ПІД ЛИТВОЮ ТА ПОЛЬЩЕЮ

Боротьба за західні землі

Військо княжих часів було тісно звязане з державою, тимто як довго існувала держава, так довго існувало й розвивалося княже військо. Але татарський наїзд 1240 р. знищив Київ і наддніпрянські князівства. Великі маси війська полягли при обороні городів і в боях з татарами. Народне ополчення розбрелося, хто ж із бояр-дружинників зацілів, той мусів шукати захисту в далеких чужих землях. Сто років пізніше прийшла катастрофа й на західні землі. Дня 7 квітня 1340 р. покінчив трагічно життя останній галицько-володимирський князь Юрій II. Почалася довголітня боротьба за Галичину та Волинь.

Бояри, що захопили були владу в свої руки, запросили на княжий престіл литовського князя Дмитра Любарта, що вже передтим пробував на Волині, був грецького обряду й тішився прихильністю серед місцевого населення. В Галичині управу перебрав проводир галицьких бояр, перемиський воєвода Дмитро Дедько. Бояри ввійшли теж у приязні зносини з татарами й задумували, під протекторатом Литви й Орди, втримати самостійність своїх земель. Але проти цих плянів виступив польський король Казимир, що бажав галицько-володимирську спадщину здобути для себе. Союзником його став угорський король Людвик, що теж заявляв претенсії до Галичини. Так розгорілася війна, що тяглася з перервами понад сорок років.

З кінцем квітня 1340 р. король Казимир вперше перейшов гряницю галицької держави. Рівночасно Людвик угорський вислав йому допомічний полк із Угорщини. Казимир приступив з військом підо Львів, здобув замок, забрав скарбницю галицьких князів, де були дорогоцінні корони, коронаційний плащ, престіл і ин. і швидким походом вернувся до Кракова. В червні 1340 р вирушив на Галичину з більшим військом удруге. Але Дмитро Дедько зорганізував сильну оборону, — зібрав галицьке військо й покликав на поміч татар. Польські війська почали відворот, а татари загналися далеко в Польщу й Угорщину. Потім прийшло до переговорів і Польща та Угорщина признали Дедька правителем Галичини. Але Казимир затримав під своєю владою сяніцьку землю.

збільшити
Галицько-володимирська держава в XIII в. Це терен неустанних боїв з уграми, поляками, литовцями і татарами.

Наново війна почалася 1349 р. Казимир забезпечив собі невтральність татар і з сильним військом виступив проти Любарта. В короткому часі заняв Львів, Белз, Берестя й нарешті Володимир. Але Любарт як-стій почав протинаступ, відбив свої землі і литовські війська повоювали Польщу аж по Вислу. Та Галичина залишилася під владою Казимира.

З того часу боротьба не вгавала. Любарт завзято змагав до того, щоб відбити й галицьку землю. В серпні 1350 р. його військо наїхало на Галичину й позабирало багато людей у неволю. В 1351 р. литовці напали на Львів, поруйнували місто і забрали великий полон. Казимир покликав на допомогу Людвика і ранньою весною 1352 р. обидва рушили на Любартові городи. Але вже під Белзом зустріли великий опір. Белзький воєвода Дрозд удавав спершу, що готов іти на переговори, але ж уводночас приготовляв свій город до оборони. Від річки Рати прокопав рови аж до замкових фос так, що вода обтікала город довкола. Нарешті заявив, що згоди не хоче. Польське й угорське військо почало облогу. Але дійти до замку було неможливо. Вояки цілий день мусіли стояти в холодній воді, а оборонці їх сильно обстрілювали. Ранених і вбитих було безліч. У бою поляг якийсь свояк угорського короля а й сам Людвик підчас приступу дістав дрюком по голові так, що впав із коня й мало не погиб. Це так знеохотило Людвика, що він поклав собі вертатися на Угорщину. За порадою своїх воєводів склав згоду з Дроздом, забезпечив йому спокійне володіння в Белзі, зате ж Дрозд дозволив вивісити на мурі замку угорську корогву. До Угорщини Людвик дістався з великими труднощами. Татари знову ввійшли в союз із Любартом і виступили проти угрів та ще й місцеве населення відносилося до угорського війська вороже.

