В БОРОТЬБІ З ТАТАРАМИ

Перемога Литви

Боротьба зі степом, у яку княжа Україна вклала так багато зусиль і енерґії, йшла далі й в дальших століттях. Татари після погрому України 1240 р. осіли у степах від Волги по Дністер. Спершу вони творили одну Золоту Орду під владою хана, що мав свій осідок у Сараю над долішньою Волгою. Ханові підлягали чотири орди, що проживали у степах від Волги по Дунай. Але згодом єдність татар стала слабша, поодинокі орди почали відокремлюватися і жити власним життя. Нераз доходило й до завзятої боротьби між татарськими старшинами. Ці незгоди серед татар ослабили дуже татарську владу на Україні та завдяки цьому литовські князі могли легко опанувати значну частину українських земель.

Війну з татарами почав великий князь Ольґерд, син Гедимина. В 1363 р. він пішов великим походом у степи між Дніпром та Богом. Там володіли три татарські «царики», тобто дрібні хани, а влада їх сягала аж на Поділля. Місцевому населенню вони дозволяли займатися спокійно хліборобством, залишаючи йому власних, виборних отаманів. Тільки час-від-часу приходили татарські урядовці, баскаки, і збирали приписану данину. Ольґерд увійшов у зносини з цими отаманами і притяг їх на свою сторону. У бою над Синьою Водою (тепер Сниводь, лівобічний приплив Богу) литовські війська погромили цих трьох ханів — Хачбея, Котлубуга і Дмитра — й повоювали т. зв. Білобережжя, правий беріг Дніпра. Татари мусіли зректися влади над Поділлям. Тоді Ольґерд посадив тут трьох своїх братаничів, Коріятовичів. Десять років пізніше війна з татарами відновилася, литовські війська 1374 р. ходили ще раз на татар і звели бій із ханом Темірезом.

Замок у Старім Селі к. Львова.
Він побудований князем Домініком Острозьким-Заславським, зі славного роду Острозьких.

Ще енерґічнішу війну з татарами вів вел. князь Витовт. Він використав уміло боротьбу, що її вели між собою різні татарські хани і претенденти до влади, мав між татарами своїх союзників і васалів. Як колись половецькі племена переходили під владу українських князів, так і тепер частина татар служила Литві. Витовт кілька разів подавався на орду й сильно погромив татарські кочовища. В 1397-1398 р. він уладив великий похід на Крим, пройшов цілий кримський півострів аж до Кафи, поруйнував оселі й у Криму посадив залежного від себе хана. Тоді таки над долішнім Дніпром Витовт побудував камяний замок і назвав його городом св. Івана. Він свідомо змагав до того, щоб опанувати побережжя Чорного моря й відновити торговельні зносини з Візантією. Укріпив ріку Дністер, поставив замки Каравул (коло теп. Рашкова) і Чорний город над Дністровим лиманом. Город Хаджибей, в околиці теперішньої Одеси, мав бути головним чорноморським портом.

Захоплений цими успіхами, Витовт задумав виперти татар і з Лівобережжя. В 1399 р. зорганізував новий похід, ще більший, ніж попередні. З його наказу в Києві станули всі литовські князі, на підмогу прийшли німці з Прусії, трохи поляків із Поділля та ще й орда Витовтового ставленика, хана Тохтамиша. З Києва військо рушило у степ лівим берегом Дніпра, тим самим шляхом, яким українські князі ходили на половців, перейшло річки Сулу та Пслом і стало недалеко Ворскла, за яким стояла татарська орда. Хан Темир-Кутлук пробував увійти в переговори, не відомо, чи щиро, чи щоб тільки добути час на приготову до бою. Але Витовт гордо відповів на його посольство: «Бог покорив мені всі землі, покорить і тебе Будь мені сином, я тобі буду батьком, маєш мені щорічно давати данину й чинші. Як не захочеш покоритися добровільно, то знай, що будеш моїм рабом, і всю твою орду я винищу мечем».

