РОЗДІЛ XIV.

БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ ГАЛИЦЬКОЇ УКРАЇНИ

1. Не складна історія.

"Орієнтація на власні сили", - це була тільки горда поза, вимушена "хороша міна в поганій грі". Коли б ця орієнтація дійсно переводилась, коли б отаманщина поклалась тільки на свої сили, то, знаючи ці сили, з певностю можна сказати, що, здобувши притулок у Кам'янцю, українська влада не протрималась би там і ці п'ять місяців.

Коли говорити по правді, то фактична орієнтація була на все, що хоч трохи могло помогти й піддержати істнування отаманщини й хуторянки.

І через те орієнтація була: 1) на галицько-українську армію, 2) на Антанту й її аґентів на сході (Румунію, Польщу, Чехію) і 3) на повстанців.

Фактичною ж силою, яка тримала на світі отаманську владу, була галицька армія, що була витиснена поляками з своєї теріторії на той куточок, де притулилась отаманщина.

Не пощастило й Галичині утримати свою державність. І тут, головним чином, причина була в ненормальних тяжких історичних умовах, в яких доводилось жити українському народові в габсбурґській монархії під безпосереднім визиском і утиском польської шляхти. І тут формацію українського народу цими умовами було покалічено, наслідком чого й тут українська нація складалась переважно з селянства й тої інтеліґенції, яка виходила з цього селянства. Буржуазія ж і пролетаріат, ці дві керуючі й ворожі між собою кляси, представлялись польським і єврейським елементом.

Коли габсбурґський трон, струснутий війною, захитався, й кігті, що цупко тримали за чуба всі нації Австрії в одній купі, ослабли, цісар Карл спробував удержатись на цій купі, виголосивши її "федерацією" - (маніфест 17 жовтня 1918 року). Але народи Австрії, почувши чуби свої вільними, не мали ніякої охоти добровільно віддавати себе на дальший визиск, хоч би й у формі "федерації".

І кожний народ поспішив самоозначити себе, як самостійне, незалежне ні від яких кігтів, державне тіло.

Тільки не українці. Така воля здалася галицько-українським політикам небезпечною й вони рішили, сконструювавшись у державне тіло, чуба свого з габсбурґських кігтів усе таки не видирати; а лишатись у "федерації". Єдиними противниками цього були соціальдемократи, які гостро протестували проти такої постанови національ-демократів, що вирішували ту справу. І тільки після того, як Карл через два тижні після свого маніфесту мусів тікати з Австрії й сама Австрія, як така, перестала істнувати, тільки тоді, хоч-не-хоч, українці мусіли ставати на свої власні ноги, коли не хотіли, щоб їхній чуб перейшов у польські руки.

А поляки, розуміється, дуже й дуже того хотіли й поспішно гострили свої деґенеративно-шляхетські кігті. Це було українцям відомо й це примусило їх тріпнути своїм загроженим чубом і взятись до зброї.

І от, вночи з 30 жовтня на 1 листопада Національна Рада видає наказ Ґенеральному Військовому Комісаріатові, (що істнував до цього як таємна військова орґанізація), обеззброїти польські війська, що були в Львівському ґарнізоні. Це вдалося зробити без проливу крови й майже вся Східна Галичина після того без боротьби перейшла під владу українців.

Національна Рада сформувала Правительство, Державний Секретаріат, і передала йому все управління крайом.1

Взявши владу, Нац. Рада, розуміється, зараз же (3 листопаду) видала Маніфест, в якому обіцяла народові всякі блага: і констітуанту по "п'ятихвостці", й національно-персональну автономію для "меньчостей" (поляків, євреїв, румунів) і аґрарну реформу на підставі скасування великої земельної власности й наділення малоземельних і безземельних селян панською земльою.

Демократично, справедливо, мирно й гуманно.

