РОЗДІЛ IV.

ПІДГОТОВКА ПОВСТАННЯ

1. Перші трудні кроки.

Але не всі члени Національного Союзу цілком щиро брали участь в останніх, переговорах з німцями й гетьманом. Для деяких українських політичних діячів було вже цілком ясно, що буржуазію ніякими переговорами й конференціями не можна примусити здати хоч крихотку влади.

До таких належав і я. Ставши, по уступленню А. Ніковського, головою Національного Союзу, я мусів брати участь у всіх балаканинах, які провадились до сього моменту, до мого вступу в Н. Союз; але та участь була вже тільки засобом сховати дійсні цілі й наміри, які виникли в мене ще під час задушеного літнього повстання на Україні. Для мене було ясно, що тільки силою можна вирвати владу з рук буржуазних кляс. Одначе після крівавого здушення повстання, після досвіду повстанського руху того нещасливого літа не можна було й думати звертатись до того самого методу боротьби. Одною з причин неудачи того повстання була незорґанізованість, роздробленість повстанських операцій. Не було керуючого, одного центру, не було широких, точно визначених соціально-політичних гасел. Я не кажу вже про те, що тоді німецьке військо було міцне, дісціпліноване, залізне.

Але тепер наставали инчі часи. Перебування "на паші" на Україні ослабило боєвий гіпноз у німецьких військах. Крім того німецька армія терпіла на західному фронті катастрофальні поразки. Виголодніла Німеччина знесилювалась і задихалась у залізному кільці антантської блокади. Загонистість німецького мілітаризму підупадала. Переговори про мир розмагнічували німецького салдата. В Ґерманії запахло революцією.

Все це були сприятливі моменти для можливости повторення повстання. Але його треба було робити без повторення деяких помилок.

Насамперед, треба було з самого початку надати справі орґанізований характер, провести ретельну підготовчу працю, зібрати всі сили, розробити план, розпреділити сили. Але як раз підготовча робота за тих люто-поліцейських умов і була найважчою частиною всього завдання. Шпіонаж і охранка так добре були поставлені І. Кістяковським, що навіть кожна секретна резолюція, кожне необережне слово, сказане на тайному засіданню Н. Союзу, зараз же ставали відомими в гетьмансько-німецьких кругах.

Отже не тільки не можна було підіймати питання про повстання в Нац. Союзі, але, небезпечно було говорити про це з окремими членами. Небезпечно хоча би вже через те, що спочатку майже ні в кого не було співчуття до сеї ідеї. Коли я вперше вніс пропозіцію на Центральному Комітеті УСДРП про необхідність розглянути питання збройної боротьби з гетьманщиною, її просто було одхилено як фантастичну. З цього я побачив, що навіть у своїй орґанізації треба бути обережним і на своїй пропозіції не настоював, не маючи ще в руках таких даних, якими міг би переконати своїх товаришів по партії, а з другого боку боячись діскусіями винести свої наміри поза орґанізацію й унеможливити собі здійснення їх.

Звичайно, такий стан річей не полекшував і так тяжкої, справді, майже фантастичної роботи. Єдиний чоловік з Н. Союзу, який так само, як я, розумів необхідність инчих методів боротьби з гетьманщиною й визнавав учасність їх, був М. Шаповал. І вся наша тайна орґанізація складалась тоді з двох чоловік: М. Шаповала й мене.

Розуміється, ідея повстання літала вже в повітрі, то сама виникаючи то тут, то там, то виходячи з тих пунктів, де наша "орґанізація" мусіла намацувати ґрунт. А ми мусіли перш усього намацувати його в тих невеличких українських військових частинах, яким удалося якимсь дивом уціліти від розформування німцями й які стояли переважно на большевицькому фронті (на Чернігівщині, Харьківщині).

Трохи згодом до підготовчої роботи було втягнено так звану Раду залізничників з А. Макаренком і ґенералом Осецьким на чолі. В руках сеї Ради була залізнича військова варта по всіх лініях залізниць і залізничний полк у самому Київі. Ґенерал Осецький крім того обіцяв, що незабаром він матиме таких 60 полків по Україні, що кадри сих полків уже ніби були, треба було тільки грошей, щоб скомплектувати їх.

