РОЗДІЛ XVI.

ВІДНОСИНИ КАМ'ЯНЕЦЬКОЇ ВЛАДИ З ДЕНІКІНИМ

1. Отаманщина береже кров денікінців.

І як під сей момент ота кам'янецька купка засмиканих людей почала навіть вибрикувать, вихвалятись своїм "демократизмом", парламентаризмом, своїм навіть... "марксізмом". "Історія йде не по Леніну, а по Марксу!" - писала "Робітнича Газета" й гордо била себе в груди, ота сама ґазета, яка приняла парламентаризм через те, що карлсбадські поршивці сповістили її, що Антанті не подобається "лівий напрям" українського Правительства й що треба приняти "чистий коаліційний демократизм".

Замурзані по самі вуха своїм кам'янецьким брудом; бачучи коло себе тільки бідних заляканих погромами євреїв, які готові були на всяку програму згодитись, аби їх не громили; чуючи тільки той "народ", що приходив до Кам'янця; загубивши в тій ковбані гризні й деморалізації всяке чуття простої демократичної порядности, не кажучи вже про ширший соціалістичний аналіз і прогноз, - ці бідні люди мусіли самі себе хвалити за те, що слухались вказівок. Антанти, мусіли підводити цю слухняність під теорію й навіть при цьому хреститися Марксом. Загрузнувши в своїй обивательській "кам'янецькій демократичности", вони не могли оцінити тої величезної ваги комуністичного руху, того великого світового значіння його в соціальному життю всієї земної планети, яке признавалось уже навіть запеклими реакціонерами в Европі, й, навіть не тільки проти хибної національної політики його боролись, а й проти всього соціально-політичного його змісту.

Захоплені й підстьобнуті тим, що Денікін мав перемогу за перемогою над червоними військами, що захоплював усе більшу й більшу частину української теріторії, ці кам'янецькі демократи й отамани з свого боку почали робити гарячковий наступ на радянський фронт, одсуваючи його все далі й далі до Київа. їхня думка була випередити Денікіна й захопити Київ. Наївність цих людей доходила до того, що вони гадали, що Денікін, поставлений перед фактом заняття українськими військами столиці України, покірно прийме цей факт і помириться з ним, - адже, мовляв, "спільники" заняли.

Ці "демократичні" контрреволюціонери не тільки не зробили ніякої спроби ввійти в порозуміння з комуністами, не тільки не скористувались моментом для зміцнення українського напряму в совітській київській владі, а ще з зловтіхою, з самозадоволенням почали підстрибувати від своїх успіхів на фронті.

І що ще більш тяжко й ганебно лягає на ту нещасну кам'янецьку купку людей, це те, що вони в цей час робили всі заходи, щоб порозумітися з... Денікіним!

От документальні смішні й ганебні слова самого кам'янецького Правительства:

"Народне Правительство Української Республіки знало про боротьбу війська Денікіна з комуністами на теріторії України(!) й уважаючи, що обов'язком усякого Правительства є берегти народню кров, хотіло мирним шляхом розв'язати справу з військом ґенерала Денікіна.

"З відома Правительства, ще до взяття Київа, нашим вищим командуванням була вислана військова делеґація до команди добровольчеської армії в справі установлення взаімовідносин між військами, які боряться проти комуністів-большевиків на території України". ("Від Правительства У. Н. Р." 5 вересня 1919.)

"Обов'язком усякого Правительства є берегти народню кров". Чию кров? Денікінців? Бо кров своїх нещасних "козаків" усе одно ж лили в боротьбі з соціалістами-большевиками.

І, дійсно, ці злочинці проти свого народу й державности весь час не зачіпали денікінців, - С. Петлюрою було видано наказ вогню на денікінські війська не направляти. Українські відділи, зустрічаючись з денікінцями, не вступали з ними в ворожі відносини й навіть уступалися їм з дороги.

2. Прапор соціальної дружби з катом українського народу,

Зате ж Денікін і показав цим людям "дружбу". Він їм дозволив лити кров "козаків" у боях з комуністами, він охоче дозволяв їм простилати йому своїм трупом шлях до Київа. А коли той бідний Київ було взято українськими військами (30 серпня), коли отамани вже почали парадувати, в цей час денікінці тихенько, без параду прийшли з другого боку в Київі, не довго думаючи, почали вогнем вибивати з його своїх "спільників". Від Головного Отамана взагалі був наказ не вступати в бій з денікінськими військами, отже неголовні отамани не знали, що їм робити й мусіли уступити Київ Денікіну.

