РОЗДІЛ XII.

ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКИХ КОМУНІСТІВ НА ВКРАЇНІ

1. Шлях до хліба й вугілля пробито.

Діставши силою обуреного балбачанівщиною та петлюрівщиною українського селянства та робітництва владу майже на всій українській теріторії, російські комуністи тим самим дістали повну волю й змогу розвивати революцію на Вкраїні й творити основи нового ладу.

Можливости вони мали величезні. За них була вся сільська голота, весь мійський пролетаріат, за них були українські військові частини, що перейшли на їх бік через політику отаманщини (таращанська дівізія, повстанські частини Григор'єва й т. п.), за них були навіть дрібноміщанські елементи міст, як хвалився голова радянського Уряду X. Раковський. Отже лишалось тільки використати цей настрій, зрозуміти складові чинники революції, згармонізувати їх, збити в однолиту силу й розвивати в відповідному напрямі далі.

Але російським націоналістам-комуністам як раз забракло найголовніщого: розуміння української революції. Так само, як і в перший свій прихід на Україну, вони й тепер з'іґнорували місцеві умови життя, підвели весь рух під руську мірку й відповідно до того стали впихати життя в свої рямці. Пхали до того, що рямці луснули й довелося тікати від хвиль життя, що полилося через ті вузькі й калікуваті рямці.

Основною хибою й помилкою руських комуністів була їхня націоналістична, імперіалістична політика, - пятаковщина.

Все, чого боялася Директорія й про що була полеміка між нею й Радою Народніх Комісарів по радіо, все те здійснювалось з захопленням влади руськими комуністами до літери.

Насамперед, Директорія казала, що Російський Совітський Уряд у своїх економичних, матеріальних інтересах хоче знищити українську державність, хоче зробити з України свою колонію, хоче безконтрольно й без компенсації користуватись її добром. Через це він хоче всю владу віддати одній частині робітництва й то переважно складеній з зайшлих елементів.

Н. Комісар закордонних справ Чічерін, пригадаймо собі, дуже тими закидами обурювався й казав, що ніяких замахів на укр. державність у них немає, що совітська влада є влада революційного пролетаріата й незаможного селянства, що взагалі російський совітський уряд ніякої участи в боротьбі проти Директорії не бере й ніяких своїх військ не посилає на українську теріторію, що вся справа боротьби є справою українського селянства й робітництва.

Що до участи російських совітських військ, то я вже вище показав, що заперечення комісара Чічеріна цілковито розходилося з дійсностю. "Правда" ж, орґан Центр. Комітету Російської комуністичної Партії, такими недвозначними словами це підтвержувала: "В тяжкій і крівавій боротьбі вона (червона армія) пробила шлях до хліба, бо вона взяла Україну. Вона проклала шлях до вугіллю, бо вернула робітничій клясі три четвертини Донецького басейну".

Як раз слово в слово те, що казала Директорія, а саме: "Директорія ясно бачить мету Уряду Народніх Комісарів: йому необхідно за допомогою цих "большевицьких совітів" захопити багату хлібом, вугіллям та инчими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських імперіалістів".

Отже участь російського совітського Уряду в завойованню України не підлягає сумніву. Мета також ясна: хліб і вугіль.

2. Надзвичайна аналоґія "або" заповіт цариці Катерини.

Але щоб мати вільну руку в користуванню цим хлібом і вугіллям, треба мати на Україні свою владу. Та не тільки соціально свою, але й національно. Треба весь державний і господарський механізм України зробити своїм.

І цілком натурально, що Український Совітський Уряд наставляється свій, з своїх аґентів. Головою Уряду призначається X. Раковський, член російського уряду, бувший голова мирової російської комісії на Україні під час гетьманщини. Инчими членами українського уряду призначаються також у переважній більшости члени російського уряду або руської комуністичної партії. Таким чином урядова державна машина забезпечена-вона буде цілком своєю, слухняною й безконтрольною. Шлях до хліба й вулліля не тільки пробито але й умощено.

А щоб уже не було ніяких навіть формальних перешкод, то цим урядом, ніким не вибраним, призначеним Москвою, без згоди й санкції українського робітництва й селянства касується державна суверенність і незалежність України й декларується федерація з Росією.

Таким чином перший пункт наміченої Директорією діяльности російського Уряду на Вкраїні було блискуче й точно виконано. "Все це вирішає наперед об'єднання української республіки з Совітською Росією на засадах соціалістичної федерації, форми якої буде встановлено повноважним 3 всеукраїнським з'їздом рад". (Декларація Тимчасового Робітниче-Селянського Правительства України 14 лютого 1919 року).

Се-б-то Російський Соціалістичний Уряд почав тим, чим кінчив російський гетьмансько-чорносотенний: "федерацією".

Мало того: вся картина національної політики руських націоналістів-соціалістів у всіх своїх методах і навіть арґументах до того подібна до бувшої політики руської буржуазії й чорносотенства на Україні, що навіть сміх бере, коли зрівнюєш.

Почнемо це цікаве порівнання згори до низу.

Руська буржуазія, захопивши владу за допомогою чужої сили, (німецького війська), не сміючи виступити проти неї, спочатку урочисто признає самостійність, суверенність української держави, "вплоть до отдєленія". Потім, коли обставини міняються, коли являється змога цю суверенність розтоптати й одшпурнути ногою, руська буржуазія моментально це робить і проголошує "федерацію".

Руські соціалісти, не маючи змоги побороти ту саму ворожу силу, що підтримувала суверенність України, признають її незалежність і самостійність, (після того, як за першого свого наступу були скасували її). Обставини міняються, суверенність стає на перешкоді й одкидається ногою: з'являється так само "федерація".

Як же принаймні розумілася руською реакцією й руським комунізмом та "федерація"? Які норми й засади було вироблено тими, хто проголошував федерацію? В якому відношенню мала стояти Україна до Росії? Чим забезпечувались федеративні права одного й другого орґанізму?

Про це нічого не було сказано ні реакцією, ні комунізмом. І тою й другим було тільки декларовано прінціп федерації, в дійсности ж провадився прінціп "єдіной-нєдєлімой", провадився собі без усяких норм і засад, як за добрих старих часів царизму.

Отже в прінціпі їхної "федерації" також ніякої ріжниці не було.

Підемо далі.

Є "федерація". Чудесно. Припускається, значить, що одне державне тіло (Україна) через якісь причини й умови не може цілковито злитися з другим державним тілом (Росією) і повинно мати якусь свою окрему конструкцію. Ця окремішність виявляється в формі окремого Уряду й усього державно-урядового апарату.

Що ж мало бути основою цієї хоча би "федеративної" окремішности?

І руська реакційна буржуазія, й руський комунізм, проголошуючи суверенність України, в основу цього проголошення клали "право самоозначення націй" "вплоть до отдєлєнія". Се-б-то, носієм української суверенної державности признавалася українська нація. І суверенність та була з погляду тих і других необхідна в інтересах цієї нації.

