РОЗДІЛ XIV.

ЗАКЛИКАННЯ НІМЦІВ

1. Мировий договір з Почвірним Союзом.

Проголошенням самостійности України український Уряд улекшував і собі й почвірному союзові справу довершення мирового договору. Будучи самостійною, ні від кого незалежною, суверенною, Україна мала повне право вступати в усякі міжнародні зносини.

Під час підписування миру майже вся Україна була під владою большевиків а також столиця української держави. Український Уряд Центральної Ради не мав уже ніяких сил і ніякого значіння в краю.13

Але почвірний союз, не зважаючи на це, зробив поважний, урочистий вигляд і провадив справу так, ніби мав діло з самим могутнім і поважаним урядом. Не звертаючи ніякої уваги на те, що большевики присилали своїх делеґатів від українського совітського Уряду, доводячи, що величезна частина теріторії України є під цим Урядом, німці трактували Уряд Центральної Ради яко єдиний правомочний, законний і дійсний Уряд української держави.

Розуміється, це робилося, як сказано вже, не ради прекрасних очей молодої хуторяночки, а ради її хліба, цукру, вугілля й тому подібних прекрасних річей. Від хуторянки вони могли дістати всього цього далеко більше й вигідніше, ніж від пришелепуватих большевиків, які заключали мілітарний мир і в той же час оповіщали їм соціальну війну.

Та грали ролю в цьому й инчі, вищенаведені міркування. Крім того, Рада Народніх Комісарів, стараючись виговорити собі кращі умови миру, затягала мирові переговори. Україна ж готова була підписати зараз же, увільнити велику частину всього східного фронту й очинити кордони до своєї багатої країни.

А що до того, що більша чи меньча частина сеї країни була під владою якогось инчого Уряду, німці тим дуже не журились, — вони могли зробити так, щоб там була влада того уряду, який був їм до вподоби й до користи.

І от 9 лютого 1918 року в Берестю було підписано мировий договір Української Народньої Республіки з почвірним союзом Центральних держав, Ґерманією, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною.

Головні його точки такі:

„І. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина з одного боку й Українська Народня Республіка з другого боку заявляють, що воєнний стан між ними скінчився. Заключаючі договір сторони ухвалили надалі жити між собою в мирі й приязні.

II. 1) Між Австро-Угорщиною з одного боку й Українською Народньою Республікою з другого боку, як далеко сі держави межують між собою, лишаються ті межі, які були перед війною між Австро-Угорщиною й Росією. 2) Дальшу границю зазначить мішана комісія, беручи під увагу етноґрафічні відносини й жадання населення. 3) На випадок, коли б Українська Народня Республіка мусіла мати спільну межу з якоюсь иншою з держав почвірного союзу, застерігається особливі умовини.

ІІІ. Опущення окупованих теренів почнеться негайно ж по ратіфікації мирового договору. Спосіб переведення опущення та передання опущених країв означать уповновласнені заінтересованих сторін.

IV. Діпломатичні й консулярні відносини між сторонами, що заключають договір, відновляться негайно по ратіфікації мирового договору. Щодо найдальше йдучого допущення консулів з обох боків застережено особливі умови.

V. Заключаючі договір сторони відмовляються обопільно від заплати коштів війни, себто від державних видатків на ведення війни, а також від покриття воєних шкід, себто шкід, завданих державам і їх горожанам на воєнних полях шляхом військових операцій, включаючи сюди всі переведені у ворожій державі реквізіції.

VI. Воєнних полонених відпуститься з обох боків до дому, оскільки вони не захочуть дістати дозволу лишитися в чужій державі, або податися до якоїсь иншої держави. Полагодження получених з сим питань відбувається шляхом окремих договорів, зазначених у VIII статі.