В 1353 р. війська Любарта далі воювали в Галичині. У травні були підо Львовом, у липні здобули Галич, забрали силу добичі й невольників. В дальших роках ішла безнастанно погрянична боротьба. Українські, литовські й татарські війська раз-у-раз непокоїли польську займанщину. За той час Казимир готовився до вирішного наступу й 1366 р. з великими силами рушив проти Любарта. В поході заняв Белз, Холм і також Володимир. Щоб закріпитися тут сильніше, почав у Володимирі будувати новий камяний замок. Любарт мусів іти на переговори, признав за Казимиром усі здобуті ним землі. Але згода тривала недовго. В 1368-1369 р. литовсько-українські війська відбили знову Холм та Белз та коли, 1370 р. Казимир помер, Любарт подався на Володимир, здобув город і знищив Казимирів замок, не залишивши каменю на камені.

По смерти Казимира Галицька земля перейшла під владу Угорщини. Спершу правив тут як намісник Людвика; князь Володислав Опольський (1372-1378 р.), потім — угорські воєводи. Любарт і тепер не залишив думки відібрати решту західніх земель для себе. Відновив війну на погряниччі, а 1376 р. його війська великим походом пішли на Польщу. Перейшли Сян під Завихостом і повоювали польські землі аж під Краків. Польські хроніки описують знищення, яке вони наробили: самого полону вивели 23 тисячі людей! Але цей напад дорого коштував Любарта. Людвик 1377 р. зібрав польські й угорські війська, перейшов литовську гряницю і здобув Холмщину й Белзчину та погряничні волинські городи. Війна тяглася ще пізніше, але вже з меншою напругою. Після 1382 р. Любарт умер і з ним зійшла в могилу ідея обєднання Галичини з Волинню. В 1387 р. польська королева Ядвига, донька й наступниця Людвика, з військом виправилася на. Галичину й беіз всяких труднощів посадила польські залоги в головних городах. Тільки в столичному Галичі замкнувся угорський воєвода Бенедикт і кілька місяців завзято боронився. Але й він мусів нарешті піддатися. Так Галичина і з нею Белзчина та Холмщина, перейшли остаточно під польську владу.

Під литовськими прапорами

Литовський воїн
З печати князя Кейстута

У боротьбі за галицьку землю Любарт знаходив сильний підтрим у місцевого боярства. Він здобув престіл як кандидат галицьких і волинських бояр, і боярство підпомагало його всіма силами, як свого князя, що мав продовжувати традицію галицько-володимирської держави. З тодішніх проводирів боярства знаємо тільки кілька імен; поруч із Дмитром Дедьком визначився Данило з Острова, що їздив із Дедьком послом до татар. Обороною Белза приєднав собі славне імя воєвода Дрозд. Із дрібніших бояр назвемо Васька й Яцка Бутвичів із Сулимова (тепер у жовківському повіті), що були прибічниками Любарта, й за це король Казимир сконфіскував їм маєтности.

І селянство показувало зрозуміння для цієї боротьби. Коли король Людвик 1352 р. зпід Белза вертався на Угорщину, якийсь селянин підпалив хату, де король заночував. У війську Любарта, побіч литовців, були й окремі українські полки. Раз згадується такий більший полк у силі двох тисяч людей. Так під литовськими прапорами галичани й волиняки боролися за свою землю.

