РОЗДІЛ XIII.

РОЗВИТОК РЕАКЦІЙНОСТИ РЕЖИМУ ОТАМАНЩИНИ

1. Між двох стін і "орієнтація на власні сили".

Взяття Кам'янця й утворення з його нової "столиці" не принесло отаманській владі особливих, ґрунтовних змін в її тяжкому становищі. Це становище було з одного боку обумовлено внутрішніми орґаничними якостями самої природи сеї влади, а з другого факторами міжнароднього характеру. І ці сили робили те, що час "кам'янецького сидіння" був кількамісячним, важким, але неминучим, лоґічним процесом розкладу й конання отаманщини.

В біді, в нещастю неґативні риси нещасного завсігди виступають опукліще, виразніще. Це спостереження цілком підтвержується на отаманщині й на тій українській демократії, яка тинялася за отаманщиною по закутках України, жалюгідно силкуючись не загубити єдиного, що в неї лишилось, - національного кольору тих клаптиків української державности, на яких гарцювала реакційна отаманія.

Безконтрольність, безвідповідальність, самовладність, нездатність до орґанізації, безпрінціпність, малоросіянський патріотизм і безглуздий шовінізм, словом, усі ті риси, якими одзначалась отаманщина з самого початку, але які в кращих умовах втримувались сторонніми факторами, тепер випнулись, оголились, як смердючі рани, й отруювали круг себе все оточення.

Отаманом міг стати всякий, хто хотів. Головним отаманом видавалось посвідчення, що такий то має формувати "загін", йому давалось кільки мілліонів карбованців і новий отаман починав свою діяльність. Ніякого, розуміється, ні відчиту, ні контролю, ні відповідальности за гроші й за свою "діяльність" ці "національні герої" за прикладом "головного національного героя" не визнавали. Формально вони немов підлягали "Головному Отаманові", але, по суті, ця славолюбна "балерина" боялась цих отаманців, запобігала їхньої ласки й не сміла ні за які злочинства покарати цих "героїв", щоб не загубити серед них своєї популярности.

І через це отамани й отаманці вільно розкрадали гроші, піячили, бешкетували й робили єврейські погроми.

Так само характерні риси демократії, що була при отаманщині й творила "урядову владу", теж виступали тепер ще помітніще. Загнана в куток між двох стін, - Антантою й пятаковщиною, - бідна хуторянка безпорадно кидалась від одної стіни до другої, боячись і тої й другої, й бажаючи знайти поміч у одної проти другої. Розігнавшись з кабінетом Остапенка в обійми Фрейденберґів, одкинувши всякі "трудові прінціпи" й причепурившись під паняночку з парламентаризмом і зрадою аґрарною, хуторянка, як відомо, дуже набила собі лоба об стіну Гришина-Алмазова. Тоді, розсердившись, вона викинула кабінет Остапенка, поскидала з себе панські браслетики й знову одяглася в свитку трудового прінціпу, утворивши "соціалістичний" кабінет Мартоса. Навіть більше: кинулась до пятаковської стіни, чи не можна якось з нею порозумітися. Але там заводилась "федерація" й давались розпорядження порядкувати "исключительно на русскомъ языке".

Отже що робить? Лишалось тупчитись у своєму куточку, або як говорилось у партійних сферах, "орієнтуватись на власні сили".

І що то за безпомічна, безладна "орієнтація" була весь час!

Здавалось би, що на тих кількох десятках верст теріторії, що малося під отаманщиною, при тих матеріальних і фізичних засобах, які були в Уряду, можна було завести просто ідеальний порядок і лад. І в той же час ніколи ще, здається, й нігде не було такого безладдя, безправности, незабезпечености спокою й життя, як на цій клаптиковій теріторії. Розбої, грабіжи й убийства серед білого дня відбувались у самій "столиці" отаманщини. Самі "міністри", - бували й такі часи - боялися ночувати дома й ховались по конспіративних кватирах. На "провінції" (се-б-то в околиці "столиці") безчинствували по містечках комісари, коменданти й отаманці. На селах же ніякої влади не було, а селяне часто окопувались ровами, обставлялись кулеметами й гарматами й не пускали до себе "народньої" влади.

А тим часом "прінціпіально" - партійно немов би визнавався прінціп "трудових рад". Урядово-"прінціпіально" признавався прінціп "демократичних самоврядувань". І тут же все покривалось фактичним інстітутом отих самих старих, безконтрольних, безграмотних, безпрінціпних і часто просто контрреволюційних комісарів.

І як смішно читати партійну пресу тих часів, яка з пресерйозною, замурзаною всіма тими безчинствами й своїми тиканнями в ріжні стіни пикою важно міркувала, що краще: трудові ради, ради робітничих і селянських депутатів, чи самоврядування? (Наприклад, "Визволення" орґану. с-д. ч. 11.)

