РОЗДІЛ VI

ДЕЯКІ ВИСНОВКИ

"Борітеся — поборете: вам Бог помагає;
За вас сила, за вас воля і правда святая!"

(Тарас Шевченко: "Кавказ")

Мені можуть сказати, що все, про що тут розповідалось, — дрібниці. Можливо, але ж ті "дрібниці", ті маленькі люди, про яких тут була мова, в своїй сукупності впливали, при тому досить істотно, на хід подій у цілому. Адже все людське життя поготів — це сума всіляких дрібниць, збіг та взаємодія цих дрібниць. Проте є немало таких дрібниць, від яких, коли усвідомити їх до кінця, мороз пробігає поза шкурую.

Ціле, як відомо, складається з окремих малих і найменших частин. Природа тих окремих складових частин, як правило, в значній мірі визначає основні властивості, так би мовити, вартість цілого. Отже, чи можна просто нехтувати дрібницями та чи ж справді тут подано лише дрібниці?

Коли, скажемо, мова йде про сприймання тих чи інших явищ окремою людиною, до того ж іще й незначною, з погляду можливости впливати на хід тих подій чи явищ — це одно. Коли ж якість явища сприймали в певний спосіб і відповідно діяли десятки, а то й сотня мільйонів людей — тоді це вже щось інше. Тоді це перестає бути дрібницею і виростає в один із потужних факторів тієї чи іншої історичної події. Особливо не можна нехтувати такими "дрібницями" там, де мова йде про долю цілих народів, де мова йде про життя чи смерть мільйонів людей. Вивчаючи такі питання, не сміємо нехтувати навіть найменшими фактами: тут усе треба зважити, все врахувати, щоб дати правильну оцінку тих чи інших явищ, щоб уникнути помилкових висновків, які, своїм порядком, можуть спричинитись в майбутньому до ще більших, фатальних помилок.

За деякий час після тих чи інших значних подій, коли, так би мовити, пристрасті трохи уляжуться, шляхом опублікування різних документів, яких під час цих подій із певних міркувань не можна було оголошувати, чи шляхом видання різного роду спогадів, мемуарів визначних людей, які близько стояли до тих подій, до тих невидимих для звичайних рядових людей потаємних пружин, що спричиняли ті чи інші явища, — стане можливим дізнатись, як підготовлялись, як протікали ті чи інші події, та що саме скермувало їх у той чи інший бік. Але все це відноситься до нормального людського суспільства, і ні в якій мірі не може бути прикладене до підсовєтського "соціялістичного суспільства". Там діють цілком інші закони. Кремлівські маніяки, ці неперевершечі фальсифікатори, знають усю правду про життя і прагнення поневолених ними народів, знають, що їх — ті народи — спонукало на ту "ізмену родинє", але вони цієї таємниці ніколи й нікому по той бік "заслони" не дозволяють розкрити. Запорукою тому — "наймудріший" та політбюро партії: ніщо не вийде на світ із тайників Кремля. Ніяких мемуарів "вождів" та незчисленних маршалів світ не побачить, а коли б таке диво сталося, то лише дуже наївна людина стала б шукати в них правди. Там пишуть й говорять лише те, що десятикратне пройшло через найдосконаліші сита НКВД, що апробоване всемогутнім там політбюром комуністичної партії.

Не менш наївно було б сподіватися, що потойбічна совєтська література проллє коли-небудь світло на обставини, в яких протікала ця війна, про те, як сприйняли її — цю війну — і діяли в ній широкі маси підсовєтських народів; що саме спричинило ті страхітливі, нечувані явища, які можна було спостерігати під час "великой отечественной" війни в СССР; що то за "ізмєна родінє"; що спонукало десятки, а то й сотні тисяч громадян Совєтського Союзу зо зброєю в руках боротися проти своєї Батьківщини чи, власне, проти "сталінськой родіни".

Що спричинило таке дивне, нечуване явище, що мільйони людей, так званих "переміщених осіб", з яких значна частина "перемістилась" на Захід зі своєї власної волі, залишивши свої рідні оселі, близьких, батьків, пішли на добровільне вигнання та воліють перерізати собі горло, задушити себе, щоб не вертатись на свою Батьківщину? Хто вони: воєнні злочинці, квіслінґи? Але ж їх не два, не сім, нарешті, не тисяча, а є їх мільйони — від відомих світові професорів, науковців, письменників до робітників та хліборобів включно. Причому переважна кількість тих переміщених осіб — селяни та робітники, яких особливо важко тулити до "квіслінґів".