Добре. Суверенність міняється на "федерацію". Хай так. Але треба думати, що й ця форма державности визнається через те, що українська нація є окремий орґанізм, одмінний від Росії якимись своїми якостями, з яких найпершою має бути одмінна національність цього орґанізму.

Здається, теоретично, це так. І заяви як руського чорносотенства, так і руського комунізма немов би це підтвержували.

Але коли приходило до життя, то й у того й у другого виходило "якесь" чудне змішування в одну купу двох національностей і та купа "через щось" і в реакції й у комунізма прибірала один кольор: руський.

І мимоволі згадується тут один наказ Катерини ІІ, який став немов заповітом усіх руських урядів.

Ось він:

"Секретна інструкція Катерини ІІ до князя А. М. Вяземського, президента сенату, міністра юстіції й т. п. 1764 рік.

"(Треба [документ цей. Автор] знищити.)

"Думка, що вони (малороси) є нація абсолютно відмінна від нашої, є аморальна... Боріться з їхніми фальшивими, непристойними республіканськими ідеями.

"Малоросія, Лівонія й Фінляндія суть провінції, які управляються своїми власними законами, що були їм забезпечені; було б дуже нетактовним скасувати їх усі відразу; було б більш ніж помилкою, я сказала б справжньою глупотою, називати їх чужинцями й поводитись з ними як з такими... треба примусити їх самим делікатним способом зрусіфікуватись".

("Архів Сенату" т. 102 ст. 406.)

І от цей заповіт ретельно, в подробицях зовсім не "делікатно" переводився в життя. Але підемо далі в порівнянню цих "делікатних способів" двох соціально - протилежних урядів.

Буржуазна реакція, захопивши владу, складає Уряд української напівмонархичної держави й якимсь дивом цей Уряд виходить не українським, а руським.

Захопивши владу, руські соціалісти складають Уряд української соціалістичної Республіки й знов так само "через щось" він виходить не українським, а руським.

Склавши руський уряд, реакційна буржуазія, розуміється, не може провадити державної роботи на українській мові. Через те українська мова, як мова української держави, касуєтся і заводиться "рівноправність" двох мов - руської й української. Фактично ж заводиться мова руська, нею провадиться все діловодство, нею говорить увесь уряд, українська ж висміюється й називається "собачою".

Те саме робить руський совітський Уряд української Республіки. Точнісенько те саме. Ось декільки прикладів.

Комісар головної військової санітарної Управи пише листа (№ 3453, 10 лютого) до Комісара Головного Інтендантського Управління. Пише на мові української держави, се-б-то по українськи. Ад'ютант Начальника ґарнізона м. Київа кладе на цьому листі таку резолюцію:

"Комисару. Въ советской Россіи пишутъ только русскимъ языкомъ, расходовать народныя деньги не разрешаются для найма переводчиковъ. Прошу писать по русски. Адъютантъ (Підпис)".

А от також досить недвозначний зразок "рівноправности":

"Изъ Харькова № 1077, 30, 18, 17, 24.

Циркулярно.

Завгубпочтель Харьковъ, Кіевъ, ЕкатеринославЪ, Полтава, Черниговъ и Испот Харьковъ, Кіевъ.

Предлагаю дать распоряженія соответствующимъ учрежденіямь, чтобы все делопроизводство и служебныя сношенія велись исключительно на русскомъ языке.

№ 1362. Завпотель Украины Кролевецкій".

Наводити всі приклади це значить скласти цілий том подібних розпоряджень.

Та чого треба кращого: голова українського Совітського Уряду робить свою декларацію в Раді робітничих депутатів (13 лютого) і заявляв: "Декретування української мови яко мови державної є реакційним заходом. Кому це потрібно? Тій імпровізованій інтеліґенції та бюрократії, яка творилася самостійною Україною?"

І тут же приводить лист якогось українця селянина, в якому селянин признає себе руським. На підставі цього непереможного арґументу заведення української мови яко державної вважається реакційним учинком, або, як казала імператриця Катерина, "аморальним".

А в додаток пренаївно й прецінично заявляється: от же я, мовляв, голова українського уряду, а по українськи ні слова не вмію й сам є румунський інтернаціоналіст.

Але, очевидно, не покладаючи багато надій на добровільне признання з боку українців такої "рівноправности", "українським" урядом видається наказ, на підставі якого отим ад'ютантам і завпотелям дається право винних у веденню національної аґітації арештовувати й карати 5 роками тюрми, а за аґітацію в військах і на фронтах - розстрілом.

Треба признатись, що руська реакційна буржуазія при гетьманщині ще не встигла так виразно поставить питання мови й так поважно "обґрунтувать" його, як це зробили руські соціалісти.

В питанню про школу, натурально, теж ніякої ріжниці в Уряду Раковського з Урядом Лизогуба та Гербеля не було: "рівноправність" мов, або як скаже саме населення, - українська чи руська.

А конкретно такий знаменний і характерний факт.

Проголосивши "федерацію" й "рівпоправність" школи, гетьмансько-руська добровольча офіцерня виганяє Український Державний Універсітет з його помешкання й робить собі з його казарми.

Теж саме робить червона армія. В початку березня 24-а авіаційна рота забірає будинок Українського Універсітету для своїх потреб, не зважаючи ні на які протести й прохання студентів і адміністрації Універсітету.

Це в справі вищої школи, в центрі, в столиці. А що ж то за "рівноправність" на провінції була, можна собі уявити.

Отже аналоґія між червоною й чорною "рівнонравностями" - повнісенька.

Але ж чекайте: здається, з цього приводу Російський Совітський Уряд устами Нар. Комісара Чічеріна говорив колись щось дуже катеґоричне й рішуче. Здається, в радіотелеґрафичній полеміці з Директорією він так казав:

"Нам далі відомо, що в цих закликах (Директорії) Совітська Росія обвинувачується в бажанню подавити самостійність українського народу, як національности. Це обвинувачення є брутальним наклепом, бо Директорія не може не знати, що Уряд Російської Соціалістичної Федеративної Совітської Республіки не зазіхає ані трішки на самостійність України й що ще весною цього року ним було послано найгарячійше привітання самостійному Українському Совітському Уряду, який тоді сформувався".

Більше того, я скажу, - на мировій берестейській конференції Російський Совітський Уряд признав самостійність не тільки Совітської України, але й буржуазної.

Та що з того?

Директорія в деклараціях також заявляла боротьбу з буржуазним ладом. Та, очевидно, заяви й дійсність часом не сходяться одне з одним.

І чом же Уряд Рос. Сов. Фед. Соц. Республіки так само страшенно не обурився на своїх аґентів, - Пятакова, Раковського й инчих, - коли вони так рішуче підтвердили "брутальний наклеп" Директорії, коли так недвозначно "подавили самостійність українського народу, як національности"?