Але одна "меньчість", поляки, не захотіли помиритися з пануванням влади тих, над якими вони так довго, так паразітарно панували. Обдуривши українців своєю покірностю, вони зібрали свої сили, підготовились і напали на українців (4 листопаду) в самому Львові. І виявилось, що в поляків було більше сил. А більше було хоча би тим, що переважна більшість населення Львова була польська, а вона не мало допомагала своєму військові (головним чином так званими "боювками"). Три тижні тяглась боротьба за Львів і його околиці, але українці мусіли уступитися й Уряд український, як і Уряд наддніпрянський, мусів перебратись у закуток української землі, до Тарнополю, а трохи згодом до Станіславова, де й пробув біля шости місяців, поки не був витиснений польським наступом і не перейшов у наддніпрянський закуток, Кам'янець, общипаний і обсмиканий, у формі "диктатури" Є. Петрушевича.

Не складна історія боротьби дрібнобуржуазної галицько-української демократії за свою державність. І не щасливіше вона кінчилася, як боротьба наддніпрянської сестри її.

2. Антантський пес між Сходом і Заходом Европи.

Дві сили загубили Західну Область Укр. Нар. Республіки, (так вона офіціально стала називатися після з'єднання з Великою Україною). Одна сила - зовнішня, друга - внутрішня.

Зовнішня сила, репрезентована Польщею, була антантська реакційна імперіалістична політика, направлена з одного боку на боротьбу з робітниче-селянською Росією, а з другого - на яко мога більше пригноблення, обезшкодження й пригнічення переможеної Ґерманії.

На польську шляхту складалася почесна роля антантського жандарма й сторожового пса на Сході. А щоб пес міг бути в силі виконувати свої чисто "шляхетські" обов'язки, йому було зроблено як найпросторішу й найзручніщу собачу буду.

Польська шляхта на цьому гарненько спекульнула. Перше й найближче завдання на неї було покладено: кидатись з під воріт Европи на російську революцію й гризти її за литки, бо Пані Антанта почувала себе не зовсім спокійно в своєму імперіалістичному палаці перемоги, збудованому на кістяках десятків міліонів убитих нею людей. Але Польща, ота така надзвичайно окривджена долею, ота "вільнолюбна, лицарська" Польща, що півтора століття скиглила по королівських передпокоях усього світу й жалілася на утиски, на кривду царату, та Польща тепер виявила всю свою "лицарську" природу. Як злодійкуватий і нахабний льокай, який замісць того, щоб на дані йому гроші робити брудне панське доручення, краде їх і робить спекуляції, так антантський східний хам і жандарм, замісць того, щоб по рабськи битися з совітською Росією, як то йому було наказано, украв у пана свого всю військову зброю, дану для цього доручення, й кинувся з нею спекулювати на нещастю українського народа.

Польські дівізії Галера, сформовані, обучені, озброєні в Франції французами, обсажені французькими офіцерами, ці дівізії, в яких польського було тільки "гарматне м'ясо", які мали йти на большевистський фронт, злочинно битися проти російських робітників і селян, - польською шляхтою та її прислужниками "соціалістами", вроді Пілсудського, Дашинського й т. п., було повернено на вигідніще для себе злодійство, - проти українців для загарбання української землі, на якій павуками сиділи оті "лицарі з великого шляху", ота "свободолюбна страдниця", польська шляхта, ця найогидніша галузь соціальних паразітів.

Розуміється, озброєні по останньому слову "науки орґанізованого убийства" ці дівізії мали багато переваги над неодягненими, зле взутими, скупо й бідно озброєними військами Національної Ради. Але той факт, що ці війська, без техніки, без допомоги, без амуніції впродовж кількох місяців не тільки втримували наскоки антантського злодійкуватого хама, а ще й не раз били його, показує, яка велика сила духу була в тих, дійсно, героях, що босі й голі бились проти жандарма реакції.