А вся діяльність "соціалістичного" "правительства"? Якась злісна, глузлива карікатура на Правительство.

Наприклад, "міністр" шляхів пренаївно заявляє, що найголовнішим завданням міністерства шляхів є боротьба з... безбілетними пасажирами. Та й справді: маючи кільки десятків верст залізниць, що можна робити на них? - тільки ловити бідних "зайців".

Так само діяльність усіх инчих "міністерств" зводилась до дрібнесеньких, техничних функцій звичайних урядовців у справжніх міністерствах. Наприклад, діяльність "міністерства" фінансів обмежувалась тільки доставкою з Берліну надрукованих там гривень та почасти друкуванням їх у Кам'янцю. Правда, "міністр" фінансів Б. Мартос робив замахи на діяльність у державному масштабі й навіть виробляв закони в тому напрямі. Але ті закони викликали навіть у безграмотних отаманців глум і сміх. Так, наприклад, знаменитий закон цього "міністра" про налог на предмети роскошів, яким так хвалився в своїй декларації сам "міністр". Налог на предмети роскошів на цьому клаптику теріторії, де крім кількох задрипаних, убогих містечок і нещасної, облупленої "столиці" ні одного порядного міста не було, де не тільки предметів роскошів, але найнеобхідніщих предметів не було де купити.

А тим часом у кожному "міністерстві" були величезні штати урядовців, які купчились у тому нещасному Кам'янцю й шамотілися, як юрба безпотрібних і невмілих обивателів на пожарі. Всі вони за свою без-потрібну шамотню діставали платню, всі вони бюрократично гризлися між собою, спихали, арештовували одне одного й вносили ще більше деморалізації й розкладу в загальне життя.

2. Гарцювання отаманії й голосіння хуторянки.

А партійна, так звана, "соціалістична" демократія? Ця була в найтраґічнішому становищі. Вона мусіла йти за отаманщиною, мусіла бути свідком усіх її гидот і злочинств, мусіла навіть покривати ці злочинства, бо так вимагала "наша державність".

Одкинувши ще під час повстання диктатуру пролетаріата й незаможного селянства, хуторянка мусіла приняти диктатуру отаманщини.

І все, що було в Київі під цією диктатурою, всі насильства, всі утиски над демократичними й робітничими установами, тепер розуміється, тяглися далі, тільки ще отвертіще, ще ціничніще. І так само, як і в початках цієї реакційної диктатури, так і тепер, нещасна партійна "соціалістична" хуторянка благала свого отаманського унтера, хапала його за "геройські", безпардонні руки й з усіх сил намагалася вдержати від безчинств і діскредітації "нашої державности". І часом, безпомічно, безпорадно сплеснувши руками, вона так голосила: "Чи в нас устрій демократичний чи реакція? - таке повстає питання в нас на місцях під цю хвилю. І на превеликий жаль не лише повстає, а вже й вирішається ясно: реакція".

Так писала "Робітнича Газета", (№ 513), орґан урядової партії, майже офіціоз. А що ж то повинні були як не писати (бо писати було небезпечно та й заборонено), то думати й почувати инчі, не урядові, а особливо не українські, а ще особливіше соціалістичні партії?

І далі, щоб ілюструвати своє запитання, ґазета наводить таку цікаву картину "демократичного" режиму:

"І тому ми бачимо з одного боку в колах робітництва й соціалістичних партій поширення у великих розмірах аґітації большевизму й зріст недовірря до нашого правітельства, з другого боку, в колах "обивательських" росте певність, що нема ріжниці між нашим урядом, нашою системою управління, а між денікінською. Так чому не чекати їм Денікіна, який несе в старих, добре знайомих формах той "порядок", ту міщанську мрію о "кінці свободи", що так давно вже чекають заможні ґрупи нашого сільського й мійського населення.

Звернімся до фактів. Візьмім таке центральне місто як Вінниця, нашу бувшу, а може скоро й будучу тимчасову столицю.

Одного дня раптом арештовують цілий фах кравців (ігольний цех), усіх членів професійного союзу, їх потім звільняють, але на призначене пізніще зібрання проф. союзу друкарів уже не являється ніхто: не хочуть бути заарештованими. Наслідки ясні: - проф. союзи починають працювати нелеґально, в підпіллі, й, зрозуміло, повинні знову підпасти під вплив большевиків, які вже почали відповідну аґітацію.

На зборах жидівських соціальдемократів "Поалей-Ціон", партії, яка має свойого представника в складі правительства, від імени "політичного відділу" забороняється промовляти по жидівськи, при чому представник цього славного "відділу" заявляє, що він не знає нічого про істнування закону про національно-персональну автономію ані про міністерство єврейських справ і жидівських громад і що він певен, що таких явищ і нема, бо "ми живемо на Україні, а не в Палестині".