Витовт поділив своє військо на два полки. Татар Тохтамиша і слабші частини залишив при обозі, а сам із передовим полком рушив на татар. Старий татарський полководець Едиґей зневажливими словами розлютив князя, і Витовт прискорив наступ. Литовські стрільці зі самострілів обкинули ворога стрілами. Військо мало пушки та пищалі, «але їх сила була слаба у чистому полі». Спершу Витовтів полк боровся добре, татари уступали, - може навіть умисне, щоб великого князя відбити від обозу. Потім хан вислав один полк на литовський обоз. Тохтамишеві татари не витримали напору, почали втікати, а за ними й инше військо, — орда добула обоз. Тоді вже з двох сторін, і з переду і з задів, татари наперли на Витовта й розбили його військо 14 серпня 1399 р. На полі бою лягло 74 литовсько-українських князів і тисячі війська. Татари здоганяли розбиті полки й загналися аж на Волинь і Поділля.

Але хоч цей бій був для Литви такий нещасливий, татари теж зазнали великих втрат і не мали вже сили вдержати українських земель під своєю владою. Коло 1400 р. орда зреклася своїх прав над Україною на річ Литовського вел. князівства.

Кримська орда

Пів століття після Витовтових перемог на степових окраїнах панував мир. Татари ослабли, вели між собою боротьбу й не нападали на українські землі. Аж у другій половині XV в. відносини змінилися. На Криму зорганізувалася нова орда — кримська або перекопська. Татари заняли Крим підчас нападу на Україну 1239-1240 р. Спершу тутешня орда признавала верховну владу Сараю, але згодом збилася в силу й почала змагати до самостійности. Кримський півострів, довкола замкнений морем, давав вигідний захист проти всяких нападів; вузьку шийку, що лучить Крим із суходолом, татари перегородили валами й ровами, побудували тут город Перекоп і так забезпечили свої володіння. Хан Хаджі Ґерай (1440-1466 р.) за допомогою Литви звільнився з залежности від Золотої Орди і проголосив себе самостійним володарем. Його наслідник Менґлі Ґерай приняв протекторат Туреччини 1479. р. Це була для України подія незвичайно важна, — кримські татари, забезпечені допомогою могутньої турецької держави, почали нові напади на українські землі.

Перший великий похід кримців відбувся восени 1482 р. Менґлі Ґерай із усією ордою вдарив на Київ. Старий київський замок був слабо підготовлений до оборони, 1 вересня татари здобули укріплення, запалили місто, пограбували церкви, позабирали в неволю велику силу людей, навіть воєводу Івана Ходкевича з родиною, і з великою здобиччю вернулися до Криму. Цей погром давньої столиці зробив величезне вражіння на Україні й у цілому великому князівстві. Великий князь Казимир Ягайлович проголосив на Крим загальний похід із цілої держави, до Київщини вислано 40 тисяч війська. Київський замок почали як-стій відбудовувати, — до праці позганяли все селянство з околиці так, іцо при будові працювало 20 тисяч сокир. Всі розуміли грозу татарської небезпеки.

Але татари не налякалися цих підготов. Спробувавши раз, вони повторяли наїзди з року на рік, з усе більшим завзяттям. В рр. 1485-1487 вони що року нападали й руйнували Поділля; не помогло й те, що королевич Ян Ольбрахт погромив їх під Копистерином 1487 р. Два роки пізніше ціла орда, з 100.000 коней, знову напала на Київ. В 1490 р. татари поруйнували Волинь, пройшли Галичину й загналися аж під Люблин. Щойно, коли поверталися з великим полоном, литовське військо заступило їм дорогу під Заславом і так їх погромило, що вся орда пішла в розтіч. В рр. 1494-1497 було пять великих татарських походів на Волинь; хоч у деяких місцях їх побито, то проте вони зруйнували більшу частину волинської землі й повиводили силу народу в полон. В 1498 р. ходили кримці тричі на Галичину і знищили багато визначних міст, навіть Перемишль, спалили передмістя Львова. В 1500 р. вони цілу осінь пробували в наших землях, поруйнували Поділля, Волинь, Галичину, Холмщину й сягнули аж по Вислі; з походу привели 50 тисяч невольниківі... Такі напади йшли рік-річно, а то й два-три рази на рік, їм не було ніякого кінця, населення наших земель залишалося без захисту, без порятунку...

