РОЗДІЛ XV.

ОРІЄНТАЦІЇ ОТАМАНЩИНИ

1. Безглузде завдання.

З цього моменту галицька армія стала головною опорою й піддержкою цієї влади.

І цікаво, між инчим, таке явище. Коли було встановлено диктатуру адвоката Петрушевича, партійна наддніпрянська "соціалістична" преса дуже тим обурювалась і майже кожного дня містила гарячі, прінціпіальні, "соціалістичні" статті з цього приводу. І раптом... уся вона дивним чином замовкла, неначе подавилась цим питанням. Що сталось? А те, що диктатор Петрушевич дав свої бриґади. І очевидно поставив на увагу урядові, що так же не годиться: так мене лаєте, такі ви демократи й соціалісти, а я такий реакціонер і самі тут же їдете до цього реакціонера, плачете переді мною, кланяєтесь, благаєте, щоб урятував вас.

І "соціалістична" хуторянська преса смирненько підібрала губки й затихла. А "диктатор" і "Головний Отаман", одбивши й пропозіції й наступ большевиків, дружо (до певного моменту) поєднались.

Але галицька армія, хоч і мала боєздатного війська тисяч до 50-60, все ж таки не ґарантувала перемоги української отаманської влади над військами російського й українського совітських урядів. Крім того, ця армія була погано одягнена, озброєна. А поза тим усім не мала великого бажання битись з большевиками, коли всі її бажання були битись з поляками.

Через те треба було шукати ще десь помочи.

І от тут виявляється в найбільшій красі й опуклости вся державна мудрість, далекозорість і дотепність хуторянки. Вона стала шукати помочи проти Антанти у... Антанти.

Коли б не було відомо, що це випливало тільки з хуторянської простодушности її, з наївности та з безпорадности становища, то можна було би подивитись на таку політику, як на нахабну хитрість, яка іменно хоче отим нахабством ошелешити й збити з панталику.

Бо де ж таки: Польща є та сама Антанта; Польща-Антанта б'є й наддністрянську й наддніпрянську хуторянку; Польща-Антанта є виразний ворог української державности.

Крім того Антанта цілком ясно й недвозначно показала наддніпрянській хуторянці в Одесі, що крім "загального наказу 28" для полудневої Росії хуторянці нема чого сподіватися від неї; що Гришини-Алмазови й Денікіни, які являються лютими ворогами українства, є та сама Антанта.

Отже для всякого, навіть для дрібно-міщанського та навіть для самого отаманського розуму повинно було б бути ясним, що це ж абсурд, безглуздя, божевілля сподіватись і домагатись, щоб Антанта сама проти себе пішла, щоб дала визнання державности, зброї, амуніції, товарів і всього инчого тим, кого її власні аґенти, з її власної згоди б'ють і нищать.

А тим часом таке безглузде, надлюдське завдання було покладено на нещасливу хуторянську "діпломатію", на всі оті місії, комісії, посольства і т. п.

Властиво, на неї було покладено два завдання : 1) добиватись визнання й допомоги і 2) представити як найкраще українську державність за кордоном, в Европі.

І треба признати, що й перше, й друге завдання було виконано "блискуче".

Не звертаючи уваги на те, що Антанта з самого початку приняла відому одеську програму, яку було виразно скріплено й підтвержено "Загальним наказом № 28", не витершись навіть од тих плювків і ляпасів, які дістала від д'Ансельмів і Гришиних-Алмазових, хуторянка вирядилась і веселенько, бадьоренько, з простодушностю й вірою в справедливість 14 пунктів Вільсона почимчикувала в Европу.

Ці знамениті 14 пунктів, властиво, були її єдиним арґументом і засобом. А особливо ті з них, які співали про право самоозначення націй, народів. Треба було, на думку хуторянки, тільки роз'яснити в Европі, що ми-окрема нація, народ, як нам моментально дадуть всі права, які "полагаються" всім націям і народам.

І от, для цього пишуться брошури, книги, меморандуми, ноти, статті; випускаються ґеоґрафичні мапи; читаються доклади, реферати; з цифрами, з непереможними арґументами доводиться, що ми - окрема собі, цілком розвинена, хороша, розсудлива, смирна нація. Отже...

Але, на диво хуторянки, Антанта, признаючи, що, справді, нація й окрема, й хороша, і сімпатична, визнати її державність і право самоозначення все ж таки не хапалась.

Більш реальні українські діпломати розуміли, що цього для товарних джентельменів не досить, що крім "справедливости", "правди", "права самоозначення" й тому подібних сімпатичних слів, треба було представити їм ще щось, більш реальне,

І вони почали спокушати джентельменів українським хлібом, цукром, вугіллям, словом усім тим, за що з давніх давень роздирається й шматується з усіх боків Україну. Ці арґументи, дійсно, більше подобались лицарям "правди й справедливости", деяким з них аж очі й зуби розгорілись від передсмаку цих переконуючих доказів.

Але ... так-то воно так, та де ж той хліб, цукор і вугіль, у чиїх вони руках?

От-тут хуторянські "діпломати" й почули, що їм бракує ще одного, найголовніщого арґумента-сили. Дійсно, все те є, та в чиїх же воно руках.

