ГЕТЬМАНЩИНА

Іван Виговський

За гетьманства Богдана Хмельницького козацьке військо дійшло до найвищого рівня і що до чисельности, й боєвої готовости, й воєнної експанзії. Але як тільки не стало великого орґанізатора й полководця, військова орґанізація відразу почала розстроюватися.

Виговський мав фахове знання військових справ. Заки ще перейшов до повстання, служив у польському квартяному війську й дослужився там ступня поручника. Пізніше повнив якісь функції у козацькому реєстровому війську, в канівськім полку; брав участь у бою над Жовтими Водами й дістався до татарської неволі, але. Хмельницький викупив його і притягнув до української державної служби. При боці старого гетьмана Виговський мав змогу пізнати як-найкраще всі державні справи й увійти в потреби й завдання війська. Він докладно здавав собі справу, що молода козацька держава має ще слабі й неустатковані основи; навіть під сильною рукою Богдана прокидалася тут і там анархія і треба було великих зусиль, щоб у свіжо зорґанізованому війську утримати лад і порядок. Виговський розумів, яке значіння має авторитет влади і всіма силами старався цей авторитет підтримувати і в громадянстві й у війську.

Гетьман Іван Виговський
Портрет з Літопису Величка

При орґанізації війська Виговський підносив передусім завсіди потребу суворої дисципліни. Приймаючи гетьманський уряд, він зазначив із притиском: «Ця булава буде доброму на ласку, поганцеві на кару; нікому в війську підлещуватися не буду; військо запорозьке не може не знати страху». Змагав він до того, щоб установити точний реєстр козацького війська й виключити з військових рядів «гультяїв і неправдивих козаків». У війську бажав мати заможних козаків, а то й шляхту, щоб добути противагу проти «черні». Дуже гостро виступав проти всякої самоволі. Коли полтавський полковник Мартин Пушкар, визначний і заслужений воївник, став на чолі невдоволених «дейнек», Виговський не завагався вислати на нього реєстрових полків і в потопі крови загасив бунт: у бою під Полтавою 11 червня 1658 р. лягло 15.000 пушкарівців. Але у своїй соціяльній політиці Виговський не вмів знайти тієї міри й того такту, яким відзначався Хмельницький; це зготовило скорий кінець його гетьманству.

Реєстрове військо у своїй масі не піддавалося гетьманській кермі, тимто Виговський залюбки користувався найманими військовими відділами. Під його прапорами служили серби, волохи, німці, а то й поляки. Вони жили на гетьманському утриманні, мали своїх окремих полковників і иншу старшину й були залежні тільки від гетьмана. Вони творили часом гетьманську прибічну ґвардію, то знову їх висилали на небезпечні позиції, де гетьман не дуже міг покладатися на звичайні козацькі війська. Виговський намагався з цих найманих частин утворити постійні військові сили України; у гадяцькій умові 1658 р. він перевів постанову, що військо Великого Руського Князівства буде складатися з 30.000 козаків і 10.000 найманого війська.

Що Виговський дбав про піднесення рівня війська, про те свідчить його договір із Швецією 1657 р. В договорі він застеріг собі, що український уряд має право затягати собі у шведських провінціях військо й офіцирів, спроваджувати ремісників і механіків та купувати зброю й амуніцію. Для лекшої комунікації Україна мала дістати границю з Прусією на Березині.

Переговори Виговського зі Швецією й Польщею мали за головну мету одне — зірвати звязки з Московщиною. У святочному маніфесті до европейських держав він виказав причини війни з Москвою й почав воєнні кроки в серпні 1658 р. Частину війська, 20.000 люда, він, під проводом Данила Виговського, вислав на Київ, щоб прогнати звідтіль московську залогу; знову київський полковник Павло Яненко-Хмельницький мав рівночасно вдарити на москалів із міста. Але цей плян не вдався. Передня козацька сторожа необережно зрушила московську залогу. Заки козаки вспіли висипати шанці, москалі вже виступили на них і відперли їх від Києва 3 вересня 1658 р.

