РОЗДІЛ VI.

РОЗВИТОК РЕВОЛЮЦІЇ

1. Вороги з усіх боків.

Тим часом військове становище наше було не з блискучих. Повстанці, правда, прибували до нас лавами. Але не було офіцерів, не було одягу, не було зброї. Ми захоплювали, де могли, військові склади, одягали й озброювали невеликі частини, а більшість терпляче чекала своєї черги. Розуміється, в два-три тижні неможливо утворити навіть у найкращих обставинах армії. І треба зазначити, що Січові Стрільці робили просто чудеса енерґії, спритности, сміливости й працездатности. Але, не зважаючи на це, наше військо, здатне до бою, росло дуже помалу.

А тим часом гетьманщина робила всякі заходи, щоб привернути на свій бік антантські війська, що стояли в Румунії й посунути їх на нас. Гетьманські аґенти й навіть міністри упадали перед представниками союзників у Румунії, благаючи їх "помогти проти бандитів". І їм удалось порозумітися з бувшим французським торговим консулом у Київі Емілем Ено. Ходили чутки, що це порозуміння коштувало гетьманщині кільки десятків міліонів карбованців. Так чи инакше цей суб'єкт Ено почав бомбардувати Директорію грізними телеґрамами, вимагаючи від нас негайного припинення ворожих проти Гетьмана операцій, у противному разі на нас буде вислано французські війська.

Нас це і дивувало й обурювало. Бо, ще орґанізуючи повстання, ми ввійшли в неофіціальні зносини з представниками Антанти в Румунії й вони гаряче нас підтримували в наших заходах і обіцяли навіть поміч проти гетьманщини й німців. Це було, правда, ще до перемирря з Ґерманіею, коли всяке ослаблення німців, де б воно ні було, для Антанти було явищем вартим піддержки. Тепер сітуація змінилась і милі "союзники", вірні своїй звичайній перфідній політиці, готові були боронити німецького протеже, бо для них уже соціально політичний момент тепер був важніщий, ніж мілітарний.

У відповідь на грізні телеґрами представника Антанти Ено Директорія вислала по радіо ноту до демократій усіх антантських і нейтральних держав з різким протестом проти реакційних і імперіалістичних намірів їхніх Урядів, які вступались за панування русько-німецького ґенерала супроти працюючих мас українського народу.

Ноту нашу, звичайно, до демократій не допустили, а замісць того згодом антантські війська заняли Одесу, вигнавши звідти українські республіканські частини. Таким чином ззаду з півдня ми мали серйозну загрозу з боку Антанти.

3-заходу була загроза від поляків. По вибуху революції в Австрії всі нації стали гарячково самовизначатися. Це самовизначення зразу ж пофарбувалось кроввю боротьби. Поляки, ловко лижучи руки на всі боки, зробились мазунчиками Антанти. На них складалась роля антіґерманського пластиря на Сході. Отже Польща повинна була стати сильною, міцною державою, яка могла би ослабляти Ґерманію. Це цілком відповідало й історичній ворожнечи поляків до німців і їхнім імперіалістичним шляхетським мріям про історичну Польщу "від моря до моря".

Це все, а також давня, "природна" звичка польської шляхти панувати в Галичині привело до того, що польська буржуазія й навіть польські "соціалісти" зразу почали захоплювати всю Галичину в свої руки, брутально й нахабно топчучи всякі права на самоозначення хазяїна тої землі, українського народу. Розгорілась боротьба, яка в цей період кінчилась перемогою українців-галичан. Було сформовано так звану Національну Раду Західноукраїнської Народньої Республіки з Державним Секретаріатом, яко Урядом її.

Не маючи великої певности удержати своїми силами владу в Галичині, а крім того піддаючись натискові широких народніх мас, що прагнули повного об'єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозіцією об'єднання двох Республік в одну українську державу.

Директорія охоче приняла цю пропозіцію, цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас, (які особливо настоювали проти нехіті буржуазних галицьких політиків до об'єднання), що український народ по обидва боки Збруча має бути на віки однині злитий в одне ціле й разом боротись за свою долю, яка б вона далі ні була. Остаточне вирішення цієї згоди мало статися по взяттю Київа.1

Але цей крок давав Директорії мілітарного ворога з заходу. Ми вже тепер не могли би без гарячої активности дивитись на боротьбу в Галичині. Ми мали новий фронт.