Право дістається силою й боротьбою, а не переконуванням і випрохуванням. Економичні й міжнародні інтереси ріжних держав робили їх противниками й ворогами нашої державности. Отже треба було мати відповідну силу, щоб побороти всіх тих противників і примусити їх констатувати нашу перемогу, се-б-то визнати наше право на самоозначення.

А як тої сили не було, як під отаманщиною було теріторії на два-три повіти, то це й вирішувало всю справу. І ніяка діпломатія, коли б її провадили найґеніальніщі люди, не могла би нічого вдіяти.

І даремно всі ці місії старались представити весь український народ, як контрреволюційний, даремно запевняли, що він ненавидить большевизм, се-б-то своє власне повне соціальне й політичне визволення. Не помогало нічого й вихваляння дійсної контрреволюції в лиці отаманщини й її характерного виразника С. Петлюри, слуги західної імперіалістичної реакції проти східної революції. Даремно хуторянські діпломати намагались довести буржуазній Европі, що українська держава також може бути самою розбуржуазною державою. І зовсім наївно було для цього посилати капіталіста Марголіна як представника української буржуазії або зміняти голову парижської місії Г. Сидоренка на ґрафа Тишкевича, щоб доказати Европі, що й у нас є свої капіталісти й ґрафи.

Антанта пречудесно знала, що Марголіни й Тишкевичі в українській нації - білі ворони, що ніякої буржуазії й арістократії, національно-свідомої, подібної хоч би до польської або руської, такої, яка б з національного патріотизму хотіла своєї державности, - у нас не було. Антанті добре було відомо, що більшість української нації, дійсно, була большевицька, бо ця більшість була робітнича (селянська голота й частина мійського пролетаріату). Було їй також відомо й те, хто такий в дійсности був отой "національний герой", "український Ґарібальді", хто саме з ним ішов і хто разом з ним обороняв імперіалістичну Европу від найстрашніщого її ворога, большевизма. Знала Антанта й дійсну ціну цієї оборони, всю вагу її. Все вона знала, ця крівава, стара, лицемірна процентщиця.

І даремно витрачались колосальні гроші на ці місії, на інформацію розумної лихварки, на наївні спроби обманути її. Вона знала, що такої української державности, яка б соціально-рідна їй була, в цьому стані української нації утворити не можна. Вона вірила щирости місій, вірила, що вони хотять іменно такої державности, вірила, що всі українські Петлюри готові продати свій народ у вікове соціальне й економичне рабство європейському капіталові за таку державність, але що з того: нема тих кляс, на яких можна таку державність збудувати, нема панів, а на самих льокаях їх не виїдеш. Антанта цілком справедливо міркувала, що піддержка, оборона національної української державности в тій національно-соціальній структурі української нації, яка була в даний момент, була би піддержкою її соціального ворога. Антанта добре знала, що українські Петлюри - не большевики й вірні слуги її, але більшість української нацїї - большевики; і ці большевики, підтримані національно й державно Антантою, укріпляться, повиганяють своїх Петлюр і виженуть з ними й саму Антанту. Бо соціальна природа сеї нації була іменно така. (А що це так неодмінно було би, то на це Антанта мала докази: два рази вже українські селяне й робітники виганяли своїх "національних героїв").

От оці міркування, а також оті інтереси Росії, Польщи й Франції, про які вище говорилося, були причиною повної неудачи хуторянсько-отаманської діпломатії в Парижі.

І зовсім не те, що були там ті або ті особи, що так, а не инакше балакали чи поводились,-як це пояснюють деякі наївні самі оті хуторянські діпломати.

А також не "большевизм" українського отаманського Уряду, як то поясняли не менш наївні праві українські діячі. Коли руські представники "єдіної, нєдєлімої" лякали Антанту українським большевизмом і називали навіть отаманщину большевизмом, і коли навіть де-хто з Антанти удавав, що вірив у те, то це ще не значить, що й самі руські й Антанта не вміли розріжнити, де саме є український большевизм і яка ріжниця між отаманщиною й большевизмом. Вони говорили й удавали в своїх цілях і інтересах.

А дрібнобуржуазні політики страшенно від того хвилювались, турбувались, оглядали себе з усіх боків, старанно зчищали з себе всяку порошинку, яка могла б здатися большевицькою й, де тільки можна було, гаряче запевняли й присягалися, що українська влада, їй-богу, не большевики, що С. Петлюра, голова Директорії, голова Верховної Влади, самий запеклий, давній, відомий контрреволюціонер, що він ще й тоді й тоді був найвірніщим другом Антанти, що вся українська влада до останнього "іздиханія" буде орієнтуватись тільки на Антанту й до повного загину битись а її ворогами, большевиками.1

Мало того: українські "діпломати" за кордоном, посли по ріжних державах, занепокоєні упертим неґативним відношенням Антанти до української державности й по міщанській своїй простодушности вірячи, що головна причина лежить у "революційности", в "большевизмі" української отаманської влади, з'їжжаються на "державну нараду" (в серпні, в Карлсбаді) і вирішують, що єдиним рятунком для української державности є зчищення з себе всяких підозрілих і шкодливих "революційностей" і сформування приличної влади, коаліційної.

Головним оборонцем, ініціатором і референтом цієї ідеї був... соціаль-демократ М. Порш, отой самий, що під час Ц. Ради так гаряче виступав проти коаліції, який стояв за владу "робітників, селян і салдатів", який складав такі революційні, резолюції, в яких грозився імперіалістичній Европі соціальною революцією.

