РОЗДІЛ I

НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ

"... Я друґой такой страни нє знаю, ґдє так вольно дишет человєк" ...

Я не маю наміру зупинятись на подіях зловісного 1939 року, коли, за два тижні після гітлерівського нападу на Польщу, Кремль "простяг руку братньої допомоги західнім братам", а так само й на подіях так званої "Фінляндської війни",4 — цього подиву гідного змагання маленької Фінляндії з совєтським велетнем, коли СССР, "обороняючись" від "аґресії" Фінляндії, "вимушений" був перейти її кордони та почати "захищатись" від напасника. Події ці відбувались далеко, у війську я не був, бачити щось безпосередньо мені не доводилось. Крім численних потягів із запльомбованими вагонами, вщерть переповненими польськими офіцерами, що їх вивозили десь на схід;5 крім того, як офіцери ці через вікна намагались виміняти в людей, що проходили повз вагони, шматок хліба за золоті персні, годинники та срібні цигарнички; а трохи згодом — крім численних потягів, також із запльомбованими вагонами, — під охороною НКВД-истів, — в яких вивозили "визволених" від капіталістичного ярма, та разом уже і від зайвого особистого майна, вчителів, священиків і селян — українців та білорусів — у далекі табори Колими, Мурманська та інші "здравниці-курорти"6 "соціялістичної батьківщини трудящих", отже, кажу, крім тих транспортів, я мало що бачив тоді гідного уваги.

Правда, пригадую ще деякі уривки вражень того часу, як, наприклад, пропасницю службових відряджень до "визволених" земель,7 що охопила всіх партійних, а подекуди й позапартійних службовців. Я непевний, що метою того непереможного прагнення було бажання засвідчити свою братню відданість "визволеним братам". Принаймні те, що мені доводилось спостерігати, не підтверджує такого припущення. Отже, переказую лише факт. Їхали всі — від найвищих до просто високих партійних керівників. Вживали самих карколомних заходів, щоб якось одержати відрядження десь до Львова, Тернополя чи іншого значнішого міста. Та в тому й немає нічого дивного: коли ще можна буде діждатись такого дивовижного часу, щоб за якийсь тиждень-два відрядження за кількасот совєтських карбованців можна буде буквально збагатитись, як на наші совєтські масштаби, звичайно. Партійні авґури верталися з відрядження з добрими шкуряними куфрами, з чудовим "буржуазним" вбранням для жінки, для себе, а то й для діточок, з "настоящим" закордонним манто, браслетами, годинниками, з небаченими ще в СССР модерними радіоприймачами (трофейними, звичайно), навіть із піяніно, що більше — із невеличкими польськими особовими автами. І все це — за якісь копійки, буквально копійки.

Наприклад, після такого службового відрядження до Тернополя та Львова "для обстеження заводів", заступник директора нашого тресту, безпартійний жид,8 чоловік дуже вправний — п. Мейтін, привіз із собою, крім усякого "дріб'язку", два новенькі піяніно: одно з них чудового червоного дерева — для себе самого, друге — для нашого директора. Піяніно були відвантажені з Тернополя "большой скоростью". Одержувано їх із баґажу, звичайно, — за спеціяльним дорученням тресту; одвезено ж той баґаж на приватні мешкання директора та його заступника. Заплачено за них, за словами Мейтіна, по 850 совєтських карбованців. Вартість кожного з них на тодішні ціни — щонайменше 17-20 тисяч карбованців. Одним словом, везли все — відомі гуцульські мережані кожушки, вбрання, светри, годинники, дорогоцінні намиста, так само сало, м'ясо, свинину... "Помилуйте, як же не взяти: по полтиннику ж кіло!" — та інші речі "вибагливого" буржуазного вжитку. Звичайно, перепадало дещо і так званим "безпартійним большевикам", та то вже жалюгідні покидьки "трофеїв", дріб'язок, не вартий уваги.

Отже, кажу ще раз, у мене мало що залишилося в пам'яті від того 1939 року. Та, власне, мені, як то кажуть, і не до того було: останні роки перед війною я мусів особливо багато працювати. Власне, я весь час мав дві роботи: в тресті будівельних матеріялів, а з 1936 р. — в Главметіз'і,9 де я одержував 500, потім — 600 і останні три роки — 750 карбованців місячно, та одночасно вечорами, — в Інституті (Ірпінський Політехнічний Технікум),10 де я діставав ще коло 250-300 карбованців полекційної оплати в зимових місяцях, коли велось навчання. Поза тим, правда, я ще мав працю в Сілікатному Науково-Дослідчому Інституті, а останні три роки — при дослідчій лябораторії катедри будівельних матеріялів (Київський Будівельний Інститут),11 на окремі завдання Інституту проробляв якісь спеціяльні теми. Такі роботи траплялись двічі-тричі на рік і давали назагал 1500-2000 карбованців річно.

Після проголошення відомого сталінського — "жить стало лучше, жить стало веселей",* — утримувати навіть таку невеличку родину,

* А потайні "вороги народу" до цього лозунґу додавали ще: "... только не дешевле". Звичайно, вкладаючи ці "ворожі" слова до уст улюбленої в совєтських анекдотах постаті — жида.
** За тодішніми цінами — півкілограма доброї ковбаси.
як моя (дружина — інвалід праці — не працювала і отримувала інвалідну пенсію щомісячно 16 карбованців;** донька — училась) ставало все більш та більш тяжко. Отже, 1938 року я примушений був узяти ще одну роботу в т. зв. Інституті підвищення кваліфікації інженерів та господарників, який містився при Васильківській вулиці — проти Караваєвської. Власне, слухачів-інженерів там було мало. Основний континґент слухачів — це, здебільшого, так звані відповідальні робітники, переважно господарники, — члени комуністичної партії то меншої, то більшої ранґи — до наркомів включно. Правда, там ще влаштовувались різного роду короткотермінові курси для "кадрів" промисловости. Деяка частина курсантів слухала лекції в Інституті, більш значним партійцям лекції читались "надому", переважно вранці, до офіційних службових годин. Мої слухачі — це вище середньої ранґи партійці, директори заводів, яким, за наказом партії, доручено "оволодіти технікою" свого виробництва. Лекції читав я "надому". Мої слухачі з недбалою міною дозволяли "прочитати" собі лекцію про якісь там виробничі процеси, щоразу поглядаючи на годинника та іноді кидаючи крізь зуби; "Ви скоро закінчите?"... Кажучи по правді, "для душі" така робота давала мало, але... вона давала можливість принести щомісячно додому ще якихось пару сотень. Отже, мій робочий день, крім суботи й неділі, — коли в мене не було ні ранішніх, ні вечірніх лекцій, — починався десь в пів на сьому і закінчувався по одинадцятій ночі. Коли до того ще додати неминучий обов'язок брати участь у "проробці" "Краткого курса истории ВКП(б)" та матеріялів різних "пленумів", постанов уряду та ухвал всіляких з'їздів, — можна легко уявити собі "робочий день" середнього совєтського службовця.