Татарське військо

Бій з татарами. Старинний дереворит з 1521 р. з хроніки Матія з Межова. Звертають увагу одяги татар, особливо гостроверхі шапки.

Татари звертали увагу своїм виглядом. «Вони відрізняються - від инших народів», писав французький письменник Блєз де Віженер 1573 р. «Барва їх шкіри смаглява, ніс приплесканий, очі невеликі, запалі й палкі, дивляться все скоса, обличчя кругле і плескате, як та тарілка, на бровах і щоках волосся не мають із вийнятком бороди, котру запускають дуже дбайливо, хоч собою огрядні, вони зросту малого». Подібно описує татар другий француз, інжинєр Ґільом Боплян, що довго проживав на Україні: «Вони невеликого зросту, найвищі з них не переходять понад наш середній зріст; більшість їх малого зросту, але вони присадкуваті, поодинокі частини тіла дуже великі, тулуб високий і грубий, вони плечисті, мають коротку шию й велику голову; обличчя їх майже кругле, чоло широке, очі мало відкриті, але цілком чорні й широко прорізані, ніс короткий, рот невеликий із зубами білими, як та слонова кість, шкіра смаглява, волосся чорне і тверде, як грива кінська».

Життя татар було просте й суворе. «Ці варвари знають, що ні для одного народу немає нічого вартіснішого над хоробрість і воєнну дисципліну та що хоробрість добувають тим, що звикають до недостач; тимто вони цураються розніжнення й роскошів та змалку приготовляються до воєнного діла, живучи суворим життям та звикаючи до їзди верхи. Вони сидять на коні від малого й не перестають їздити до немічної старости», оповідає Михайло Литвин на початку XVI в.

«Усі вони хоробрі вояки, сильні й витривалі, легко видержують утому й негоду, бо від сьомого року життя, коли виходять із своїх кантар, тобто двоколісних возів, вони сплять тільки під голим небом і навіть у тому віці не дістають поживи, поки не зібють собі її стрілою; так татари привчають свої діти стріляти з лука до мети і влучати. Коли вони доходять до двацятьох років, їх висилають на війну. Матері день-у-день купають малі діти в соли, щоб шкіру зробити грубшою й менше вражливою на холод, коли доведеться проходити ріки взимі вплав». (Боплян).

І татарський одяг був дуже простий. «Татари носять довгі каптани, без складок і фалдин, легкі й вигідні до їзди верхи й до бою; шапки їх білі, гостроверхі, зроблені не для оздоби; в часі бою, завдяки висоті шапок і їх блискові, татари мають вигляд величніший і грізніший для ворогів, хоч вони й не мають звичаю надягати шоломи» (Мих. Литвин). «Одяг татар складається з короткої сорочки з бавовняної матерії, що сягає всього пів стопи нижче пояса, із шараварів зі смугастого сукна або частіше з бавовняної тканини, шитої поверху; знатніші носять шитий каптан із бавовняної матерії, а поверха сукняний халат, підбитий футром лисиці або соболя, шапку з такого самого футра й сапянові чоботи без остріг. Звичайні татари накидають на плечі баранячий кожух; у сильну спеку або в дощ одягають його шерстю наверх. Несподівана зустріч із ними на чистому полі може добре налякати, бо в такому одязі легко їх взяти за білих ведмедів, що їдуть верхи на конях; але взимі вони вивертають свої кожухи й шапки, зроблені з такого самого матеріялу, шерстю досередини» (Боплян).

Татарин на коні. З малюнку німець-кого мистця Альбрехта Дюрера.