Я вгадую відповідь, яку придумала б Рада Народніх Комісарів, коли б захотіла відповісти: Уряд Раковського висловлював тільки волю українського пролетаріата й трудового селянства. Коли б ці кляси були зацікавлені в самостійности України, то вони, очевидно, запротестували б проти самовольної заяви пятаковщини й скасували б її. Коли б український пролетаріат і трудове селянство були зацікавлені розвитком своєї національности й забезпеченням усіх форм його, то вони, напевне, не згодились би з заявою голови свого Уряду, що признання їхньої мови в їхній державі є реакційність. Але ж вони не протестували, мовчали, значить, вони згожувались. А це знов значить, що Російський Совітський Уряд ні сном, ні духом тут не винен, - це воля самого українського народу. Адже в другій радіоноті Рос. Сов. Уряду ясно було сказано: "Тільки совітська форма влади, яка широко одчиняє дорогу самостійности робітництву та селянству, в стані забезпечити справжнє національне самоозначення трудового люду на Україні".

А совітську форму влади заведено, отже, значить, сам трудовий люд України от-так себе самоозначив. І знов таки й Рос. Сов. Уряд і його аґенти, Пятаков і Раковський, тут ні при чому, а Директорія все брехала.

Це пояснення було би досить гладеньке, коли б не було тут одного маленького ґанжу, а саме: як-раз отої совітської форми влади й не було на Україні.

3. "Наклепи" Директорії.

Дійсно, радянська (совітська) форма влади як найкраще може забезпечити й соціальні й національні форми визволення трудового люду. Але вся суть як раз у тому, що знов справдився ще один "наклеп" Директорії, з приводу якого Рада Нар. Комісарів з великим обуренням писала:

"Ми одночасно повинні протестувати проти вашого намагання представити совітську владу на Україні, як диктатуру незначної кількости мійського пролетаріата, бо совітська влада репрезентує не тільки промисловий пролетаріат, але й усе трудове селянство".

І от ця "брехня" справдилась до літери. Ніякої радянської (совітської) влади на Україні не було заведено. Ніякої диктатури пролетаріату й трудового селянства не було встановлено.

Владу всю захопила незначна купка навіть не промислового робітництва, а купка людей з Російської Комуністичної Партії. Ця влада спіралась на військову збройну силу навезених з Росії руських полків червоної армії.

Рада Народнії Комісарів у радіополеміці писала нам: "...український повстанський рух, який боровся за совітську владу на Україні, відбувався переважно по селах, у той час, як по містах мав місце страйковий рух".

Цілком справедливо. А тим часом цих селян од влади було цілком одсунено. Коли їхньою силою було здобуто владу, зараз же було навезено з Росії червоні війська, які головним чином зробились опорою тих людей, що стали при владі, а революційні маси села було одіпхнуто від творчої, активної участи в будуванню робітниче-селянської держави.

Єдиним представницьким орґаном влади на Україні була Київська Рада Робітничих депутатів. Перед цією Радою Уряд виступав, перед нею складав свої декларації, до її настроїв прислухався. В цьому орґані було представлено тільки київське робітництво без усякої участи селянства. І то переважно те робітництво, яке зголошувалось до Руської Комуністичної Партії, а не те, яке стояло за совітську владу, не належачи до цеї Партії. Всім инчим партіям, що стояли за форму совітської влади, було уділено незначний, мізерний процент участи в цьому орґані, особливо в Виконавчому Комітеті.

На місцях ніяких селянських рад не було. По селах і в повітах царювали комісари Російської Комуністичної Партії. Всі важніщі орґани урядування й посади в них було занято членами російської ком. партії, що масою наїхали з Росії. (Так само, як гетьманські "фаховці").

Всі инчі соціалістичні партії весь час домагались орґанізації радянської влади на місцях, протестували проти одволікання, кричали, нетерпеливились, загрожували. Нічого не помагало.

От, наприклад, одна з виписок з укр. ґазети, яка стояла на ґрунті совітської влади й яка переслідувалася отаманщиною за свій напрям ("Червоний Прапор", ч. 21):

"Селяне, які приїхали на ґуберніяльний з'їзд, розповідають, що в селах і в багатьох повітах зараз немає ніякої влади й, не маючи ґазет і відомостей про те, що робиться й що робити, вони сидять собі й ждуть поради.

Але час зараз такий, що в безвластю довго не всидиш. Бо всякий, що має якусь зброю, зараз же себе проголошує владою й, не зважаючи на те, чи довго йому приходиться панувати, він так переколотить селян своїми вчинками, що останні нових заступників влади зустрічають уже з лопатами, вилами й иншою селянською зброєю. Самочинних владаторів тепер так розвелося, що вони прямо терорізували вже цілі села, грабуючи й нищучи реквізіціями й контрібуціями все добро й господарство трудових селян.

Звичайно, такий стан назвати нормальним і корисним для радянської влади ні в якім разі не можна, але й виходу з нього не може бути до того часу, поки не будуть орґанізовані ради на місцях, доки ці ради не візьмуть твердо владу в свої руки.

Поруч з цим негайно мусить бути переведено й об'єднання рад у повітові й ґуберніяльні центри, які вже візмуться за охорону ладу й спокою на теріторії своєї влади за допомогою центрального уряду й головних сил.

Отже найневідкладнішим зараз є з усіх завдань утворення сільських, волосних, повітових і ґуберніяльних рад, які тільки й у силі щось зробити з тим бандитизмом, самочинством і грабіжництвом, які розвиваються в цей переходовий мент. І чим швидче переведено буде орґанізацію рад на місцях, чим швидче місцеві адміністратори, коменданти й комісари перейдуть під відчотність рад - чим швидче радами на місцях орґанізовано буде одряди доброї охорони, тим більше впливу матиме в цілому радянська влада й тим твердіща й роботоздатна вона буде в усіх галузях будівництва нового соціалістичного ладу.

Але з цією роботою не в силі справитися одна комуністична партія, а для цієї орґанізаційної будівничої роботи мусить стати само робітництво села".

Цих рад не було утворено. Російська комуністична партія уперто уникала цього. Вона знала, що заведення справжньої радянської влади зразу спинить панування руської нації. Пятаковщина ж цього допустити не могла.

І надзвичайно цікаве з цього погляду таке явище. Коли пятаковщина була змушена одступити трохи з своєї диктатури й злегка хоч для форми наблизитись до справжньої диктатури пролетаріата й трудового селянства, як відразу дістала доброго ляпаса по своїй націоналістичній фізіономії.

В початку марта 1918 р. (в Харькові, а не в Київі) було скликано 3-й з'їзд рад робітничих і селянських депутатів. Пятаковщина зробила все, що могла, щоб цей з'їзд був як найслухняніщий. А могла вона зробити багато, маючи в своїх руках усі урядові апарати й засоби.

Насамперед, це був з'їзд не рад, бо ніяких рад на місцях, особливо по селах, як сказано, не було. Просто робітництво, селянство й військо вибірали своїх представників на з'їзд. (Так само, як і на Трудовий Конґрес). При чому цікаво те, що від волости, (яка б кількість людности ні була у волости), вибірався один представник, від 10.000 робітників також один і від 1000 червоноармейців теж один. А до цього треба зауважити, що червона армія складалася в більшости з руських полків, привезених з Росії. Нарешті, треба взяти на увагу, що з усієї України могли вибори одбутися більш-меньч нормально в трьох-чотирьох ґуберніях, та й то не скрізь.