І цей факт показує, що замісць того, щоб кидатись до Пані-Антанти й жалітись їй на її хама, українським невдалим, недостойним проводирям цих героїв, треба було кинутись до тої єдиної сили, яка була до їхнього розпорядження, яка тримала українську владу й могла ще довго тримати, (а при певному напрямі зовнішньої й внутрішньої політики, й до сього часу мати в українських народніх руках), - до свого трудового народу.

Галицькі ж "проводирі" замісць того писали ноти, протести, тинялись і плакались по антантських передпокоях і з усіх сил старались довести, що вони не большевики, як то брехали поляки, що вони - ніякі революціонери, що вони собі тихі, цілком благонадійні рутенці, яким також треба признати право на вільне самоозначення, яке так великодушно й солодко розписав Вільсон.

Натурально, благонадійних рутенців не дуже то слухали. Нальокая свого пані, правда, трохи розсердилась і навіть один раз вилаяла. Але він роз'яснив їй, що українці також дуже небезпечний (для шляхетської Польщи, звичайно) елемент, що з ними також треба боротися. Отже для чого дівізії Галера гнати десь далеко, коли ворог є ближче. Але головний арґумент був той, що шляхетська Польща для своєї тяжкої функції антантського пса мусить мати яко мога більше сил і нагороди. Без Галичини ж, без бориславської нафти, без загарбаних земель в українських селян, без цих модернізованих рабів польської шляхти, яка ж могла бути в неї сила?

І Антанта покрутила носом, потім добродушно похльоскала спритного й ловкого хама по плечі й сказала: ну, що з тобою робити, займай поки що Галичину по Збруч та гляди, щоб свої жандармські обов'язки справно виконував. А там побачимо, кому цей шматок достанеться, тобі чи кому инчому.

А благонадійним рутенцям сказала слухатись хама, не сваритись з ним і не надокучати їй з своїми нудними жалями. Хай поляки займуть Галичину, дадуть їй лад і порядок, а там видно буде, кому вона достанеться, - полякам чи кому инчому.

Але той "хтось инчий" у кожному разі був не рутенці. Це був труп "єдіной, нєдєлімой", коло якого ретельно бідкались і вовтузились ґальванізатори: Колчак, Краснов, Денікін та инчі дріб'язки розбитого монархізму. Пані Антанта, хоч і не дуже вірила в успіх ґальванізації цих молодців, а все ж таки побоювалась: а що, як оживе й почне вимагати й собі шматок здобичи, чим йому загатити пельку? А сердити небезпечно, цей велетень образиться й з'єднається з недобитою Німеччиною, а тоді Антанті, особливо ж недокровній хирлявій Франції прийдеться скрутно. От через те Франція й тримала на поготові ту Галичину: оживе велетень, - йому достанеться; не вдасться оживити, - хай льокаєві в подарунок за службу йде.

А рутенцям і в тому й у другому випадкові строго рекомендувалось не вигадувати ніяких дурниць, - усяких там самостійностей та самоозначень, - не робить ніяких безчинств і непорядків, а "порозумітися" або з поляками або з руськими контрреволюціонерами.

І рутенці, схлипнувши кількома нотами-протестами, пішли порозуміватися з ґальванізаторами "єдиного" трупа.

До чого це "порозуміння" привело, побачимо далі.

3. Кулуарно-нафтяні "патріоти-вожді".

Такі зовнішні сили брали участь у загибелі Західно-Української Республіки.

Внутрішніми ж силами, що допомагали цьому самому були: абсолютна невідповідність керманичів руху до моменту, їхня ота сервілістична благонадійність, їхня вузесенька, худосочна дрібно-буржуазність, їхня псіхіка кулуарних політиків і цілковита відсутність якої будь революційности, піднесености до того духу боротьби, який був у масах галицько-українського народу.

