РОЗДІЛ XI.

БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ

1. Дорогі жертви за чужу справу.

Одночасно з мировими переговорами в Берестю провадилась далі війна на Україні. І провадилась не на користь Центральної Ради.

Як сказано, це була війна впливом. Ні большевики, ні ми не мали реґулярного, дісціплінованого війська, яким можна було розпоряжатися по волі керуючого центра, не зважаючи на те, що й як собі там думало й почувало те військо.

Наш вплив був меньчий. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш менш дісціпліновані частини й висилати їх проти большевиків. Большевики, правда, теж не мали великих дісціплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси салдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік; що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська голота явно була большевицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

І, розуміється, при таких умовах ми не могли мати перемоги. Місто за містом, ґубернія за ґубернією стали переходити до рук большевиків. Спочатку Харківщина, потім Катеринославщина, далі й серце України — Полтавщина.

Ми робили надлюдські усилля, щоб спинити цю „навалу”, як ми називали, щоб прихилити на свій бік інертні до нас наші ж салдатські маси. Але вони навіть у самому Київі не виявляли ніякого бажання битись проти большевиків, братались з ними, переходили до них. Український Уряд не міг покластися ні на одну з тих частин, що стояли в Київі, й навіть для власної охорони не мав вірної частини. Часто бувало, що при Ґенеральному Секретаріаті, при будинкові, де засідало Правительство, на караулі стояли частини з большевицьким настроєм. Коли б вони мали більше ініціативи, то любого вечора могли б арештувати весь Уряд, вивести його в поле й розстріляти.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтеліґентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли. Це, дійсно, були герої, самовіддані, одважні й послідовні до найбільшого кінця — до смерти. І не можна без великого болю й сорому згадати, як ми цвіт нашої нації, найкращий елемент її посилали на смерть в ім'я боротьби за чужу нам державність, за охорону панування вічно ворожих до нашого національного відродження кляс на Вкраїні.

Але й ці жертви не помагали.

Наша молодь, студенти, ґімназісти, наш найактивніший елемент пролетаріату гинув без пуття й без надії на перемогу. Большевизм непереможним вогнем обхоплював усе більші й більші простори української землі.

2. Не в особах річ.

Не бачучи, не хотячи бачити справжніх причин наших неуспіхів, наші керуючі партії стали шукати їх в особах. Невдоволення впало на ґенерального секретаря військових справ С. Петлюру. Соціальдемократична фракція Центральної Ради взяла його діяльність під сувору критику. Йому було поставлено в вину й його любов до парадів, до зовнішніх ефектів, його нездатність до орґанізаційної праці, його неуцтво в військових справах, його метушливість і саморекламу.

Багато з цих закидів мало рацію. Та й звідки, наприклад, могло з'явитися у С. Петлюри знання військового діла, коли він ніколи навіть не був у війську, військовим же чоловіком уважався через те, що служив на фронті під час війни урядовцем Союза Городів і носив напіввійськову одіж. У Військовий Ґенеральний Комітет його було вибрано не за його належність до війська, а через те, що він себе заявив членом соціальдемократичної партії.12

Так само справедливі були закиди що до парадів, самореклами, нездатности до широкої орґанізаційної праці й инчі хиби його як військового секретаря.

Але, розуміється, той закид, що він найбільше завинив у наших неудачах, не є справедливий. Коли б на місці С. Петлюри був самий ґеніальний чоловік, він нічого не зробив би, бо участь у наших неудачах брали сили більші за сили окремої особи. І то підтвердилося дуже добре, коли соціаль-демократична фракція одкликала з уряду С. Петлюру й замісць його поставила на ґенерального секретаря військових справ М. Порша. М. Порш так само, як і С. Петлюра, не мав ніякого знання військової справи, але фракція сподівалась, що він виявить инчі якости, яких бракувало С. Петлюрі, й урятує справу.

Але справу не було врятовано. Не в особах була річ. Коли б ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів помогти Центральній Раді та Ґенеральному Секретаріатові, то й то не помогло би. Єдина поміч, єдиний рятунок був не йти всупереч з настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади й її соціальної політики, тим зберегти цю владу в національно-українських руках і не внести в маси конфлікту між національною й соціальною ідеєю. Не треба було національну ідею, всю справу національного відродження нашого народу робити справою буржуазного демократизму й тим баламутити широкі маси й одвертать активний елемент їх, пролетаріат, від самої ідеї національного відродження. Треба було бути, принаймні, розумними політиками, коли не могли бути добрими соціалістами: треба було зрозуміти дух часу, його тенденції й не випускати влади з українських рук.

3. Невдалі спроби доброго виходу.

Правда, для об'єктивности треба зазначити, що серед самих членів Ц. Ради й Ґ. Секретаріату були люди, які бачили безнадійність боротьби за владу нашого розуміння; вони бачили, що ця боротьба йде не стільки з руським большевизмом, не стільки з Російським Совітським Урядом, як з власними народніми масами, якими тільки користувався й керував Російський Совітський Уряд. Цим людям уже було видно, що влади нам не утримати. Ні влади ні „своєї лінії”. І що для національної справи буде дуже погано, коли ту владу силою, збройною боротьбою віднімуть од нас. Тоді влада перейде не в укр.-національні руки й усі здобутки національного відродження будуть загрожені. І через те ці люди згожувались і на перевибори Ц. Ради, й на приняття лозунґу „вся влада радам”, і навіть на переворот, на насильне скинення Уряду, але українськими ж силами.