Але головною нашою силою, на яку я, принаймні, найбільше рахував, був полк Січових Стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі баґнетів, був зразково дісціплінований і складався з національно свідомого елементу. Цей полк, на думку орґанізації, мав би служити ядром повстання, круг якого гуртувались би инчі наші сили.

Січові Стрільці спочатку вагались. Будучи цілком солідарні в ідеї, вони, як військові фаховці, бачили реальну силу гетьманщини й німців, і не одважувались вступати з нею в борню.

Крім того, трудність нашого завдання побільшувалась ще тим, що ми не мали ніяких грошевих засобів. Українське патріотичне громадянство" не дуже спішило на поміч своєю кишеньою своєму національно-політичному центрові. Мало того. Наприклад, така патріотична українська інстітуція, як "Українбанк" не хотіла навіть видати Н. Союзові тих 15000 карбованців, які колись було вкладено в неї Ц. Радою. Безсоромність керовників банку дійшла до того, що на настійне домагання Н. Союзу видати ці українські громадські гроші спадкоємцеві Ц. Ради Н. Союзові "Українбанк" запропонував узяти на це дозвіл у... гетьманського Правительства, бо инакше він, "Українбанк" не мав права видати ці гроші. Розуміється, ці добродії чудесно знали, що ми такого дозволу не дістанемо, коли б і захотіли зробити цю ще одну гидоту - звертатись з цим до гетьманського Уряду. Другі ж "грошеві" українські інстітуції, як ріжні кооперативи, також дуже мляво ставились до грошевої допомоги Н. Союзові, спочатку посилаючись на те, що кооперативи-не політичні орґанізації, а потім, хоч і винесли постанови про асігновки, то асігновки ті не хапались видавати. І видали їх тоді вже, коли було пізно й непотрібно, через що їхні гроші й не попали до рук Н. Союзу.

Отже доводилось вишукувати приватно малесенькі суми й ними провадити свою роботу. Досить сказати, що в касі "орґанізації повстання" було не більше 20.000 рублів, а на формування залізничих полків треба було по скромному підрахункові на перший момент, не меньче мілліона карбованців, щоб зрозуміти, з чим ми виступали й як дійсно "фантастично" виглядала вся справа.

2. Ґазетні люди проти авантюри.

Тим часом ці заходи ставали все більш і більш відомими. По Київу та й по Україні вже кружляла чутка, що Н. Союз готує повстання. З одного боку чутка ця допомагала нам, бо підготовляла ширші кола до акції, притягала до Н. Союзу делеґації з ріжних місць, куди ми самі досягти не мали можливости, зв'язувала їх з центром; збільшувала, словом, наші сили. Але з другого боку це загрожувало провалом усієї справи. Бо досить було гетьманському Правительству арештувати кільки душ, що стояли на чолі сеї справи, щоб повстання не було.

Ми це розуміли. Ми навіть знали від своїх людей у гетьманському Уряді, що І. Кістяківський мав серйозний намір арештувати голову й усю презідію Н. Союзу. Через те ні я, ні члени нашої орґанізації дома вже не ночували, а крім того вдень нас охороняли озброєні револьверами українці-студенти. Крім того, в цей час я для конспірації дуже активно брав участь у переговорах з німцями й гетьманом у справі сформування "національно-демократичного" кабінету. Майже щодня я бачився з німецьким послом, з ґен. Ґренером, час від часу бував навіть у гетьмана й гаряче рекомендував йому спертися на національні круги. Коли І. Кістяківський видав рішучий наказ арештувати мене й я дістав про це повідомлення майже від тих людей, що мали мене арештувати, я зараз же поїхав просто до гетьмана й запитав його, чи йому відомо про цей наказ і чи він розуміє, яка то може бути шкода для справи сформування національного кабінету, коли Кістяківський зробить цей нетактовний і чудний вчинок. Гетьман (знав, чи не знав) гаряче став запевняти, що це помилка й що він зараз же дасть відповідний наказ.

Мало того, Центральний Комітет с-д-ої Партії, також знаючи про мої заходи в справі повстання, рішив домагатись у мене пояснення: на якій підставі я, член Ц. К. с-д-ої Партії, проважу цю акцію, яка може кинути тінь на Партію й принести шкоду всій національній справі.

Я вияснив Ц. К-ові ті причини й мотиви, які спонукали мене до тої "шкодливої акції", але Ц. К. не згодився зі мною.