На сході була гетьманщина й німці. Ріжними чистими й нечистими способами німецькому штабові й гетьманцям удалось прихилити на свій бік раду салдатських депутатів і німецькі салдати тепер готові були навіть битися з нами. Особливо їх провокували тим, що "петлюрівці" перешкожають німцям виїжжати додому й настроюють населення не давати їсти німецьким салдатам.

В своїх записках, які час від часу мені вдавалося поповнювати коротенькими замітками, я 28-ХІ-18 року писав так:

"Розпочався наш наступ. Німці проти нас. Надії на успіх мало. З східного півдня наступають дончаки. З Румунії, з Чорного Моря от-от з'являться війська Антанти. З боку Галичини - поляки. Большевики на півночи поводяться дивно - підозріло.

В Київі стоїть тисяч 20 німців. У них біля 100 гармат. Гетьманців тисяч 5 при 40 гарматах. У нас же тисяч 8 війська й 30 гармат.

І все ж таки не наступати не можна. Надії на перемогу під Київом нема, але одступити, згодитись на умови німецької обер-команди, що обдурила свій совдеп, було б ще гіршою поразкою.

Умови ж такі:

1. В Київ німці нас не пустять.

2. Нам одійти від Київа верст на 30-40.

3. На залізницях нігде боїв не вести.

4. Годувати німців і Київ.

Отаке, Гетьман і його Уряд лишаються; ми - бунтівники; приходить Антанта й піддержує замісць німців істнуючий лад, усмиряючи бунтарів...

Можливо, що справу захоплення влади в даний момент ми програли. 75 шансів за поразку під Київом, за безладне тікання нашого недісціплінованого війська, за остаточне розбиття нас німцями й Антантою разом.

Але перемога наша в тому, що ми, українські соціалісти й демократи, що ми українці, з'єднались тепер з своїм народом. Хай нас розіб'ють фізично, але духовно, національно й соціально ми поєднані тепер і в слушний час наш голос матиме довірря в нашому народі. Це є те основне завдання, яке ми мали на меті, виступаючи, ще обмірковуючи виступ і не знаючи, як будуть ставитись до нас німці.

Але невже ще раз німецький проклятий баґнет заграє чорну ролю в долі нашої нації?"

2. Найбільш шкодлива небезпека.

І нарешті з півночи, з Росії, з соціалістичної Республіки нам також загрожувала небезпека. І ця небезпека була найбільш обурююча й найбільш шкодлива як для нас, так і для самої соціалістичної Росії.

Тут мушу згадати такий момент. Під час підготовки повстання, шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціатори руху ввійшли в переговори з представниками російської совітської мирової делеґації X. Раковським і Д. Мануїльським для координації наших виступів під час повстання. Вони згожувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльности на фронтах, щоб тим притягати увагу німецько - гетьманських військ. Вони зобов'язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українського владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народньої Республіки. З свого боку ми обіцяли леґалізацію комуністичної партії на Україні.

Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати на кордон для підписання цього договору. Не надаючи значіння ніяким підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його, й зламати з підписом, коли того бажання немає, - я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором.

І от тепер, замісць допомоги нам, Д. Мануїльський, як почали доносити нам наші комісари, почав займати з боку Гомеля українську теріторію, цілком іґноруючи Директорію й виявляючи проти українських військових частин, що оперували там, навіть деяку ворожість.

З другого боку на Катеринославщині виринув старий совітський Уряд Пятакова й почав розсилати скрізь відозви з оповіщенням, що він підняв повстання проти гетьманщини, що народ став грудьми за ним і Пятаков разом з цим "народом" заняли вже такі й такі місцевости й міста, при чому безсоромно, з дивною "сміливостю" позначалися як раз ті міста, що були заняті Директорією.

Що ж до Директорії, то про неї згадувалось, як про "контрреволюційну банду", яку ставилось поза законом і наказувалось усім, піймавши членів її, розстрілювати "безпощадно".