Сам Виговський вибрався на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського, що зі свіжим військом увійшов у гряниці України і став під Лохвицею. Під охороною Москви повстали проти Виговського невдоволені елєменти й обрали собі за гетьмана Івана Безпалого. Війська Виговського почали з ними боротьбу, але покищо безуспішно. З початком 1659 р. прийшло нове царське військо під воєводою Трубецьким і почало облягати Конотіп. Ніженський полковник Григорій Гуляницький завзято боронив міста, витримавши облогу цілих 70 днів (від 29 квітня до 7 липня 1659 р.). Рятувати Конотіп прийшов сам Виговський, ударив несподівано на московське військо і примусив його відступити від міста. Але незабаром московські полки впорядкувалися наново й напали на Виговського над річкою Соснівкою. Прийшло до завзятого бою. Московська кіннота змірилася тут із українською піхотою. Москалі нагально кинулися до атаки, але попали під обстріл козаків, що поперекопували дорогу шанцями. Московська кіннота пішла в розтіч, - але на инших місцях наскочила знову на козацькі застави над річкою, яку козаки загатили. Решту доконали татари. День 8 липня 1659 р. покінчився страшною поразкою московського війська. На місці полягло кілька, чи кільканацять тисяч, решта пішла в полон, навіть воєводи Пожарський і Львов. На Московщину пішов сполох, що козаки підуть аж на царську столицю.

Але Виговський не зміг використати цієї світлої перемоги: народнє повстання присилувало його уступити з гетьманства.

Початки Руїни

Коли Виговський зрікся булави, внутрішня кріза на Україні ще поширилася. Козацька держава почала ділитися на дві частини, правобічну й лівобічну; з великими труднощами доводилося утримувати єдність. А до того ще Московщина й Польща підсилювали боротьбу козацьких партій, змагаючи до поділу України. У тих відносинах й козацьке військо занепадає.

Молодий Юрій Хмельницький, за першого свого гетьманування (1659-1663 р.) не зміг проявити ні орґанізаційного хисту, ні взагалі ніякого иншого таланту. Коли він мав які успіхи, то тільки тому, що: «тая слава була, що Хмельницький гетьманом», — а то ще мав добрих співробітників, генеральних старшин і полковників, таких, як Носач, Лісницький, Дорошенко, Лизогуб, Одинець, що жили ще традиціями Богдана. Становище гетьмана підупало незвичайно через невдачу переяславського договору 1659 р.: гетьман не мав права йти в похід без дозволу царя, не міг звільняти з уряду, чи назначати полковників, карати на горло бунтівників і под. Юрій Хмельницький сам не був військової вдачі, в походах його виручали полковники.

Гетьман Юрій Хмельницький
Зі сучасної ґравюри.

В 1660 р. цар почав війну з Польщею і вислав воєводу Шереметєва у напрямку на Волинь. З москалями пішов переяславський полковник Цицюра з 20.000 козаків. Юрій Хмельницький з правобічними полками обсадив південну гряницю, щоб не пустити татар на поміч полякам. Але татари таки переслизнулися й тоді Юрій рушив за ними на підмогу Шереметєву, якого під Чудновом облягли поляки. Але польське військо заступило йому дорогу під Слободищем і примусило до бою 7 жовтня 1660 р. Хоч боротьба не дала переваги ні одній, ні другій стороні, Ю. Хмельницький вже не мав сили й охоти до війни, склав із поляками мир, зобовязуючись виступити проти Московщини. Але лівобічні полки не хотіли йти в союз із Польщею й почалася домашня війна. Юрій Хмельницький під Каневом 25 липня 1661 р. потерпів значну поразку, але у другій битві, під Бужином, 13 серпня, разом із татарами, так погромив Москву, що на полі залишилося 10.000 трупів; артилєрія, табор, прапори дісталися в його руки. Але ж татари почали грабувати й козацькі землі й вивели у Крим велику силу бранців. Юрій Хмельницький утратив усякий авторитет і зрікся булави 1663 р.