Тоді я заявив, що я беру всю відповідальність на самого себе й коли не знайдеться нікого, хто пішов би разом зі мною, я сам піду на села й буду кликати до повстання. Бо я вважав це своїм обов'язком перед народом. З усього складу Ц. К. мою позіцію поділяв тільки один член його, М. Авдієнко.

Те саме відношення ідея повстання знайшла й серед инчих партій. Особливий же опір поставили есефи. Коли чутка про орґанізацію повстання вже так поширилась, що не варто було ховатися з нею від партій, я й М. Шаповал рішили поставити питання отверто на тісніщому засіданню представників партій, яке й було призначено в редакції "Нової Ради".

На цьому засіданню есефи (С. Єфремов, А. Саліковський і А. Ніковський) і есдек В. Садовський заняли цілком неґативну позіцію. Вони назвали всю справу "небезпечною авантюрою", яка безумовно не вдасться й яка принесе надзвичайну шкоду всій українській справі.

М. Шаповал пробував переконати їх нашими силами. По його підрахунку ми мали цілком певного війська до 40-50 тисяч. Йому не вірили.

Тоді я вніс "поправку" й сказав, що певного війська в нас може бути, коли воно остаточно рішиться на виступ, півтори тисячи. Але річ не в війську, не в фізичних силах. Річ навіть не в тому, чи вдасться чи не вдасться нам наша справа. Я цілком припускав і навіть майже певен був, що нас розіб'ють, розженуть, розтрощать. Діло було зовсім не в тому, а в тому, що цим виступом ми реабілітуємо ідею національного українського руху серед нашого народу, де політика Ц. Ради, німці й гетьманщина так запаскудили її, так спровокували й огидили, що маси без ворожости не можуть чути слова "Україна".

Отже на мою думку наш обов'язок був виступити проти всіх ворогів працюючих українських мас, бо ми самі були винні в тому, що ці вороги катують їх. Тоді маси наочно побачуть, що українська ідея не стоїть у суперечности з соціальними інтересами мас і що то іменно українці виступили на бій з німцями, панами й гетьманщиною за трудовий народ. І хай не вдасться повстання, але ми реабілітуємо себе перед нашими трудовими клясами, ми своєю "фантастикою" реально покажемо їм, що ми не тільки можемо приводити німців та панів, але й бити їх, і жертвувати, коли треба, своїм життям за свій народ. І це вражіння (чи з успіхом справи, чи без успіху) в масах лишиться. І слово "Україна" стане близьким і своїм для тих, кого ми від його самі одвернули своєю шкодливою політикою.

Одначе ці арґументи не зробили ніякого вражіння й не переконали ґазетних людей. Ми з М. Шаповалом, як і були, так і лишились удвох.

Але, не задовольняючись своїм прінціпіальним неґативним відношенням, есефи рішили активно стати на перешкоді справі повстання. З цією метою представник есефів (М. Кушнір) навмисне поставив на загальному зібранню Національного Союзу питання про те, що по місті ходять чутки, ніби Н. Союз орґанізує повстання, отже Н. Союз повинен отверто сказати, що він думає з цього приводу.

Питання було явно провокаційного характеру. Крім того есефи пропонували Н. Союзові осудити діяльність тих орґанізацій чи окремих осіб, які провадили на свою руку ту "авантюру". Таким чином, не тільки осудити саму ідею повстання, але ще видати в руки гетьманської охранки тих людей, які нею були запідозрені в цій справі (бо таким осудом Н. Союза підозріння охранки підтвердилось би).

До цього треба ще додати, що есефи не старались тримати в тайні сказане на таємному засіданню й хутко всі вже знали про участь полку Січових Стрільців у змові. Гетьманський Уряд почав робити заходи, щоб розформувати або випровадити кудись подалі від Київа цю небезпечну частину. Січові Стрільці вже почали навіть готуватись до виїзду з Білої Церкви. В цей же час з Галичини приїхали представники галицького громадянства з метою викликати цей полк до себе для боротьби з поляками, які намагались захопити всю владу в Галичині.

Отже однімався єдиний твердий опорний пункт повстання. Треба було рішучим актом покласти край усім хитанням, провокаціям, чуткам і непевностям.