Дістаючи такі відозви, ми були до того вражені й здивовані, що спочатку не хотіли вірити в правдивість їх і гадали, що це підроблені відозви гетьманців, які навмисне провокували між нами ворожнечу, навмисне старались настроїти українську демократію проти руських комуністів і тим ослабити як тих, так і других. Але де далі, то мусіли згодитись, що це не гетьманська провокація була, а провокація Пятаковнх і К-о.

І надзвичайно шкодлива провокація. Вона, дійсно, зразу викликала недовірря, обурення й ворожнечу всієї української демократії проти руських комуністів. Ага, вони, значить, знов? Вони, ще не знаючи, хто ми тепер, які позіції займатимем, знаючи тільки, що ми - українці, стромляють нам ножа в спину в той час, як ми б'ємось на всі боки з реакцією. Вони нечесно стараються скористуватись нашими перемогами, спішять захопити в свої руські руки здобуте нами з такими труднощами, кроввю й життям наших борців? Ми скидаємо чорно-буржуазний руський імперіалізм, а на нас уже валить новий, червоний?

І розуміється, це не було на користь соціалістичної революції на Україні. Знову, як навмисно, руський націоналізм таких "соціалістів", як Пятакови, штовхав і без того непевну, хистку українську демократію на шлях опортунізму, а то й контрреволюції. Знову націоналістична зажерливість усяких Муравйових і Пятакових своєю імперіалістичностю, брутальностю сіяли недовірря до соціалістичної справи, до щирости найчистіщих провідників великого соціального руху працюючих мас. Знову підсилювався цими вчинками голос і значіння правих течій українства, ворожих до соціалізму взагалі: ага, от бачите, які ваші большевики, ваші приятелі, ваші союзники, з якими ви договори заключаєте? Бачите, як можна їм довірятися? Бачите, який вони нам "соціалізм" несуть? А ви ще хочете радянську владу заводити, самі їм у руки всю Україну віддати? Вони вас поза законом ставляють, а ви їм леґалізацію даєте, даєте можливість проти вас же аґітувати?

І можна з певностю сказати, що коли в Вінниці й потім не було принято сістему чистої радянської влади, то в великій мірі для цього постарались панове Пятакови. І коли ті особи, які спочатку рішуче обстоювали цю сістему, потім ту рішучість загубили, то це було почасти й через те, що вони також були налякані поводженням руських комуністів.

3. "Національні герої" в ванні славословія.

Але, не вважаючи на всіх ворогів з усіх боків українське селянство й робітництво, сформоване Січовими Стрільцями в сильне, дісціпліноване й озброєне військо, по кількох тижнях завзятої боротьби з німцями й гетьманцями, почало все виразніще й виразніще перемогати.

Особливо це стало помітно тоді, як почалось обеззброювання німецьких військ. Позбавлені своєю й нашою революціями колишнього духу дісціпліни й самопевности, повні жагучого бажання вибратись додому й скінчити військову службу, налякані ворожим відношенням українського населення, німецькі війська до того ослабли, розгубились, що часто ми обеззброювали великі їхні частини одним наказом їм по телефону, не маючи проти них майже ніякої військової сили.

Ці самі причини привели до того, що німецький ґарнізон Київа не виявляв великої жаги битися з нами й це дало нам змогу розбити гетьманців і взяти, нарешті, столицю української республіки - Київ (14 грудня 1918 р.).

Гетьман, його Правительство, ґенерали й руська офіцерня поховались під охорону німецької офіцерні. Не вважаючи на це, багатьох офіцерів і навіть деяких гетьманських міністрів потім по одинці було виловлено й арештовано. Але П. Скоропадський, переодягнений німецьким офіцером, утік у німецькому ешалоні в Ґерманію.2

Тут починається ціла серія святкувань. Особливо бучно було уряджено фаховцями вступ Директорії в Київ. До цього вступу й київські українці, й штаб головного отамана С. Петлюри готувались майже тиждень (з 14 по 19). Перед нами стояв цілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких залежало істнування Республіки; круг нас творився хаос, з яким треба було негайно почати найсерйознішу орґанізаційну боротьбу; нас жагуче ждали всі серйозні політичні партії в Київі. А ми не могли туди їхати, бо штаб готував вступ Головного Отамана в Київ. Спочатку С. Петлюра мав "вступити" сам один, приняти на себе всі оплески й привітання розчулених українців, а потім впустити й Директорію. Але його хтось присоромив, Кияне захотіли, щоб уся Директорія разом "вступала" й С. Петлюра мусів поділитись оплесками з другими "героями".