Більшість Національної Ради складалась з представників дрібно-буржуазних партій, з парламентських і сеймових послів, у більшости своїй національ-демократів. Сини сільської буржуазії, або священиків, чи маленьких урядовців, сини бідної, маленької, забитої польськими панами й ксьондзами країни, виховані на деґенеративно-шляхетській польській культурі, заражені духом польського льокайства, з обмеженим, обсмоктаним псевдо-европейською цівілізацією світоглядом, - де їм було зрозуміти й відчути революційний, земляний, з самої глибини народньої природи вибухлий дух боротьби? Вони знали паперову, дрібненьку, кулуарну боротьбу свого парламенту. Там випрохати посаду для українця, земляка з свого повіту; там по довгих інтріґах, підступах, біганині по канцеляріях і конференціях по кавярнях - вистаратись двох-клясову українську шкілку в малесенькому містечку. Оце була сфера їхньої політичної діяльности. Ну, та ще, розуміється, промови на виборах, у парламенті й за чашкою кави. Чемпіони парламентської пустопорожньої балаканини, вони, здається, колись побили світовий рекорд на довготу.

Отже, виховані на цих дрібненьких інтересах, висушені, як мумії, в парламентських кулуарах, навчені й призвичаєні тільки випрохувати, виінтріґовувати й підхоплювати крихточки з столу австрійських панів, - як могли ці політікани й парламентські "чиновники" зразу змінити всю свою суть, усю природу свою й стати проводирями революційних мас народу?

Абсолютно була це неприродна річ. І через це цілком зрозуміло, через що ці люди так боязко, на шпиньочках, уклоняючись і "цілуючи руці", підходили до того маніфесту, який видав пан-Карл і не сміли переступити ні через одну літеру цього найсвятійшого для них закону. Зрозуміло, через що майбутній "диктатор" Є. Петрушевич так сервілістично (під час уже революції!) вигинався перед австрійськими панами й запевняв, що українці раз-у-раз були самим вірним, самим відданим народом Австрії, сеї злої, глузливої до них визискувачихи-мачухи.

А так само зрозуміло, через що ці "керовники" так неохоче, так уперто ухилялись від поєднання з Наддніпрянською Україною, - вони боялися її революційности, бо як-ні-як, а наддніпрянська демократія, не зважаючи на свої всі хиби й помилки, була під той час (як раз повстання проти Гетьмана й "майже-большевицька" декларація Директорії!) в пориві своєї революційности, з широкими переспективами соціальних і політичних реформ та перебудов. Це мусіло лякати парламентські, кулуарно-канцелярські душі галицьких рутенців-проводирів. Вони зовсім не мали на увазі ніяких соціальних чи навіть глибоких політичних революцій, їм ходило переважно оте, щоб вирвати з під польського національного панування Галичину, зробити з неї маленьку українську державу, забезпечити національні права українського народу й "шлюс". Самим же мати змогу не тільки не випрохувати урядових посад, а ще й роздавати їх "своїм людям"; та до того, щоб можна було вмочити урядовий пиріг у нафту й смачненько уминати його все життя. Такий собі тихий та мирний ідеал жив у цих кулуарних, европейських душах і до його зовсім не пасувала ота наддніпрянська, "азіатська", "майже-большевицька" "нестриманість", "недержавність".

Але що робити: маси тяглися до тої "азіатщини", галицький забитий селянин почував пробуджену соціальну й національну рідність з наддніпрянським братом своїм, галицький робітник клясовим інстінктом своїм тягнувся туди, де йшла велика, народня, дійсно визвольна з під усякого ярма боротьба.

І через те Національна Рада мусіла піти на уступки й згодитись на з'єднання. Але це було тільки формальне поєднання. Ні історичні умови попереднього життя двох країн, ні ріжниця в самій природі керуючих елементів не сприяли тісніщому злиттю двох галузів єдиного народу.

І розуміється, ця сама природа галицьких кулуарно-нафтяних політиків була причиною того, що не було використано як слід силу галицького селянства. Знаючи цю природу, смішно навіть уявити, щоб ці люди могли стати на ґрунт дійсно-народньої, селянсько-робітничої влади й державности. Але вони не тільки на це не були здатні, а навіть на буржуазний революціонізм, на те, щоб хоч на мент пронятись визвольним ентузіазмом, щоб одважитись на зламання тих соціальних і політичних відносин, які робили з Галичини якесь феодальне князівство польської шляхти.