3. Останні підготовчі обійми.

Тим часом міжнародня й політична сітуація ставала все крітичніщою й загрозливішою.

Німецький імперіалізм, здушений за горло антантським імперіалізмом зовсім задихався й просив пощади, миру. Вже заключалось перемирря. В Німеччині, нарешті, вибухло народне обурення й перетворилось у революцію. Почали падати й розсипатися трони всіх німецьких королів, князів, герцоґів. Сам Вільгельм II, цей яскравий виразник "освіченого" німецького мілітаризму й імперіалізму, відмовився від трону. Влада перейшла до рук революційних і соціалістичних партій.

По всій Німеччині й на фронтах стали виникати ради робітничих і солдатських депутатів. Справу миру взяв у свої руки новий ґерманський Уряд на чолі з канцлером с-д. Ебертом.

На Україні так само по всіх німецьких частинах утворились ради солдатських депутатів. Дісціпліна, й так уже розхитана перебуванням на Україні, тепер стала ще більше підупадати. І хто знає, чи пішли б уже так сліпо, як колись, німецькі солдати на усмирення повстання.

І руська буржуазія, й німецький штаб, і гетьманщина дуже добре це бачили й розуміли. Не маючи вже такої надійної збройної сили, як ще місяць тому назад, вони справедливо міркували, що українські народні маси без цієї збройної сили не будуть такі тихі та покірні. Вони не без підстав розуміли, що там, у тих народніх масах, назбіралось багато таких почувань, од яких ні буржуазії, ні німецькому ґенеральству, ні їхній гетьманщині приємно не буде.

І вони гарячково стали поспішати з тими планами, які розроблялися весь час і які кадети так нетактовно виявили. Зачались діяльні переговори з Доном, де гніздилась уся російська контрреволюція. Для остаточного вирішення справи "Протофісом" було вислано "Слинявого" на побачення з проводирьом донської контрреволюції ґен. Красновим, при чому йому було заборонено брати з собою навіть тих українців, які були при гетьманському дворі. Навіть цим чорносотенцям через те, що вони були українці, руська буржуазія не довіряла.

Що було вирішено на цьому побаченню двох руських ґенералів, про це ніяких офіціальних повідомлень не було. Але неофіціально від тих самих чорносотенців-українців, яких не було взято на побачення й які були за те надзвичайно ображені, стало хутко відомо, що там рішалося питання про останні підготовчі обійми, се-б-то: про "федерацію", а головним чином про обсаження України донськими козаками.

Під час підготовки повстання, коли чутки про це кружляли по місті, серед українських "щирих" патріотів панувало велике обурення проти ініціаторів і керовників цієї акції. Бували випадки, коли на мене кидались трохи не з кулаками й кричали: "Не чіпайте Гетьмана! Не розвалюйте української держави. Він-кращий українець і самостійник ніж усі ваші партії!" Та ще й тепер є "політики", які думають, що повстання загубило українську державність. Яка б вона там ні була собі, кажуть вони, а все таки це була українська держава, - голова її навіть був у Берліні й балакав з імператором німецьким, її було признано, піддержувано, вона вже ставала на твердий ґрунт. Хай вона була навіть реакційна, а все таки це була самостійна українська держава з усіма нормальними, правильними апаратами й засобами. Повстання ж привело до загибелі все це.

Отже таких патріотів можна легко заспокоїти: української держави вже не було. З моменту гетьманського перевороту, коли владу захопила руська буржуазія, української держави й того невеликого сліду, що ще лишався при Ц. Раді німецького періоду, вже не стало. Вся Гетьманщина була тільки закінченням формації контрреволюційної буржуазної державности на Україні, початою Ц. Радою за допомогою німецького мілітаризму. А поскільки українська нація своєї буржуазії не мала, то й буржуазна викінчена державність перестала бути українською.

Розуміється, зразу ліквідувати всі здобутки національної й політичної революції навіть при помочи п'ятьсоттисячної німецької армії було важко. Але ліквідація йшла весь час неухильно, а так само процес викінчення буржуазного характеру держави. Коли він дійшов до свого остаточного завершення, тоді буржуазія устами десяти кадетських міністрів заявила про це в записці про "федерацію", се-б-то про скасування української державности й реставрацію "єдіной, нєдєлімой".