Ще меншу повагу в державі й у війську мав Павло Тетеря (1663-1665 р.), наступник Ю. Хмельницького на Правобережжі. Хоч змолоду був козаком і потім переяславським полковником, то військовими справами займався мало; ні в чому не підняв козацького війська. Не вмів він втихомирити і громадянської війни, а ще заохотив Яна Казимира виправитися на Лівобережжя, влітку 1663 р. Але лівобічні козаки, при допомозі Москви, боронилися завзято і король не міг добути більших міст таких, як Переяслав, Ніжень, Батурин і ин. У цьому поході поляки увязнили старого полковника Івана Богуна, підозріваючи його у зраді, й розстріляли його під Новгородом сіверським 27 лютого 1664 р. Коли польське військо з невдалого походу верталося в Польщу, на Правобережжі вибухло повстання, особливо в полудневих полках. Перед у всьому вів запорозький кошовий Сірки, а при ньому різні ватажки, як Іван Сербин, Василь Дрозд, Остап Гоголь, Семен Височан, галицький повстанець із 1648 р. і инші. «Що козак, то був полковник, що сотник, то гетьман». Поляки намагалися придушити цей рух, але народні ватажки боронилися завзято. Найбільш уславилося містечко Ставище, що витримало тримісячну польську облогу. Серед підозрених. в орґанізації повстання був також Іван Виговський; з наказу військового суду його розстріляли під Ольхівцем 16 березня 1664 р. Тетеря втратив тоді всякий вплив і остаточно зрікся гетьманства 1665 р.

Петро Дорошенко

До нової орґанізації держави і водночас переформування козацького війська забрався Петро Дорошенко (1665-1676 р.). Був він онуком гетьмана Михайла Дорошенка, з гордістю згадував свого лицарського предка і чванився своїм козацьким родом. Військову карієру починав у Чигирині, при боці Богдана Хмельницького, як гарматній писар, тут добув собі широкий політичний світогляд і глибоке зрозуміння державних справ України. З повною свідомістю зазначував він усе, що український нарід творить одну цілість на цілій території, від Перемишля і Ярослава по Сівськ та Путивль, що колись на цих землях була одна держава, та що ввесь народ повинен змагати до обєднання під одною владою.

Гетьман Петро Дорошенко
З тогочасної італійської ґравюри.

В першу міру старався він злучити разом розєднану Придніпрянщину, тимто гостро виступав і проти московського «хлопа» Брюховецького і проти польського ставленика Ханенка і проти «покутного гетьманчика» Многогрішного. Не завагався він приняти протекторат Туреччини, щоб найти опору проти инших сусідів, що хотіли Україну поділити між себе. Але шлях до обєднання народніх сил він бачив не у примусі й насилі, а більше в освідомленні й моральному впливі. «Для цього непостійного народу більше значить ласкавість, як суворість». І справді цим способом він добув собі незвичайну симпатію і прихильність, як ніхто инший із його сучасників. Витворив він при собі завзяте прибічне військо, т. зв. серденят і з їх допомогою старався опанувати анархію, що заливала Україну та усунути з українських земель чужі війська.

Найкращі успіхи Дорошенко осягнув у боротьбі з Польщею. Вже на початку гетьманства старався звільнити Правобережжя від польських залог, які туди повводив Тетеря. Дня 19 грудня 1666 р. під Браїловом, недалеко Брацлава, розбив він значне польське військо, з допомогою татар; у татарський полон дістався тоді полковник Маховський, виновник смерти Виговського у вересні 1667 р.; разом із татарами виправився до Галичини і брав участь в облозі поляків під Підгайцями. Підчас турецького походу на Польщу 18 липня 1672 р. Дорошенко погромив польське військо під Четвертинівкою, недалеко Батога; «не памятаю більшої втрати і збентеження», писав польський офіцир, що був у цій битві. Потім, разом із турками, ходив під Львів і брав участь в облозі міста.