Все це може дати уяву, який то мав бути з'їзд, на якому долю України мали рішати також курські й рязанські червоноармейці.

І не зважаючи на це, не зважаючи на всі заходи урядової руської ком. партії й усієї пятаковщини, 3-й з'їзд рад не тільки не ухвалив проголошеної Раковським "федерації", але настрій його був на диво пятаковців такий "реакційний", самостійницький, що можновладці не насмілились навіть поставити питання про федерацію. І з приводу міжнародніх відносин України з'їздом було винесено цілком справедливу постанову про необхідність світового союзу всіх соціалістичних республік.1

Але ця постанова, розуміється, ані трішки не перешкажала диктатурі пятаковщини й на далі. (Як не завадила вона Виконавчому Комітетові цього з'їзда, складеному, розуміється, з руських комуністів, декларовану федерацію перевести в договір з Російською Сов. Республікою [18 березня]). Так само на місцях самочинничали комісари, так само невеличка частина робітництва користувалася довіррям влади й так само всі инчі трудові кляси даремно домагалися тої обіцяної Чічеріним форми совітської влади, яка, як він сам казав, "тільки й є в стані забезпечити справжнє національне самоозначення трудового люду на Україні".

4. Наївність мадьярських комуністів.

І як наївно повинен виглядати такий епізод для того, хто був знайомий з національними відносинами на Вкраїні.

По вибуху революції в Австрії й розпаді габсбурґської монархії влада на Угорщині перейшла до рук буржуазної, "коаліційної" демократії. Але доведена до одчаю утисками й шматуванням переможниці Антанти, рятуючи свою теріторію від хапання сусідів, уряд Каролі добровільно й мирно передав владу комуністам. Це був акт самогубства для буржуазії, яким думалось загубити й антантську буржуазію.

Але Радянська Угорщина, не зважаючи на мирне здобуття влади, не могла почувати себе твердо й міцно, будучи оточена з усіх боків ворогами. Всі її надії були звернені до Радянської Росії й України. Але між нею й цими рідними їй державами була перегородка з Галичини. Коли б цю перегородку можна було пробити й з'єднатись з Росією, становище Угорщини зразу значно зміцнилося б.

В цей час (кінець марта) у Галичині велися жорстокі бої між поляками й українцями. Поляки, підпоможені Антантою, починали перемогати. В краю серед українського робітництва й селянства росло невдоволення своїм урядом і його політикою. Неудачі на фронті побільшували це невдоволення навіть до деяких революційних виступів то тут, то там.

Все це дало мадьярській совітській владі ідею спробувати пробитись до Росії. Але для цього треба було насамперед вступити в переговори з українцями.

І от мадьярський Уряд звернувся до мене з пропозіцією взяти участь у справі реорґанізації радянської влади на Україні. Він заявляв бажання бути посередником між лівими українськими соціалістичними течіями й Російським Совітським Урядом у справі сформування на Україні справжнього українського національного совітського Правительства. Це Правительство мало би ліквідувати Директорію, галицький Державний Секретаріат, притягти на свій бік усі соціалістичні українські течії, а головним чином галицьку армію. Таким чином зробився би один суцільний совітський фронт: Угорщина, Галичина, Україна й Росія.

Я пропозіцію мадьяр приняв і виставив в основу переговорів такі головніщі умови: визнання самостійности й незалежности Української Радянської Республіки; український національний совітський Уряд; дефензивно-офензивний військовий союз радянських республік; тісний економичний союз; наступ на Галичину.

Але, згожуючись на переговори, я попередив мадьяр, що не вірю в успіх їх, що, знаючи ті кола, які тепер мають владу на Україні, я був глибоко певний у тому, що вони ні за які мадьярські сльози не уступляться з неї. Мадьяре ж були глибоко переконані, що успіх цілком забезпечений. Бо чому б не бути йому? Адже умови цілком справедливі й нічим не шкодять справі соціалістичної революції, навпаки, тільки поможуть. Знаючи Леніна особисто, будучи його учнями, члени мадьярського совітського Уряду Беля Куна не припускали навіть думки, щоб він міг бути проти цих умов.

Але вони не знали пятаковщини й усіх умов, які були на Україні й які мені добре були відомі. І через те ми ріжно дивились на майбутній результат переговорів.

І вийшло, справді, не так, як думали мадьяре, що "орієнтувались" тільки на Леніна. З переговорів нічого не вийшло. Перегородку не було пробито. Угорщина не з'єдналась з Росією й через кільки місяців її було задушено контрреволюційним антантським кільцем.

Хто саме й через що не згодився на пропозіції мадьяр, вияснити точно не удалось, але що опір з боку Раковського-Пятакова був великий, то це мені відомо.

І коли тепер пригадати, який надзвичайно важний був тоді момент не тільки для угорської чи української, але для всесвітньої революції, то не можна простити тим, хто упустив його через свої особисті чи національні інтереси.

А момент був, дійсно, надзвичайно важний, критичний і дуже сприятливий для соціалістичної революції в цілій Европі.

Німеччина була обхоплена вогнями спартаківських повстань. В Мюнхені пролетаріат захопив владу. В Болгарії, Сербії, Чехії маси хвилювались і що хвилини готові були вибухнути революцією. Коли б Угорщина змогла схопитись за руку Совітської Росії й підкріпитись, вона могла би подати другу руку Совітській Баварії й самому Берлінові. Тоді Німеччина, розуміється, миру з Антантою не підписала би й Европа розбилась би на два табори: буржуазний і соціалістичний. А хто кого переміг би, то це не підлягає великому сумніву: пролетаріат Франції й Англії не пішов би так сліпо за своїми імперіалістами проти робітниче-селянських соціалістичних держав, як то він робив проти монархичних. Та хто знає, чи не було б утягнуто й ці держави в ґрандіозний біг революції й у союз соціалістичних держав?

І все це (як це на перший погляд ні здається трохи "сміливим") залежало від приняття виставлених мною умов. Коли б пятаковщина згодилась добровільно віддати владу українським соціалістам, що стояли на ґрунті радянської влади, коли б було сформовано національний совітський уряд і оголошено повну незалежність української радянської республіки, коли б, значить, цим самим було цілком забезпечено й ґарантовано національне визволення українського народу, то цим зразу було б вирвано ґрунт з під ніг української контрреволюційної течії й отаманщини; їм уже не було б ніякого сенсу істнування, бо вони ж тільки тим і держались, що немов би тільки за державність та національність свою боролись. Державність і національність було б забезпечено визнанням незалежности держави й створенням національного соціалістичного Уряду.

Отже складайте зброю, віддавайте її соціалістичному, радянському, чисто-українському Урядові, або отверто заявляйте, що ви боретесь не тільки за державність, але й за контрреволюцію.