І фактичний стан усієї держави цілком це підтвержував. Найбільша одзнака українського характеру державности, українська мова, скрізь, як відомо навіть гетьманофільським патріотам, сістематично й планомірно нищилась по всіх інстітуціях, урядуваннях, урядових актах, виступах. Од влади навіть у дрібних адміністративних орґанах українці свідомо відсувались. Самоврядування (особливо земські), де був ще український характер, як відомо, не тільки було скасовано, але розігнано, розметено. Українські військові частини, (що теж добре відомо "патріотам"), які складались з національно-свідомих елементів, було розформовано, а штаби й кадри тих полків, які мали формувати майбутню українську армію, було орґанізовано з спеціально підібраних руських контрреволюційних офіцерів.

Навіть школа, це культурне джерело й корінь національного відродження, навіть школа свідомо й сістематично нищилась. Коли чутки про "федерацію" стали упертіщими, місцева руська буржуазія та навіть "демократія" зразу ж розпочала наступ на українську школу. За допомогою старост на українське населення почали робитися пресії, почалися залякування, висміювання, й темне міщанство стало робити заяви, що воно не хоче української школи. А ці заяви зараз же пересилались до Уряду й уже готувався проект нового шкільного закону. Який би то був "закон", не трудно собі уявити, знаючи, як ставилась уся руська буржуазія та й руська демократія до шкільної справи на Україні.

Отже останній захисток українських здобутків в "українській" державі нищився.

Революція в Ґерманії, світовий мир, перреспектива виходу німецьких військ з України тільки прискорили цей "нормальний" процес скасування української державности. Буржуазія до виходу цих військ спішила обставити свою владу инчою фізичною силою. Офіцерських кадрів по Україні було не досить. Треба було справжнього війська, "Єдино-неділимовський". Дон охоче згодився перебрати на себе функцію німецького війська.

Коли це було вирішено, тоді лишалось тільки поставити крапку над "і" тай годі.

От такою крапкою й з'явився новий кабінет міністрів1 і заява-"грамота" "самостійника" Гетьмана.

4. "Святу, патріотичну" петлю закинено.

"Грамота" вже недвозначно зафіксовувала той фактичний стан, до якого дійшла "українська" державність. "Самостійник" Гетьман, ця жалюгідна й нікчемна маріонетка в руках руської буржуазії, тепер уже так говорив:

"Нині (се-б-то, коли перемирря між державами згоди й Німеччиною було заключено, коли антантський імперіалізм переміг німецький. - Автор.) перед нами нове державне завдання. Держави згоди здавна були приятелями колишньої великої й єдиної Російської держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього істнування повинні безумовно змінитись. На инших прінціпах, на прінціпах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила Всеросійської Держави. В цій федерації Україні належить заняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність у краю й у її межах перший раз вільно віджили всі принижені й пригноблені большевицьким деспотизмом громадяне бувшої Росії. Від неї ж вийшли дружба й єднання з славним Всевеликим Доном і славними Кубанськими й Терськими козацтвами. На цих прінціпах, які, я вірю, поділяють і всі союзники Росії, держави згоди, а також якім не можуть не співчувати всі без винятку инші народи не тільки Европи, але й усього світу, повинна бути збудована майбутня політика нашої України, їй першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії.

...Глибоко переконаний, що иньші шляхи були би загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будучиною й щастям усієї Росії, з'єднатися біля мене й стати грудьми на захист України й Росії. Я вірю, що в цій святій, патріотичній справі ви, громадяне й козаки України, а також і решта людности дасть сердечну й могутню підтримку. Ново-сформованому нами кабінету міністрів я доручаю найближче виконання цього великого історичного завдання.

Хто й як з'єднався коло протофісовського манекена, не треба багато говорити. Кожний українець, що був тоді в Київі, пам'ятає, як руська офіцерня заходилась біля сеї "святої, патріотичної справи" порядкувати, як "самостійник і патріот" І. Кістяковський здирав останні клаптики української національности з будинку Національного Клубу, український пропор, і вішав на його місце "русскій флагъ", як руська охранка, руська офіцерня, руська чорна сотня гасала тоді по столиці "української" держави, вишукуючи українців, і набивала ними тюрми й участки.

