РОЗДІЛ IV

ДВА РОКИ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

"Ой, горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєнята при битій дорозі".

(Іван Мазепа — Гетьман України)

27 вересня вирішив я сходити до Києва — довідатись додому. Зі мною пішов ще учитель К... та мій недалекий сусіда Г..., що до війни працював у майстернях Київського пароплавства та, подібно до інших, дезертував із армії.

Ще від Трипілля ми побачили над Києвом величезні хмари диму: кажуть — горить Київ. Уже недалеко від Києва, в Підгірцях, п. Г... зустрів свого приятеля, що працював у пожежниках десь на Печерську. Він розповів нам, що два дні тому в Києві почали вибухати міни, що їх заложили були большевики під значною кількістю будівель у центрі міста, що міни, очевидно, обладнані годинниковими механізмами; що першим вибухнув п'ятиповерховий будинок на розі Хрещатика й Прорізної вулиці, де містився якийсь німецький штаб, і що в тому будинку загинуло дуже багато людей, в тому числі німців — визначних офіцерів. Вся центральна частина міста горить. Щодня вибухають нові й нові будівлі, через що не вдається припинити пожежі. Силу людей забирають, щоб гасити пожежі. Мої попутники побоялись іти до Києва й повернулися назад. Я ж мусів іти — там наші близькі та всі наші достатки.

Надвечір другого дня я входив у Київ. Значних руїн не видно — все як і колись. Людей на вулицях мало. До центру міста не пропускала застава. На Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського) вулиці я побачив на стінах великі друковані оголошення. В них пропонувалося всім жидам завтра (якщо мене не зрадила пам'ять), 29 вересня, з'явитись до так званого урочища "Бабин-Яр", біля Лук'янівського грабовища.88 При чому жидам пропонували мати з собою теплий зимовий одяг та всі свої цінності. Там же було попередження, що хто не з'явиться на цей збірний пункт — буде розстріляний.

Дома я застав усе в порядку: сусіди живі, наша кімната ціла, всі речі на місці. Вранці в сьомій годині я був уже у своїх рідних. Не дивлячись на ранній час, я застав там кількох родичів та знайомих, що жили у віддаленій частині міста, між ними кілька жидів.* Тут же був наш добрий

* Один з цих жидів, наш добрий знайомий, дезертирував із червоної армії, куди його було покликано по мобілізації, і останні два тижні переховувався в наших спільних знайомих.
знайомий, п. Райзман, з дружиною. Цей старий, шістдесят п'ять років, жид добре знався з моїм покійним батьком ще до революції. Мав він тоді, здається, свою невеличку торгівлю. За совєтської влади він був кустарем-одинаком: варив і якось збував пасту до взуття. Цей п. Райзман завжди був ворожо наставлений проти совєтської влади. Тепер він дуже обурювався проти "єтих босяков", як він завжди величав совєтську верхівку.

— Це справа "этих босяков", — казав він, — це вони вирішили зробити нам, саме нам — жидам — останню "ґадость". Не будь цих жахливих вибухів, німці нас не зачепили б...89

Згаданий вище наказ хвилював не тільки жидівське населення, а й решту киян, що у своїй масі вірили у визвольну місію німецьких армій. Чого хочуть німці від населення? Чи не думають вони масово обвинувачувати населення в симпатіях до комуністичної Москви? Що буде там, на збірному пункті, і чому саме в Бабиному Яру, а не на двірці? Куди думають німці вивезти таку масу людей? Адже мова йде про якусь сотню тисяч київського населення. Мабуть, десь далеко, бо наказано було взяти з собою теплий зимовий одяг. Про те, щоб сховатись, не з'явитись на призначений німцями збірний пункт, не було й мови: всіх лякала загроза розстрілу. Думки про можливість того, що сталось, ніхто не висловлював.

По місті повзли чутки, що жидівське населення всілякими способами — включно до перерізування пожежних шлангів, якими подавалась вода з Дніпра (водогін зруйнували большевики), — сприяло поширенню пожеж.90 І всі, включаючи й жидівське населення, були переконані, що оця, як гадалось, масова депортація жидів з Києва викликана саме отими вибухами й пожежами. Так це чи не так — я не знаю, але, коли взяти до уваги, що масове винищування жидів було проведене не лише в Києві, а й у багатьох інших містах України, треба думати, що таке переконання не відповідало дійсності.

До речі, треба сказати, що жиди більше, ніж яка-будь інша національність Совєтського Союзу, йшли на співпрацю з совєтською владою (на причинах цього явища тут не спиняюсь). Це правда, що в різних державних та зокрема й особливо в торговельних та партійних установах переважало жидівство, що відсоток їх у названих установах, беручи до загальної кількости населення відповідних національних груп, був неймовірно великий, зокрема в різних центральних республіканських та партійних установах. В дрібніших містах та районових центрах жидів було значно менше, а в сільських місцевостях їх майже не було. Це засилля, власне, і було одною з причин, що населення СССР часто ототожнювало московський комунізм із жидівством. Відхід жидів від совєтської влади почався десь у роках 1926-27 внаслідок переслідування так званих сіоністів і набув уже більшого розміру в тридцятих роках, в часах жорстокого винищування троцкістів, кадри яких складались в основному з жидів. В передвоєнних роках антисовєтські настрої серед жидів були досить поширені, особливо серед жидівської інтеліґенції — лікарів, правників, економістів, інженерно-технічних робітників, а також почасті й серед колишніх ремісників. Отже, немає нічого дивного в тому, що значна частина жидів не евакуювалась на схід не тому, що не мала змоги, а тому, що не хотіла, гадаючи, що як би погано не було з Гітлером, та все ж буде краще, ніж із Сталіном.

Але повертаюсь до подій того жахливого дня. Десь о годині одинадцятій я проходив по Львівській вулиці (совєтську назву її вже забув), що веде до визначеного німецьким командуванням збірного пункту. Багато тисяч людей, переважно старих, — але не бракувало й людей середнього віку, — рухалось у напрямку Бабиного Яру. А дітей, дітей... Господи, скільки було там цих дітей! Все це рухалось, обтяжене вузлами, куфрами й дітьми. Подекуди старих та хворих, що не мали сили самі рухатись, везли, мабуть, сини чи дочки, самотужки на візочках. Дехто плаче, інші заспокоюють. Більшість рухається самозосереджено, мовчки, з виглядом приречених. Було це тяжке видовище... Цей великий "ісход" справив на киян гнітюче враження й посіяв перші сумніви щодо сподіваної визвольної місії Гітлера.

Мішаних подруж, себто жидів із "бувшими православними", як часто напівжартома називали українців і росіян, було багато. Казали, між іншим, що члени подружжя не жиди та їхні діти не повинні з'являтись на збірний пункт. Мені потім розповідали, що багато жінок і чоловіків не жидів, які приходили зі своїми дружинами жидівського походження й просили, щоб і їм дозволили йти разом, німці не пропускали на збірний пункт.

Другого дня по місті стали ширитись чутки, що всіх цих жидів побито з кулеметів. Розповідали, що за першою заставою, що перевіряла документи й пропускала на "збірний пункт", десь далі стояла інша застава, де в жидів відбирали всі речі, гроші, дорогоцінності, які вони мали з собою. Третя застава, десь уже біля Бабиного Яру, веліла всім роздягатись до голого тіла — і далі всіх їх розстрілювали з кулеметів та скидали на дно яру. Багато з них, що були лише поранені, привалювались тілами інших розстрілюваних. Чув я також від людей, мені відомих, що весь той день, та й на другий день також, із Бабиного Яру було чути стрілянину кулеметів. Між населенням Києва говорилось, що в тому дні було розстріляно десь коло 67.000 жидів.91

Про подробиці розстрілу жидів мені розповідали мешканці того району; багатьох із них я добре знав, як людей статечних, яким можна вірити. Стверджувати, звичайно, можу лише ту частину подій цього дня, що сам бачив. В усякому випадку, ні в дні, коли було виконано це масове знищення, ні потім, у роках 1941-43, та й до цього часу, мені не доводилось ні бачити, ні чути, щоб хто-небудь із тих, що пішли до Бабиного Яру, появився між людьми. Отже, треба гадати, що ця масова страта з тими чи іншими варіянтами подробиць відбулася.

Правда, деякі з моїх знайомих розповідали, що їм доводилось взимку 1941 року та й в 1942 році зустрічати жидів-киян, але це були жиди, що 29 вересня не пішли на цей збірний пункт, а довго переховувались у Києві, і потім, перебравшись на провінцію, провадили там кочове життя. Вони мали пашпорти з християнськими іменами. Ці жиди розповідали про день 29 вересня приблизно те ж, що мені вже доводилось чути в Києві, та що було страчено в тому дні десь коло 70.000 жидів.

Подібні акції масового нищення жидів проведено в Дніпропетровську, Харкові та в багатьох інших містах та містечках України. Уже тут, на еміґрації, пані Л..., яка в 1941-42 роках мешкала в Харкові, розповідала мені про подробиці такого акту. В Харків німці вступили, здається, 24 жовтня 1941 року.92 Приблизно за три тижні на вулиці Дзєржинського було висаджено в повітря віллу, в якій містився німецький штаб, причому загинуло багато значних німецьких офіцерів.

У відповідь на цей акт німецька комендатура схопила перших, що потрапили під руки, 2.000 мешканців-заложників із жидів. Двісті з них було негайно повішено на балконах будинків, переважно в центральній частині міста. Одночасно було попереджено населення міста, що при повторенні вибухів буде також повішено й решту заложників. У Харкові розповідали, що інженер, який брав участь у мінуванні міста, передав німецькій комендатурі плян розташування закладених совєтами мін, що й врятувало життя решти заложників. Проте жидів у їх масі ще довго не зачіпали. Лише 14 грудня було оголошено наказ німецької комендатури, в якому пропонувалось жидівському населенню вибратися з міста до напівзруйнованих дерев'яних бараків старого робітничого табору десь за харківським тракторним заводом (ХТЗ). Жидам пропонували мати з собою всі свої речі. Тим, хто не з'явиться до бараків, загрожували розстрілом. З'явилось і зареєструвалось лише 16.000 жидів. За два тижні 14.000 із них (решта розбіглася) було вивезено автомашинами до величезних ровів, далі за містом, і там розстріляно. Така незначна, як для Харкова, кількість розстріляних жидів пояснюється тим, що в Харкові до того часу вже побувало багато жидів-утікачів із Києва і жидівське населення добре знало, чого треба чекати. Отже, велика кількість жидів із тих, що залишилися в місті, при відході большевиків, у листопаді та грудні, перебігла до совєтів, за лінію фронту, який тоді був недалеко від Харкова.

Під час одної подорожі по Київщині в 1942 році мені показували біля містечка Ржищів величезний присипаний рів, де було закопано розстріляних у Ржищеві жидів, звичайно, містечкову бідноту.

Знаю ще один, цілком певний, перевірений факт масового знищення жидів, а саме в Новгород-Сіверську в жовтні 1941 року було розстріляно 135 чоловіків, переважно дрібних ремісників, між якими не було жадного комуніста.

Такі розправи провадились не тільки щодо жидів. У такий же спосіб знищували і циган.

В 1942 році я чув декілька оповідань про масову страту циган. Але мені довго не вдавалось перевірити правдивість таких оповідань. В 1943 р. в тому ж таки Новгород-Сіверську місцевий німецький командант затримав був групу циган 150 чоловік. За день поширились чутки, що всіх їх мають розстріляти. Кілька найбільш поважних громадян міста з'явились до команданта просити скасувати наказ про розстріл. Командант спочатку досить у грубій формі відповів, що це їх не торкається, він сам знає, що йому робити. Але далі трохи пом'ягшав і став доводити, що цигани — це такий же паразитарний нарід, як і жиди. Крім того, вони бродять від села до села і, може без злої волі, стають шпигунами на користь совєтських партизанів. На вечір цих 150 циган було розстріляно.

* * *

За два-три дні я поновив зв'язки з деким із приятелів та знайомих. Одначе багатьох не було в Києві — багато було евакуйовано на схід, немало було заарештовано й також вивезено, декого знищено в підвалах НКВД; ті ж, кого мені за кілька днів перебування в Києві довелось бачити, нічого певного не знали. Були теж розмови про можливість утворення українського уряду.93 Дехто з оптимістів вважав, що з сталінським режимом покінчено назавжди, що ось скоро становище з'ясується й усі люди стануть стіною проти осоружного сталінського режиму; висловлювали багато надій, сподіванок, але конкретного — нічого.

Багато розповідали про дні облоги Києва, про безнастанні облави на дезертирів та карколомну винахідливість цих дезертирів. Про те, як до Київської гавані на автах впродовж останніх тижнів було завезено й утоплено кілька десятків тисяч тонн шевської шкури найкращих родів, десятки тисяч тонн цукру та іншого добра. Можливо, що це виправдувалось із військового погляду, але населення Києва трактувало це по своєму.

Чув я жахливі оповідання, і це в різних місцях і від різних людей, що на вулиці Короленка, в підвалах центрального НКВД, другого дня після відступу большевиків було виявлено кілька сотень спотворених трупів зі стріляними ранами, а також із розторощеними якимсь важким залізом головами. Між ними називали відомі в Києві українські імена інженерів, артистів. Не менш жахливі видовища бачили в Лук'янівській тюрмі та у величезних підвалах Київської скотобойні, що за заводом імени Домбаля, біля Деміївки. Там знайдено буквально гори трупів по-звірячому закатованих людей. По зовнішньому вигляді цих трупів їх, очевидно, було вбито в останніх годинах перед відходом большевиків із Києва. Недавно я зустрів у Мюнхені п. Н. І., який особисто оглядав підвали скотобойні зараз же після вступу до Києва німецького війська. Він ще раз підтвердив правдивість цих оповідань.

Не менш жахливими подіями супроводжувалась евакуація й інших міст. Про те, як відбувалась "евакуація" Запоріжжя та Дніпрогесу, я вже згадував. Таких же "зворушливих" форм набрала "забота о живом человеке" (Сталін) і під час залишення Одеси совєтським військом. Одесу було оточено німецько-румунським військом у першій декаді серпня. Облога міста тривала десь коло двох місяців. Упродовж цього часу людські резерви та бойове спорядження доставлялося до Одеси морським шляхом. Постачання населенню було організоване дуже зле. Перед евакуацією міста жадних продуктів населенню видано не було, хоч запасів продуктів у місті було дуже багато. Два останні тижні перед здачею міста сотні автомашин звозили до порту тисячі тонн цукру, борошна та іншого і все це зсипали у воду. В останнім дні перед здачею міста велику кількість авт, разом із вантажем, було затоплено в гавань. Величезні склади збіжжя та різних продуктів харчування, що їх не управились затопити в гавані, облили бензиною і запалили.

Місто було переповнено раненими червоноармійцями. За день перед здачею Одеси в шпиталях було одержано розпорядження підготуватись до евакуації на схід у першу чергу... легко раненим (?). Фактично про евакуацію не могло бути й мови: Одесу давно було оточено й ізольовано від решти країни; на рейді ж стояв лише один крейсер "Комінтерн" та три канонерки. Проте до шпиталів підходили закриті санітарні авта, вантажили легко ранених і відходили "на схід" . Як виявилося згодом, ця "евакуація" ранених відбувалась досить ориґінально. Закриті санітарні авта їхали до порту, де було влаштовано кілька під'їздів до води. При наближенні до води, шофер і офіцер військ НКВД (кожне таке авто супроводжувалось НКВД-истом) вискакували з шоферської кабіни, а авто з розгону летіло в море.

Чи цей страхітливий злочин мав масовий характер — сказати не можу. Мені називали шофера п. Ч., що мав наказ утопити своє авто разом з людьми, але, ризикуючи життям, урятувався разом із пораненими, що були в його авті. Він стверджував також, що одно з таких авт було затоплено на його очах. Одержати підтвердження того оповідання з перших рук — від безпосередніх свідків — мені не вдалося, і тому не буду переказувати того оповідання. Безсумнівним можна вважати лише стверджений цілком вірогідними свідченнями двох різних людей факт, що під час очистки румунською окупаційною владою одеської гавані було виловлене закрите санітарне авто з трупами червоноармійців.

Пані В. А. (нині живе в Детройті — ЗДА) клятвено стверджує, що підчас очищення гавані її чоловік (убито в Німеччині 1944 р.), що його мобілізували румуни для робіт у порту, був свідком, коли один із портових кранів підняв із дна гавані велике санітарне авто. Це авто було не зовсім добре закріплене, тому воно перехилилося верхньою частиною вверх, а задньою, де були дверці, вниз. Тільки що кран управився піднести це авто до берега, як задні дверцята, очевидно, не витримавши натиску, розчинились, і з авта висипалось коло десяти трупів червоноармійців із перев'язаними руками, ногами та головами.94 Теж саме оповідав мені і пан К. К. з тою лиш різницею, що він оглядав подібне санітарне авто і трупи за якийсь час після того, як воно було витягнене з води. Чи обидва свідки бачили те ж саме авто, чи то були різні авта — упевнитись мені не вдалося.

В день здачі Одеси ворогові багато тисяч червоноармійців та командирів, сяк-так переодягнувшись у цивільний одяг, розійшлось та поховалося в місті; незначну частину гарнізону було вивезено на крейсері та канонерках, решта потрапила до полону. Немало командирів та особливо військових комісарів, наляканих оповіданнями про нелюдські жорстокості німців, вкоротили собі життя.

Більшість одеських заводів висаджено в повітря. Тоді ж висаджено в повітря й дамбу, що відгороджувала передмістя "Пересип" від моря. Пересип, як відомо, нижче рівня моря. Забудовано її переважно невеличкими будинками, в яких жили робітники та міська біднота. Про наступне затоплення Пересипу населення не було попереджене. Хвилі вмить залили все передмістя. Нещастя посилювалося ще тим, що на морі бушувала сильна буря. Велика кількість людей та особливо дітей загинула цієї страшної ночі в холодних бурунах.95

За кілька днів до здачі міста всіх кримінальних злочинців було звільнено. Останніх два-три дні тюрму охороняли посилені загони НКВД, а в середині тюрми відбувалась якась особлива метушня.96 Другого дня після вступу до міста румунського війська в численних льохах тюрми було виявлено велику кількість трупів, між якими подекуди траплялися ще не померлі ранені. Багато трупів було з вирваними грудьми, животами, з одірваними головами, руками, ногами. Випадкові очевидці оповідали, що велике число політичних в'язнів було розстріляно в льохах тюрми. Решту в останнім дні було загнано в підвали і там закидано ручними гранатами. Цей факт стверджується й висновками комісії, що оглядала тюрму. Стіни й стелю в підвалах було сколупано уламками ґранат та вимащено рваними м'язами, кишками та кров'ю.

Не менш жахливою мала бути й доля одеситів німецького походження. Це були нащадки німців, які ще за давніх часів оселилися в колишній Росії. Всі вони, звичайно, були совєтськими підданими. Після того, як Одесу було оточено ворожим військом, кілька тисяч цих німців було арештовано й ув'язнено в будівлях так званої "исправительной колонии", або, як її називали, школи, що містилась поблизу тюрми. За деякий час тих із них, що були членами компартії та комсомолу, було звільнено. Здається, 14 жовтня вся адміністрація "школи", навантаживши свої речі на авта, поїхала до порту — евакуюватись. Охорона, вважаючи, що все вже закінчене й місто передається ворогові, зникла. Ув'язнені, порозбивавши двері й вікна, розбіглись. Коли адміністрація школи-колонії уже зовсім увечері повернулась, плачучи, назад (вільних місць на суднах не було), — всі мешкання, де були ув'язнені, були вже порожні.

Після висадження в повітря будинку НКВД ч. 40 по Маразлієвській вулиці, окупаційна влада провела кампанію для виявлення й знешкодження закладених совєтами мін. Під час розміновування міста знайдено, між іншим, великі міни й під будівлями цієї школи-колонії. Чи тому що про ув'язнених німців в останніх хвилинах забули, чи тому що довідались про те, що всі вони зникли, школа-колонія не була висаджена в повітря.

До речі, кілька слів про будинок НКВД. Під цим будинком большевики заложили були й добре замаскували величезну міну. В цьому будинку розташувався якийсь румунський військовий штаб, за тиждень-півтора під час якогось засідання, що відбувалося в тому штабі, стався жахливої сили вибух. Все, крім одної стіни, було обернено в купу каміння. Під уламками загинуло багато вищих старшин румунського командування та декілька німецьких офіцерів. Живим, як розповідали місцеві мешканці, залишився тільки один — вартовий біля під'їзду. Кілька авт, що стояли біля будинку на вулиці, було розбито.

Проте і "визволителі" не відставали від своїх совєтських колеґ і ніби змагалися з НКВД-истами в тупій, нелюдській жорстокості. Другого дня після вступу до Одеси румунського війська97 Пушкінська вулиця, що простягалася через усе місто, від залізничного двірця до порту, була рясно уквітчана тілами повішених жидів. Це було, мабуть, ніколи не бачене світом видовище: на кілька кілометрів по обох боках вулиці на деревах, стовпах, на дротах, закріплених за сусідні дерева й стовпи, та на бальконах висіли сотні людей. Подекуди по вулиці валялись трупи, що відірвались, разом із гіллям, на якому їх було повішено.

Масове винищування політичних в'язнів відбувалося не тільки в Києві та Одесі. Про таке винищування оповідають люди з Харкова, Дніпропетровська, Полтави та інших міст України. Способів нищення вживали самих різноманітних: від розстрілу до масового вбивства за допомогою ручних ґранат та удушення газами (Полтава) включно.

Важко зрозуміти, чому саме в багатьох містах України большевики не висадили в повітря тюрем, більшість яких було переповнено трупами знищених при відступі політичних в'язнів, щоб у такий спосіб, бодай тимчасово, приховати сліди свого злочину.

Що це — безмірний цинізм, зухвальство каторжника чи своєрідна мовчазна погроза тим, що залишились під німцями?

Особливо жахливого способу "ліквідації" було застосовано в місті Умані. Там кілька сотень живих людей98 — політичних в'язнів — було замуровано в льоху, що містився глибоко в землі під будинком тюрми. Виявлено цей льох за три місяці після зайняття Умані німецьким військом. Сталося це цілком випадково: один із приречених на розстріл жидів звернувся до німецького офіцера з проханням залишити його живим і за це обіцяв розказати одну таємницю. Він розповів, що перед тим, як залишити Умань, керівництво НКВД знищило велику групу політичних в'язнів, замурувавши їх у старовинному льоху, хідник до якого містився в одному з тюремних приміщень. У підземеллі знайшли замуровані цеглою залізні двері до того льоху, де справді було виявлено замуровані там трупи, що стояли суцільною масою, щільно заповнюючи приміщення льоху. Вивантажувати цей страшний клад було поставлено жидів. Кільканадцять трупів по одежі та інших ознаках пізнали місцеві мешканці та селяни ближчих сіл.

