але, що їх головний обовязок ставати в обороні своєї батьківщини. У боротьбі з татарами, в далеких походах на Чорне море, у кривавих боях із поляками запорозьке військо розвинулося у велику воєнну орґанізацію.

Гетьман Іван Мазепа в повній зброї,
в окруженні алєґоричних фіґур.

Зі старинного стінопису.

В нову епоху ввійшла козаччина за гетьманування Богдана Хмельницького. Великі перемоги над Жовтими Водами, під Корсунем і Пилявцями віддали в козацькі руки всю Придніпрянщину, а далі козацькі полки, немов та бурхлива повінь, залила далеко аж західні окраїни, а потім полилися й поза північні гряниці українського народу, в білоруські землі. На широких просторах зорґанізувалася нова українська держава, а її творцем й основою була козаччина. Провід обняла козацька старшина, в яку ввійшли найкращі одиниці зпоміж козаччини, міщанство, шляхта, справжня еліта українського народу, такі люди, як Виговський, Нечай, Богун, Чернята, Джалалай і багато инших. Козацьку справу вони ставили на европейській плятформі, а незалежність України стала для них головною політичною метою. Це завзяте, неуступливе покоління проявляло героїчні зусилля, одною рукою відбиваючись від ворогів, другою орґанізуючи життя країни. Козацький устрій, вироблений у далеких степах, стали тепер прикладати до державних потреб; козацьке військо, що не знало над собою пана, признало службу для держави за свій перший обовязок.

Але ця доба широкої державної праці протривала недовго. Ще тільки за гетьманства Виговського й Дорошенка Україна жила справді незалежним життям, а військо перемогами на різних фронтах продовжувало традиції Хмельниччини. Потім козаччина на Правобережжі занепала в безнадійній боротьбі з турками й поляками, а козацька влада удержалася тільки на Лівобережній Україні. Але утримати державну незалежність вже не повелося, козаччина мусіла признати московську зверхність, мусіла погодитися на обмеження, піддатися наказам московських царів. Ще час-від-часу підіймалися визвольні змагання: навіть Брюховецький, що найбільше підлягав Москві, пробував розбити московське ярмо. Мазепа гірко переживав упокорення своєї нації, бачив, як занепадає запорозьке військо, як гине Україна; він зірвався ще раз до війни з грізним ворогом, але серед траґічних обставин не зміг перевести своїх задумів. Його наслідники Скоропадський, Полуботок, Апостол вже тільки боронили останків минулого, поліпшували військовий устрій, підносили технічну орґанізацію війська, консервували давній військовий побут, але давнього значіння України вже не могли привернути.

Не оперлося затраті й буйне Запорожжя. Традиція про те, що з Запорожжя вийшло козацьке військо, давала Січі виняткове моральне значіння. На Низу збиралися все ті, що не могли погодитися чи з соціяльним, чи з політичним поневоленням. Січ була все огнищем протесту й бунту, давала захист визвольницьким змаганням, але нераз підсиляла й еґоїстичні пориви різних амбітних одиниць. Запорожці теж не хогіли піддаватися Москві, і коли цар Петро зруйнував Січ, шукали пристановища на турецьких землях, навіть далеко за Дунаєм. Але остаточно й вони мусіли скоритися обставинам. Остання Січ уже не мала політичного значіння, але все ще залишилася школою військової справности, залишилася місцем, де побожно переховувалися старосвітські козацькі звичаї і традиції. «Пропало славне Запорожжя, та не пропала слава».

Тип війська

Тип козака ми уявляємо собі звичайно як вершника, кінного вояка. Це правда, але тільки наполовину: козаки бували чудовими вершниками й володіли добре шаблею, але як кіннота це не було найкраще військо. Козацьке військо добуло собі славу як піхота. Всі давні теоретики військової справи погоджуються в тому, що козаки були незрівняні піхотинці й сапери, які прекрасно вміли використати терен і дійшли до незвичайних осягів у мистецтві закладати шанці й сипати вали. Це була річ природна, бо в пустому степу єдиним захистом був рів і вал, що його сам козак собі приготовив. Те, що козаки в походах користувалися табором, збільшувало ще силу й рухливість піхоти; під заслоною рухомої фортеці, складеної з возів, військо могло протиставитися найгрізнішому ворогові. До того ж козаки уславилися як незвичайні стрільці. Козацька піхота своїм обстрілом ворога звичайно вирішувала бій. Це замітне тим більше, що козаки рідко мали рушниці новіших типів, а часто користувалися старосвітськими «пищалями». Орґанізацією піхоти Україна значно випередила Польщу, яка в XVII в. все ще головну свою силу опирала на кінноті і, як це признають історики польського війська, у стрічах з козаками польська кіннота утратила своє давнє значіння.

Шабля гетьмана Мазепи з 1662 р.
Рисунок з «Історії» Грушевського.