Литовські князі стрічалися з прихильністю на західніх землях і тим більше, що і східня Україна дісталася тоді була під литовську владу. Татарська орда в половині XIV в. через внутрішні роздори ослабла й не мала сил утримати в своїх руках підбитих земель, Литовська держава використала це й почала займати все дальші й дальші простори. Так до Литви перейшли спершу білоруські землі, далі Полісся й Чернигівщина, врешті, коло 1363 р., Київщина й Поділля. Литовська займанщина поступала незвичайно скоро й легко, бо тодішня Литва так глибоко просякла була українсько-білоруською культурою, що на Україні литовських князів витали як своїх володарів. Усі старші представники литовської династії були грецької віри, як Любарт, Ольґерд, Коріят, Наримунт, майже всі сини Ольґерда і ин.; урядова мова великокняжої канцелярії була «руська» (білорусько-українська), устрій Литви був сформований на зразок київської держави, староукраїнське право стало державним правом Великого Князівства, у звичаях і культурі на Литві перебирали все, що йшло з України. На занятих українських землях литовські князі не переводили ніяких змін, а просто навязували до давніх звичаїв і відносин. «Ми старини не рухаємо й новини не вводимо», — це була основна засада литовської політики. Литовська династія вважала себе за правного спадкоємця давньої Руси й переймала українські землі як свої. власні посілости. Тимто вищі верстви українського громадянства, головно ж боярство, стрічали литовську займанщину з повною прихильністю, як продовження влади своїх князів, готові були новій владі служити, Серед таких обставин скоро поширилася на українських землях і литовська військова орґанізація.

Військовий устрій Литви

Військо Вел. Князівства Литовського було зорґанізоване на подібних основах, як наше військо княжих часів. Були в ньому дві головні формації: народнє ополчення й постійне боярське військо. Але розвиток і досвід століть вплинув на те, що обидві частини перейшли внутрішні переміни й мали инші завдання, ніж у попередніх часах.

Народне ополчення, загальний похід землі, великого значіння уже за княжої доби не мав. Тільки в крайній небезпеці, підчас наїзду ворога, все населення мало обовязок брати зброю й допомагати в обороні. До дальших походів не можна було вжити народніх «воїв», бо вони не мали ні доброї зброї, ні воєнної підготови. В литовській державі ополчення показалося ще менше придатним для воєнних завдань. Литовським князям, до їх далеких походів і до боротьби з татарами, потрібне було, постійне, витривале, добре виправлене військо, а не тяжкі, нездисципліновані народні ватаги. Ополчення за литовських часів залишається тільки для місцевих потреб, особливо в часі татарських нападів, для підмоги при обороні замку, при погоні за ворогом і под. Так у великокняжім уставі для Києва був припис, що міщанам у часі татарської тривоги не вільно виїздити з міста; коли ж хто виїздить, має залишити свого заступника; хто має коня, має бути готовий до погоні за татарами, піхотинці мають ставитися до замку. В Черкасах міщани мали ще обовязок їздити кілька разів до року в «поле» (степ), для розгляду, де пробуває неприятель. У Винниці міщани виправляються в погоню «о двуконь», на двох конях, щоб скоріше наздогнати татар. По всіх містах міщанство мало обовязок утримувати добру зброю і вчитися стріляти. Таким чином обовязки ополчення були невеликі.

Замок литовського князя Любарта в Луцьку
Ліворуч — замок давно, праворуч — одна вежа цього замку, збережена до нині.

Зате литовські князі старалися розвинути боярське військо, давню дружину. Орґанізацію цього війська вони звязали з боярським землеволодінням. Вже за княжих часів бояри повнили військову службу за те, що діставали від князя земельні маєтности. Але цього обовязку не додержувалися дуже докладно й нераз бояри відмовлялися від своїх воєнних повинностей (особливо в Галичині в XIII. в.). Литовські князі поставили цю справу дуже енерґічно й розбудували консеквентну й суцільну військову систему. Вони поставили за правило, що хто має землю, той мусить повнити військову службу; хто у війську не служить, тому землю відбирають. Цю засаду поширили на всі суспільні верстви, від князів і панів до дрібних бояр, міщан, церковних людей і навіть селян. Ціле населення мало бути звязане в одну воєнну орґанізацію. Щоб мати як-найбільше війська, литовський уряд щедро роздавав землі між охочих служити в війську, осаджував нових поселенців на пустих просторах, всіма способами заохочував своїх громадян до воєнних повинностей. Радо також перемінював усякі податки й инші обовязки на воєнну службу, навіть, коли це відносилося нижчих суспільних станів. Так, наприклад, бували випадки, що селянам дозволили не робити «тяглої служби», тобто панщини, коли вони заявляли готовість служити в війську. Литва воліла мати вояків, ніж податників.