І тепер можна спитати тих "патріотів", які ще й тепер зітхають за гетьманщиною: за чим вони жаліли й жаліють ще тепер? Кого й чого їм шкода?

І чи не чується в цих зітханнях ота стара зрада української шляхти, яка за соціальні "лакомства нещасні", за земельку, за можливість експлуатувати своїх рабів німих, за клясові прівілеї продала колись українські трудові маси й українську націю в рабство єдиної, неділимої Московії?

Чи не за цією "святою, патріотичною" справою журились і журяться ще й тепер пани Шемети, Донцови й усі ті "патріоти", що так ретельно всажували на трон реакції русько-німецького Гетьмана?

5. Удар у серце гетьманщини.

Отже момент був надзвичайно критичний для всієї справи повстання. Ще день-два й виступ був би неможливий. Гетьманська охранка, офіцерня й поліція мобілізували всі свої сили й робили арешти серед білого дня. Національний Союз висів на волоску. Кожної хвилини його могли іn соrpоre забрати й засадити в тюрму. Ждалося тільки "грамоти" Гетьмана й якої небудь зачіпки з українського боку.

І тепер уже й найпоміркованіщі елементи бачили, що ніяке повстання не може вже зробити гірше для української й демократичної справи, як воно було. Тепер уже й Ц. Комітет с-д-ої Партії майже одноголосно (проти був тільки один член, В. Садовський) постановив рішуче вступити на шлях збройної боротьби, не бачучи ніякого инчого рятунку. Навіть есефи зрозуміли, що краще загинути в боротьбі, з честю, ніж загибати отак ганебно, мерзенно, під нахабною лапою руського жандарма.

Але серед Національного Союзу вже почала помічатися розтеряність і навіть паніка. Деякі члени вже боялись виходити на улицю й ховались по конспіративних кватирах. Ще день і не можна було би зібрати кворума.

Отже тільки рішучим ударом можна було розрубати цей грізний вузол. Я скликав Н. Союз і отверто, катеґорично заявив, що проти гетьманщини орґанізовано повстання. Все вже підготовлено. Українські сили стоять на поготові. Н. Союз мусить стати на чолі цього руху. Всі партії повинні вибрати Директорію й дати їй повновласть від імени всіх політичних партій українства. Дебатів з цього приводу ніяких не може бути, - на улицях ганяють озброєні автомобілі" руської офіцерні, зараз можуть ввірватися в помешкання Н. Союзу. Треба не дебатувати, а коротко, ясно й точно постановляти.

Дебатувати, справді, не було часу, й було постановлено ухвалити всі заходи, зроблені до сього моменту в справі повстання, й послати представників од кожної партії на таємне засідання для вибору Директорії.2

На цьому засіданню був і С. Петлюра, за кільки днів перед тим випущений Гетьманом з тюрми. Я (примушений домаганнями Січових Стрільців, єдиної нашої військової опорної сили, закликати й С. Петлюру до справи повстання) запропонував йому взяти участь в акції. С. Петлюра згодився. Тоді я йому дав адресу того місця, де мали зібратися представники орґанізацій і війська для виборів Директорії й для остаточного вирішення плану й деталів нашого виступу.

13-го листопаду 1918 року в помешканню Міністерства Шляхів (Бібіковський Бульвар) одбулося те історичне таємне засідання (з участю всіх партій, навіть есефів), яке закінчило добу Гетьманщини на Україні. Одбулося воно в напруженій, грізній атмосфері міста, по якому в усіх напрямах ганяли на автомобілях озброєні відділи руських офіцерів, що розшукували те засідання. (Охранці й Урядові, розуміється, було про його відомо.) "Провалу" всього зібрання можна було чекати кожної хвилини, бо за більшостю членів Н. Союзу ходили гетьманські шпики. Через цю обставину, а також через те, що просто небезпечно вже було ходити по улицях, деякі з членів, яким забракло мужности, зовсім не прийшли. Між инчим не явився й С. Петлюра, але, як потім виявилось, зовсім з инчих причин.

Засідання підтвердило й ухвалило розроблений раніще план повстання, намітило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії.

В українському та й неукраїнському громадянстві не раз чулося здивоване запитання: через що було вибрано таку Директорію, в такому складі? Хіба не було инчих людей?