Ні, тут безперечно треба шукати коріння глибше. Совєтська теорія "квіслінґів" занадто примітивна, щоб з'ясувати це явище. Совєтська теорія "воєнних злочинців" — це лише намагання затушувати або, вживаючи совєтської партійної термінології, "смазать" питаня про політичну еміґрацію з "страни соціялізма", з країни, осяяної "сонцем сталінської конституції".

Навпаки, там тепер гарячково провадиться робота, щоб фальсифікувати історію.

Там щоденно друкуються та поширюються всіма приступними засобами оповідання про повстанські загони селян та робітників проти німецьких окупантів; там щодня заповнюють етер брехливими повіданнями та піснями колгоспниць (селянок) — ватажків партизанських загонів — і тому подібними вигадками, і все це для того, щоб обдурити світ, щоб довести, що перемога над гітлеризмом є наслідком палкої любови населення до "любимого, наймудрішого" та безмежної відданости "сталінській соціялістичній родінє".167

Чи не настав, власне, час почати говорити без тих фігових листочків, що їх так ретельно вживається у всьому, що торкається отого самого східнього "велетня, який до того зазнав таких жахливих втрат під час цієї війни"...

А втрати ці дійсно жахливі, хоч природу цих втрат здебільшого цілком невірно уявляє собі більшість людей.

Втрати Совєтського Союзу людьми в цій війні, за останніми совєтськими обчисленнями, безперечно зменшеними (адже ми добре знаємо оті "марксо-ленінсько-сталінські" способи обчислень за так званою "діялектичною" методою), становлять убитими 5 мільйонів військових та 9 мільйонів цивільних людей.

Отже, війна, що її зухвало свого часу було декляровано, якщо не помиляюсь, Ворошиловим як війну "малой кровью", обійшлась підсовєтським народам, як бачите, навіть за совєтськими обчисленнями, не можна сказати, щоб так уже й дешево.

У всякому випадку можна сказати апріорі, що всі війни за останні два сторіччя, включаючи й Вітчизняну війну 1812 року, в своїй сукупності не дали стільки втрат, як ця війна "малой кровью".

Читаючи ці жахливі цифри, треба пам'ятати, що з цих 14 мільйонів убитих на долю жертв НКВД та на долю так званих "штрафних батальйонів", до яких майже поголовно відсилали населення (без зброї — "оружие добудете у врага!") звільнених від гітлерівських армій в 1943-44 рр. областей України "искупить свою вину перед родиной" припадає досить поважна, а можливо, й переважна частина.

Матеріяльні втрати Совєтського Союзу також астрономічно великі.168 Мабуть, ні одна з держав, які брали участь у війні, не зазнала таких значних втрат. Це також правда. Але правда й те, що найжахливіші з тих втрат заподіяно саме "сталінськими молодчиками" при виконанні ними так добре відомого по всій Україні "приказа товариша Сталіна от 3 июля 1941 р.". Відкочуючись на Захід, гітлерівці лише довершили ті руйнації, випалюючи цілі райони, особливо на Лівобережній Україні.

* * *

Цей носій найдемократичніших принципів волі народам "аж до відокремлення" не тільки говорить, не тільки заповнює етер піною всяких інсинуацій, але одночасно й діє. Ще не підписано мирових угод, ще не тільки не залічено завданих війною ран, а в звільнених від гітлерівської тиранії країнах щораз глибше та ширше простягаються пазурі нового, ще більш жахливого тирана зо Сходу. Щораз частіше й частіше чути розпачливі зойки і благання окремих невеликих народів, що один по одному стають черговими жертвами московського червоного імперіялізму. Досить поглянути на схід та особливо на південний схід Европи, щоб побачити, як там безупинно спалахують зловісні вогники, які ріками невинної крови та шибеницями відзначають уперто-послідовний шлях червоного тирана.

Ось Готвальдівська Чехословаччина, Бєрутівська Польща, он ближче туди до цілі, до Дарданелл, до того ключа Середземного моря, — Димітрова Болгарія, Тітовська Юґославія, ось нижче Албанія або "моська" з відомої байки дідуся Крилова. І всюди, замітьте, на чолі з членами Комінтерну. А ось, дивіться, нові жертви — трудолюбивий угорський народ і перші спроби в Австрії, Італії, Франції і, Бог його знає, хто ще на черзі...

Ні, милі мої люди, реверансами з тими потворами нічого не досягнете; це буде лише пояснено як ознака вашого безсилля. Там треба твердого, рішучого оклику, рішучого — "годі"; там розуміють лише єдину мову — мову сили.

