РОЗДІЛ ІІ.

ОСТАННЯ БОРОТЬБА З ТИМЧАСОВИМ ПРАВИТЕЛЬСТВОМ

1. Стара мацапура в обороні законности.

Знаменитий кадетський утвір, дитя ображеної, злісної, мстливої душі руського буржуа, ота Тимчасова Інструкція, дійсно була явищем дуже тимчасовим.

Крім наївних людей, ніхто не дивився на неї серйозно. Всі знали, що це не мир, а тільки тимчасове перемирря, що боротьба й буде, й мусить бути. Обидва табори, користуючись перемиррям, збірали свої сили, робили їм огляд, підрахунок, орґанізували їх, — словом готувались до дальших боїв. І ні та, ні друга сторона цього навіть не ховала.

Російський державний Сенат, наприклад, цілком отверто в цьому признався: він одмовився оголосити Інструкцію. Це старе, гниле луб'я, про яке забули всі, раптом вилізло з свого закапелку, тремтячими старечими руками взяло в руки свою заржавілу зброю й грізно стало на сторожі... законности. „Не дозволю! Нема моєї згоди! Не допущу!”

Виступ на захист законности цієї старої, злої, обкаляної всякими беззаконіями та злочинствами мацапури викликав гомеричний регіт у всієї України та й навіть у Росії.

Але характерно те, що буржуазна руська пpeca, кусаючи губи, щоб не сміятись, поставилась з надзвичайною увагою й повагою до появи цього непохованого мертвяка. „Так, так, це таки, дійсно, незаконно. Опублікувати Інструкції ніяк неможливо. Адже ніякого урядового акту про створення самого Ґенерального Секретаріату не було. Як же можна публікувати Інструкцію для його. Браво, дідусю, справедливо, так їх, хахлів”.

А цікавіше ще те, що той самий пан-барон Нольде, який сам виробляв оту Інструкцію, який сласно обсмоктував кожний пунктик її, який з такою єхидною посмішечкою подавав її делеґації, той самий барон, юрист і законник також привітав виступ старого лахміття. І цей барон, і вся братія його навіть не червоніла, навіть оком не кліпала, говорячи про виступ оборонця законности. Скільки всяких беззаконних, злочинних, смердючих актів царизму опубліковував і узаконював цей старий хам, розстилаючись ряденцем перед паном. Та скільки вже за часів революції було вчинено Тимчасовим Правительством отих „незаконних” учинків з погляду чистої хоча би юридичної формалістики, а старе ж луб'я сиділо собі в запічку й тільки сумно куняло, не сміючи й пискнути. І ніхто не був на його в претензії, ніхто не дивувався, що цей сторож законности мовчав.

І як підхопили дурне, злісне шамкання його, коли воно вилізло в українській справі, коли, може, це була єдина в його життю по суті законна справа.

Бо старе луб'я як раз відповідало настрою й думкам усього руського громадянства. Хоч і смішно, хоч і безглуздо, хоч і нікому не страшне оте старе патякання, а все ж таки старий правду каже: не допустити, не дозволити.

І „демократичне” Тимчасове Правительство також ніби з поштивостю вислухало стару мацапуру, не цитькнуло на неї, не прогнало в запічок. Бо й воно, знало, що старий правду каже: таки, справді, незаконно. Де ж таки, — майже триста літ не було ніякої України й раптом, маєте собі, якоюсь Інструкцією, як сказав пан-барон Нольде, накинули Росії Україну.

Розуміється, й Тимчасове Правительство, й усякі панове-барони добре знали, що не Інструкція винна в тому, що після трьохсотлітньої смерти знову народилась Україна. Щоб могли, так вони й без старої мацапури вчинили б „законно”, на шматки роздерли б ту Україну разом з Інструкцією. Але в тому й була вся „незаконність”, що мусіли дати Інструкцію, мусіли примиритись з воскресенням недодушеного родича. Інструкція—дурниця: сьогодня дав, а завтра назад узяв. Чи опублікує її якийсь там Сенат чи не опублікує, а коли сил нема назад узяти, то оце й є найбільша „незаконність”.

