ЗАНЕПАД КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Іван Мазепа

Гетьман Іван Мазепа
З ґравюри Ґалаховського.

За Многогрішного й Самійловича Гетьманщина розвивалася без більших перешкод та й козацьке військо приняло закінчені, тривкі форми. Іван Мазепа (1689-1709) в першому десятилітті свого гетьманування продовжав цю добу спокійного розвитку і зросту української воєнної сили. Сам він був більш політик і дипльомат, ніж військова людина. Але мав теоретичну військову освіту, може й вищу, ніж инші козацькі діячі. Замолоду ж учився на заході, зокрема в Голяндії студіював артилєрійське мистецтво. Пройшов він і практичну воєнну школу, бо був ротмістром надворної корогви при боці Дорошенка, у найбурхливіших і найнеспокійніших часах на Правобережжі. За Самійловича мав відповідальний уряд ґенерального осавула.

На свому гетьманстві Мазепа не проводив ніяких основних змін в орґанізації війська. Тільки ще більше, ніж його попередники, протеґував наймані відділи, компанійців і сердюків; хотів мати залежне від себе військо, яке можна було сильніше тримати в руках і краще вишколювати. Але устрій реєстрового війська залишив без ніяких змін. Хоч цар Петро вперто виступав із жаданням, щоб козацькі полки перетворити на реґулярне військо. Мазепа опирався цим намірам і не допустив до ніяких реформ. Він робив це з політичних причин, — щоб не допустити до більшого зросту московських впливів на Україні, а то ж реґулярні полки стали б були цілком залежні від царя. Мазепа цікавився й уліпшенням зброї; сам мав на свойому дворі колекцію зброї, таку дібрану, що один із чужинців, французький дипльомат Балюз, називає її одною з найкращих яку він бачив у свойому житті. Зокрема гетьман опікувався артилєрією, може хотів використати своє фахове знаття, добуте замолоду; в Батурині він оснував відливню гармат, що вироблювала пушки з його імям.

Мазепа виступав рішуче проти самостійности Запорожжя, він був противником того, щоб Січ творила окрему військову республику, незалежну від гетьманської влади. Він нераз щедро запомагав запорожців воєнними засобами і грішми, але жадав за це послуху. Коли ж січовики йому противилися, він не вагався погряничною бльокадою приневолювати їх до покірности. А часом навіть у пересерді падали з його уст слова, що треба зруйнувати це «прокляте кубло».

Воєнні пляни Мазепи зверталися спершу проти Криму й Туреччини. Це була здорова політика, бо ж від опанування берегів Чорного моря залежало майбутнє України. До того ж тут Московщина проявляла велику ініціятиву, що змагала до того, щоб забезпечити собі доступ до моря. Приготовою до війни служила будова погряничних фортифікація над річкою Самарою; вони мали забезпечити Гетьманщину від татарських нападів. В 1689 р. українські війська, разом із московськими, рушили в перший похід на Крим. Дійшли під Перекоп, але твердині добути не могли. В 1695 р. Мазепа вдруге з москалями ходив на долішній Дніпро, і там добув і знищив форти Кизикермен, Тавань і ин. В 1696 р. козацьке військо під проводом Якова Лизогуба брало участь у здобуванні Азова. В 1697 і 1698 р. знову повторено походи на долішній Дніпро, і ті місця укріплено фортами. Але ця довга боротьба не дала Україні раз-на-все користи, бо в карловицькому мирі 1699 р. цар зрікся чорноморського побережжя на користь Туреччини.

Війна з Московщиною. Полтава.

Від початку царювання Петра І Україна відчувала на собі все більше тягар залежности від Московщини. Особливо українське військо ставало щораз більше залежне від московського командування. Цар використовував усі свої права суверена, розпоряджався українськими збройними силами нарівні з московськими, посилав козацькі полки, куди йому було треба, встрявав у військову управу й безнастанно думав над тим, щоб українське військо влучити до російської армії. Ще гірші відносини настали, коли 1700 р. почалася російсько-шведська війна, т. зв. північна. Петро потребував маси військ на широких фронтах у Польщі, Литві, Лівоні, Естонії і безоглядно, на найдальші позиції, висилав козаків. Так 1700 р. під Риґою був полковник Іскра з 3.000 козаків, під Новгородом — Обидовський з 15.000. В 1701 р. Данило Апостол із 17.000 козаків брав участь у бою під Ерестфером і взяв у полон 2.000 шведів; в 1704. р. він, спільно з росіянамн, добув Варшаву з рук шведів. В 1706 р. козацькі полки були на Білій Руси, 1707 р. під Люблином. Сам Мазепа виправлявся 1704 р. у Київщину і взяв під свою владу правобічні полки, а над Случем, під Любаром, на давній «козацькій лінії», наказав висипати на памятку високу могилу. В 1705 р. ходив з військом шляхом Хмельницького під Львів та Замостя, але — сповняючи лише царські доручення.