Які політичні "злочинці" були там, свідчить хоч би наведений нижче приклад. Між іншим, було розпізнано дві жінки з села Іванівка, Уманського району: Савченко (дівоче прізвище Животівська) Марія та Раба Хима. Їх пізнала дочка Савченкової по одежі та характерному штучному зубі, а також п. Т... — мешканець того ж села — мій недалекий теперішній сусіда на еміґрації. Обох цих жінок було заарештовано п'ять днів перед приходом німців. Злочин їх полягав у слідуючому: мешканців села Іванівського вигнали в поле з наказом знищити посіви жита, пшениці та інших хлібів. Побіч гурту селян, що йшли в поле, їхали дві підводи, навантажені мішками збіжжя та іншим добром, голови Іванівської сільради, Андрущука Івана. Савченко Марія та Раба Хима, що були в тому гурті, почали дорікати Андрущукові, що він примушує селян нищити посіви, а сам навантажив збіжжя та втікає до Умані. Андрущук мовчки поїхав далі. Другого дня приїхав службовець НКВД з міліціонером і забрали обох жінок. За три дні німці вступили в село Іванівське, а ще за два дні було зайнято й Умань. Про заарештованих жінок нічого не вдалось дізнатись. Нарешті за три місяці трупи їх було знайдено серед цих замурованих у льоху "злочинців".

Все це оповідання подібне більше до страхіть якогось кримінального роману, проте п. Т. І. ствердив присяжне в нотаря (Мюнхен), що він був свідком, коли в Умані вивантажували трупи з льоху і що він особисто брав участь у пізнаванні Савченко Марії та Раба Хими, яких він добре знав за життя.

Нарешті, не можу не згадати про не менш "гуманний" спосіб ліквідації невеличкої групи політичних в'язнів, яка складалась переважно з української інтеліґенції. Злочин доконала команда військ НКВД, очевидно, в порядку застосування того ж наказу товариша Сталіна від 3 липня.

Отже, передаю слово професорові Вороніну", який розповідав мені про цю подію:

"1940-41 роки я жив у Харкові. На початку жовтня 1941 р. з наближенням німецького війська в Харкові почались масові арештування української інтеліґенції. Холодногорська тюрма була переповнена вдесятеро більше в порівнянні з нормою. Десь 10-12 жовтня з цієї тюрми було випроваджено пішки "на схід", у супроводі конвою НКВД групу політичних в'язнів із 400 чоловік (німці вступили до Харкова 24 жовтня). За 18 кілометрів на південний схід від Харкова, недалеко від залізничної станції (здається, Салтово), всю цю партію загнали для ночівлі до польового сараю, в якому було багато соломи. Двері сараю замкнули, а десь біля півночі запалили цей сарай. Тих, кому з нелюдськими зусиллями, проломивши двері, удалось видертися з полум'я, НКВД-исти дострілювали. З усієї партії врятувався один з тяжкими ушкодженнями від огню, інженер А... Одночасно з ним через проломину в дверях вискочив із вогню й відомий співак української опери Микеша (його син тепер — відомий в Европі піяніст),100 але впав підстрелений; чи залишився живий, чи добили — невідомо. Решта в'язнів згоріла. Між ними згоріли мої знайомі: режисер харківського театру імени 10-річчя комсомолу, заслужений артист республіки, — Юхименко — і його дружина,101 артистка того ж театру, та відомий в Україні поет Володимир Свідзінський. Напередодні свого арешту небіжчик Свідзінський, побоюючись арешту, ночував у мене на протилежному від його мешкання кінці міста. Жив він на Основі (частина міста). На ранок пішов від мене і був схвачений НКВД-истами, які влаштували біля його дому засідку, чигаючи на його повернення цілу ніч..."*

* Наведені тут свідчення професора Вороніна та Т... Івана (Умань) в 1948 році були стверджені під присягою в нотаря (Мюнхен) та надіслані як матеріяли до відомого судового процесу по позову Кравченка в Парижі. Крім того, один примірник свідчення проф. Вороніна переховується в Осередку Української Культури й Освіти у Вінніпеґу, Канада.

8 жовтня я вернувся, знову таки пішки, до своєї родини. За час моєї відсутности життя в селі відносно унормувалось. Страхіття недавніх боїв відійшли в минуле. Гарячково йшло збирання врожаю: копають картоплю, возовиця, як у липні, молотять хліб, звичайно, на дворі — бо ж клунь немає.

В селі зорганізовано сільську управу, вибрано сільського старосту; появилось кілька поліцаїв із місцевих селян.

Розподіл зібраного з колишніх колгоспних піль урожаю провадився організовано. Снопи розвозили по дворах за певним порядком: в першу чергу вдовам та "московкам", себто тим, чиїх чоловіків було забрано до війська, далі одержувала решта за чергою. Нестачі тяглової сили не було.

За тиждень по розгромі Київської групи військ німецька влада дозволила селянам іти на лівий берег Дніпра й забирати коней та скот, якого там було багато в лугах та лісах. З того скоту, що його зганяли большевики з усього Правобережжя за Дніпро, мало що потрапило до глибоких тилових районів. Немало того скоту втонуло в Дніпрі при "організованих" переправах, що про них я вже розповідав; дещо передохло, дещо з'їли совєтські солдати та "партизани", а значну решту розібрали селяни. Крім місцевого прибережного селянства, сила людей приходила з глибоких правобережних районів за 50-100 кілометрів і, одержавши дозвіл, ішла за Дніпро й звідти вела додому корів, телиць, коней, іноді й добрих військових коней, які залишились там після київського розгрому.

Я не знаю, скільки й якого саме скоту з цих трофеїв забрали й вивезли німці, але населення, особливо прибережних районів, тої худоби здобуло багато.

До наступної неділі вже було впоряджено церкву: знесено образи та церковне обладнання, які майже двадцять років переховувались у окремих селян; запрошено священика, що йому щасливо вдалося уникнути фізичного знищення (працював він у сусідньому селі шевцем). Я був на першій церковній відправі й спостерігав те радісне піднесення, з яким селяни вітали відновлення церкви. Жінки молились, утираючи щораз сльози, що дрібними горошинами котились по щоках. Люди вітали одне одного, як на Пасху: — "Христос Воскресе!" — "Сподобив Господь діждатись цього щасливого дня — чулося то з одного, то з другого боку біля церкви, яку, до речі, влаштовано було в звичайному будинку..

Побіжно не можу не навести тут те, що мені доводилось чути від декого з наших-таки земляків, так званих старих еміґрантів. Недавно трапилось мені розмовляти з людиною, досить поважною, аґрономом за фахом, п. Л...

— Тяжке наше становище, — казав він, — ніде подітись нам на світі... Америка щось не дуже поспішає забирати нас. Та коли б навіть Бог пособив звалити Сталіна, то й додому нам не можна вертатись...

— Чому? — запитав я здивовано.

— Е, знаєте, куди ж нам їхати в Україну: там усе збольшевизоване, там ніхто вже в Бога не вірить, там усе озвіріло, там нас переріжуть, як овець, скажуть: "недобитки буржуазні..."

Або ось інший приклад. Минулого року довелось мені розмовляти з таким же старим еміґрантом, п. К... Він запитав мене:

— Скажіть, пане інженере: як ви гадаєте, чи повернуть мені мені мої маєтки, коли б нам довелося вернутись до Батьківщини? Там же тепер усе комуністи, там усе спотворене, там же тепер без Бога, без совісти...

Ось як подекуди уявляє собі наш нарід навіть дехто зі своїх, а що ж уже казати про інших?

Наведені приклади ще й ще раз переконують мене в потребі розвіяти ті жахливі, невірні уяви, що їх ще й тепер можна чути в Европі про народи СССР та про український нарід зокрема.

Ні, там основна маса людей — це звичайні, хороші, чулі люди. Двадцятип'ятирічне панування червоних узурпаторів лише стомило до безміри, лише виснажило тих нещасних людей, душі ж народу це диявольське "сонце сталінської конституції" не випекло, не спотворило.

* * *

В перших днях жовтня в селі Стайки німецька комендатура розстріляла двох селян: дівчину років 22-х — комсомолку, яку було піймано, коли вона перерізувала дроти німецького польового телефону, — та ще одного місцевого селянина, Невідомського (ім'я його забув), — члена комуністичної партії, — за що саме — не знаю. Решта членів комуністичної партії — тамтешніх селян — продовжували спокійно жити в селі, їх ніхто не турбував, ніяких репресій до них не вживали.

За весь час перебування німецького війська в нашому та ближчих селах мені не доводилось чути про будь-які насильства та грабунки. За час боїв у серпні-вересні в нашому досить великому селі пропало лише четверо-п'ятеро курей. Був, правда, випадок, коли німецькі вояки взяли самочинно кабана в селянина Бурди. Хазяїнів біля хати не було — десь переховувались у кручах. Бурда пішов до німецького команданта скаржитись. За годину солдати принесли назад того кабана, вже заколотого і повернули хазяїнові. Інших випадків я не знаю. В інших місцевостях мені також не доводилось чути скарг на те, щоб німецькі вояки грабували або якось кривдили населення. Добре, чемне поводження німецького війська, як вояків, так і офіцерів, а також звільнення полонених українців, що так широко застосовували в першім періоді війни, зробили добре враження на місцеве населення та поглибили віру в те, що німецьке військо справді несе визволення від сталінської тиранії. Отже, відносини між населенням та німецьким військом зразу набрали доброзичливих, а то й дружніх форм. Німецький вояк був усюди бажаним гостем. На різних родинних святах та гулянках німецьких вояків гостили, як добрих друзів.

Пізніше, в 1942-43 роках, коли замість військових на селах з'явились "Штутцпунктляйтер'и"102 та інші представники німецької цивільної влади, ці добрі відносини помітно погіршали. Але до цього я повернуся згодом.

На початку листопада я разом із родиною виїхав до Києва й на деякий час пірвав, таким чином, зв'язки з цією місцевістю.

Уже під'їжджаючи до Києва, за Витою-Литовською, ми догнали якусь високу обідрану людину, дико зарослу сивим волоссям. Ми минули вже цю постать, але, почувши своє ім'я, я здивовано обернувся й у тій брудній постаті впізнав нашого доброго приятеля, з яким до того ж років п'ять я був тісно пов'язаний роботою, — відомого в Києві інженера-гірника, п. К... Він розповів про свої пригоди. В Києві його та ще кілька десятків інженерів, між якими було немало визначних фахівців, держали на особливому обліку, хоч у тому же часі силу всіляких фахівців вивозили на схід. Наприкінці липня багатьох із тих інженерів викликано до військкомату та відряджено до війська. Група, до якої потрапив К..., складалася з 24 інженерів різних фахів, у тому числі вісім інженерів-будівників. Направлено їх десь до Черкас, де всіх призначено... конюхами-їздовими до військового кінного транспорту. Начальник транспорту — якийсь дурнуватий хлопчисько. Після довгих блукань то вперед, то назад увесь цей транспорт, коло 200 підвід, десь на північ від Кременчука потрапив до німецьких рук. Кілька чоловіків було забито, решту забрано в полон і виряджено на Правобережжя. Два-три тижні держали їх на якомусь зруйнованому тартаку під відкритим небом голодними, без одягу, без ковдр. Іноді давали по кілька сирих картоплин, іноді якусь невиразну юшку. Досить було глянути на п. К..., як правдивість його оповідання не викликала жадного сумніву. Нарешті десь наприкінці жовтня його та ще триста полонених звільнили з табору як місцевих людей, що зареєструвались, як українці — мешканці Правобережжя. Оце вже десятий день ішов він від Сміли до Києва додому, де в нього залишилась дружина з дітьми.

Це не єдиний випадок "доцільного" використання визначних фахівців. Уже тут, на еміґрації, в Мюнхені, я випадково зустрів гірничого інженера, п. Н. І. з яким я чотири роки разом викладав в інституті. В 1941 році йому було, здається, 46 років. Його з групою мешканців Києва, між якими було вісім інженерів, виряджено 25-30 кілометрів на північ від Києва, недалеко від Межигір'я, копати шанці. Працювали вони, як звичайні чорнороби-землекопи, і це в тому часі, коли по багатьох місцях та, зокрема, на побережжі Дніпра, де мені доводилось особисто спостерігати, будовою оборонних споруд кермували або рядові бійці, або якісь місцеві комсомольці без будь-якого технічного досвіду. Німці вже були під Києвом, і грюкіт гарматної стрілянини дуже непокоїв п. Н... та його товаришів, тим більше, що в Києві залишились безпорадні жінки та діти. Добратись до Києва чи, власне, до останньої зупинки київського трамваю в Пущі-Водиці (дачна місцевість за двадцять кілометрів від центру міста) не було жадної змоги: треба було пройти через чотири військові застави. П. Н... вирішив ужити найпростішого способу: використати совєтське безладдя. Опівдні він вишикував свою групу й на чолі її покрокував до першої застави. Там він сказав, що його з групою інженерів було виряджено кермувати роботами, що шанці зараз закінчують копати і що начальник ділянки наказав йому з'явитись на будівельний пункт на Куренівці (передмістя Києва), щоб одержати нове призначення. Він запевнив вартового сержанта, що дуже поспішає й просив не затримувати його. В такий спосіб добрались вони до трамваю, а там і до Києва, де й переховувались ще кілька тижнів до приходу німців.

Я не можу стверджувати, чи описані мною й тисячі подібних їм явищ є наслідком злочинного саботажу або, як це прийнято було визначати улюбленим там словом, "шкідництвом". Але, знаючи добре "сталінський стиль" роботи, я гадаю, що найбільше ймовірним буде пояснити такі явища безмежним совєтським безладдям.

Цей "сталінський стиль" проходив червоною ниткою по всіх ділянках роботи за мирних часів, як і особливо в час війни. Ось іще кілька характерних прикладів.

Про порядки, які існували на будівництвах оборонних споруд, у липні 1941 року розповідав мені мій знайомий п. Г..., економіст-фінансист. Його з групою киян, чоловік сто, було виряджено на "окопні" роботи до Ірпеня — 25 кілометрів на захід від Києва. Копали протитанкові споруди. Кермував роботою військовий, іноді приходив інженер. Якось копали вони протитанковий рів понад річкою. За три-чотири години прийшов інженер. Оглянувши роботу, він викликав військового-десятника, сказав, що рів має неналежні схили й звелів переробити все заново. Другого дня, коли роботу було вже майже закінчено, приїхав начальник ділянки, якийсь значний чин, — грузин. Розкричався, скільки в нього вистачило горла, легенів і "совєтської мотивованої термінології", та наказав зроблений рів засипати, а почати копати новий, відступивши п'ять кроків далі. На цій же ділянці, по дну неглибокої там річки, ставили дротяні загорожі. На ранок, коли прийшли на роботу, значна частина тих дротяних загорож, що мали перешкодити ворогові перехід через річку, плавала зверху зі своїми дротами — стовпці, виявилось, були короткі, отже, робітники забивали їх, аби трошки тримався; десятник, видно, того не догледів... Знову переробляти, відривати прибитий до стовпців дріт, змотувати його і т. д. Закінчили розбирати — виявилось, що довших стовпців немає, а сектор цей на другий день треба передавати війську!...

Цей же таки п. Г., що копав протитанкові рови на Ірпені, розповідав мені про свою "мобілізацію" . За кілька днів після повернення з робіт на Ірпені, було оголошено мобілізацію резерви старшого віку — до 50 років.

— Довелося йти, ніде дітися, — казав п. Г. — У військкоматі — "бедлам". А втім, лише третього дня в десятій годині ввечері наш ешелон, десь коло 300 людей, виряджено до Полтави, звичайно, пішим порядком. На дорогу нічого не було видано — правда, нам наказано було взяти з дому харчів на три дні. Ешелон повели через так званий міст "Євгенії Бош",103 що його побудовано на місці колишнього ланцюгового мосту. Під час переходу через міст налетіли німецькі літаки і скиненими бомбами та обстрілом вбили одного та поранили двох із нашої групи. На ранок ми добрались до станції Броварі. Харчового пункту та навіть гарячої води ні на станції, ні десь поблизу, не було, хоч тут щодня проходили десятки таких, як наш, ешелонів. Нам дали спочинути півтори години й погнали далі. До Полтави, якщо не помиляюсь, — 240 кілометрів, — ешелон ішов п'ятнадцять днів. Ніде за цих два тижні нас не годували, ніде не було наготовлено навіть гарячої води — йшли весь час жебраючи в місцевого населення та роблячи "нальоти" на колгоспні поля за картоплею й огірками. По дорозі наш ешелон потроху "танув", отже, до Полтави дійшло ледве що половина людей. Ми щоразу зустрічали таких же, як і наші, "одставших". Переважна більшість тих "одставших" рухалась не на схід, а... на захід. Між тими, що йшли на захід, немало попадалось шкільної молоді, а то й дітей із евакуйованих ремісничих та фабричних шкіл. В Полтаві нас "здано" на збірний пункт. Ніколи в своєму житті я не бачив нічого більш забрудженого, як цей збірний пункт: сміття, шкурки від огірків та всілякі відходи лежали суцільною масою. Великі зелені мухи шугали хмарами. Тут же, в цьому бруді, сиділи, лежали, їли, спали тисячі таких, як ми, людей. Але все це нікого не цікавило. Ні в першу світову війну, ні під час війни громадянської я не бачив такого безладдя. Взявши звільнення з двору, я пішов до місцевої санітарної управи, куди я ще зовсім недавно приїздив у службових справах до мого доброго знайомого, лікаря Я... Розповів йому про те, що бачив на збірному пункті...

— Та це ж злочин, та чи далеко ж до всяких захорувань та пошестей — там же десятки тисяч людей, — казав я.

П. Я... відповів, що він усе це бачив і знає, але безсилий щось зробити: "Всюди такий же розвал, просто розум відмовляється вірити, що це дійсність... І це — під час війни... Я з жахом думаю, до чого може привести нас це загальне безладдя..."

За два дні я помітив, що четверо з тих, що прибули зі мною, мобілізованих жидів було звільнено зі збірного пункту. За два наступні дні в такий же спосіб зникло ще чоловіка десять. Орієнтувавшись трохи, я також зважився. Пішов до якогось зі старших чинів військкомату і сказав, що я маю особливе доручення від "наркомздраву" Союзу та потребую звільнення.

— Ваш документ!

Я вийняв і показав документ "наркомздрава СССР". Він мовчки написав на моїй заяві: "Освободить. НН".

Другого дня я "працював" уже в місцевому відділі наркомздоров'я УССР, а за два дні одержав відрядження до Києва "для перевезення родини" і, нарешті, ще за один день я їхав до Києва. Не буду розповідати про те жахливе "їхав", але за два дні я був у Дарниці. Далі їхати не можна — все живе мусить іти до Києва пішки й саме через міст "Євгенії Бош". Перед входом на міст, по обох боках його, стоять НКВД-исти. Документик "для перевезення родини" — поганенький, але роздумувати вже ніколи. Зі мною їхав також із Полтави лікар К..., але мав ще гірший документ. На ходу він шепнув мені: "Беріть правого, я візьму лівого". Наблизились. "Документ!" Подаю. Дивиться, мовчить, тоді раптово: "П'шол!" Я повільно, не поспішаючи, рушив через міст. Через плече, не оглядаючись, бачу — мого попутника, лікаря К..., затримали. Я надав ходу..."

Ті НКВД-исти на мосту "Євгенії Бош" нагадали мені улюблену примовку мого покійного двоюрідного брата Трохима: "Пан кладе печать, а мужик дивиться — де б його почать". Я бачив сотні й тисячі таких, як шановний п. Г..., але, звичайно, без "документика". Вони, зрозуміло, не йшли на міст "Євгенії Бош", а всякими способами обходили цю "панську печать". Всі вони мандрували також десь від Полтави, Миргорода, але не битими шляхами, а манівцями. Через Дніпро їх перевозили вночі діди-рибалки або жалісливі молодиці:

— ...Та де ж уже вас дівати — сідайте. Дак, кажете, від Полтави?... До Григорівки?... Та знаю, чому ж не знати — за царської війни нас ганяли туди... Чому ж не знати... Бачив і я світу, дітки...

І за якусь годину — ви на правому березі.

* * *

Після вересневих вибухів та пожеж центральна частина міста та, зокрема, вулиці Хрещатик, Прорізна, Фундуклеївська (Леніна) аж до Володимирської (Короленка) вулиці, Інститутська, Миколаївська (Карла Маркса), Лютеранська (Енгельса) — являли собою жахливі руїни.

З перших днів приходу німецького війська стихійно почалось переселення з підвалів (пивниць) та з передмість Києва до розкішних кімнат, які залишились по евакуйованих комуністах та жидах. Але скоро всю цю справу перебрала до своїх рук житлова управа міста. Всі такі помешкання взято на облік; меблі та інші речі звезено до спеціяльних сховищ і здано під відповідальність призначених керівників будинків. Все це майно зараховано до фонду "безгосподарного майна". Часто-густо до цих сховищ приїздили авта Ґестапо чи СД. Люди, які називали себе ґестапівцями, забирали найбільше цінне з цих речей, залишаючи написану на клаптику паперу "розписку". Іноді ці люди були німцями, іноді ці люди — в уніформі ґестапівців — розмовляли російською або українською мовою. Отже, все найбільш цінне зникло в такий спосіб. Звичайно, в тому розтаскуванні "безгосподарного майна" брали "посильну" участь і свої.

Пізніше майно це продавалось за ціни досить помірковані. Виручка йшла до каси Київської міської управи.

В Києві від тих оптимістичних сподіванок, про які мені довелося чути під час мого першого відвідування, мало що залишилось. Схоже було на те, що ілюзіям про український уряд та всяким надіям приходив кінець.