А що Тимчасове Правительство на чолі з своїм „національним героєм” цілком щиро прагнуло виправити свою „незаконність”, то це ясно було з усього його відношення до „свого” Ґенерального Секретаріату. Наприклад, за весь час „співробітництва” з Тимчасовим Правительством Ґенеральний Секретаріат не одержав ні одного ні офіціального ні не-офіціального паперу від Центрального Уряду. Не зважаючи на Інструкцію, Тимчасове Правительство з усіма своїми бажаннями й розпорядженнями зверталось безпосередньо до своїх урядовців на Україні, не сповіщаючи навіть Ґенеральний Секретаріат. Ми для його не істнували.

2. Не мир, а тільки перемирря.

Це була явна заява, що Інструкція не мир, а тільки перемирря.

Так само, властиво, дивилась на сітуацію й уся руська демократія. Вона мусіла признати силу українства на Вкраїні, вона боялась бути роздушеною цею силою й через те мусіла вступитися з дороги. Але щоб вона це робила з задоволенням, щоб вона охоче з тим мирилася й щоб вона не згожувалася з „ законностю” старої мацапури, то цього не можна сказати.

І руська демократія, так само як і її Уряд, дивилась на Інструкцію як на примусове тимчасове перемирря. І вона знала, що бої ще будуть, і готувалася до них.

І вибори, наприклад, до городських дум були для неї добрим оглядом сил. Город давно передався на бік „старшого брата”. Це осідок, насамперед, гулящих людей, це резіденції пануючих, паразітарних кляс. Пануючі українські кляси давно зрусіфікувались, приняли руську мову, руську культуру, руський нагай і руську нагороду за зраду своєї нації та за її винищування. І вони не за страх, а за совість, — і нечисту, неспокійну совість! — старались заслужити ласку своїх нагорожувачів. Найлютішим, найшкодливішим ворогом усякої справи є її зрадник, ренеґат. Ренеґат мусить заспокоїти своє власне сумління, він мусить якось очиститись перед собою, собі довести, що він зробив справедливо. І через те він старається свою зраду зробити явищем нормальним, загальним, він лютиться й піниться, коли щось стає йому на перешкоді. Чого, наприклад, усякі Савенки, Шульгини, Піхни на Україні були й є такими оскаженілими, такими найшкодливішими ворогами відродження своєї нації? Не тільки через те, що вони за це мали тридцять серебряників, не тільки за „лакомства нещасні”, а ще й „ідейно”, ще „для душі” це роблять, бо всяка душа, навіть така загижена й задрипана по царських притонах, як Савенковська, й та мусить мати в собі й для себе оправдання своїх учинків. Не може людина жити, вічно носячи в собі обвинувачення й огиду до самої себе. І Савенки також підлягають цьому законові, й вони мусять бути чистими перед собою. І через те вони так жагуче, так нетерпляче прагнуть навкруги себе задушити те, що самі в собі задушили вже давно за тридцять серебряників.

От такі Савенки найбільше спричинилися до русіфікації українських міст. Хапаючись бути цілком подібними до своїх панів, вони й усе оточення своє підфарбовували під панську фарбу.

А їм, розуміється, охоче допомагав „старший брат”. Він зграями насилав своїх урядовців на Україну, цих чорних бюрократичних воронів, які обсідали тіло української нації й викльовували їй очі. Петербургські можновладці роздавали козацькі землі своїм придворним шлюхам, жіночого й чоловічого полу.

А ці шлюхи й їхні нащадки, маючи ці багацтва, розуміється, мали й силу задавати тон усьому оточенню. А крамарь, а дрібний усякий прислужник панів мусів приймати той тон.

І таким чином українські міста стали „руськими”.

Руська демократія дуже тішилась і хвалилась, що вибори в городські думи давали їй переважаючу більшість голосів. Майже всі великі й середні міста були в її руках. Сумне вихваляння! Коли б руський демократ захотів чесно, розважливо подумати над тим, яким коштом дісталась йому ця перевага, може б він і не дуже голосно вихвалявся б тим, може, все ж таки стало б і в його на це порядности.