На ранішні лекції я біг ще по заспаних вулицях міста, правда, зустрічаючи уже багато люду — робітники спішили на фабрики, робітниці несли закутаних, сонних дітей до дитячих ясел, щоб "здати" їх на день з тим, щоб по роботі знову забрати їх та бігти додому, довідуючись по дорозі до крамниць — "що дають?", бо ж дома чекав немалий ще шмат роботи: треба піти в чергу щось купити, щось зварити, впорядити чоловіка та дитину, помити білизну, ну, і по всьому тому якось виспатись. З ранішніх лекцій я поспішав до тресту, бо хоч я й мав дозвіл на ці лекції, але запізнення на 10-15 хвилин загрожувало негайним судом, тюрмою, або, частіше, "примусовою роботою".12

Але тут я дозволю собі сказати кілька слів щодо "негайного" суду. "Скорий" — по-совєтському — суд у практичному житті виглядав приблизно так: громадянин, заарештований політичною поліцією, звичайно, без будь-якої попередньої ухвали судових органів, міг просидіти в тюрмі 3, 5, а то й 10 місяців, щоб дочекатись першого допиту слідчого; про суд — шкода й говорити. Те ж саме і з цивільним судівництвом. Наприклад, у 1934 році в мене незаконно вилучено одну з двох, що були в моєму користуванні, кімнат. Це було явним порушенням закону — науковим робітникам надавали право мати другу кімнату; тоді саме совєтська влада "залицялась" до технічної інтеліґенції. Я подав скаргу до суду. За чотири місяці справу розглянув народній суд і вирішив її на мою користь. На скаргу житлового відділу міської управи, за дальші три місяці справу знову розглядав окружний суд і вирішив на користь житлового відділу. Далі пішли — Український Верховний Суд, потім "Верховний Суд СССР", далі знову Український Верховний Суд в іншому складі і, вкінці... в квітні 1941 року, себто за сім років, справу було остаточно розв'язано на мою користь. Виконання мало бути переведене судовим виконавцем 24 червня 1941 року, але... 22 червня почалася війна. Лише справи про "порушення трудової дисципліни" — читай, запізнення на 20 хвилин! — розглядали на другий-третій день. Отже, лише тут суд був справді скорий.

Коло восьмої години ранку характер натовпу на вулиці був трохи відмінний: це рухались прискореним кроком, а іноді і підбігцем, звичайні безпартійні службовці, щоб, боронь Боже, не спізнитись. Так само мчали матері з дітьми, тяжко дихаючи в морозному повітрі від своєї ноші, — це друкарщиці, секретарки та інші "щасливі", "звільнені від віковічного рабства" жінки.

В третій, а іноді в четвертій по обіді, я мчав далі до Інституту, щоб десь коло одинадцятої години ночі доплентатись додому "обідати", послухати вечірніх радіовисилань, почитати, опочити в домашньому оточенні... Так з року в рік.

І то єдиною метою такої безнастанної біганини було, якось підтримувати своє й родинне життя. Але я мушу застерегти, що слово "життя" вжито тут не в тому загальноприйнятому "буржуазному" розумінні, яке вкладає в це поняття, скажемо, американець, англієць або будь-хто з европейців. Ні, слово "життя" тут ужито в нашому, "соціялістичному", розумінні. Совєтське життя — це не значить добра, вигідна квартира, служниця, добре вбрання, тонка, з доброго полотна, білизна, особове авто, театр, вечеря з товаришами в ресторані і тому подібні буржуазні вигадки. Ні, життя по-нашому — це мати змогу іноді купити білого хліба до чаю, купити тричі на тиждень м'яса, бодай раз на півріччя купити курча, раз, а щонайбільше — двічі на тиждень, купити для дитини літр молока, у суботу, чи то пак напередодні вихідного дня, знову-таки для дитини купити 100 грамів доброї ковбаси за 2 крб. 70 коп. (не кілограм, а 100 грамів), а дитина ж так любить оту, так звану шинкову, ковбасу, ще рідше — попестити дитину яблучками (три-чотири карбованці за кіло) або "мандаринками" — добрі апельсини це безбожно дорога річ і дозволити собі не можна. Купити дві, а бувало й три пари черевичок дочці (продукція совєтських фабрик поганенька і б'ється скоро), а це щонайменше коштує 200 карбованців за пару; а, боронь Боже, пальто дочці — теж, бідно, 700-800 карбованців; а спідничку, а якесь убраннячко, та й не одно — це ж дівча на вирості; а право навчання в школі, а вчителька музики, а... та хіба все перелічиш?*. Я вже навмисне, як бачите, обминаю

* Щоб не ввести читача в оману, мушу сказати, що описаний вище життєвий рівень не характерний для звичайного совєтського службовця. Взявши до рук перший-ліпший совєтський довідник за передвоєнні роки, читач побачить, що пересічно по Совєтському Союзу зарплата трудящих дорівнює 350 карбованців на місяць. Я ж заробляв місячно 1,000, а то й 1,200 карбованців — себто далеко більше за середнього службовця та робітника.
і себе, і дружину, а й їй же треба в чомусь вийти; обминаю комірне (54 карб. місячно за одну невеличку кімнатку), дрова, оплату комунальних, електрики і при тому гасу — бо ж не менше половини часу електрику не подають: аварії, відсутність вугілля та інші "диверсії" всіляких "шкідників" — і доводиться сидіти при гасовому каганці. І це не в якихось там Перетятьках, а в місті Києві — столиці Української ССР.

Нарешті ще одне застереження: не подумайте, будь ласка, що це лише моє особисте життя так складалось, ні, — це типове життя більшости підсовєтських інтеліґентів. Ось, прошу: мій брат — лікар, і не поганий лікар, — щоб якось жити, мав дві роботи, а дружина працювала асистентом при Київському Медичному Інституті; ось мій шваґер — доцент, відомий у Києві лікар; жінка хвора, троє дітей; крім роботи по катедрі та викладів в університеті, мав ще роботу по прийому хворих у робітничій лікарні та, крім того, "наглядав" за якоюсь жидівською виробничою артіллю на Подолі. Ось мій сусід і приятель — лікар Соколов, 65-річний, з душею юнака-студента минулого сторіччя. Він і дружина. Крім двох робіт (у Подільській та, здається, Печерській поліклініках), він щоденно, до темної ночі, бігав на "виклики" поліклініки. Ось мій приятель — непоганий фінансовий робітник одного з наркоматів: крім основної праці, мав ще в двох якихось виробничих артілях нічний підробіток. Отак більшість міської інтеліґенції десь щось робила, підробляла, "підхалтурювала", щоб в якийсь спосіб "стягнути до купи кінці".

Мені часом здається, що той уклад життя, який склався в СССР, "під сонцем сталінської конституції", ота безнастанна біганина за шматком хліба, оті "підробітки", "підхалтурювання" — не є лише наслідком загального зубожіння, наслідком нечуваної експлуатації громадян своєю ж таки державою, але, насамперед, є наслідком певного спрямовання, що має в собі приховану диявольську мету: створити такі умови життя, щоб людина не мала змоги не то що "думати", а й, навіть, глянути навколо себе. Найбільш небезпечним для держав, подібних до СССР, — це дозвілля і добробут громадян. Це таки справді дуже небезпечна річ: зараз, глядіть, і почнуть "думати", дискутувати, критикувати (прошу не змішувати лише з відомою совєтською "критикою й самокритикою" — то поняття зовсім іншого порядку), як це було колись за царського режиму. Відомо ж бо, до чого допровадила навіть та "куца" воля слова й думання російського царя Миколи II. Ні, кремлівські вожді не такі вже дурники, щоб дозволити собі повторити цю дурницю. І дійсно, громадянин СССР отим "буденним" життям, цією біганиною за шматком хліба, позбавлений будь-якої змоги думати над всілякими "високими проблемами", над своїм жалюгідним животінням.

Так, назагал, жила підсовєтська інтеліґенція середнього та вищесереднього ранґу.13

* * *

Я трохи ухилився від теми, за що ласкаво прошу читача пробачити: зробив це я цілком свідомо, бо вважав за потрібне бодай коротко висвітлити "заможне, щасливе" життя під сонцем "найдемократичнішої сталінської конституції".

Раніш, ніж перейти до подій, які відбувались безпосередньо перед початком війни, я нагадаю лише кілька загальновідомих фактів та дат.