Озброєння татар було нічим незамітне. Михайло Литвин оповідає, що коли татари в 1530-х роках пішли походом на Угорщину, вони були майже без зброї: Хиба який десятий або двацятий був озброєний луком або шаблею, панцирі стрічалися ще рідше; одні мали тільки дрючки кістяні або деревяні, инші були перепоясані пустими піхвами без зброї. Щитів, копій і иншої такої зброї вони не знають цілком». Таксамо каже де Віженер: «Зброя їх дуже проста, складається тільки зі самого лука та стріл, часом із додатком кинджалу або шаблі». Боплян пише докладніше: «Зброю їх творить шабля та лук із сагайдаком, де буває 18-20 стріл; у пояса висить ніж, кремінь із кресалом, шило і 5-6 сяжнів ременю вязати бранців, яких сподіваються захопити підчас походу; кожний із них має в кишені нірнберзький годинник (це якесь непорозуміння!!). Тільки найбагатіші носять кольчуги, решта ж, не маючи такого предмету роскоші, йде на війну без панцирів».

Татари славилися чудовими вершниками. «Вони визначаються меткістю та сміливістю в їзді верхи, але на коні сидять невигідно, бо стремена короткі й ноги в колінах сильно зігнуті; взагалі татарин на коні скидається на малпу, що їде верхи на хорті. А проте вони чудові їздці й визначаються такою зручністю, що і в найсильнішому бігу трюхом перескакують із утомленого коня на другого, свіжого, котрого кожен тримає за поводи, втікаючи від погоні. Не почуваючи на собі їздця, вільний кінь, як-стій переходить на правий бік і біжить рівно з першим, усе готовий, щоб панові вигідно було скочити на нього, як буде треба. Такі вони привчені — служити своїм панам. Автім це особлива порода коней, негарна й нескладна, але незвичайно витривала й невтомна, бо ж ніякий кінь не зможе пройти за раз 20 чи 30 миль (французьких) так, як ці бахмати, — так називається ця порода; в них густа грива, що спадає до землі, і такий самий довгий хвіст». (Боплян).

Тактика татар

Боплян дуже докладно описує, як виглядав татарський похід і якої тактики вживали татари, зустрінувшись із нашими військами.

Орда виходила в похід великим військом. Коли на війну йшов сам хан, татар налічували до 80 тисяч; під проводом ханових намісників, мурзів, бувало татар — 40 до 50 тисяч. Перед походом відбувавсь у Криму перегляд війська. Через Дніпро й инші ріки татари переходили вплав, і то особливим способом. Татарські коні були привчені перепливати великі простори — татарин плив поруч із конем, тримаючись лівою рукою поводів і гриви коня, а правою веслуючи; сідло, одяг і зброю складав на оберемок трощі, привязаний до конячого хвоста. Степ татари проходили своїми протертими шляхами, що вели вододілами, минаючи всякі річки. Були три головні шляхи: Чорний — між Дніпром та Богом, Кучманський — між Богом і Дністром та Муравський — між Дніпром та Дінцем. З гирла Дунаю вів до Галичини Покутський шлях, між Прутом та Дністром. Головні шляхи мали багато другорядних відніг та переходів.

Орда йшла широким фронтом, по 100 вершників у одному ряді, тобто 300 коней, бо кожний татарин вів по два вільні коні, щоб як що до чого їх змінювати. У глибину таке військо мало 800 до 1000 рядів коней; коли ряди йшли тісно, то така армія займала 10 до 15 км., а то нераз і більше. «Це дивовижа для того, хто бачить це вперше, бо 80 тисяч вершників має більш ніж 200 тисяч коней, які вкривають степ густіше, ніж дерева у лісі», оповідає Боплян. «Здалека здається, що це на обрії наче хмара підіймається росте й росте все більше і водночас ізближається і наводить страх і на найвідважніших»... Татари посувалися вперед дуже скоро, але що години давали коням короткий відпочинок.