В дуже довгій і докладній VII статі усталено будучі господарські відносини між державами почвірного союзу й Українською Народньою Республікою на таких основах: на час до 31 липня с. р. обов'язуються сторони, що заключають договір, постачати обопільно надвишки хліборобських і промислових продуктів. Скількість товарів і їх ціни установлює комісія, яка сходиться зараз же по заключенню миру. Виміна товарів відбуватиметься почасти через державні централі або стоячі під доглядом держави, а почасти шляхом вільної торговлі. До заключення остаточного торговельного договору, а в усякім разі по заключенню загального миру обопільні торговельні зносини управильнить провізорична умова, яку можна виповісти протягом шістьох місяців від 30 червня 1919. Ся провізорична умова усталює обопільні договірні мита, які мали силу до вибуху війни в торговельнім русі між Австро-Угорщиною та Росією, також для зносин між монархією та Україною. В ній є також усі важнійші точки старого торговельного договору з Росією, оскільки вони мають відношення до України. Поза тим забезпечено вільний провіз до Азії, а особливо до Персії, який раніше замикала Росія. Нарешті дійшло до умови в справі ось чого: „В господарських зносинах між краями обох держав, охопленими митовим договором, Австро-Угорщини з одного боку й України з другого боку, не буде Україна жадати полегкостей, які робить Австро-Угорщина Німеччині або якій иншій країні, полученій з нею митовим союзом, що межує з Австро-Угорщиною безпосередньо або через якусь иншу, получену митовим договором з нею або з Німеччиною країною”. Такі ж постанови є важними й відворотно для України.

VIII. Усталення публичних і приватних правних відносин, виміна полонених та цівільних інтернованих, справа амністії, а також справа захоплених противником торговельних кораблів—усе те усталиться в окремих договорах з Українською Народньою Республікою, які творять значну частину теперішнього мирового договору й, оскільки се можливе, одночасно з ним вступлять у силу.

IX. Умови, заключені сим мировим договором, творять єдину неподільну цілість”.

Для української держави цей мир безперечно був би з ріжних боків дуже корисний. Перш усього, ним українська державність визнавалась такими поважними суб'єктами міжнароднього права, як центральні держави. А маючи до цього на увазі ще признання Анґлії та Франції, можна було би тепер уважати її цілком повноправним, рівним членом світових держав.

Далі, цей мир досить справедливо й корисно для України розв'язував питання про теріторіальні межі, особливо що до Польщи (Холмщина, Підлясє).

В фінансовому відношенню також для України була реальна користь від цього миру: наприклад золота валюта українського карбованця стояла тоді дуже високо (100 німецьких марок = 46 українських карбованців).

Навіть торговельні умови було складено досить вигідно для України.

Словом, мир цей був би дуже корисним і для української держави й для її Уряду, коли б... коли б при цьому була одна умова, а саме: коли б цей мир явився не результатом збігу сприятливих обставин, а наслідком нашої сили й волі, коли б ми тою силою самі могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру. При такій умові це був би дійсний і корисний мир.

А коли український Уряд тої сили не мав; коли розбиті невеличкі військові відділи його безпорадно одступали на самий краєчок української теріторії й не було ніякісенької надії своїми силами вернути загублену владу над державою; коли без чужої сили реалізації того миру не можна було й сподіватись, — то весь мир набірав уже инчого характеру, він весь був у руках тої сили, яка мала переводити його в життя.

2. Великодушний лицарь.

А хто ж мав його переводити, як не ті, що робили його, для яких він був і корисний і необхідний, се-б-то центральні держави, Німеччина й Австро-Угорщина.

Національна політика большевиків на Україні дуже сильно підпихнула українську демократію в обійми німецького Імперіалізму. Коли в одної частини її до остаточного виявлення сеї політики було ще вагання й огида до цих обіймів, то після нищення української культури це вагання пройшло й Центральна Рада свідомо кинулась на груди німецького мілітаризму й запросила його помочи. І без того хистка й непевна у своїх соціальних сімпатіях, і без того з великим нахилом до паничів, хуторянка тепер з повним ніби правом заручалася з бравим німецьким ґенералом, щоб у його знайти охорону й оборону нищених прав української нації.

Отак розхрістаний, безшабашний націоналізм ріжних Муравйових, „собирателей земли русской”, допомагав розвитку соціальної революції на Україні й гуртував прихильників її!

Німцям же, розуміється, було дуже приємно й вигідно взяти на себе ролю благородних оборонців молодої держави й нівечених її національних та державних прав. Перш усього ці великодушні лицарі справедливости мали за це добру платню по договору (одного хліба Україна мала дати мілліон тон!). Потім це лицарство давало їм змогу пустити на спочинок та роскішну українську пашу свої зголоднілі й перетомлені армії. Далі, ця їхня великодушність давала їм змогу окупувати величезний край без усякого напруження сил, володіти ним і використовувати всі багацтва його до схочу.