Відомо, що 23 серпня 1939 року Молотов і Рібентроп підписали в Москві пакт про ненапад між гітлерівською Німеччиною та Союзом Совєтських Соціялістичних Республік.

Також відомо, що 1 вересня того ж 1939 року, себто за тиждень після підписання того пакту, Німеччина, чи, власне, керовані Гітлером, німецькі армії перші напали на Польщу.

Відомо ще, що крім тої частини умови, яку було опубліковано, так би мовити, до загального відома, Молотовим і Рібентропом тоді ж таки було підписано ще таємну угоду про взаємодопомогу та розподіл польських теренів між цими двома — гідними один одного — партнерами.14 В перекладі на звичайну мову: Гітлер вважав, що за відносно невелику плату (приблизно одна десята частина Польщі з населенням десь коло чотирьох мільйонів) куплено згоду Кремля — не перешкоджати аґресії Гітлера в Західній Европі — та ще й до того обіцянку допомогти йому в тій його чорній роботі шляхом постачання воєнних матеріялів та харчових засобів, без яких Гітлерові було тяжко зважитись починати велику війну. Кремль же, з свого боку, в особі Сталіна і його "слухняних ребят", задоволено потирав руки, що, зрештою, після довготривалих зусиль удалось таки спровокувати ненависні буржуазні країни до удару. Кожний із партнерів, звичайно, не довіряв один одному і кожний із них вважав, що саме він зробив блискучу операцію.

Після одержання повідомлення про напад Гітлера на Польщу в Москві виступив по радіо Молотов15 із неприхованою зловтішністю, цинічно сказав, що от, мовляв, і почалась бійка між буржуазними країнами, почалось взаємне кровопускання, ну... а ми, подивимось тепер, як поведеться тим панам, як то вони, ті буржуї, покажуть себе...

На виконання отієї таємної угоди совєтські армії 17 вересня 1939 року вдерлися через незахищені в той час східні кордони в Польщу, чи, як то було тоді сформульовано Кремлем, "простягли руку братньої допомоги західнім братам-українцям та білорусам".

Нарешті, відомо, що в 1939 і особливо в 1940 роках величезні транспорти нафти, бензини, збіжжя, м'яса та іншого — безконечним струмом лилися з СССР до Німеччини.16

Про хід поставок Німеччині я весь час мав можливість дізнаватись від моїх знайомих, що працювали в цій ділянці, зокрема від інженера М., якого було покликано до війська під час так званої Фінляндської війни і якого було залишено при війську, де він працював як військовий командант одного з залізничних вузлів на так званій Києво-Ковельській залізниці, що нею переважно йшли транспорти до Німеччини. Одверто зменшити постачання, очевидно, не наважувались — адже всюди були німецькі приймальні комісії, і тому це мало форму саботажу. Інженер М. розповідав мені про те, в який спосіб вони "уповільнювали" проходження транспортів до Німеччини. То "перешкоджала" перевантаженість залізничних шляхів і станцій, то "бракувало" паротягів, то щось "псувалося", то "несподівано" виявлялося, що в проходячому транспорті вагон ч. 1000 чи 1001 зіпсований чи що інше. Транспорт ставили на запасні колії, перевантажували з одного вагона до другого і т. д., і транспорт, таким чином, простоював якийсь тиждень.

— Пускаємо в хід усю свою винахідливість, щоб якось затримати транспорти, — казав мені, сміючись, М., — маємо бо суворий таємний наказ: за всяку ціну затримувати проходження вантажу до Німеччини.17

Такий же саботаж запроваджено було й на Дарницькій (біля Києва) "м'ясохладобойні", як розповідав мені мій сусід, жид, що там працював: то "псувались" машини, то не подавалось електроструму, то гурти скоту десь "затримувались" в дорозі і т. і.

Уже влітку 1940 р. почалась, як і все там починається раптово й з натиском, "підготовка мас", але на цей раз методи цієї підготовки були цілком відмінні. Треба, очевидно, було приховати ці гарячкові приготування від сьогоднішнього друга — Німеччини. Тому за відносно спокійним тоном газет, які намагались засвідчити свої щирі почуття та симпатії до Німеччини, було утворено нові форми масової "обробки" народу. Почалась "кампанія" так званих "доповідів про міжнародній стан". В кожній установі, підприємстві, фабриці, навіть по житлокоопах, згідно з "бажанням трудящих", щомісяця, а далі все частіше та частіше влаштовуються "на приватне запрошення" колективу робітників, доповіді "о международном положении". Доповідачі одержували відносно добру винагороду за рахунок профспілки, а іноді й установи. Доповідачів цих надсилав спеціяльно утворений для того інститут відповідальних доповідачів при ЦК партії.18

З осени 1940 р. окреслюється нове явище в житті підсовєтських людей — починають масово зникати люди, але на цей раз... за викликом "Воєнкомату" і, звичайно, як правило, вночі, — такий бо, бачите, "сталінський стиль" роботи. Десь в 12 год. ночі до вас приносять виклик — повістку — негайно, або завтра в 6-й год. вранці, з'явитись до Воєнкомату. Випадки нічного зникання людей ставали все частіші та частіші — йшла потаємна мобілізація.19 В такий спосіб мобілізувались самі широкі кола населення — брали технічну інтеліґенцію, лікарів, робітників, селян. З воєнкоматів людей надсилали кудись на захід. В такому порядку до грудня було забрано до війська кілька сотень робітників та службовців з наших заводів та з десяток наших ближчих знайомих.

Власне несподіване зникання людей не було для нас зовсім новим явищем. Всі ми добре вже призвичаїлись до того, що, проходячи ранком на роботу, не зустрічаємо когось із своїх співробітників. Такі випадки стали, особливо починаючи з часів "єжовщини" 1937-38 рр.,20 звичайним побутовим явищем. Це значило, що той чи інший бідолаха став черговою жертвою "Чорного ворона", — так звалися в народі чорні, герметично зачинені авта НКВД, які приблизно від 12-ї години ночі до ранку, як ластівки перед дощем, снували по спорожнілих вулицях міста.

Це нове явище — "зникання" на виклик воєнкомату — звичайно, не означало, що припинилась робота "чорних воронів", цих невтомних "санітарів" "найдемократичнішої, найвільнішої" соціялістичної країни, — "...ґдє так вольно дишет человєк"... Систематично, дбайливо розчищалися ряди "безпартійних большевиків", — як прийнято було називати весь загал народу, що не належав до членів комуністичної партії, — "від ворогів народу". Навпаки — робота цих "санітарів" помітно пожвавішала.

Людина, кажуть, до всього може призвичаїтись, отже, призвичаїлись і до нічних відвідин НКВД. Досить того, щоб після півночі спинилося десь недалеко авто, як "безпартійні большевики" в усіх околишніх будинках схоплюються з ліжок і біжать до вікна — поглянути, де саме спинився "Чорний ворон". Нервово тичуть у руки схвильованої, напівсонної дружини течку з грішми і якісь мізерні цінності, як прихований шлюбний перстень або щось подібне. Нервовим, притишеним голосом даються останні поради: "як мене заберуть, то... не плач, не журись, бережи діток" і т. п. Такі сцени відбувались майже в кожній квартирі середнього совєтського інтеліґента, та й не тільки інтеліґента. Всі кола "безпартійних большевиків" як міського, так і сільського населення, платили цю данину ненажерливому "отцу трудящихся".

На початку 1941 року повітря було насичене "війною" до краю. Буквально ставало тяжко дихати. Оповідання совєтських журналів про жахи боїв на полях Франції, повідомлення про бомбардування Лондона — вже не лякали людей. Листи з Франції відомого совєтського хамелеона, письменника й публіциста, Іллі Еренбурґа,21 читали з скептичною посмішкою, мовляв — "пиши, тобі за це добре платять!", — і потрібного враження не справляли.