Мазепа довгий час терпів ці відносини, але побачивши, що й військо йде на загин, і основи української держави валяться, рішився ввійти в союз зі шведським королем Карлом XII й повернутися проти Московщини. Сталося це раніш, ніж гетьман задумував. З початком 1708 р. Карло пішов походом на Литву й через Смоленськ узяв дорогу на Москву. Але, що ціла країна була знищена московськими військами він рішився перезимувати на Україні. В останніх днях вересня 1708 р. шведи ввійшли в Чернигівщину. Карло зробив це, не порозумівшись із Мазепою, в часі, коли Україна не була ще підготовлена до повстання. Більша частина українських полків була тоді на різних фронтах, Мазепа мав при собі всього 10-12.000 війська. Але йому треба було рішитися на боротьбу, тимто він переїхав до головної кватири Карла в Гірці коло Новгороду сіверського і склав зі шведами військову конвенцію.

Плян бою коло Полтави
І — уставлення противників перед боєм,
II — остання стадія битви.

Цар Петро звелів на місце Мазепи обрати гетьманом Івана Скоропадського, приєднав собі частину козацьких військ і почав наступ проти Карла й Мазепи. В січні й лютому 1709 р. московські війська виперли шведів з Ромна, Прилуки й Лохвиці. Тоді Кчрдо почав посуватися на південь, добув укріплені міста Зіньків і Опішню та пішов на гряницю Слобідщини. Між Красним Кутом і Городнею прийшло до більшої битви 22. лютого 1709 року; обидві сторони приписували собі перемогу. Шведські війська розклалися по правому боці Ворскла, від Опішні й Решетилівки по Полтаву.

Мазепа всіма силами старався підтримати шведів, нашвидку стягав війська, в універсалах підносив вагу боротьби за волю України Але терен був неприготовлений. Через те, що гетьман мусів свої наміри провадити конспіративно, громадянство й військо було неосвідомлене, та недовірчиво, а то й вороже ставилося до союзу зі шведами. Єдиним здобутком Мазепи було те, що на його заклик, прийшли запорожці з 5-7.000 людей, заняли позиції на Орелі і долішньому Ворсклі і так забезпечили сполуку з Дніпром.

До головних боїв між шведами та Москвою прийшло під Полтавою. В Полтаві стояла сильна московська залога, під проводом полковника Келліна, добре забезпечена воєнним знадібям і харчами. Карло за всяку ціну старався добути цю фортецю, що замикала йому шлях від півдня. При допомозі козаків шведи висипали шанці довкола міста, почали місто обстрілювати й кілька разів ішли приступом на міські вали. Але залога відбила всі атаки. Тимчасом російська армія від півночі і сходу обступила шведів і почала на них сильно натискати. Петро перейшов на правий беріг Ворскла, заклав укріплений табор, побудував редути і приготовлявся до наступу. Карло рішився його попередити й дав наказ 7 липня 1709 р. атакувати росіян. Начальним вождом шведської армії був фельдмаршал Реншільд, бо сам король, ранений у ногу попереднього дня, не міг проводити в битві. Шведська піхота вдарила так сильно що добула відразу передові московські редути й московська кіннота мусіла уступати. На росіян спав такий переполох, що бій міг закінчитися катастрофою. Але шведське командування не вміло використати доброї ситуації. Петро впорядкував наново свої сили й пішов у протинаступ. Тепер уже шведи не мали сил опертися й на полях села Будищ шведська армія потерпіла остаточний погром.

Шведська могила, висипана на памятку битви під Полтавою.

Мазепа не брав особисто участи в бою, козацькі полки теж не відіграли визначнішої ролі. Шведські й українські війська після бою мусіли уступити зпід Полтави й перейшли до Дніпрової переправи коло Переволочної. Але через недостачу поромів і човнів більша частина війська не могла переправитися. Тут заскочили їх москалі, вислані в погоню; шведи пробували боронитися, але 12 липня мусіли капітулювати; Кільканацять тисяч шведів і 3.000 козаків дісталося в московський полон. Карло й Мазепа з останками армії безлюдними степами дійшли до Очакова і звідтіля двома дорогами до Бендер у Молдавії. Тут Мазепа закінчив своє життя.