Отже справу уладнали надзвичайно швидко й легко. Німеччина й Австро-Угорщина навіть мало не посварились між собою, хапаючись одна поперед одної взяти на себе яко мога більший тягар сього лицарства перед молодою беззахисною хуторяночкою. Нарешті, поділилися: Австро-Угорщина взяла під свою опіку південь України, Німеччина всю останню її теріторію.

Хуторянка ж з хусточкою в руках і заплаканими очима звернулась спочатку до народів усього світу з жалями й прокльонами на большевиків, так промовляючи:

„Ще перед двома місяцями говорили скрізь у Росії про Україну, як про оазіс у російській пустелі. В нашому краю був лад і порядок. Радість, гордість і повага огортали нас перед першим народнім парламентом, Ц. Радою, яку вибрав сам народ. Ми старалися не нищити, але відбудовувати собі самі на руїнах війни наш край. Большевики в Петрограді, Москві й инчих російських містах з заздростю та ненавистю дивилися на поступ українців. Та це була мала причина. Головною причиною їх заздрости було природне багацтво України на збіжжя, цукор і все инче, що наш рідний край мав у себе. Це стара, історична звичка захланого, ненаситного руського народу, нашого поневольника, нас грабувати й висисати... Чужинці! тепер ви бачите правдивий характер большевиків. У Харькові, Полтаві, Катеринославі й Київі тепер убивають і палять. Кождого українця, який брав участь у соціальній революції, щоб підперти нову волю нашого краю, переслідує, витягає з хат і розстрілює червона ґвардія...” (Відозва У. Ц. Ради „до народів світу”, лютий 1918 р.)

Отак чисто по хуторянськи та по баб'ячому розказавши про большевиків, як про ворогів соціальної революції, хуторянка повернулась тоді до німецького народу й знов розповівши про большевиків, як про банди грабіжників та злочинців, а себе виставивши дійсною соціалістичною владою, закінчила:

„У сій тяжкій боротьбі за наше істнування ми шукаємо помочи. Ми глибоко переконані в тому, що німецький народ, який любить спокій і порядок, не зостанеться байдужим, коли дізнається про наше лихо. Німецьке військо, що стоїть з боку нашого північного ворога, має силу, щоб нам допомогти й своїм втручанням охоронити наші північні межі від дальшого вдирання ворога. Це є те, що ми мали сказати в тяжку годину, й ми певні, що наш голос буде почуто.” (Відозва У. Ц. Ради „до німецького народу”, лютий, 1918 р.)

Ну, розуміється, його було почуто. „Німецький народ”, а инчими словами німецький імперіалізм дуже був зворушений і розжалоблений словами хуторяночки. Закрутивши вуса догори й клацнувши тяжкими гарматами він у пориві шляхетних лицарських почувань одважно кинувся на північного ворога хуторянки.

Ну, звичайно, перед цим було зроблено невеличку умову що до „подяки” за це лицарство й та подяка мала бути зроблена переважно хлібом, цукром, жиром, шкурою, словом усім тим, що водилося на хуторі.

3. „Визволитель” України.

Не треба бути військовим ґеніальним стратеґом, щоб зразу ж угадати, чим мала скінчитися боротьба німецької дісціплінованої, ідеально озброєної, п'ятьсот-тисячної армії з нещасними, обдрипаними, незорґанізованими частинами червоної ґвардії. Для німецького війська це був собі військовий променад по Україні. Вони собі йшли, пострілювали, а большевики при одному наближенню їх, часто не пробуючи навіть для проформи ставити опір, одступали й тікали.

А для декорації, для сімволу, що большевиків виганяє українська влада, попереду німців виступали ті дрібочки українського війська, яке було при Центральній Раді. Коли большевики очищали перед німецькою силою якесь місто, українці старались першими вступити в його й приняти на себе всю честь визволення.

Так було визволено й столицю української держави, Київ. Большевики, розуміючи, що на одбиття Київа німцями буде кинено значну кількість своїх сил і що боротись з цими силами є справа цілком безнадійна, рішили здати місто без бою. Але іменно для Київа й треба було утворити вражіння, що виганяють большевиків українські війська, а німці, мовляв, так собі, десь там ззаду, як малозначні, непомітні свідки цеї боротьби.