В своїй щоденній праці мені доводилося зустрічатися переважно з технічною інтеліґенцією, менше — з робітниками, і часто — з селянством. Всюди панував один і той же настрій: скоріше б уже починалося, скоріше б уже до якогось кінця.22

Якось у квітні 1941 року, під час перерви на обід, у садку інституту зібрались кілька чоловік лекторів —"своїх", себто людей, що довіряли один одному. (До речі — явище це надзвичайно рідке). Як звичайно, мова йшла про війну, ділилися чутками, розповідали, кого із знайомих забрано останніми днями до війська, хто "зник".

— Господи, та коли ж уже кінець цим мукам, хоч би вже починалося, бо задушимось у цьому смороді! — вихопилося в одного з лекторів суміжного факультету — дуже здатного, працьовитого молодого інженера-гірника: — завжди оглядатись, завжди відчувати на собі допитливий погляд "сексота" — і на вулиці, і в авдиторії під час лекцій... Це вище людських сил!

На лекції я виїздив в третій по обіді. До залізничного двірця мене часто підвозив мій односельчанин-шофер, що працював в одній з установ, директором якої був мій добрий знайомий. Цей шофер в минулому — відомий сільський рибалка, добрий господар, якого викинув до міста голодний 33-й рік. Худорлявий, довгий як верства, з вицвілими очима й завжди скуйовдженою борідкою дядько.

— Всі ждемо — казав він якось у квітні 1941 року, — сили немає вже терпіти далі. Вся їхня (совєтська) сила рухне враз. Син мій Клим у війську — біля Дарниці стоїть частина. Позавчора був дома, дак він каже, що всі, крім комісарів та партійців, кинуть зброю, аби тільки почалося.23 Та й між командирами немало є таких, що в "ліс" дивляться. Мій Клим буде "воювати" так, як і всі інші... "Вольний" (цивільний) піджачок призапасив...

В кінці квітня чи десь на початку травня 1941 року зустрів я добре знаного мені селянина з Германівки (кілометрів 60 на південь від Києва), п. П. Цього бідолашного П. в 1929 р. "розкуркулили", заслали десь до Мурманська; за три чи чотири роки він утік із заслання і ось уже кілька років перебивався в тяжких злиднях із фальшивим пашпортом. Року 1934 він працював як сторож на підприємстві, де тоді працював і я. Крім того, П. я знав і раніше по Германівці, де мав добрих знайомих. Отже, розмовляли ми з ним одверто.

— Чуєте, що я вам кажу, Федоре Петровичу: німці тут будуть, "падлєць" буду, якщо за два-три місяці ви їх тут не побачите, — казав він із властивою йому розважністю: — ніщо їх (себто совєтську владу) не спасе. Я буваю між людьми маленькими, але знаю, що думають і люди значніші. Весь народ, а особливо селянство, жде тільки, щоб почалося, а там — люди знатимуть, що їм робити... За комісарів, за колгоспи люди не підуть воювати...24 Вся ця партійна погань, як гнилі груші, розлетиться — і сліду не стане....

В березні 1941 року за людьми стали зникати й автомашини — як вантажні, так і особові. З установ, підприємств, фабрик автомашини викликались до воєнкомату з шоферами і більше вже до своїх гаражів не поверталися.

Ще в 1940 році різко розмежовуються промислові підприємства на кілька катеґорій, за їх значенням для обслуговування війни. Над усім становиться "оборонна" промисловість та виконання "оборонних" замовлень. Установлюються щоденні повідомлення ЦК партії про хід виробництва та відвантажень, щотижневі телеграфні шифровані повідомлення своїх "главків" у Москві через спецвідділи, якими завідують апробовані через НКВД особи.

Догляд та облік виконання "спецзамовлень", а також складання відомостей виконується спеціяльно добраними, "засекреченими" також через НКВД, працівниками. Щотижня в ЦК партії відбуваються наради чи, більш правдиво, доповіді господарників про хід виробництва й відвантаження по оборонних замовленнях; ну, й звичайно, тут же відбувається "накачка" господарників.

Одночасно гарячкове велось будівництво оборонних споруд на недавно приєднаних на Заході землях.25 Десятки тисяч інженерів, техніків та кваліфікованих робітників уже з початку 1940 року було мобілізовано і надіслано до нових західніх кордонів. Уже з літа 1940 року замовлення для західніх зон були поставлені поза всякою чергою на перше місце між так званими оборонними замовленнями.

Анексія Бессарабії й Буковини в червні 1940 року, приєднання до СССР, "згідно з палким бажанням населення", Латвії, Литви й Естонії в липні 1940 року,26 — являючись актами найбезсоромнішого насильства, актами аґресії, — одночасно були підготовкою вихідних пляцдармів для майбутньої війни. Нарешті, договір про ненапад з Японією, підписаний 13 червня 1941 року,27 замикав коло заходів по готуванні війни.

Уже ранньої весни 1941 року потаємну мобілізацію армії в основному було закінчено. Підготовка війни наближалась до кінця.28 Сотні дивізій в повній готовости присунені до західніх кордонів, чекали лише наказу: "вперед!".

Звичайно, Німеччина не могла не знати про ці приготування, і своєчасно зробила потрібні висновки. Уже в жовтні-грудні 1940 року (за англійськими джерелами) Гітлер також почав готуватись до війни з СССР.29

22 червня вибухла війна. Сталось те, чого менше всього очікували в Кремлі: Гітлер випередив свого східнього побратима на два-три тижні.

 

---| коментар |---------------------------------------------------------------------

[4] "Пактом Ріббентропа-Молотова", підписаним 23 серпня 1939 р., та уточненнями його таємних протоколів Берлін з Москвою поділили Східну Європу на свої відповідні сфери впливу. Після приєднання до СРСР Західної України та Західної Білорусії, які до того часу перебували під польською окупацією, Сталін взявся за Фінляндію, запропонувавши їй укласти пакт про взаємодопомогу та висуваючи при тому територіальні домагання. Фінський уряд відхилив ці пропозиції як агресивні, спрямовані проти суверенної держави. 30 листопада 1939 р. СРСР напав на Фінляндію, кинувши проти неї могутнє військове угруповання: 240 тис. бійців, 1131 танк, 967 літаків, 1915 гармат. Фінські збройні сили налічували 140 тис. бійців, 60 танків, 270 літаків, 900 гармат.

Незважаючи на значну перевагу, радянські війська, зазнаючи великих втрат, були зупинені фінами на так званій "Лінії Маннергайма". Радянське командування підготувало нову наступальну операцію, довело чисельність своїх військ до 1 млн. осіб, і врешті Червона армія прорвала оборону. Фінляндський уряд змушений був прийняти умови, висунуті Сталіним. 12 березня 1940 р. в Москві її представники підписали мирний договір, згідно з яким до СРСР відійшов Карельський перешийок з Виборґом та деякі інші території. Втрати СРСР у 105-денній війні: 172 тис. вбитих, 18 тис. зникли безвісти, 186 тис. було поранено. Людські втрати Фінляндії становили 48 тис. вбитими, 43 тис. пораненими.

За напад на Фінляндію Рада Ліги Націй виключила у грудні 1939 р. СРСР з Ліги. Проти СРСР було запроваджено заборону торгівлі та інші міжнародні санкції.