Війну з Московщиною продовжав новий гетьман, Пилип Орлик, обраний на гетьмана в Молдавії. Він поновив союз із Карлом, склав новий договір із Кримом та з Туреччиною; навесну 1711 р. рушив на правобічну Україну і разом із ним пішов Гордієнко з запорожцями, буджацькі татари й відділ поляків. Під Лисянкою він переміг військо Скоропадського, що було під проводом ґенерального осавула Бутовича. У правобічних полках зірвався повстанчий рух проти Московщини. Орлик намагався добути Білу Церкву, але татари не тільки не підпомогли його, але кинулися грабувати, — і він мусів уступати на Дністер. У погоню за ним пішла московська армія. Але над Прутом, коло Нового Станилища, турки окружили військо царя Петра і примусили його до капітуляції, 22 липня 1711 р. У договорі з Туреччиною Петро зрікся прав до Правобічної України. Орлик старався поновити козацьку владу на Правобережжі, але тимчасом сюди ввійшли польські війська і він, знеохочений, виїхав на еміґрацію.

Занепад Гетьманщини

Павло Полуботок, полковник чернигівський, наказний гетьман.

По полтавській катастрофi козацька держава та з нею й козацьке військо, знайшлося в повній залежности від Московщини. Цар Петро ніколи не вибачив козакам, що пристали до Мазепиної «зради», недовіряв українському війську й усіма способами старався його знищити. А коли не виконав геть чисто всіх своїх плянів, то лише тому, що на перешкоді ставало йому не тільки непевне загряничне положення, а ще більше те, що і в найгірших хвилинах козаччина таки виявляла велику відпорність і не дала себе знищити. Гетьман Іван Скоропадський (1708-1722), хоч завдячував свою булаву ласці царя, сміливо боронив військо перед задумами царя й докладав усіх сил, щоб забезпечити козаччині дальше існування й розвиток. Він усе виступав проти зазіхань російських командантів, що вмішувалися у справи Гетьманщини, жадав пошани для гетьманських наказів, домагався звороту артилєрії, забраної в Батурині й Гадячі, виказував цареві, що треба шанувати військо, яке «служить тільки за вольности». І справді йому поталанило добути різні бажані полегкости. Але цар розпоряджався українським військом ще більш безоглядно, як за Мазепи, висилав козацькі полки й на воєнні походи, й на ще тяжчі роботи при нових укріпленнях, нпр., на «лінії» між Доном і Волгою, або при Ладозькому каналі. Наказний гетьман Павло Полуботок (1722-1724) виступив з рішучим протестом проти царської політики та за те цар наказав його увязнити в Петербурзі і Полуботок умер у Петропавловській кріпости.

Данило Апостол
З тогочасного портрету.

Данило Апостол (1727-1734) багато причинився до піднесення Гетьманщини й її війська. Сам він був — за словами Мазепи — «від батька заслужений у війську, добрий воїн, із усіх полковників найдавніший»; проводив військом у різних походах, був наказним гетьманом у поході на Персію, знав і любив воєнну справу. Він упорядкував військову адміністрацію, скарб і судівництво, унормував податки й добився в Москві того, що число російських військ, стаціонованих на Україні, зменшено до 6 полків. Але звільнити війська від важких фортифікаційних робіт йому не вдалося. Апостол дбав дуже про традицію війська, його вигляд і побут. За його часів утривалилися зверхні форми й обичаї запорозького війська.

У помазепинських часах козацьке військо добувало собі лаври в різних далеких походах, що їх ведено в інтересах Росії. В 1722 р. Апостол ходив з 10.000 козаків на перську гряницю, на Закавказзя. В дальших роках козацькі полки постійно стояли над Каспієм, коло твердині св. Хреста над рікою Судаком. В 1725 р. відбувся похід на Ґілян, перську провінцію на південному побережжі Каспія. Брали тут участь полковники Лизогуб, Горленко й Кандиба. В 1729 р. козацьке військо було під Дербентом. В 1733 р. в поході на Польщу визначилися полковники Лизогуб і Галаган. В 1735 р. у кримському поході поляг геройською смертю ґенеральний бунчужний Семен Галецький. В 1737 р. козаки брали участь у облозі Очакова, 1738 р. в молдавському поході. В 1756 р. вислано кілька тисяч козаків, під проводом ґенерального осавула Якубовича, у пруський похід. В 1757 р. в бою під Єґерсдорфом поляг славний компанійський полковннк Капніст. І все це за славу й на славу російської імперії...