У вчинках німецького командування помітно було відсутність певности, зокрема щодо українського питання. Після оволодіння Правобережною Україною спочатку нібито довірливе, прихильне ставлення до українців потроху стало змінюватись. Особливо яскраво виявилось це в ставленні до військовополонених. Я вже відзначив, що полонених із місцевого (Правобережжя) населення — українців — звільняли часто-густо на першому ж збірному пункті, а так само і з таборів полонених. Спочатку досить було назвати себе українцем або прийти якійсь жінці й назвати когось із полонених своїм братом, чоловіком, батьком чи сином, як його зараз звільняли з табору полонених. Але далі стали чинити всякі утруднення, вимагаючи документів, приговору громади, рішення місцевої управи і т. ін. Понадававши "векслів" підсовєтським народам та населенню України, зокрема, в своїх авіялистівках у перших трьох місяцях війни, та оволодівши значною частиною України, гітлерівські проводирі "передумали": дуже вже легкою показалась їм досягнена перемога. До того ж українське сонце, що ним так часто милувались німецькі офіцери та вояки на київській пляжі, та золоте руно української пшениці розпалили жадобу, і тому вони всілякими способами уникали платити по виданих "векслях". Істинно бо кажуть — апетит приходить із їдою.

Такою ж відсутністю певно визначеної лінії позначено й відносини гітлерівського керівництва з українськими політичними центрами на еміґрації. Але це не належить до моїх вражень із часів німецької окупації в Україні.

Сприятливий час, коли в Україні все, що було кращого між селянством, інтеліґенцією та робітниками, жадібно чекало, коли, зрештою, буде виконано обіцянки й дозволено організувати свою українську армію, коли уже можна буде стати самим проти ненависної червоної Москви, — цей сприятливий час було втрачено. Майже сорокамільйонове населення Великої України зневірилось, надії зів'яли.

Такою ж непевністю, нерішучістю позначено й ставлення до так званого Власівського руху; адже організована Власовим досить численна армія104 здебільшого не була навіть озброєна. Нерішучість, вагання гітлерівських радників загубили й цю справу.

Такою ж нерішучістю і мінливістю характеризуються й багато інших заходів німецької окупаційної влади в Україні: земельне, скажемо, питання та інші.

Зміну у ставленні до українців можна спостерігати і в багатьох інших, дрібніших питаннях. Наприклад, за якийсь час після приходу німців до Києва видано розпорядження повернути мешканцям Києва української національности радіоприймачі, що їх свого часу була відібрала совєтська влада і які, власне, ще в перший день приходу німців населення самочинно розібрало зі склепів, де ці радіоприймачі переховувались. Мешканцям іншої національної приналежности, в тому числі й росіянам, заборонялось мати приймачі. Це викликало багато невдоволення. Мій приятель, лікар С. (нині вже покійний), — росіянин, який роками вірив і доводив, що лише за допомогою німців можна позбутись сталінського "раю", — дуже хвилювався:

— Чого вони хочуть від нас? Ми всі — громадяни України, ми всі — антикомуністи! — репетував він.

Але... за десять днів німецький комендант міста був видав інший наказ, яким пропонувалось усьому населенню, незалежно від національної приналежности, здати назад усі радіоприймачі та всякі радіодеталі — до радіолямп включно. Надалі тримати радіоприймачі було дозволено тільки так званим фольксдойчерам.

Треба сказати, що, крім людей справді німецького походження, до лав фольксдойчерів пробралось досить багато тих спритних людей, які за всяких умов, за всякого режиму вміють своєчасно й вигідно влаштуватись.

Здебільшого все це були людці, які непогано почували себе й за совєтської влади; між ними немало колишніх членів комуністичної партії та таких, що користувались довір'ям, — так званих совєтських активістів, коротше кажучи — представників того "нового соціялістичного суспільства", що їх так плекала та пишалась ними совєтська влада.

Причиною описаних вище змін у ставленні до місцевого українського населення безперечно було оп'яніння гітлерівської верхівки від успіхів.

У німців закрутилась голова від мільйонів полонених, від успіхів на фронтах; хоч успіхів тих було досягнуто в значній частині за рахунок цілковитого небажання підсовєтського населення та червоноармійців воювати, небажання захищати комісарів, колгоспи, небажання офірувати своє життя за "сталінську родіну"-мачуху й лише в меншій мірі ті успіхи можуть бути віднесені за рахунок безперечно непоганого німецького та бездарного совєтського командування.

На всяку диверсію совєтських аґентів — висаджування в повітря будинків, підпали, — німці відповідали масовими розстрілами населення: сто чоловік, двісті чоловік і т. д. Так, коли було підпалено відомий будинок Київської міської ради, де за часів большевиків містився обласний комітет Комуністичної партії, німці оточили суміжні з цим будинком вулиці, взяли підряд, хто перший попався до рук, двісті чоловік і розстріляли.

В листопаді почались перші масові арештування та розстріли серед української інтеліґенції.105 Політичне життя, яке лише почало оживати, пішло в підпілля.

На громадському обрії випливали наверх маловідомі, малоавторитетні, випадкові люди, що часто-густо дбали лише про власне збагачення. Десятки тисяч комуністів більшої й меншої ранґи в містах і селах залишались на волі, спекулювали, проникали в органи самоврядування, в поліцію, в так зване "СД", Ґестапо, мстились на мирному населенні й назагал жили досить непогано.

Треба особливо підкреслити, що незважаючи на тваринну паніку, якою були охоплені керівні партійні верхи в перших місяцях війни, очевидно, за зарані виготовленим пляном на теренах України було залишено широко розгалужену сітку, яка складалась із перевірених комуністів та робітників НКВД. Багато тисяч комуністів більшої й меншої ранґи, що їх, за наказом окупаційної німецької влади, було зареєстровано в міських та районових управах, залишаючись на волі, пляново, систематично вели свою підривну роботу. Німці того не помічали й охоче використовували спритних московських аґентів.106

На чолі районових та сільських управ часто-густо стояли члени комуністичної партії. Це ж і щодо поліції. Досить сказати, що в такому великому місті, як Харків, з двадцяти районових бюрґермайстрів (місто було поділено на двадцять районів) — вісім були спеціяльними совєтськими аґентами, яких виявлено і знешкоджено значно пізніше. Численні спроби інформувати місцеве німецьке командування про підривну роботу прихованих комуністів, як правило, закінчувались трагічно: таких інформаторів або саджали до в'язниць або, найчастіше, розстрілювали. А комуністи, використовуючи тонко зіткану аґентурну сітку, яка охоплювала всі окупаційні організації в німецькому запіллі, провадили свою московсько-комуністичну політику.

Зима прийшла сувора, холодна. В містах хліба не було. Приділ хліба (лише в Києві) — сто грамів на день якоїсь суміші просяного борошна з лупинами — не давав можливости підтримувати життя. М'яса і товщу, звичайно, населення не одержувало; купувати ж на чорному ринку мали можливість лише спекулянти. Фольксдойчери одержували спеціяльний німецький приділ продуктів і почували себе краще. Починалось так зване "мішечництво", починалось масове вимирання інтеліґенції. "Визволителі" вдавали, що не помічають того.

Такий "пасивний" спосіб масового нищення населення та, зокрема, інтеліґенції набрав особливо жахливих форм У Харкові. Як відомо, взимку 1941-42 рр. населення Харкова не одержувало ні хліба, ні будь-яких інших харчових продуктів. Приватного довозу продуктів через особливий прифронтовий режим також не було. Вихід населення за межі міста було заборонено. Відомо також, що за системою постачання, яка існувала в Совєтському Союзі, запасів харчових продуктів у населення не було. Навіть у найкращих випадках — у людей найбільше вправних та передбачливих — таких запасів могло бути на тиждень-два. Перед відходом совєтських армій із міста населенню також нічого не було видано, хоч у тому ж часі величезні запаси харчових продуктів було знищено. Не бачити й не знати цього німці не могли. Отже, населення такого великого індустріяльного міста, як Харків, цілком свідомо, з одного боку — совєтське керівництво і з другого — німецька окупаційна влада, прирекли на голодне вимирання. Тільки найбільш вправні, здорові люди, наражаючись на тисячі небезпек, ризикували якось добитись до найближчих сіл, щоб випросити або виміняти якийсь пуд овочів чи кілька кілограмів хліба; але всі ці ближчі села скоро було "об'їджено" до цурки. Отже, вся маса населення, а особливо інтеліґенція та наукові робітники, як менше пристосовані до боротьби за життя, повільно вимирала. Значна частина людей мала опухлі обличчя, опухлі ноги, вкриті особливими "голодовими" виразками. Німецька влада це бачила й знала, але не вживала будь-яких запобіжних заходів, хоч до того й були всі можливості: зовсім недалеко, на захід від Харкова, після відходу совєтів залишились величезні запаси збіжжя. За цю жахливу зиму в Харкові вмерло, за "різними обчисленнями, від 40 до 60 тисяч людей.107 Правда, в Харківській міській управі зареєстровано за цю зиму лише 30 тисяч таких померлих, але є поважні підстави припускати, що багато померлих залишилось незареєстрованими; так само не враховано тих, що померли в околицях Харкова та по дорогах під час втечі з міста. Померлих часто-густо не хоронили, а звозили й скидали до пивниць житлових будинків. Ці трупи почали вивозити й прикопувати та спалювати лише пізньої весни, коли через сморід стало неможливо рухатися містом.

В середині зими, коли померлих уже не оправлялись вивозити, коли щоденно почало вмирати по кількасот дітей, німецька комендатура нарешті "побачила" це лихо й дозволила населенню Харкова виходити за місто та перебиратись на захід від Харкова. Величезна лявіна людей, тих, що ще спроможні були рухатись, посунулась із міста на захід та південний захід. До краю обезсилені, голодні, опухлі люди заповнили всі шляхи в напрямках до Запоріжжя, Дніпропетровська, Полтави, Києва. Значна частина ішла з дітьми. Все це рухалось, утопаючи в глибокому снігу, навантажене рештками свого "совєтського добробуту" — поношеним одягом, простирадлами, старими черевиками, годинниками та іншим жалюгідним "добром", щоб десь проміняти це на якийсь кілограм хліба чи картоплі. Зима тоді була сніжна, холодна. Морози доходили до 30-35 ступнів нижче нуля. Багато тих, що рушили з міста, загинуло — замерзло в дорозі. Шляхи на захід від Харкова було рясно усіяно трупами цих утікачів з міста смерти. Проте цей милостивий дозвіл "утікати" з міста мало що поміг: значна частина населення, що найбільше терпіла від голоду, була до краю вже виснажена і, не маючи змоги використати цей дозвіл, залишалася в місті вмирати.

Добре використав цей дозвіл лише Кремль: з цією лявиною, під виглядом голодуючих харків'ян, було виряджено з прифронтової полоси кілька тисяч московських аґентів-комуністів, багатьох із яких "доставлено" зі сходу, з-за лінії фронту.

Значна частина цих "післанців" була добрана в східніх областях України та на Московщині. Отже, на Лівобережній та Правобережній Україні мало хто знав їх як комуністів та НКВД-истів. Багато з тих аґентів відносно непогано знали німецьку мову, що ще раз стверджує, що це все були спеціяльно підготовлені й дібрані люди. Прикриваючись ім'ям утікачів із Харкова, ця агентура розсипалась по Україні, видаючи себе за всіляких фахівців-безпартійних, що врятувались від совєтських переслідувань. Вони, як блощиці, поповзли в усі щілини органів місцевого самоврядування, поліції, ґестапо. Значну частину перекладчиків-дольметчерів при так званих ортскомендатурах та запільних військових організаціях складали саме ці аґенти. Це ж саме ці дольметчери, являючись часто-густо єдиними посередниками між місцевим населенням та представниками німецької влади, неправдивим, умисним перекручуванням інформацій та того, що говорилось, провокували розстріли багатьох тисяч людей, на яких німці могли б опертись у своїй боротьбі проти Сталіна. Мені розповідали про значну кількість випадків, коли таких дольметчерів було піймано, випадково звичайно, на явно провокаційних, неправдивих перекладаннях того, що говорилось. В тому ж часі ці дольметчери, беручи участь у значній більшості заходів німецької влади, були добре обізнані і являлись совєтськими шпигунами.

Як це не дивно, але факт, що Гітлер, автор відомого "Майн Кампф", готуючись до походу на схід, майже не мав своїх людей, які б володіли російською та українською мовами. Отже, у своїх зносинах із місцевим населенням німці мусіли майже цілком здаватись на місцевих дольметчерів.108

Робота совєтської аґентури в німецькому запіллі є одною з високоповчальних сторінок цієї війни і безперечно заслуговує докладнішого і ґрунтовного вивчення.

Совєтське керівництво, виявивши себе бездарними командирами в боях із німцями, в той же час виказало таки справді величезні здібності в галузях підпільного шпигунства та особливо всіляких провокацій, далеко залишивши позаду жорстокого, але простодушного "Міхеля".

Про цю жахливу харківську зиму мені розповідав у 1942 році в Києві інженер-механік Н..., п. К..., учитель С... та вже тут, в Німеччині, пані Л. та проф. Воронін, які разом зі своїми дітьми брали участь у тому, повному жаху, "великому ісході". Отже, правдивість описаних тут подій не викликає жадного сумніву.

На жаль, часто-густо я примушений обмежуватись лише схематичною реєстрацією основних моментів цієї чи іншої події.

— Вирвавшись із Харкова, — казав пан Воронін, — ми прожили майже рік у містечку, двадцять п'ять кілометрів на північний захід від Харкова. Під час відомого прориву німецьких позицій червоною армією взимку 1942-43 року, щоб не потрапити в руки червоних, не дивлячись на тяжкий стан здоров'я та суворі морози, я разом із дружиною та двома дітьми вирішив втікати на Київ. Не буду тут описувати вам цієї жахливої подорожі, яка тривала майже три тижні. Відмічу лише випадок, що нам його довелося спостерігати недалеко від Полтави (між Мерефою та Валками). Падав густий сніг. Дорога надзвичайно тяжка. Поперед нас час до часу чути було окремі постріли. Кожних двісті-триста метрів на дорозі лежали добиті полонені, ще не засипані снігом. За півтори години ми нагнали колону полонених червоноармійців — понад десяток тисяч душ, — яких вели на схід під охороною... місцевої поліції, що складалася з совєтських людей. Постать одного із цих провідників особливо врізалась мені в пам'ять. Був це товстючий велетень з обличчям деґенерата — тип, подібного якому можна знайти хіба в відомій ґалерії злочинців, що її подано в книжці "Сахалін", якщо не помиляюсь, Дорошкевича. Цей страхітливий гун на наших очах пристрелив кількох полонених, що не мали сили вже рухатись.

Коли колона слинилась одпочити, нам довелося минути її і пройти повз цього велетня-поліцая. У мене ще й тепер стигне кров у жилах, коли я пригадаю, як ми проходили повз цю звірячу постать, минаючи колону, решта ж були поліцаї. З кого саме складався цей загін поліцаїв-конвоїрів — не знаю, але більшість із них — це були здорові, рослі, одгодовані люди, здебільшого з такими ж деґенеративними обличчями. Вживали вони між собою мови російської.

* * *

Уже пізньої осени 1941 року полонених перестали відпускати додому. Ставлення до них різко погіршало. Їх тяжко били конвоїри прикладами на вулицях, на очах людей, за найменшу "провину". Ослаблих, знесилених тут же дострілювали. Якось на початку грудня, на набережній, недалеко від пристані, я особисто бачив, як німець-конвоїр застрелив до краю виснаженого полоненого за те, що цей відстав від колони кроків на десять...

Пізніше, під час перебування на Київщині та Чернігівщині, мені часто доводилось чути оповідання про масові вбивства полонених на маршах — під час провадження транспортів.

Вже тут, на еміґрації, я випадково познайомився з двома живими свідками одної з багатьох подібних трагічних подій, коли під час нічного переходу партії полонених від станції Пирогівка до Новгород-Сіверська, було вбито кілька сотень полонених.

Минулої зими на одному з'їзді української еміґрації в Авґсбурґу я познайомився з літнім поважним чоловіком, який впродовж всього свого життя працював народнім учителем на Чернігівщині. В 1943 році, при наближенні совєтських армій, він разом із своєю родиною з власної волі став "переміщеною особою".109 В 1945 р. був насильно репатрійований і переданий французькою військовою владою до совєтського транспорту. В запломбованих вагонах — разом із кількома тисячами таких же, як сам, насильно репатрійованих110 — перевезений на совєтську зону, звідки втік із невеличким гуртком щасливіших, і тепер знову з запалом юнака віддався своїй рідній стихії — вчити "переміщених" дітей... Прізвища його назвати не можу: на Чернігівщині в нього залишилось багато свояків та друзів і це може коштувати їм життя. Отже, назву його паном К... Цьому п. К... довелося бути свідком і, до певної міри, співучасником цієї жахливої події.

— Десь наприкінці січня 1942 року, — розповів мені п. К...., — на станцію Пирогівка було доставлено партію полонених червоноармійців коло 4.000 чоловік. Транспорт прибув на станцію Пирогівка ввечері, і зараз же полонених було направлено пішки до Новгород-Сіверська — за дванадцять кілометрів. Переважна частина полонених була дуже виснажена, було багато хворих, одяг нужденний. Вночі німецький комендант подзвонив бюрґермайстрові Новгород-Сіверська й наказав вислати дві автомашини та з десяток підвід, щоб "підібрати відсталих полонених". Панові К... довелося взяти участь у цій акції. Відсталих полонених по дорозі не було, зате була сила трупів: буквально на кожних десять-двадцять кроків то з одного, то з другого боку дороги лежали полонені трупами. Не менш як 95 відсотків із них мали стріляні рани. Таких "відсталих" було підібрано за день, приблизно на вісім кілометрів шляху, коло 300 трупів. Другу частину дороги з боку Пирогівки прибирали пирогівські селяни".

Кілька тижнів тому я їздив до Реґенсбурґа111 до свого знайомого, теж чернігівця (треба сказати, що тут сила-силенна чернігівців), і там зустрівся з селянином, паном М..., мешканцем села Юхнове, що недалеко від станції Пирогівка. Кажуть люди: що в кого болить, той про те й говорить. Де тільки зустрінуться двоє-троє наших, так званих "переміщених осіб", зараз же зведуть розмову про Батьківщину. Після звичайних запитань про таборове життя, про перспективи переселення — "куди записують", "якого фаху й віку", "Венесуела", "Бельгія" і т. д. — якось самі собою, мимоволі, починаються спогади про Батьківщину, особливо коли ще зустрілися люди з одної місцевости, ба навіть одної области. Обов'язково згадається Дніпро, Десна і все те, до болю близьке, рідне, від чого лиха доля відірвала людей.

Отож розговорилися. Згадали Батьківщину. Згадали часи німецької окупації. Пан М... розповів мені саме про той випадок взимку 1942 року, про який мені оповідав учитель К... Сина пана М... було виряджено з підводою підбирати цих "відсталих" полонених. М... запевняв мене, що це не єдиний випадок, коли юхнівцям та пирогівцям доводилось підбирати отаких "відсталих".

Правда, я знаю кілька випадків і більш-менш людяного ставлення до полонених. Так, десь у листопаді 1941 року до Новгород-Сіверська було приведено партію — мабуть, п'ять тисяч — військовополонених.112 Через відсутність підходящих приміщень полонених було розташовано біля берега Десни, а далі переведено до глибокого яру за містом, обнесеного по горбах колючим дротом. Надворі було вже досить холодно, а багато з полонених не мало плащів, про ковдри вже й мови немає; більшість з них мали лише легкі військові блюзи, були й босі. В тому яру — жадних будівель. Більш спритні й здорові повигрібали попід горбками нори в землі, решта містилась просто неба. Негоди, дощі, нічні та ранкові приморозки. За якийсь час командантом призначено якогось старенького капітана Шульца. Був це ветеран першої світової війни, мабуть, чоловік гуманний. Енерґійними його заходами в недалекому часі полонених було переведено і розміщено в колишньому Спасо-Преображенському манастирі, свого часу напівзнищеному большевиками. Впродовж січня 1942 року кількість полонених збільшилась до десяти тисяч. Капітан Шульц виділив хворих та сильно ослаблих полонених і, звільнивши з табору, передав під опіку міської управи. Напівзруйновані манастирські мешкання та сараї по можливості було утеплено. Він дозволив також міській управі випікати хліб власними засобами (міська хлібопекарня працювала на німецьку армію) і розподіляти між полоненими, щоб таким способом поліпшити їнхє харчування. Багато полонених було звільнено з табору як місцевих мешканців.113 Він використовував найменшу нагоду, щоб звільнити полонених із табору. Досить було прийти якійсь жінці чи комусь іншому й назвати прізвище полоненого, як він, не вимагаючи документів, минаючи потрібні формальності, давав розпорядження звільнити з табору того чи іншого полоненого. На прохання окремих полонених, добре місцеве жіноцтво з'являлось до пана Шульца й просило звільнити "брата" чи "племінника" тощо. В такий спосіб багато сотень полонених українців, а також росіян, кавказців, монголів як "місцевих селян" було звільнено з полону.

Але таких командантів таборів було мало. Більшість же з них були суворі, жорстокі люди. За якийсь час капітан Шульц одержав нове призначення, прийшов інший командант, і оправа утримання полонених помітно погіршала.

В численних таборах, густо розкиданих у Правобережній Україні, полонених тримали здебільшого в неопалюваних дощаних сараях — голодних, голих, не дивлячись на великі морози, які доходили цієї зими до 25-36°. Полонені вимирали й замерзали десятками тисяч. В Білоцерківському таборі,114 наприклад, де умови для полонених були особливо тяжкі, кожного ранку вивозили кілька автомашин, доверху навантажених померлими та замерзлими полоненими.

Люди це бачили. З блискавичною швидкістю дізнались про це й совєтські вояки по той бік фронту. Ставлення їх до "визволителя" різко змінилось. Це, безперечно, і стало одною з основних причин того зламу, що стався в переможному поході гітлерівських армій. Цей злам із безсоромним нахабством Кремль намагається приписати "геніяльному стратегові й вождеві" та "патріотичному підйомові (?) руського народу", який, мовляв, одностайно став на захист "соціялістичної родіни".

* * *

Цілком зрозуміло, що на розвитку східнього походу німецьких армій не могли не відбитись такі фактори, як, скажемо, американська допомога СССР115 озброєнням (танки, літаки), одягом та іншим, віддалення німецьких армій від своїх вихідних баз, розтягнення комунікаційних ліній на тисячі кілометрів по незмірних східніх просторах. Коли до того врахувати відоме совєтське бездоріжжя, де дороги сучасного типу можна на пальцях перелічити, бідність залізничних шляхів, які до того ж потребували перешивки на европейську колію, та особливо навіть для СССР, сувору зиму 1941-42 року, то наростання труднощів по мірі просування на схід стануть зрозумілі. Мені багато разів доводилось бачити взимку 1942 року безпорадний стан, в який потрапляли великі транспортові автоколони, що на них лежав весь тягар постачання німецьким арміям, — снігові замети тоді були жахливі. Я бачив також влітку 1942 року на Лівобережжі, на піскових дорогах, — де взагалі звичайна автомашина не може пройти, — як десятки великих вантажних авт борсалися в тих пісках, і для того, щоб витягти їх із пісків, зганялося всіх волів і коней із довколішніх сіл.