Збори, звичайно, не відбулися, а другі соціалістичні партії вже й не мріють про леґальні збори при сучасних порядках.

Шостого вересня мали наші міністри в Вінницькій мійській думі нараду з діячами самоврядування про спільну працю з правительством, про порозуміння з демократією "меншостів"-і досягла ця нарада бажаних наслідків.

А 25-го вересня робить пан сотник Юрченко, Начальник Вінницької філії "Аґітаційно-просвітного бюро" при Командатурі тилу Штадарм трус у тому самому самоврядуванні, в Голови, членів Управи (лише неукраїнців), секретарів і др. А коли Дума виносить протест против цього обшукування помешкання Управи, столів, кишень і приватних помешкань, тоді п. Юрченко пише "листа до редакції", в котрому він заявляє, що "Дума, висловлюючи протести в печаті, зовсім забуває про те, що тим самим діскредітує престіж військової влади й розриває живий зв'язок армії з народом"...

Що робить представник влади Міністерства Вн. Справ, запитає читач? Що йому робити, коли в нього самого, в повітового Комісара, в його відсутности робиться трус! В той же час без кінця, а головне без жадного порядку, йде реквізіція помешкань, ліжок і др., що робить кожний старшина сам для себе, при тому обов'язкове грубе поводження, яке так добре знайоме населенню по старому російському поводженню "душек воєнних".

А боротьба з "большевизмом", яку переводять кілька інстітуцій одночасно, при чому арешти відбуваються по звичайному доносу першого ліпшого провокатора. А на чолі слідчої комісії, при обуренні всіх демократичних кол, продовжує свою працю реакціонер замішаний у процесі Бейліса, прокурор Харбовський.

Між инчим він притягнув до відповідальности лідерів усіх соціалістичних партій, які зараз клопочуться, щоби цю справу перевести в Кам'янець, бо бояться, щоби в нещасливому випадкові не попали в руки денікінської контр-розвідки.

А між тим міністри в своїх гарних, дуже прихильних промовах, три тижні тому обіцяли Вінницькій демократії зміну в порядках слідчої комісії.

А безглузда, паперова сістема "перепусток" на залізницях, перевірка яких викликає кожний раз масу анекдотичних інцидентів?

Чи можна цією сістемою що небудь від злочинної небезпеки зберегти, коли злочинці всі мають завше першорядні документи й перепустки?

А певність кожного аґента численних контр-розвідок у повній безкарности, його найбезосновніщих розпоряджень? Що можна числити більш безглуздим, як арешт товариша міністра праці в потязі по підозрінню в денікінській аґітації аґентом, який уважає можливим вести під вартою товариша міністра до коменданта?

А після того незадоволений скорим визволенням товариша міністра пише донесення про це в відповідну контр-розвідку...

І та демократія, яка лише спочуває українському національному рухові, але по свойому національному походженню чи поглядам до нього не належить - запитує: чи за демократію ми боремося, чи за ту реакцію, яка панує зараз?"

Для пікантности, повноти й опуклости цього малюнку мушу додати, що в Кам'янці отаманським міністерством освіти не дозволено було до вистави всі п'єси В. Винниченка, навіть ті з них, які за всяких руських режимів, - і за царського, й за керенщини, й за большевизму, - дозволялись до вистави. Українська, "рідна", "демократична" влада перша виключила з репертуару українського театру всі п'єси цього автора.

Словом, та самісенька картина, що й у Київі, тільки ще в яскравіщих, отвєртіщих рисах. Та сама реакційна, безладна, лубочнопатріотична диктатура отаманщини, петлюрівщини, "народніх героїв".

До цього треба додати, що на поміч петлюрівським "героям" тепер ще в більшій мірі, ніж у Київі, спішили з усіх боків денікінські "герої", їх повно було й в урядових інстітуціях, і особливо в війську. По соціально-політичній своїй цінности вони мало чим відріжнялись від петлюрівців; єдине, що робило їх неприємними отаманщині, це те, що вони стояли за "єдіную, нєдєлімую". Але до того весь режим був прихильний до всякого роду реакції й контрреволюції, що ця гидь цілком отверто аґітувала за ту "нєдєлімую". Ґазети хуторянки що дня вміщали факти такої аґітації, що дня плаксиво жалілись на нахабство "фаховців". Але петлюрівщина, розуміється, не чіпала цих своїх соціально-політичних родичів.

3. Отаманщина при ґранті погромного резервуару.

Але що ставило бідну дрібно-буржуазну демократію й її нещасне "Правительство" в найтяжче становище, так це - єврейські погроми.