Національна Рада вже цілком свідомо не хотіла порушити ні одної основи шляхетсько-буржуазного ладу. Вона з повною свідомостю не чіпала польських поміщиків пауків і їхніх кодл. І так само, з страху перед революційним настроєм мас, вона не допускала ніяких ширших проявів його.

Через те, натурально, вона й не могла використувати ту велику силу духу, завзяття, яка часто буває більшою за силу гармат і танків. Навпаки, коли, наприклад, галерські дівізії почали бити українське військо, коли український уряд, упавши духом, почав одступати й коли українське залізниче робітництво, запалившись вогнем отого завзяття, сформувало власними силами свій робітничий полк і попрохало від уряду затверження його, то хіба ці кулуарні душі не злякались цього завзяття, хіба вони не заборонили формування таких "партійних", як вони казали, полків?

А хіба ця "демократична" влада не арештувала деяких політичних діячів (М. Шаповала, Ф. Євшана, В. Пачовського), коли ці хотіли надати орґанізовані, революційні форми тому бурхливому невдоволенню мас, яке й Національній Раді було відоме?

І хіба в селянстві й робітництві не було загальної думки: нехай управимось тільки з польськими панами, ми візьмемось і за своїх підпанків?

Ці худосочні, паперові політікани не тільки не вміли використати сил народа, але всією своєю політикою убивали революційний дух, глушили піднесення души народньої, викликали зневірря, недовірря, нерішучість, непевність. І тільки сила вікової ненависти до польського пана та природна слухняність галицького селянина й звичка коритись начальству тримали в дісціпліні й послуху оті босі й голі селянські війська.

Ці галицькі "патріоти", не допускаючи "партійних" полків і глушачи революційні пориви свого народу, все виставляли свою любов до держави, - тільки, мовляв, у ім'я державних інтересів вони вели свою акцію.

Добре. Чом же вони не врятували тої державности, коли це можна було зробити? Коли поляки били й випірали українську наддністрянську армію з Галичини й коли для кожного ясно було, що надій на рятунок власними силами немає, коли ясно було, що Антанта віддавала український народ своєму хамові на пожирання, то чому ці великі патріоти не згодились урятувати українську, національну державність тими засобами, які їм пропонувались? Адже большевики (в червні 1919 р.) пропонували цим "патріотам": ми вам дамо зброї, одежу, всієї амуніції, навіть свого війська, коли треба, -вступайте з нами в союз, давайте разом бити поляків, вам потрібна ваша країна, а нам треба пробитись до Угорщини. Тільки одна умова: ліквідуйте Петлюрівщину.

Кулуарні "патріоти" від цього відмовились. Де ж бо то можливо: зрадити Петлюру, зрадити своїх.

Для них ніби петлюрівщина була вся українська державність.

Але діло, розуміється, не в петлюрівщині, - коли їм було потрібно, вони дуже легко згодились її "ліквідувати".

Коли б вони були справжніми патріотами, коли б для них, дійсно, національні, народньо-державні інтереси були вище за все, вони повинні були б виразно заявити, що петлюрівщина не є українська державність, що рятувати петлюрівщину є річ безпотрібна, безнадійна й навіть шкодлива для дійсно-українських народньо-державних інтересів. Коли б вони не були, дійсно, тільки партійними патріотами, то повинні були б не одкидати пропозіцій большевиків, а вступити з ними в дальші переговори, повинні були поставити контрпропозіцію: ми ліквідуємо петлюрівщину, а ви ліквідуйте пятаковщину. І нехай буде на всій соборній Україні, й у вас і в нас, один спільний совітський, соціалістичний, але національно-український Уряд і нехай він робить у соціально-політичному напрямі все, що хоче й що вважає корисним для народу. Нам же важно, щоб була забезпечена національно-державна сторона цієї влади.