Але при всьому тому не менш поважну ролю відіграло й те, що спротив совєтських армій, безперечно, посилився. І посилився саме тому, що з'явився отой "невідомий множник", про який казав Л. Толстой у своїй "Война й мир", і змінив "дух" війська, яке вже добре знало, і то не з гістеричної пропаґанди Кремля, а з гіркого досвіду, — яку саме "волю" несуть гітлерівські "визволителі". Червоноармійці знали, що чекає їх у німецькому полоні. Іншого виходу не було, й... люди, стиснувши зуби, пішли... бити німця.

Червоноармійці вже не йшли в полон десятками й сотнями тисяч, а тепер доводилось брати їх у полон лише після лютого спротиву, і то десятками, а то й одиницями.

Проте і ця грізна пересторога не протверезила "визволителя". Навпаки: політика гітлерівських посіпак саме тепер почала набирати виразно ворожого для населення "визволених" країн характеру. Істинно сказано, що коли Бог хоче когось покарати, то відбере в нього розум, — так сталось і з гітлерівськими окупантами.

Останні ілюзії, навіть у найбільш оптимістично настроєних, зникали одна по одній. Вже в 1942 році для багатьох було ясно, що гітлерівський похід на схід провалився й провалився саме внаслідок, висловлюючись делікатно, нерозважности німецької політики на "визволених" теренах.

* * *

Продукти, запрацьовані в Стайках і привезені з собою, вичерпувалися. Зайвої одежі або інших цінностей, які можна було б обміняти на харчові продукти, не було. Єдина цінність — це добре наше піяніно, в яке було вкладено всі наші заощадження за останні десять років; але, по-перше, жаль було припинити музичні вправи доньки, до того ж вона так любила своє піяніно; по-друге — ціна на такі речі була до смішного мала. Все, що я міг узяти за нього — це два-три пуди борошна та хіба ще пару кілограмів сала. Але це не розв'язувало проблеми. Правда, були в мене ще "цінності" — це облігації відомих совєтських масових (примусових) позик, тисяч, мабуть, на п'ять, але "цінності" ці не варті були того паперу, на якому їх надруковано. Поза всім цим — усе працездатне населення було зареєстроване в "Арбайтсамті" (біржа праці) і його притягали до примусових робіт у відбудові зруйнованих большевиками при відступі мостів через Дніпро, вантажних та інших робіт. Отже, треба було шукати якихось засобів до життя.

Група інженерів-силікатників з метою створити базу для прожиття бодай основних кадрів промисловости будівельних матеріялів, а також з метою збереження заводів від руйнування, — взяла в оренду у Київської міської управи та деяких районових управ десь коло десять цегельно-дахівних заводів, а також київські цементний та керамічний заводи. Я вступив до того Товариства і одержав призначення на директора Стайківської групи цегельно-дахівних заводів. Згодом мені були підпорядковані також халепський та ржищевський заводи.

У зв'язку з роботами у відбудові зруйнованого устаткування та, зокрема, силового господарства заводів я примушений був часто виїздити в різні, часом досить віддалені, райони як Правобережжя, так і Лівобережжя. Це давало мені можливість бути обізнаним із настроями переважно сільської людности.

До родини в Київ приїздив я лише час до часу. Тому я дуже мало обізнаний з громадсько-політичним життям Києва. Знаю лише, що все було досить добре притиснене кованим чоботом "визволителя".

Правда, під час тих приїздів мені доводилось чути багато всяких оповідань про життя в Києві, але, не маючи певности в правдивості цих оповідань, не буду їх переказувати.

Отже, спинюсь лише на окремих подіях та явищах, що їх мені самому довелось спостерігати.

В рядах німецької армії було немало еміґрантів з часів громадянської війни.116 Були це переважно колишні старшини як російських білих армій, так і армії Української Народньої Республіки; були також колишні звичайні вояки цих армій; зустрічав я між ними й молодиків — це "еміґранти", які виросли, а то й народились на вигнанні, в чужих землях. Були вони, звичайно, в німецькій уніформі. Багато таких еміґрантів появилось навесні 1942 р., коли прибула відома німецька організація ТОДТ,117 яка почала розбудовувати на Правобережжі та особливо на Лівобережжі шляхи, летовища тощо. Серед командного складу, інженерів, техніків, шоферів було багато таких еміґрантів, але здебільшого тут були представники російських білих армій, переважно з Юґославії.

Я пригадую, з яким довір'ям і сердечністю зустрічало таких еміґрантів населення, і особливо селянство. Навесні 1942 року я був свідком однієї з таких зустрічів у Білій Церкві. Був то армійський офіцер колишньої української армії, народжений в Переяславі. Його зразу оточив натовп. Теплі взаємні привітання. Люди розпитують, як жилося за кордоном, чи багато там наших людей, що вони роблять, але головна тема — це те, що найбільш болить людей: що діється в світі, що ж воно буде зрештою; чому так довго німці не дають дозволу на утворення українського уряду; чи скоро буде утворено українську армію, щоб, зрештою, самим оборонити кордони від большевицької навали. Смикають того офіцера з усіх боків за рукава:

— Та зайдіть, пане старшино, хліба-соли одвідати, не погордуйте.

— Та хоч на хвилиночку зайдіть — ось же й моя хата!.. З одним із таких еміґрантів-офіцерів, п. Нордманом, уродженцем Ліфляндії, я зустрічався досить часто. Років чотирнадцяти він разом із рештками розбитих большевиками білих армій потрапив до Японії. Його батька — полковника колишньої царської армії — в одному з останніх боїв із большевиками забито. З Японії п. Нордман перебрався до Юґославії, де й закінчив освіту. Працював він як представник якоїсь лондонської фірми в Юґославії. З початком війни з СССР:

— ... слідуючи родинній традиції й заповітам покійного батька, — казав п. Нордман, — я вважав за свій святий обов'язок вступити в ряди армії, яка вела війну проти большевиків. Гітлерівський режим мені, та й багатьом із нас, не подобається, але він оголосив війну комуністам, і того досить, — мета в нас спільна. Знищимо комуністів, а там якось уріжемо й апетит Гітлера...

В одно з частих одвідувань моєї родини п. Нордман привів якось до нас німецького військового урядовця, який посідав значне становище в управлінні організації ТОДТ. Був це статечний німець, років тридцяти п'яти, відомий у Дрездені юрист, Н. П. Повного прізвища, на жаль, я не можу подати — він мав тоді в Дрездені свій будинок і невеличкий маєток у К..., на південь від Дрездена, отже, можливо, що він і тепер там перебуває, і моя відвертість може обійтись йому задорого. П. Н. П. — людина високоосвічена, широкого світогляду, послідовний ворог комунізму і не менший, мабуть, ворог гітлерівського націонал-соціялізму. За короткий час ми зійшлись досить близько й розмови вели цілком одверто. Він завжди гостро критикував верхівку, яка оточувала Гітлера, та яка, власне, і керувала державною політикою Німеччини.

Якось восени 1942 року до нас завітали п. Н. П. та п. Нордман. Я був саме під враженням мого останнього перебування на Васильківщині і розповів про дії різних цивільних "ляйтерів" на селах: про запроваджену систему побоїв, про ґумові палиці, про облави на людей та все це неґативне, що його мені довелось бачити на селах. Пан Н. П. відповів, що йому відомі ще гірші факти і що це його дуже хвилює.

— Представники нашої цивільної влади, — казав п. Н. П., — це здебільшого найгірші представники нації, всякий бездарний партійний непотріб. Наші партійці, як і ваші сталінські молодчики, — це ягідки з одного і того ж поля. Я уявляю собі, яке жахливе враження залишать після себе ці посіпаки у вашій країні та скільки горя принесе все це нам усім у майбутньому... Гірко це, але ми не сміємо далі дурити себе, — додав п. Н. П., — ми програли й цю війну. Жах огортає душу, коли я думаю про наслідки, які принесе ця поразка не тільки для Німеччини, а й для інших, у тому числі й для вашого народу. Ви уявіть собі лише, що станеться, коли Европа потрапить у руки східнього тирана, цього новітнього Чінґіз-хана. А спинити його ледве чи вдасться кому...

П. Нордман почав заперечувати й не погоджуватись з такими песимістичними висновками, але Н. П. обстоював, що війну вже програно й остаточний розгром — лише питання часу. Одну з основних причин поразки Н. П. бачив у тих уже непоправних помилках, що їх допустилися вищі керівники на окупованих землях як на Заході, так і особливо на Сході.

— Ми бачимо, до якої прірви веде нас зарозуміле гітлерівське оточення, але ми безсилі щось вдіяти... та, мабуть, уже й запізно... — закінчив п. Н. П.

П. Н. П. часто з жалем говорив, що ця ж зарозумілість німецької верхівки призвела до того, що відносини між союзними арміями та особливо з угорською, з одного боку, і німецькою — з другого, а також між офіцерами цих армій — далеко не щирі і часто не дружні. Часто, говорячи про угорських офіцерів, п. Н. П. називав їх "наші вірні союзники", наголошуючи слово "вірні". Під час неодноразових зустрічів із угорськими офіцерами я спостерігав майже завжди неприховану ворожість до німецького офіцерства та взагалі до всього німецького, а також до чужих для угорського народу цілей війни. Між німецькими та угорськими офіцерами часто відбувались сутички, для припинення та ліквідації яких, як мені розповідали, потрібне було втручання й арбітраж вищого військового командування.

* * *

Раніш я вже згадував, що за весь час боїв, аж до переходу Києва в німецькі руки, повітряних атак на місто не було. Правда, в перших днях війни скинено бомби на авіязавод у Грушках, за десять кілометрів від центру міста, та кілька бомб на завод "Большевик" — також за містом.118 Були також — і досить часто — денні й нічні повітряні атаки на мости через Дніпро, але саме місто — його житлові квартали — не було бомбардовано. Я не припускаю думки, що це робилося з гуманітарних міркувань, наступна поведінка доводить саме протилежне. Найбільш імовірним є, що таку "милість" треба віднести на рахунок політичних міркувань. Проте населенню Києва так і не пощастило уникнути жаху повітряних бомбардувань, тільки не від ворожих німецьких літаків, а таки від своїх "сталінських соколів". Відмічу лише два значніші налети в першій половині травня 1942 року, коли на місто було скинено багато бомб без жадної системи, чи то пак — за цілком виразною системою — по найбільш заселених районах, де одвіку не було нічого військового. Одна невелика бомба потрапила в баню міського оперового театру, коли там ішла вистава. Бомба пробила баню і, не вибухнувши, пробила підлогу і попала в підвальне приміщення. Уламками склепіння вбито двох військових німців, одного поранено. В безпосередній близькості біля оперового театру вибухло ще дві бомби. Отже, цілком ясно, що цей самий "сталінський сокіл" мав своєю ціллю саме міський театр.

Особливо значну атаку було проведено на початку липня. Я саме був тоді в Києві і сам міг спостерігати цей злочинний налет: бомбардовано було найбільш залюднені райони міста. Ескадрилі йшли одна за одною з невеличкими інтервалами і буквально заливали місто дощем бомб до найбільших включно. Населення з жахом металось від будинку до будинку. Треба сказати, що добрих бомбосховищ у місті зовсім не було, якщо не числити кількох, які було виготовлено для "вищих чинів" уряду та НКВД, але вони, звичайно, були зайняті німцями. Населення ховалось, де прийдеться. Правда, бомбардуванню підпали й деякі "військові" об'єкти, а саме: угорський військовий лазарет, розташований у величезному будинку поруч із лікарнею-шпиталем колишньої Маріїнської Общини Червоного Хреста. Але й цей ганебний замір удався лише частково. Ні в угорський шпиталь, ні в шпиталь Червоного Хреста не влучила ні одна бомба, і всі поранені та хворі, що там перебували, залишились цілі. Зате навколо того "військового об'єкту" знесено з землі багато будинків, переповнених виключно мирним населенням. Увесь цей район по вулиці Саксаганського (колишня Маріїнсько-Благовіщенська) та далеко вгору по Паньківській та інших суміжних вулицях дуже потерпів. Другого дня після того бандитського наскоку я бачив авта, переповнені трупами побитих, з відірваними ногами, руками, дитячими голівками та тулубцями. Щоправда, то ж війна, то ж, бачите, "військовий об'єкт". Я цілком здаю собі справу, я розумію жорстокі закони війни, але такий, безперечно, непотрібний навіть для цієї війни, безславний злочин "славних сталінських соколів" не має собі виправдання.

* * *

Релігійне життя в Києві відродилось негайно ж після вступу німецького війська до міста. Впродовж короткого часу було відновлено відправи служби Божої в малій церкві Святої Софії, в Троїцькій церкві на Васильківській, Ільїнській — на Подолі та ще в небагатьох інших церквах, які ще подекуди залишились у Києві, колись так багатому на церкви та старовинні величні манастирі. Славнозвісні Михайлівський, Братський та багато інших старовинних манастирів та церков, як, скажемо, Десятинна та інші, були, як відомо, варварськи висаджені в повітря. В 1943 році почато роботи над відбудовою відомого Володимирського собору, який совєтська влада перетворила на музей. Посвячення та відкриття собору мало відбутися 20 вересня 1943 року, але не відбулось — у зв'язку з відходом німецького війська з Києва.

Про стихійне відновлення релігійного життя мені доводилось чути всюди. За два-три тижні після приходу німців у переважній кількості сіл і міст було відновлено службу Божу, звичайно, в якихось випадкових будівлях, адже всі церкви, за самим хіба малим виключенням, свого часу большевики або зовсім знищили, або перебудували на колгоспні управи або так звані "сільбуди", чи просто обернули на зсипища збіжжя та овочів.

В Новгород-Сіверську, наприклад, було відновлено міський собор, будований ще за гетьмана Мазепи; собор цей чудом зберігся від цілковитої руйнації в часах большевицького панування й перебував у жалюгідному стані. Після того, як розташований німецьким командуванням у Спасо-Преображенському манастирі табір військовополонених було ліквідовано, заходами міського населення і довколішнього селянства приступлено до його реставрації. Манастир, що містився недалеко від Новгород-Сіверська, свого часу проголосили большевики як "музей". На час приходу німців він був уже в напівзруйнованому стані. Добра розпись храму була замащена вапном та фарбою. Свою назву "музей" він виправдував хіба тим, що в ньому за большевиків зберігались такі справді музейні для населення України речі, як картопля та збіжжя... В зв'язку з великими руйнаціями, відбудову манастиря не було закінчено до відходу німців восени 1943 року.

Дуже відчувалась нестача священиків, особливо на селах. Церкви було відкрито в більшості сіл Чернігівщини, але служба Божа відбувалась у багатьох селах лише раз на два-три тижні. Щоправда, в Чернігові було вжито паліятивних заходів — висвячено багато колишніх дияконів та навіть дяків, — та все ж це замало зменшило потребу. Такі ж приблизно відомості я маю про Козелецький, Ніжинський, Комарівський райони. Те ж саме відбувалось на Дніпропетровщині, на Київщині, в районах, де мені доводилось спостерігати.

Влітку 1942 року мене одвідав мій старий знайомий з полювання й земляк, п. С..., який учителював на Коростенщині та в 1941 році жив у селі Н. (біля Коростеня). Він, пригадую, скаржився, що їм так і не довелося відновити навчання в сільських школах району взимку 1941-42 року. Але релігійне життя було розквітло. Зараз же по приході німців було відкрито церкви в переважній кількості сіл. Було відкрито церкву й у Чоповичах, в будинку колишньої жидівської синаґоґи, — місцева церква згоріла ще за большевиків. Влітку 1942 року, розповідав він, закладено будування нової церкви. Як мені довелося чути пізніше, церкву цю було закінчено і влітку 1943 року висвячено.

Відновлення навчання в школах ішло менш успішно. Основна перешкода — відсутність палива. Взимку 1941-42 року навчання майже ніде не відбувалось. Початкові та середні школи відновили навчання влітку 1942 року. Весною було відновлено навчання в Київському Медичному Інституті, причому навчання організоване відносно добре. Було вжито заходів до відкриття Київського Політехнічного Інституту, призначено директора інституту, професорів, зареєстровано коло п'ятисот студентів, але внаслідок постійних зволікань німецької влади, а далі внаслідок набору студентів на роботи до Німеччини навчання в інституті так і не було поновлено.

На Київщині та Чернігівщині в більшості сільських та міських початкових і середніх шкіл навчання було поновлено. Користувались, звичайно, підручниками совєтського видання, позамазувавши чорнилом "вождів" та повикреслювавши хвалебні їм пісні. Всюди було запроваджено навчання Закону Божого. Викладали священики, але в багатьох школах також і вчителі (уявляю долю тих сердешних учителів, коли вернувся Сталін зі "своїм у доску" патріярхом...).

Відновлення навчання в нижчих та середніх школах відбувалось виключно зусиллями місцевого самоврядування. Окупаційна влада нічим не допомагала, але й не перешкоджала. Що ж до вищих, особливо технічних шкіл, то всякі спроби поновити навчання в них завжди натрапляли на якісь "перешкоди", завжди зустрічали хоч і приховане, але виразно вороже ставлення. Відповідні керівники Київського генерал-комісаріяту на всякі домагання про відкриття вищих шкіл, покликаючись на несприятливі умови", настирливо радили звернути основну увагу не на вищі технічні, а на нижчі — ремісничі ніколи.

* * *

Зрештою, щодо співпраці з німцями. Так, співпраця з німцями була, і то не з боку окремих осіб, але з боку переважної більшости найширших кіл населення. На цю співпрацю з цілковитою щирістю, особливо в першім році окупації, ішла інтеліґенція, так само робітники та селяни. В цих перших часах більшість населення вірила в можливість доброго співжиття з дружньою сусідньою Німеччиною. Значна частина населення, навіть людей, які прихильно ставились до совєтської влади, "співпрацювали", щоб якось підтримати животіння своєї родини, щоб врятувати своїх дітей від голодної смерти. Додам ще, що все населення, за розпорядженням окупаційної влади, було зареєстроване в Арбайтсамтах і мусіло працювати. Співпраця ця полягала в основному у відбудові господарства країни. На "співпрацю" також охоче йшли комуністи, яких і в містах, і на селах було багато. Але певна частина комуністів, залишаючись вірними Сталінові, ішла на цю "співпрацю" з своєю прихованою метою. Мушу побіжно сказати, що німці в значній частині випадків виявили повне невміння щодо підбирання потрібних їм людей.

Багато людей із теперішньої, другої масової еміґрації зі Сходу, які були свідками, а часто й активними учасниками того, що діялось у СССР, та, зокрема, в Україні в 1941 році, та особливо з тих, які засипали німецькі танки квітами під час вступу їх до міст Західньої та Східньої України, тепер вважають за "хороший тон" соромливо замовчувати оті симпатії чи, як би його краще назвати, оту тягу до ворожої німецької армії. Робиться це, очевидно, для того, щоб прибрати "льояльного", доброго вигляду в очах переможців-альянтів. Правда, більшість населення потім, у 1942-43 роках, роздивившись ближче, пізнавши гірким досвідом справжню природу того "визволителя", змінила своє ставлення до нього. Але ці настрої та тяга до ворога, в якому тоді бачили лише ворога комунізму, були, і того не треба ховати.

Надміру "льояльні" особи намагаються заперечувати наявність доброго ставлення населення окупованих земель до німецької армії. Вони твердять (це мені доводилось кілька разів чути тут, на еміґрації), що ті квіти, якими населення осипало німецьких ворогів у Києві та й багатьох інших містах і селах України, та "хліб-сіль", що нею зустрічали німецьких командирів, — це все дурниці, це робили лише запеклі контрреволюціонери, залишки недорізаної большевиками старої царської буржуазії, що якимсь щастям ще уціліла, а що населення в цілому й робітники зокрема вороже наставлені проти окупантів. Для цих людей я хочу навести один із багатьох тисяч фактів, що свідчать діяметрально протилежне.

Загальновідомо, що, скажемо, так потрібну німцям цукрову промисловість України було відновлено з дивовижною швидкістю. Також, гадаю, відомо всім, що большевики, залишаючи Україну, приклали багато зусиль, щоб нищити поруч із іншими промисловими закладами і цукрові заводи, адже й вони добре розуміли значення цих заводів для Німеччини. І все ж таки, не дивлячись на ці величезні руйнування, які було заподіяно тим заводам большевиками, впродовж дивовижно короткого часу із 152 цукроварень поновило роботу й працювало повним темпом.112

Люди кажуть: "Силою копати криницю — води не пити". Заперечувати глибоку життєву правдивість цієї народньої приказки ледве чи стане хто. Коли б не дружня, співчутлива, віддана робота місцевих робітників, своїми силами та примусом німці ніколи не відбудували б так скоро й третини цих заводів. Німці мало що приклали своїх сил до відбудови цукроварень,*

* Для деяких цукроварень було доставлено з Німеччини паси, яких взагалі бракувало.
та вони й не мали до того ні можливости, ні часу — це зробили робітники та службовці цих заводів. Вони заздалегідь, коли большевики заводи нищили, значну частину машинового обладнання та найважливіші частини заводських машин "приховали"... в криницях, у ставках, десь поміж непотрібним брухтом, позакопували ящики з важливішими запасними частинами машин, як це було, наприклад, на Піївському та Став'янському заводах. Німцям і довіку не спало б на думку десь шукати ті частини, а привезти нові вони не мали змоги, та й це потребувало часу. Не одгримів ще гуркіт боїв, і як тільки з'явились німці, робітники та службовці заводів, повилазивши з усяких дір, де вони переховувались від большевиків як дезертири, заходилися біля відбудови своїх заводів. Німецькі комісари тільки дивилися — звідки воно все це береться. Багато заводів поновило роботу вже у виробничому сезоні 1941-42 р.

Приблизно так само відбувалась відбудова інших промислових закладів, зокрема — відновлення виробництва деяких сільськогосподарських машин та предметів широкого вжитку.

Проте я не збираюсь тут описувати, як відновлювалась промисловість під час окупації, — справу цю я мало знаю в її подробицях. На відбудові цукроварень я спинився лише тому, що з цією промисловістю я був більш-менш обізнаний, та що тут особливо яскраво виявилась "самодіяльність" робітників — "безпартійних большевиків".