Основні причини цього жахного, ганебного явища полягають насамперед у віковій темноті, забитости й намучености народніх, (з них же особливо селянських) мас. Цею темнотою завсігди користувались соціальні злочинці ще за царських часів. Це був (та є ще й досі, нажаль!) постійний, страшний резервуар темної муки, гніву й обурення мас на ті соціальні кривди, які віками збіралися в душі народа. І не раз царські "політики" одкручували ґринт того страшного резервуару й випускали чорну, люту течію на невинних людей, яка топила їх у крови, яка нищила, громила, палила й калічила все навкруги себе.

Єврейство було найкращим об'єктом, на який легче всього було направити темну течію. Силою історичних обставин і насильництва пануючих кляс Росії позбавлене вільного вибору місця життя, єврейство головним чином мусіло купчитись на Вкраїні. Позбавлене вільного вибору праці, позбавлене ріжних прав російського громадянина, єврейство мусіло в боротьбі за істнування брати те, що лишалось йому: працю дрібного ремісника, деякі інтеліґентні професії; а також, розуміється, загальна клясова діференціація сучасного громадянства виділяла й з єврейського населення клясу соціальних паразітів; буржуазію промислову, фінансову, торговельну.

З торговельними посередниками, - крамарями, торговцями, - які на селі являлися майже єдиними репрезентантами єврейства - найчастіш доводилось зустрічатись селянству. Будучи по соціально-економичній природі своїй роллю паразітарною, але необхідною в клясово-буржуазному громадянстві, ця професія викликала раз-у-раз у працюючих елементів гнів і огиду. Коли ж до цього додати расову відмінність, яка в темних людей завсігди викликає прімітивні, спадкові емоції ворожнечи, то легко зрозуміти, що все єврейство, як таке, серед українського темного селянства мало неприхильну й покалічену оцінку.

До цього треба додати ще релігійну відмінність, а також злісну й злочинну аґітацію христіянських (переважно чорносотенських) релігійних фаховців (попів), їхню духову зашкарублість, фанатизм і бузувірство. Також треба мати на увазі ненависть економично-соціальних конкурентів по професії, не-єврейської дрібної торговельної буржуазії, - всяких сільських та містечкових крамарів, процентщиків, кулаків, які частіш усього являються "національними героями" в погромній справі.

От ці головні сили завсігди утворювали, утворюють тепер і, коли революція не змете злочинного капіталістичного ладу, цього ґрунту, на якому ростуть такі отруйні квіти, ще довго будуть утворювать цей резервуар сліпої, дикої ворожнечи.

Скористувалась цим резервуаром і отаманщина.

Я не буду приводити тут опису всіх тих страхіть, які жахним кошмаром стояли над Україною впродовж кількох довгих місяців. Досить сказати, що рідко було якесь містечко або місто на теріторії отаманщини, де жили євреї, щоб там не погуляла отаманська рука, де б не було грабіжу, мордування, катування й убийства беззбройних людей, починаючи з старих дідів і кінчаючи малими дітьми.

Про це колись буде написано цілі томи з цього чорного, ганебного періоду нашої історії.

Але тепер же треба твердо, отверто й виразно сказати, що головним винуватцем цієї ганьби й злочинства була отаманщина. (Коли я говорю про отаманщину, то маю на увазі сістему, характер, природу режиму, а також головних виразників і представників цього режиму - отаманію, велику й меньчу, безконтрольну, безвідповідальну, дрібно-міщанську й еґоїстичну. І не маю на увазі тих трудівників українських офіцерів [старшин], які, як уміли й розуміли, виконували на фронтах свої військові обов'язки).

І було два сорти отаманії, що одкручували погромний ґрант. Один сорт - це чорносотенна, явно контрреволюційна й провокаторська руська офіцерня, яка складала значний відсоток старшин українського війська. Ця отаманія являлась у певній мірі ініціатором і орґанізатором погромів, їй було корисно й необхідно діскредітуватп українську владу. (Це той самий метод, що прикладався цією самою офіцерньою під час гетьманщини). Крім того в погромах вони тішили свою темну, недалеко від селянської одбіглу псіхіку, а також набивали кишені грабованим погромленим добром.

Другий сорт отаманії - щиро український. Тут головним чином виступав національний момент. Синки крамарів, куркулів, попів і простого селянства, вони з дитинства були вже затруєні духом антисемітизму. Загострення національних конфліктів, прихильність єврейського робітництва до большевизму розв'язали руки цим темним душам і дали немов право дати волю своїм гнійним емоціям. І розуміється, такі людці також при сій зручній оказії грабували, крали й шантажували на цих погромах як хотіли.

4. Отамансько-ідейні підоснови погромів.

Але головна вина падала, розуміється, на весь режим і на тих людей, які той режим утворили, які його боронили й представляли. І коли большевицька, есерівська й денікінська преса називала С. Петлюру погромщиком, то треба отверто, не ховаючи правди, безжалісно признати, що цей чоловік, дійсно, заслужив цю сумну славу.