А коли б зхотів і зміг бути об'єктивним та не таким короткозорим, то міг би побачити, що ця перемога дуже й дуже сумнівна та недовгочасна. Хай побуде на Вкраїні з десять літ справжній демократичний лад та українська школа, як ця руська перевага розтане, немов сніг на весні, зникне, розпливеться й з під неї виступить справжній ґрунт, справжня українська земля.

І нехай руський демократ раз на все собі запам'ятає: боротись з українством можна тільки деспотичним, драконовським режимом; справжній демократичний лад, отой самий лад, якого ніби добивається руський демократ, є найкращий засоб для перемоги українства над русіфікацією. Отже нехай собі раз на все вибере цей демократ: або деспотизм і тоді можна вихвалятися більшостю голосів по українських містах; або демократизм (але не меньшевистський „демократизм”, а дійсне народоправство!) і тоді в цих містах через якийсь час більшість буде українська.

І вже знаки цього процесу навіть за такий короткий промежуток часу, як початок революції й вибори, з'явилися на Вкраїні. Дійсно, великі міста голосували в переважній більшости за руські партії; але дрібніші, ті, які ближче стояли до ґрунту, які не порвали рідних зв'язків з народом, ті вже мали більшість українську.

Та треба ще взяти на увагу, що єврейство, яке складає досить значний відсоток городів, під час виборів до дум ще скрізь трималось руської орієнтації, ще воно не вірило в перемогу українства й через те не мало ніяких підстав голосувати за його. А коли б ці вибори припали в инчий момент, коли питання української державности вирішилось виразніше, навряд чи руські кандідати мали б таку значну перевагу, та й чи мали б її взагалі.

Та в кожному разі той факт, що таке зрусіфіковане місто, як Київ, ця столиця не тільки української нації, але й усіх русіфікаторських, чорносотенних сил на Вкраїні, цей центр усіх ренеґатів і московських „шлюх”, що це місто все ж таки дало 35.000 голосів за українських кандідатів, це є показчик знаменний, це кричуще memento mori всім денаціоналізаторським силам на Вкраїні.

Денаціоналізатори це й самі розуміли. А надто під той момент. І через те вони так цупко тримались за свою часову перемогу й так хапались використати її на користь собі. Тому то вони так уперто не хотіли давати більше українських шкіл у місті, ніж то припадало на кількість голосів. Вони стояли на „законному” ґрунті: скільки дало місто українських голосів, отже на стільки українських дітей і повинно бути українських шкіл. З розвитком української свідомости серед населення Київа, з тенденціями загального життя на Вкраїні, з лоґікою вони не хотіли рахуватися. Це зовсім не в їхніх інтересах було. А Інструкція також не переконувала, факт істнування автономії України також не позбавляв їх охоти триматись за своє становище переможців. Інструкція— не мир, а перемирря. І хто зна, що далі буде.

І через це й Київська Дума, й инчі, що були в руках руської демократії, ставились явно неприхильно, а часом і вороже до Ґенерального Секретаріату, до свого тепер ніби „законного” Уряду. Вони, спіраючись на формальне своє право свободи самоврядування тримались як цілком окремі, незалежні маленькі мійські Уряди.

Київська Дума, наприклад, довго не хотіла дати яке небудь мійське помешкання для „свого” уряду, Ґенерального Секретаріату. І він мусів наняти в неї брудний, загижений отель „Савой” на тяжких умовах. Бо на підставі прав самоврядування вона могла розпоряжатися мійським добром як хотіла.

Це факт дрібний, але він показує, як руська демократія охоче йшла на мир, як вона хотіла помагати творенню української державности. А з другого боку на цьому факті видно, яка ще слаба, яка безпорадна була українська влада, коли мусіла випрохувати, виторговувати в Думи якийсь паршивий, загижений отель для всіх своїх орґанів урядування.

3. Кадетський міх на український горен.

Само собою, що для українства тим меньче Інструкція була тим досягненням, „єго же не прейдеши”. Ми найменьче мали підстав дивитись на цей стан, як на сталий, тривкий мир.