Але, хоч у різних походах виявив він талант полководця, то не зміг перебороти безладдя на Україні. На короткий час опанував був Лівобережжя, але не знайшов там тривкого признання. На правобічній Україні пошкодили йому сильно турки своєю нелюдяною поведінкою. У завзятій, розпучливій боротьбі він тратив город за городом, врешті опинився в самому Чигирині, й остаточно мусів скласти булаву 1676 р.

Занепад козаччини на Правобережжі

Після Дорошенка козацьке військо на правому боці Дніпра не могло вже піднятися до вищого розвитку. Турки видвигнули на гетьмана знову Юрія Хмельницького (1677-1681), що приняв титул «сарматського князя Малої Росії - України». Він двічі виправлявся на Чигирин, 1677 і 1678 р., але добути батьківської столиці не зміг і — мусів резидувати в містечку Немирові. Не вмів він зєднати собі українського населення та його військо складалося здебільша з найманих ватаг — волохів, татар і турків.

Ще менше значіння мали гетьмани з польської руки. Остап Гоголь (1674-1679 р.), колись полковник Богдана Хмельницького, здобув собі признання тільки на Поліссі. Степан Куницький (1683-1684 р.), галицький шляхтич, уславився сміливим походом проти турків на Дунай 1683 р., але утратив багато війська й козаки засудили його на смерть.

В 1685 р. польський уряд, приготовляючи війну з турками, дозволив на віднову козаччини. Новий гетьман, Андрій Могила (1684-1686), не мав ніяких кваліфікацій і значіння, але між його полковниками знайшлося кількох добрих орґанізаторів і полководців, що занялися новою орґанізацією військових сил. У Богуславі пробував наказний гетьман Самусь Іванович, відомий із походів на турків, у Корсуні — Захар Іскра; у Брацлавщині — Абазин, у Хвастові — найбільш заслужений із усіх Семен Гурко-Палій. Козаччина за кілька років зросла в силу і почала займати щораз більші простори. Почалися перепалки з польською шляхтою, а коли Польща захотіла цілком покасувати козаччину, вибухло повстання 1702 р. і отверта війна з поляками. Козаки добули Білу Церкву, де польська залога була ще від часів Тетері, Бердичів, Немирів і инші фортеці. Повстанці змагали до того, щоб опанувати цілу давню козацьку територію аж по Случ, а потім сполучитися з лівобічною Україною. Палій здавна вів переговори з Мазепою і 1704 р. правобічна козаччина признала владу Мазепи як гетьмана всієї України. Але Москва вважала Палія для себе небезпечним. Мазепа мусів його увязнити й цар Петро заслав його на Сибір. Правобічні полки утрималися в єдности з Гетьманщиною аж до 1711 р., коли у прутському мирі Петро зрікся правого боку Дніпра. Тоді правобічне військо перенесено на Лівобережжя, а правобічну Україну опанували поляки.

Нові спроби відновити козацьке військо на правобічній Україні проявлялися підчас гайдамацьких рухів. В 1734 р., підчас походу лівобічних козацьких військ проти польських конфедератів, на Брацлавщині й на східньому Поділлі зірвалося народнє повстання, в якому визначився особливо полковник Верлан; скрізь творилися на козацький лад сотні. В 1750 і 1760 р. гайдамаччина зривалася кілька разів, а до найбільшого вибуху прийшло 1767 р. Народні ватаги опанували тоді значну частину Київщини, особливо ж околиці Гуманя, Чигирина, Білої Церкви й Радомишля. Повстанців рахували на кілька тисяч, але вони рідко коли творили більші загони як 300-400 людей. Значніші сили зібрав тільки Максим Залізняк, який і уживав титулу гетьмана. Востаннє гайдамацький рух проявився 1788 р. підчас т. зв. «волинської тривоги».

Розвиток війська на Лівобережжі

Коли на Правобережжі козаччина все більше занепадала, лівобічна Україна досить скоро перемогла безладдя й дійшла до кращої орґанізації. Дніпро заслонював її від заходу, на цій межі стримувалися польські походи. Татари забігали тут рідше, ніж на Правобережжя, турки ніколи не сягнули сюди у своїх завоюваннях. Населення було густе, бо і з правого боку тиснулися туди втікачі; тут розвинулося високо господарство, і настав добробут. Лівобережна Україна була залежна від Московщини, але в перші десятиліття московська влада трималася ще правних форм і не мішалася занадто у внутрішнє життя країни. Серед таких відносин і козацьке військо не занепадало, а поступало вперед у своїм розвитку.