Але перевага піхоти була водночас і слабою стороною козацького війська. Піхотинці були занадто залежні від терену, занадто були звязані зі землею, не мали сміливости рухів, не зважувалися на ширший розмах. Богдан Хмельницький, єдиний великий козацький стратеґ, відчував це добре й остерігав козаків, щоб занадто не довіряли своїм «ямам». Хмельницький любив вести війну на широких просторах, великими масами людей. Не спинявся коло замків і оборонних міст, не облягав їх, а йшов просто на головне військо ворога й старався звести з ним ґенеральний бій. Майстерно орудував своїми полками, швидким походом стягав їх у одне місце й бив на ворога відразу всією своєю армією. Не давав ворожим військам спамятатися і розторощував їх одним ударом. Коли полковник Золотаренко 1655 р. виправився на Білу Русь, Хмельницький наказував йому, щоб не бавився коло «курників», малих замків, дивився все, де є «голова» ворога, «а з хвостом то вже якось буде». Стратеґічними засадами Хмельницького кермувався Виговський й Дорошенко, але вони не доходили вже до таких осягів, як Великий Гетьман, — тут рішав вийнятковий талант полководця. Пізніше під московським протекторатом, козацьке військо не мало вже змоги розвивати ширших стратеґічних плянів. Військові операції обмежувалися знову піхотною боротьбою зпоза шанців, а ще більше козаків уживали як «нереґулярного війська» на стежі, на розвідки, на дрібні набіги. Так козаччина в XVIII в. затратила ті тактичні цінности, які добула собі в XVI і XVII ст.

Моральні цінности

Козацьке військо мало особливу ціну тим, що це було народнє військо. Коли в инших країнах і державах військову справу вела вища верства родовитої шляхти, то козаччина вийшла з народніх низів і ніколи не затрачувала своїх звязків з народом. Це давало козацькому війську тривку і широку підставу і невичерпану силу: все з цародньої маси напливали свіжі охотники, свіжі вояки. Цьому завдячувала козаччина й свою велику чисельність: «Де кущ, там козак, а де байрак, там сотня козаків»... Це незвичайно облекшувало і воєнну мобілізацію, — кожна оселя давала відразу готову сотню.

Звязки з народом давали козакам свідомість, що вони є оборонцями своєї землі, своєї батьківщини, всіх народніх прав і надбань, — що вони підіймають зброю за свою, добру справу. Випливом цього було й козацьке завзяття і неуступчивість: «Скорше наші язики обернуться взад, як вони до нас повернуться», казали повстанці часів Хмельницького, проганяючи шляхту. Підчас боїв на Брацлавщині в 1650-их роках у деяких замках козаки давали себе винищити огнем, а не піддавалися. Під Берестечком уславилася козацька сотня, що цілий день відбивалася від переможної сили ворога, а на ніякі переговори не хотіла здаватися. Кілько ж згадок про таких безіменних козацьких героїв стрічаємо навіть у ворожих джерелах... Народнє військо розуміло, що боронить своєї справи. «Козаки служать тільки за свої вольности», заявив гетьман Скоропадський цареві Петрові і викликав тим крайній гнів царя.

У народнім війську природний був демократичний устрій. На Січі всі козаки вважалися рівними. Ніякого значіння не мав рід ні походження; не звертали уваги на це, хто чим бував і звідки приходив. У війську всі були товаришами, всі творили одно військове брацтво. Навіть знатні козаки, що походили зі шляхти і добували собі вищу освіту, не могли в ніякий спосіб зазначувати своєї вищости. На раді старшина складала низький поклін черні, на знак, що всі вийшли з рядового козацтва і тільки військовій ласці завдячують своє значіння. Кожний рядовий товариш міг стати старшиною: «Терпи козаче, отаманом будеш»... Ця козацька демократія, хоч деколи переходила у самоволю, була по суті річи незвичайно цінною прикметою козацького війська, всіх злучувала в однородну цілість.

Але рівночасно приналежність до запорозького війська уважалася за велику шану й почесть. Всі козаки титулувалися запорозьким лицарством і дуже дорожили цим іменем. Сотник Пилип Уманець 1653 р. писав до одного з московських воєвод: «А що ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам, простим людям не годиться до воєвод листів писати, — то ми за ласкою божою тепер не прості, а лицарі запорозького війська. Тепер у нас, за ласкою божою, тут у всім краю сіверськім ні воєводи, ні старости, ні судді нема, — Боже дай, щоб здоров був Богдан Хмельницький, гетьман усього війська запорозького! У нас тепер пан полковник за воєводу, а пан сотник за старосту; а отаман городовий за суддю»...

Українське громадянство уміло оцінити вагу своєї армії. Українська інтеліґенція уважала козаків за прямих наслідників давнього княжого війська, В часи Сагайдачного 1621 р. новопосвячені українські владики такими словами величали козаччину: «Щодо козаків, то про цих лицарських людей ми знаємо, що вони наш рід, наші браття і правовірні хрисвяни... Це ж бо те племя славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, у своїх кораблях по морю і по землі (приробивши до човнів колеса), плавало і Константинопіль штурмувало. Це вони за Володимира Святого, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестились, віру христіянську приняли»... А як цінила козаччину народня маса, про це й говорити не приходиться; досить нагадати ці безчисленні пісні, в яких оспівується «славні хлопці-запорожці».

Козаччина так тісно звязалася з Україною, що у довгі часи весь український нарід звали «козацькою нацією». Козацька традиція відіграла теж велику ролю в обнові української національної свідомости; спогади й оповідання про запорожців усе більше розбуджували і розбуджують тугу за своїм військом і своєю державністю. І це, що підчас української революції 1917 р. на вулицях Києва появилося військо в давніх запорозьких убраннях, свідчить найкраще про це, яке історичне значіння мала козаччина.

Печать Славного Війська Запорозького Низового. З «Історії» Яворницького Печать Чорноморських
Козаків з кінця XVIII в.
Печать Задунайського козаць-кого війська з початку ХІХ в.