За останнього гетьмана Кирила Розумовського (1750-1764) військо Гетьманщини мало все ще давній устрій й ненарушні звичаї і все вважало себе за представництво «малоросійської нації». І навіть коли 1764 р. цариця Катерина скасувала гетьманство, козацьке військо залишилося ще двацять літ довше. Остаточно 1783 р. указом цариці козацькі, полки перемінено на реґулярне російське військо.

Запорожжя

Найдавніше огнище козацького війська, Запорожжя що так буйно процвітало в першій половині XVII в., затратило своє значіння за Хмельниччини. Козаччина великою масою пересунулася на «волость», де мала змогу свобідно розвиватися, а на Низу залишилися тільки вперті добичники, що ходили туди на лови і на риболовство. На самій Січі стояла невелика лише залога, під проводом кошового, якого назначував гетьман. Запорожжя віджило наново аж тоді, як на «городовій» Україні верх узяла старшина й коли почалася громадянська боротьба на соціяльнім тлі. Тоді на Низу почали орґанізуватися невдоволені елєменти, «голота», «чорняки» і звідсіль вели свої виступи проти Гетьманщини. Так проти Виговського виступав кошовий Яків Барабаш; він закидав гетьманові на чорній раді, що неправно гетьманує, бо не дістав булави на Запоріжжі. Барабаш брав участь у виступі Пушкаря і був покараний на горло. Коло 1660 р. на Запорожжі добув собі велику популярність Брюховецький; він розвивав далі демаґоґічну ідеольоґію про права старшинства Запорозької Січі і з допомогою запорожців добув гетьманський уряд. Своєю участю у домашній війні Запорожжя немало причинилося до розбиття політичного життя України.

Очаків. Турецька твердиня і пристань над Чорним Морем.

Найвизначнішим представником запорозької козаччини в 1660 і 1670 р. був кошовий Іван Сірко. Він мав бути родом зі Слобожанщини, з Мерехви, там мав наче свою землю. Не мав освіти, був навіть неграмотний, не добув собі ширшого політичного світогляду, перекидався від партії до партії і нераз необдуманими починами шкодив найкращим задумам гетьманів. Так 1659 року, коли Виговський вів війну з Московщиною, Сірко уладив напад на татарські кочовища так, що татари покинули Виговського й через те гетьман не міг використати перемоги під Конотопом. Таксамо пізніше походами на турків він підірвав українсько-турецький союз, який склав Дорошенко. Сірко признавав тільки єдину політику, — завзятої, безпощадної боротьби з турками. «Бог свідок моєї душі», сповідався він, «що я ніколи не ходив на Україну з тим, щоб руйнувати мою батьківщину; не хвалюся, а правду кажу, що всі мої заходи і змагання були спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам-бусурманам».

У цій боротьбі Сірко уславився, як незрівняний вояка й полководець. Знаємо поверх двацять більших походів, які він вів проти татар і турків; менших нападів і набігів і полічити важко. Сіркові походи йшли в різні сторони: на кримських татар під Перекоп, на татарські замки Тавань, Аслан-городок і Кизикермен над долішнім Дніпром, на буджацьких татар, на турецькі замки Очаків, Білгород і Бендери, на татарські кочовища на Чорному й Кучманському шляху. Походи відбувалися різним способом: човнами Дніпром, верхи степами, деколи з табором і пушками. Сірко виправлявся нераз із дуже незначними силами; так, нпр., у набігу під Перекоп 1663 р. брало участь усього 90 запорожців, 30 донців і 60 союзних калмиків, — вони розбили впятеро більше татарське військо, Своєю іниціятивою, енерґією й воєнним талантом Сірко добув собі небувале значіння й пошану між запорожцями: «Всі його боялися незвичайно; що, бувало, задумає, те і зробить, а якби хто хотів його не послухати, того зараз убили б». Він помер 11 серпня 1680 р. до наших часів збереглася його могила, коло Чортомлицької Січі, в селі Капулівці.