У віддалі двох-трьох миль від ворожої гряниці орда спинялася в вигідному, забезпеченому місці й тут відпочивала два або три дні. Тут татари ладилися до бою. Військо ділилося на головний корпус або кіш, що обіймав дві третини боєвих сил та на два менші крила. Так уладжена орда йшла далі дуже швидким походом, день і віч, доки не ввійшла на 30-40 миль у глибину краю. Там кіш спинявся, а крила йшли на право й на ліво на грабунки. Такий відділ, що мав до 10.000 людей, діливсь на менші ватаги по 500-600 татар, і вони розбігалися на всі сторони, нападали на оселі, грабували все, що можна було взяти, і з награбленим верталися до коша. На місце тих, що вернулися, виходили два нові 10-тисячні відділи, і так усе свіжі сили йшли грабувати. Потім кіш починав відворот, звичайно вигинаючи свій шлях у дугу, щоб вертатися иншими околицями; як слід по такому поході залишалася широка витоптана смуга, — «татарський шлях».

Плян утечі татар. Рисунок Бопляна.
З нього видно, як татарський відділ з 400 людей ділиться на ватаги по 100, потім по 33 і 11 людей. Такі малі гуртки могли легко розлетітись по степу і сховатись перед погонею ворога.

Коли в похід ішло не все військо, а тільки менша ватага, татари силкувалися незамітно ввійти на Україну, висилали наперед сторожу, що ловила «язика», поділялися на невеликі відділи, що їхали кожний зокрема, продиралися глибокими балками, де їх не можна було доглянути. Коли хотіли у степу заховатися перед ворогом, з незвичайною зручністю і скорістю розпадалися на малі ватаги. Боплян у своїм «Описі України» подає нарис такого відступу. Відділ з 400 татар ділився на 4 відділи по 100 людей, що розбігалися на чотири сторони світу на віддаль якої милі; там ізнову сотня розпадалася на три ватаги по 33 людей, які розходилися в різних напрямах; ватага знову ділилася на три десятки, що безслідно пропадали у степових ярах; по якомусь часі вони в означеному місці збиралися разом.

Татари нерадо ставали до отвертого бою з ворогом. На це не дозволяла їм їхня зброя. Воліли здалека обстрілювати противника з луків. «Вони ніколи не вживають копій, тимто не стрічають ворога лице-в-лице, суцільною лавою й у боєвому ладі, а тільки раз-у-раз нападають і відступають. Нараз завзято й нестримно нападають на ворога й потім таксамо нагло кидаються навтікача. Зараз опісля вони знову сполучують свої лави. і стараються як-найтісніше окружити й замкнути ворога; але залишають усе вільний прохід для тих, що далі непокоять ворогів своїми атаками. При всьому цьому зберігають як-найкращий лад, і до цього зводиться їх воєнне мистецтво й дисципліна. Але, коли раз поталанить спинити або збентежити їх ряди, то вони вже ніяк не можуть упорядкуватися й біжать настрімголов». (Б. де Віженер). У такій боротьбі татари проявлялися першорядними лучниками: «утікаючи повертаються й у повному розгоні випускають стрілу з лука так влучно, що ніколи не схиблять на віддалі 60 до 100 кроків». (Боплян).

Костянтин Острозький

Оборону України від татар у перших десятиліттях XVI в. зорґанізував був князь Костянтин Іванович Острозький, великий литовський гетьман, один із найславніших полководців того часу. Він походив із старовинного маґнатського роду, що вів свій початок із давньої династії українських князів. Острозькі мали великі землі на Волині, тісно були зрослися з долею й недолею України, вважали себе заступниками й оборонцями українського народу. Князь Костянтин народився коло 1460 р., освіту добув на великокняжому дворі у Вильні, там таки вивчився основ воєнного мистецтва. Він ззамолоду звертав на себе увагу як талановитий воївник, діставав від великих князів щораз відповідальніші доручення та 1497 р. осяг найвищий уряд великого гетьмана, начальника всіх воєнних сил Литовського вел. князівства. Визначився сильно в війні Литви з Московщиною, кілька років пробував у московському полоні, а 1512 р. погромив московські війська у славній битві під Оршею.