Але Інструкція мала для нас і багато позітивних моментів. Насамперед це був перший щабель нашої „законної”, юридично-правової державности.

А ця „законність” мала велике псіхолоґічне значіння для широких кругів малосвідомого, затурканого, призвичаєного до всякої „законности” обивателя. Він тепер уже инакше дивився й на Центральну Раду, й на Ґенеральний Секретаріат, і на всю українську справу. Тепер це було законне, справжнє Правительство, влада, сила. А всяка сила й влада імпонує, насамперед. Потім вона викликає поштивість, вона санкціонує те, що до того здавалось обивателю непевним, вона вирішує всякі сумніви. Той обиватель, що ще вагався, боявся, не знав, на яку ступити, тепер рішуче ступав на українську ногу, заявляв себе українцем, широко розчиняв двері своєї неодважної душі для пробудженої ніжности. Тут Інструкція грала велику аґітаційну, пропаґандистську ролю.

А другим позітивним моментом її було те, що вона була міхом на наш горен, що вона дмухала в вогонь національної свідомости, не давала йому притихнути, розпікала до білого національну волю. Всі ті обмеження, які кадети так підступно поробили, на які покладали стільки надій, вони як раз служали нам на користь. Вони революціонізували маси й підтримували їхнє довірря до Українського Уряду. Коли Український Уряд немилий Тумчасовому Правительству, значить, він милий робочому народові. Коли Тимчасове Правительство обмежує його, значить, ці обмеження — не справедливі, не корисні для простого народу.

Крім того вони об'єднували, ці обмеження, гуртували соборну Україну. До Інструкції „окраїни” (Таврія, Харьківщина, почасти Катеринославщина), будучи віддаленими від центру національного руху, виявляли відносно малу національну активність. Інструкція ж, одрізавши їх від усього національного тіла, зразу вдмухнула гаряче почуття спільности інтересів, чуття образи, гніву, обурення. „Окраїни” заворушились, захвилювались, стали тягнутись до „автономної” України.

Розбурхане національне чуття стало крісталізуватись і формуватись у виразні домагання. З усіх кінців України посипались протести проти поділу єдиного народу, проти шматування національного тіла. Клич єдиної, неподільної України залунав по всій українській землі, єднав усіх, збивав до одного цілого навіть ті елементи, які до того часу були байдужими до національного відродження. Інструкція прислужилася до зміцнення й об'єднання національної самосвідомости краще, ніж сотні аґітаторів.

Так само вона спричинилась до кращого вияснення суті й розміру українських домагань. Обмеження Ґенерального Секретаріату в сфері й об'ємі його компетенції послужили як раз для того, що вся Україна, навіть не українські елементи почули конечну необхідність у задоволенню цих сторін державного будівництва України. Обмеження підкреслили настійну необхідність самоорґанізації й окремої державности земель, заселених одним народом, з одними економичними, побутовими, культурними й історичними умовами життя.

Інструкція ще раз нагадала, що мир, дійсний мир між націями здобувається боротьбою, творенням своїх сил, єднанням їх і єднанням в інтересах працюючих. Коли ці інтереси порушено, миру не може бути, а всякі угоди й договори є тільки тимчасовим передихом для нової боротьби.

4. Гній старих ран.

А інтереси орґанізації життя на Україні порушувались Інструкцією дуже помітно. Іменно треба було яко мога більше орґанізації, продуктивної праці, розчищання всіх сфер економичного й політичного життя від старих пережитків, від гною старих ран, від нечисті й отруйних елементів старих часів. Треба було яко мога більше засобів для того, яко мога більше сил.

Розхитане війною економичне життя України підупадало. Голод примарою ходив уже по Росії й подихав холодом на деякі частини українських ґуберній сумежних з Росією (Чернигівщина). Продовольчих запасів було мало, сама продовольча справа провадилась хаотично, безладно, без сістеми. Петроград просто вигрібав усе, що міг з України й тим обмежувалась уся його продовольча політика. Розуміється, він ні за що не хотів дати Україні право самій порядкувати цею справою в себе.