І, розуміється, отаманщина й уся та жалюгідна директорська влада відразу була би вбита й зникла б без усякого бою, бо вся чесна й активна демократія перейшла би з більшостю тої рештки військ Директорії на бік радянського Уряду, а отаманія просто розбіглась би.

В Галичині ж була така військова сітуація, що Галицький Уряд готов був з ким-хоч піти в угоду, щоб не допустити перемоги поляків і вдержати Галичину в українських руках. І досить йому було ввійти в порозуміння з українським радянським Урядом хоча би тільки що до пропуску українських і російських червоних військ на Угорщину, досить було галицьким військам увійти в мирні безпосередні стосунки з радянською владою, як, можна ручитися, що вся Галичина стала би через пару тижнів без особливої боротьби на ґрунт радянської влади. І Галер з своїми дівізіями був би розбитий, і Галичину тепер не шматувала б так чорно-реакційна польська шляхта, й українська нещасна дрібнобуржуазна демократія не служила би так довго контрреволюційним антантським тином, і, як писав я тоді в своїх записках, "може, справді, цей момент був би рішаючим у боротьбі соціалізму з капіталізмом по всьому світі". А на Угорщині не лютував би так скажено, розпоясано й кріваво реакційний терор переможниці буржуазії, як він то виробляє тепер.

Цього не сталося.

Розуміється, на цей докір російські комуністи можуть з повним правом відповісти так: як ми могли вступати в переговори з тим чоловіком, який ще так недавно боровся з нами, який виголошував на Трудових Конґресах такі ворожі до нас промови, який був головою тої Директорії, яка, посилаючи мирову делеґацію до нас, тут же оповіщала війну нам, яка посилала до Антанти своїх отаманів для переговорів, влада якої розстрілювала робітників, порола селян і т. д. і т. д. Тепер він ніби приймав совітську форму влади, але чи це було щиро, чи не була це тільки тактична підробленість? І яка ґарантія, що цей чоловік, (розуміється, не як особа, а як представник тих течій, які входили в переговори) не зрадить у любий момент, що в скрутну хвилину він не продасть Антанті за визнання державности й за танки справу революції? Ті українські течії, які на ділі показали себе соціалістами й ворогами буржуазної контрреволюції, ті в наших рядах, з тими ми працюємо разом. З якої ж речи ми будемо давати владу в руки тих непевних течій, які можуть загубити нас?

Повторяю, вони мали й мають повне право так відповісти.

Але річ ішла не про якусь особу чи навіть ту чи инчу партію. Справа йшла про той чи инчий національний характер соціалістичної влади на Вкраїні. Український характер влади давав можливість зламати перегородку між Угорщиною й Росією, давав можливість втягти в процес соціальної революції Галичину, Польщу, Чехію, він ламав стіну між Сходом і Заходом Европи й під той критичний момент являвся рішаючим чинником у боротьбі соціалізма з капіталізмом у всій Европі.

І в ім'я цих переспектив російські комуністи могли відмовитись від своєї "рівноправности" націй, се-б-то, инчими словами, від пригнічення української нації. Вони могли створити й дійсно соціалістичний, совітський і дійсно-український Уряд. Вони не потребували творити його з непевних осіб і партій, для цього знайшлись би й певні особи, і певні партії; крім того вони мали змогу тримати всю фізичну силу в своїх руках, мали змогу контролювати національний укр. уряд.

Вони ж на крик мадьярських комуністів не зробили навіть спроби таким способом проламати перегородку.

І на цей докір вони ніколи не знайдуть задовольняючої відповіді.

5. Хліб, цукор, вугіль і пятаковщина.

Не може бути ніякого сумніву, що виразна, викреслена соціальна політика російських комуністів на Україні привернула до себе всі сімпатії робітничих кляс. І коли X. Раковський казав, що населення з радостю зустрічало совітську владу після отаманщини, то в цьому не було перебільшення.

Розуміється, кляси паразітарні, не зважаючи на "українізацію" їх, воліли би все таки режим отаманський. Але весь працюючий, експлуатований люд, вимучений гетьманщиною й розшарпаний отаманщиною, з щирим задоволенням, а в деяких ґрупах з ентузіазмом, зустрів совітську владу.

Тут усе було ясно й недвозначно: вся влада працюючим; усі апарати, інстітуції, всі установи, закони й тенденції кляс експлуататорських мусять бути зруйновані й знищені; знищені негайно, рішуче, без усяких вагань; на зруйнованому творчими силами працюючих зараз же має творитися нове, мають творитися орґани їхньої влади.

Але цю ясність незабаром стала затуманювати національна й економична політика тих людей, що мали в руках урядову владу.

Ця політика Російського Сов. Уряду головним чином базувалась на матеріальних, економичних інтересах самої Совітської Росії, а не на якихсь там абстрактних, загальних прінціпах самоозначення націй.

Це найкраще можна побачити, коли послухати самих руських комуністів під час обговорення оцих економичних реальних інтересів. В кінці мая (26 мая - 4 іюня) 1918 року в Москві відбувався з'їзд Совітів Народнього Хазяйства. Це було як раз по заключенню Берестейського миру. Як відомо, Рос. Сов. Правительство й під час Центр Ради, й на Берестейській конференції визнавало незалежність України й те визнання обґрунтовувало правом самоозначення кожної нації "вплоть до отдєлєнія". Отже руськими большевиками немов визнавалось, що український народ сам одділився, сам себе само-означив як незалежне державне тіло.

Але треба перечитати стеноґрафичні промови цього з'їзду Совнархозів, щоб переконатися, що ті заяви про право самоозначення й визнання України незалежною були, що-найменьче, тільки тактичними заявами. В дійсности більшість промовців на цьому з'їзді вважала, що Україна як була так і лишилась частиною Росії, "насильственно отторгиутой" німцями від "єдіної, нєдєлімої".

І дуже рідко можна зустріти таке, здавалось би, просте, лоґічне міркування: товариші, ми не повинні ні жаліти за Україною, ні брати її в розрахунок як частину Росії в нашій економичній сітуації, бо вона сама по своїй волі на підставі права самоозначення відійшла від нас; ми можемо рахувати на неї в такій же мірі, як на всяку сусідню державу, з якою ми можемо ввійти в ближчі чи дальші економичні відносини; розглядаймо наш стан незалежно від України й пам'ятаймо, що ми не маємо права вважати її неподільною частиною Росії; отже краще рахуймо на свої сили.

Переважно розглядалось Україну, як "югъ Росії", який давав: 92% всього цукрового виробу в Росії; 65% чугуну; 77% вугіллю; і головну частину хлібних лишків.2

І цілком натурально, що на підставі таких невблаганих арґументів вивід робився такий:

"Я знаю тільки одне: що, як цілком справедливо казав товариш докладчик (Радек, про умови берестейського договору), взаємне тяжіння України й Великоросії на стільки велике, що ці два райони будуть з неминучостю прагнути до від'єднання" ... (Промова Ломова).