Цим я не хочу сказати, що С. Петлюра мав якусь особливу ненависть до єврейства. Ні, це був звичайний собі дрібний міщанин з легкою плівкою "ліберального" обивательського антисемітизму, "демократичний" обиватель, який готов був "прінціпіально" признати євреїв такими ж людьми, як і всі, готов був навіть дати їм "майже всі" права, але в якому з дитинства сиділа антіпатія до сеї раси. Загострення національної боротьби й прихильність єврейського пролетаріата до большевизму в душі цього "героя" також викликали певну свободу тої антіпатії. Його обивательська псіхіка й дрібно-міщанський світогляд також, як і в його отаманців, не могли дати йому ні стримуючих стимулів, ні розумного аналізу національних явищ, ні бажання боротись з дикими ексцесами. Навпаки, він сам уважав усе єврейство винним за те, що серед його були большевики.

Цей політично-малоосвічений міщанин гадав, що, коли гарненько прижучити єврейство, то в йому зразу зникне клясова діференціація, що єврейська буржуазія й єврейський пролетаріат забудуть свої клясові противенства й буржуазія зможе вплинути на пролетаріат, щоб він покинув свої змагання до соціального визволення й перестав бути "большевиком", се-б-то ворогом цієї самої буржуазії. І коли 17 липня до цього міщанина, Головного Отамана, явилась делеґація від вимученого, катованого єврейства й просила його "вплинути" на погромщиків, то він з свого боку, обіцяючи їм це, запропонував, - як каже офіціоз, "Вістник У. Н. Республіки", - також "вплинути на єврейські кола по той бік фронту, щоб вони допомагали нашій армії, що бореться проти большевиків".

Це ж саме, тільки в отвертій і ціничній формі він сказав ще в початках погромів, ще в Київі, Голові Директорії:

"А чого ж вони (євреї) не помагали нам битись з гетьманщиною!"

Та от документальне, офіціальне підтверження цих слів і оправдання погромів.

Той самий офіціоз "Вістник У. Н. Республіки" в ч. 26-му оповіщає:

"Головний Отаман Петлюра видав 20 липня 1919 року під ч. 69 наказ, котрим наказує всім командирам частин, а також представникам державного інспекторіату за їх особистою відповідальностю неуклінно стежити за тим, щоб на місцях їх розташування не провадилось жадної погромної аґітації... Головний Отаман наказує широко оповістити населення й козацтво про те, що єврейське населення стало на шлях активної допомоги нам у боротьбі з ворогом і в будуванню української незалежної республіки, тому всякі насильства принесуть нам лише шкоду, внесуть розбрат у наші ряди й погублять усю справу".

Перш усього цей цікавий документ свідчить про те, що до 20 липня ніяких, значить, подібних наказів не видавалось, ніяких рішучих заходів спинить злочинства не робилось, що аґітація погромна провадилась вільно.1

А потім характерне пояснення цього наказу: "євреї стали на шлях активної допомоги нам", (це після того, як єврейська делеґація присяглась С. Петлюрі, що все єврейство готово всіма силами битись за самостійність, аби тільки його не били) а "тому" не треба більше допускати "насильств", бо вони тепер уже не потрібні, не корисні нам, або, як говорить наказ, "принесуть нам шкоду".

Другими словами: коли ж єврейство не "стане на шлях активної допомоги", то його треба громити, тоді "насильства" не принесуть нам шкоди. І, значить, до цього часу, поки не явилась делеґація й не заявила, що єврейство "стало на шлях допомоги", всі погроми були цілком виправдані й дозволені: "Так їм і треба, чого не ставали на шлях активної допомоги".

Це - одна причина такої шкодливої й злочинної позіції, яку цей чоловік займав у цих тяжких подіях.

Друга причина полягала в його хоробливій, маніакальній славолюбности. Здобувши цілком випадковим, незаслуженим, а почасти й шарлатанським способом широку популярність, почуваючи, що така популярність річ дуже нетривка, цей маленький, нічим не видатний чоловік усіма способами старався вдержати її й не підірвати ні в кого. Головною, фізичною й наочною силою було військо. В війську ж керуючою силою було начальство, - отамани. Отже ясно, що насамперед треба було підтримувати сімпатії й популярність серед отаманів, не викликати їхнього невдоволення проти своєї особи, догожати їм, заплющувати очі на їхні шкодливі вчинки. (А також "підняти козацький дух", "дати хлопцям погуляти").2

Ця ж хороблива згага популярности в цього маленького обивателя, що випадково попав на "високу" посаду, вічний страх за неї грали велику ролю й у його відношенню до погромщиків-отаманів.