Фінанси стояли ще гірше. Податків ніхто ніяких не платив. Населення не почувало ніякої пошани до Уряду, не чуло ніякої орґанізації й через те не хапалось з виплатою своїх залеглостей.

Селянство, змучене війною, знервоване революцією, убоге в духовному життю, бідне на розвагу, на засоби одхилення псіхіки від тяжких явищ життя, кинулось у алкоголізм, шукаючи в йому забуття й розваги. По всіх селах розплодились у колосальній кількости саморобні ґуральні, які курили горілку-„самогонку”. Сотні тисяч пудів дорогого хлібу без жалю винищувалось на вироб цієї п'яної отрути. Село напивалось, дуріло, труїлось, мучилось і рятувалось тою самою „самогонкою”.

Міліція сільська (та й міська) була орґанізована зле, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався. Подекуди траплялись випадки хабарництва міліції. Стара поліцейська нечисть під назвою міліції пробіралась знов до своїх теплих посад. А з нею пробіралась і контрреволюція.

Суд не функціонував. Народ не вірив цій закостенілій, продажній і пристосованій до захисту прівілеґій і законів пануючих кляс інстітуції. Народ сам шукав рятунку й справедливости в собі. Пішла пошесть самосудів.

З фронту цілими масами сунули дезертири. Вимучені й розлючені своїми стражданнями в пеклі побоїща, вони страшною темною силою йшли на країну, забивали всі залізниці, додавали ще безладдя й часто виливали на неповивних свою лють і свій одчай.

Скликаний зараз же по приняттю Інструкції Секретарством внутрішніх справ з'їзд комісарів з України розгорнув сумну й загрозливу картину безладу, розпаду, дичавіння. Всі комісарі в один голос жалілись на брак засобів для орґанізації орґанів порядку. Але де ж було їх взяти, коли Тимчасове Правительство навіть ту нещасну обіцяну крихту в 300.000 карбованців для внутрішніх потреб Ґенерального Секретаріату не хотіло видати. А тут же треба було сотні міліонів кинути, щоб скласти міцні, тверді орґани охорони ладу.

Отже не диво, що населення само, як сказано, шукало якихсь засобів рятунку. Самосуди не могли задовольнити.

Це були швидче акти помсти, розправи, а не охорони.

І от цілком природним шляхом виникає „вільне козацтво”. Найбільш свідомий, — політично й національно, — елемент села брав на себе завдання охорони порядку й ладу в своїй околиці. Складалась орґанізація, розпреділяла ролі, вводила дісціпліну, діставала зброю, коней, заводила навіть форму одягу й несла охоронну службу в своєму районі. Одне село зносилось з другим, волость з волостю, орґанізації вільного казацтва перекидались у другі повіти. І таким чином пішли „сотні”, „куріні”, „коші” козацькі. Особливо цей рід самооборони населення розвинувся в прифронтовій смузі, де найбільше було дезертирства й грабіжництва. Через те на тому самому з'їзді комісарів ті комісарі, що були з прифронтових ґуберній, гаряче обстоювали необхідність піддержки й розвитку сієї корисної й природної орґанізації населення. А комісарі з дальших ґуберній, де ця орґанізація ще не встигла прищепитись, побоювались її, страхалися „самочинности” й були проти неї.

Але Ґенеральний Секретаріат справедливо бачив у ній один із засобів хоч трохи навести лад у краю. Практика вільного козацтва вже показувала, що вільне козацтво притягало елемент розвинений, революційний і національно свідомий. Був навіть якийсь романтизм у всьому духові цих сотень, курінів, навіть в одягу (жупани, старі шаблі, козацькі шапки). Сам народ пригадував колишні часи, обтирав порох з старих, забутих традіцій і звертався до них за порятунком.

Але знов таки, щоб допомогти й цьому явищу, треба було засобів, треба було грошей, зброї, одежі для добровільних охоронців ладу й життя населення.

І знов натикався Ґенеральний Секретаріат на стіну, знову почував себе безсилим, позбавленим усякої можливости робити щось корисне й необхідне для орґанізації краю.

5. Туга за владою.