І далі цей самий промовець говорив так:

"Через це в значній мірі пояснюється той переворот (гетьманський. - Авт.), що стався недавно на Україні, в результаті якого ставку на націоналізм побито й Ґерманія поставила ставку на цілком певний ґрунт, на ґрунт класової боротьби, на ґрунт великодержавности, утворивши замісць чисто-національних вимог самостійности українське міністерство, яке аж ніяк не є міністерством самостійности, а міністерством по суті великодержавности, прагнучи до з'єднання з Великоросією... Спроба ґерманського імперіалізму не зупиниться на півдорозі й зрештою спробує з'єднати в одне ці два економичні райони, що тяжать один до одного. Питання полягає в тому, як саме одбудеться це об'єднання: чи воно станеться під прапором міністерства Скоропадського, чи кінець-кінцем під прапором нашої совітської влади, під прапором совітської федеративної Республіки".3

Треба признати, що прогноз поставлено цілком вірно, а також, що ті спроби ґерманського імперіалізму проходили й під прапором Скоропадського й під прапором Рос. Сов. Республіки.

От такі мотиви й міркування лежали в ґрунті політики Рос. Сов. Уряду на Україні.

Одначе треба відзначити, що була й на цьому з'їзді друга течія, яка вважала, що будувати все своє економичне істнування на Україні не годиться, що засоби поживи, сирівець, вугіль і т. п. може дати в потрібній мірі сама Великоросія, коли енерґічно, орґанізовано взятись за те. Яскравим виразником сеї течії був В. Мілютін, який у своєму докладі на сьому з'їзді заступав іменно цей погляд, доводячи з цифрами в руках, що Совітська Росія при відповідній постановці орґанізації господарства могла би обійтися своїми силами.

Але, розуміється, погляд В. Мілютіна Російський Уряд був змушений приняти тільки на той час, поки на Україні були німці. Коли ж українськими працюючими клясами було зроблено революцію й вигнано німців, тоді запанував погляд инчої течії, яка стояла на ґрунті Ломова й других. 2-й тезіс резолюції співдокладчика Мілютіна Обаленського цілком виразно говорив:

"2. Розчленіння Великоросії й України довело до найбільшої гостроти розклад громадського обміну й зробило майже безвихідним економичне становище півночи, района обробляючої промисловости. Тільки відновлення громадського зв'язку між цими двома частинами історично складеного господарського орґанізма дасть їм можливість правильно жити й функціонувати".

І цілком зрозуміло, що як настала хоч маленька можливість "возсоединенія", так цю програму було без вагання принято.

Всі ж заяви Чічеріна були собі просто необхідними для ширшого загалу, тактичними деклараціями.

Дійсно, Совітська Соціалістична Росія, здушена антантською блокадою, перетомлена безперестанною війною з контрреволюцією, терпіла великі страждання від недостачи хліба, вугілля й инчих продуктів поживи й продукції. Революція, так тяжко й трудно проваджена, могла бути задушена в самій Росії залізною рукою голоду. Дійсно, поміч була дуже необхідна. Але поки там налагодилась би орґанізація своїх сил, а тут уже було все готово, була Україна з готовим хлібом, цукром, вугіллям, металом. Тільки бери та вези до себе.

Отже, натурально, що, діставшись до України, так багатої тими необхідними продуктами, керуючі кола російської революції зараз же стали без огляду на якусь там незалежність черпати з цього джерела все, що можна було почерпнути. І цілком також зрозуміло, що вони хотіли це робити безборонно, безконтрольно, в такій мірі, як самі вважали потрібним і без думки про те, що треба чимсь компенсувати за взяте з України. Компенсувати вони нічим не могли, бо те, що виробляла в тих тяжких умовах совітська промисловість, не вистарчало для самого населення Росії.

Звідси ясно, що російському світському Урядові дуже невигідно було передати владу на Україні такому урядові, який хоча би й був цілком соціалістичним, але почував би свою національно-теріторіальну відмінність од Росії, який хоча би з усією щиростю й охотою готов був помагати своїй соціально-рідній сусідці, але який і для свого з'убоженого краю намагався б щось дістати.

Через це для них краще було, щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму, не зв'язаних з українським народом ніякими традіціями й емоціями.

А через це всяке національне почуття, як шкодливе й загрозливе для економічного стану революційної Росії, мусіло трактуватися ними неґативно, вони мусіли з ним боротися.

От тут є корінь і "федерації", так поспішно, так самовільно проголошеної; й нехіть до введення дійсно радянської влади; й висміювання головою Уряду питання мови ("лінгвістична музика"); й трактування національного питання як "дрібно-буржуазного", "реакційного", "контрреволюційного" й навіть "зоолоґічного". Тут є корінь того, що українським партіям, які щиро стали на ґрунт совітської влади (й стали ще до приходу російських комуністів), одмовлялося в признанню навіть їхної соціалістичности, бо вони, мовляв, ще не позбавились цих "дрібно-буржуазних забобонів" самостійности, національности й т. п... І на цій ніби підставі всяко одсувалося їх від участи в Уряді.

А такою сітуацією, звичайно, користувалася пятаковщина, оте застаріле, мстливе, націоналістичне почуття пануючої нації, й під виглядом рятування революції, інтернаціоналізму й тому подібних хороших і справедливих ідей провадила стару, царську й чорносотенно-протофісовську русіфікацію та нищення української національности. Вона роздувала національну ворожнечу, загострювала відносини між соціалістами двох націй, вона лякала Москву українським "шовінізмом" і "дрібно-буржуазностю", вона запевняла й настоювала на тому, що не треба звертати уваги на "націоналістичний ґвалт" "гетьманської інтеліґенції", яка, мовляв, підфарбувалась під комуністів, щоб захопити владу, а потім зрадити революцію й убити її. Вона цупко трималася за ту владу й доводила, що тільки таким способом можна найкраще діставати з України необхідну поміч для російського пролетаріату.

І пятаковщину слухали.

Але тут же треба твердо відзначити, що як серед руських комуністів, так і серед Рос. Сов. Уряду, а також серед Київського Уряду була й друга течія, яка боролася з пятаковщиною. Ця "українофільська", об'єктивно-соціалістична течія бачила й розуміла всю шкоду, яку вчиняла націоналістична течія не тільки справі революції на Україні, але й у самій Росії.

І через те, наприклад, навіть в урядовому орґані ("Вістнику народнього комісаріату справ національних Російської Сов. Республіки") можна було натрапити такі рядки:

"Треба розглянути тенденцію українського руху, придивитися, до чого йшов український народ та тільки загруз по дорозі. А історія показує, що він, почавши від малесенької автономії, шляхом подій, а не тих чи инчих мудрувань, дійшов до самостійної Республіки. Це відомі історичні факти, це відомий історичний процес, який видно всякому, хто не стає спиною до його.

І чи будете ви стояти на ґрунті "само-означення націй", як то стояло в старій програмі, чи на погляді "права працюючих кляс кожної нації на повне відокремлення", як то пропонує Бухарін, - усі повинні прийти тільки до одного висновку: Україна повинна бути самостійною іменно в сучасних умовах світового хазяйства й у період нищення цього хазяйства.