Військова служба кожного землевласника була докладно означена. Земельна аристократія, князі та пани, на основі уставу з 1528 р. мали посилати на війну одного коня з вісьмох «служб», тобто великих господарств, що мали 8 разів по 300 морґів; — отже один кінний вояк ішов щойно з 2400 морґів... Але це була упривілєйована верства, що не дозволяла накладати на себе тяжких обовязків. Ці вельможі мали право висилати на війну свої почоти (відділи) під власними коругвами, тимто їх звали хоруговними панами. Середньозаможні бояри мали куди тяжчу службу; зі своєї посілости висилали по двох, трьох, а то й більше вояків і то в «добрих зброях». До війська належали люди і з нижчих станів, що займали переходове становище між боярством та селянством. Вони мали різні назви: путні бояри, яких посилали з військовими посилками (путь — дорога); панцирні слуги, озброєні в панцирі; ординські або поленицькі слуги, що їздили стежити за татарською ордою в «поле» (степ); замкові слуги й ин. Вони повнили постійно військову службу, зате ж зі своєї землі не платили ніяких данин або тільки небагато. Селяни повнили воєнну службу так, що кілька дрібніших господарств складалося разом на одну «службу» й спільними силами посилало одного кінного вояка, зате всі були вільні від инших обовязків.

У наданнях земель було все застережено, що без княжого дозволу не вільно передавати землі в инші руки; треба було все забезпечити, щоб новий власник теж сповняв службу. Як бачимо землеволодіння було тісно звязане з воєнною службою. Тимто литовський воєнно-суспільний устрій порівнюють із західнім февдалізмом.

Устрій війська в Галичині ХІV-ХV в.

В часі, коли східня Україна перейшла під владу литовських князів, Галичина й Холмщина знайшлися під володінням Польщі й Угорщини. Галицьке княже військо знайшлося тут в инших обставинах, ніж у східніх землях. У литовській займанщині княжі полки перейшли просто під командування Любарта й продовжували своє існування в литовській воєнній орґанізації. На західніх землях це стало неможливе. Галицькі бояри зі зброєю в руках виступили проти польських і угорських військ і програвши війну, мусіли з поля бою уступити. Ніякі зорґанізовані частини війська галицько-володимирської держави не могли тут залишитися. Щасливі завойовники Галичини почали тут орґанізувати своє військо для своїх цілей.

Устрій війська в Галичині в перший часах польської влади нагадує дуже ту орґанізацію, яку ми бачили в Литовському вел. князівстві. І тут військо спирається на земельну власність. Король Казимир затвердив давні землі бояр або надавав нові, все під тою самою умовою, що власник буде виконувати військову службу. Можливо, що такий устрій війська був принятий у Галичині вже за останніх галицьких князів і польський король пішов тільки за місцевою традицією. Автім у тих часах скрізь в Европі обовязок військової служби був звязаний з посіданням землі. Різниці були тільки втому, що в різних краях той обовязок виконували на різний спосіб.

В Галичині за Казимира до військової служби були обовязані не тільки бояри, але й війти та солтиси осель, що їх тоді основували на окремих привілєях т. зв. німецького права. Але між обома катеґоріями обовязаних до війська ніяких різниць не було, — одні і другі служили на тих самих умовах.

Князь Володимир Опольський
управитель Галичини 1372-1378 р.

Кожний землевласник мав обовязок ставати до воєнного походу сам та, як мав більшу маєтність, то мав іще привести 1 до 4 вояків. У жаданнях зазначували все, яке має бути озброєння й виряд цього війська. Кожний вояк мав станути на коні й то на доброму, що міг витримати довший похід. На тілі мав мати зброю тяжку або легку, відповідно до того, як йому приписали; до тяжкої зброї зараховували «плати», рід тяжких блях і шоломи, до легкої — панцир. Зачіпна зброя була: копя, лук і куша — рід уліпшеного лука. Тимто вояків поділяли на копійників, стрільців і кушників.