А Ґенеральний Секретаріат уважався ж владою, Урядом. Все населення тепер дивилось на його як на єдиного упорядчика всякого лиха й неладу. Він мусів навести порядок, дати людям хліба, спинити грабіжи, навезти товарів, прикрутити дезертирів, хабарників, спекулянтів, спинити війну, розпреділити землю, поліпшити залізні дороги, підвищити платню служащих, обмежити й знищими здирство та експлуатацію капіталістів. Адже Ґенеральний Секретаріат був тепер Правительством України.

А це Правительство не мало навіть тих кільки десятків тисяч рублів для завдатку київській городській Думі, без якого цей „демократичний” орґан не хотів пустити в смердючий отель Правительство. Петроград не відповідав на домагання Ґ. Секретаріату, на його донесення в справі орґанізації краю. Це була розрахована, подла провокація вигнаних можновладців: а ну, мовляв, нехай попробують без усяких засобів творити свою автономію! Нехай здіскредітують себе перед своїм власним народом, нехай на них окошиться гнів населення за все те паскудство, яке ми там наробили.

Населення ж не знало цих єзуїтських способів боротьби Тимчасового Правительства з його волею. Населення бачило свій Уряд, воно ждало від його праці, помочі, всього того, для чого повинен істнувати дійсно народній Уряд.

А згага сильної, твердої влади була не тільки у широких мас населення, не тільки у знервованого й втомленого обивателя, але й у більш орґанізованих, свідомих елементів, навіть серед кругів самої Центральної Ради, їм так хотілось, щоб був, нарешті, справжній, свій, сильний, порядкуючий Уряд, що вони забували все, що знали, й в один голос кричали Ґенеральному Секретаріатові: „Беріть владу в свої руки! Та будьте ж сильні, тверді, будьте справжнім урядом!”

І коли все ж таки, не вважаючи на їхнє жагуче бажання, на благаюче домагання всього населення, яке так охоче приймало ту тверду владу, коли тої влади Ґен. Секретаріат не виявляв, його обвинувачували в неумінню, в нетвердости, в нездатности бути урядом.

І Ґенеральний Секретаріат під батогами цих криків, під пресом дійсної потреби дати лад розколошканому краєві робив надлюдські усилля, щоб справді, не діскредітувати перед усім народом ідею української влади.

Але що він міг зробити, коли, насамперед, кровоточива рана в тілі народу, ота війна, оте джерело всякого неладу, знесилля й анархія, коли та рана не загоювалась, коли її руська буржуазія не переставала піддержувати, роз'ятрювати? Що міг зробити новонарождений український Уряд, коли він мав зв'язані руки, коли в найважніших галузях господарського життя йому було перекопано шляхи?

6. Необхідність розв'язати руки.

І цілком зрозуміло, що єдиним виходом з цього траґічного становища було яко мога швидче розплутати пов'язані руки й узяти в них усі засоби, які належиться мати тому, хто повинен робити творчу державну роботу.

І цілком природно, що Ґенеральний Секретаріат тільки в цьому напрямі й міг бачити свою діяльність продуктивною. Це він і заявив цілком виразно в своїй декларації на засіданню Малої Ради з 12 жовтня (н. ст.).

Заявивши, не зважаючи на Інструкцію, свою цілковиту відповідальність тільки перед Центральною Радою, а також про твердий намір разом з усією українською демократією добиватись точно зазначених державних форм, що мають забезпечити „майбутній національно-політичний стан яко рівноправного державного тіла в федеративній республіці Росії”, розповівши про становище в краю й про намічені заходи що до поліпшення його, Ґенеральний Секретаріат рішуче ставав на шлях поширення як своєї комтенції, се-б-то включення в неї всіх виключених секретарств, так і об'єднання всіх одрізаних ґуберній з усією Україною.

Кінчалася Декларація заявою, що Секретаріат буде „черпати свою силу з самого джерела тої сили: волі народу”.

І цілком зрозуміло, що таку декларацію було ухвалено не тільки українськими, але й неукраїнськими демократичними партіями. Бо вони самі виразно бачили, що без цих поширень Інструкції буде не орґанізаційна, не творча робота, а тільки побільшення безладдя, від якого могла виграти хіба що контрреволюція.