Бо, в противному разі, національне питання разураз битиме вас по спині, коли ви не станете до його лицем".

І, дійсно, воно било та й боляче било. Але, на жаль, ця течія була слабша. На жаль, пятаковщина мала за собою такого дужого спільника, як голод. Голод і націоналістичне чуття забивали голос розуму й дійсної соціалістичности. Старий буржуазний світ ще жив у душах, у псіхіці навіть справжніх революціонерів. Підпоможений голодом, він перемогав усі теорії, усі "права самоозначення".

6. Відповідні наслідки пятаковської "соціалістичности".

Наслідком усього цього почалося безглузде, дике, шкодливе як для російської так і для української революції обдирання України.

Ось як малює "Червоний Прапор" (28-ІІ-19) усю "хлібну" політику руських комуністів і відношення українських соціалістів до цих питань.

"Перше заперечення, яке нам виставляють зараз проти суверенности Української Соціалістичної Республіки, так це те, що радянська Росія зараз голодає, а ви тут "незалежність" свою лаштуєте, та всякі кордони муруєте. Це зовсім є зайве й контр-революційне.

Ні, ніяких кордонів не треба, а, значить, і ніяких рахунків і товарообмінів нема чого розводить. А все робиться просто. Є хліб на Вкраїні, значить треба його дати й російському голодаючому робітнику й дати стільки, скільки йому треба. А позаяк ця справа невідкладна, то й товарообміни розводити нема коли, а просто бери в кого можно, особливо в селянських буржуїв і вивозь.

І от з усіх інформацій, які надходять до нас з місць, видко, що на селах у деяких місцях зараз робиться щось неймовірне. Приходять купки озброєних людей, з мішками й беруть не тільки хліб, а все, що тільки можна взяти й вивозять.

Селяне, не розуміючи в чім річ, обурюються так цими одвідувачами, що в деяких селах, як передають самі ж селяне, вже й окопи приготовані самими селянами проти таких претендентів. Річ у тім, що береться хліб без усякого плану, самочинно й без грошей у більшости. Береться хліб і мішочниками, береться й урядовими аґентами, але береться все захватом, неорґанізовано й так впливає на селян, що навряд чи довго такі хлібні операції будуть можливі. Та й взагалі треба сказати, що насильством, примусовими мірами з нашого селянина багато не візьмеш.

Отже хліб то хліб, але як його взяти краще й більше, це вже залежить од тих способів, од тієї сістеми, по яким переводиться ця хлібна операція. І от, звичайно, всіми засобами дбаючи про негайну допомогу російській соціалістичній республіці хлібом і иншими продовольчими предметами, ми все ж таки в першу чергу мусимо звернути увагу на хибність тих методів, які для цього вживаються. Бо хоч робітниче-селянський радянський тимчасовий уряд України й є наче б то по заявам т. Затонського й Скрипника, суверенним, але в роботі біжучій цього й не видко. Бо в першу ж чергу уряд мусів і мусить зараз звернути увагу на налагодження правильного товарообміну з Росією й у першу чергу наділення Росії хлібом.

Але для цього необхідно зкласти умови, ці умови роз'яснити українському робочому селянському люду, щоб видно було, що це не грабіжництво, як деякі вороги радянської влади на Україні з'ясовують, а що це необхідна, неминуча, добровільна допомога одної незалежної й суверенної соціалістичної радянської республіки другій-такій же. Треба, щоб хліб і инші продукти, які необхідні в дану хвилю для радянської Росії, були дані добровільно українським революційним робітництвом міста й села, а це можливо тільки в тому разі, коли наше, особливо селянське робітництво бичитиме ясно, куди цей хліб іде, кому його дадуть, скільки його треба й що за цей хліб, чи за инший продукт вони, робітники й селяне Української Республіки, матимуть від робітників і селян Російської Республіки. А це можливе тільки тоді, коли Україна не на словах, а на ділі буде суверенною. Коли самі робітники України будуть господарями в своїй соціалістичній республіці, а не сторонні претенденти.

Отже питання суверенности, а в зв'язку з ним і ясність умов товарообміну між соціалістичними Республіками є головною передумовою в справі наділення хлібом і иншими продуктами Росії.

Нам зараз же закинуть: а, так ви за таможні, кордони хочете будувати між республіками в той час, коли це треба зробити негайно, бо инакше там вимре людність, вимруть найкращі революціонери й соціалісти. На це ми мусимо відповісти, що від того, що буде учот і реґістрація вивозу, ще не значить, що будуть таможні, яким немає місця в соціалістичній республіці, а що до кордонів, то звичайно, коли ми маємо діло з суверенним правительством, то зрозуміло, що й держава, значить, суверенна, а коли це є, то, звичайно, мусять бути й кордони в державі. Далі нам кажуть: ви, значить, стоїте за те, щоб вам за хліб, та зараз і матерія була з Росії, чи инші товари, й взагалі ви за кожну зернину чи паляницю хочете зараз же в такій кількости й одержати якийсь товар з Москви, а це не тільки буржуазна формальність, а навіть і контр-революція, бо цим ви проволікаєте час і морите голодом людей Росії й губите всю пролетарську справу.

На це наша відповідь така, що мати правильний товарообмін і учот вивозу це не значить, що треба зараз же й одержувати за кожну паляницю чи зернину.

Ні, це значить, що можна негайно вивезти 50 міліонів пудів хліба й знати, що його вивезено й здано робітникам Росії, а за це не тепер, так згодом, а робітники Української Республіки одержуть і ліс, і мануфактуру й усе, що тільки зможе дати робітник Росії. Коли ж він ні тепер, ні згодом не зможе повернути продуктами за все, що взяв, то значить немає й не може бути правильного соціалістичного товарообміну.

Тоді може йти питання про одноразову чи постійну допомогу робітників одної соціалістичної держави другій. Так це теж треба ставити ясно й отверто. Допомога, так допомога, й коли вона необхідна, то наш селянський український робітник мусить її дати, але знов таки тільки орґанізованим порядком і учотом, а не самочинними реквізіціями й мішечними операціями. Отже чим швидче й чим ясніше буде поставлена політика Уряду України, як незалежної соціалістичної республіки, чим швидче буде проведено політику правильного товарообміну, тим швидче й успішніше піде справа з наділенням хлібом і всім необхідним робітників російської соціалістичної республіки".

Розуміється, "суверенна" пятаковщина не хотіла (та з природи своєї й не могла) прислухатись до голосу українських соціалістів.

Мало того, економична політика цих шкодливих людей дійшла до того, що не тільки в селян почало одбіратися їхнє майно, але й у промислових робітників. Все ніби рятуючи революцію, пятаковщина стала вивозити в Росію машини з фабрик, засоби транспорту, вугіль, сирівець і готові вироби індустрії.

Як ні ставилось прихильно робітництво до совітської влади, як ні хотіло помогти своїм братам у Росії, але й воно не могло байдуже дивитись на те, що його так безцеремонно, так самодержавно, без його згоди й без усякої компенсації обдиралось, кидалося в злидні й безробіття.