Але особливу увагу Острозький присвячував боротьбі з татарами й поклав на неї багато енерґії. Для України така боротьба було питанням життя. Князь Костянтин і сам на собі відчував грозу татарських набігів, бо ж татари безнастанно руйнували його окраїнні землі і за традицією свого роду уважав за свій обовязок боронити своєї батьківщини та її бездольного населення. Він один із перших почав розсліджувати тактику татар, яких усі вважали за непереможного ворога та шукав способів, як стримати татарські наїзди. Як начальний вожд усіх військ вел. князівства, він поставив справу оборони України як одну з найважливіших державних справ, стягав усі військові сили Литви на південний фронт, пильнував будові; замків, своїм коштом утримував військо на погряниччі. Боротьба з татарами йшла з різним щастям, Острозький і його співробітники не все ще дорівнювали силам орди; у кількох битвах татари здобували ще перемогу; але початок зроблено і дальша війна йшла з чимраз більшим успіхом.

Князь Костянтин Іванович Острозький, переможець татар. Зі сучасного портрету.

Сучасники оповідають, що Костянтин Острозький звів шісдесять битв із татарами; але ми маємо відомости тільки про головніші походи.

Вже 1495 р., підчас набігу орди на Волинь, Острозький був між тими вельможами, що вийшли назустріч ворогові; але їх сили показалися малі й українські пани мусіли шукати захисту в замку в Рівному В 1511 р. на вістку про похід татар Острозький приїхав до Київщини й під Мозирем зібрав значне військо. Це й спинило орду та вона пішла не на Україну, а на Волощину. В 1512 р. татари з великим військом напали на Галичину. Коли вони, обвантажені великою здобиччю, верталися назад, Острозький спільно з польським гетьманом Каменецьким заступив їм дорогу під Вишневцем на Волині і тут 26 квітня розбив татарський кіш; на полі бою впало, як оповідали, 5.000 татар, визволено 15.000 бранців і добуто 10.000 коней. В 1518 р. Острозький погромив знову татарську ватагу у Київщині. В 1519 р. він брав участь у нещасливому бою під Сокалем; поляки відкинули були його раду, щоб не виходити проти переважних татарських сил, вдалися в бій у незручному, тісному місці, й татари здобули перемогу. В 1520 р. Острозький знову зорґанізував оборону від татар між Олеськом та Залізцями. В 1524 р. ходив у погоню за ордою, що верталася з Галичини. Так майже що року ішов проти татарських військ і сам особисто кермував обороною степового погряниччя.

Найславніший бій із татарами Острозький звів 1527 р. під Ольшаницею в Київщині (над річкою Гороховаткою, припливом Росі). Татари серед зими пішли на Полісся і добилися аж до Пинська. Коли ж верталися з ясиром, князь Костянтин несподівано вдарив на них досвіта так, що вони не мали часу повсідати на коні; бій ішов у глибоких снігах. Тоді лягло тут 24.000 татар, кількасот дісталося в полон, з полону визволено 40 тисяч бранців. За цю славну перемогу Острозького величали найвищим вождом, "summus cum Tataris belli gerendi imperator", а король Жиґмонт уладив йому у Кракові тріюмфальний вїзд, «приймав його з найбільшими почестями у прияві всього двору; коли він вїздив у місто й на замок, перед ним несли воєнні знаки, здобуті на ворогові у цій війні і вели забраних у неволю татар».

Князь Костянтин Острозький умер 1532 р. Похоронили його у Києві, в Печерській Лаврі і його надгробний памятник залишився до наших часів. В історії боротьби зі степом його імя належить до найславніших: це він показав, що з татарами можна боротися та що їх можна перемагати.

Боротьба з татарами в XVI в.

Легко озброєний вершник. З картини
перемоги Костянтина Острозького під Оршею 1512 р.