Це й підтвердилось як раз тим, що кадети, що були в Ц. Раді, не погодились з цим поглядом, не схотіли згодитись з декларацією й виступили з складу Центральної Ради. Для них безладдя й поглиблення його були не страшні, а бажані.

А з другого боку цей виступ кадетів яскраво підкреслював, що, дійсно, Інструкція для них була тільки примусовим перемиррям, яке вони охоче зривали. А зриваючи, розпочинали нову боротьбу.

Тимчасове Правительство, будучи цілковито в руках кадетів, розуміється робило тільки те, що диктувалося ними. Воно, як сказано, не давало грошей Ґенеральному Секретаріатові, не зверталось до його ні з якими справами, іґнорувало, провокувало. Наприклад, історія з призначенням на посаду Київського Комісара К. Василенка без порозуміння з Ґенеральним Секретаріатом, навіть без оповіщення його про такий важний факт у життю столиці України, було ні що инче, як провокація. І характерно, що соціальдемократ-меньшевик К. Василенко, „тоже-малоросс”, який навіть один час був членом Ґенер. Секретаріату, приняв цю посаду, приняв проти бажання всієї укр. демократії, проти бажання Ґенер. Секретаріату. Розуміється, це був уже стан війни.

7. Остання „законність” гнилих можновладців.

А особливо цей стан вияснився, коли в Центр. Раді та в Ґен. Секретаріаті виразно встало питання про скликання Українських Установчих Зборів. Українська демократія хотіла раз на все точно й „правильно”, загальним голосуванням вияснити волю населення всієї України. Українські Установчі збори мали бути лоґічною й послідовною реалізацією права самоозначення націй.

Але така послідовність здалася гнилій петроградській владі до того страшною, що вона рішила вступити з українством до рішучої боротьби.

Але як? Спочатку „законники” хотіли повести справу „законно”: притягти до суду Ґенеральний Секретаріат за „сепаратизм”. З цією метою було навіть дано з Петрограду наказ київській судовій владі розпочати проти Ґенер. Секретаріату судовий процес.

Але, очевидно, така „законність” здалась буржуазним шахраям небезпечною. Хто його зна, що з того могло вийти. Адже цей процес мав відбуватися на Вкраїні, де населення, не виключаючи й війська, ставилось з деякою відмінностю що до кадетських прокурорів і до Ґенерального Секретаріату.

І з усієї справи міг вийти такий наслідок, що й пани-кадети й пани-прокурори могли опинитися під судом народу. А такий суд не віщував цим панкам нічого доброго.

Отже постановлено було на цей рискований шлях не ставати. Навіть чутки й поголоски про цей намір яко мога чистіше позамітати.

Замісць того вибрано було инчий, не такий ”законний” спосіб боротьби, але, як здавалось кадетам, певніший: викликати більшість українського Уряду в Петроград, немов би на конференцію, а там... видніше буде, що з ними зробити. А зробити мали просту річ: арештувати Ґенеральних Секретарів у Петрограді, а в Київі розігнати Центральну Раду швидким і рішучим наскоком.

Ні Центральна Рада, ні Ґенеральний Секретаріат про ці плани не знали. Потім тільки вияснилось, що в Петроградській тюрмі вже було наготовлено камери для Генеральних Секретарів. Ми гадали, що Тимчасове Правительство хоче на нас „воздєйствовать” у конференції. Нам також треба було „воздєйствовать” на його й вияснить, коли можна, хоч трохи його дурну політику. І через те декільки членів Ґенерального Секретаріату рішили виїхати до Петрограду на запросини Тимчасового Правительства.

Але вони приїхали туди в той день, коли большевики вже обстрілювали Зімовий Палац і коли наші „законники” тікали від „беззаконного”, але могучого вибуху робітничої революції. Ні конферувати ні змагатись не було вже з ким, „грізна” влада розлетілась на всі боки, як купка злодійкуватих горобців.

На тому й скінчились відносини Українського Уряду з „демократичним” Тимчасовим Правительством.