Довго також обмірковувалось штабом питання, чи "вступати" Головному Отаманові на білому коні чи просто на автомобілі. Також не мало часу пішло на те, щоб поздирати в ваґонах кольорове сукно й пошити з його головному й неголовним отаманам шлики на шапки. А в самому Київі будували урочисту арку, розвішували по улицях килими, плакати з ріжними славословними написами в честь "національних героїв".

Мені було соромно й тяжко від цього смішного, декоративного самовихваляння. І тим соромніще й тяжче було, що я вже тоді знав, що через місяць ми будемо "виступати" через ці самі арки, але без килимів і оплесків. Я це казав тоді й моїм близьким людям, і членам Директорії, і "Головному Отаманові" з зеленим (чи червоним, не пам'ятаю цієї важної історичної деталі) шликом. Але ні члени Директорії, ні тим паче "Головний Отаман", що хвилювався й позував, як балерина перед виступом на сцені, не вірили мені. Де ж бо це можливо: народ так радів з нашої перемоги; ми увільнили Україну від реакції; наші війська так віддані нам, так люблять Головного Отамана, так терпляче стоять з самого ранку на морозі в повному параді й ждуть нас. А яка радість у Київі, який захват, ентузіазм!

Дійсно, був і справжній захват, і радість у населення, особливо в українців. І цілком можна припустити, що вони зовсім щиро хотіли виявити свою радість перед "визволителями". Але ні населення Київа, ні українське громадянство не бачили й не знали того, що бачив і знав я. Вони, наприклад, захоплювались нашими республіканськими військами, їхньою стрункостю, силою, дісціплінованостю. Для них це були ті герої, що врятували Україну від загибелі.

А я крім цього знав ще дещо; я знав, наприклад, що ці війська через місяць будуть гнати нас з України, що більша частина цих військ складена з такого елементу, який не задовольниться самими парадами й славословіями, який захоче не тільки національної, але й соціальної перемоги. Крім того я знав, що діється по всьому краю; знав, що там одбувається не парадування, а жорстока боротьба; і знав я, що ми, коли рішуче й радікально не змінимо своєї реальної політики, в тій боротьбі будемо побиті.

Через те мені було соромно брати участь у радости тих, які цього не знали, які вірили нам, нашій силі, нашому "геройству"; я мав чуття невільного обманщика.

І, розуміється, парад був з попами, молебнем, дзвонами, з усіма петлюрівськими аксесуарами. Перед вступом, знаючи С. Петлюру, я поставив вимогу, щоб ніяких попів не було, инакше я ніякої участи в цій комедії не братиму. По довгих дебатах мене було запевнено, що попів не буде. Але, звичайно, було обманено. Дійсно, на вокзал для зустрічи, як то намічалось спочатку, їх не було допущено. Але зате на Софійську площу їх нагнали з усіх церквів і монастирів.

Дзвонили дзвони, блищали ризи, маяли ікони й хоругви. Я, дійсно, не взяв у цьому участи, але що з того: "козаки", що мерзли з самого ранку, як на царських парадах, понуро дивились на це старе, знайоме їм явище, й знали, що це Директорія так святкує свою перемогу, "революційна, демократична, соціалістична, трохи-трохи не большевицька" Директорія, "Верховна Влада".

Після того тижнів два тяглися "шанування" "національних героїв". (Власне, єдиним справжнім "національним героєм" був С. Петлюра, останніх же так називали з ввічливости.) Тижнів два уряджувались обіди, вечері, банкети; говорилось масу самохвальних промов, компліментів і собі, і своїм сусідам; випускалось у повітря масу "революційних" слів, погроз, обіцянь. "Національні герої" як у теплій ванні ніжились і жмурились від усього цього.

4. Декларація Директорії.

І тільки через два тижні по взяттю Київа Директорія знайшла можливість сказати народові, як вона думає не парадувати й себе вихваляти, але робити.