Не сам Острозький воював із татарами. Татарські напади несли руїну всім і все погряничне населення мусіло дбати про свій захист і оборону. У першій мірі орґанізацією оборони займалися українські пани, власники великих земель на степовому погряниччі, що також займали вищі уряди на Україні, — особливо київські воєводи та старости погряничних замків. Ці замки це й був єдиний захист, куди населення могло заховатися перед ордою. В тих часах укріплення скрізь обновлено й перебудовано так, що замок міг ставити опір і найбільшим татарським силам. Скрізь збільшено залоги, що складалися з найманих рот або «драбів». Зорґанізовано також розвідчу службу т. зв. польову сторожу. Це були невеликі кінні відділи, що стояли на татарських шляхах, особливо на вищих місцях, на старих валах і могилах, та розглядали околицю, чи не наближається ворог. Сторожа спершу не була постійна, а тільки «на час потреби, коли вистерігаються людей неприятельських» і також у часі польових робіт, щоб забезпечити селян, що працювали в полі.

Замки поробилися базами, звідкіль почалася зачіпна боротьба з татарами. У погоні за татарськими чамбулами замкові залоги заганялися нераз далеко у степи, нападали на кочовища орди та поверталися з багатою здобиччю. З малими татарськими ватагами легко було йти на боротьбу, а перемога давала великі користи. Пізніш метою походів ставали татарські й турецькі замки, що стерегли переходів на річках: Аслан-городок над долішнім Дніпром, Очаків при Дніпровому лимані, Акерман або Білгород над Дністром та инші. На такі виправи йшло і правильне військо з артилерією й усякі охотники. Боротьба зі степом розгорялася все більше, вона стала улюбленим «промислом» погряничного населення, що шукало в ній і пімсти на татарах і проживку для себе.

Зпоміж учасників цієї боротьби деякі здобули собі широку славу та імена їх були на устах усіх. На самому початку XVI. в. найславнішим таким воївником був Сенько Полозович, управитель черкаського староства. Він один із перших ходив у походи аж на низ Дніпра і громив татар на переправах. Звали його «Полоз русак, славний вояк». Трохи пізніше добув собі голосне імя другий черкаський намісник, Остафій Дашкович. У боротьбі зі степом він цілком переняв татарські звичаї. «Хитрий, відважний і щасливий воївник, він був правдивим пострахом для татар. Його обличчя, ввесь вигляд тіла й одяг, все було чисто татарське. Він знав їх мову й часто буваючи на розвідах, залишався непізнаний у їх таборі; його вважали за татарина, тимто він міг довідатися про їх справи, розбивав їх геть чисто; післанців татарських, що їх посилали до нього, виставляв на страшну ганьбу, тіла їх прибивав на палях у степах, в тих місцях, кудою проходили татари». Славним вояком був барський староста Бернард Претвич. Коли татари 1541 р. пограбували околиці Винниці, він пустився в погоню за ними й загнався аж під Очаків. Але не мав уже змоги визволити. бранців. «Позабирані в неволю люди були вже на кораблях, їх везли в Кафу на продаж. Він плакав, дивлячися на їх біду, і казав: Який я радий був би, коли б міг вас вирятувати! Зате здорово пімстився за бранців, порубав дітей татарських і жінок їх, або потопив, коли вони втікали на воду і його черемиси стріляли їх як тих качок»... Таких походів уладжував він безліч і все з дикою ненавистю до татар. Завдяки цим походам, писали історики, татарські шляхи почали заростати травою, а про Претвича склали приповідку: «За пана Претвича вільна від татар гряниця».

Таких степових лицарів і добичників було тоді дуже багато, як нпр. Предслав Ланцкоронський, Яків Сецигинівський, Юрій Язловецький, Семен Пронський, Федір Сангушко, Богуш Корецький і ин. Деяких із них, як Дашковича й Ланцкоронського, пізніші літописці зарахували навіть між козацьких гетьманів; але насправді вони не мали нічого спільного з запорозьким військом, це тільки їх походи на татар причинилися до того, що козаччина могла свобідно розвиватися.