РОЗДІЛ IX.

ДРУГИЙ ВИХІД ІЗ КИЇВА

1. Шантаж отаманщини й "Верховна Влада".

Але наскільки становище на фронтах і всередині краю було скрутне й грізне, може служити той факт, що навіть у штаба Січових Стрільців, цієї справжньої влади того часу, пропала їхня хвальковита самовпевненість і хлопчача зарозумілість. Навіть вони зрозуміли, що щось в їхній політиці було не так.

І до якої міри вони розтерялись і змішались, може свідчити той факт, що вони запропонували мені... диктатуру. Я не знаю, кому вони ще пропонували її в своїй розгублености й безпорадности, але я від неї відмовився й порадив віддати її С. Петлюрі, як людині, яка цілком відповідала всьому режимові й яка в заведенню його брала охочу, активну участь. Січовики відповіли, що С. Петлюра не здавався їм відповідним для сеї ролі ні з політичного боку, ні навіть з військового. Одної ж популярности його було мало для них.

А з другого боку, наскільки отаманщина була самовласна, наскільки вона почувала себе дійсною верховною владою, показує й цей факт пропозіції диктатури одному з членів "верховної влади" (значить, на випадок приняття пропозїції гадалось усю "верховну владу" скасувати), й особливо відношенням до Трудового Конґресу. Отамани без церемоній, майже отверто радились і між собою й з членами Уряду, що робити їм, отаманам, з Трудовим Конґресом, коли він виявиться лівим або схоче висловитись проти самостійности України: розігнати його, чи виловити з його найлівіщих, а останнім пригрозити, щоб не були лівими?

По цьому можна судити, насамперед, про те, як повинен був вибіратися той Конґрес, яка була свобода аґітації передвиборчої, які люди повинні були пройти на той "верховний орґан народньої волі". А крім того, як повинні були почувати себе члени Трудового Конґресу, які знали за собою гріх лівизни. І нарешті, який авторітет і значіння міг мати голос такого представницького орґану, в таких умовах виявлення своєї волі?

А що ж робила "Верховна Влада", "Висока Директорія"? Що робило Правительство Української Народньої Республіки, соціалістичний кабінет народніх Міністрів? Що робили українські соціалістичні й демократичні партії? Як же вони могли допускати таке поводження, таку зневагу до вищого виборного орґану трудового народу, якої навіть царський монархізм до тої нещасної Думи не дозволив би собі виявити? Як же не роз'яснили тим головним і неголовним отаманам, що цим же відношенням вони губили саму оту українську державність, в ім'я якої немов би провадилось усе те отаманське безчинство?

І роз'яснялось, і доводилось, і дебатувалось, і погрожувалось, але як ні в "Високої Директорії", ні в "соціалістичного" міністерства, ні тим паче в партій фізичної сили не було, то всі роз'яснення не мали ніякісенької ціни.1

Отаманщина ж, знаючи, що пятаковщина в'яже руки противникам її, цим користувалась, шантажувала на любови укр. демократії до своєї нації; вона знала, що в ім'я цієї любови демократія не насмілиться на рішучу боротьбу з нею, й на внутрішні протести не звертала ніякої уваги.

Всередині Директорії не все було так "благополучно", як то заявлялось самою Директорією для громадянства. І громадянство навіть про це знало, вбіраючи ту "неблагополучність" у форму ріжних чуток і пльоток: ніби я арештував С. Петлюру, або С. Петлюра мене, ніби між нами була дуель, ніби С. Петлюра вихоплював проти мене револьвер. Це - обивательська фантазія, - ніяких ні арештів, ні дуелів не було. Але була цілковита протилежність світоглядів і була безперестанна боротьба їх. Мене піддержував А. Макаренко, а С. Петлюру П. Андрієвський. Ф. Швець часом схилявся то на один бік то на другий. "Прінціпіально", в деклараціях, заявах, навіть у законах більшість Директорії частіш усього була на моєму боці. Але фактична, реальна політика поза Директорією провадилась тими силами, виразником яких у Директорії були С. Петлюра й П. Андрієвський.