Не зважаючи на настійні домагання Директорії, (ще за моєї бутности в ній), арештувати й суворо покарати перших отаманів погромщиків, С. Петлюра нікого не арештував, нікого не покарав. Я йому доводив, що це ж для "нашої державности" є надзвичайна шкода, що це настроює проти нас Европу, де серед буржуазії єврейство має велику силу, що, коли не в ім'я гуманности, справедливости й простої порядности, то хоч в ім'я державних наших інтересів конче треба вжити всіх заходів, щоб спинити ці дикі явища. А найпершим заходом для цього конче треба було немилосерно й рішуче покарати перших "героїв". Це б спинило дальших, це б показало, що українська влада рішила люто боротись з злочинствами й що вона ніяким способом не є причасна до них.

Ні, й державні інтереси, (які справді дуже були зашкоджені на европейському ринкові погромами), не могли посунути цього чоловіка на таку рішучість, - адже він зразу загубив би прихильність у цих отаманців.

І коли потім ці отамани й отаманці робили погроми, посилаючись на Головного Отамана Петлюру, ніби він так наказав, коли від його імени випускались навіть погромні відозви, в яких закликалось "хлопців погуляти", то хіба не було тут "ідейних" підстав для таких "провокацій"?

І хіба на протязі кількох місяців не тяглося це злочинне, кріваве страхіття? І хіба було кого небудь покарано з тих отаманів, які отверто видавали офіціальні накази про погроми? На настійне домагання партій і єврейської демократії було тільки арештовано знаменитого погромщика Симосенка, саме ім'я якого наводило жах не тільки на, євреїв, але й на українців. Розстріляти ж цього отамана отаманщина не посміла.

Або ж такий цікавий факт.

В м. вересні, в Козятинському районі було розповсюжено погромну відозву. Ті, що роздавали її, казали, що її прислав головний отаман С. Петлюра. "Робітнича Газета", урядовий орґан, що розповідає цей факт, (вересень, № 494), каже, що зміст цеї відозви цілком був той самий, що в відозві, яка поширювалась у Рівному в квітні. І ґазета запитує: "Чи не криється вся ця справа в тій установі при дієвій армії, де тепер знову служить знаменитий прислужник Оскілка Шапула, відомий садист, у якого в Рівному був електричний стілець для допитів? Тільки Шапули та їм подібні, усунуті тоді з посад, а тепер знову приняті якимсь невідомим способом на службу, можуть піти на таку гнусну й ганебну провокацію, випускаючи погромні відозви".

І ґазета справедливо, але безпомічно й безсило додає:

"Або народне, демократичне й соціалістичне правительство, або погромщики Шапули".

Одного тільки ґазета не спитала й не сказала: а хто знову приняв на службу Шапулу? Хто той Головний Шапула, який ріжних відомих садистів, катів і погромщиків знову повертав "невідомім способом" до їхньої "діяльності"?

І та ж сама ґазета в другому місці казала: "Отаманодержавіє підносить свою реакційну голову". Але знов таки вона не сказала, не сміла сказати чесно, отверто, мужньо, хто ж той головний отаманодержавець, який боронив, підтримував і давав "погулять" реакції.

Вся українська й неукраїнська преса весь час жалілась на силу погромної літератури, що ширилась серед населення. А де ж вона, можна спитатися, друкувалася? Де брався папер, коли весь папер урядовою владою реквізувався й розпреділявся видавництвам?

Та для чого шукати далеко, коли неофіціальний орґан Головного Отамана "Україна" містила такі погромні статті, що на домагання партій її було потягнено до суду за погромну аґітацію, а конкретно за статтю вміщену в 34 ч. сеї ґазети,

І яка разом з тим паскудненька, лицемірна "ліберальність": час від часу "Головний Отаман" випускав од свого імени накази, відозви, в яких сентіментально розповідав про те, що він сам, своїми отаманськими очима бачив, як єврейські жінки й діти ходили за раненими укр. козаками, які вони, значить, були патріотки й як то підло й мерзенно з боку .... большевиків (!) робити в нас погроми. Такий, приблизно, був зміст цих отаманських відозв.3 Не чорносотенна офіцерня, не отамани, не Симосенки, Ангели й Шапули, робили погроми, а комуністи, большевики.

5. Замісць державности - петлюрівщина.

А що ж робила українська влада, "міністри", українська партійна демократія?

А що вона могла робити, як не те, що й увесь час свого нещасного заручення з своїм "героєм" отаманом: бідкалась, жахалась, обурювалась, благала, виносила резолюції, постанови, знову благала-молила й усякими способами силкувалась як небудь доказати єврейству, Европі й усьому світові, що то не "соціалістичний" уряд український винен, не українська "соціалістична" демократія, а ... стихія, темнота й провокатори.