Так виправдують себе ті отамани, що командували частинами, які заняли Київ. В отаманських наддніпрянських колах усю причину уступлення Київа люблять часом поясняти "зрадою" галичан. Отаман Кравс не виконав наказ Головного Командування зірвати міст через Дніпро й тим дав змогу денікінцям пройти в Київ. Кравс, мовляв, уже тоді був у зносинах з денікінцями й зражував українців. Кравс же поясняє невиконання наказу тим, що прочитав цей наказ уже тоді, коли денікінці були в Київі.

Була там зрада чи ні, але справа не в мості. Коли б його й було зірвано, то денікінці все одно були би в Київі й вибили б з його петлюрівців (тільки на кільки днів пізніще).

Річ тут не в наказах, а в тому, що отаманщина всіма засобами хотіла підлабузнитись до Денікіна й у спільці з ним боротись проти совітського Уряду. Офіціально кам'янецьке Правительство поясняє, що воно сподівалось, що Денікін очистить усю заняту ним теріторію України, віддасть її українцям і тоді вони разом будуть бить большевиків. І через те, мовляв, берегло кров денікінців.

Цілком признаючи простодушність кам'янецької влади, все ж таки трудно припустити, щоб її наївність доходила до такої міри, щоб ці люди, дійсно, сподівались, що Денікін віддасть їм, своїм найбільшим національно-державним ворогам, ту теріторію, яку він з такими для себе жертвами одбив, яку вважав територією "єдіной-нєдєлімой".

Навіть хуторянка, та навіть отаманщина, не могли цього сподіватися. В дійсности (як неофіціально оповідають кам'янецькі діячі) був намір порозумітися з Денікіним так, щоб установити демаркаційну лінію між теріторіями, занятими Денікіним і кам'янецьким Правительством, се-б-то Денікіну віддавалось майже всю Україну, а собі випрохувалося те, що було занято отаманщиною. Для цього ж так і спішилося взяти Київ, щоб демаркаційна лінія пройшла поза Київом.

Кам'янецько-"демократична" влада готова була ради врятування свого істнування віддати три-чверті України найлютішому національному й соціально-політичному ворогові українського народу й не хотіла навіть спробувати порозумітися з комуністами, щоб уся Україна лишилась у руках української соціалістичної радянської влади. Для отаманщини й тих нещасних кам'янецьких "демократів" реакціонер, соціальний і національний кат українського народу був ближчий, ніж Соціалістична українська влада.

І як сміють після цього ці нещасні себелюбці говорити, що вони бились за українську державність, що вони "тримали прапор українства до останнього кінця, як герої"? Прапор української контрреволюції, прапор соціальної дружби з Денікіним, прапор хамства вони тримали, собі на сором і ганьбу, а українському народові й його відродженню та визволенню на велику шкоду!

І чого ж досягли? Денікін вигнав їх з Київа, зідрав український прапор і розтоптав його ногами, а своїх оцих соціальних друзів одігнав знов до Кам'янця.

І як опукло виявилась тут характерна риса петлюрівщини: вискочити наперед, учинити парад, і швиденько проголосити собі першу славу. "Ми перші ввійшли в Київ! Ми перші!" От що для петлюрівщини раз-ураз було найголовніще. А чом же ви не лишилися там, коли ввійшли перші? Чом же не ви прогнали Денікіна, а він вас? Сил не було? Так ви хотіли все збудувати й мати тільки на тому, що вам першим удалось вискочити наперед?

Ні, на цей раз петлюрівщину зрадив її метод.

Денікіна ані трішки не зворушило й не переконало "першенство" петлюрівщини. Ґенерал Бредов, що заняв Київ, звелів направити кулемети на цих "перших" "героїв" і викинути їх з Київа.

3. Міщансько-отаманське шукання правди на світі.

Отаманщина захвилювалась, занепокоїлась, обурилась: як же так, вона перша ввійшла в Київ, а її виганяють. Де ж справедливість, гуманність, де правда на світі?

І, очевидно, щоб знайти ту правду, було послано від отаманщини послів до ґенерала Бредова. Бредов сам не приняв їх, а вислав до них своїх ад'ютантів, які й заявили петлюрівським посланцям, що ґенерал Бредов ні з якими петлюрівцями в переговори вступати не хоче, що коли вони (петлюрівці) хотять битися з большевиками, то хай вступають під команду ґен. Бредова й більше нічого. Ніяких Україн ґен. Денікін не знає, єсть "єдіная-нєдєлімая Росія", яку треба визволить од "насильників-комуністів". Коли ж петлюрівці не хотять вступити під команду ґен. Бредова або розпуститися, то "его пре-восходительство" буде, вважати їх за бандитів і большевиків і відповідним способом покарає їх.

От-таку відповідь одержала отаманщина, від своїх достойних союзників.

Що ж на це "соціалістичний" Уряд і "національні герої" зробили? Побачивши цілковиту безнадійність цим підлим шляхом урятувати національно-державну справу, вони, нарешті, рішили пожертвувати своїми особистими інтересами й вступили в переговори з радянською соціалістичного київською владою?