Не маючи сили змінити цей ненормальний стан і покривати собою всі гидоти, я став робити заходи, щоб вийти з Уряду. Для цього я звернувся до Центр. Комітету УСДРП з проханням одкликати мене з Директорії. Але Ц. Комітет міркував також, що такий учинок викликав би серед українства ту саму боротьбу, бо причин мого виходу сховати не можна було би, й настоював на тому, щоб я лишався в Директорії принаймні до Трудового Конґресу.

Визнаючи рацію арґументів Ц. К-та, я мусів лишатися. Мало того, я мусів часто йти проти себе, мусів в ім'я "нашої державности" робити брехливі заяви, прилюдно навіть боронити те, що було проти моїх переконань.

24. І. 1919 я писав у своїх записках:

"Роблю всі заходи, щоб вийти з складу Правительства. Занадто вже тяжко мені бути подвоєним, занадто трудно віддавати в жертву найдорогше своє, топтати його, знущатися з його з таким виглядом, ніби я тільки цього й хотів.

Реальна, дійсна політика після Вінниці була в руках військових, а виразником та оборонцем її є Петлюра. Розгони робітничих з'їздів, розгроми професійних спілок, примусова зміна вивісок, потурання реакційним елементам, процесії з попами, - це ті вчинки, які були одною з причин большевицького наступу на нас. Єврейські погроми також явились результатом сеї політики, як неминуче її явище.

А я мушу приймати весь тягар цих помилок і паскудств на себе, мушу удавати, що це й з мого погляду необхідно".

В такому становищі була Директорія, ця жалюгідна "Верховна Влада".

2. Грізний ультиматум "підпорядкованих" до "непідпорядкованих".

Рада Народніх Міністрів...? Бідна та Рада Міністрів, вона була ще безвладніща й безпомочніща, ніж "Верховна Влада".2

Рада Міністрів і протестувала, й постановляла, й закони видавала, але те все не одбивалось на твердій стіні отаманщини.

Партії? Вони також протестували, заявляли, виносили резолюції, навіть загрожували. Наприклад, постанова VІ-го конґресу с. д-ої партії була дуже грізна:

"1. Негайне й цілковите підпорядкування військової влади владі політичній.

2. Негайна орґанізація влади на місцях, декрет про передачу адміністративно-політичної влади на місцях Радам Трудових депутатів (Робітниче-Селянським Радам); до орґанізації Рад Трудових Депутатів і фактичної передачи їм влади, влада на місцях повинна належати революційним Радам, складеним із представників соціалістичних партій.

3. Негайна пропозиція Російському Совітському Урядові припинити ворожі військові операції проти Української Республіки й приступити до переговорів у справі порозуміння, миру й добросусідських відносин.

4. Отверта й рішуча політика з державами Антанти в напрямі невтручання їх в українські справи.

5. Вимога Донові про очищення занятих донськими козаками теріторії України й боротьба з добровольчою армією на Україні.

6. Обмеження політичних свобод (заведення виключних станів) уживати лише в смузі військових подій; в инших місцях лише на разі погрози революції й демократії, а також українській державности з боку контрреволюційних елементів. Скасувати стан облоги в Київі.

7. Негайне припинення репресій, арештів і розстрілів без суду; увільнення арештованих революційних діячів; вимога від Російського Совітського Уряду того ж самого відносно діячів Українського національного руху

8. Ґарантія вільного істнування на Україні всіх політичних революційних орґанізацій і забезпечення їм форм парламентарної боротьби.

9. Негайне й рішуче очищення урядового апарату в усіх галузях порядкування од контрреволюційних і анти-державннх елементів.

На зазначені 9 пунктів вимоги Уряд У. Н. Р. повинен дати Конґресові У. С.-Д. Р. П. або Центральному Комітетові У. С.-Д. Р. П. відповідь не пізніще як через 48 годин з моменту пред'явлення її Голові Директорії. В разі неґативної відповіді, або неодержання ніякої відповіді до зазначеного терміну представники У. С.-Д. Р. П. в Директорії й Раді міністрів повинні вийти з Уряду".