Люди, соромливе замовчування кричущих фактів та плятонічні ноти протесту справі не пособлять — в тому ви мали змогу вже переконатись хоча б, скажемо, на польському чи угорському та болгарському питаннях — і того, що так лякає все людство, не усунуть: третя світова війна, той "судний день" прийде. В цей грізний день стануть віч-на-віч два світи: світ християнський з Хартією волі на знаменах та світ тьми — світ комуністичний. На кін стане віками здобута духова культура християнства і звіряча ідеологія большевизму.

Досить кинути поверховий погляд на зигзагоподібний шлях совєтської зовнішньої політики або, називаючи речі своїми іменами, зовшнішньополітичних провокацій від часів Версальського договору до Тегеранської, Ялтинської та Потсдамської угод, щоб з цілковитою ясністю зрозуміти суть кремлівської "діялектики". Використовуючи протиріччя між окремими державами, роздмухуючи найрізноманітнішими способами внутрішньоевропейський антагонізм, нацьковуючи одних, обіцяючи другим, допомагаючи третім, складаючи союзномілітарні договори з окремими державами, щоб за якийсь час тут же, на очах всього світу розтоптати ті договори, — Совєтський Союз за останніх тридцять років розпростерся від Курильських островів та Кореї на сході до Штетіна й Адріятики на заході. Згадаймо відносини його з Ваймарською Німеччиною, договори з Францією, Чехословаччиною, Польщею, тоді знову з Гітлерівською Німеччиною і, нарешті, "альянс" з альянтами — невже все це не є наявним доказом отієї нехитрої кремлівської "діялектики"?

Власне кажучи, друга світова війна прийшла не випадково: вона була історично неминуча. Кремлівське політбюро те знало і довго й старанно підготовляло її отими продуманими, пляновими зовнішньополітичними провокаціями. Пакт Рібентропа-Молотова, цей чи не найбільший акт провокації у всій світовій історії, свідомо уможливив та прискорив виникнення війни. Проте друга війна була лише етапом у змаганні за перемогу одного зі світоглядів, котрі яскраво визначилися після першої світової війни, а саме: сталінської інтернаціонально-комуністичної тиранії і її антипода — гітлерівського націонал-соціялістичного тоталітаризму — з одного боку та західньої демократії — з другого. Це змагання ще не закінчилось. Внаслідок другої світової війни поки що впав гітлеризм, який не витримав іспиту в цьому змаганні. Його теорія "унтер-меншів", його політика концентраційних таборів та крематоріїв його ж і загубила та одночасно дала можливість кремлівському червоному тиранові, що вже був упав на одно коліно в тому бою, знову знятись на рівні ноги.

Тепер людство вступило в останню, вирішальну стадію тієї боротьби. Хоч ще не прийшло до "послєднього рєшітельного бою", все ж зойки жертв червоного тирана з південно-східнього кута Европи, з Кореї, Китаю, де СССР намагається "закріпити" свої позиції, щораз прорізують повітря.

Після повалення гітлерівського націонал-соціялізму на полі бою залишились віч-на-віч останні два партнери: комунізм та демократія.

Для кремлівських комуністів, які давно вже збанкротували зо своїм новим "комуністичним, безклясовим суспільством" і які все ж таки не хочуть добровільно залишити свої вигідні крісла в Кремлі, наявність "капіталістичного" — демократичного суспільства являє смертельну небезпеку. Ця небезпека набрала особливо загрозливих форм після того, як мільйони червоноармійців побачили навіч, як виглядає те "капіталістичне пекло", скажемо, в Угорщині, Словаччині, Німеччині.

Єдиним виходом є знищити якнайшвидше той ненависний для них світ демократії. Тому Москва гарячкове готує той "последний й решительньїй бой", що його уже тридцять років оспівує вона. І він, той "последний й решительньїй бой" прийде — хочуть того західні демократичні народи, чи не хочуть. Того хоче Кремль, і цього досить.

Не розуміє цього той, кого останні тридцять років нічому не навчили!

Не бачить цього той, хто не хоче бачити.

Питання лише в тому, чи зуміє цивілізований світ належно підготуватись до цієї зустрічі, до того судного дня, чи допустить, щоб здорове його тіло було роз'їджене комуністичною отрутою, і тоді гибіль світу буде приречена. Чи хватить у нього здорового глузду, щоб забути свої, часом дріб'язкові, противенства; чи спроможеться він нарешті об'єднати сили всього цивілізованого людства перед лицем величезної небезпеки, що насовується зо Сходу в образі світового комунізму в його московській інтерпретації? Отже, питання в тому, чи вистачить у західнього цивілізованого світу волі й уміння своєчасно організувати всі духові й матеріяльні сили, щоб в тому останньому і рішучому бою стати переможцем.