Міщансько-отаманська влада в Кам'янцю, діставши цю постанову наради послів, а також донесення своїх діпломатів з Парижу, теж захвилювалась і почала чиститись. "Трудовий прінціп", яким бавились есери, як діти бавляться старою пощербленою, нікому не страшною шабльою, було в них вирвано й викинено. Замісць того всім слухняним антантським діткам було витягнено з скрині української революції стареньке, панське убраннячко й пристойненько начеплено на них-парламентаризм, демократизм, загальне виборче право, самоврядування, все так, "як у людей", як у самої пані-Антанти.

Але... і це убраннячко не помогло. Як порші та всі инчі поршивці не обчищалися, не прибіралися, Антанта не міняла свого відношення. Єдине, що вдалося в неї "добитися", це-"федерації", того самого, що ми вже й при Гетьмані мали, коли українська державність стала цілком буржуазною. От цю саму "федерацію" Антанта пропонувала з Колчаком, Денікіним, Маклаковим, Сазоновим і всіма инчими руськими "національними героями".

Наддністрянських же політиків вона одсилала до польської шляхти порозумітися в справі Галичини, для якої вироблявся "Статут". П'ятеро старих реакціонерів, представників злочинного імперіалістичного ладу, ладу насильств, грабіжництва, експлуатації й убийств міліонів людей, так звана Вища Рада, ці перші кандітати на лаві підсудних народнього суду, віддавали цілий народ на катування, на умисне, планомірне винищування його найбільш свідомих, активних елементів своїм вірним слугам. Статут Управління Східною Галичиною віддавав українську націю в повне володіння польської шляхти. Спочатку на 15 літ. Це з тим розрахунком, що, як оживе російський велетень, щоб йому можна було заткнути пельку цією нещасною Галичиною. Коли ж виявилося, що на оживлення не дуже багато надій, Франції удалося схилити Вищу Раду розтягти строк на 25 літ. І, нарешті, коли надії на воскресення мерця зовсім упали, Галичину було віддано Польщі в цілковите й необмежене часом розпорядження.

Розуміється, для Антанти важно було берегти всяку силу, яка боронила її від большевизму. Українська отаманщина й хуторянщина були вірними й безплатними слугами. Дійсно, вони своїми грудьми стримували натиск східної революції. Отже не корисно було ослабляти цих слуг, однімати в них охоту далі, стримувати той натиск.

І через те Антанта хитро, дійсно-діпломатично водила за ніс хуторянських "діпломатів", не одштовхувала їх рішуче, допускала їх у свої передпокої, дозволяла їм балакати, доказувати, удавала, що хитається, вагається, посилала їх до Маклакових, Сазонових, словом, усякими способами підтримувала в них маленьку надію. Так у деяких країнах роблять з ослами: щоб вони охоче бігли й везли вагу, їм перед носом (але так, щоб вони не могли дістати!) вішають клапоть запашного, смачного сіна; осли тягнуться з усіх сил до цього сіна й, самі того не помічаючи, везуть хазяйську вагу.

Таким антантським ослом була весь час українська кам'янецько-демократична влада, а клаптем сіна служила політика Антанти.

Через те Антанта й у сварці отаманщини з денікінщиною займала немов би таку примиряючу позіцію. І та й друга робили корисну для неї службу, обидві з соціального погляду були однакові, отже треба було якось помирити їх з національно-державного боку, принаймні, якось обдурити українського осла, щоб, не вважаючи на те, що Денікін вирвав і той клапоть сіна з під носу, осел і далі не губив охоти везти тяжку вагу контрреволюції. І осел таки віз, поки не впав без сил, без дихання.

От таких "блискучих" результатів "добилась" хуторянка в Европі від "лицарської" Антанти. Так вона справилась з одним своїм завданням.

2. Гергепа за-кордоном.

Друге завдання, - представити в Европі українську націю й українську державу, - було виконано не гірше.

Тут хуторянка вже показала себе в усій своїй красі. Селянську свитку, очіпок і тому подібні прикраси, які вона одягала там, на хуторі в себе, щоб подобатись парубкові, все це вона покинула дома. Адже вона тепер мала діло з справжніми "людьми", з високими панами, вона повинна була показати, що й вона, "як люди", що й вона справжня пані.

А що ж найбільше личить високим панам?

Насамперед, мати багато-багато грошей. Потім, нічого не робити й спати до-обід, після-обід і коли тільки захочеться. А їсти все тільки солодке й найдорогше. І, розуміється, пудриться, бо пани тільки те її роблять, що пудряться.

І от, на європейському обрію з'явилась чудернацька, ніколи не видана постать: дебела, репана, мужицька пика вся обсипана найдорогчою пудрою; щоки розмальовано самою буржуазною фарбою; вся, незграбна, обмотана шовками, обвішана шкляним намистом; і з величезною торбою грошей у руках.