У боротьбі з Москвою

В пізніших часах Запорожжя змінило свою орієнтацію, — почало змагати до миру з татарами й турками, а повернулося проти Московщини. Запорожці сильно непокоїлися тим, що Москва вмішувалась у внутрішні справи України, обмежувала вольности Гетьманщини й навіть намагалася покласти свою тяжку руку на Січ. Так 1667 р., коли розійшлася чутка, що московські залоги мають заняти Кодак і Кременчук, ціле Запорожжя піднялося: царського посла Ладиженського, що їхав у посольстві до татар, козаки по дорозі вбили, а кошовий Петро Суховієнко склав із Кримом умову проти Московщини. Таксамо гостро протестували запорожці проти будови московських фортів над Самарою 1687-1689 року. «Від віку ніяких городів у пущі нашій військовій ніхто не ставив, — так і тепер ми, все військо запорозьке низове, верхове, дніпрове, кошове й те, що пробуває на лугах, на полях, на паланках і в усіх урочищах Дніпрових і польових, — я, кошовий отаман, із усім поспільством, старшим і меншим, ніяким чином у пущі нашій і державі віковічній військовій, над Самарою ніяких городів ставити не дозволяємо і дозволити нам цього не доведеться», — писали запорожці до Мазепи. Коли ж самозванчий гетьман Петрик Іваненко виступив із гаслом боротьби з московською навалою, Запорожжя охотно пішло за ним. Таксамо запорожці протестували проти будови замку на Камяному Затоні 1700 р. і проти некорисної гряниці з Туреччиною 1705 р.

Типи козаків. Частини заставки з мапи України Бопляна.

Хоч відносини Січі до Мазепи часто бували напружені, то, коли гетьман почав війну з Москвою, Січ радо відгукнулася на його заклик. Кошовий Кость Гордієнко, полтавець із роду, вихованець Київської Академії, з цілим кошем рушив у похід і відразу почав боротьбу з московськими залогами, що стояли над Ореллю і Ворсклом. Потім запорожці визначилися в бою під Сокілкою 23 квітня 1709 р., та помагали шведам в операціях під Полтавою. Участь у повстанні навела на Запорожжя гнів і ненависть царя Петра. Заки ще вирішився бій під Полтавою, Петро задумав зруйнувати «кубло бунтівників». З кінцем квітня 1709 р. з Києва рушили човнами три московські полки під проводом полковника Петра Яковлєва. По дорозі вони подобували городи, де стояли запорозькі залоги: Келеберлу, Переволочну, Новий і Старий Кодак і жорстоко розправилися з повстанцями. Потім підплили під Січ, що була на Чортомлику. На Січі не було кошового Петра Сорочинського, — він виправився був саме на Крим, до татар, за військовою допомогою; провід над обороною обняв козак Яким Богуш. Він наказав перекопати рови довкола Січі, а що це був час весняної повені, то вода облила довкола козацьку твердиню. Яковлєв пробував переговорів, але, коли січовики відмовилися, почав обстрілювати Січ артилєрією. Але успіху не було ніякого, бо московські пушки не доносили стрілен до Січі. Потім москалі пробували владити наступ на човнах. Запорожці допустили їх на близьку віддаль, але нараз ударили з пушок і рушниць, московське військо втратило 300 вояків, кількох офіцирів і полковника, що вів наступ. Яковлєв був у важкому становищі. Але тоді прийшов йому з допомогою охочекомонний полковник Гнат Галаган, людина без чести, що недавно ще служив Мазепі і зрадив гетьмана. Він почав переговори з січовиками, обіцяв їм помилування, навіть присягав їм, що воно буде, але рівночасно провів москалів під Січ. Коли запорожці вже почали складати зброю, москалі кинулися на безборонних і почали 25 травня 1709 р. різню. Частина запорожців щасливо добулася з облоги, на чайках пустилася втікати і знайшла захист у безвісти Дніпрових рукавів. Але у полон попало 26 курінних отаманів і 250 козаків; з них 156 покарано на горло, решта ж пішла на Сибір. Москалі забрали 40 пушок, 12 гаківниць, 62 рушниці, 13 прапорів і всяке військове знадібя. Наостанок зруйнували укріплення і спалили курені; Чортомлицька Січ перестала існувати.