Так, їх не було під той момент виборів. Деякі не прийшли. Деякі в справі підготовки революції зовсім не брали участи, навіть осужували її. Засідання могло вибірати тільки з числа присутніх на йому або тих, які вже дали свою згоду на вибори, але чогось на засідання не явились (як, напр., С. Петлюра). Директорія мала в той же день виїхати на місце осередку повстання, в Білу Церкву, щоб керувати рухом як мілітарно, так і політично. Отже треба було вибірати з тих, що були на тому засіданню. Та й то не всіх, бо дехто й на засіданню одмовлявся від участи в Директорії.

Тут не можу без великого жалю згадати, що М. Шаповал, який вклав так багато свого хисту й енерґії в справу орґанізації повстання, який так сміливо й самовіддано йшов на всі небезпеки сеї справи й то тоді, коли більшість самого українського орґанізованого громадянства була проти сеї справи, осужувала її й навіть провокувала, що він в останній момент мусів одмовитись від дальшої участи в керовництві всею справою. Попереднє напруження нервів, ховання по конспіративних закутках, надзвичайна витрата сил, усе це підірвало на той мент здоровля його й він мусів одмовитись.

І було вибрано Директорію в такому складі: Голова Директорії В. Винниченко. Члени: С. Петлюра й Ф. Швець. Власне, Директорія, на думку того засідання, мала бути тільки з трьох чоловік. Двох же було додано тільки тимчасово. Це були: А. Макаренко й П. Андрієвський. Але це потім було забуто й Директорія виступала все в складі п'ятьох чоловік.

Того ж дня Директорія мала їхати до Білої Церкви. В місті лишався ще на один день Голова Директорії для складення й випуску відозви від імени Директорії й призначення заступників її в Київі для коордінації революційної акції.

Відозву до населення було складено й у ніч з 14 на 15 листопаду розліплено по місті.

Точний текст її такий:

"Громадяне!

Ґенерал російської служби П. Скоропадський, порозумівшись у квітні 1918 року з німецькими ґенералами, штиками німецьких, - тоді ще не вільних, підлеглих їм салдатів, - назвавшись гетьманом, захопив владу на Україні й скасував Українську Народню Республіку.

З того менту зачалось нищення всіх народніх прав та нечувані знущання над демократією України жандармів і поліцаїв старого царського ладу. Клясова помста поміщиків та буржуазії дійшли до такої міри, якої не знав і царський режим.

І що більше панування ґенерала-гетьмана посувало Україну до єдиної неділимої Росії, то лютіще, отвертіще й ціничніще ставало топтання прав народу й глузування пануючих кляс над усіма здобутками революції, як політично-соціальними, так і національними.

Останнім зрадницьким актом ґенерала-гетьмана П. Скоропадського про скасування самостійности Української Держави український народ віддається остаточно на поталу поміщицько-бюрократичній реакції та на цілковите поневолення. Сформований новий Уряд із представників реакційних кляс, які мають творити єдину неділиму Росію, виразно говорить про те, що чекає український народ, коли він не встане рішуче й до останнього чоловіка в оборону свого життя.

Український Національний Союз, яко найвище представництво орґанізованої української демократії, вживав до останнього дня всіх заходів, щоб мирно без пролиття крови й дезорґанізації громадського життя захистить і одстояти права народу. Але всі мирні заходи української демократії весь час зустрічали лютий опір з боку поміщиків, бюрократії та буржуазії.

Отже настав час залишити мирні заходи.

Од імени орґанізованої української демократії, від усього активного народнього громадянства, яке обрало нас, ми, Директорія Української Народньої Республіки, сим оповіщаємо:

Ґенерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народньої влади. Все Правительство його, як протинародне, проти-національне, оповіщаємо недійсним.

Пропонуємо ґенералу П. Скоропадському й його міністрам залишити обманом і насильством захоплені ними урядові посади.

В ім'я спокою, порядку в Республіці пропонуємо зробити це негайно, без пролиття крови.

Офіцерським руським орґанізаціям пропонуємо мирно скласти зброю й виїхати з меж України, куди хто схоче. В противному разі місце висилки їх буде призначено Урядом Української Народньої Республіки.