Ця чудна гергепа почала з'являтись то в одному європейському місті, то в другому, викликаючи в європейців здивовання, нерозуміння й навіть замішання, бо ніхто не міг зрозуміти, хто вона така, чого з'явилась і що мали значити її вчинки: куди б вона ні повернулась, зараз же засувала руку в торбу, виймала жменю грошей і тикала їх усякому, кого бачила. Европейці охоче брали гроші, але чудної істоти все ж таки не розуміли. А гергепа присідала перед ними, по панськи обмахувалась віялом, кокетливо збірала губки, виставляла свої золоті перстні, шовки, шкляне намисто й без утоми їла цукерки, горіхи, знову цукерки, запиваючи те шампанським і заїдаючи знову цукерками. Часом вона об'їдалась і напивалась так, що доходила до непристойностей і скандалів. Але вона зараз же виймала з торби жмені грошей і присипала ними в нагижених місцях.

Нарешті, европейці почали через досвідчених людей дізнаватись, що то була українська "діпломатична" місія, яка мала в найкращому світлі представити перед Европою українську націю, щоб Европа не думала, що українці - якась собі недоросла, мужицька, демократична, або, не дай Бог, ще большевицька нація.

І сором, і сміх, і ганьба з цих місій, посольств, комісій, з усього цього "представництва" отамансько-хуторянської державности! Мужикуваті, незграбні, часом малоосвічені люди, які часто далі своєї Сквирі не їздили, які здебільшого ні одної мови (навіть української) добре не знали, які майже все життя носили вишивані сорочки з стьожками або "косоворотки", які про "діпломатію" знали з бульварних романів, ці люди, забувши всякий сором, повдягавшись у смокінги й не знаючи навіть, коли й як ті смокінги одягаються, полізли в буржуазні та діпломатичні салони, в міністерські передпокої представляти нашу робочу, вимучену, неграмотну націю.

Розуміється, вони навіть уважали своїм обов'язком жити яко мога пишніще, розкидати яко мога щедріще гроші, бо це випливало з їхнього завдання: представити нашу державність "як у людей", се-б-то буржуазну. І всі ці комісії, місії, посольства, одержуючи нечувані в Европі, колосальні платні, жили тільки в перших отелях, їздили тільки на автомобілях, їли тільки в найдорогших ресторанах. Недоучки-студенти, які в скривлених черевиках до революції бігали по лекціях і годувались чайом з ковбасою, тепер инакше не могли жити як тільки так, як можуть жити великі капіталісти, насмоктані паразіти-мілліонери.

І що ж вони робили? За що український народ мусів платити такі величезні гроші цим людям? За які їхні заслуги, в минулому чи сучасному, за яку таку надзвичайно цінну для цього народа роботу, що вимагала такої надзвичайної оцінки?

Вони нічого не робили. Вони тинялись по ресторанах, отелях, шинках, притонах і так проводили своє життя. Та й що вони могли робити? Єдине, що могли робити й що совісніші з них робили, це час від часу поміщати в ґазетах статті про Україну, вихваляти Петлюру й подекуди, зустріваючись з европейськими діпломатами чи політичними діячами, говорити з ними про українську державу й доводити, що її треба визнати.

І що ще цікаво, що значна частина цих членів місій і комісій складалась із "соціалістів", а головним чином із соціаль-демократів. Деякі з цих соціальдемократів, навіть з тих, що були представниками соціальдемократичної української партії на II соціалістичному Інтернаціоналі, так старанно працювали, що могли скласти собі трошки грошенят, на які купували акції в нафтяних галицьких капіталістичних підприємствах. Другі "соціалісти" провадили в державних інстітуціях на державні гроші операції з валютою й на цих операціях теж не погано заробляли. Деякі члени соціадьдемократичної партії навіть отаманським урядом за свої вчинки були віддані під розслідування спеціальних ревізійних комісій.

А отаманські закупочні комісії? Це щось анекдотичне. Являлись отаманці з мілліонами, щось ніби купували для "держави" і ні мілліонів, ні купленого, ні самих отаманів і отаманців уже не бачили.

Крадіж грошей, розпуста, деморалізація, якась вакханалія моральної гидоти, ледарства, ліні, тупого мізерного життя, все це що далі, то все більше ставало нормальним станом "представництва" отамансько-українського уряду за кордоном.

Але це було неминучим явищем, необхідним і навіть ,,природним" для того всього режиму, яким одзначалася отаманщина. Як там, на Вкраїні, панувала повна безвідповідальність випадкових людей, повна безконтрольність їх, так і сюди цю основну рису цього режиму було в усій повноті перенесено. Ніхто ні перед ким ніякої відповідальности не ніс, ніхто ніякого контролю над собою не знав і не признавав. І що дивного, що це людей деморалізувало, що спокушало їх? Маючи в руках величезні гроші й знаючи, що ніякого контролю над ним немає й ніякої відповідальности ні перед ким він не нестиме, а з другого боку бачучи, як той або той нікчемний отаманець брав собі мілліони, - та як міг який небудь фінансовий, закупочний чи який инчий аґент бути таким надзвичайно моральним, щоб устояти проти всіх спокус і не "забезпечити себе" якоюсь там нещасною парою мілліонів франків чи долярів - (серйозніша, поважніща валюта)?

І що дивного, що, коли почало не ставати грошей для самої отаманщини й коли вона кинулась перевіряти, скільки ж у неї є грошей, то міністри її не могли навіть сказати, що й де мала кам'янецька українська влада.