У радянсько-фінській війні брали участь війська, що дислокувалися в Україні. Відомо, що з Київського особливого військового округу було послано кілька стрілецьких дивізій, три танкові полки, десантну бригаду, ряд інших частин і підрозділів. Одеський військовий округ відрядив у діючу армію чотири дивізії, одну бригаду, три авіаційні полки. Скільки українців брали участь у фінсько-радянській війні, не відомо.

Фінська війна продемонструвала слабкість Збройних сил СРСР, що врахував Гітлер, готуючись до війни з Радянським Союзом.

[5] Додатковий протокол до "пакту Ріббентропа-Молотова" віддавав "східну Польщу" Сталіну. Німеччина напала на Польщу на 1 вересня 1939 р., а СРСР — 17 днів пізніше. Газета "Правда" виправдовувала цей напад внутрішньою неспроможністю польської держави, залишеної без керівництва. "Польща перетворилася у зручне поле для всіляких випадковостей та раптовостей, що можуть створити загрозу для СРСР. Ось чому, будучи дотепер нейтральним, радянський уряд не може більше нейтрально ставитись до цих фактів. З огляду на таку обстановку радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії дати наказ військам перетнути кордон і взяти під захист життя та майно населення Західної України та Західної Білорусії" (Правда, 1939, 18 сентября).

Дії радянських військ на польській території тривали 12 діб. Радянські війська просунулись на 250-300 км і зайняли територію загальною площею 190 тис. кв. км з населенням понад 12 млн. осіб. До складу СРСР були прилучені Західна Білорусія і Західна Україна. Виступ Червоної армії став несподіваним для польського уряду. Частина польських військ вступила в бойові дії з радянськими військами. Знекровлені у боях з німецькими військами польські з'єднання за окремими винятками не змогли битися на повну силу з Червоною армією.

17 вересня 1939 р. командуючий польськими військами Е. Ридз-Сміґли видав наказ військам відходити за кордон. Сам він зі штабом перетнув румунський кордон в ніч на 18 вересня 1939 р. У Румунію виїхав також і уряд Польщі на чолі з президентом І. Мосьціцьким та прем'єром Ф. Славой-Складовським.

Усього до сусідніх країн перейшло близько 82 тис. польських вояків: 40 тис. до Угорщини, близько 30 тис. до Румунії, приблизно 12 тис. до Литви і Латвії.

Червоній армії вдалося досягти досить легкого успіху за умов загальної дезорієнтації та воєнного краху польської держави. Сутички між польською армією і радянськими військами носили спорадичний характер. Жорстокі бої відбулися під Шацьком, Холмом, Чортковим. За деякими даними радянські війська втратили у цих боях 491 вбитими і 1359 пораненими.

У полон радянські війська захопили понад 230 тис. польських рядових вояків і офіцерів. Доля багатьох з них була трагічною. У 1940 році під Харковом, Смоленськом та інших місцях було розстріляно понад 15 тис. офіцерів, лікарів, адвокатів та ін. Згідно з домовленостями між польськими та радянськими командирами, зокрема акту про капітуляцію львівського гарнізону, "офіцерам польських військ гарантується особиста свобода та недоторканність особистого майна", "переїзди на територію інших держав".

Однак, незважаючи на це зобов'язання, польських офіцерів було обдурено. Їх було заарештовано і вивезено у табори на території України і Росії (у Шепетівський, у с. Тьоткіно на Сумщині, під Харковом, у Луганській області, у м. Козельську в Росії). Така підступність і жорстокість була характерна більшовикам ще з часів громадянської війни, коли вони масово розстрілювали білих російських офіцерів та вояків армії УНР.

Точних даних про кількість українців у польській армії немає. Відомо, що нині польський уряд проводить пошук українських громадян, які під час Другої світової війни служили у різних польських військових формуваннях. Основну роботу в цьому напрямі взяло на себе генеральне консульство Польської Республіки у Львові. Зібрано матеріалів приблизно на 7 тис. осіб (дані на 1998 р.) Певна кількість цих людей у вересні 1939 р. воювала на західноукраїнських землях, деякі потрапили в радянський полон.

[6] Приєднання до СРСР Східної Польщі було представлене радянським громадянам як "визволення" українського й білоруського населення з польської неволі. Як писала газета "Правда", радянський уряд "не може також байдуже ставитись до того, щоб єдинокровні українці й білоруси, які мешкають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишились беззахисними" (Правда, 1939, 18 сентября).

Приступивши до "радянізації" західноукраїнських територій, приєднаних до УРСР, сталінський режим вдався до масових депортацій місцевого населення. Відірвані від рідного ґрунту, своєї мови й культури, українці були загнані у східні райони тоталітарної імперії. За неповними підрахунками було вивезено від 1 до 1,5 млн. осіб. Вони були позбавлені елементарних прав, зазнали страждань і поневірянь, тисячі їх загинули в нестерпних умовах Крайньої півночі, Сибіру, Казахстану тощо.

[7] Після приєднання Східної Галичини та Волині до Радянського Союзу в 1939 р. слідом за військами сюди було послано з Радянської України 86 тисяч партійних, радянських, комсомольських, профспілкових функціонерів. Сюди також прислали вчителів, культпрацівників, агрономів, медиків тощо. В західний регіон прибували молоді люди без відповідного досвіду і освіти. У 1939 р. 41% секретарів обласних, 71,4% — міських і районних і 78% — первинних організацій не мали навіть середньої освіти. Пізніше кількість партійних функціонерів зі східних областей збільшилась.

[8] В українській мові, так як і в усіх слов'янських мовах, крім російської, слово "жид" є старою і правильною назвою цього народу. Воно вживалося в усій Україні до кінця 20-х років XX сторіччя, у Західній Україні до Другої світової війни і в діаспорі по сьогодні. Навіть за перших років радянського режиму слово "жид" ще вживалося українцями як нормальний термін. У 1928 р. ВУАН видала книгу під заголовком "Збірник праць жидівської історично-археографічної комісії". Після цього прийшла русифікація української мови, і одним з її виявів було засудження цього слова, на зразок російської мови. Пігідо вживає це слово у традиційному значенні, тобто як нейтральний термін.

[9] Главметиз — Головне управління металевих виробів (по-російськи — Главное управление металлических изделий).

[10] Стосовно тверджень автора щодо Ірпінського Політехнічного Технікуму необхідно внести деякі уточнення. З 1929 по 1932 р. при навчально-виробничому комбінаті існувала Школа фабрично-заводського навчання і Технікум торф'яної промисловості, який було реорганізовано в Гірничо-паливний технікум.

У 1968 р. Гірничо-паливний технікум було реорганізовано в індустріальний. Пізніше на його базі було утворено Український фінансово-економічний інститут. Нині в тих приміщеннях розташована Академія податкової служби України.

[11] Інженерно-будівельний інститут, заснований у 1930 р. на базі відділення фабрично-заводського і комунального будівництва Київського політехнічного інституту й архітектурного факультету Київського художнього інституту. Нині — Київський національний університет будівництва і архітектури.

[12] Останні роки перед війною умови праці робітників погіршали. 28 грудня 1938 р. Рада Народних Комісарів СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли постанову "Про заходи упорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживанням у цій справі". Цією постановою було вжито жорстких, аж до звільнень з роботи за запізнення на 20 хвилин, заходів щодо порушень трудової дисципліни.

26 червня 1940 р. за поданням ВЦРПС Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ "Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і заборону самовільного уходу робітників та службовців з підприємств та закладів". Якщо робітники та службовці самовільно йшли з роботи, вони підлягали тюремному ув'язненню на термін від 2 до 4 місяців. Запізнення чи прогул (відсутність на робочому місці понад 20 хвилин) без поважних причин каралися виправно-трудовими роботами за місцем роботи терміном до 6 місяців з утриманням до 20% зарплати. Після цього закону чисельність засуджених в РСФРР зросла з 684 тис. у 1939 р. до 2 млн. осіб у 1940-1942 роках.