Рішуче, катеґорично, грізно, ультимативно. Але військова влада не хотіла "підпорядковуватись владі політичній", а з Ц. К-у с. д-ої партії та й з усіх партій просто кепкувала собі. І Ц. К-т не одкликав своїх членів, хоч ні одного з пунктів не було викопано. А самі деякі члени Ц. К-ту не почували дома, боячись, щоб "непідпорядкована" військова влада вночи не арештувала й не зробила чого небудь неприємного "без слідства й суду".

Що ж казати вже про неукраїнські партії, або про тих "підпорядкованих", погромлених і "українізованих" обивателів? Єдине, що вони могли зробити, це послати до голови Директорії, до ніби ж "Верховної Влади" тисячу й першу делеґацію з жалями, скаргами, докорами й навіть лайками. Але що то могло помогти, коли сама Директорія готова була також послати куди небудь делеґацію з жалями та скаргами.

3. Свято поєднання й "Мертворождений".

В цей же сумний час (22 січня 1918 р.) урочисто одбулося свято поєднання двох століттями одірваних одна від одної галузів єдиного українського народу, - наддністрянців і наддніпрянців, Західної Української Республіки (Галичини) й Східної Української Народньої Республіки (Великої України). (Розуміється, на Софійській площі, з дзвонами, молебном, парадом і Головним Отаманом).

А для негайного, фактичного переведення в життя цього акту представників Галичини було включено в склад Трудового Конґресу, як активних учасників його, при чому в склад презідії вибрано було галицького с-д. С. Вітика.

Галичина якийсь час мала зоставатися при тому внутрішньому політичному устрою, який мала (Національна Рада й Уряд її, Державний Секретаріат), а потім, коли би настав спокійніщий час, було би вироблено норми, які мали би сприяти як найтіснішому об'єднанню двох республік.

Цього ж дня мав одкритися й Трудовий Конґрес. Отамани рішили дозволити йому зібратися й подивитись, який він буде; тихий, - то хай собі засідає; небезпечний для спокою української влади, то розігнать.

Виявилось - нічого, спокійний, покірливий, згодливий, тільки надзвичайно незграбний, - днів три вовтузився, поки презідію вибрав і на фракції поділився. Начальство було цілком задоволено.

Резолюції, розуміється, було винесено такі, на яких сторгувались есдеки й есери. А есдеки й есери мусіли торгуватись з обережностю, поглядаючи весь час з одного боку на отаманів, а з другого на пятаковщину, що вже підсувалась до Броварів (під Київом). Через це й Директорію не було скасовано, й есдеків з Уряду не одкликано, й багато на Конґресі такого було сказано, чого при других обставинах не говорилось би.

Словом, цей Конґрес, дійсно, був "мертво-рожденим", як висловився тоді "Червоний Прапор" укр. незалежників. Та й що живе могло родитися в атмосфері війни й політичної влади військових людей?

Коли вони в своїй спеціальности виявили себе нездарами й нікчемами, то що ж говорити про ту сферу, в якій не досить уміти розстрілювати або робити паради?

4. Неминучий результат роботи непідпорядкованих нікчем.

А що виявили себе нікчемами, то за це говорять такі факти. Коли Директорія вступала в Київ, вона під одним Київом мала тисяч до 30 війська. По всій же Україні з усіма ґарнізонами й фронтами нараховувалось тисяч до 100. Військо, що вступало до Київа, викликало в усіх захоплення своєю дісціплінованостю, вимуштрованостю, всім своїм бадьорим, сильним виглядом. Отже це не були "банди".