Що дивного, що, коли ця сама урядова влада виявляла бажання зробити над яким небудь своїм дуже вже зажерливим і нахабним аґентом ревізію або мати від його відчит у його діяльности, то той аґент просто не слухався її? Так, наприклад, отой самий берлінський посол Укр. Нар. Республіки, соціаль-демократ М. Порш, не зважаючи на неодноразові накази свого Уряду явитись у Кам'янець, отверто не слухався його й спокійно сидів собі в Берліні; так, що навіть такий уже нерозбірливий і вибачливий на всякі паскудства хуторянсько-отаманський уряд мусів скинути цього "діяча" з посади (за його корисну, очевидно, "державну" й " соціалістичну" діяльність).

І не можу тут же не згадати про такий факт. Ще за доби Директорії з Київа було вислано за кордон українську художню Капеллу під орудою Кощиця для демонстрації перед Европою української пісні й музики. Дійсно, Капелла з честю, з великою любоввю й надзвичайним хистом виконала це трудне й чисте завдання. І тепер можна без перебільшення сказати, що її робота була безмірно цінніща й корисніща для української національної справи в Европі, ніж десяток отих місій і посольств. Вона скрізь, де виступала, давала европейському громадянству наочну лекцію високої художньої культури українського народу, вона аґітувала й переконувала в сто раз краще, ніж усі ті плаксиві, сервілістичні хуторянські ноти, брошури й статті, поміщені за великі гроші в продажних буржуазних ґазетах Европи.

І от яке ж відношення отамансько-міщанської влади до цього корисного, сильного пропаґандиста наших національно-культурних цінностей? Її кільки місяців ця влада тримала в Відні без грошей, позбавляючи можливости їхати далі. Міністр закордонних справ, соціаль-демократ, "соціаліст" В. Темницький, роздаючи гроші сотнями тисяч і мілліонами ріжним брудним людям і навіть ворогам українства, реакціонерам і руським чорносотенцям,2 не зважаючи на прохання й благання Капелли, не хотів видати їй тих грошей, які вже було асіґновано й Директорією, й вона змогла виїхати далі тільки дякуючи допомозі українських кооперативних товариств.

І що дивного в тому, що вся сістема, весь характер влади, з усією його безладностю, брудом, деморалізацією й реакційностю одбивався й на цих аґентах її за кордоном? Що дивного, що як там на тих півтора повітах населення ставилось з огидою до сеї влади, що вона там діскредітувала саму ідею української нації й держави, так і тут ці недостойні, маленькі людці ганьбили українську націю, виставляли її на публичний глум, сміховище й зневагу?

Я знаю, вороги українства зараз же вхопляться за мої слова й почнуть вигукувати: ага, бачите, самі признаєте, які ви!

На це я скажу цим "високоморальним" добродіям: ні, ці люди, не всі "ми"; отаманщина- ще не є українська державність; міщансько-отаманська демократія ще не є вся українська демократія; та навіть з цієї хуторянської демократії не всі ті, що представляли її за кордоном, піддались розпусті й деморалізації; були й серед закордонних місій і поза місіями люди чесні, трудящі.

Та більше того: більшість "місіонерів", що вели лайдацьке, недостойне свого трудового народу життя, були просто нещасні, слабодухі люди, яких здеморалізувала сістема отаманщини, яких вона заразила своїм духом надутої честолюбности, дармоїдства, безвідповідальности, неповаги до праці, до соціалістичних змагань усіх працюючих, яка навчила їх буржуазним парадуванням, киданню грошей по притонах і шинках, яка втоптала в свій отаманський бруд і їхні слабі, хуторянські душі, (яким крім того за кордоном після хутору запаморочилась голова від буржуазної, поверхової, галасливої "цівілізації"). Більшість цих "діпломатів", коли пройде чад отаманщини, коли не стане змоги шпурляти грішми, я певен, вернуться до роботи й з соромом згадуватимуть оцю свою сумну "діяльність".

І тільки меньчість з цих "діячів", оті більші, буйніщі акули, які мали змогу вчиняти по притонах афинські орґії, які стояли на чолі деяких посольств та всяких валютових, "державних" операцій, та оті отамани, які без ліку й числа їхали за кордон з торбами міліонів, ті, розуміється, ще довго з приємностю будуть згадувати отаманщину й дякувати їй.

Але таких акул і політичних діячів, таких самих "соціалістів" і "соціальдемократів" є досить у кожній нації, а насамперед у тих націй, які мають свою буржуазію, бо такі люди як раз є найкращими виразниками паразітарних, ледарських, буржуазних кляс і їхньої подлої моралі.

І це само тут же можна сказати отим галицьким нафтяним патріотам, які в оправдання своєї орієнтації на Денікіна й передачи своєї армії йому кажуть, що українська демократія "не дозріла, не доросла до своєї державности", отже, мовляв, не було чого й держатися за неї. Так, до буржуазної, до паразітарної, до гнобительської державности, отої, яку випрохували собі кам'янецька демократія, отаманщина та нафтяні патріоти, до такої, дійсно, українська нація "не доросла" й така державність, дійсно, робить наших мужицьких дітей нікчемниками, калічить їх, розкладає й нищить.