Переважну частину промислових закладів було підпорядковано міським та районовим управам. Частину було здано в оренду фаховим товариствам. Так, наприклад, на Київщині, як я вже згадував, більш десятка заводів будівельних матеріялів (цегельні, керамічні, цементові заводи) було здано новоутвореному акційному Товариству Інженерів у довготермінову оренду на десять років. І тут, як і в цукровій промисловості, відбудова відбулась без найменшої участи німців, лише завдяки самодіяльності робітників заводів. Більшість із цих заводів уже в 1942 році працювала цілком нормально.

* * *

В 1942-43 роках я перебував здебільшого поза Києвом, переважно на селах. Отже, я мав нагоду спостерігати життя селянства. На селах жило досить багато колишніх військовополонених. Крім своїх — місцевих, немало було й українців із східніх прифронтових областей, де колишнім полоненим не завжди безпечно було з'являтись — полонених, які походили з областей на схід від Дніпра, з полону не звільняли. Було також немало й росіян, сибіряків, кавказців та інших, які, використавши довірливість німців та словацьких вояків, що часто провадили транспорти полонених, зареєструвались як мешканці правобережних областей. Не менше було й колишніх дезертирів червоної армії та таких, що їм пощастило втекти з полону. Всі вони, здобувши якісь посвідки в місцевої сільської влади, видавали себе за київців, волиняків тощо. Отже, таких колишніх полонених та дезертирів можна було бачити майже в кожному селі Правобережної України. Працювали вони то робітниками в "московок", чоловіків яких забрали большевики до війська, то у старих селян, сини яких були у війську, та досить часто — ремісниками. Між іншим, усіх таких, немісцевих колишніх полонених, в 1942 році було зареєстровано в районових управах. Коли почалось вербування робітників, багато з цих полонених із першими транспортами вивезено до Німеччини.

Колишні сільські партійні та так звані "активісти" жили тут же, в своїх селах, і жили непогано: гнали самогон (горілку), пили той самогон, заїдаючи м'ясом, і то більше свининою. Їх також немало було вивезено до Німеччини з першими транспортами робітників.

Колишні "розкуркулені", втікачі з заслання, яких, між іншим, досить багато поневірялось у роках 1937-41, особливо в індустріяльних районах, зокрема на Донбасі, з фальшивими пашпортами, — люди, які свого часу повтікали з сіл, спасаючись від політичних переслідувань, діти розкуркулених та інших репресованих, — тисячами повертались до своїх сіл. За розпорядженням німецької влади, всім їм поверталось конфісковане у них совєтською владою майно: хати, будівлі, присадибні городи, садки, а також наділялась земля.

В питаннях землекористування та способів обробки землі — будь-якої певної системи запроваджено не було.119 Не тільки в окремих областях, а навіть в окремих районах та селах ті питання розв'язувано по іншому. В Прилуцькому районі, наприклад, існувало напівколгоспне господарювання — селянам було виділено по одному гектару землі в полі для індивідуального користування. Більше вправні з селян управлялись одержати по два, а то й три такі наділи. Поруч із тим існував колгосп. З цих індивідуальних господарств селяни податків не платили, зате весь урожай пшениці та жита з колгоспного лану здавався окупаційній владі. Просо, гречка та інша ярина з колгоспного лану залишалися в громаді для сплати за трудодні. Так само на Дніпропетровщині (Микольське, Військове та інші) селянам було наділено по півгектара для індивідуального користування. Решта землі належала до колгоспу. Податок було встановлено в розмірі трьох центнерів із гектара. В Комарівському й Ніжинському районах Чернігівщини в значній частині сіл землю було передано на "власність" селянам. Численний штат землемірів нарізував індивідуальні ділянки й передавав на постійне користування селянам. Кожному господарству наділяли чотири-п'ять гектарів польової землі та доповнювали город до одного гектара. Поза тим було утворено резерву наділів для тих, що повернуться після війни. В цих районах податок було встановлено також у розмірі трьох центнерів із гектара. Таку ж передачу землі на власніть провадили і в деяких районах Дніпропетровщини (Башмачка, Канцерополь та ін.) та подекуди на Київщині.

В інших районах обробку польової землі, як пояснювали місцеві крайсляндвірти, тимчасово, у зв'язку з нестачею тяглової сили та реманенту, провадили на колгоспних засадах, також оплату за роботу селяни одержували за відроблені трудодні.

В багатьох районах Київщини було запроваджено спільну обробку польової землі. Потрібну частину насіння вносив кожний господар. Розподіл урожаю провадився на корню, отже, врожай збирав уже кожний окремий господар осібно.

Запроваджені окупаційною владою податки натурою — збіжжя, м'ясо, молоко, яйця та інше, — як рівняти до всяких прямих і затушкованих податків за совєтських часів, були менші.

Основна маса селянства жила в 1942-43 роках, особливо, коли врахувати воєнний час, відносно добре, та, безперечно, незмірне краще, ніж за часів совєтської влади. Переважна частина селян хліба мала досить,*

* В Прилуцькому повіті восени 1943 року багато людей мало запас хліба, якого вистачило б на два-три роки. Те ж саме мені оповідали люди з Дніпропетровщини.
** Курка в умовах совєтського колгоспного господарства — це, можна сказати, persona grata. Курка — прошу лише не сприймати це за жарт — це неабиякий чинник у розбудові соціялістичного господарства. Річ у тому, що, за ухвалою совєтського уряду, всіх курей мобілізовано було на боротьбу з кузкою-шкідником бурякових плянтоцій. Посеред поля було побудовано примітивні загороди, куди зносили всіх сільських курей. Щодня курей випускали на грядки, щоб нищили ту кузку. Але... кури, як відомо, політично малосвідома маса: крім збирання кузок, вони підряд вищіпували й молоденькі буряки, ходили табунами, через що треба було держати багато наглядачів, щоб цілий день ганяти тих курей по всій плянтанії. Крім того, курки кублились, губили яйця тут же поміж грядками (правду кажучи — де ж їм було дівати свої яйця — цілий же день на грядках?), а хазяйки, шукаючи яйця своїх курок, витоптували ці буряки ще більше. На другий рік при колгоспах було організовано курячі колгоспи, чи то пак, птахоферми, і справа пішла трохи краще; були, правда, ще труднощі, з запровадженням соцзмагання то стоханівщини поміж курми, але, зрештою, уславлена большевицька "наполегливість" перемогла, і курячі колгоспи довго й віддано працювали на користь соціяліс-тичного господарства. Отож тому саме в 1941 році в Україні було досить таки немало "організованих" курей.
овочів також; з товщами було гірше, але вже з осени 1942 року багато селян угодувало кабанів, і сало в селян було; м'яса й риби також не бракувало. Солоної риби було важко дістати, але я часто бачив у селян-наддніпрянців бочки "оселедців": селяни ловили сітками дрібненьку річкову рибу й особливим способом засолювали їх. Майже в кожному дворі були свині, багато селян мали корови, з'явились вівці. Птиці також мали досить — цю частину господарства большевики не справились зруйнувати, і великі колгоспні пташині ферми потрапили до селянських рук.** Так звану самогонку — горілку — "гнали" майже в кожній третій, а вже певно — в четвертій хаті. Недаром на Київщині та Дніпропетровщині часто доводилось чути від селян, що, мовляв, за два роки німецької окупації селяни випили горілки та з'їли сала й курятини більше, ніж за двадцять п'ять років совєтського панування. І це нехай не дивує читача: навіть там, де система польового господарства мала колгоспні форми, селяни одержували за свою працю в два-три рази більше, ніж за совєтської влади. На Чернігівщині, наприклад, та, зокрема, на Новгород-Сіверщині в 1941-42 роках селяни одержували по три-чотири кілограми за трудодень, тоді як за ввесь час совєтсько-колгоспного життя оплата трудодня в цих місцях майже ніколи не перевищувала 500-700 грамів за трудодень. Це ж саме треба сказати й щодо значної частини Київщини, зокрема — придніпрянських сіл.

Люди, позбувшись колгоспного ярма, рвалися до своєї роботи. Треба було бачити, з якою любов'ю, з якою побожністю вони поралися біля своєї землі, з якою врочистістю виїздив хазяїн у поле сіяти свою пшеницю, з якою веселою заклопотаністю селяни поспішали в поле, десь за дві години до світанку, щоб до сонця зв'язати гречку; треба було бачити, як дбайливо було впорано городи та наділені для індивідуального користування ділянки польової землі, щоб зрозуміти, як остогидло бідним селянам колгоспне ярмо, оте "колгоспне щасливе життя", про яке українське селянство склало відому пісеньку:

"... ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні..."

Поля, що їх обробку провадили спільно, також було впорано з давно вже невиданою дбайливістю: адже люди знали що все, що там уродить, — то їхнє. Так само було добре оброблено "колгоспні" поля — люди знали, що з того "колгоспу" буде сплачено окупаційній владі твердо визначену частину-податок, решта ж належить їм — господарям, і що більша буде тая решта, то більше буде в них у засіках. І тому робота, як кажуть, горіла в руках. Сільськогосподарський реманент, як відомо, було в більшості знищено при відступі совєтських армій, але вже в 1942 році реманент у переважній частині селян був — щоправда, примітивно зроблений сільськими ковалями та колишніми полоненими з глибинних областей Совєтського Союзу, між якими було багато всіляких фахівців-робітників. Отже, були плуги, борони, рала, культиватори, вози та інше.

За два роки окупації зовнішній вигляд селянства в його масі змінився на краще як щодо здоров'я, так і до одягу. Величезні маси "мішечників", себто мешканців міста, шукаючи хліба, сала, птиці, меду та інших засобів харчування, несли з собою одяг, взуття, годинники і т. д. Несли міняти свої злиденні рештки, але несли й речі, здобуті в жидівських та залишених комуністами помешканнях у перших днях після вступу німців.

Коли дивитися на цей буйний розквіт селянського добробуту після колгоспної неволі, само собою напрошується порівняння з часами так званого НЕП-у*.120

* Коли "господарювання" совєтської влади привело країну до краю прірви, щоб уникнути катастрофи, Ленін, обдуривши ще раз населення непевними обіцянками повороту до старої, "буржуазної", системи господарювання, оголосив Нову Економічну Політику, або НЕП. Мета цього НЕП-у була подвійна: по-перше — використати приватну ініціятиву населення для відбудови народнього господарства країни, яке зо весь час "військового комунізму" було доведене до цілковитої руїни, і по-друге — використати цю "передишку", щоб удосконалити апарат примусу — закріпити владу на місцях, особливо по селах, де влада Совєтів була лише номінальною, оснувати країну густою сіткою таємної поліції для того, щоб почати генеральний наступ на "дрібнобуржуазну стихію", себто на селянство. НЕП — це ленінське: "крок назад", щоб, зібравшися з силами, зробити "два кроки вперед".
І тоді, нісля проголошення НЕП-у, з блискавичною швидкістю, за два-три роки, розквітла країна, і тоді поля забуяли пшеницями, а базари ламались від усякого добра. Звичайно, на цей раз масштаб того відродження був менший — війна, окупація не могли не відбитись на всьому житті, але загальна картина та ж: селянство з таким же захопленням заходилось будувати своє власне господарство.

Проте було б помилкою узагальнювати такий стан. Подекуди в окремих районах і податкова практика, і загальне ставлення до селянства були далеко гірші; це особливо відноситься до районів, де діяли совєтські партизанські загони. Взагалі треба сказати, що певної усталеної політики щодо сільського господарства та селянства не було. Часто такий чи інший режим у певних районах визначався моральними якостями чи адміністративними здібностями Ґебітскомісара чи Крайсляндвірта.121

Споживча кооперація майже всюди відновила роботу на своїй старій базі. Принаймні мені не доводилось чути про збирання нових паїв.

Багато було відкрито товариських млинів, олійниць, молочарень, злучних та машиново-прокатних пунктів. Заводських бугаїв та молотарки для деяких пунктів було привезено з Німеччини. Поруч із громадськими з'явилось не менше дрібних приватних підприємств, переважно для переробки сільськогосподарських продуктів.

Наявність безперечного поліпшення селянського добробуту та буйного розквіту приватної ініціятиви в усіх ділянках життя в часах окупації стверджують люди з усіх земель України, навіть із Харківщини, яка, як відомо, майже весь час залишалася в прифронтовій полосі і де, цілком зрозуміло, можливості налагодження життя були особливо тяжкі.

Все це в цілому ще довго підтримувало на селах віру в можливість кращого життя. Тут ще довго вірили в ті листівки, що в липні-серпні 1941 року розкидали німецькі літаки, в яких населення закликалось всіляко пособляти німецькому війську в його боротьбі проти комуністів та обіцялося знищити колгоспи, передати землю у власність селянам, утворити незалежну від Совєтського Союзу Українську Державу та інше. Чи були такі листівки, я не знаю. Проте народ вірив в існування цих листівок.

Якщо в Києві та й по інших містах "протверезіння" почалося вже з кінця 1941 року, то на селах ще довго не згасала віра в те, що ось прийде український уряд, збере людей до гурту, зорганізує й "поведе", щоб самим захистити свою землю від повороту червоних окупантів, які принесли стільки горя і сліз.

— Та де ж це наші проводирі, хто очолить нас, хто поведе нас, щоб своїми грудьми оборонити наші кордони? — розпачливо питав мене восени 1942 року в Білій Церкві один вдумливий, розумний колишній бриґадир колгоспу.

Такі запити мені часто доводилось чути від селян. Іноді до таких запитів ще додавали:

— ... бо цей "визволитель" (Гітлер) про себе дбає, про нас же й гадки не має...

Або як казав якось один селянин у Смілі, на Черкащині:

— Де ви бачили, чоловіче, щоб із собачого хвоста та був добрий борщ? Ні, цей німецький "визволитель" на один копил із Сталіним шитий...

Але... час ішов, проводирі не приходили, а німецький "визволитель" усе крутіше та крутіше завертав не туди, куди люди хотіли. Колгоспи, що від самої згадки про них жахались селяни, хоч і в трохи зміненій формі, було відновлено в багатьох районах. Справа з обіцяною Гітле-ром передачею землі в "повну власність" селянству посувалась дуже повільно, і це особливо непокоїло селян.

За "крайсляндвіртами" з'явились на селах так звані "штуцпунктляйтери", які почали виганяти селян на роботу в поле навіть у великі свята. Подекуди почались "мордобої". Били селян, били й аґрономів. Били, як мені доводилось чути, і лікарів та професорів.

В 1942 році в суміжних — Кагарлицькому, Германівському та Васильківському районах — було переведено багато арештувань серед української інтеліґенції та визначніших селян. Багато з цих заарештованих було розстріляно. Одержати докладніші інформації про ці арешти мені не пощастило. Знаю тільки, що арешти ті були часткою кампанії "знешкодження" найбільш національно свідомих українських кіл, кампанії, яку в 1942 році системно провадила німецька окупаційна влада.

Влітку 1942 року почалось вербування людей для роботи в Німеччині.122

Спочатку брали лише молодь, а далі — й старших людей. Вербування відбувалось як у містах, так і на селах. На кожний район визначалось певний ліміт, який розподілявся на окремі села. В багатьох районах керівники місцевої влади — приховані совєтські аґенти — виряджали на роботи виключно дітей колишніх репресованих та тих, хто виявив себе українським патріотом. Визначених на роботи до Німеччини везли до районової управи і після медичного огляду під охороною відправляли на залізничі отанції. Про добровільне зголошення на роботи до Німеччини я не чув. Правда, я знаю кілька випадків у Києві, коли матері "добровільно" погоджувались їхати зі своїми дітьми, яких насильно забирали до Німеччини. Вербування на роботи не припинялось. Весь час набирались та вивозились до Німеччини все нові та нові транспорти. Було багато випадків, особливо в 1943 році, коли на селах улаштовувались облави. Загони поліції вночі оточували окремі кутки села й забирали сонних із хати. Такі ж облави влаштовувано в полях на женців під час роботи. Полювали, як на хижого звіря, — людей ловили і, не даючи зайти додому, везли на залізничний вокзал, а звідти — до Німеччини, часто в запломбованих вагонах. Таким же підступним способом було забрано значну частину студентів Київського Медичного Інституту. Студентів закликано "для перереєстрації" та обміну студентських посвідок. Коли ж молодь зібралась, помешкання було оточене і всіх їх відведено на Львівську вулицю, де містився пункт для відправки людей до Німеччини. Багато завербованих утікало по дорозі, їх ловили і знов під охороною надсилали до Німеччини.

Навесні 1943 року переважну більшість промислових підприємств, у тім числі й заводи будівельних матеріялів, окупаційне командування передало під зверхність господарчого відділу СС. Умови оренди, звичайно, зломано. На Стайківських заводах з'явився німецький комісар, якийсь польсько-німецький ублюдок на прізвище Піановський. Він впровадив примусове притягнення робітників для роботи на заводах, використовуючи для того селян околішніх сіл. Цей ублюдок дуже знущався над робітниками заводів та селянами. Його ґумова палиця та важкий кулак уславились на цілу околицю.

Взимку 1942-43 року вже й на селах майже не було людей, які ще вірили б у визвольну місію німецьких окупантів. Піднесений настрій 1941-42 років змінило тяжке, гнітюче розчарування.123

На селах майже всюди вже знали, що в лісових багнистих районах України, на Поліссі та Волині, скупчуються сили українських повстанців, що вони ведуть безнастанну партизанську боротьбу проти німецьких окупаційних військ та готуються до боротьби проти червоних московських окупантів, повернення котрих на Україну було лише питанням часу. В багатьох селах з'явились "зв'язкові", які давали потрібні вказівки тим, хто хотів потрапити "в ліс" — до партизанів. Все частіше й частіше зникала молодь, колишні військовополонені, а то й старші люди, прямуючи на захід, до Волинських лісів, — до отамана Бульби.124

Проте на Ліво— та Правобережній Україні партизанщини не було чути.*

* Я не маю на увазі, так би мовити, "офіційну" совєтську партизанщину, яка складалася з реґулярних совєтських військових частин та подекуди — з партійців-комуністів.
Всі оті совєтські оповідання про колгоспниць — партизанських ватажків, які, мовляв, боронили "соціялістичну батьківщину" — просто висмоктано з пальця. Правда, в північно-східній частині України, на Чернігівщині, в районі хутора Михайлівського, Шостки, Носівки та в інших лісистих районах (Козелець, Козари, Мрин) були партизани, але це були окремі реґулярні військові розділи, що залишилися в лісах після розгрому совєтських армій в 1941 році. Совєтські партизани часом контролювали цілі райони та переводили там мобілізації місцевого населення. Коли хто з таких мобілізованих утікав, вони з'являлися вночі в село й вирізували всю його родину.125 Всякий спротив безнастанним реквізиціям карали смертю. Місцеве населення ставилось до совєтських партизанів відверто вороже. Коли до сіл, які перебували під контролем партизанів, приїздили німецькі карні загони, вони з свого боку люто мстились на безпорадному місцевому населенні, випалюючи цілі села, вбиваючи старого й малого. Отже, населення цих районів весь час перебувало, так би мовити, між молотом і ковадлом. Внаслідок такого стану велику частину населення північно-східнього куту Чернігівщини знищено, а села випалено.

Особливо жорстоко розправлялися з населенням карні загони ґестапо, в котрих, як я вже відмічав, працювало багато совєтських комуністів, робітників колишньої так званої робітничо-селянської міліції та військ НКВД, а також тих деклясованих, деморалізованих покидьків суспільства, яких ніде й ніколи не бракує під час воєн, революцій та всяких заворушень. Це безперечний факт, що в німецькому ґестапо, СД поліції, а також в районо-вих управах та інших органах самоврядування працювало дуже багато совєтських комуністів — це стверджують люди з усіх земель Східньої України та, безперечно, доводять численні факти. Треба визнати, що працювали ті комуністичні аґенти досить сумлінно, звичайно, на користь Москви, а не німців.

В грудні 1942 року до Глухова (Чернігівщина) приїхав спеціяльний загін ґестапо для боротьби з партизанщиною. В складі того загону, крім німців, було багато аґентів ґестапо — колишніх совєтських громадян, на яких, власне, й лежав обов'язок виявляти "співчуваючих" партизанам. Карний загін заарештував біля 1000 осіб місцевого населення. Заарештованих тримали в напівзруйнованих касарнях три дні без їжі, не дозволяючи рідним передати їм будь-що з харчів та одежі. Частину з тих арештованих випущено, решту — десь біля шестисот осіб — розстріляно. Між розстріляними було багато жінок з малими дітьми. Людей роздягали до сорочки ще в касарнях, привозили на автах до викопаної за містом величезної ями й розстрілювали з кулеметів.

Напівголі, босі, закривавлені діти й дорослі, яких було лише поранено, борсались у своїй крові, перемішаній з снігом. В смертельнім жаху закривавленими рученятами хапались діти за ноги тих, що розстрілювали, але ці потвори ударяли чобітьми в обличчя або в груди, відкидаючи їх назад. Ледве чи знайдеться в довгій історії людства щось подібне до тієї тупої, холодної жорстокости, яку було виявлено під час карних експедицій ґестапівцями. Слідуюча партія цих нещасних мусіла повкидати до ями розстріляних, після чого їх розстрілювано в той же спосіб і т. д.

Закінчивши цю криваву розправу, карний загін вирушив до Путивля, де в такий же спосіб було проведено масове знищення населення. Причому треба особливо підкреслити, що переважна частина з тих розстріляних — це найбільш національно свідома частина українського населення: вчителі, люди, які весь час були переслідувані совєтською владою, колишні розкуркулені, втікачі з заслання, себто люди, яких найменше можна запідозрити в співчутті совєтським партизанам. Про подробиці глухівських розстрілів мені розповідала пані Л... Двоє близьких та кілька знайомих її було розстріляно в числі тих шестисот, сама ж вона якимсь дивом урятувалась від розстрілу.

Таких, як глухівські, розстрілів було дуже багато. Отже, немає жадного сумніву, що вибір жертв для масових розстрілів, які виконувались згідно з наказом з Берліна, провадився місцевими співробітниками ґестапо — совєтськими аґентами на спеціяльне замовлення Москви.