26 грудня з'явилась Декларація Директорії. Вона була ще, (не зважаючи на балбачанівщину й петлюрівщину, які під гаслом "національного геройства" захоплювали позіції для отаманщини), виразом революційної перемоги селянства й робітництва; тези цієї декларації ще спірались на силу цих революційних кляс; цієї сили отамани й "громадянство" ще боялись; а через те все декларацію було вислухано навіть з міною пошани.

От вона.

Декларація Директорії Української Народньої Республіки

Героїчним поривом українського озброєного трудового народу зметено з лиця землі української руйнуюче поміщицько-монархичне панування - гетьманщину.

Україну вичищено від карних експедіцій, старост, жандармів та инших злочинних інстітуцій пануючих кляс. Відновлено національно-персональну автономію, що забезпечує право кожної нації на вільне життя.

Цензові думи та земства, поставлені гетьманським урядом, скасовано й відновлено демократичні, вироблені всенароднім голосуванням орґани місцевого самоврядування.

До повного вирішення земельної реформи Директорія Української Народньої Республіки оголосила, що всі дрібні селянські господарства й усі трудові господарства залишаються в користуванню попередніх їх власників ненарушними, а решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у війська Республіки для боротьби з б. гетьманом. Верховне порядкування цею землею належить Директорії Української Народньої Республіки. Ця постанова стосується також до монастирських, церковних і казенних земель. Для переведення реформи орґанізовано Народні Земельні Управи.

По "наказу № 1, Директорії, селянам" робляться описи контрібуцій, узятих поміщиками з селян для повернення їх покривдженим.

Так само ведуться слідства по всій Україні з приводу тих зловживань і злочинств, які було учинено над селянством поміщиками та гетьманським урядом.

Постановою 9 грудня Директорія одмінила всі закони й постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Відновлено восьми-годинний робочий день. Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів.

В усіх инших галузях життя Директорія так само одмінила всі закони й постанови гетьманського уряду, направлені проти інтересів трудящих кляс і шкідливих для всього громадянства.

Уповноважена силою й волею трудящих кляс України Верховна Влада Української Народньої Республіки - Директорія цими заходами завершила першій акт соціального та національно-політичного визволення українського народу.

Слідуючим етапом нашої революції є творення нових, справедливих, здорових і відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм.

Директорія є тимчасова верховна влада революційного часу. Одержавши на час боротьби силу й право управління державою від першого джерела революційного права - трудящого народу, - Директорія передасть свої повноваження тому-ж самому народові,

"Але Директорія вважає, що право управління й порядкування краєм повинно належати тільки тим клясам, які суть основою громадянського життя, які творять матеріальні та духовні цінности, які кров'ю й життям своїх членів вступили до боротьби з руйнуючими силами сучасного ладу.

Влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише клясам працюючим - робітництву й селянству, тим клясам, що здобули цю владу своєю кров'ю.

Так звані "пануючі кляси", кляси земельної, промислової буржуазії за сім місяців цілковитого, нічим необмеженого свого панування на Україні доказали свою цілковиту нездатність і надзвичайну шкодливість для всього народу в управлінню Державою.

Маючи всі матеріальні, фізичні й духові засоби, маючи повну волю для орґанізації економичного, політичного життя, ці кляси внесли тільки дезорґанізацію й руїну в край. Переслідуючи тільки свої вузько - класові еґоїстичні інтереси, ці кляси вели воістину грабіжницьку політику в краю.

Ними розграбовано, розкрадено й роздано в чужі імперіалістичні руки значну частину державно-народнього майна.

Дбаючи тільки про накоплювання капіталів у приватних руках, ці люде довели промисловість до повного занепаду, а господарство краю до злиденного стану.

Розцвіт спекуляції за панування цих правителів дійшов до нечуваних розмірів. Поводячись як у завойованій країні, великовласники правили методом безоглядного терору й насильства. Закопування живцем у землю, вирізування шматків живої шкіри, випікання очей так званими "поміщицькими карателями" були цілком нормальними способами управління народом.

Будучи чужинцями в краю, великовласники брутально топтали національні права й здобутки нашого народу, ганьбили гідність його державности, продавали й зраджували з такими жертвами й такою працею збудовані державні форми.

З боку революційного правительства, постановленого народом, що в гніві й муках повстав проти цих гнобителів, було би злочинством супроти всього краю після всього цього допустити ці кляси до участи в правлінню країною.