Ми знаємо, що угода з вами приведе й Галичину до совітської форми влади, але ми не партійні патріоти, ми готові в ім'я нашої національности одійти від влади, аби цю національність було врятовано й ґарантовано.

От-так повинні були б міркувати ці "патріоти", коли б вони були, дійсно, патріотами, коли б вони, справді, були, як кажуть, заінтересовані тільки справою нашої національної державности. І коли б вони так поставили справу переговорів, то є багато шансів думати, що національна справа й у Галичині й на Великій Україні від того значно виграла би.

Але "патріоти" пропозіції большевиків одкинули. Бо, перш усього, - як вони кажуть, - вони не могли орієнтуватись на "труп", се-б-то Совітську Росію. А друге, вони не могли зрадити наддніпрянців, особливо тоді, як приїхав Петлюра з сьома міністрами й "десять годин виплакував помочи" проти большевиків і благав не вступати з ними в союз, не ліквідувати його.

І чого ж варті ці виправдання й арґументи, коли поставити їх поруч з тим фактом, що ці самі "патріоти" через чотирі місяці зорієнтувались на справжній труп, на Денікіна, коли зрадили того самого Петлюру й коли віддали найбільшому ворогові української нації, найлютіщому реакціонерові своє військо й віддали майже без усяких контрпропозіцій ?

І чи не ясно з цього, що цей "патріотизм" був дійсно-партійний патріотизм, ворожий до соціального визволення поневолених кляс українського народа, прихильний до реакції, патріотизм партії прислужників буржуазії, патріотизм урядового пирога, кулуарно-нафтяний і зрадницький патріотизм.

От-то ж ні трішки не дивно, що ці люди не змогли довго боротись і були вибиті з Галичини. Вони покладали всі надії тільки на мілітарну силу свою, инчих сил свого народу й міжнародньої сітуації вони не розуміли й не хотіли розуміти.

І кінчилось тим, чим і повинно було в таких умовах кінчитись: дужча мілітарна сила перемогла слабшу. Національна Рада й Державний Секретаріат мусіли кидати нафту й тікати за Збруч. Тікаючи, в дорозі (на мості в Заліщиках) вони в безпорадности й у паніці передали всю повновласть одному чоловікові Є. Петрушевичу, назвавши його "диктатором". Купка втікачів, кулуарних борців узурпувала владу й передала її одному кулуарному герою. Він мав тепер "право" розпоряджатись долею й життям тої нещасної сотні тисяч людей, яка сліпо слухалась своїх недостойних проводирів і пішла за ними.

Але зате було врятовано петлюрівщину, отаманщину. Коли большевики вже підходили до самого Кам'янця й от-от мали взяти цей останній закуток, диктатор Петрушевич, здавшись на сльози Головного Отамана Петлюри, вислав проти большевиків кільки бриґад свого війська й врятував на кільки місяців владу отаманщини.

 

------------------------------------------------------------------

[1] Склад першого Секретаріату, зложеного остаточно 2 листопада 1918 року, був такий: 1) Президент Секретаріату й Секретарь Фінансів - др. Кость Левицький; 2) Секретарь Внутрішніх Справ - д-р Льонгин Цегельський; 3) Секретарь Торгу й Промисловости - Ярослав Литвинович; 4) Секретарь Освіти Олександер Барвінський; 5) Секретарь Шляхів - Іван Мирон; 6) Секретарь Закордонних Справ - д-р Василь Панейко; 7) Секретарь Судових Справ - д-р Ізидор Голубович; 8) Секретарь Пошт і Телеґрафів - Олександер Пісецький; 9) Секретарь Народнього Здоровля - д-р Іван Курівець; 10) Секретарь Військових Справ - Дмитро Вітовський; 11) Секретар Суспільної Опіки - Іван Чарнецький; 12) Секретарь Земельних Справ - д-р Степан Баран).