Одначе є, й може бути, й буде та українська державність, яка лежить в природі нашої нації, шлях до якої вказує наука, історія й практика соціалізму, се-б-то робітниче - селянська державність, державність працюючих кляс. І для цеї державности українська демократія й доросла, й має сил, і ті сили вже працюють на теріторії всієї України. Та демократія парадів не робить, не б'є в попівські дзвони, не вчиняє афинських вечорів по европейських притонах, не лазить у ногах світових грабіжників і насильників, не продає свого народу за право мати своїх послів при грабіжниках; ні, та демократія просто й чесно працює й бореться без усякого "геройства". Та навіть серед тої кам'янецької демократії, яка з свого хуторянського розуму мусіла піти за отаманщиною, навіть серед неї були цілком придатні, цілком дозрілі елементи для творення дійсно-української народньої державности.

Але, розуміється, в такій державности нафтяним, кулуарним, отаманським патріотам, а також "соціалістам" з закордонних притонів місця не буде. Тут вони вже "перезріли" й їх буде викинено просто в помийницю.

3. Даремне підскакування.

Нарешті, третя орієнтація отаманщини була - на повстанців.

Забувши зовсім, як ці самі повстанці виганяли її з Київа, сподіваючись виграти на невдоволенню селянства економичною й національною політикою пятаковщини, отаманщина збіралась скористуватись боротьбою повстанців з руськими комуністами й таким чином вернути собі владу на всій Україні.

Розрахунок цілком наївний і безпідставний: абсолютно не було ніяких даних гадати, що іменно вона, отаманщина, матиме владу, й що її знов не виженуть ті самі повстанці, поєднавшись знову з російськими й українськими комуністами. Єдине, що давало надії отаманщині, це було те, що деякі повстанські загони прилучались до петлюрівців. Але ми вже знаємо, як такі самі селянські загони, прилучившись до Петлюри, потім прекрасно гатили в його своїми гарматами.

Так само безпідставною є та думка, що селяне боролись проти соціальної, комуністичної політики совітського уряду, що наш, мовляв, селянин індівідуаліст і комуни не може приняти.

Річ зовсім не в комуні й не в індівідуалізмі. Повстання виникали зовсім не на цьому ґрунті, а на ґрунті безладної, імперіалістичної економичної політики російських комуністів. Селянство піднімалось зовсім не через те, що серед його велась пропаґанда сістеми комунального господарства, а через те, що в його без компенсації, без ладу, насильственно відбіралися продукти його хазяйства й праці.

Це було головною, ґрунтовною причиною невдоволення й обурення "комунією". А цим невдоволенням користувались національно-невдоволені елементи й являлись головними орґанізаторами й керовниками повстанських загонів.

Трудно, розуміється, в даний момент прослідити соціальну природу складових елементів цього руху, але деякі дані, а крім того лоґіка говорять, що головним елементом повинні були бути більш заможні селяне, ті, в яких найбільше одбіралось большевиками й які соціально й економично найбільше терпіли від усього большевицького ладу, се-б-то, куркулі, кулаки, багатенькі козаки, дрібні полупанки. З цих елементів, - як кажуть принаймні хлібороби-демократи, партія цих самих козаків і полупанків,- головним чином складалось також військо отаманщини.

Але, розуміється, була в повстанню й голота сільська, було навіть і мійське робітництво, невдоволене обдиранням промисловости України на користь Росії.

І в залежности від тих чи инчих складових елементів повстанських ґруп, а також від причин, що викликали їх до життя, та ще від керовників їх, стояла й їхня соціально-політична чи національна фізіономія. І через те одна ґрупа визнавала Директорію, Петлюру; друга виставляла лозунґ української радянської влади й уважала Петлюру українським Денікіним; третя ні Петлюри, ні радянської влади, ні якої будь инчої влади не визнавала й просто билася з усіма, хто робив замахи на її околицю, на її хліб, худобу; четверта ж займалася тим, що сама грабувала населення, робила погроми й т. п.

Через те, не маючи ніяких документальних даних про ту чи инчу ґрупу, неможливо з певностю сказати нічого навіть про таку відому постать у повстанському рухові, як Махно. З оповідань одних він ідейний анархіст, свідомий українець, з романтичним устроєм свого війська, на зразок запорожського; з оповідань других - це просто - бандит, безпрінціпний, антіукраїнець.

Те ж саме, приближно, говорять і про инчих ватажків: Зеленого, Ангела, Соколовського й т. д.

Але що з певностю можна сказати, так це те, що всі вони діяли цілком самостійно, кожен на власну руку, що вони не були поєднані одною спільною всім програмою, планом, тактикою. Це свідчить про те, що були серед них і ідейні люди, й просто невдоволені або бандити.

І так само з певностю можна сказати, що, як самостійна сила, повстанці, розкидані, не пов'язані одною волею й керовництвом, погано озброєні, не можуть мати рішаючого значіння для орґанізованої, урядової сили. Вони, дійсно, можуть роз'їсти ту владу, як шашіль їсть дерево, але повалити її не можуть, її валить друга сила, що ворогує з нею.

Через це орієнтація отаманщини на повстанців мала би рацію при двох умовах: 1) коли б сама отаманщина мала оту орґанізовану силу, і 2) коли б вона змогла пов'язати в одно всі повстанські ґрупи.

А коли сама отаманщина була ніби якийсь більший повстанський загін, без зброї, без одежи, без дісціпліни й з провокаторськими, розкладаючими елементами руської, денікінської офіцерні всередині самої себе, то думати про опанування других, майже таких самих загонів було безнадійною мрією.