Застерігаємо ґенерала Скоропадського, його міністрів, руських офіцерів і всіх, хто з ними, що всякі насильства, утиски, образи й пошкодження українцям, а також демократичним особам і орґанізаціям якої будь національности викличуть помсту, вибух якої ніхто не зможе спинити. В інтересах цих ґруп і осіб пропонуємо утриматись від аґресивних заходів проти демократії.

Німецьке вояцтво демократичної Ґерманської Республіки оповіщаємо, що українська демократія більш не може терпіти насильств, знущання й злочинного для всього краю панування монархічно-поміщицької реакції й з зброєю в руках буде обстоювати права поневоленого народу. Ми віримо, що салдати ґерманського визволеного народу поставляться до боротьби пригніченого українського народу відповідно до своєї гідности.

Всім громадянам заявляємо:

Хто стоїть за утиск та експлуатацію селянства та робітництва; хто хоче панування жандармів і охранок; хто може спокійно дивитись на розстріл мирних студентів озвірілими руськими офіцерами, - той нехай виступає разом з гетьманом і його урядом за єдину неділиму гетьмансько-монархічну Росію проти волі демократії Української Народньої Республіки.

Всі останні чесні громадяне, як українці так і не-українці, повинні разом з нами стати збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу й тоді всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А Українські Установчі Збори твердо й непохитно закріплять їх на вільній Українській землі.

Разом з тим Директорія Української Народньої Республіки закликає всіх борців стежити за порядком і рішуче та безпощадно припиняти грабіжи.

Українські народньо-республіканські війська підходять до Київа. Для ворогів народу вони несуть заслужену ними кару, для демократії всіх націй України визволення.

До зброї, громадяне, й до порядку.

Голова Директорії Української Народньої Республіки В. Винниченко.

Члени Директорії С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський.

У Київі, 15 листопаду 1918".

Представництво Директорії в Київі було передано Укр. Військовому Революційному Комітетові, який мав провадити справу повстання й революції з середини.

15 листопада з'явилась "грамота" Гетьмана про "федерацію". Але 15-го ж відозвою Директорії вона була скасована, як і сама вся Гетьманщина.

Це був їй у саме серце удар, від якого вона й загинула.

На цьому моменті фактично й юридично доба Гетьманщини кінчається. Хоча Гетьманщина проістнувала номинально в Київі ще місяць, але вся вага державно-національного життя перейшла вже з 15-ХІ до Директорії.

В цій добі історія немов навмисно тепер дала домінуючу ролю вже клясам чисто буржуазним, щоб показати, що з того може вийти, коли українство буде прагнути буржуазної державности, щоб наочно довести, що разом з буржуазною державностю неодмінно й необхідно пропадає спочатку її український характер, а потім і сама державність, як така.

 

------------------------------------------------------------------

[1] Склад цього кабінету був уже цілком єдино-неділимовський, антиукраїнський і виразно реакційний. Досить зазначити такі кольоритні фіґури, як С. Гербель (голова ради міністрів), В. Рейнбот (міністр юстіції), Д. Шуцкой (військовий міністр), С. Мерінг (міністр торгу й промисловости) й І. Кістяковський (міністр внутрішніх справ).

[2] Для характеристики того, як представляється цей момент в очах деяких кол українського громадянства, я дозволю собі навести виривок з листа одного відомого українського громадського діяча з "дуже поміркованого" (коли делікатно висловлюватись) табору. Лист одержано мною 21-ХІ-19 року, вже після написаного вище. "Винниченко, орґанізувавши вкупі з есерами повстання, як безкарний Д'Анунціо, потайки від Національного Союзу й наперекір постановам Центр. Ком. Укр. соц.-дем. партії, й само тоді, коли заходами Нац. Союзу ми вже мали половину міністерських портфелів, намовив до цього амбітного Петлюру та несвідомого в наддніпрянських справах Коновальця, і тим примусив безвольного Скоропадського кинутись в обійми росіян і заключити з ними договір на основі переяславських пактів, аби зберегти за собою гетьманство. В результаті замісць української держави в її історичних формах, як я і предрікав Винниченкові, ми матимем єдиную "Совдепію", а нарешті й "єдіную" чорносотенну Росію". По цьому листу можна судити, скільки тих "незримих світові", "поміркованих" сліз проливається серед "патріотів" за гетьманщиною й як за цими сльозами не видно бідним людям усім відомих фактів, або як ці факти перекручуються через ці сльози в їхніх очах.