Рівночасно з Тетерою гетьманував на Лівобережжі Іван Брюховецький (1663-1668 р.). Він добув булаву завдяки черні, яку вмів зєднати собі своєю красномовністю й демаґоґією. У політиці був дуже необережний, довіряв цілком Московщині й погодився на те, щоб на Україні стояло залогами 11.500 московського війська, і то на утриманні українського скарбу. Позитивною стороною його діяльности було те, що він упорядкував військовий скарб, покасував усякі самовільні реквізиції й установив постійні податки на утримання війська. В боротьбі з Тетерою й польським військом 1663 р. показався добрим полководцем, очистив остаточно Лівобережжя від ворожих військ і заняв частину Правобічної України. У лютому 1668 р. він несподівано повернувся проти московських залог і присилував їх уступити з України. Повстання було переведене так зручно і так складно, і так заскочило москалів, що вони майже без опору покинули Україну; це також доказ талановитости Брюховецького. Але загинув він марно, убитий юрбою.

Гетьман Іван Самійлович
З давнього портрету.

Його наслідники Дамян Многогрішний (1668-1689) та Іван Самійлович (1672-1689) мусіли наново приняти московський протекторат, хоч на лекших умовинах, бо московські залоги на Україні зменшено й гетьманський уряд мав більшу свободу рухів. Многогрішний, хоч без ширшої освіти, був дуже енерґійний і консеквентний, старався високо поставити авторитет гетьмана гак, що старшина закидала йому абсолютизм. Також прикладав він велику вагу до дисципліни у війську, гостро карав і рядових козаків і таксамо старшину. «Поки я гетьманом, поти буду усмирювати самовільників, кілько в мене сили», заявив він полковникам. Він тримав при собі відділ чужоземного війська, а на раді у Глухові 1669 р. утворив окремий полк війська, що мав повнити службу безпеки т. зв. компанійців. Для розвитку війська мало значіння й те, що тоді вперше утворено на Гетьманщині почти.

Самійлович дійшов до булави як проводир старшинської оліґархії, що усунула Многогрішнього. Але у своїй політиці він ішов шляхом свого попередника, а власне змагав до сильної влади гетьмана над військом. І хоч у соціяльних справах годився зі старшиною, то, як керманич держави, був неуступчивий і переводив на свою руку те, що вважав за конечне з державного погляду. Так, проти рішень ради, він утримав дальше наймане, «охотне» військо; таксамо завів нові податки на військові потреби. Він утворив також формацію бунчукових товаришів, почесний відділ при боці гетьмана, де військову, службу повнили сини старшин, що згодом займали вищі військові уряди. Самійлович змагав до обєднання цілої Придніпрянщини під своєю булавою, успішно ривалізував з Дорошенком, остаточно перетягнув на свого сторону правобічні полки і приняв титул гетьмана обидвох сторін Дніпра. Сильно уфортифікував Чигирин, двічі обороняв його перед турками, яких привів Юрій Хмельницький. А потім, як довелося, внаслідок мирових умов, залишити Правобережжя, він уміло перевів тамошнє військо й населення на свою сторону. Поборював сильно автономні змагання Запорозької Січі, обсадив своєю залогою Кодак і старався утримати Запорожжя під своїм наглядом.

У травні 1687 р., з наказу царя, Самійлович виправився разом із московським військом на Крим. Козацького війська було 20.000, наказним гетьманом назначено гетьманого сина, Григорія. Війська пішли на низ Дніпра, перейшли Кінські Води й увійшли у Великий Луг. Але татари запалили степ і через те треба було вертатися назад. Московський воєвода, князь Ґоліцин, зробив виновником невдачі обох Самійловичів; гетьмана з сином увязнили й заслали на Сибір.