Кінець запорозького війська

Частина запорожців, що встигла врятуватися з облоги, перенеслася нижче на Дніпро і заснувала наново Січ, зразу на р. Камінці, пізніше в Олешках на турецькій території. Але тут запорожці не почувалися добре і зараз почали заходи, щоб вернутися на давні місця. Але аж у 1734 р. дістали дозвіл від російського уряду й поселилися над річкою Підпільною. Ця «Нова Січ» не відіграла вже важнішої військової ролі. Запорожжя було у всьому залежне від Росії і не могло вести ніяких самостійних походів. Запорожці брали участь як помічне військо у війнах з Туреччиною 1735-1739 і 1768-1773 р.; визначилися в партизанських набігах на татарські кочовища, також обновили свою фльотилю, що вела операції на Дніпрі. Але вільне запорозьке товариство все таки було перешкодою для військових і політичних цілей Росії і цариця Катерина II рішилася остаточно розвязати січову орґанізацію. Ґенерал Текелій з початком літа 1775 р. виправився на Запорожжя, зайняв по дорозі всі оборонні пункти, наблизився до Січі і обставив її довкола військом. Січова рада разом з кошовим атаманом Петром Кальнишевським, рішила не боронитися перед цим «атакуванням» і 16 червня 1775 р. російське військо заняло Січ. Так перестало існувати серце козацького війська.

Могила кошового Гордієнка, недалеко
Олешок в с. Камінка.

Останки запорожців розбрилися по різних місцях. Кілька тисяч перейшло на турецьку територію, в околиці Очакова і Акерману. 1778 р. Туреччина приняла їх у своє підданство й вони осіли кошем при гирлі Дунаю, над Юріївським рукавом. Потім турки перенесли їх на урочище Сеймени; звали їх «буткальськими» козаками. У першому десятиліттю XIX в. ці запорожці перенеслися знову над Юріївський рукав і заложили кіш коло Дунавця. «Задунайська Січ» перетривала тут до 1828 р.

Частина запорожців зневірилася в турецьку владу й 1785 р. випросила собі місце на Угорщині, в Банаті, над долішньою Тисою; було їх 7000. Що з ними пізніше сталося, дотепер не просліджено.

Росія вважала небезпечним для себе відродини запорозького війська й старалася козаків знову притягнути до себе. 1783 р. Антін Головатий, Харко Чепига і инші старшини приняли російське підданство й почали творити охотничі відділи під назвою Чорноморського війська. В 1792 р. вони дістали на поселення землі над р. Кубанню й так дали початок кубанським козакам. В 1828 р. козаки, що сиділи коло Акерману, приняли російське підданство й утворили Дунайське військо. Того самого року частина задунайських козаків, під проводом Осипа Гладкого, вернулася на Україну. В 1831 р. вони дістали дозвіл осісти над Озівським морем, між Бердянськом та Маріюполем, під назвою Озівського війська; в 1860-их роках вони злучилися з кубанцями.

Слобідщина

Окрему військову козацьку орґанізацію мала Слобідщина (теперішня Харківщина). Українське військо почало творитися тут підчас козацьких повстань у 1630-их роках, коли то втікачі й політичні еміґранти шукали захисту на московській території. Так 1638 р. переселився туди гетьман Яцко Острянин з 800 козаками; він осів в околицях Чугуєва й почав орґанізувати козацький полк. Але 1641 р. прийшло між козаками до незгоди й Острянина вбили. Нова еміґрація появилася на Слобідщині після перших невдач Хмельниччини, по берестецькій битві і в дальші роки, як татари й поляки почали руйнувати Правобережжя. Тоді, 1652 р. повстав перший зорґанізований слобідський полк, острогозький, під проводом полковника Івана Зіньківського. Потім нові поселенці напливали в часи Руїни 1660-1680 років і так повстали ще чотири полки, — харківський, охтирський, сумський та ізюмський.

Слобідські козаки мали свою автономію, могли вибирати собі полковників і иншу старшину і взагалі їх внутрішній лад майже не відрізнявся від устрою запорозького війська. Але в політичних справах вони були цілком залежні від московського уряду й ніякої самостійности не мали. Таксамо всякі воєнні справи вирішувалися за згодою московських воєвод, що стояли у важніших містах Слобідщини. Слобідські полки були осаджені на південь від т. зв. білгородської лінії, — гряничних фортифікацій, які московські царі побудували для оборони від татарських наїздів; їх головний обовязок був повнити сторожеву службу на степовому погряниччі. У боротьбі з татарами слобідські козаки визначилися нераз великою хоробрістю і відвагою; так на своїх грудях стримали великі татарські наїзди 1680, 1691, 1711, 1736 і в инші роки. Але ніяких самостійних походів, з національним характером, Слобідщина не вела й не могла вести й тому її роля в історії козацького війська залишилася другорядна.