19 жовтня 1940 р. указом Президії Верховної Ради СРСР було встановлено карну відповідальність інженерів, техніків, майстрів і кваліфікованих робітників за відмову підкоритись рішенню адміністрації про переведення їх з одного підприємства на інше.

Ці та інші постанови і укази вводились у дію під гаслом "зміцнення обороноздатності СРСР" на випадок ворожого нападу. Скільки було репресовано людей у такий спосіб в Україні, дотепер не відомо.

[13] Тут з машинопису спогадів при підготовці їх до друку у 1954 р. було вилучено приблизно 15 сторінок тексту. Вони стосувалися трагічної долі українського селянства. Оскільки ця тема (колективізація, голодомор, заслання селян на Сибір тощо досить добре відомі сьогодні в Україні, ми цього тексту тут не відновлюємо. Наведемо лише аргумент автора (також вилучений у першій редакції спогадів), що без знання життя колгоспного селянства "було б тяжко зрозуміти джерела того "патріотичного підйому", тієї "зворушливої любови" й "відданости улюбленому вождю, товаришу Сталіну", тільки наявністю якої й можна пояснити оті квіти та "хліб-сіль", що ними населення міст і сіл зустрічало ворожу гітлерівську армію, той ентузіязм, із яким десятки й сотні тисяч резервістів та червоноармійців дезертували та "віддавались" ворогові в полон" (Машинопис спогадів Ф. Пігідо, с. 33).

[14] "Таємний додатковий Протокол" до договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом.

З нагоди підписання 23 серпня 1939 р. договору про ненапад між Німеччиною і Союзом Радянських Соціалістичних Республік уповноважені представники обох сторін, що підписали документ у ході суворо конфіденційного обміну думками, обговорили питання про розмежування сфер інтересів обох сторін у Східній Європі. Цей обмін думками привів до наступного:

1. У випадку територіально-політичних змін в областях, що належать прибалтійським державам (Фінляндії, Литві та Латвії), північний кордон Литви утворює одночасно кордон між сферами інтересів Німеччини і СРСР. При цьому обома сторонами визнається зацікавленість Литви в області Вільно (Вільнюса).

2. У випадку територіально-політичних перетворень в областях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини і СРСР буде розмежовано приблизно по лінії річок Нарев, Вісла і Сян.

Питання про те, чи буде в інтересах обох сторін бажаним збереження незалежної Польської держави і про кордони такої держави, буде остаточно вирішено тільки в ході майбутніх політичних подій.

У будь-якому випадку обидва уряди вирішуватимуть це питання шляхом дружнього взаєморозуміння.

3. Стосовно Південно-Західної Європи радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона заявила про свою повну політичну незацікавленість у цій території.

4. Даний протокол буде зберігатися обома сторонами в суворій таємниці.

[15] У той час, коли нацистські війська готувалися завдати удару по Польщі, у Москві 28 серпня 1939 р. почала роботу VI сесія Верховної Ради СРСР, на якій поквапливо було ратифіковано радянсько-німецьку угоду про ненапад, підписану 23 серпня 1939 р.

У своїй промові на сесії В. Молотов говорив про мир, який настане у Європі завдяки підписанню угоди про ненапад з Німеччиною. Він назвав цю угоду поворотним пунктом в історії Європи, наголошував, що головна мета цієї угоди — "усунути загрозу війни". А якщо уникнути воєнних зіткнень не вдасться, розмірковував В. Молотов, то їх поле звужується і масштаб воєнних дій буде обмеженим.

Молотов у своїй промові вказував на "ошуканство" і "легковажність" англо-французьких місій, вихваляв Сталіна, який своєю мудрістю викрив "підступи західноєвропейських політиків, які прагнули зіштовхнути лобами Німеччину і Радянський Союз".

1 вересня 1939 р. на засіданні райхстаґу Гітлер заявив, що одночасно з радянським урядом німецький уряд ратифікував радянсько-німецьку угоду про ненапад і що він "може приєднатися до кожного слова, яке сказав народний комісар з іноземних справ Молотов у зв'язку з цим".

[16] 19 серпня 1939 р. у Берліні було підписано радянсько-німецьку кредитну угоду. Радянському Союзу надавався кредит на 200 мільйонів німецьких марок для закупівлі у Німеччині промислових виробів, у тому числі військових матеріалів. У свою чергу СРСР зобов'язувався постачати товари на суму 180 мільйонів німецьких марок. 22 серпня 1939 р. Гітлер дав цій угоді високу оцінку і заявив: "Нині ми не боїмося блокади. Схід постачає нас зерном, м'ясом, вугіллям, оловом, цинком" (Цит. за: История и сталинизм. — М., 1991. — С. 218).

Після укладення угоди "Про дружбу і кордон" від 28 вересня 1939 р. в Німеччину з СРСР почалося постачання продовольства і стратегічної сировини. У жовтні 1939 р. почались нові переговори з економічних питань, що завершились 11 лютого 1940 р. Було вирішено, що Радянський Союз у перші 12 місяців надасть Німеччині сировину загальною вартістю пів-мільярда райхсмарок, у тому числі зерно, нафта (900 тисяч тонн), бавовна (100 тисяч тонн), фосфати (500 тисяч тонн) та багато іншого (Там само). 10 січня 1941 року було укладено ще одну нацистсько-більшовицьку економічну угоду. І всі ці домовленості Сталін почав виконувати. Це тривало буквально до початку німецько-радянської війни. Реальні поставки виглядали так: зерна — 1,5 млн. т, лісоматеріалів — 1 млн. куб. м, бавовни — 101 тис. т, бензину — 232 тис. т, міді — 14 тис. т, марганцевої руди — 140 тис. т, нафтопродуктів — 2 млн. т, платини — 900 кг.

Як слушно зауважують автори "Енциклопедії націонал-соціалізму", ці угоди "надали Третьому райхові таку необхідну військову підтримку, яка була б недоступна для нього в разі довготривалої ворожої блокади, як під час першої світової війни" (Enzyklopädie des Nazinalsozialismus. Heruasgegeben von W. Benz. H. Gramml und H. Weiss. — 3. Auflage. — München, 1998. — С. 82). За влучним висловом Л. Троцького, Сталін був інтендантом Гітлера.

[17] Документи засвідчують, що в цілому сталінський уряд намагався задовольнити всі вимоги Берліна, в тому числі поставки вантажів. Це мотивувалося потребою не викликати гніву Гітлера і не спровокувати конфлікту. Навпаки, німці, починаючи з весни 1941 р., почали затягувати поставку замовлених СРСР машин, механізмів, техніки. Спроби затримки потягів з вантажами до Німеччини, про які пише автор, виглядають незвичними. Можливо йдеться про якусь винятково особливу ситуацію.

[18] З підписанням "пакту Ріббентропа-Молотова" в Радянському Союзі припинилась антинімецька, антигітлерівська пропаганда. У цьому зв'язку цікавим є донесення німецького посла у Москві від 6 вересня 1939 р., в якому він писав: "Раптовий поворот у політиці Радянського Союзу після багатьох років пропаганди, спрямованої проти німецьких агресорів, ще не дуже ясно зрозумілий населенню. Особливі сумніви викликають заяви офіційних агітаторів про те, що Німеччина більше не є агресором. Радянський уряд робить усе можливе, щоб змінити ставлення населення до Німеччини. Пресу ніби підмінили. Нападки на Німеччину не тільки цілком зникли, але всі описи подій зовнішньої політики значною мірою засновані на німецьких повідомленнях і вся антинімецька література вилучається з книжкової продукції. Початок війни між Німеччиною та Польщею дуже вплинув на тутешню громадську думку і викликав у широких колах населення нові побоювання, що Радянський Союз може виявитись втягнутим у війну. Роками розповсюджувана недовіра до Німеччини не може бути швидко розсіяна, незважаючи на ефективну контрпропаганду, що здійснюється на партійних та виробничих зборах. Населення висловлює сумнів, що після того, як Німеччина розгромить Польщу, вона може піти проти Радянського Союзу" (Цит. за: Август 1939 года // Известия. — 1989. — 2 июля).