Таку саму орґанізацію війська стрічаємо в Галичині за управи князя Володимира Опольського. У своїх наданнях князь деколи зазначував, що коли б його вояк утратив у поході коня, або зазнав якої иншої втрати, то він зобовязується шкоду надолужити; а як хто попаде в полон, то князь викупить його своїми грішми. Замітме також те, що в означенні військової служби Володислав Опольський уживає західньоі термінольоґії, — надає маєтности на «февдальному праві», а своїх вояків називає «васалями».

В порівнянні зі шляхтою инших польських провінцій галицьке боярство мало багато важчі обовязки. І так галичани мали обовязок проживати постійно у своїй землі, все бути готовим до війни. Їм не вільно було продавати своїх маєтностей без відома короля, щоб через те число обовязаних до служби не зменшилося. Та найтяжче було те, що вони мусіли без ніякої винагороди ходити в загряничні походи, хоч у Польщі король шляхті за це платив. Ці обмеження торкалися не тільки галицьких уроженців, але й польської шляхти, що в Галичині поселялася.

Збройні рухи ХV-XVІ в.

Автономічний устрій західніх земель довго не вдержався. В Галичині король Володислав Ягайлович1434 р. усунув останки «руського права», завів польську адміністрацію й судівництво, і орґанізацію галицького війська наподобив до польської. У землях, що були під литовською владою, польські орґанізаційні впливи проявлялися також від початків XV в., але остаточно аж у люблинській унії 1569 р. велике князівство утратило характер окремої держави й переорґанізувалося за польськими зразками.

Громадянство західніх земель, привязане до давнього ладу й автономії, з протестами зустрічало всякі зміни у свойому житті. Одні ставали в обороні політичного устрою, инші захищали свої соціяльні надбання, деколи виринали й реліґійні справи. Гарячіші елементи не вагалися зі зброєю в руках боронити своїх прав. В XV в. і в першій половині XVI ст. кілька разів доходило до таких збройних виступів.

В 1430-1435 р. литовський великий князь Свитригайло вів боротьбу зі своїм братом Ягайлом за впливи в Литві. Свитригайло виступав оборонцем незалежности великого князівства й у своїх змаганнях шукав опори на українських землях. На його дворі найбільший вплив мали вельможі-українці, а військо у значній частині складалося теж з українських полків. Свитригайло почав війну наступом на Галичину й західне Поділля, де були польські залоги. Його військо заняло Кремянець, Збараж і Олесько. Але Ягайло з сильним військом рушив на Волинь, здобув Городло та Володимир і почав облягати Луцьк. Тут, під містом, 31 липня 1431 р. прийшло до кривавого бою, але без вирішення, бо сили противників були рівні і обидві воївні сторони приписували собі перемогу. Потім прийшло коротке перемиря, а далі розвинулася дрібна погрянична боротьба. Зпоміж полководців Свитригайла в Галичині придбав собі почесне імя Богдан Рогатинський, власник Рогатина, що цілий рік боронив замку в Олеську, аж довгою облогою польські війська його здобули. За участь у повстанні Рогатинський тяжко відпокутував: Ягайло сконфіскував йому його маєтности. На Поділлі в тих часах уславився як воївник князь Федько Несвижський. У бою під Копистерином 30 листопаду 1432 р. він погромив польське військо й потім, несподіваним нападом, захопив у полон камянецького старосту Фридриха Бучацького. На українських землях Свитригайло мав великі симпатії. Українські пани підпомагали його щиро, сподіваючись, що коли він переможе Ягайла, то віддасть провід у великому князівстві українцям. Але в самій Литві він не мав прихильників, там його військо розбито (під Вількомиром у Ковенщині 1435 р.), і Свитригайло мусів перед Ягайлом капітулювати.

В 1481 р. на Казимира Ягайловича склали змову князі Іван Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович. Причиною їх виступу проти великого князя було те, що князям Олельковичам відібрали київське князівство. Але ця змова не виявилася в ніякій воєнній акції, бо змовників викрили й двох з них, Гольшанського й Олельковича, покарали на горло.