І коли руські чорносотенці, кадети, праві есери, коли деякі єврейські демократичні течії, коли руська й навіть українська соціалістична й комуністична преса, вірячи не цим заявам і словам українського уряду й кам'янецької демократії, а фактам і подіям, скрізь - за кордоном, у Росії й на Україні, навіть на Соціалістичному II Інтернаціоналі - доводили, що винна українська демократія й її "погромщицький" Уряд, то, признаючи всі инчі хиби й того Уряду й тої демократії, треба як перед усім світом, так і перед своїм народом і нашою історією скинути з них цю тяжку пляму й отверто, виразно сказати, хто саме з українського громадянства винен за ті факти й події,

Ні український Уряд, ні українська урядова демократія, коли хто з них і хотів це сказати, то не міг того тоді зробити, не роблячи одночасно шкоди своїй нац.-державній справі, як вони її розуміли.

Навпаки, така як раз зла іронія долі, що як раз того чоловіка, який був найбільше винний за ці злочинства, бідна хуторянка, що так жалілась на реакційне отаманодержавіе, мусіла найбільше вихваляти, мусіла виставляти його цілковиту непричастність до цих явищ, його демократичність, його гуманність, його геройство і т. п. Бо силою незалежних ні від хуторянки, ні від цього чоловіка обставин, він опинився на чолі "верховної влади", він ніби сімволізував українську міщанську державність, він ніби являвся олицетворінням боротьби українства за своє національно-державне істнування.

І такий глум нашої історії, що цьому випадковому, незначному й шкодливому чоловікові навіть ті, які добре знали його, які навіть не поважали його, мусіли утворювати популярність як на Вкраїні, так і в Европі. Всі удари всіх ворогів українства насамперед зверталися проти тої особи, що стояла на чолі влади, се-б-то проти особи Петлюри. І чорносотенці, й кадети, й так звані руські "праві соціалісти", й навіть большевики, всі старались представити перед своїми течіями Петлюру таким або таким. А цим самим, розуміється, представлялась у цьому ж світлі й уся українська справа. Отже кожний "урядовий" хуторянський українець уважав за свій патріотичний обов'язок одбивати всі удари ворогів українства, а тим самим, у свою чергу, (правда чи не правда, вірив сам чи не вірив) представляти Петлюру в протилежному, хорошому світлі. І натуральна річ, фарб для цього не шкодувалось ні з одного, ні з другого боку.

Так, наприклад, чорносотенці й денікінці старались скрізь, а особливо за кордоном виставити Петлюру авантюристом, бандитом, пройдисвітом. Вигадували йому ріжні, в очах цих людей "низькі" професії, називаючи то банщиком, то конторщиком. (В дійсности останніми часами до війни С. Петлюра служив бухгалтером в одному з московських банків).

Українці ж (усі закордонні посольства, місії, комісії й т. п. інстітуції) витрачали величезні гроші на вміщення в европейських ґазетах статей, телеґрам і заміток, в яких Петлюру виставлялося, як "ґенералісімуса укр. респ. військ", як "національного героя", як "непохитного борця за волю України". І називали його й "українським Ґарібальді", і "українським Леонідом при Фермопілах" і, здається, навіть "українським Наполеоном". Щоб побити "наклепи" руських і польських ворогів, що доводили Антанті, ніби Петлюра большевик і ґерманофіл, українці з запалом доказували, що Петлюра - найвірніщий слуга Антанти й найкращий оборонець Европи від революції, що тільки він здержує своїми грудьми большевизм і не пускає його до антантських країв.

А щоб наочніще представити, який то є "український національний герой", сімвол нашої нації й державности, українські закордонні видавництва видають портрети С. Петлюри, в ґенеральському мундирі, в рямці з гармат і гетьманських ознак: булави, бунчука і т. п. аксесуарів "отаманодержавія".

На Україні ж, побиваючи аґітацію большевиків і денікінців, так само й партійна й не-партійна, але патріотична українська дрібно-буржуазна демократія всякими способами старалась розписувати як найкраще Головного Отамана, свого "лицаря", "вождя", "непохитного борця", "героя", "батька" і т. п.

Розуміється, серед цих славословців були люди, які й щиро це робили, які не знали С. Петлюри, які вірили по обивательськи в чутки, на яких популярність впливає гіпнотизуюче. Їхня безкритична, вузенька псіхіка потребувала якогось фетіша, перед яким вона могла би преклонятися. То инча річ, що той самий обиватель, як дикун, незадоволений на свого фетіша, виструганого ним самим з дерева, буде потім бити й обпльовувати його. Тепер він уклонявся йому, бо така є потреба слабих душ.

А крім того, С. Петлюра був яскравим, виразним втіленням обивательського, міщанського світогляду, отої дрібно-буржуазної безпрінціпности, закоріненого консерватизму, що легко переходить в активну реакційність, тої міщанської побожности перед великою буржуазією, перед показним, парадним блиском паразітарних кляс. Вони, ці щирі обивателі-славословці вихваляли його не за страх, а за совість, як сімвол власної їхньої міщанської істоти, як виразний, свій власний тип.