Однак при цьому Сталін та його найближче оточення, плекаючи плани реалізації ідеї "світової соціалістичної" революції, готувалися до війни. У зв'язку з цим "вождь народів" вимагав перебудувати пропаганду, агітацію і всю виховну роботу в "наступальному дусі". У своєму виступі на засіданні комісії Головної Військової ради він заявив, що необхідно "корінним чином переробити нашу воєнну ідеологію", рішуче перейти до підготовки Червоної армії від оборони до "воєнної політики наступальних дій". Саме в такому дусі була розгорнута пропагандистське масова діяльність, як серед бійців Червоної армії, так і серед населення.

[19] Масові репресії завдали Збройним силам СРСР непоправних втрат. Починаючи з травня 1937 р. з армії було усунуто не менше 44 тис. представників командного складу. Найбільше постраждало вище командування, де кожні двоє з трьох стали жертвами репресій. Було обезголовлено не тільки штаби військових округів, корпусів і дивізій, а й 70% полків і 80% батальйонів. На початок 1941 р. лише 7% командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37% узагалі бракувало відповідної підготовки. У Київському особливому військовому окрузі майже 40% червоноармійців були неписьменними або малописьменними. Подібне становище було в Одеському і Харківському військових округах. Особливо не вистачало політичних працівників, які мали виховувати бійців Червоної армії і всіх радянських людей "в дусі активного бойового войовничого наступу".

Керівництво СРСР вдалося до мобілізації цивільних партійних працівників з числа технічної, гуманітарної інтелігенції, партійних функціонерів з метою поповнення політичних кадрів. Крім того, здійснювались масові приховані мобілізації резервістів з метою створення нових військових частин і з'єднань. Як нині відомо, було мобілізовано (без офіційного оголошення мобілізації) близько 800 тис. запасних осіб і перекинуто в західні округи 5 армій з південних і східних районів країни. Таємні мобілізації дозволили радянському командуванню з січня 1939-го по червень 1941 р. в Червоній армії сформувати 125 нових дивізій.

[20] "Єжовщина" — період тотальних репересій 1936-1938 років з великими "чистками" і показовими політичними процесами. Назва походить від прізвища М. Єжова, призначеного наркомом внутрішніх справ СРСР замість Г. Ягоди у вересні 1936 р. Фактично М. Єжов прийшов у НКВС з готовим планом репресивних акцій, у першу чергу проти тих діячів, які могли скласти опозицію особисто Сталіну. Достатньо згадати, що у добу "єжовщини" були поєднані ті, кого оголосили правими ухильниками, з "троцькістсько-зінов'євським блоком", тобто лівими. Концепцію такого поєднання М. Єжов виклав у своїй ненадрукованій праці "Від фракційності до відкритої контрреволюції", над якою він почав працювати у 1935 р. Він тоді вже сформулював апріорні обвинувачення у терористичних прагненнях колишніх учасників опозиції. Сталін власноруч (на прохання ї М. Єжова) відредагував рукопис і висловив рекомендації. Фактично М. Єжов підготував програмний документ для тотальної ліквідації всіх колишніх опозиціонерів та інакодумців. Не випадково у цей час сталінське керівництво зробило особливий акцент на викритті "прихованих" троцькістів. Розпочинається підготовка до московського судового процесу "паралельного антирадянського троцькістського центру" (за яким були засуджені до страти Г. П'ятаков та ін. колишні більшовицькі вожді).

Активно формується органами НКВС і "троцькістська периферія", зокрема в Україні фабрикуються справи "троцькістської терористичної організації", "контрреволюційної троцькістської організації", "об'єднаного троцькістсько-націоналістичного блоку", за якими було знищено тих, хто в минулому належав до троцькістської опозиції або симпатизував їй (наприклад, Ю. Коцюбинський та ін.). Лінія на винищення колишніх політичних суперників також реалізується у фабрикації справи "буржуазно-націоналістичної антирадянської організації колишніх боротьбистів" (П. Любченко, А. Хвиля, Т. Таран та ін.). Під час "єжовщини" було здійснено тотальну чистку НКВС. Цим процесом керував особисто М. Єжов, який у лютому 1938 р., зокрема, саме для цього приїздив в Україну. Було "вичищено" 14 тис. чекістів, чиїми руками у попередні роки чинилося свавілля і терор (у тому числі в Україні 1119 тільки керівних працівників, а серед них довголітнього шефа ГПУ-НКВС В. Балицького).

Типовими ознаками "єжовщини" були офіційний дозвіл ЦК ВКП(б) органам НКВС здійснювати "методи фізичного впливу" (застосовувати тортури), подальше вдосконалення системи концтаборів і колоній, винищення людей за плановими списками ("лімітами"), етнічні чистки. Кількість обвинувачених у "контр-революційнах злочинах" зросла у 1937 році порівняно з 1936-м у 10 разів. Єжов впродовж 1937-1938 років надіслав на підпис Сталіну для санкціонування репресій 383 списки з переліком десятків тисяч осіб. Усі вони були розстріляні або ув'язнені в концтабори.

Під час "єжовщини" було здійснено масові розстріли на Соловках, у тому числі в'язнів з України. Перший з них відбувся 27 жовтня — 4 листопада 1937 р. Ця каральна акція відбулася на підставі рішення особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області (протоколи №81-85). У жовтні 1937 р. розпочалася "чистка" Соловецької в'язниці особливого призначення ГУГБ НКВС СРСР (організовану з 20 лютого 1937 р.).

Серед тих, кому винесли смертний вирок, була велика група в'язнів-українців (М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, А. Крушельницький, М. Ірчан-Баб'юк, С. Рудницький, М. Яворський та ін.). Українці знаходилися на особливому обліку у таборі і були предметом окремої уваги спеціальних підрозділів ГУЛАГу, таких, скажімо, як Секретно-політичний відділ 3-ї частини 8-го Соловецького відділення Біломорсько-Балтійського комбінату НКВС. "УНКР" — цю абревіатуру, що означала "Украинская националистическая контрреволюция", можна зустріти на більшості службових секретних документах, пов'язаних із долями в'язнів-українців.

Фактичним імпульсом до розстрілів було те, що з весни 1937-го, внаслідок різних операцій НКВС у таборах опинились 700-800 тисяч осіб. Вирішено було не лише задіяти цих в'язнів у різних видах праці, а й водночас "почистити" табори. У багатьох соловчан терміни ув'язнення добігали кінця. Вихід на волю цих людей, засуджених у більшості за політичними статтями, був небажаний для режиму. Було ухвалено рішення "розвантажити" табори, на чому активно наполягав новий нарком внутрішніх справ СРСР Єжов. Рішення про це було ухвалене московським керівництвом у серпні 1937-го і відразу його почали реалізовувати, розстрілявши не менше 30 000 в'язнів. Для соловчан формально необхідно було створити нові справи, тепер уже табірні. Їх створили, поклавши в основу доноси табірних інформаторів. Збереглась складена навесні 1956-го довідка, що фіксує механізм, за яким здійснювались репресивні акції проти соловецьких в'язнів: "На осіб, які знаходились в ув'язненні у Соловецькій тюрмі чи Соловецьких ИТЛ (исправительно-трудовые лагеря), попереднє розслідування не проводилось, а за агентурними відомостями або за довідкою по старій слідчій справі виносились на засідання особливої трійки, яка і ухвалювала своє рішення". Ці матеріали стали основою для "розстрільних" протоколів. 1116 в'язнів було вивезено в урочище Сандормох під Медвеж'єгорськом (Карелія), фактично було знищено 1111 осіб. У кожній тюремній справі є документи за підписом капітана держбезпеки М. Матвєєва, заступника начальника Адміністративно-господарської частини УНКВС Ленінградської області. Він особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВС Ленінградської області Алафера) в урочищі Сандормох (за протоколами №81-85) щодня розстрілював по 200-250 в'язнів. Згодом сам М. Матвєєв був репресований, однак не за політичними обвинуваченнями.