І от знов можна запитати:

Чи був наклеп Директорії, коли вона, знаючи пятаковщину, боялася, що й трудове селянство й частину робітництва буде одіпхнуто, що ніякої диктатури пролетаріату й селянства не буде, а буде собі проста військова окупація України для викачування продуктів з неї й перетворення її в колонію?

Дійсно, вся політика "українського" Совітського Уряду тільки до того й зводилась. І справедливо писав той самий орґан укр. незалежників "Червоний Прапор":

"З Курську присилаються до Київа війська для несення охорони тут. Відтіля ж присилають наказ про одіслання до Курську залізничого рухомого складу.

У Москві ж пишуть про те, що з України має попливти до Москви й харч і сирівець.

Звичайно, ми розуміємо трудне становище Московщини й допомогти їй необхідно.

Але ж коли вся українська революція є лише продовольчою справою для Москви, то для чого тоді говорити про комунізм, робітниче-селянську Україну і т. д.

Необхідна ясна відповідь уряду, чи щиро він хоче будувати соціалістичну Україну, чи він розглядає її лише, як російську колонію".

Але відповідь пятаковщини була вже в самій її політиці.

І як неминучий наслідок її почало все більше й більше розвиватися невдоволення як селянства, так навіть і робітництва. Українські соціалістичні партії, особливо ж незалежники, почали ставати в усе гострійшу та гострійшу опозіцію до Уряду. Уряд на це почав одповідати репресіями, а на невдоволення селян карними експедіціями. Селянство в відповідь узялось за зброю. Почав розгоратися вогонь повстанського руху, керовниками й переважно ініціаторами якого були національно свідомі елементи.

На це пятаковщина відповіла ще дужчими репресіями й терором "чрезвичайок". Істнування українських соціалістичних партій стало неможливим. (Крім лівих укр. есерів "боротьбистів", які трималися більш угодової політики).

Так, наприклад, українські незалежники мусіли тікати в підполля, а частина кинулась у повстання, щоб з зброєю в руках боротися проти пятаковщини.

Характерним документом ідейного повстанського руху може служити "Ультиматум" укр. незалежника Юрія Мазуренка, "отамана Головного Штабу повстанських військ України".

Цей документ починався так:

Ультіматум
Голові, так званого, Українського Робітниче-Селянського Уряду Раковському.

1919 р. Червня 25 дня м. Сквира.

Від імени повставшого українського працюючого народу заявляю вам, що робітники й селяне України повстали проти вас, як влади російських завойовників, котра, прикрившись святими для нас гаслами:

1) Влади рад Робітників і Селян.

2) Самовизначення народів, аж до відокремлення.

3) Боротьби проти імперіалістів-завойовників і грабителів працюючих мас, - псує не тільки всі святі гасла й руйнує дійсну владу робітників і незаможних селян сусідньої держави, а ще й використовує їх у метах далеких від усякого соціалістичного устрою.

А далі йшов цілий ряд пунктів обвинувачення Уряду Раковського в усьому тому, що предбачала Директорія й чим одзначалася вся політика пятаковців на Україні. Вкінці повстанцями пропонувалось Правительству Раковського перестати іменуватись Урядом Укр. Сов. Республіки, передати владу Повстанським Революційним Комітетам, вивести всі свої війська з України і т. п.

Але на це пятаковщина знов одповіла ще дужчим терором і війною. І ця внутрішня, братоубийча війна ще більш руйнувала край, підривала саму ідею революції й комунізму, скріпляла контрреволюційні сили й знесилювала ще більше саму Росію, бо тепер влада пятаковщини, вигнана з сел, тримаючись тільки по лініях залізниць та в більших містах, не могла вже майже нічого добути з України для голодаючої Росії.

Повстання, як неестетично признався член Уряду Раковського Д. Мануїльський, роз'їло пятаковщину, "як сіфіліс".

А найкраще скористувалась цим контрреволюція в особі Денікіна. Цьому ґенералові не трудно було "роз'їдену сіфілісом" повстання пятаковщину подужати. І він подужав і її, й тих, кого вона сама роз'їдала та нищила.

Історія знову, ще раз давала свою жорстоку, сувору лекцію.

 

------------------------------------------------------------------

[1] На жаль, я не маю більш докладних матеріалів про роботи цього з'їзду й про детальний хід того засідання, де виносилась така убийча для пятаковського націоналізму постанова).

[2] От характерний виривок з одної промови (делеґата Ломова): "Насамперед звернімося до аналізу наших хлібо-торгових відносин з Україною, як певного хлібного центру. Ви побачите, товариші, що Україна являлася тим резервуаром, з якого Великоросія черпала свої хлібні запаси. Ви побачите, що якраз тут у нас скупчувалась найголовніща частина лишків, які ми в той же час викидали на ринки західної Европи, чим підтримували й одержували необхідні машини, яких нам головним чином бракувало. От коли ви візьмете, наприклад, райони, - три райони, - що одпадають від нас, - це райони задніпровський, південно-степовий і дніпровсько-донський, ви побачите, що по трьох районах, що відпадають, ми мали біля 55% врожаю пшениці, біля 28% жита, біля 20% вівса, й біля 26% ячміню, себ-то ви бачите, що на ці райони припадає дуже значна частина тих наших запасів хліба, які мала до розпорядження Росія щорічно. Крім того ви побачите, що саме на цю область припадали найважніщі, найвигідніщі в економичному сенсі для Росії хліба, а саме пшениця й ячмінь. Ці хліба, крім того, суть експортні хліба, себ-то такі, які переважно вивозились Росією. Експорт ячміню головним чином ішов якраз з цього району.

"Як що ви товариші звернете вашу увагу не тільки на хліб, як що ви згадаєте, крім того, про потерю наших буряково-цукрових плантацій на півдні, які давали приближно 92% валового виробу цукру й потім, коли ви подивитесь на наші потері в области металургії, в области здобичи вугіля й т. п., для вас стане виразною вся картина, бо на Донецький басейн припадало по цифрах, які я беру, звичайно, до війни, - я беру 1912 рік, як найбільш нормальний, - припадало коло 77% здобичи всього кам'яного вугля. На Домбровський басейн, який також одпадає од нас, до 22%, усього, таким чином, майже 90% здобичи кам'яного вугля. Коли ви візьмете до того виплавку чугуну, вироб півпродукту й готового продукту, то ви побачите що на південь Росії в 1912 році припадало біля 67% всієї виплавки чугуну, біля 55% виробу пів-продукту й біля 56% виробу готового продукту.

"Таким чином ці цифри дають певне право зробити той висновок, що ми звідти одержували найголовніщі запаси сирівцю. Великоросія годувалась не тільки хлібом півдня, вона в буквальному значінню годувалась також південним наливом, годувалась також чугуном, що здобувався таксамо на півдні".

[3] "Труды Всероссійскаго Съезда Советовъ Народнаго Хозяйства". Стор. 25-26).