Були, натурально, й славословці-підлизи, які за те славословіє діставали від Головного Отамана й гроші, й посади, й усякі инчі "лакомства нещасні". Деякі славословили просто від страху, бо не славословити Петлюру, це значило, бути проти "нашої державности", а хто був проти "нашої державности", той підлягав карі спеціального наказу, виданого Головним Отаманом.

І таким чином, з усіх цих причин, глибших, поважніщих і дрібніщих, щиро й нещиро, але без усяких заслуг з боку цього "лубочного героя", як його називали, йому роздували, як пузирь, популярність, роздували, не клопочучись про те, що пузирі, звичайно, лускаються й від них потім лишається невеличкий, зморщений, поганенький клаптик чогось невиразного.

І не диво, що серед того селянства, яке було невдоволене большевиками чи Денікіним, роздуте такими способами ім'я "батька Петлюри" було сімволом визволення від усякого лиха. "От коли б прийшов Петлюра".

А така популярність серед "народа" знов таки надавала С. Петлюрі ще більш "отамано-державія", безвідповідальности, манії ґрандіоза, а з другого боку ще більш страху за свою популярність і бажання за всяку ціну не настроїти проти себе нікого, а особливо отаманців, усіх отих Шапул, Симосенків, Ангелів. І фатально, неминуче одно за одно зачіпалось і тягло за собою свої наслідки.

А нещасна національно-міщанська партійна, "керуюча" демократія, зв'язана з одного боку цією популярностю, а з другого скута "нашою державностю", хоч і бачила, хоч і розуміла всю нікчемність, шкодливість і злочинність цього чоловіка, нічого не в силі була зробити.

Він же, знаючи любов бідної хуторянки до своєї національности, знаючи, що з цієї любови вона може все витерпіти, шантажував і спекулював на цій любови ще більше, ніж у Київі. До того ж він знав і ту скруту, в якій була хуторянка: куди вона могла подітися? До большевиків не піде, до Денікіна тим паче, отже хоч-не-хоч мусить бути тут, мусить усе зносити. Більше того: вона мусіла, як сказано, навіть вихваляти його, славословити його, підносити його ім'я яко мога вище, бо петлюрівщина й "наша державність" були вже неподільні.

От-така буває злісна, глузлива гра історії. Неначе за кару бідній хуторянці: на, маєш собі Петлюру, коли не хотіла мати дійсно-народньої, дійсно-національної, своєї державности. На, кривись од огиди, кричи від обурення, плач від сорому, а не смій одкидати від себе цей ганебний хрест свій, цілуй його, шануй, падай на коліна перед ним, бо це тобі вся твоя державність.

 

------------------------------------------------------------------

[1] Підтверження цього можна знайти в статті члена Особливої Слідчої Комісії ("Визволення" № 25, 20 липня). В цій статті член комісії інформує читачів ґазети про те, що 27 травня було затвержено закон про "Особливу Слідчу Комісію", яка мала своїм завданням: "а) всесторонне розслідування проти-єврейських погромів на теріторії України й злочинної аґітації проти єврейського населення, і б) виявлення винних та притягнення їх до карної відповідальности". І член комісії вкінці своєї статті погрозливо каже: "Ті, хто раніш робив своє ганебне діло в свідомости повної бозкарности в цей час, коли вони будуть знати про кару, яка їм загрожує, примушені будуть опустити руки, що піднялись для удару й закрити вуста, що розкриті були для погромного заклику. Коли Феміда раніш німувала, то в цей час вона буде говорити всією змогою свойого грізного голосу".

Отже член цієї грізної комісії цим наївно заявляє, що до сього часу (до 20 липня) "Феміда німувала", що погромщики "робили своє ганебне діло в свідомости повної безкарности" й що тепер, від 20 липня, Феміда буде грізно говорити.

І цікаво, що Феміда устами цього члена комісії заговорила тільки 20 липня, коли заговорив і Головний Отаман, після того, як євреї присяглись "стати на активний шлях допомоги", що до 27 травня ніяких навіть комісій не призначалось, а з 27 травня до 20 липня ця Феміда "через щось" німувала.

[2] І це було також причиною того, що С. Петлюра ні за що не хотів чіпнути Балбачана, коли той виробляв свої соціальні й державні злочинства на Харьківщині, і так рішуче убив його, коли той зробив замах на його особисту владу.

[3] От маленький виривок з таких отаманських "творів". Укр. Тел. Аґенство оповіщає (4-VII) людність про те, що Головний Отаман Петлюра прислав Прем'єр Міністрові й инчим властям телеґраму, в якій, мовляв, говориться, що "Головний Отаман знає факти, коли представників єврейського населення, яке допомогало нашому війську й лояльно підтримувало законну республіканську владу, вороги нашої держави комуністи большевики (!) розстрілювали, насилували жінок і дітей, чинили погроми єврейського населення й забірали останні матеріальні засоби до життя"...