Світ мусить пам'ятати, що той велетень, що розпростерся від Тихого океану до серця Балтики, червона тінь якого так лякає людство, має глиняні ноги, що Ахілєсова п'ята кремлівського тирана дуже вразлива. Світ мусить усвідомити, що симпатії, а в потрібний час і всі сили багаточисленних народів, які лежать під чоботом кремлівського узурпатора, були й завжди будуть з тими, що підняли стяг боротьби проти тиранії, проти совєтської тюрми народів.

Що швидше християнський світ усвідомить усю глибину тої загрози, що нависла над ним, що скоріше буде вжито потрібних запобіжних заходів, що швидше пролунає рішуче "годі!", "геть закривавлені руки!" — то краще для стомленого людства, то більше буде шанс успішно паралізувати вже націлений з Кремля удар.

 

Мюнхен, Баварія. Жовтень, 1947.169

 

---| коментар |---------------------------------------------------------------------

[167] При підготовці тексту спогадів до друку у 1954 р. були вилучені такі слова:

"В той час, коли там на очах у людей, які знають і бачили все те, що робилося під час війни, безсоромно намагаються сфальшувати історичну правду, — по цей бік "залізної заслони" чомусь "не принято" відверто говорити про те, що діялось в роки "велікой отєчествєнной войни" та що тепер діється за тією заслоною у вчорашнього "союзника". Навпаки: загальноприйнято соромливо замовчувати про все, що до того "союзника" стосується. Хоч у той же час "союзник" до хрипости в горлі, двадцять чотири години на добу, на всіх мовах сіє найогидніші інсинуації про своїх побратимів по зброї, хоч він щодня надривається, щоб довести всім народам, що повалення гітлерівського тоталітаризму сталося лише й виключно завдяки "ентузіязмові", завдяки патріотичному підйомові народів СССР (отих самих народів, що мільйонами добровільно йшли в німецький полон), та далекозорості "найгеніяльнішого" із стратегів "мудрого", "любимого", та що всі ті автори і натхненники так званої Атлянтійської Хартії — не що інше, як приховані аґенти фашизму...

Зрештою, цей "наймудріший" підпалювач війни, на сторінках "Нойес Дойчлянд" — органу СЕД (читай — німецької комуністичної партії) — договорився до того, що ніхто інший, як Сполучені Штати Америки спричинилися до другої світової війни та готують третю світову війну. Це дуже нагадує всім відому баєчку про злодія, який, щоб відвернути від себе увагу, кричить на весь базар: "Держи злодія!"

Чи не є ця "соромливість" фатальною помилкою з боку західніх демократій?" (далі за текстом).

[168] Протягом 1941-1944 років деструктивна й смертоносна хвиля воєнних дій двічі прокотилася по території України, де загинуло 3,9 млн. мирних жителів та військових. Понад 3 млн. було мобілізовано до армії, 2,2 млн. було силоміць вивезено до Німеччини; 10 млн. осіб втратили притулок. На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл України (понад 250 із них зазнали долі більше відомих білоруської Хатині та чеської Лідіце, тобто були повністю знищені), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. В Україні залишилося лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств.

Лише прямі збитки, завдані господарству України, становили 285 млрд. крб. Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших державних підприємств протягом усіх трьох довоєнних п'ятирічок. Загальна сума втрат, яких зазнали населення й господарство України, становила майже 1,2 трлн. крб.

13 вересня 1945 року Надзвичайна державна комісія повідомила про матеріальні втрати від війни. Лише прямі збитки внаслідок руйнувань, пограбування державного, кооперативного та особистого майна оцінювалися в 679 млрд. крб. (у довоєнних цінах). А з урахуванням воєнних видатків і втрат від припинення промислового та сільськогосподарського виробництва в районах, що перебували під нацистською окупацією, вони досягли 2 трлн. 569 млрд. крб. Ця фантастична цифра більш ніж у 14 разів перевищувала всі прибутки бюджету СРСР за 1940 рік. Було втрачено 30% національного прибутку СРСР, загинуло 27 млн. його населення, з яких 8 млн. припадає на Україну.

[169] Дата першого закінчення рукопису, яку пізніше автор переробляв і змінював, як це видно з інформацій в тексті, які відносяться до подій після зазначеної дати.