І даремно хуторянка в своїх ґазетах підскакувала й підбадьорювала себе повстанцями; даремно самовтішала себе, що "весь український народ" жде її й отаманщину.

І ця орієнтація зрадила її, як і всі инчі.

4. Страшний сприятливий момент.

Був один момент у кам'янецької влади коли вона могла, дійсно, зробити користь для справи української державности, як би тільки вона в силі була відмовитись од своїх особистих інтересів і піднестися до ідеї взагалі української, а не отамансько-міщанської державности.

Цей момент був літом, особливо в серпні.

Повстанський рух знесилював київську совітську владу, утрудняв її економичне становище й дуже шкодив їй у боротьбі з її орґанізованими ворогами.

І російський совітський Уряд, і київський почали розуміти, що імперіалістична політика націоналістичної течії щодо України давала виразні, наочні, шкодливі наслідки. Українофільська течія стала все більш і більш перемогати як в Москві, так і в Київі. Наслідком того змінилось насамперед відношення руських комуністів до національної української культури. Справжні соціалісти з науки самого життя почали приходити до того переконання, що для успішного переведення в життя ідей соціалізму необхідно треба користуватись найлекшими, найпродуктивніщими засобами, се-б-то рідними кожній нації формами її культури.

Через те, як засвідчують самі українці (цілком не большевицького напряму), відношення київського радянського Уряду до культурних національних українських установ значно змінилось. З'явилась певна активність їх у цьому напрямі, а не тільки суха, прінціпіальна "рівноправність", яка, властиво, була умиванням рук у русіфікації. З'явилась навіть ініціатива самої влади в напрямі допомоги розвиткові всім культурно-національним заходам, особливо ж у шкільній справі. І оповідання самих українців, які працювали в установах київської влади, повні захоплення й навіть захвату від методів і енерґії комуністів. Деякі казали, що за цей короткий час (від зміни політики до виходу з Київа, три-чотирі місяці) ними було зроблено стільки для української культури, скільки за кільки літ не зробила б Директорія, що умови роботи в національно-культурній справі були без усякого порівнання кращі й продуктивніші, ніж при чисто-українській владі. І настільки це захоплення було щире, що ті люди, які працювали при київській владі, утікши з Київа при заняттю його Денікіним до Кам'янця, не могли вже жити в отаманському режимі й з усіх сил рвались знов до большевиків, (самі ніколи не бувши большевиками, а навпаки).

Та про це відношення київської радянської влади до української культури не могла навіть отаманщина нічого злого сказати, підтверження чого можна знайти в ноті кам'янецького уряду до Антанти, де він, говорячи про відношення Денікіна до українства й наводячи приклади його варварських учинків над українським словом, книжкою й школою, каже, що він "творить те, чого навіть наші вороги, московські комуністи, не дозволяли собі робити".

Отже ясно було, що в російських комуністів, а, значить, і в київському уряді наставала зміна в відношенню до українського питання.

З другого боку не було ніякого сумніву в цілях і намірах денікінської контрреволюції в цьому самому питанню. Підпоможений, озброєний, одягнений Антантою, Денікін, користуючись повстанським рухом, усе більш і більш натискував на червону армію, вибиваючи її з України. Він не ховав своєї мети: знищити робітниче-селянську владу й вернути панування кляс експлуататорських. Що ж до України й инчих держав, що повстали на окраїнах, усіх їх вернути в лоно "єдіної, нєдєлімої", при чому Україні навіть автономії не обіцялось.

Отже знов таки ясно було, хто такий був Денікін і чого від його можна було сподіватися. Кам'янецькій дрібно-буржуазній демократії й усій її владі, здається, легко було зміркувати, що їй самій, своїми силами не справитись ні з червоною армією, ні з денікінською, що наставав момент, коли, нарешті, треба було остаточно вирішити щось одне й у напрямі того рішення йти до кінця.

Здоровий, незаінтересований, навіть не соціалістичний, а просто об'єктивний розум повинен був би підказати таке рішення: вісім місяців орієнтації на Антанту, вісім місяців упадання перед нею, благання, цілування їй рук, вісім місяців сервілістичної служби її інтересам показали, що від неї ніякої помочи не може бути; що Денікін, Румунія, Польща то є та сама Антанта, то є її аґенти; що ради проблематичної й небажаної для самої Антанти української державности вона не вступить у конфлікт ні з одним із цих своїх аґентів, а тим паче з Денікіним; що б цей Денікін не виробляв з українством і які б люті наміри ні мав що до української державности й національности, Антанта за це не позбавить його своєї ласки й допомоги; словом, що з цього боку не може бути ніяких порозумінь, угод, бо для його українство ще більший ворог, ніж большевизм.

Значить, ясно, що треба було шукати порозуміння з другим ворогом, з тим самим большевизмом. Треба було, як колись і нафтяним патріотам, прийти до комуністів з такою пропозіцією: для вас, мовляв, на першому місці стоїть соціальна справа, для нас-національно-державна; і вашій і нашій справі в однаковій мірі загрожує спільний ворог; ми не поділяємо ваших соціальних змагань, але ми бачимо, що наша справа неминуче загине так чи сяк; отже ми, дбаючи про забезпечення національних інтересів нашого народу, бачучи, що самі ми не зможемо нічого зробити, пропонуємо вам забезпечити національний характер української державности з тим соціально-політичним змістом її, який ви хочете; за це ми вам оддамо ті сили, які маємо в своєму розпорядженню, самі одійдемо від влади й будемо допомагати вам бити нашого спільного ворога.