В 1507-1508. рр. зірвав знову повстання князь Михайло Глинський. Він був із татарського роду, що давно осів на Україні та зукраїніщився. Глинський добув високу освіту в західніх країнах, мав найвищий уряд литовського маршала, але инші пани хотіли його знищити і він задумав боронитися зі зброєю в руках. Шукав опори в українських землях, добув Мозир на Поліссі й облягав Овруч та Житомир. Увійшов також у порозуміння з молдавським воєводою та з Московщиною. Але союзники не дали йому на час допомоги, він мусів уступити на лівий беріг Дніпра, нарешті перейшов до Москви й там погиб у вязниці.

Карпатський верховинець - опришок з XVII в. З праці В. Лозінського "Prawem i lewem".

У всіх трьох литовських повстаннях, брали участь тільки самі вельможі, передусім князі, що мали землі на Україні. Инші верстви громадянства не проявляли в них більшого зацікавлення, тимто всі ці почини скоро впали.

Инший характер мали збройні рухи, що в тих самих часах виникли були в Галичині. Тут провід мала у своїх руках дрібна українська шляхта та участь у них брало також селянство.

В 1490 р. на Покутті зчинив війну ватажок Муха, «чоловік до зброї й до бою завзятий», родом із Молдави, з походження «простий хлоп». Він зібрав до десять тисяч війська з селян, напав на Покуття, здобув Снятин, перейшов Дністер і дійшов аж до Рогатина. Але тут зібралося шляхетське військо й його погромило. На полі бою лягло багато людей, немало потонуло підчас утечі у Дністрі. Пізніше Муха почав збирати нове військо, але його зрадою схопили, і він помер у вязниці в Кракові. Яка була мета походів Мухи, про це нічого певного не знаємо. Крім селян у його полках була і дрібна шляхта, нпр., з Березова за Коломиєю.

В 1491 р. на Покутті виступав знову Андрій Барул і проголосив свої права до галицької держави. Та, хто він був і чи мав яке військо — не знати.

В 1509 р. на Галичину наїхав молдавський воєвода Богдан. До його війська пристало тоді багато шляхти, як: Балицькі, Витвицькі, Дрогомирецькі, Березовські, Луцькі, Демидецькі, Шумлянські, Княгиницькі та инші. За це польський король проголосив їх зрадниками й відібрав їм маєтности. Запідозрені були й деякі священики, ідо їздили святитися до Молдави. Підчас молдавського походу на Галичину 1530 р. знову частина української шляхти перейшла була до молдавського воєводи.

Всі ці галицькі збройні рухи, як бачимо, мали якийсь звязок із Молдавою. Але сили повстанців не були великі, вони не мали сильнішої орґанізації, тимто й - не могли вплинути на хід історичних подій.

Устрій польського війська. Кіннота.

В ХV-ХVІ в. остаточно скрізь на українських землях принявся польський військовий устрій. Спершу Польща постійного війська не мала. Як виринала воєнна небезпека, король скликав загальний похід шляхти, посполите рушення. Наказ до походу давали т. зв. «віці». Це була віха, до якої привязували письмо з королівською печаттю. Король посилав такий знак воєводам і каштелянам, а вони розсилали його далі по своїх землях та повітах. Такі повідомлення розсилали тричі, одне за одним; перші і другі «віці» закликали до воєнної поготови, треті — вказували місце й реченець зборів. За непослух карали конфіскатою маєтностей. Орґанізаційними одиницями шляхетського війська були хоругви, родові або земські; хоругва мала 200 до 600 людей.

Куша з XVI в.
Уліпшений лук з прикладом і корбою до натягання тятиви.

У пізніших часах посполите рушення виявилося занадто тяжким до довшої війни — тоді польські королі почали «затягати» наймане військо. Найбільше таких найманих вояків приходило з Угорщини, з Молдави та инших балканських країн, особливо після того, як турки завоювали ці землі й народ почав шукати для себе безпечніших осель. Багато «затяжного» війська напливало і з перелюдненої Німеччини. Наймані відділи повставали таким робом, що король давав досвідним офіцирам письменні накази, т. зв. приповідні листи, де було назначене, який великий має бути відділ, як довго має служити (чверть року, рік і ин.), яку плату дістануть вояки й яку мають мати зброю. На основі такого уповноваження старшина формував свій відділ і служив, де йому наказали. Такі відділи звалися ротами, а офіцири — ротмистрами.