Ще 509 соловецьких в'язнів, засуджених за протоколами №134, 198, 199, 303 засідання особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області, були знищені в січні 1938 р. За наявною версією, цих в'язнів, серед яких також було чимало відомих українців, розстріляли у пустощі Койранкангас під Токсово.

Використавши Єжова як знаряддя терору, Сталін усунув його від керівництва НКВС у грудні 1938 р. Він був заарештований у квітні 1939 р. за обвинуваченням у керівництві "заколотницькою організацією у військах й органах НКВС" а також "у здійсненні шпигунства на користь іноземних розвідок". Розстріляний у лютому 1940 р. Традиції "єжовщини" пережили її творця і були довгий час притаманні комуністичній державно-політичній системі.

[21] Йдеться про І. Еренбурґа (1891-1967). Уродженець Києва, відомий російсько-радянський письменник, публіцист, громадський діяч. Як військовий кореспондент газети "Известия" він висвітлював події громадянської війни в Іспанії, а також писав про окупацію нацистською Німеччиною Франції. Під час німецько-радянської війни писав на теми, присвячені бойовим діям радянських військ. Разом з Костянтином Сімоновим Еренбурґ проповідував ненависть до німецьких завойовників та помсту за їхні злочини. Відома у свій час була його стаття, в якій, наслідуючи нацистів, він писав, що "німці не люди", і закликав воїнів словами: "убив ти німця, убий другого, бо немає, як німецький труп" (Красная звезда, 1942). Відомий також спогадами "Люди, годы, жизнь", надрукованими під час хрущовської "відлиги". Власне, автором самого цього поняття був І. Еренбурґ.

[22] Від перших днів німецько-радянської війни комуністичні керівники заявляли, що напад німецьких військ на СРСР викликав загальне обурення та патріотичний підйом усього населення проти агресора. Це твердження увійшло в радянську історіографію, але воно не відповідає дійсності. Прихильне ставлення до німців на початку війни було поширене не лише в Західній Україні та Прибалтиці, як пізніше визнавали комуністи, щоб цим таврувати український та балтійський націоналізм, але також по всій Україні, особливо на селах, і навіть подекуди в Росії. Ставлення до німців змінилося радикально 1942 року. На це було три причини: а) нацистські злочини проти радянських військовополонених та цивільного населення, б) воєнні поразки, які захитали переконання населення про непереможність Вермахту, в) нові репресивні заходи радянської влади проти "прєдателей родіни".

[23] Для незадоволення в Червоній армії, головно серед українців, склалося багато причин: масові репресії, розкуркулення, голод 1921-1923 та 1932-1933 років, виселення людей у віддалені райони СРСР, загальне свавілля та беззаконня, породжені сталінською тоталітарною системою. " початком війни масові здачі в полон, дезертирство руйнували сталінський міф про "єдність", "згуртованість" радянських людей, які у випадку будь-якої агресії всі як один мали стати на захист соціалістичної Батьківщини. Щоб запобігти дальшому розкладанню Червоної армії, тиждень після німецького нападу спільним наказом НКДБ, НКВС і Генерального прокурора СРСР всіх, хто здавався у полон, було прирівняно до зрадників Батьківщини.

[24] Колективізація здійснювалась під примусом сталінського тоталітарного режиму. Сільське населення, яке власною працею здобувало засоби до життя, особливо більш заможне, оголошувалось куркулями. Суть, власне, полягала в тому, що селянин, який мав власну землю і не бажав колективізації, був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного апарату. Радянська влада планувала позбавити його власності і загнати до колективного господарства, що дістало назву "колгосп". Сільськогосподарську продукцію, вироблену в колгоспі, влада фактично реквізувала, видаючи мінімум для прожиття колгоспникові.

Почалася боротьба, або, як казав Сталін, "революція згори", тобто відчуження селян від власності, суцільна колективізація, масове "розкуркулення" селян. У 1928-1931 рр. в Україні було "розкуркулено" 352 тис. селянських господарств. Усіх, хто чинив опір, депортували у Сибір, північні райони СРСР.

Населення було незадоволене насильницьким вилученням у них землі. Певна частина людей чекала краху радянської влади, сподівалася на визволення ззовні. Тому багато жителів не тільки західних, а й східних регіонів України вітали німецькі війська як визволителів. Однак жорстокий режим завдав їм також немало горя і страждань.

[25] Після приєднання до СРСР Західної України і Західної Білорусії радянське командування прийняло рішення побудувати оборонні укріплення на новому кордоні, що дістали назву "лінії Молотова". Її будівництво не було завершене до вибуху війни. Водночас система оборонних споруд на старому кордоні — "лінія Сталіна" — була роззброєна та планомірно зруйнована. Очевидно, радянське військове командування побоювалося, що у разі війни її могли б захопити ворожі десанти як вигідний тактичний плацдарм у тилу радянських військ.

[26] Спираючись на "пакт Ріббентропа-Молотова" та виходячи з того, що Німеччина була зайнята війною проти Англії і Франції, Сталін прийняв рішення приєднати до СРСР Буковину і Бессарабію. 28 червня 1940 р. радянський уряд вручив румунському послу в Москві ультиматум про негайну передачу цих територій Радянському Союзу. Того ж таки дня частини Червоної армії зайняли Буковину і Бессарабію.

Восени 1939 р. радянський уряд нав'язав урядам Литви, Латвії та Естонії "договори про взаємну допомогу" на умовах використання Радянським Союзом їхніх військово-морських баз. 28 березня такий договір було підписано з Естонією. На її території розміщувався військовий контингент у складі 25 тис. чол. На території Латвії, якій СРСР нав'язав договір, що був підписаний 5 жовтня, також було розміщено радянські війська. З Литвою договір було підписано 10 жовтня 1939 р. СРСР також увів сюди свої військові сили.

Влітку 1940 року Сталін приступив до вирішення "прибалтійської проблеми". 17 червня радянські війська перетнули кордони Литви, Латвії та Естонії й окупували ці країни. Незабаром були сфальсифіковані вибори, після яких радянський уряд примусив ці країни увійти до складу СРСР. 4-5 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про входження Литви, Латвії та Естонії до складу Радянського Союзу.

[27] Йдеться про акт про нейтралітет між Радянським Союзом і Японією. Цей договір був підписаний 13 квітня (не червня) 1941 р. терміном на 5 років.

[28] Нині дослідники виявили ряд документів про підготовку СРСР до війни з Німеччиною ("План Жукова"). Щодо дати виступу Червоної армії проти Німеччини, то на цю тему точаться дискусії серед науковців, бо досі не знайдено офіційно підписаних відповідних наказів.

[29] Остаточне рішення про війну проти СРСР Гітлер прийняв 18 грудня 1940 р., підписавши Директиву №21. Операція отримала назву "Барбаросса".