З усього того, що мені пощастило виявити шляхом розмов із тамтешніми добре обізнаними з місцевими обставинами та подіями того часу людьми, так само з тих фактів, які мені особисто довелося спостерігати на Київщині під час масового "знешкодження" комуністів в 1943 р., — з цілковитою ясністю слідує, що потайні пружини, які керували тим безглуздим, з точки погляду німецьких інтересів, масовим винищуванням українського населення, цілком виразно слідують двома діяметральнопротилежними напрямками, а саме — до Берліна та до Москви.

Берлін — якому українські народні партизани, що купчилися в лісах Волині та Полісся, тоді вже добре дошкуляли — намагаючись підрізати коріння того народнього руху на Східній Україні, під виглядом боротьби проти совєтських партизанів, котрим українське населення не співчувало й не допомагало (про це німці добре знали), вирішив знищити більш активні національні українські елементи.

Москва з свого боку вживала всіх заходів, щоб посварити німців з тою частиною населення, на яку вони могли б опертись, викопати, так би мовити, між ними прірву, та вже одночасно руками німецького Ґестапо126 знищити ненависні їй, непокірні українські національні елементи, яких їй так-таки й не вдалося за двадцять п'ять років свого кривавого панування остаточно видавити.

З німецького боку виконання цього завдання було покладено на вірного сторожа гітлерівського режиму — Ґестапо. Москва ж доручила виконання не менш "делікатних" завдань своїм аґентам-комуністам, які працювали в німецькому Ґештапо.

Але гра була явно нерівна: дуже вже короткозорі були керівники німецької окупаційної влади та, зокрема, керівники німецького Ґестапо, щоб змагатися з першоклясними, щодо подібних справ, майстрами Москви. Отже, німецька карта й тут була бита.

Нелюдська жорстокість німецьких ґестапівців, сполучена з диявольськи-хитрою роботою московських аґентів — співробітників Ґестапо, заливши кров'ю величезні простори України, остаточно розвіяла віру в німецького "визволителя". Сумлінними зусиллями німецького Ґестапо зроблено ще один величезний крок, щоб забезпечити перемогу Сталіна над його побратимом — Гітлером.

Отже, якщо колись Москва надумає увічнити пам'ять натхненника перемоги над гітлерівською Німеччиною та коли на той час стане можливим серйозне, об'єктивне обговорення та розв'язання цього питання, то пам'ятника того вона примушена буде поставити Гітлерові, що так слухняно, з такою впертою жорстокістю виконував сталінські завдання. Парадоксально, але... факт.

* * *

Совєтська партизанщина на Придніпрянщині почалась, власне, лише в 1943 році, коли німецькі армії почали вже цілком виразно відкочуватись на захід, коли совєти стали засилати невеличкі партизанські загони з реґулярних частин далеко в німецьке запілля та коли маси дрібніших партійців, що так добре почували себе в селах, побачили, що, мабуть, недалеко вже той час, коли з'являться тут совєтські армії й доведеться відповідати на запитання: "А що ви тут робили в німецькому запіллі? Як ви виконували тут наказ товариша Сталіна від 3.VII?" — поволі почали вступати в партизанські загони. Кажу ще раз — поволі, бо масовий ухід комуністів до партизанів почався лише тоді, коли влітку 1943 року німецьке командування надумало "знешкодити" комуністів, які хоч і були зареєстровані в районових управах, але їх ніхто не турбував, і жили вони, як я вже казав, досить добре.127

Чим пояснити цю нову політику щодо комуністів, що їх майже два роки німці не зачіпали, — я не можу сказати. Розвиток совєтської партизанщини? Але тоді на Наддніпрянщині вона лише народжувалась. Догадались німці, що саме комуністичні аґенти наробили їм так багато клопотів в Україні? Характеристичне, що цю акцію фізичного знищення комуністів провадили за діяльною участю цих же робітників Ґестапо — комуністичних агентів. Тільки-що знищено було під час цієї акції, так би мовити, комуністичний дріб'язок — селян-гречкосіїв з усім їх кодлом: дітьми, жінками та навіть дядьками й тітками, можна сказати, — до третього коліна. Значніші ж комуністи в переважній своїй більшості уникли знищення.

Ця акція "знешкодження" відбувалась майже одночасно по багатьох районах Наддніпрянщини. До села приїздили відділи Ґестапо й починали виловлювати комуністів. Ґестапівці ходили з готовими вже списками, стягали колишніх сільських комуністів та їхні родини до управи, а далі, посадивши на авта, відвозили за три-п'ять кілометрів від села і в першому ліпшому яру розстрілювали. Проте й тут німцям не вдалося досягти своєї мети: значніших комуністів, як я вже казав, було попереджено на день, а то й на кілька годин до початку такої акції, і більшості з них вдалося втекти до совєтських партизанів. До села Стайки, де я перебував у липні 1943 року, приїхав такий ґестапівський загін. В цьому загоні було десятків півтора ґестапівців-німців, решта, чоловік десять, складалася переважно з колишніх совєтських людей, між якими було кілька колишніх совєтських міліціонерів, один із колишніх місцевих селян, батька якого в 1934 році розстріляло НКВД, два українці-галичани, один поляк та ще кілька невідомих осіб явно совєтського походження. Декілька значніших комуністів, які жили в цьому селі та які за совєтів посідали в Києві значні становища, як скажемо, Петро Невідомський (брат Невідомського, якого було розстріляно десь у жовтні 1941 р.), Дикий та інші, зникли з села приблизно за одну-дві години до приїзду Ґестапо. Від багатьох людей, що їм я цілком довіряю, мені довелося чути про випадки попередження комуністів і в багатьох інших селах та містечках. Цілком зрозуміло, що попередження ці робили комуністичні аґенти, які працювали в Ґестапо і в яких були, очевидно, добре налагоджені зв'язки з периферією.

Тут ще раз повторилося те ж, що було з масовим винищенням жидів: вожаки вислизнули з рук, а за них розплатилися своєю кров'ю і кров ю своїх діток невинні люди — комуністи лише за назвою, селяни, які пішли в партію, "щоб якось жити".

Совєтська партизанщина в придніпрянських районах зародилась безпосередньо після зазначеної вище акції "знешкодження" комуністів. Уже за якихось півтора-два тижні, вперше від початку німецької окупації, в прибережних районах було зареєстровано напади совєтських партизанів на сільські управи, кооперативи, молочарні та прибережні заводи біля Халеп'я, Стаєк, Ржищева і далі на південь по Дніпру. Окремих комуністів, які втекли від "знешкодження", зустрічали місцеві селяни у Воронькові, Рудякові та в інших лівобережних селах. Їх бачили також по лівобережних придніпрянських луках та хащах із зброєю в руках. Ці партизанські загони утворились і поповнювалися з тих комуністів, яким пощастило уникнути знищення, та з братів та інших родичів знищених сільських комуністів-гречкосіїв.

В міру наближення совєтських армій партизанщина зростала. В той же час появились безконечні ряди підвід біженців.128 Але на цей раз характер, так би мовити, біженця був цілком відмінний, ніж у 1941 р. Ні автомашин, ні піянін, ні хатніх квітів, ні уніформ НКВД, ні парасольок чи куфрів — не видно. Валом валить головним чином сірий люд. Селянські вози повні тлумаків, нав'язаних у самоткані рядна, лантухів із збіжжям. Основна маса — це селяни, подекуди інтеліґенція: вчителі, священики. Все це купами суне за тими навантаженими підводами, це — "щасливий" нарід "солнечной цветущей Украины", залишивши рідні оселі, покинувши дорогі могили батьків та дітей своїх, втікає від "своїх", від того зловісного "сонця сталінської конституції". Багато мільйонів таких утікачів заповнило всі дороги, що ведуть на захід.

Більшість утікачів — це люди, які в той чи інший спосіб були переслідувані совєтською владою, це всілякого роду "вороги народу", "шкідники", втікачі з заслання, які бачили й Колиму, і Мурманськ, діставали Соловків, топтали безкраї середньоазійські степи, люди, які все своє життя боролись проти комуністичної тиранії, яким зустріч зі сталінськими ордами загрожувала смертю. Ішли одинаки, що за роки переслідувань та заслання втратили свої родини, йшли жінки — вдови замучених НКВД чоловіків, ішли з дітьми, зі старими батьками. Крім таких утікачів, які цілком свідомо йшли на добровільне вигнання, щоб мати можливість у майбутньому продовжувати боротьбу проти комуністичної чуми, ішли також і ті, що "співпрацювали": це сільські та районові старости, бюрґермайстри, поліцаї. Всю цю, так би мовити, неорганізовану стихійну лявіну втікачів німецька польова жандармерія скермовувала на південний захід. На головний шлях Київ-Житомир-Рівне їх не допускали — цим шляхом відходили німецькі установи та люди, які мали певні документи, які евакуювалися з різними організаціями. Отже, основна маса втікачів пересувалась глухими шляхами, де в тому часі було вже багато совєтських "реґулярних" партизанів. Сила-силенна цих утікачів загинула по цих глухих шляхах від совєтських партизанів; багато загинуло їх на Словаччині, коли туди було закинуто з літаків тих же совєтських партизанів,129 але ще більше їх розпорошилось по Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Німеччині, Чехії. Щоправда, переважна частина цих мучеників таки потрапила до рук ненажерливого НКВД під час окупації Німеччини совєтським військом після капітуляції в травні 1945 року; ще більше їх "повернено" СССР порядком примусової репатріяції на протязі першого півріччя після закінчення війни; але немало сотень тисяч їх ще й зараз блукає по всіх закутках Европи...

* * *

Не можу не згадати бодай побіжно про криваву бойню, що своїми масштабами наближається до страхітливого 1933 року в Україні. Це МАСОВА КРИВАВА ПОМСТА, що її доконано з наказу Кремля над населенням України. Це осінь та зима 1943-44 року, коли червона армія "звільняла" землі східньої і центральної України від "крайсляндвіртів", "штюцпунктляйтерів" та інших "держиморд" Гітлера-"освободителя" (західньоукраїнські землі потрапили в обійми Сталіна трохи пізніше — 1944 р.).

Так звані "жовтневі свята" 1943 року відбували кияни в димі згарищ колишнього красеня Східньої Европи — Києва. "Звільнений" від гітлерівців Київ уквітчався шибеницями. Вітер розгойдував почорнілі трупи повішених на вулицях та міських площах киян.130 Хто ж вони, защо послано їх на шибениці? А то "звільнені від фашистської неволі" громадяни Української ССР, виключно українські інтеліґенти — інженери, видатні лікарі тощо. А вішано й стріляно їх за "співпрацю" з ворогом. Ця співпраця в більшості повішених полягала лише в тому, що вони два роки жили на теренах, окупованих ворогом.

Але що там тих кілька тисяч повішених чи розстріляних киян — це лише маленька краплина в морі крови, що нею затопив Сталін "звільнену" Україну. На українських теренах, що їх займала червона армія, все — від малого до старого — забирали до війська. Людей хапали на вулицях, у полі, де зустрівся, і, не даючи навіть зайти додому, щоб узяти належний одяг, взуття чи бодай повідомити родину, зганяли в місця, наскоро обгороджені колючим дротом. Зареєструвавши їх, повісивши чи розстрілявши яких 10-15 відсотків, решту, ненавчених військової справи, беззбройних ("Оружие добудете у врага!"),131 гнали на фронт. Гнали, як отару ("искупить грех перед родиной"?). Гнали на масове убивство саме за те, і тільки за те, що вони були українці! За те, що в перших місяцях війни населення України в арміях Гітлера, що гнали червоних маршалів поперед себе, як отару, хотіли бачити свого союзника в боротьбі проти сталінської тиранії.

Сталін не забув тої "зради" і, вернувшись в Україну, дав волю Берії... І вони йшли, сотні тисяч... "Заґрадітєльниє отряди" — енкаведисти — підганяли їх пострілами в потилицю. Йшли голі, босі, в солом'яних брилях, в уславлених совєтських "балетках", ішли беззбройні проти вогняних лав ворога... Величезні простори від Дніпра до Будапешта й Берліна густо вкриті трупами тих, що їм "родіна" дозволила "искупить свою вину"132 перед Сталіним. Скільки їх отак "іскупило ґрєх", ніхто не скаже, бо ніхто не знає... Лише одиниці з числа тих приречених уціліли, потрапивши до німецького полону, щоб розповісти світові про гекатомби жертв сталінської помсти.

Розправа Сталіна зо "звільненим" населенням України не має аналогій у довгих віках історії людства. Розправа російського царя Петра І після поразки гетьмана України Мазепи і його союзника шведського короля Карла XII, кривавий бенкет у Батурині здаються дитячими іграшками супроти помсти Сталіна.

* * *

Питання про партизанський рух в Україні, або, власне, про рух спротиву німецьким "визволителям", залишиться невисвітленим, якщо не згадати, що поруч із офіційною партизанщиною, яка складалася з реґулярних совєтських військових частин, стихійно народилась і виросла в грізну силу справді народня партизанщина — Українська Повстанська Армія, або скорочено УПА.133 Ця народня повстанська армія мужньо боролась як проти німецьких, так і проти московських червоних окупантів. Зародилась вона біля західніх кордонів України, в Волинських і Поліських лісах.

Восени 1943 року, коли я змушений був залишити рідний Київ та податись на добровільне вигнання, я прожив більш ніж три місяці на Волині — в Новоград-Волинську та Рівному. Там мені довелось чути, так би мовити, з першоджерел, оповідання про початок та розвиток українського руху спротиву. Особливо цінні відомості одержав я від волинського старожильця, професора Г..., який працював як інспектор шкіл Н-го повіту. За родом своєї роботи, він часто їздив по Волині, отже, був добре обізнаний із подіями, які відбувалися в тих часах у західній частині України.

Приблизно за рік після окупації Західньо-українських земель совєтським військом, Тарас Боровець, відомий більше під псевдом "Тарас Бульба", восени 1940 року заложив "Поліську Січ". Перед Січчю стояло завдання — боротися проти московських червоних "братів", які почали своє панування на "визволених" землях нищенням української інтелігенції, духовенства та більш активної, національно-свідомої частини сільського та міського населення.

З початком війни, в червні 1941 року, бойові загони "Січі", загальна чисельність яких на той час досягала, за різними джерелами, 10-15 тисяч вояків, почали бойові дії проти частин совєтської армії, які відступали перед німецькою навалою. Вони нападали на окремі військові частини, перешкоджали загонам НКВД у їх чорній роботі, перешкоджали в евакуації майна та бойового споряджання на схід, роззброювали часом досить численні частини армії, при чому певна частина роззброєних червоноармійців-українців переходила до Січового війська. Після того, як червона армія під тиском гітлерівських дивізій відкотилася на схід, бойові загони "Січі", а також організовані загони ОУН,* очолювані не менш відомим полковником А. Мельником,

* Організація Українських Націоналістів.
— "мельниківці", як тоді їх називали, — вжили заходів, щоб зібрати величезні запаси озброєння, що залишились після відступу червоних, та приховати їх до слушного часу. В такий спосіб було зібрано й приховано в численних бункрах та в спеціяльних лісових сховищах величезну кількість совєтської зброї та бойового спорядження, яких вистачило б на озброєння великої армії. Ця зброя незабаром стала у великій пригоді.

Після опанування німцями Правобережної України стало помітно відчуватись, що гітлерівські проводирі не мають жадного наміру "співпрацювати", але цілком виразно хочуть панувати в Україні.

Події в листопаді 1941 року: роззброєння окремих загонів українських повстанців; роззброєння й розстріли української поліції на Волині; розв'язання "Поліської Січі"; розстріл окремих представників Проводу Організації Українських Націоналістів у Житомирі, Полтаві, Чернігові; нарешті — лютневі розстріли в Києві — розвіяли надії на спільну боротьбу з Німеччиною проти московських червоних імперіялістів.134 Провід українського визвольного руху переходить у підпілля. В лісах і багнищах Полісся та Волині, навколо січовиків Тараса Бульби-Бо-ровця починають скупчуватись всі, хто був невдоволений виразно завойовницькою політикою Гітлера.

Місце московських "визволителів" заступив новий окупант — гітлерівська Німеччина, проти якої і спрямовують свої сили повстанці-січовики. Викопавши недавно приховану в лісах московську зброю, вони почали партизанську боротьбу тепер уже водночас на два фронти: і проти нового окупанта, німецького, і проти давнього ворога українського народу — червоного московського імперіяліста.

В Наддніпрянській Україні, як я вже казав, процес "переоцінки" німецьких "визволителів" відбувався значно пізніше. Явище це легко зрозуміти. Західньо-українські землі, перебуваючи під Польщею, хоч і були там небажаною менщістю, хоч і були об'єктом полонізації, хоч і зазнавали утисків та переслідувань, проте все це було ніщо, все це було дитячою іграшкою в порівнянні з безнастанним кривавим терором, що його зазнавали двадцять п'ять років на землях Східньої України. За півтора року червоної окупації волиняки, поліщуки та галичани не вправились навіть розкуштувати того "московського пива", якого наддніпрянці мали аж занадто. Уже за кілька місяців після приходу німців, західні українці відчули на собі гострі цвяхи кованого німецького чобота. Для нашого ж народу, після сталінського терору, гітлерівські "визволителі" здавалися світлими янголами. І хоч ці "янголи" вже на початку 1942 року почали вищиряти свої хижі ікли, населення Східньої України та особливо селянство ще довго не хотіло хоронити своїх рожевих надій 1941 року, не хотіло вірити, що цей новий "визволитель" — як казав згаданий вище смілянський селянин — "на один копил зі Сталіним шитий".

Що більш одверто-насильницькою виявляла себе німецька окупаційна влада, що більше зростав терор проти всього українського, проти всього, що мало на собі бодай найменші ознаки українських визвольних змагань, що більш окреслювались апетити німецьких "визволителів", то дошкульніше відчували німці на собі наслідки своєї зажерливої політики.

Росла Українська Повстанська Армія не шляхом мобілізації, не шляхом будь-якого примусу, а добровільно — найбільш свідомими, найбільш відданими своїй Вітчизні, кращими синами українського народу. Ішли туди ентузіясти — молодики й патріоти своєї Батьківщини, йшли й старші люди, йшли туди сини Західньо-українських земель: волиняки, поліщуки, галичани, ішли туди й наддніпрянці — київці, полтавці, чернігівці та люди інших земель Східньої України.

Уже наприкінці 1942 року Українська Повстанська Армія (УПА), або, як її ще називали, УНРА,135 Українська Народня Революційна Армія, виходить за рамки дрібних партизанських загонів місцевого значення та виростає в потужню військову силу. Крім січовиків Боровця-Бульби, в боротьбу проти німецьких окупантів вступили також військові відділи членів ОУН (під кермою полк. Мельника) та відділи членів ОУНР (під кермою С. Бандери)*,136

* Сам С. Бандера весь той час — аж до 1945 року — сидів у німець-кому концентраційному таборі.
хоч діяльність останніх тоді й не була пов'язана в одно ціле. Рух спротиву набирає все ширших та ширших форм. В лавах УПА вже десятки тисяч селян, робітників та інтеліґенції всіх земель України. Взимку 1942-43 року УПА, за обчисленням німецького командування, налічує коло 160.000 бійців. Весною 1943 року УПА починає широку військову офензиву проти німецьких окупаційних військ. То більші, то менші відділи Української Повстанської Армії безнастанно атакують німецькі ґарнізони, нападають на військові склади, на військові автоколони та потяги, які постачали німецьке військо, відбивають та нищать транспорти збіжжя, висаджують у повітря залізничні та шляхові мости, унеможливлюють вербування робітників до Німеччини і т. д.

Місцеве українське населення всіма засобами допомагало повстанським загонам: попереджувало їх про наближення небезпеки, забезпечувало харчами, переховувало повстанців та їхніх ранених, допомагало підтримувати зв'язки з повстанськими спостерігачами в більших містах, нарешті, в потрібний час місцеві селяни брались за зброю та допомагали повстанцям в їхніх бойових операціях.

Щодалі німці змушені відтягувати з фронту все більші та більші реґулярні військові частини, включаючи артилерію й танки, для боротьби проти Повстанської Армії. Власне, в 1943-44 роках УПА фактично контролювала всі волинські та поліські повіти, за виключенням більших міст, залізничних станцій, де німці примушені були тримати численні ґарнізони. Виїзди представників німецької окупаційної влади, навіть до найближчих сіл, відбувалися лише під ескортою відповідних військових сил.

Німецькі карні загони люто мстилися на місцевім населенні за його співучасть у роботі повстанців і тим, звичайно, тільки збільшували приплив нових бійців до УПА.137 В Острозькому повіті, наприклад, восени 1942 року військовий німецький загін приїхав до села Тучевики, щоб реквізувати в населення збіжжя та худобу за те, що недалеко від села партизани вчинили напад на німецьких фуражирів. Населення, за допомогою вояків УПА, вступило в бій і відігнало німців, причому в межах села залишилось сімнадцять убитих німецьких вояків. За два дні в село Тучевики з'явився сильний військовий відділ із танками і спалив село та ще шістнадцять навколішніх сіл за 17 убитих німців. Тамошній мешканець, учитель П..., розповідав мені, що з 57 сіл в Острозькому повіті на кінець 1943 року залишилось ледве 20 — решту було спалено німецькими карними загонами.

З негативних явищ, які мали місце в партизанській діяльності, треба відмітити боротьбу окремих партій138 або, більш правдиво, деяких партійних провідників за право очолити визвольний рух — причому боротьба ця нерідко набирала брутальних, кривавих форм, — а також відсутність співпраці між польськими партизанами, з одного боку, та українськими139 — з другого, бо метою тих і тих у тому часі була боротьба проти німецьких окупаційних військ. Багато було виявлено непотрібної жорстокости як з одного, так і з другого боку. Найбільш від того терпіло сільське населення. Восени 1943 року мені доводилось багато разів особисто спостерігати наслідки того тяжкого явища.

Ця взаємна ворожнеча почалася в 1943 році. Потайними натхненниками й керівниками цієї боротьби були, безперечно, московські аґенти. В 1943 році, коли військову потугу німецьких армій було надломлено, коли потреба в українських партизанах, які, руйнуючи німецьке запілля, пособляли Москві в її боротьбі проти німців, стала менш актуальна, коли стало нарешті очевидно, що за кілька місяців совєтські армії знову вступлять на Західньо-українські землі і московському війську знов доведеться боротись з Українською Повстанською Армією. Отже, совєтське командування вирішило за всяку ціну знищити або бодай ослабити явно ворожий для нього український рух спротиву руками польських партизанів, які, як відомо, тоді співпрацювали з совєтськими партизанськими військовими частинами. Одночасно московські натхненники мали намір ослабити "ідеологічно чужих", незручних для їхніх плянів польських партизанів-патріотів незалежної демократичної Польщі. Всі послідуючі події та, зокрема, відома "підтримка"(?) совєтським командуванням так званого варшавського повстання140 безперечно стверджують, що джерел цієї ворожнечі між польськими й українськими партизанами треба шукати в Кремлі.