Ні, кам'янецькі "соціалісти" побігли жалітися Антанті, тій самій Антанті, яка давала Денікінові всі засоби бити їх. Вони вислали ноту "до держав Антанти й держав усього світу" (7 жовтня) з жалями й скаргами на поводження ґенерала Денікіна. І як у цій ноті ці люди пренаївно самі себе плямують і виставляють на ганьбу й суд народа. Вони пишуть, наприклад, так:

"Ґенерал Денікін, а тим більше його прибічники й помічники, не ховають своїх сімпатій до так бажаного для них монархічного ладу"... "Ґенерал Денікін, беручи за зразок реакційні закони старого часу, немилосерно нищить українську культуру, позбавляє нас права й змоги вчитись в українській школі, забороняє вживати української мови в церкві, закриває наші культурні інстітуції, нищить українські книжки... Ворожість та ненависть до всього українського дійшла до того, що адміністрація добровольчої армії нищить і ліквідує навіть українське Товариство Червоного Хреста".

Розписавши всю реакційність, усю україножерську політику Денікіна, цілком справедливо зазначивши його, як немилосерного, найзлочинніщого ворога українського народу, наші "соціалісти" прекомічно говорять далі таке:

"Не зважаючи на провокаційні вчинки денікінської армії, українське Головне Командування зробило останню спробу вияснити, з ким ми маємо діло, чи з нашим спільником у війні з большевиками, чи з ворогом, пронятим тими же намірами, що й московські комуністи".

Це просто знамените: не зважаючи, мовляв, на все те, що ми добре знали, на всі ті вчинки, які вище перечислили, ми ще хотіли "вияснити", з ким маємо діло. І для того висилали своїх послів до Денікіна "ще до взяття Київа", як вони самі признаються.

Це була немов ота "остання спроба", але це брехня, бо після того по вигнанню з Київа ще раз було послано отамана Омельяновича-Павленка до Бредова. Очевидно, переговори до взяття Київа не вияснили кам'янецьким бідолахам, з ким вони мали діло. Та навіть, виявляється, поводження в Київі, вигнання з його українців, (що "першими" ж заняли його!), теж не вияснило, бо ще раз було послано послів, про що й говорить само Правительство в цій ноті такими самовбийчими словами:

"Щоб зберегти сили наших втомлених героїв-козаків від зайвого пролиття крови, українське Головне Командування вислало військову делеґацію для переговорів з добровольчим командуванням, але ґенерал Денікін відмовився розмовляти з нашими представниками, виславши до них невідповідну делеґацію й поставивши ганебні передумови".

Та мало того:

"Разом з тим добровольча армія без проголошення війни перейшла в наступ проти Українського Республіканського війська, відповіддю на що було оповіщення Правительства Укр. Нар. Республіки до Війська й Народу з закликом до оборони й рішучої боротьби".

Але, очевидно, на кам'янецький "народ" надій було мало, бо "соціалісти" так закінчували свою ноту:

"Втративши останню надію на порозуміння з добровольчою армією, Правительство УНР. сподівається, що великі демократичні держави Антанти, які допомагали матеріально ґенералові Денікіну в його боротьбі проти насильників-комуністів, не будуть допомагати його насильствам над вільним українським народом.

В ім'я права й справедливости ми домагаємось, аби держави Антанти примусили ґенерала Денікіна залишити теріторію України й дали можливість Правительству Української Народньої Республіки установити лад і спокій на вільній українській землі.

Голова Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки Ісаак Мазепа. "Керуючий Міністерством Закордонних Справ Андрій Лівицький".1

"Великі демократичні держави" цілковито справдили сподівання кам'янецьких невеликих демократів: вони страшенно захвилювались, засоромились, негайно перестали помагати Денікінові й "в ім'я права й справедливости" "примусили ґенерала Денікіна залишити теріторію України" та дали можливість дорогому їм Правительству Укр. Нар. Республіки завести на всій українській землі той чудесний, ідеальний "лад і спокій", який отаманщина завела на кам'янецькій.

Кам'янецький осел простягав до Антанти морду за клаптем сіна, "втративши останню надію на порозуміння з добровольчою армією". І Антанта таки почепила йому перед носом той клапоть, зробивши вигляд, що сердиться на Денікіна, й пославши навіть для розслідування свою місію, - хай осел, поки має ще трошки сил, віддасть їх на службу хазяїнові, А коли впаде й здохне, можна буде здерти шкуру й віддать її Денікінові, що незабаром і було зроблено "в ім'я права й справедливости" "великими демократичними державами".

 

------------------------------------------------------------------

[1] Обидва підписані - укр. соціальдемократи, а весь кабінет - "соціалістичний".