Отже Директорія заявляє:

Кляси не трудові, експлуататорські, які живляться й розкошують з праці кляс трудових, кляси, які нищили край, руйнували господарство й одзначили своє правління жорстокостями й реакцією, не мають права голосу в порядкуванню державою.

Директорія передасть свої права й уповноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народньої Республіки.

Директорія пропонує:

1) трудовому селянству, що перше одгукнулось на поклик Директорії й встало з зброєю в руках до бою з панством, по всій Україні з'їхатись у ґубернії й вибрати своїх делеґатів на Конґрес Трудового Народу України.

Ті делеґати будуть представляти там волю як того озброєного селянства, що тепер тимчасово є в військах, так і тих, що мирною працею дома допомогають творити народній державний лад та порядок.

2) Мійському робітництву вибрати од фабрик, майстерень, заводів, контор та инших установ людської праці своїх делеґатів на Конґрес Трудового Народу України.

Частина робітництва не-української національности під час боротьби українського народу з б. гетьманом ставилась до цеї боротьби не з повною активностю, а частина нейтрально.

Директорія гадає, що в боротьбі за визволення всіх працюючих не-українське робітництво забуде свою національну нетерпимість і щиро та дружно прилучиться до всього трудового народу України.

3) Трудовій інтеліґенції, що безпосередньо працює для трудового народу, се-б-то: робітникам на полі народньої просвіти, лікарським помішникам, народнім кооперативам служачим у конторах та инших установах так само вибрати своїх представників на Конґрес Трудового Народу України.

Місце й час одкриття праці Конґресу, а також норми виборів на нього Директорія оповіщає окремою інструкцією.

Конґрес Трудового Народу України матиме всі верховні права й повновладність рішати всі питання соціального, економичного та політичного життя Республіки.

Конґрес трудового народу, як революційне представництво орґанізованих працюючих мас, скликається не по удосконаленій формулі виборів, якої додержати зараз неможливо. Надалі, коли настане мирне життя, він має бути замінений представництвом працюючих

мас, обраним по удосконаленій сістемі виборів, се-б-то установчими зборами.

Конґрес Трудового Народу має вирішити форми влади, як на місцях, так і в центрі. До цього вирішення Директорія вважатиме всякі спроби захвату влади якими-будь ґрупами насильством над волею трудового українського народу й тому буде рішуче припиняти всякі такі самовольні виступи.

До конґресу Директорія верховною властю своєю насамперед поверне селянству ті контрібуції, які було зібрано з нього поміщиками.

Рятуючи державу від дальшого господарського та промислового занепаду, розграбовання та безоглядної експлуатації робітництва й усього населення, Директорія поставить на фабриках, заводах та инших промислових установах державний робітничий контроль і пильно дбатиме, щоби промисловість набрала здорового, користного для народу життя.

Всі зусилля свої Директорія направить на таку орґанізацію народнього господарства, яка б відповідала сучасному переходовому моментові, коли нищиться старий капіталістичний світ і на його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу, який не знатиме ніякого гніту й визиску. Директорія вважає своїм обов'язком узяти під керування Української Народньої Республіки головні галузі української промисловости й направити господарство в них в інтересах працюючих кляс і всього громадянства, а не малої ґрупи кляси великовласників.

Всі форми спекуляції Директорія нищитиме безпощадно, не зупиняючись перед карами військового часу. Для цього по всій Україні будуть орґанізовані "Комісії боротьби з спекуляцією". Так само Директорія пильно дбатиме, щоб негайно трудові маси були задоволені предметами першої необхідности (шкури, мануфактури, залізних виробів та иншого краму, а також продуктів споживи).

Стаючи твердо й непохитно на шлях соціальних основних реформ, Директорія вважає необхідним підкреслити, що вживатиме всіх заходів, щоб уникнути анархичних, неорґанізованих і несістематичних форм цеї перебудови. Директорія вважатиме своїм обов'язком - погоджувати ці великі завдання з соціально історичними й міжнародніми умовами, в яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова, особливо західно-європейська трудова демократія.