Директорія пробула в Київі півтора місяці. Півтора місяці військове міністерство, штаби всіх корпусів, маючи всі засоби, апарати, необмежені кредіти, треба думати, повинні були сформувати чудесну армію. Коли за місяць повстання, не маючи ні грошей, ні міністерства, ні складів, Директорія могла придбати армію в сто тисяч, то скільки ж повинно було бути через півтора місяці під владою Головного Отамана республіканського українського війська? Особливо, коли ще взяти на увагу, що за ці півтора місяці на формування армії було видано 300 мілліонів рублів.

За тиждень чи півтора до вигнання нашого з Київа, коли повстанці вже взяли Полтаву, коли самовпевненість Січових отаманів стала помітно падати, Директорія захотіла точно знати, скільки було нашого війська на всій Україні. І військовий міністер Греков дав точну й докладну відповідь: на всій Україні, на всіх фронтах, з усіма гарнізонами й резервами було 21.100 чоловік.3

Це є найкраща ілюстрація й політичної й військової діяльности отаманів. І тепер можна спитати: скільки треба було російському совітському урядові послати свого війська, щоб підкріпити повстанців? Коли на Полтавщині нашого війська було всього 8500 чоловік, то що дивного, що в самих повстанців вистарчило б сил розбити й знищити його. А Балбачан же на Харьківщині й Полтавщині розпалив ненависть селянства до Директорії до... десятків тисяч повстанців.4

І от, вдруге, рівно через рік українські селяне й робітники під керовництвом російських совітських полків виганяли з столиці української держави українську владу. Знову бідна, недоладня хуторянка, яка тепер побралася з власним ґенералом-отаманом, мала йти й тинятись по закутках своєї землі, вигнана своїм власним народом. Не помогли знову ні червоні шлики, ні паради, ні "тверда влада".

Як необхідний, неминучий, "нормальний" результат усієї діяльности "непідпорядкованих" отаманів явилось очищення Київа й тікання знов у Вінницю.

"Але - писав я в своїх записках з 5-ІІ-19 - перший раз ми були тут у зениті свого пориву, з устремлінням вперед, оточені захватом і необмеженим довіррям народу, з певною переспективою до Київа. Тепер ми вигнані з його, запльовані самі собою, загижені балбачанівщиною, петлюрівщиною, вже на порозі предательства, вже з простягненою рукою до Антанти, - тепер ми не маємо ні довірря, ні захвату других, ні своєї віри в себе. Навезені з Київа урядовці піячать, бешкетують, ганьблять нас. Доводиться давати накази, щоб їх за п'янство арештовували й пороли шомполами. (Спасибі, знайшовся порядний чоловічок, повітовий комендант, який охоче робить це).

Реакція сидить по всіх закутках і чекає слушної години. Вона вже вчуває запах з Одеси, запах братньої, реакційної кумпанії й потихеньку готується.

А в Київі вже, мабуть, є совітське правительство на чолі з Раковським і Пятаковим. Ці добродії наступлять хапливою ногою на шию й почнуть на швидку роздягать Україну. Трошки й живої шкури здеруть, але не їм те болітиме.

Бідна нація, в тисячний раз бідна, нещасна!"

 

------------------------------------------------------------------

[1] Цим, здається, могла би вичерпатися й моя відповідь на ті запитання, які робляться мені особисто тепер: чого я уступився з влади; чого не зробив так, як казали мені мої переконання; чого не виявив твердої влади; чого не арештував усіх шкодливих людей?

На це відповідь коротка: не міг, не мав фізичної сили.

Друге питання: чого ж я не кричав, не протестував прилюдно, перед народом, чого замовчував? Чого проти цього насильства над народом не робив повстання, як робили його другі, як ліві укр. есери?

Відповідь: через пятаковщину. Вона затуляла мені рота, в'язала мені руки. Прилюдний протест мій, голови Директорії, голови "верховної влади", викликав би, розуміється, гострий конфлікт і тяжку боротьбу всередині самої української демократії, яка, здавалось мені, була здатна на революцію. Коли б не було з боку пятаковського націоналізму загрози нашій державности й національности, тоді инча річ, тоді, я гадаю, в мене знайшлось би мужности зробити те, що я вважав би й необхідним, і справедливим, хоча би це було навіть проти всіх. Але викликати боротьбу всередині революційного українства, знесилити його й тим способом майже без бою віддати Україну в руки Пятакових, це я не міг вважати справедливим і корисним ні з національно-державного боку, ні навіть з боку справи революції на Україні.