І от для такої декоративно-рекламної, дутої справи виступив майстер по цій части, бувший ґенеральний секретарь військових справ, а тепер тільки отаман (ґенерал) С. Петлюра. Йому роздути свій рекламний пузирь до надзвичайних розмірів було тим легче, що большевики самі його до цього часу з усіх сил рекламували. Не знаючи, що його вже було позбавлено посади військового секретаря, й думаючи, що він і далі є військовим міністром, большевики прив'язували до імени С. Петлюри всі військові операції українців, усиленно називаючи „петлюровцями” всіх, хто їм здавався контрреволюціонером. Сотні відозв, промов і статей з лайкою „петлюровець” робили те, що С. Петлюрі, людині в українському рухові й у політичних колах зовсім незначній, а почасти навіть смішній деякими рисами своєї вдачи, було зроблено, що називається „ім'я”. Для большевиків, для революційного робітництва й селянства це ім'я стало іменем контрреволюційним, а для всіх ворогів большевизму таким іменем, з яким з'язувались надії на визволення від большевиків. Отже можна сказати, що без своєї вини, силою випадкових обставин С. Петлюра „безъ драки попалъ въ большія забіяки”. Будучи гарячим прихильником саморекламної діяльности, С. Петлюра, розуміється, нічого не мав проти рекламування його большевиками й ще допомагав цьому парадами, молебнями та всякими инчими декоративними „актами” своєї „політичної” діяльности.

Таким чином нічого дивного не було, що київські українці, київська буржуазія, розігнане з своїх маєтків поміщицтво, домовласники, спекулянти, дрібне міщанство, словом усі ті шари населення, які з тих чи инчих причин були ворожі до большевиків, що вони з іменем на всі боки лаяного Петлюри й „петлюровців” з'язували своє визволення й ждали того Петлюру, як бога.

А тут ще „отаман” Петлюра час від часу візьме та й сипне з німецького аероплану прокламацій на Київ. Або, стоячи з своїми дрібочками „козаків” поперед тяжких, запанцирених військ німецької армії, стане в позу героя й визвольника й по телефону накаже мійській думі надіятись, твердо триматись і вірити, що славне українське військо з ним на чолі визволить Неньку-Україну з під ярма напасників.

І коли, нарешті, большевики (в ніч на 2 марта 1918) виступили з Київа, то з другого кінця в його вступили українські війська з „отаманом” С. Петлюрою на чолі. Отже С. Петлюра здержав своє слово: визволив і всю Вкраїну й столицю Київ. І то він прогнав насильників, він, такий непереможний, такий могутній, такий одважний.

А С. Петлюра зараз же на Софійську Площу й давай з попами, з дзвонами, з усією декорацією пресерйозно приймати всю честь на себе й парадувати.

А так над вечір тихенько, скромно, але з тяжким, моторошним і, здавалось, з безконечним гуркотом почали вкочуватись у столицю України німецькі війська.

 

------------------------------------------------------------------

[13] Після перебрання влади есерами склад Ради Народніх Міністрів був такий: Голова Р. Н. Міністрів: Голубович (у. с-р.); військовий м. — Немоловський (у. с-р.); м. освіти — Григорів; м. вн. справ — Христюк (у. с-р.); м. фінансів — Перепелиця (у. с-р.); м. шляхів — Сокович (у. с-р.); м. хліборобства — Терниченко (безп.); м. продовольчих справ — Ковалевський (у. с-р.); м. судових справ — Ткаченко (у. с-р.); м. морських справ — Антонович.

Цю Раду Міністрів було сформовано неповно й провізорично й потім переконструовано по повороті до Київа таким способом: голова міністрів — В. Голубович (у. с-р.); м. внутрішніх справ — М. Ткаченко (у. с-д.); військових і морських — О. Жуковський (у. с-р.); судових — С. Шелухин (у. с-ф.); земельних — М.Ковалевский (у.с-р.); харчових - П.Коліух (у.с-д.); державний секретарь заграничних — М. Любинський (у. с-р.); праці — Л. Михайлів (у. с-д.); почт і телеґрафів — Г. Сидоренко (с. сам.); залізничих шляхів — Сокович (у. с-р.); фінансів — Перепелиця (у. с-р.); державний контрольор — Лотоцький (с-ф.); просвіти — В. Прокопович (с-ф.); торговлі й промислу — І. Фещенко-Чоповський (с-ф.).