В сфері міжнародніх відносин Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету й бажання мирного співжиття з народами всіх держав. Ставляючи перед собою великі та складні завдання, Директорія хотіла би всі здорові, трудові сили свого народу вжити не на кріваву боротьбу з сусідами, а на утворення нового життя в краю та на заведення порядку й ладу, так бажаного всім працюючим.

Трудову інтеліґенцію Директорія закликає рішуче стати на бік працюючих кляс і в інтересах творення нового справедливого й здорового життя для всього народу прикласти своїх сил, знаття й науки для найкращого направлення будівничого соціального процесу.

Соціалістичні партії та ґрупи всіх соціалістичних напрямів і всіх національностей Директорія кличе поставитися з повним розумінням важности моменту, й усі свої сили направити на правильну та достойну трудового народу орґанізацію волі його, на орґанізацію порядку й ладу по всій землі Трудової Республіки.

Доручаючи негайне переведення в життя цих великих задач правительству Української Народньої Республіки - Раді Народніх Міністрів- Директорія вірить, що весь трудовий народ України щиро допоможе своєму правительству в цій важній відповідальній роботі.

Голова Директорії Української Народньої Республіки В. Винниченко.

Члени Директорії: Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко.

 

------------------------------------------------------------------

[1] Предвступний договір, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народньою Республікою й Західноукраїнською Народньою Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю, такого змісту:

"1) Західно-Українська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу а Українською Народньою Республікою - значить, заявляє свій намір перестати істнувати, як окрема держава, а натомісць увійти з усею своєю теріторіею й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку.

2) Українська Народня Республіка заявляє цим рівнож свій непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народньою Республікою - значить: заявляє свій намір приняти всю теріторію й населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республіку.

3) Правительства обох Республік уважають себе зв'язаними повищими заявами, то значить: уважають себе посполу зобов'язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби можливо в найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.

4) Західно-Українська Народня Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інстітуціями та культурними й соціальними ріжницями окремішности життя на своїй теріторії й її населення, як будучій частині неподільної Української Народньої Республіки, дістав теріторіяльну автономію, котрої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними законодатними й правительственними державними орґанами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав.

5) Договір цей, списаний у двох примірниках, як двох окремих ориґіналах, призначених по одному для правительств кожної з обох держав, може бути опублікований за згодою обох правительств, т. є. Директорії Української Народньої Республіки й Ради Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республіки.

Директорія Української Народньої Республіки: В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра, Отаман Укр. Респ. військ.

Повновласники Ради Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республіки: Д-р Льонгин Цегельський, Д-р Дмитро Левицький".

[2] В кінці жовтня сього року в Парижських ґазетах з'явився отвертий лист бувшого секретаря Гетьмана Скоропадського, бувшого маленького поліційного урядовця за часів Тимчасового Правительства, Моркотуна. В цьому листі Моркотун оголошує деякі цікаві й ніким не спростовані дані про "Головного Отамана" С. Петлюру. Насамперед, ми довідуємось, що "соціальдемократ" С. Петлюра був одночасно членом масонської ложи, під головуванням "шефа" сеї ложи... Моркотуна, поліційного дрібненького урядовця й секретаря Скоропадського; що С.Петлюра "на колінах" приймав присягу на вірність "братам" Моркотунам; що шеф Моркотун давав накази С. Петлюрі явитись туди-то й зробити те-то, коли цей був уже "Головним Отаманом" і членом Директорії; що колись на Інстітутській Nr. 12 С. Петлюрі брати масони давали якісь гроші, зв'язані з Францією; що С. Петлюра запевняв своїх Моркотунів у тому, що він - не сепаратист, а вірний друг Росії, на підставі чого Моркотун запевняв у цьому самому В. Шульгина (руського чорносотенця, відомого україножера); що С. Петлюра за свої вчинки проти масонських приписів і дісціпліни виганяється з ложи "Ґрос-майстром" її... Моркотуном. І, нарешті, з того ж листа довідуємось, що С. Петлюра знав, де ховався П. Скоропадський, але не посмів того одкрити, бо йому було це заборонено "ґрос-майстром" ложи Моркотуном.

Це все такі серйозні закиди, що С. Петлюра повинен би на них так чи инакше відповісти. Тим часом з його боку досі (січень 1920 р.) ніякого заперечення цього листа немає.