Такий намір перевороту, між инчим, був у деяких членів лівої течії партії укр. с-р-ів. Це були переважно члени Російських Установчих зборів. Після розгону цих зборів большевиками, ліві українські есери, члени цих Уст. Зборів увійшли в порозуміння з Радою Народніх Комісарів що до утворення на Україні української радянської влади. Вони мали приїхати до Київа й тут за допомогою місцевих лівих елементів як українців так і неукраїнців зробити виступ проти Центральної Ради й захопити владу в свої руки. З Харьковським Народнім Секретаріатом вони також очевидно порозумілися б і таким чином національний характер совітської влади на Україні був би забезпечений.

На жаль цей план не удався. Змовщики, приїхавши до Київа, тримались необережно, не підготовили сил і значну частину їх було арештовано в помешканню Центральної Ради комендантом Київа соціальдемократом Ковенком. Правда, їх було незабаром випущено, але вся справа „провалилась”.

В самому Ґенеральному Секретаріаті також виникали подібні плани. Голова Генерального Секретаріату, бачучи безнадійність і шкодливість дальшої боротьби, запропонував на одному з „вужчих” засідань Генерального Секретаріату, (що складалось з 5 чи 4 членів Уряду, які, власне, керували всією політикою) такий план. Ті члени Ґ. Секретаріату, які останніми часами маніфестували себе „лівими”, які часом виявляли дуже революційну фразеологію, як, наприклад, М. Порш, повинні були виступити проти другої частини Ґенерального Секретаріату, арештувати голову Секретаріату й ще деяких членів, узяти владу в свої руки, й оголосити владу рад, перевибори Ц. Ради й негайно вступити в мирові переговори з Радою Народніх Комісарів. Таким чином, на мою думку, влада лишилась би в національних руках, за неї зразу встали б усі індеферентні в боротьбі з большевиками нац.-українські військові частини й припинилась би війна з Росією. Мало того: коли б цей план було переведено, історія революції на Україні пішла би зовсім инчими шляхами, не такими трудними, болючими й часом ганебними та й надзвичайно шкодливими для самої національної справи, не кажучи вже про політично-соціальну.

Але цей план було одкинено. Він, правда, вимагав розбиття нашої єдности. Це була велика ціна, але необхідна й, тепер можна сказати сміливо, вже потрібна. Вже та єдність ставала шкодливою навіть у чисто-національній справі. Вона кувала, гіпнотизувала й паралізувала більш сміливих і революційних. Кожний боявся бути першим, що візьме на себе відповідальність перед усією нацією за розбиття єдиного національного фронту. Кожний страхався осуду історії. Кожному було жаль давати своє ім'я на риск.

Бо головним усе ж таки фактором нашої непіддатливости на соціалістичну революцію на Вкраїні було наше недовірря в успіх її, а також відсутність гарячого бажання боротись за таку революцію, не зважаючи на те, чи буде успіх чи ні, в ім'я самої ідеї соціалізму й пропаґанди його ділом, акцією, самим життям. І це, головним чином, не дало одваги приняти цей план. І ті самі „ліві” наші „соціалісти” М. Порш і М. Ткаченко, які так гаряче виступали проти коаліції, за владу революційного пролетаріату та селянства, які один час здобули собі навіть реноме „майже большевиків”, (особливо М. Порш, який дуже добре умів володіти революційною фразеологією), ці самі „ліві” найрішучіше стали проти сього плану. „Бути непохитними! Вести свою лінію до кінця. Ніяких хитань і вагань”.

І „своя лінія” провадилась далі, хоч многі в неї вже не вірили, хоч вона декому здавалась уже помилковою, безнадійною й навіть шкодливою. Одним з таких був і я. Після одкинення мого плану я рішив скласти з себе відповідальність за дальший хід подій і вийти з Уряду. Виступити самому за здійснення мого плану я не мав можливости, бо я ж стояв увесь час на чолі того Уряду, який так боровся з большевиками, й через те моє ім'я не могло викликати довірря в революційне настроєних масах. Єдине, що я міг зробити, це віддати своє ім'я й самого себе, як „контрреволюціонера” на арешт, в ім'я врятування національної ідеї в масах і для збереження влади в українських руках.

Це також не вдалося й мені лишалося тільки відійти від тої політики, яку я вже не міг провадити з щиростю й вірою в її справедливість, як то робив раніше.

Моє бажання вийти з Уряду й заяву про це фракціям тим легче було здійснити, що в цей же час есерівська фракція Центральної Ради стала виявляти рішуче бажання взяти провід усієї політики в свої руки. Формальне право на це вона мала разураз, бо вона кількостю своїх голосів покривала всі инчі складені до купи фракції. До сього часу вона не одважувалась на це, віддаючи провід соціальдемократам. Але тепер, коли той провід доводив до не таких уже блискучих наслідків, коли есерівська фракція могла й сама досягти подібних, коли неудачі ставали все дошкульнішими, а невдоволення Ґ. Секретаріатом все більшим, вона рішила скористуватися своїм правом більшости голосів і взяти урядовий провід у свої руки.

Отже настала друга кріза українського Уряду. Соціальдемократи висміювали есерів за цю крізу й за їхнє бажання влади, називали дітлахами, які вже вийшли з під опіки няньки-соціальдемократії, бажали їм на ділі показати себе дорослими, але все ж таки уступитися мусіли, залишивши в кабінеті міністрів „для єдности фронту” тільки двох соціальдемократів — М. Ткаченка й Д. Антоновича.

 

------------------------------------------------------------------

[12] Колись він був в с-д. партії, потім під час реакції як багато колишніх „революціонерів” від неї одстав, не хотів брати участи в нелеґальних революційних орґанізаціях партії і навіть перед самою революцією заявляв, що до партії не належить. Але під час революції на першому військовому з'їзді знов заявив себе, як соціальдемократ.