Прояви цієї ворожнечі набирали тяжких форм у східніх повітах колишньої Польщі зо змішаним польсько-українським населенням та особливо в Галичині.

В 1944 році, за тими ж німецькими відомостями, загальна чисельність Української Повстанської Армії досягла вже 250.000.

Багато клопоту завдала Українська Повстанська Армія німецькому командуванню, набагато прискорила вона остаточний розгром гітлерівської Німеччини, та не менше клопоту чинили ті завзятці й московським червоним окупантам, коли їхні армії підійшли до західніх кордонів України в 1943-44 роках і коли почалась відома героїчна боротьба українських народніх партизанів на два фронти. Багато незабутніх, славетних сторінок вписали своєю кров'ю ці завзятці в історію боротьби українського народу за своє національне визволення, за свою державну незалежність.141

Український народній рух спротиву набув такого масштабу, що для того, щоб побороти тих, за московською термінологією, "українських бандитів", було укладено договір трьох держав — Польщі, Чехословаччини, з московськими комуністами на чолі.142

До капітуляції Німеччини боротьба Української Повстанської Армії проти совєтів обмежувалась переважно невтралізацією заходів НКВД та спротивом карним наїздам цих сталінських опричників. Лише після повалення Німеччини УПА розгорнула широку партизанську бойову діяльність, яка охопила Волинь, Полісся, Київщину, Одещину, Донбас, Західньо-українські землі аж до Карпат, а також повіти з українським населенням у межах сучасної Польщі.

На жаль, ще не прийшов час для широкого висвітлення діяльности Української Повстанської Армії як за часів боротьби її проти німців, так і особливо проти совєтів.143 До відома західнього світу потрапляють лише випадково окремі уривки відомостей, оповідання окремих утікачів із теренів, окупованих СССР та інколи короткі офіційні, контрольовані органами совєтського НКВД-МВД, повідомлення польської або чеської преси. Відомо ж бо, як ретельно оберігає совєтське НКВД-МВД, щоб не потрапили за "залізну заслону" навіть найменші відомості про життя й боротьбу Української Повстанської Армії.144 Лише з випадкових повідомлень швайцарських, французьких та інших европейських газет час до часу можна довідатись про окремі моменти цієї нерівної кривавої боротьби, можна довідатись, що на Шіпкє... не... "все спокійно", як то намагається довести совєтська преса, що героїчна боротьба Української Повстанської Армії продовжується.

 

---| коментар |---------------------------------------------------------------------

[88] Німецький окупаційний "новий порядок" передбачав здійснення особливої расової політики, жертвами якої стали євреї, цигани, слов'янські народи. Масові страти євреїв відбувалися майже в кожному райцентрі або місті. Після захоплення Києва у Бабиному Яру лише за 29 і 30 вересня 1941 року було розстріляно близько 35 тис. євреїв. Крім євреїв, розстрілювали комуністів, агентів НКВС, підпільників, партизанів, саботажників, військовополонених, моряків Дніпровської флотилії, українських націоналістів, грабіжників, усіх, хто становив небезпеку окупаційному режимові. Розстріли в Бабиному Яру набули регулярного характеру.

Всього у Бабиному Яру німці знищили понад 100 тис. осіб.

[89] Непоінформованість єврейського населення щодо справжніх намірів нацистів стала причиною того, що певна частина з них не евакуювалася перед приходом німців, навіть якщо для цього була можливість. Напередодні війни під час большевицько-нацистського "братання" радянська преса мовчала про нацистські злочини проти єврейського населення в Німеччині. У багатьох залишилась ще з 1918 р. прихильна уява про німців як про висококультурний народ.

[90] При підготовці рукопису до видання у 1954 р. було вилучено речення: "Щоправда, в правдивість цих чуток майже ніхто не вірив. Проте всі..." , а далі за текстом, що залишився.

[91] Офіційні документи засвідчують, що за перші два дні у Бабиному Яру загинуло 33 000 євреїв. Разом з ними загинуло багато неєвреїв з мішаних сімей, які не хотіли розлучатися зі своїми рідними.

Бабин Яр став місцем масових страт "ворогів рейху" — людей різних національностей.

[92] Захопивши Харків, нацисти розгорнули масові репресії проти населення. Свою перемогу над Червоною армією вони відсвяткували тим, що повісили 116 чоловік на центральних вулицях міста. У "душогубках" та від розстрілів загинуло 112 тис. осіб. Спостерігались масові страти євреїв, військовополонених, цивільного населення. У Харкові й області було страчено 300 тис. осіб.

[93] Тема орієнтації між українськими урядовцями та міським населенням на створення українського уряду під егідою німців ще чекає свого дослідника.

[94] Це повідомлення Ф. Пігідо підтвердила "Одеська газета" за 3 травня 1942 р. (стаття без автора під назвою "Дно морское заговорило"):

"С началом водолазных работ в порту заговорило море и рассказало о неслыханных зверствах большевиков, совершенных ими в одесском порту.

Водолазы рассказывают, что дно морское напоминает морг, в котором в беспорядке сложены человеческие трупы. Большинство из них во время ледохода было порезано льдинами и поэтому опустилось на дно. Лошади оказались крепче и выдержали ледоход. Некоторые из них с безумными глазами, отпечатком былых страданий плавают, запряженные в двуколки. Со всей упряжью зти несчастные лошади были безжалостно сброшены с пристани извергами всего живущего прямо в море.

При подъеме автомашин свидетель-море рассказало о совершенно невероятном случае. Спущенные водолазы обнаружили машину Красного Креста, и что же в ней оказалось? Четыре раненых красноармейца...

Водолазы закрепили крюк за переднюю ось и начали выбирать. Когда машина приняла вертикальное положение, задние дверцы раскрылись и три трупа соскользнули с носилок и пошли на дно. Однако один как-то зацепился локтем за окошечко автомобиля и висел в машине, которую вытягивал береговой кран. При повороте хобота крана он соскользнул, упал в воду, догоняя своих товарищей. Это был красноармеец с забинтованной головой. [...]"

[95] Підтвердження цієї події ми знайшли в "Одесской газете" (28 жовтня 1941, № 2) у статті Вл. Кудріна "Бегство": "Большевики взорвали плотину на Хаджибевском лимане и весь район Пересыпи стала медленно заливать вода. На втором лиманчике тонули люди. Так большевики покинули город".

У зв'язку з цим доцільно також навести уривок зі статті В. П. Щетникова, "Героической обороне Одессн — 60 лет (послесловие) в кн. Героической Обороне Одессы — 60 лет" (1941-2001). Альбом / Сост. Я. И. Маниович. — Одесса, 2001: "В ночь с 15 на 16-е была заминирована гавань, взорваны портовые сооружения, электростанция, питавшая энергией город (этот факт будет потом всячески обыгрываться пропагандой оккупантов)..."

[96] Інформацію про одеські в'язниці напередодні вступу військ не вдалося розшукати.

[97] Південні області України Гітлер передав під управління своєму румунському союзнику. Румунські окупанти створили з них так звану "Трансністрію", спочатку з центром у Тирасполі, а потім в Одесі. Румуни встановили жорстокий окупаційний режим, який нічим не поступався німецькому. До складу Трансністрії входили лівобережні області Молдавської РСР, Одеська, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської області УРСР загальною площею понад 100 тис. кв. км, з них більша половина — українські землі. Тут 19 серпня 1941 р. правитель Румунії Антонеску видав декрет про встановлення Румунської адміністрації, сподіваючись назавжди закріпити за Румунією цю територію. Однак Гітлер вважав, що ця територія відходить до Румунії тимчасово, поки остання є союзником Німеччини. Цей чудовий регіон, на його думку, мав би належати Німеччині. Тому він дав вказівку контролювати дії Антонеску і фактично "Трансністрія" управлялась подвійною адміністрацією.

Румуни нещадно експлуатували цю територію. Загальна вартість награбованого майна з України становила 948 млрд. лей в довоєнних цінах. "Трансністрія" існувала аж до приходу Червоної армії.

[98] Нам не вдалося знайти інформації про цей випадок.

[99] На підставі власноручно підписаного свідчення, яке знаходиться в Осередку Української Культури й Освіти у Вінніпезі, ми виправили в цьому виданні прізвище проф. Олекси Вороніна, яке помилково подане в першому виданні спогадів, як Воронов.

[100] Йдеться про Микишу Михайла Венедиктовича (1885-1971), оперного співака і педагога, народного артиста УРСР (з 1971 р.).

[101] Йдеться про Юхименка Івана Яковича (нар. у 1892), українського актора, режисера, заслуженого артиста УРСР (з 1935 р.). За офіційними даними, І. Юхименко помер у Казані 6 лютого 1943 р.

[102] Керівник опорного пункту.

[103] Бош Євгенія Богданівна (1879-1925 рр.) — російська революціонерка, одна з керівників боротьби за більшовицьку владу в Україні в 1917-1918 рр. Була головою Київського обласного комітету партії, член Всеукраїнського Центрального Комітету Виконавчого Комітету (ВУЦВК).

Міст Є. Бош через Дніпро було побудовано в 1925 році на місці колишнього Ланцюгового мосту. Ланцюговий міст (Миколаївський міст) — перший капітальний міст через Дніпро (в районі нинішнього Метромосту). Побудований у 1848-1853 роках за проектом і під керівництвом інженера Ч. де Віньоля. В 1912 році по Ланцюговому мосту почав ходити трамвай. У 1920 році польські війська підірвали Ланцюговий міст. Міст імені Євгенії Бош радянські війська підірвали у вересні 1941 року при відступі.

[104] Генерал А. Власов під Києвом командував 37-ю армією, потрапивши в оточення, вивів частину військ. Восени 1941 р. на чолі 20-ї армії захищав Москву. Взимку 1942 р. на Волховському фронті під Ленінградом командував 2-ю ударною армією. Під час наступу німецьких військ у травні 1942 р. армія Власова потрапила в оточення. В липні 1942 р. Власова захопили німецькі розвідники. Він погодився співпрацювати з німцями, звернувся із закликом до російського народу боротися проти сталінської влади.

У вересні 1944 р. Власову було дозволено офіційно створити Комітет визволення народів Росії і формування дивізій до Російської визвольної армії (РОА). Німці очікували, що українські політичні сили підпорядкуються цьому Комітету. В березні 1945 р. за їхньою згодою було створено Український національний Комітет (УНК) як єдиний репрезентат українського народу перед німецькою владою і як верховний керівний орган для всіх українців на території Німеччини та її підвладних країнах. На голову УНК та головнокомандуючого українською армією було обрано генерал-хорунжого Павла Шандрука. Власов і Шандрук зустрілися для погодження дій. Власов запропонував останньому стати його заступником, але Шандрук відмовився.

Власов та його найближчі соратники були затримані 12 травня 1945 р. радянською групою, яка їх вистежувала, 19 квітня 1946 р. Власова і його однодумців присудили до страти через повішення, що й було виконано.

[105] Разом з німецькими військами в Україну прийшли "похідні групи" Організації Українських Націоналістів (ОУН). У багатьох містах націоналістичні діячі намагалися розбудувати національне життя. У Києві активну діяльність розгорнула мельниківська фракція ОУН. До Києва прибули О. Ольжич-Кандиба, О. Бойдуник, М. Капустянський, А. Баранівський та ін. 5 жовтня 1941 року члени цієї фракції спільно з місцевою інтелігенцією утворили Українську Національну Раду (УНР). Очолив УНР ректор Київського політехнічного інституту професор М. Величківський. До складу УНР увійшли понад 60 осіб, в основному вчені, юристи, літератори.

УНР ставила своїм завданням репрезентувати український народ перед німецькою владою і співпрацювати з нею у розбудові українського національного життя, боротися проти більшовизму.

Однак окупаційна влада заборонила діяльність УНР, заперечивши прагнення українців до самостійного життя. Почалися арешти та розстріли українських діячів. Розстріл німцями бургомістра Києва В. Багазія, розгін згаданої Української Національної Ради, інші каральні акції нацистів — все це підштовхувало українських націоналістів до боротьби з окупантами. Репресії проти націоналістів як мельниківської, так і бандерівської фракцій, розгорнулися по всій Україні. Загинуло також чимало представників місцевої інтелігенції.

[106] Готуючись до відступу, під натиском німецьких військ, радянська влада залишила у підпіллі значну кількість партійних, радянських профспілкових, комсомольських функціонерів, працівників НКВС і НКДБ. Багато агентів, диверсантів, розвідників прибували з радянського тилу літаками або суходолом. Вони мали завдання з одного боку розгортати рух опору проти нацистів, а з іншого боку слідкувати за тими, хто співпрацював з нацистами в окупаційних структурах. Використовуючи довіру окупантів, комуністи, комсомольці влаштовувались до них на службу і працювали на користь більшовицької влади. При кожній нагоді вони намагалися обмовити не лише тих, хто служив окупантам, а й свідомих українських патріотів, провокували і викривали їх перед німцями, що давало привід гестапо для здійснення масових арештів.

[107] Всього на території Харківської області в роки війни окупанти вбили, замучили 300 тис. осіб цивільного населення, 22 700 осіб військовополонених, 164 045 осіб вивезли в Німеччину як "остарбайтерів".

[108] "Дольметчер" (від нім. Dolmetscher), тобто перекладач.

[109] "Переміщені особи" згідно з міжнародним правом — люди, вислані, насильно вивезені або такі, які з власної волі залишили свою країну. В грудні 1946 р. Генеральна Асамблея ООН створила Міжнародну організацію у справах біженців і переміщених осіб. У 1951 р. цю організацію було ліквідовано, а її справи передано Управлінню верховного комісара в справах біженців.

[110] Восени 1944 р. війська Червоної армії перенесли бойові дії на територію Німеччини. Було прийнято рішення про повернення радянських громадян. Керував цим процесом апарат Уповноваженого Раднаркому СРСР у справах репатрійованих на чолі з генералом П.Голіковим. Приймання та розподіл репатрійованих відбувся у прикордонній зоні СРСР, де було створено 6 збірно-порежимних пунктів, а також 70 обласних приймально-розподільчих пунктів. З серпня по грудень 1945 р. через репатріаційну мережу пройшло 1 млн. 334 тис. осіб, з них 1 млн. 129 тис. — цивільного населення. Всього з 1942 р. по 1950 р. в Україну повернулося 1 млн. 850 тис. колишніх "остарбайтерів". Близько 200 тис. чоловіків і жінок залишились на Заході.

Нелегко було колишнім військовополоненим. Розпорядженням Сталіна у розташуванні 1-4-го Українських і 1-2-го білоруських фронтів створили 100 "фільтраційних таборів" для їх перевірки на благонадійність. Перше питання було: "Чому не застрелився, щоб не потрапити у полон?". Через ці фільтри пройшли 1 млн. 834 тис. полонених, серед них не менш як третина — українців. Ті, хто не пройшов перевірки у примусовому порядку, відправлялися на Північ, у Сибір, де працювали на тяжких фізичних роботах. Таких нараховувалося майже 300 тис. чоловік.

Лише в 1956 р. комісія, яку очолював маршал Г. Жуков, ухвалила постанову "Про усунення наслідків грубих порушень законності щодо колишніх військовополонених і членів їхніх сімей". У 1995 р. президент Російської Федерації Б. Єльцин видав Указ "Про відновлення законних прав російських громадян — колишніх радянських військовополонених і цивільних осіб, репатрійованих у період Великої Вітчизняної війни та в повоєнні роки".

[111] Від 1946 по 1952 р. в Реґенсбурзі існував один з великих таборів, так званих Ді.Пі — переміщених осіб (D.P. — displaced person) під доглядом УНРА, а з 1949 р. — ІРО. На переломі десятиріччя табір був заселений майже винятково українцями. Під проводом національно-свідомої інтелігенції та політичних діячів у таборі розвинулося жваве всебічне громадське життя зі шкільництвом, театром, спортивними дружинами, молодіжними організаціями. З часом більшість мешканців табору виїхали за океан, де влились в існуючі українські громади.

[112] Захопивши місто Новгород-Сіверський, німці на території місцевого монастиря влаштували табір військовополонених. За два роки окупації нацисти знищили близько 20 тис. військовополонених і цивільного населення. У Німеччину як "остарбайтерів" вивезли з міста 225 жителів.

[113] У початковий період війни деяку частину військовополонених, мешканців Прибалтійських республік та України, було відпущено з економічних причин: на окупованій території виникла нагальна потреба в робочій силі. Саме на них покладалось завдання забезпечити продовольством армію і населення Німеччини.

[114] У м. Біла Церква, що на Київщині, нацисти влаштували табір військовополонених, зігнавши сюди близько 5 тис. осіб. Голодні, напівроздягнуті, хворі, вони вмирали від виснаження. З серпня 1941 р. по лютий 1942 р. померло не менше як 4,5 тис. полонених. У передмісті Білої Церкви — Олександрії — знаходилось ще два табори для полонених, в яких утримувалося близько 50 тис. осіб, з яких майже 30 тис. загинуло.

[115] Ця допомога надавалась у відповідності із законом про ленд-ліз (англ. lend-lease, lend — давати у борг, lease — здавати в оренду), що його було прийнято за ініціативою президента Ф. Рузвельта 11 березня 1941 р. Поставки по ленд-лізу було розповсюджено на 42 країни і вони перевищили на 31 грудня 1945 р. 49 млрд. доларів США. Поставки зі США до СРСР розпочалися наприкінці 1941 р. і на 31 жовтня 1945 р. їх загальна вартість склала 9,5 млрд. американських доларів. До СРСР було поставлено літаки, танки, зброю, транспортні засоби, продовольство та ін. товари. Після війни цей борг не був повернений.

[116] У складі німецьких Збройних сил воювала Російська визвольна армія під командуванням генерала А. Власова. В кінці 1943 р. була сформована 29-та гренадерська дивізія, або Російська № 1, під командуванням Б. Камінського. Вона використовувалась як частина сил безпеки та для боротьби з партизанами в тилу армій групи "Центр". Була використана проти польських національних

К О М Е Н Т А Р   W E B - У П О Р Я Д Н И К А :
* Відома також як РОНА (Русская Национальная Освободительная Армия), або Бриґада Камінського. Сама формація була створена ще в першій половині 1942 р. у м. Локоть (Брянська обл.). З відступом німців на захід, діяла на білоруських землях. В кінці 1943 р. була підпорядкована СС як 29-та дивізія Зброї СС, хоча за чисельністю вона була радше бриґадою, не дивізією. Після придушення Варшавського повстання бриґада Камінського була розформована німцями за порушення військової дисципліни (звірства над цивільним населенням, мародерство тощо). Рештки бриґади восени 1944 стали основою 1-ої дивізії РОА (Русская Освободительная Армия) під командою ген. Власова.
** Насправді - Білоруська. Вояки цієї дивізії носили національну відзнаку у вигляді біло-червоно-білої (кольори білоруського національного прапора) нашивки на рукаві. У серпні 1944 ця дивізія була вислана на західний фронт до Франції. В кінці 1944 року вона була насильно включена до складу власовської РОА як її 2-а дивізія.
*** Правдоподібно, йдеться про т.зв. "Шума"-батальйони (Schuma = Schützmannschaft Ordungspolizei) - себто бойову поліцію, яка виконувала переважно охоронні функції в запіллі, але брала участь й у фронтових діях.
**** Відомі також як ДУН (Дружини Українських Націоналістів). Насправді - переформовано: в кінці 1941 леґіони з'єднано німецьким командуванням в 202-ий поліційний батальйон, з контрактом на 1 рік служби. Батальйон виконував охоронні функції на білоруських землях. Оскільки німці не задоволили політичні вимоги ДУН, вояки відмовилися від продовження контракту. Таким чином, батальйон було розв'язано, а вояків - звільнено додому. При тому німці арештували старшин леґіону (січень 1943). В квітні 1943 з початком форму-вання Дивізії "Галичина" їх було звільнено з-під арешту. Детальніше про ДУН чит. в другій частині споминів полк. Євгена Побігущого-Рена - командира леґіону "Роланд".
сил під час Варшавського повстання 1944 р.* У липні 1944 р. сформована 30-а гренадерська дивізія, або Російська № 2, яка також виконувала поліцейські функції. В цих формуваннях також приймали участь українські добровольці, однак точна кількість їх не відома.**

Самостійною частиною була дивізія "Галичина", яка почала формуватися з квітня 1943 р. У жовтні 1943 р. її перейменували в 14-ту добровільну дивізію СС "Галичина". На кінець формування вона нараховувала 15 299 чол. — 346 офіцерів, 1 131 сержант і 13 822 рядових вояки.

На боці Німеччини у 1942-1943 рр. воювала дивізія Суми*** у складі 10 тис. чоловік. Вона брала участь у боях під Харковом і була розформована після Сталінградської битви. Українці-військовополонені брали участь у допоміжних загонах "гіві", охоронних формуваннях, яких посилали на боротьбу проти партизанів і охорону військових об'єктів. На початку війни на боці німецької армії воювали підрозділи, сформовані з українських націоналістів "Нахтіґаль" і "Роланд", які невдовзі були розформовані.****

[117] Західнонімецькі історики називають Ф. Тодта (1891-1942) головним будівельником німецьких автострад. У березні 1940 р. Гітлер призначив Тодта міністром озброєнь і боєприпасів. Напередодні та під час війни будівельна організація імени Тодта будувала і відновлювала шосейні і залізничні шляхи, мости, аеродроми, будувала різноманітні військові і промислові об'єкти. Вона відіграла неабияку роль у підготовці театру воєнних дій, перекидання військових континґентів до лінії фронту. Підрозділи цієї фірми вели будівельні та відновлювальні роботи на окупованій території України.

[118] Завод "Більшовик" виник на основі заснованого ще у 1890 р. акціонерного товариства "Гретер і Криванек" для вироблення устаткування для цукрових і пивоварних заводів. У 1922 р. підприємство отримало назву "Більшовик". У довоєнний час цей завод знаходився на околиці тодішнього Києва. В повоєнні роки в тому районі почалось інтенсивне будівництво промислових об'єктів та житла.