Така отверта, чесна, рішуча пропозиція напевне мала би самий позітивний наслідок, особливо взявши на увагу скрутне тодішнє становище радянської київської влади, повстанський рух, її власні тенденції в українському питанню. Можна гадати, що в цих умовах і Москва і Київ згодились би на сформування національно-українського радянського Уряду й на визнання незалежности Укр. Радянської Республіки.

І від цього як справа революції, так і справа національного відродження українського народу, безперечно, тільки виграла би, не кажучи вже про те, що не пролилося б надаремне стільки крови й не було би завдано змученому краєві стільки зайвого, моторошного страждання, яким зазначилися перемоги Денікіна.

В цьому дусі українській соціальдемократичній кам'янецькій урядовій ґрупі було зроблено від закордонної ґрупи цієї партії відповідну пропозіцію.

Але кам'янецька демократія й отаманщина не тільки цю пропозіцію одкинули, а ще приняли постанову карлсбадських "діпломатів"-поршивців про зчищення з себе всяких "трудових прінціпів", про сформування коаліційного Правительства й переходу до чистого парламентаризму.

Мало того. Був такий факт.

В кінці липня, коли київська влада від повстанського руху й наступу Денікіна почала хитатися, до Кам'янця прибула делеґація від ідейних повстанських ґруп у кількости кількох десятків чоловік од ріжних частин з пропозіцією спільної акції за здобуття української державности. Делеґацію в Кам'янці було зустріто з помпою й трохи не парадом.

Але тут же виявилось, що кам'янецька демократія та отаманщина розходилась у розумінню української державности з повстанською делеґацією. Делеґація розуміла ту державність як робітниче-селянську, в формі радянської влади. Делеґація вважала, що настав момент, коли, об'єднавши українські сили й принявши форму радянської влади, найбільш відповідну й сприяючу соціальному й національному визволенню укр. народа, можна (чи шляхом збройної боротьби чи шляхом переговорів з Москвою й Київом) досягти забезпечення національного характеру радянської української державности. З цим проектом вони й приїхали до Кам'янця, в надії, що тут також розуміли цей сприятливий момент, що тут на перше місце ставили справу національного характеру взагалі укр. державности, а не неодмінно отаманської, кам'янецької.

Але помилились. Отаманщина аж затрусилась, коли довідалась, що повстанці домагаються: скасування Директорії, Головного Отамана, сучасного Уряду, переходу на сістему радянської влади й сформування Воєнно-Революційного Комітету. Делеґатів по наказу С. Петлюри вночи було оточено з усіх боків, обеззброєно й арештовано разом з проводирьом їх Юрієм Мазуренком (укр. незалежником), тим самим, що виступив з таким гострим ультиматумом проти Уряду Раковського.

А разом з делеґацією було арештовано й инчих укр. соціалістів (незалежників), що були в Кам'янці (М. Ткаченка, А. Пісоцького і др.). Делеґацію на домагання есерів було хутко випущено з арешту, але провідників і соціалістів (Ю. Мазуренка, М. Ткаченка, А. Пісоцького і др.) залишено під арештом, під постійною загрозою офіціального розстрілу або таємного убийства вночи. І треба знову зазначити, що тільки на домагання есерів, на їхні загрози виступити з уряду, після кількох тижнів чекання смерти, арештованих С. Петлюрою українських соціалістів було випущено під "таємний догляд" петлюрівської охранки. Українські же есдеки, оті "соціалісти", недавніми товаришами яких по партії були незалежники, не вступились за соціалістів, яких Петлюри й шапули могли що ночи убити.

Так Отаманщина й Кам'янецька урядово-партійна демократія цупко тримались за свою давню, реакційну "свою лінію" та за свої посади. Щоб ото вони добровільно, з державних міркувань одійшли від влади, одійшли від парадів, наказів, автомобілів, почувань свого "геройства", - розуміється, повстанці були просто наївні люди, коли могли припустити з боку отаманщини чи кам'янецької правлячої купки "демократів" такий самовбийчий учинок.

Як можна: адже селяне, мовляв, готові були "з іконами зустрічати батька Петлюру", "вся Україна" гнала большевиків, ненавиділа їхній режим, не могла діждатись приходу справжньої, демократичної, кам'янецької влади, - а ця влада раптом узяла б та й завела той самий ненависний большевизм.

 

------------------------------------------------------------------

[1] Я не привожу ні одної цітати з цих статей, заяв, нот, бо вся урядова інформаційна література українських місій і посольств в Европі повна таким вмістом і кожний може переконатись у цьому, взявши першу-ліпшу брошуру чи статтю на політичну українську тему.

[2] Так, наприклад, цим "соціалістом" було видано кільки сот тисяч корон відомому реакціонерові, бувшому гетьманському міністрові Бутенкові. Цей Бутенко на ці гроші поїхав у Берлін і провадив там контрреволюційну й контрукраїнську роботу.