В Польщі головне значіння мала кіннота. Навіть тоді, як на заході кінні війська почали цілком занепадати, в польському війську кіннота все стояла на першому місці. У найдавніших часах польська кіннота, таксамо, як і в нас, складалася з тяжких копійників і легких стрільців. Копійники виїздили проти ворога в повній зброї, з довгими копями й, коли копії поламалися, рубали мечами. Стрільці мали легкі панцирі, їздили на легких конях і ворогів обстрілювали з куш, уліпшених луків.

Коло 1500 р. появилася в Польщі нова формація кінноти, зорґанізована на чужий зразок — гусарія. Початок їй дали, здається, сербські наймані вояки; — в сербській мові слово «усар» мало, кажуть, те саме значіння, що розбійник. Гусари були теж копійники, але мали легку зброю й легкі коні. Ворога атакували копями, серед найбільшого розгону коней. Для прикраси прибирались у шкіри леопардів, крила орлів, супів і под. Пізніше гусарія приняла тяжче озброєння так, що зброєю зблизилася до копійників, але тактику зберегла ту саму, — сильний удар на ворога «на угорський лад». Це був найкращий рід кінноти в Польщі.

В XVI в. поширилася у війську «вогняна зброя»; у кінноті, замісць луків, прийшли рушниці, пізніше аркебузи й мушкети. Були й окремі відділи кінних аркебузерів. Гусари дістали тоді пістолєти.

На німецький лад були зорґанізовані райтари, що появилися в 1570-х рр. Зброя їх складалася з трьох рушниць, одної довгої і двох коротких, чекана та шаблі. На тілі вони носили тяжкі броні або панцирі. Райтарська рота поміщувала 300 людей і мала численний штаб: там був капітан, поручник, хоружий, підхоружий. капелян, хірурґ, писар, кватирмайстер, ваґенмайстер, 6 вахмайстрів, до того ще два драбанти на посилки капітана, 2 ковалі, рушникар, товмач. Ця подрібна орґанізація заповнювала роті дисципліну й лад. На ворога виступала рота так, що перша лава виїжджала проти ворога наперед, стріляла з рушниць, а потім ділилася надвоє й боками поверталася до своїх, на її місце виїзджала друга лава і т. д. Пізніше ця формація перейшла реорґанізацію. Роту зменшили до 120-200 коней, відкинули тяжкі зброї й дали воякам «колети», кафтани з лосячої шкіри, замісць рушниці прийшов короткий мушкет, на місце шаблі — простий палаш; — тимто райтарія стала значно лекша.

В XVII. в. витворилися різні нові роди легкої кінноти. Охотничий полковник Лісовський утворив хоругви, що від його імени почали зватися лісовчики або лісовські козаки. Вони не носили ніякої охоронної зброї, сідали на коня у звичайних одягах. Зброя їх була — крива шабля, лук або рушниця й рогатина. Коні їх були легкі і швидкі, з незвичайною скорістю перебігали далекі дороги. Вони дуже добре годилися до легкої, розвідчої служби, до несподіваних нападів на ворога, але дисципліни в них не було.

На подібний зразок була зорґанізована волоська й татарська кіннота.

Волоська кіннота складалася спершу з молдован, що йшли в найману службу. Зброя їх складалася з лука, пістолєта й палаша. Визначніші воївники носили панцирі, а так усі були у звичайних одягах. Служили як помічні відділи до підїздів і зачіпок ворога.

Татарська кіннота складалася спершу з литовських татар, потім на той сам спосіб орґанізувалися місцеві відділи. Цим татарам за всю зброю правили луки, до того вони служили як сторожа, ходили на посилки, чати й под.

Піхота

Піхота в Польщі мала другорядне значіння, тільки як помічна формація для кінноти, що творила головні боєві сили.