[119] З метою планомірного і організованого пограбування сільського господарства нацисти зберегли колективні форми господарювання, перетворивши колгоспи у громадські та общинні господарства, а радгоспи у державні маєтки. На перших порах повністю збереглась система оплати праці та організації виробництва, а також встановлені ще комуністичним режимом норми поставок сільгосппродукції. Починаючи з зими 1942-1943 років німці нав'язали селянським господарствам натуральні податки. З цього часу утвердився принцип тотального вилучення.

У лютому 1942 року нацисти вдалися до аграрної реформи, запровадивши приватну власність на землю. Селянам наділяли у постійне користування від 0,5 до 2-3 га. На середину 1943 року в Україні існувало кілька сотень приватновласницьких господарств. В окремих регіонах, зокрема у тих, де господарювала військова адміністрація, становище селян було непоганим. Вони почувалися краще, ніж за комуністів. Радянські агенти, які діяли у тилу німецьких військ, спостерігали таке явище, коли частина сільського населення прихильно ставилася до німецьких окупантів і в окремих випадках недоброзичливо зустрічала прихід радянських військ.

У цілому ж аграрна політика німців зводилася до максимального пограбування сільськогосподарських ресурсів, супроводжувалася насильствами, знищенням сільського населення.

[120] НЕП — нова економічна політика (1921-1928), до якої вдалися більшовики внаслідок катастрофічного становища в економіці, викликаного політикою "воєнного комунізму". Продовольчі розкладки були замінені продовольчим податком, скасовано урядовий контроль над торгівлею, невеликі підприємства були передані колишнім власникам тощо. Це був тимчасовий відступ в бік ринкової екноміки. Однак політична система залишалась без будь-яких змін, що й дозволило Сталіну скасувати нову економічну політику та повернулись до "побудови соціалізму".

[121] Ґебітскомісар — обласний керівник, крайсляйтер — районний керівник.

[122] Провал нацистського плану "блискавичної війни" потяг за собою величезні труднощі в промисловості, сільському господарстві. Німеччині не вистачало робочої сили, мобілізованої у діючу армію. З метою залучення робітників з окупованих територій восени 1941 року німецьке керівництво оголосило про масовий добровільний виїзд до Райху з окупованих територій. Німецькі пропагандисти спокушали населення всілякими благами — високими заробітками, набуттям цінних професій, по поверненню додому всі мали отримати ділянки землі, пільги, грошову компенсацію тощо. Перший ешелон із завербованих був відправлений до Німеччини в січні 1942 р.

Інформація, що почала надходити від східних робітників ("остарбайтерів") про справжній "німецький рай", спричинила провал добровільного виїзду в Німеччину. Щоб забезпечити німецьку економіку робочою силою, нацисти вдалися до насильницького вивезення населення з України. Всього з української території, в теперішніх її межах, було вивезено 2,4 млн. "остарбайтерів".

[123] Гнітючу атмосферу завважив Мілован Джілас коли відвідав Умань, щоб побачити Український фронт улітку 1944 року. Посланець Й. Б. Тіто був здивований пасивністю українців та бундючністю росіян, які звинувачували українців у недбальстві до війни. (Milovan Jilas. Conversation with Stalin. — London, 1962. — С.46-48).

[124] Тарас (Максим Дмитрович) Боровець народився 9 березня 1908 р. в с. Бистричі Костопільського району на Рівненщині. Закінчив школу, займався самоосвітою, бо вчитись далі не мав можливості. Займався політичною діяльністю. Підтримував зв'язки з колишніми військовими армії УНР. На той час Рівненщина входила до складу Польщі, де діяли окремі політичні осередки УНР, які вели протирадянську боротьбу. Т. Боровець був членом Української військової організації (УВО) і Організації українських націоналістів (ОУН). У 1934 р. був заарештований польськими властями, сидів у в'язниці Береза Картузька, звідки звільнився в 1935 р.

Після приєднання у 1939 р. Західної України до УРСР прибув у прикордонний район, де за завданням керівників УНР утворив базу для підпільної діяльності проти СРСР. З початком Другої світової війни переходить до активних дій. У червні 1941 р. сформував збройний підрозділ "Поліська Січ". Прибрав собі псевдо "Отаман Тарас Бульба". Пізніше "Поліську Січ" було іменовано "Українська Повстанська Армія" (УПА).

У 1943 р. не виявив бажання підпорядкуватись ОУН бандерівського крила, яке перебрало назву для своїх збройних підрозділів — УПА. Т. Бульба-Боровець перейменував своє збройне формування — Українська Народна Революційна Армія.

[125] У 1943 р. радянський партизанський рух набрав великого розмаху і динаміки, особливо в районах українського Полісся (Житомирська, Київська, Волинська, Ровенська, Чернігівська, Сумська) та інші області. В Полісся прибули рейдом з лісів російського Брянського району та північних районів України партизанські з'єднання С. Ковпака, М. Сабурова, О. Федорова та інших. Тут дислокувалось понад 20 тис. партизанів. Німецьке командування через активну партизанську діяльність мусило залишити дрібні гарнізони в селах, містечках і перебратись у великі, добре укріплені міста під захист збройних гарнізонів. На величезній території, що знаходилася під контролем радянських партизанів, фактично була відновлена радянська влада, готувались резерви для партизанських загонів і Червоної армії, яка вже наближалась. У ці райони з радянського тилу з Москви та інших міст прибували літаки на спеціально влаштовані літовища. Доставляли людей — розвідників, диверсантів, радистів, лікарів, а також озброєння, спорядження, обмундирування, продовольство. З січня по жовтень 1943 р. до партизанів було зроблено 659 вильотів. Було доставлено в загони 567 осіб, 869 тонн вантажів, у тому числі 204 протитанкові рушниці, 138 мінометів, близько 11,5 млн. патронів, 28 106 гранат, 72,7 тонни толу, 400 мішків медикаментів, засоби зв'язку та агітаційно-пропагандистську літературу. Ще майже цілковито недосліджені каральні дії радянських партизан проти місцевого населення та їхні провокативні вчинки проти німецьких окупантів, щоб спровокувати їхні каральні акції.

[126] Гестапо (від нім. Gestapo — Geheime Staatspolizei) — таємна державна поліція у нацистській Німеччині, створена 1933 року. Здійснювала масовий терор у Німеччині і за її межами проти "ворогів" райху. В Україні гестапо було головною силою, яка боролася проти всіх, хто виступав проти німецької окупації. До функцій гестапо входили арешти комуністів, комсомольців, радянських, державних функціонерів, саботажників, підпільників, партизанів. Воно перевіряло на лояльність громадян України, вершило їх долі. З тих, хто потрапляв до гестапо, мало хто вирвався живим. Крім гестапо, на окупованій території України свої чорні справи вершили СС (охоронні загони фашистської партії), СД (служба безпеки), поліція порядку, жандармерія, польова поліція та інші каральні органи. Наскільки комуністам вдалося використовувати гестапо та інші німецькі організації для боротьби зі свідомим українським населенням, ще не досліджено.

[127] Розгортання і активізація радянського партизанського руху під впливом перемог Червоної армії, масовий наплив до партизанських загонів військових, яким вдалося вирватись із оточення або з таборів для військовополонених, у тому числі і комуністів, комсомольців, радянських, профспілкових функціонерів, змусила окупантів вдатися до каральних заходів. З допомогою своєї агентури нацисти виявляли підпільників, партизанів, саботажників. Каральні акції здійснювали спеціальні айнзатцгрупи, гестапо, поліція, яка складалася з місцевих людей. Часто окупанти застосовували збройну силу регулярних військ, що перебували в резерві, спеціальні охоронні частини і з'єднання.

У переважній більшості радянські контррозвідувальні органи дислокувалися на базі партизанських загонів. Вони, власне, представляли офіційну радянську владу і мали завдання відстоювати її інтереси будь-якими засобами і методами. Серед населення розповсюджувалася компартійна пропагандистська література, усна інформація про неминучість повернення радянської влади і покарання всіх її справжніх чи потенційних ворогів.

Тому з наближенням радянських військ в партизанські загони почали вливатись люди, боячись, щоб їх не запідозрили у нелояльності до радянської влади.

[128] З наближенням радянських військ до території України разом з німецькими військами на захід виїздили люди, які свідомо або з примусу співпрацювали з окупантами. Це були поліцаї, адміністратори різних рівнів, бургомістри, ті, хто займав господарські адміністративні посади і хто відчував, що комуністична влада каратиме їх за співпрацю з окупантами. На Захід вирушила також частина інтелігенції, науковці, які не сприймали радянської системи і в час окупації співпрацювали з німцями, або свідомі патріоти, які не бажали залишатися в сталінській тоталітарній системі. Серед відомих людей це були, зокрема, професор О. Оглоблін, М. Величківський та ін. Особливо багато людей виїхали із західних областей України.

До біженців належали і ті, хто, потрапивши на Захід як "остарбайтери" та військовополонені, не бажав повертатися до СРСР. За деякими даними, 310 тис. українців склали третю хвилю української еміграції.

[129] 29 серпня 1944 р. вибухнуло Словацьке національне повстання* проти нацистів. Воно швидко охопило всю Середню Словаччину. Повсталі стали господарями на території в 15 тис. квадратних кілометрів. Влада тут перейшла до рук Словацької національної ради.

Німецьке командування кинуло проти повсталих 8 дивізій з танками і артилерією. Але на бік повсталих перейшли частини словацької армії, добровольці з місцевого населення — утворилася армія, що на початок вересня 1944 р. нараховувала 60 тис. осіб.

Компартія Чехословаччини звернулася до радянського командування з проханням прискорити наступ військ. Однак ситуація склалася так, що вони були зупинені німецькими військами. Одночасно на допомогу повсталим почали десантувати радянських вояків у складі організаторських груп. У серпні-жовтні 1944 р. у Словаччину було десантовано 14 груп партизанів у складі 148 чоловік. А всього у Чехословаччину направлено 1200 чол., 250 тонн озброєння і боєприпасів.

На базі цих груп утворилися партизанські загони, які брали участь у повстанні, стали на захист визволеного району, здійснювали бойові операції і диверсії у тилу німецьких військ. На жовтень 1944 р. у Словаччині діяло близько 100 радянських і чехословацьких партизанських загонів, які підривали мости, залізниці, знищували німецьких солдат і офіцерів. Після того, як німецькі війська захопили визволений повстанцями район, вони пішли в гори

К О М Е Н Т А Р   W E B - У П О Р Я Д Н И К А :
* Треба зауважити, що Словаччина в той час (1939-1945) була незалежною державою зі союзницьким щодо Німеччини статусом. Отже, є легко зрозуміти, наскільки було "національне" те повстання, що його рушийною силою було совєтські партизани та парашутисти і, частково, чеські партизанські відділи. Очевидно, що з вигнанням зі Словаччини її союзників-німців закінчилася і її незалежність, відновлена лише після упадку СССР.
** Протягом жовтня-грудня 1944 повстання було фактично придушене. Кол. повстанці-словаки масово вертали домів. В гори пішли совєтські партизани. Ключову ролю у придушенні цього повстання відіграла українська дивізія "Галичина". Після рейду дивізійної бойової групи Вільднера (Kampfgruppe Wildner) в жовтні 1944 та інших акцій, за весь час перебування укр. дивізії на Словаччині (тобто до початку лютого 1945), жодних активних дій з боку "повстанців" не спостерігалося.
*** Мені особисто доводилося чути такі розповіді про повішення від свідків подій, в т.ч. (через третю особу) від брата одного з повішених. При тому не йшлося про якихось значніших "колаборантів", але про людей з вищою освітою, все "колаборантство" яких полягало в факті праці за часів окупації. Нажаль, на підставі таких поодиноких свідчень є неможливо судити про масовість страт... Отже, й ця справа теж чекає на свого дослідника.
і продовжували боротьбу.* На боротьбу з повсталими і партизанами німецьке командування кинуло великі збройні сили, але вони не могли до кінця ліквідувати партизанський рух.

На територію Словаччини перейшли радянські партизанські загони, які діяли в Польщі. У складі цих загонів та партизанських груп було чимало українських громадян. Тим часом радянське командування дало наказ військам розпочати наступ, у якому брав участь 1-й Чехословацький армійський корпус під командуванням Людвіка Свободи. Спільно з радянськими частинами вони розгромили гітлерівські війська.

[130] Нам не вдалося знайти підтвердження цієї інформації Ф. Пігідо, хоча ми опитували декого з тих, хто проживав у ті роки у Києві.***

[131] Під час наступу радянських Збройних сил у складі наступаючих частин діяли так звані польові військкомати, які мобілізували до діючої армії всіх здатних тримати зброю, навіть 16-17-літніх юнаків. На відвойованій території України їх було мобілізовано близько 250 тис. Цих молодих "бійців", нерідко зовсім не навчених, не обмундированих, навіть без складання присяги, кидали у бій без прикриття з повітря, танкової підтримки, артилерійського забезпечення. Вони масово гинули, часом не встигнувши навіть побачити ворога.

[132] Відступ радянських військ на початковому етапі війни викликав необхідність вдатися до репресивних заходів. Було видано наказ Сталіна "Ні кроку назад!" за № 227. Були створені штрафні батальйони, в які мали направлятися всі бійці і командири, які дезертирували або були запідозрені у бажанні дезертирувати, відступити без наказу з поля бою, так звані панікери, боягузи. Ці батальйони, роти мали першими йти в атаку. Їх ставили на найтяжчих ділянках фронту, "щоб дати їм можливість спокутувати кров'ю свої злочини перед Батьківщиною".

[133] Українська Повстанська Армія (УПА) — збройна сила Організації Українських Націоналістів бандерівської фракції. Базою УПА стали повстанські загони, що сформувалися у Волинських і Поліських лісових масивах провідними діячами ОУН(Б). Крім того, до них були приєднані збройні формування під командуванням Тараса Бульби-Боровця. Провідники ОУН(Б) вважали, що формування УПА розпочалося у жовтні 1942 р.

[134] У відповідь на відмову провідників ОУН(Б) відкликати Акт проголошення української незалежної держави 30 червня 1941 року нацисти заарештували провідних діячів організації С. Бандеру, Я. Стецька, В. Горбового, В. Яніва та ін. Будь-яка політична діяльність націоналістів була заборонена.

У листопаді 1941 року командування айнзатцкоманди Ц-5, що дислокувалася у Києві, віддало наказ усім штабам поліції безпеки і СД "Райхскомісаріату Україна" заарештовувати і таємно страчувати без суду членів бандерівської ОУН. Репресії розгорнулися також і проти мельниківської фракції ОУН за спроби розгорнути діяльність у Києві Української Національної Ради.

Особливо айнзатцґрупи активізували свою діяльність після того, як мельниківці організували вшанування пам'яті жертв розстріляних більшовиками 359 вояків Української народної армії в листопаді 1921 р. під Базаром на Житомирщині. На панахиду прибуло понад 40 тис. українців з різних районів "Райхскомісаріату Україна". Нацисти заборонили українцям будь-яку політичну діяльність, спрямовану на відновлення національного життя. Окупаційні власті заборонили Українську Національну Раду (УНР), створену в Києві мельниківською ОУН. Вони посилили переслідування національно-визвольного руху. Особливо після виступу райхскомісара України Е. Коха у грудні 1942 р., який заявив, що він не гарантує жодних прав українцям, які сподівалися на державну незалежність. Почалися масові арешти серед організаторів та учасників цієї акції. У листопаді-грудні 1941 р. було затримано 720 чол., більшість з яких було розстріляно або повішено. У Києві був заарештований основний осередок ОУН(М), який групувався навколо УНРади. У січні-лютому 1942 р. були розстріляні літератори О. Теліга, І. Ірлявський, І. Рогач, П. Олійник, усього понад 40 провідних членів ОУН(М).

[135] Весною і влітку 1942 року у Волинських лісах активну діяльність розгорнули відновлені, після заборони нацистами восени 1941 року, збройні загони під командуванням отамана Тараса Бульби-Боровця. Вони перебрали назву Українська повстанська армія (УПА). Невдовзі почалися переговори між бандерівцями і бульбівцями про спільні дії. Однак переговори не дали позитивних наслідків. Тарас Бульба-Боровець не бажав підпорядковуватись бандерівському керівництву.

У липні 1943 року провід ОУН(Б) силою зброї включив бульбівські загони до своїх формувань, давши їм назву Українська повстанська армія. Т. Бульба-Боровець, не побажавши увійти до складу новоствореної УПА, зі своїми прихильниками утворив Українську народну революційну армію (УНРА). Однак провідники ОУН не полишали думки про підпорядкування загонів Т. Боровця-Бульби. У серпні 1943 р. вони оточили один з його куренів, примусивши воювати у складі УПА бандерівській, було вбито 5 командирів УНРА. Загони Т. Бульби-Боровця постійно переслідувалися бандерівськими підрозділами. Щоб не збільшувати кількість жертв, він вирішив розформувати УНРА і діяти в підпіллі. Однак умови для діяльності були несприятливі, ці території незабаром зайняла Червона армія. У листопаді 1943 р. Т. Бульбу-Боровця німці заарештували* і відправили в табір Заксенгаузен.

К О М Е Н Т А Р   W E B - У П О Р Я Д Н И К А :
* Це відбулося під час його переговорів з німцями. Див. спогади Т. Бульби-Боровця "Армія без держави".

Військові підрозділи ОУН під керівництвом А. Мельника об'єдналися у формування під назвою "Оборона України". Це формування було перекинуто на боротьбу проти українських і білоруських партизанів. Пізніше через небажання воювати на боці німців воно було розформоване.

[136] Бандера Степан Андрійович (1.12.1909-15.101.1959), український політичний діяч, один із лідерів українського національно-визвольного руху 30-50-х років. Убитий в Мюнхені агентом КДБ Б. Сташинським.

[137] Тоді, коли втікачі від німецьких репресій на Східній Україні йшли в радянські партизанські загони, на Західній Україні вони, звичайно, входили до рядів УПА.

[138] Протистояння між ОУН С. Бандери і ОУН А. Мельника було започатковане в 1940 р. розколом єдиної ОУН. Воно продовжувалося і набирало все гостріших форм. У цілому суперечки, що існували серед лідерів національно-визвольних сил, гальмували консолідацію українських визвольних сил, перешкоджали боротьбі за незалежну, соборну Україну.

[139] Між українським національно-визвольним рухом і поляками існували суперечності, протистояння і ворожнеча, викликані тими обставинами, що польська меншина і польські організації і руху опору вважали західноукраїнські землі польськими. Військове командування польського руху опору за завданням Лондонського польського уряду розробило план повстання на західноукраїнських землях до приходу радянських військ. Поляки мали взяти владу у свої руки і поставити Москву перед доконаним фактом, що на цих територіях відновлений польський суверенітет. Українське населення вважалося тут небажаним елементом, який необхідно ліквідувати.

Українські національні сили, оунівське підпілля стали на захист українського населення ще в 1942 р. До посилення конфлікту спричинилися німецькі органи які не бажали примирення між обома ворогуючими сторонами, а навпаки, сприяли ще більшій ворожнечі. В цих районах німці спеціально на адміністративні посади призначали поляків, які, користуючись своїм становищем, вдавалися до брутальних дій проти українців. Ворожнеча призводила до невиправданих жертв з обох сторін.

[140] Прагнучи утвердитись у Польщі після відходу німців, польський уряд в еміграції у Лондоні видав розпорядження командуючому Армією Крайовою (АК) генералу Т. Бур-Коморовському при вступі Червоної армії на польську територію створювати загони самооборони і органи місцевого управління. Це робилося, щоб нейтралізувати пробільшовицькі органи влади, насаджувані промосковським Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНО). Важливе місце в такій тактиці відводилося повстанню у Варшаві і встановленню там влади Лондонського уряду.

1 серпня 1944 року розташовані у Варшаві частини АК під командуванням Т. Бур-Коморовського підняли повстання, до якого приєдналося чимало місцевого населення, підпільники, партизани тощо. Повстанці захопили частину міста, але допомога з боку радянських військ не надійшла. Англійський і американський

К О М Е Н Т А Р   W E B - У П О Р Я Д Н И К А :
* Цікаво, що тими совєтськими арміями, котрі під час повстання стояли найближче до Варшави, командував маршал К. Рокосовський, сам поляк за походженням:
"У ході повстання не зрозумілим для Бор-Коморовського було те, що він не міг нав'язати радіоконтакту з командуючим 2-го Білоруського фронту маршалом К. Рокосовським, до речі, по національности поляком та ще й до того уродженцем Варшави, якого головна квартира знаходилася тоді в околицях польської столиці".
(Василь Верига. Дорогами Другої світової війни.
Розділ "Варшавське повстання 1944 року й українці".)
уряди звернулися до Сталіна з проханням надати допомогу повсталим.* Сталін відмовився, посилаючись на те, що повстання було піднято авантюристами без попереднього узгодження з радянським командуванням, а тому відповідальність за нього повністю падає на польський емігрантський уряд, з яким СРСР розірвав стосунки ще в 1943 р. Один з чільних діячів польського уряду С. Миколайчик намагався умовити У. Черчілля і Ф. Рузвельта надати допомогу повсталим, але не мав успіху, бо останні не бажали сваритися зі Сталіним. Повстання було придушене нацистами, місто зазнало великих втрат.

[141] Після цих слів при підготовці тексту до друку у 1954 р. було вилучено такі слова: "Українська Повстанська Армія ще й тепер хоробро стоїть за свою поневолену Батьківщину в нерівному бою з червоними ордами НКВС та об'єднаними московсько-чесько-польськими дивізіями".

[142] Йдеться про домовленість польського уряду з урядами СРСР і Чехословаччини про спільні дії проти УПА у 1947 р. Чехословаччина виставила у вересні 1947 р. на кордон з Польщею понад 13,5 тис. вояків. Водночас з тим на цьому кордоні було сконцентровано потужні радянські військові з'єднання.

[143] При підготовці рукопису до друку у 1954 р. тут було вилучено речення: "Діяльність УПА за останні три з половиною роки відбувається в межах підсовєтської України та на теренах Польщі й Словаччини, які перебувають під фактичним контролем совєтського НКВС."

[144] З проголошенням незалежної України дослідники одержали можливість без обмежень вивчати історію національно-визвольного руху, в тому числі діяльність ОУН і УПА. Уже оприлюднено чимало унікальних документів щодо історії УПА, видано багато наукових праць і популярної літератури. Нині широкий читацький загал може ознайомитися з літературою, в якій неупереджено і об'єктивно висвітлюється безліч заборонених за комуністичної доби проблем історії українського народу, його боротьбу за національне і соціальне визволення зокрема.

Проте політико-ідеологічне протистояння навколо проблеми діяльності ОУН і УПА в українському суспільстві все ще триває.