Через це саме я не міг піти з укр. лівими есерами в повстання. Це значило йти з пятаковщиною. Це значило бути свідком того, як пятаковські "ребята" будуть топтати портрети Шевченка, розстрілювати українок-учительок і глузувати з усього українського, (як то я сам бачив під час першого наступу пятаковщини на Україну), бути свідком і, значить, учасником усього цього, - на це я не міг піти. Один час у мене була й така думка. Але приклад Е. Нероновича спиняв мене.

Крім того, - що було також одним із важних мотивів моєї позіції, - я весь час, навіть після виходу з Київа, мав надію на те, що у нас прийде до миру з Совітською Росією й тоді, не поступившись своїми національними здобутками, не віддавши їх на знищення пятаковщині, можна буде рішуче, всіма силами взятись до боротьби з отаманщиною. До миру не прийшло, але це виразно стало видно тільки в Вінниці.

І єдине, що міг я зробити, це, випробувавши всі способи внутрішньої перемоги над отаманщиною й переконавшись у неможливости цього, одійти від усякої участи в владі.

[2] Малесенька подробиця може добре ілюструвати її владу й силу. В той час, як майже кожний старшина (не кажучи вже про отаманів) мав для себе, для своєї жінки, для родичів і знайомих один або й декільки автомобілів, члени Правительства, міністри часто мусіли ходити пішки, бо в них перший ліпший офіцер міг на улиці одняти автомобіля, не звертаючи ніякої уваги на посвідчення й протести міністра).

[3] Для неймовірних подаю в деталях доклад міністра Грекова. На Чернигівському напрямі. Ґрупа Рогульського: 1-й січовий полк - 1700 чоловік, Білоцерківський п. - 1700 ч.; 1-й січовий кінний п. - 500 ч.; Резерв у Дарниці 1000 ч. Всього: 4900 ч.

На Полтавському напрямі: Ґрупа Сушка. 5-й січовий п. - 1700 ч.; Чорноморський п. - 1000 ч.; 2-й Одеський п. - 1300 ч.; Лубенський кінний п. - 400 ч. Всього: 4400 ч.

Кременчукський напрям: Ґрупа Думіна. 6-й січовий п. - 1100 ч.; Гайдамацький п. - 1700 ч.; Дорошенківський п. - 500 ч.; Республіканський п. (бувший Балбачанівський) - 800 ч. Всього: 4100 ч.

У Київі: 1-й Окремий Січовий курінь - 300 ч.; 2-й Січовий п. - 1300 ч.; 3-й Січовий п. - 1700 ч.; 1-й Синєжупанний п. 1700 ч.; Залізничий п. - 1700 ч.; Техничний залізничий курінь - 600 ч.; Ударний курінь Ковенка - 400 ч. Всього: 7700 ч.

А разом скрізь: 21.100 ч.

[4] Під сей же час цілковито вже виявилась, навіть для отаманів, фізіономія цього "героя" й представника отаманської влади на лівому березі. Від аґентів самої отаманської влади поступило в Київ донесення, що Балбачан з мілліонами грошей і скількома сотнями своїх руських офіцерів розробив план зради й передачи на бік донських козаків. Тоді тільки отамани рішились арештувати цього злочинця.

Над ним зробили суд? Його розстріляли за державну зраду, за катування українських селян і робітників, за провокацію, за діскредітацію ідеї національного відродження в народі, за контрреволюцію? Боже борони. С. Петлюра помістив його в найкращому київському отелі, одвівши йому кімнату поруч з своїми, під "почесним караулом", а потім трохи не в салон-ваґоні одвезли в Галичину, де він весь час до нового свого контрреволюційного виступу жив цілком вільно й з комфортом у першорозрядному отелю в Станіславові.