Давня піхота була озброєна подібно як тяжка кіннота, мала броню, мечі й всякі щити; частина піхоти виступала з луками. Під кінець XV в. піхота почала приймати «вогняну зброю», рушниці, а для оборони дістали шаблі. Піші роти були спершу дуже великі, мали до 500 людей, аж із початком XVI. в. зменшили роту до 200 людей. Рота поділялася на почоти, по 10-20 чоловіка. Старший над почотом звався товариш, рядовиків звали челяддю, пахолками, драбами.

Вибранець, селянин-вояк з XVII в. Рисунок зі сучасного малюнку.

В 1580 рр. повстали нові піхотинні формації, піхота — угорська, німецька, вибранецька.

Угорська рота була менша від польської, мала всього 100 вовків, яких звали гайдуками. Їх зброєю були рушниці та списи. Офіцирів було два — капітан і поручник; над десятками старшували десятники, в роті служив також 1 прапорник, 1 довбуш і часом 1 «шипош» — пищальник. До бою угорські роти лучилися в один полк; часом такий полк творило і 20 рот. Угорська рота мала ту перевагу над польською, що була менша, отже меткіша, мала більше офіцирів, а подвійна зброя дозволяла воякам або здалека обстрілювати ворога, або зблизька наступати на нього копями. Тимто польські роти почали переформуватися на угорський зразок.

Німецька піхота мала роти великі, по 400-500 жовнірів або жолдаків (з нім. Söldner — платний вояк). Німецька рота визначалася подрібною орґанізацією. Вищу старшину творили капітан, поручник і хоружий; підстаршин було кілька: фельдвебель уставляв роту, фірер вів її підчас маршу, фурієр або провіянтмайстер записував квартири й дбав за харчі, два солтиси вели суд над вояками, бував іще фельчер або хірурґ і рушникар. Роти лучилися в полк, що мав свою старшину: полковник, вахтмайстер-ляйтнант, провіянтмайстер, профос (суддя); при них були ще писарі, драбанти у прибічній сторожі, трубач, довбуші. Зброя німецької піхоти була подвійна: частина вояків мала мушкети й їх називали мушкетерами, частина — довгі піки і цих звали пікинєрами; в бою із віддалі били ворога мушкетери, у близькій стрічі виступали пікинєри. У другій половині XVII в. всі вояки дістали однакову зброю, мушкети й бердиші так, що могли атакувати ворога і здалека і зблизька. На зразок німецької піхоти творилася й польська піхота «німецького або чужоземного автораменту». Замісць рот почала входити згодом назва компаній, а полки почали називати — реґіментами.

Вибранецька або ланова піхота це було військо, де служили селяни з королівщин, тобто з державних маєтностей. З 20 ланів землі (лан — 60 до 90 морґів) село виставляло одного вояка-піхотинця, що звався вибранець. Вибранців звільняли від усяких податків і повинностей, за них усі обовязки виконували инші селяни. Вибранець мав бути здатний до війська і що чверть року ставав до свого ротмистра на перегляд із добре наладженою рушницею, з шаблею й сокирою, в одягу такої барви, яка була для його відділу назначена. В XVII в. вибранці носили жупани й делії (опанчі) блакитної барви, з червоними петлицями й червоною підшивкою, їх десятники мали білі жупани й червоні делії з зеленою підшивкою. Мобілізація вибранців йшла повільно: на зібрання призначували їм два місяці, на прихід до табору — місяць. У війні використовували їх різно, до служби в рядах, як саперів, при будові окопів, деколи при артилерії.Вибранської піхоти з українських земель бувало небагато; Галичина давала до 200, Холмщина і Підляшшя по 200, Поділля до 300 і т. д.

Коло 1630 р. повстала на шведський зразок формація драґонів. Була це піхота, що в поході вживала коней для переїзду. Перед боєм вони зсідали з коней, путали їх, лишали на боці під доглядом декількох людей, а самі йшли на ворога пішки. Озброєння іх складалося почасти з мушкетів, почасти з пік; орґанізація їх скидалася на орґанізацію німецької піхоти.